© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ELBERTE ПРОТИ ЛАТВІЇ»
(Заява № 61243/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
13 січня 2015 року
ОСТАТОЧНЕ
13/04/2015
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.
У справі «Elberte проти Латвії»
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:
Päivi Hirvelä, голова,
Ineta Ziemele,
George Nicolaou,
Nona Tsotsoria,
Zdravka Kalaydjieva,
Krzysztof Wojtyczek,
Faris Vehabović, судді,
та Fatoş Aracı, заступник секретаря секції,
після нарад за зачиненими дверима 4 листопада та 2 грудня 2014 року
виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 61243/08) проти Латвійської Республіки, поданою до Суду 5 грудня 2008 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянкою Латвії пані Dzintra Elberte (далі – заявниця).
2. Заявницю представляла пані I. Nikuļceva, адвокат, що практикує в Ризі. Уряд Латвії (далі – Уряд) представляли його Уповноважені: спочатку – пані I. Reine, а згодом – пані K. Līce.
3. Заявниця стверджувала, зокрема, що без її згоди і відома з тіла її померлого чоловіка вилучили тканини і що його поховали зі зв’язаними ногами.
4. 27 квітня 2010 року про заяву, в якій стверджувалося про порушення статей 3 і 8 Конвенції, було повідомлено Уряд. 9 липня 2013 року було вирішено проводити розгляд заяви по суті одночасно з розглядом її прийнятності (пункт 1 статті 29 Конвенції).
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця народилася у 1969 році і проживає у місті Сигулда (Sigulda). Вона – дружина пана Egils Elberts (чоловік заявниці), громадянина Латвії 1961 року народження, який помер 19 травня 2001 року.
A. Події, у результаті яких заявниця дізналася про вилучення тканин
6. 19 травня 2001 року чоловік заявниці потрапив в автомобільну аварію в Аллажській (Allaži) волості. Автомобілем швидкої допомоги його доправили до лікарні м. Сигулда, але під час перевезення він помер внаслідок отриманих травм. Тіло помістили в морг Сигулдської лікарні. Свекруха заявниці, яка працювала в Сигулдській лікарні і тому одразу дізналася про смерть свого сина, залишалася поряд з його тілом у Сигулдській лікарні до тих пір, поки його не доправили до Державного центру судово-медичної експертизи (Valsts tiesu medicīnas expertīžu centrs) (далі – судово-медичний центр) в м. Рига.
7. 20 травня 2001 року о 5 годині ранку тіло доправили до судово-медичного центру для встановлення причини смерті. У проміжок з 13:00 до 15:00 було проведено розтин, за результатами якого виявлено численні тілесні ушкодження голови і грудної клітини, у тому числі переломи кількох ребер і хребта. На правому плечі, стегні і коліні було виявлено синці. Судово-медичний експерт N.S. кваліфікував ці тілесні ушкодження як тяжкі і небезпечні для життя і встановив причинно-наслідковий зв’язок між ними та смертю потерпілого.
8. За інформацією Уряду, після розтину експерт N.S., переконавшись, що в паспорті пана Elberts немає штампа про те, що той заперечував проти використання тканин його тіла, вилучив з тіла пана Elberts тканину розміром 10 см х 10 см – зовнішню тверду мозкову оболонку (dura mater). За твердженням заявниці, N.S. не міг перевірити наявність штампа в паспорті пана Elberts, оскільки на той момент паспорт знаходився в їхньому домі в м. Сигулда. Заявниця стверджувала, що вилучена тканина була більшою, ніж 10 см х 10 см, і що йшлося не лише про тверду мозкову оболонку.
9. 21 травня 2001 року прокуратура видала дозвіл на поховання тіла. За твердженням заявниці, 21 чи 22 травня 2001 року її сестра прибула до судово-медичного центру, щоб отримати довідку про причину смерті, у зв’язку з чим вона розписалася в реєстраційному журналі центру. 22 травня 2001 року її сестра подала цю довідку разом з паспортом пана Elberts до відповідного органу в м. Сигулда, щоб отримати свідоцтво про смерть.
10. За інформацією Уряду, 25 травня 2001 року тіло пана Elberts було передано родичу. За твердженням заявниці, його тіло передали іншій особі, яка лише допомагала з перевезенням тіла до похорону.
11. 26 травня 2001 року в м. Сигулда відбувся похорон. Заявниця вперше побачила свого померлого чоловіка, коли його тіло повернули із судово-медичного центру для поховання. Вона побачила, що ноги у нього зв’язані. Так його і поховали. Сама заявниця була на той час вагітною їхньою другою дитиною.
12. Про вилучення тканин у її чоловіка заявниця дізналася лише майже два роки по тому, коли співробітники поліції безпеки повідомили її про те, що розпочато розслідування у кримінальній справі за фактами незаконного вилучення органів і тканин і що мало місце вилучення тканин з тіла її чоловіка.
B. Розслідування у кримінальній справі за фактами незаконного вилучення органів і тканин
13. 3 березня 2003 року поліція безпеки (Drošības Policija) порушила кримінальну справу за фактами незаконного вилучення органів і тканин, які здійснювалися в період з 1994 року до 2003 року з метою їх постачання фармацевтичній компанії у Німеччині. Було встановлено таку послідовність подій.
14. У січні 1994 року бюро, яке було попередником судово-медичного центру, уклало договір з компанією про співробітництво з метою наукових досліджень. Договір передбачав вилучення у померлих осіб різних видів тканин – які судово-медичний центр обирав відповідно до міжнародних стандартів – і відправлення їх до компанії на обробку. Отримані тканини компанія переробляла у біоімплантати і відправляла їх назад до Латвії для цілей трансплантації. Зміст договору було погоджено з Міністерством добробуту, яке неодноразово перевіряло його відповідність національному законодавству. Прокуратура надала два висновки про відповідність договору до національного законодавства і, зокрема, до закону про захист тіл померлих осіб та використання людських органів і тканин (далі – закон).
15. Будь-якому кваліфікованому співробітникові (далі – експерт) судово-медичного центру дозволялося здійснити вилучення тканин з власної ініціативи. Завідувач танатологічного відділу судово-медичного центру був відповідальним за їхнє навчання і керував їхньою роботою. Він також був відповідальним за відправлення тканин до Німеччини. За свою роботу експерти отримували винагороду. Раніше вилучення тканин здійснювалося в судово-медичних відділеннях, розташованих у містах Вентспілс (Ventspils), Салдус (Saldus), Кулдига (Kuldīga), Даугавпілс (Daugavpils) і Резекне (Rēzekne). Однак з 1996 року такі операції проводилися лише в судово-медичному центрі в Ризі та в судово-медичному відділенні в м. Резекне.
16. Згідно з договором експерти могли вилучати тканини у померлих осіб, привезених до судово-медичного центру для проведення судово-медичної експертизи. Щоб переконатися, що потенційний донор за життя не заперечував проти вилучення у нього органів і тканин, кожен експерт мав перевірити, чи немає в паспорті донора відповідного штампа. Якщо родичі заперечували проти вилучення органів чи тканин, експерти враховували їхню волю, але самі вони не намагалися зв’язуватися з родичами або з’ясовувати їхні побажання. Тканини мали бути вилучені впродовж двадцяти чотирьох годин з моменту настання біологічної смерті людини.
17. Експерти були зобов’язані дотримуватися положень національного законодавства, але, як свідчать їхні показання, не всі з них читали цей закон. Тим не менш, зміст закону був їм зрозумілий, оскільки, як пояснив завідувач танатологічного відділу судово-медичного центру, вилучення органів і тканин дозволялося лише у разі відсутності в паспорті особи штампа про те, що вона заперечувала проти такого втручання, та у разі відсутності таких заперечень з боку її родичів.
18. Під час розслідування справи слідчі допитали фахівців у галузі кримінального права та з питань вилучення органів і тканин. Вони дійшли висновку, що загалом існують дві моделі правового регулювання вилучення органів і тканин – модель інформованої згоди» і модель «презумпції згоди». З одного боку, начальник судово-медичного центру, завідувач танатологічного відділу судово-медичного центру та експерти судово-медичного центру вважали, що на час подій у справі (тобто після набрання чинності законом 1 січня 1993 року) у Латвії застосовувалася модель «презумпції згоди». На їхню думку, згідно з моделлю «презумпції згоди» «дозволено все, що не забороняється законом». Слідчі, з іншого боку, вважали, що стаття 2 закону дає чітко зрозуміти, що існуюча у Латвії модель правового регулювання ґрунтується більшою мірою на принципі «інформованої згоди» і, отже, вилучення органів чи тканин може здійснюватися лише у випадку, коли є (чітко виражений) дозвіл на проведення такої операції, тобто, коли є відповідна згода або з боку донора, надана ним за життя, або з боку його родичів.
19. Зокрема, 12 травня 2003 року з приводу вилучення тканин з тіла чоловіка заявниці було допитано експерта N.S. Згодом, 9 жовтня 2003 року, заявницю було визнано потерпілою (cietušais) у справі і того самого дня допитано.
20. 30 листопада 2005 року було винесено постанову про припинення провадження у кримінальній справі за фактами вилучення тканин, порушеній щодо діяльності начальника судово-медичного центру, завідувача танатологічного відділу судово-медичного центру та начальника судово-медичного відділення в м. Резекне. У постанові (lēmums par kriminālprocesa izbeigšanu) були наведені зазначені вище міркування, а розбіжності щодо можливого тлумачення національного законодавства були вирішені на користь обвинувачених. Крім того, згідно з тлумаченням внесених у 2004 році поправок до закону у Латвії мала застосовуватися модель «презумпції згоди». Було зроблено висновок, що порушення статей 2-4 і 11 закону немає і що ознаки складу злочину, передбаченого статтею 139 Кримінального кодексу, відсутні.
21. 20 грудня 2005 року і 6 січня 2006 року прокурори відхилили скарги заявниці і постановили, що рішення про припинення провадження у справі було законним і обґрунтованим.
22. 24 лютого 2006 року вищестоящий прокурор Генеральної прокуратури, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що не слід було припиняти провадження у справі. Він встановив, що експерти судово-медичного центру порушили положення закону і що вилучення тканин було незаконним. Постанову про припинення провадження у справі було скасовано, а матеріали справи повернуто до поліції безпеки.
23. 3 серпня 2007 року провадження у кримінальній справі в частині, що стосувалася вилучення тканин з тіла померлого чоловіка заявниці, було припинено у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку позовної давності. При цьому, однак, визначалося, що юридичною підставою для такого рішення є відсутність ознак складу злочину. 13 серпня 2007 року постанову було доведено до відома заявниці. 19 вересня і 8 жовтня 2007 року у відповідь на подані заявницею скарги прокурори повідомили, що зазначене рішення було законним і обґрунтованим.
24. 3 грудня 2007 року матеріали справи були досліджені іншим вищестоящим прокурором Генеральної прокуратури, яка дійшла висновку, що не слід було припиняти провадження у справі. Вона встановила, що експерти судово-медичного центру порушили положення закону і що вилучення тканин було незаконним. Постанову про припинення провадження у справі знову було скасовано, а матеріали справи знову повернуто до поліції безпеки.
25. 4 березня 2008 року було винесено нову постанову про припинення провадження у кримінальній справі, в якій визначалося, що юридичною підставою для такого рішення є закінчення строку позовної давності. 27 березня 2008 року за результатами розгляду скарги заявниці постанова знову була скасована прокурором.
26. Було проведено нове розслідування. Під час розслідування було встановлено, що в 1999 році тканини вилучили у 152 осіб, у 2000 році – у 151 особи, у 2001 році – у 127, а у 2002 році – у 65 осіб. Завдяки постачанню тканин компанії судово-медичний центр отримував можливість закуповувати різноманітне медичне обладнання, інструменти, технології та комп’ютери для медичних закладів Латвії, і ці закупівлі здійснювалися за рахунок коштів компанії. У рамках договору загальна вартість обладнання, за яке сплатила компанія, перевищила вартість вилучених тканин, відправлених компанії. У постанові від 14 квітня 2008 року (див. нижче) зазначалося, що вилучення тканин здійснювалося не для цілей трансплантації відповідно до статті 10 закону, а, по суті, з метою переробки і виготовлення з них препаратів, призначених для пацієнтів не лише в Латвії, але також в інших країнах.
27. 14 квітня 2008 року було винесено постанову про припинення провадження у кримінальній справі у зв’язку із закінченням строку позовної давності. У постанові зазначалося, що не було жодного випадку, коли б, наприклад, експерт судово-медичного відділення м. Резекне при проведенні бесіди з родичами перед вилученням органів чи тканин чітко поінформував їх про можливість такого втручання або насправді одержав би їхню згоду. Згідно з показаннями всіх родичів вони не погодилися б на вилучення органів чи тканин, якби їх поінформували про це та запитали їхню думку. Водночас експерти у своїх показаннях стверджували, що лише перевіряли наявність штампів у паспортах і не запитували згоди родичів, оскільки з ними вони не контактували. Також було зазначено, що починаючи з 1 січня 2002 року експерти повинні були звертатися за інформацією до Державного реєстру населення, але не робили цього. Було зроблено висновок, що експерти, у тому числі N.S., не дотримали вимог статті 4 закону і порушили права родичів. Однак з огляду на закінчення п’ятирічного строку позовної давності (перебіг якого почався 3 березня 2003 року) провадження у кримінальній справі було припинено, а 9 травня і 2 червня 2008 року за результатами розгляду скарг, поданих заявницею, прокурори залишили цю постанову без змін. Заявниця подала ще одну скаргу.
28. Тим часом експерти, включаючи N.S., оскаржили зазначену постанову, оспорюючи підстави для припинення провадження у кримінальній справі (kriminālprocesa izbeigšanas pamatojums). Вони заперечили проти наділення їх статусом осіб, стосовно яких порушено кримінальну справу у зв’язку з незаконним вилученням тканин, оскільки жодного разу їх не повідомляли про цю справу, і тому, за їхніми словами, вони були позбавлені можливості реалізувати свої права на захист. 26 червня 2008 року остаточним рішенням Відземський окружний суд м. Рига задовольнив їхню апеляцію (справа № 1840000303), скасував постанову від 14 квітня 2008 року і повернув матеріали справи до поліції безпеки. Суд встановив таке:
«Незважаючи на той факт, що певна частина трансплантатів не була повернута для використання при лікуванні пацієнтів у Латвії, у матеріалах справи немає доказів того, що їх перетворили в якісь препарати або використали в наукових чи освітніх цілях. Отже, суд вважає, що в матеріалах справи немає доказів того, що вилучені тканини використовувалися не для трансплантації, а для якихось інших цілей (...)
У матеріалах справи немає нічого, що свідчило б про те, що вилучення тканин у померлих осіб для цілей трансплантації здійснювалося без урахування їхніх прижиттєвих заперечень проти цього, зареєстрованих відповідно до чинного на той час закону, або без урахування незгоди з боку їхніх найближчих родичів.
Беручи до уваги той факт, що законодавчі акти не зобов’язують експертів, які здійснюють вилучення тканин і органів у померлих осіб, інформувати громадян про їхнє право на відмову від такого вилучення, суд вважає, що експерти не були зобов’язані робити це; те, що експерти не повідомляли родичів померлої людини про свій намір вилучити тканини, не було порушенням положень [закону], чинного у період з 1994 року до березня 2003 року. Стаття 4 [закону] передбачає право найближчих родичів померлого заперечити проти вилучення у нього органів та/або тканин, але не зобов’язує експерта роз’яснювати це право родичам. З огляду на відсутність законодавчих актів, які зобов’язували б експертів інформувати родичів про свій намір вилучити тканини та/або органи й роз’яснювати родичам їхнє право на заперечення проти цього шляхом відмови дати згоду, суд вважає, що неможливо призначити покарання за недотримання обов’язку, який чітко не визначений у чинному законодавчому акті. Отже, суд вважає, що вилучення експертами тканин і органів у померлого не становило порушення (...) [закону].
(...) Суд доходить висновку, що в діях експертів не було складу злочину, передбаченого статтею 139 Кримінального кодексу; таким чином, провадження у кримінальній справі може бути припинено з причин, що звільнюють від відповідальності, а саме – на підставі пункту 2 статті 377 Кримінально-процесуального кодексу, у зв’язку з відсутністю складу злочину».
29. 2 липня 2008 року вищестоящий прокурор відповіла на подану заявницею скаргу. Вона визнала, що провадження у справі було тривалим, оскільки винесені рішення неодноразово оскаржувалися. Але, на її думку, не було будь-яких конкретних обставин, які б свідчили про невиправдане затягування справи. Водночас вона поінформувала заявницю, що суд скасував постанову від 14 квітня 2008 року, яку оскаржили експерти. Вона також повідомила, що 27 червня 2008 року було винесено нову постанову про припинення провадження у кримінальній справі, про що заявницю незабаром повідомлять належним чином.
30. Насправді, кілька днів по тому заявниця одержала постанову від 27 червня 2008 року. У постанові знову наголошувалося, що експерти не мали правового обов’язку інформувати тих чи інших осіб про їхнє право давати або не давати згоду на вилучення органів чи тканин. Стаття 4 закону передбачає право найближчих родичів померлого заперечувати проти вилучення у нього органів і тканин, але не покладає на експертів обов’язку роз’яснювати такі права родичам. Неможливо призначити покарання за недотримання обов’язку, який чітко не визначений у правовій нормі; експерти не порушили закон. Заявниця подала нові скарги.
31. 15 серпня 2008 року прокурор у відповідь повідомила, зокрема, про відсутність обставин, які б свідчили про факти наруги над людським тілом. Водночас вона пояснила, що експерти вчинили дії, пов’язані з незаконним вилученням тканин, маючи на меті використати ці тканини для медичних цілей. Щоб відновити візуальну цілісність тіл померлих, вилучені у них тканини зазвичай замінювали іншим матеріалом. Таким чином, провадження у кримінальній справі стосувалося дій, передбачених статтею 139 Кримінального кодексу, а не статтею 228 Кримінального кодексу, яка забороняє наругу над тілом померлого.
32. 10 вересня 2008 року вищестоящий прокурор відповів, що немає підстав кваліфікувати дії осіб, які здійснювали вилучення тканин, за статтею 228 Кримінального кодексу як наругу над тілом померлого. Діючи відповідно до інструкції, виданої Міністерством юстиції, експерти помістили на місце видаленої тканини інший матеріал. Згідно з цією інструкцією вилучення тканин має здійснюватися у такий спосіб, щоб не пошкодити тіло, а у разі необхідності після цього вживаються заходи з відновлення його зовнішнього вигляду.
33. 23 жовтня 2008 року інший вищестоящий прокурор Генеральної прокуратури надіслав відповідь з остаточною негативною постановою.
ІІ. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ І НОРМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
A. Документи Ради Європи
34. 11 травня 1978 року Комітет міністрів Ради Європи прийняв Резолюцію (78) 29 про приведення у відповідність законодавств держав-членів з питань вилучення, пересадки та трансплантації матеріалів організму людини, в якій рекомендував урядам держав-членів забезпечити приведення своїх законів у відповідність до правил, доданих до цієї резолюції, або запровадити норми, які відповідають цим правилам, шляхом ухвалення нових законів.
Стаття 10 зазначеної резолюції передбачає:
«1. Вилучення не допускається, якщо існує явне заперечення з боку померлого або якщо його заперечення презюмується, зокрема, з огляду на його релігійні та світоглядні переконання.
2. У разі відсутності явно вираженої або презюмованої волі померлого вилучення може бути здійснено. Тим не менш держава може вирішити, що здійснювати вилучення не можна, якщо після проведення відповідного практично можливого опитування думок членів сім’ї померлого (а у разі наявності серед них недієздатної особи – думки її законного представника) стане очевидним наявність заперечення; якщо померлий був недієздатною особою, тоді, можливо, необхідно також з’ясувати наявність згоди його законного представника».
35. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (документ Ради Європи № 142) є першим міжнародним договором у сфері біоетики (далі – Конвенція про права людини та біомедицину). Стосовно держав, які її ратифікували, вона набрала чинності 1 грудня 1999 року. Латвія підписала Конвенцію про права людини та біомедицину 4 квітня 1997 року, ратифікувала її 25 лютого 2010 року, і стосовно Латвії Конвенція набрала чинності 1 червня 2010 року. Конвенція про права людини та біомедицину не застосовується до вилучення органів і тканин у померлих осіб. Вона стосується вилучення органів і тканин у живих донорів для цілей трансплантації (статті 19, 20).
36. Стосовно вилучення органів і тканин у померлих осіб було прийнято Додатковий протокол щодо трансплантації органів і тканин людського походження (документ Ради Європи № 186), на який послався Уряд. 1 травня 2006 року він набрав чинності стосовно держав, які ратифікували його. Латвія не підписала і не ратифікувала цей протокол.
37. Відповідні статті Додаткового протоколу передбачають таке:
Стаття 1 – Мета
«Сторони цього Протоколу захищають гідність та індивідуальність людини і гарантують кожному без винятку повагу до його недоторканності та інших прав і основних свобод у зв’язку з трансплантацією органів і тканин людського походження».
Стаття 16 – Медичний висновок про смерть
«Органи і тканини не можуть бути вилучені з тіла померлої особи, якщо смерть цієї особи не підтверджено відповідно до законодавства.
Лікарі, що засвідчують смерть особи, не повинні бути тими самими лікарями, які безпосередньо беруть участь у вилученні органів чи тканин у померлої особи або в подальших процедурах трансплантації, або які відповідають за лікування потенційних реципієнтів органів чи тканин».
Стаття 16 – Згода і дозвіл
«Органи чи тканини не вилучаються з тіла померлої особи, якщо не одержано згоди або дозволу відповідно до вимог законодавства.
Вилучення не здійснюється, якщо померла особа заперечувала проти цього».
Стаття 18 – Повага до тіла людини
«Під час вилучення ставлення до тіла людини має бути шанобливим, і мають бути вжиті всі належні заходи для відновлення зовнішнього вигляду тіла померлої особи».
У відповідних частинах Пояснювальної записки до Додаткового протоколу зазначено:
Вступ
«2. Метою Протоколу є визначення та забезпечення захисту прав донорів органів і тканин, як живих, так і померлих, а також осіб, яким імплантуються органи і тканини людського походження».
Складання Протоколу
«7. Цей Протокол поширює дію положень Конвенції про права людини та біомедицину на сферу трансплантації органів, тканин і клітин людського походження. Положення Конвенції застосовні до Протоколу. Для зручності користування Протоколом він складений у такий спосіб, щоб користувачеві не було потреби звертатися до Конвенції для з’ясування сфери застосування його положень. Водночас Конвенція містить принципи, на розвиток яких спрямований цей Протокол. Отже, систематичне вивчення обох текстів може виявитися корисним, а іноді й необхідним».
Коментарі щодо положень Протоколу
Преамбула
«13. У преамбулі наголошується на тому, що стаття 1 Конвенції про права людини та біомедицину, яка захищає гідність та індивідуальність кожної людини і гарантує кожному повагу до його недоторканості, створює належне підґрунтя для формулювання додаткових стандартів забезпечення захисту прав і свобод донорів, потенційних донорів та реципієнтів органів і тканин».
Стаття 1 – Мета
«16. Ця стаття встановлює, що метою Протоколу є захист гідності та індивідуальності кожного і гарантування кожному без винятку поваги до його недоторканності та інших прав і основних свобод у зв’язку з трансплантацією органів і тканин людського походження.
17. У статті 1 використовується термін “кожний”, оскільки він розглядається як найбільш влучний для того, щоб виключити зі сфери застосування Протоколу, яка визначається у статті 2, ембріональні та фетальні органи і тканини (див. пункт 24 нижче). Цей Протокол стосується виключно вилучення органів і тканин у людей, які народжені і на момент вилучення живі або померлі, та імплантації органів і тканин людського походження іншим людям, які так само вже народжені».
Стаття 16 - Медичний висновок про смерть
«94. Згідно з першим абзацом статті вилучення органів чи тканин у померлої особи може проводитися лише у разі, якщо її смерть вже засвідчено “відповідно до закону”. Зобов’язання держав полягає в тому, щоб юридично визначити конкретний порядок визнання факту смерті за обставин, коли все ще підтримуються життєво важливі функції організму. Слід зауважити з цього приводу, що у більшості країн законодавство визначає поняття та умови настання смерті мозку.
95. Факт настання смерті підтверджується лікарями з дотриманням встановленого порядку і лише після виконання вимог такого порядку засвідчення факту смерті дозволяється проведення трансплантації. Перед тим, як розпочати операцію з вилучення, відповідна група фахівців повинна переконатися, що вимоги встановленого порядку виконано. У деяких державах порядок засвідчення факту смерті встановлено окремо від порядку формальної видачі свідоцтва про смерть.
96. Другий абзац статті 16 закріплює для померлого важливу гарантію, яка забезпечує неупереджене засвідчення факту смерті, оскільки вимагає, щоб медична група, яка засвідчує смерть особи, не була тією самою групою, яка бере участь в операції з трансплантації на будь-якій її стадії. Важливо забезпечити, щоб за дотримання інтересів будь-якої померлої людини та за подальше засвідчення її смерті відповідала медична група, цілком окрема від групи, яка бере участь у трансплантації. Якщо ці дві функції не відокремлені одна від одної, це може призвести до підриву довіри громадян до системи трансплантації і мати негативні наслідки для донорства.
97. Для цілей цього Протоколу новонародженим, у тому числі новонародженим з аненцефалією, забезпечується такий самий захист, що й іншим особам, і до них застосовуються відповідні норми щодо засвідчення смерті.
Стаття 17 – Згода і дозвіл
«98. Стаття 17 забороняє вилучення органів чи тканин, якщо особа, яка має намір здійснити їх вилучення, не одержала згоди або дозволу відповідно до вимог національного законодавства. Це вимагає наявності в державах юридично визнаної системи, що визначає умови, за яких дозволяється вилучення органів і тканин. Крім того, згідно зі статтею 8 сторони мають вживати належних заходів з інформування громадян, зокрема, щодо питань, які стосуються надання згоди або дозволу у зв’язку з вилученням органів чи тканин у померлих осіб (див. пункт 58 вище).
99. Якщо особа ще за життя виявила свою волю щодо згоди або незгоди, таку волю особи слід поважати після її смерті. Якщо існує можливість офіційної фіксації такої волі і особа зареєструвала свою згоду на донорство, тоді така згода має переважну силу: вилучення слід провести, якщо це можливо. Виходячи з цих самих міркувань, здійснювати вилучення не можна, якщо відомо, що відповідна особа заперечувала проти цього. Тим не менш звернення до офіційного реєстру останньої волі є юридично прийнятним лише стосовно осіб, які зареєстровані в ньому. Так само це не можна вважати єдиним засобом встановлення волі померлого, якщо реєстрація такої волі не є обов’язковою.
100. Вилучення органів чи тканин у померлого, який за життя не був здатним давати відповідну згоду, може бути здійснено, якщо одержано всі дозволи, наявність яких вимагає закон. Дозвіл на вилучення у померлого органів чи тканин так само необхідно мати, якщо він, хоча і був за життя здатний дати згоду, так і не повідомив свою волю щодо можливості такого втручання після смерті.
101. Отже, не передбачаючи, яка саме модель регулювання має бути впроваджена, стаття встановлює, що в разі, якщо взагалі існують сумніви щодо волі померлої особи, має існувати можливість, керуючись нормами національного законодавства, діяти відповідно до встановленого порядку. У деяких державах закон дозволяє здійснювати вилучення, якщо немає явно вираженого або презюмованого заперечення проти донорства. У такому випадку закон передбачає засоби реєстрації вираженого наміру – наприклад, ведення реєстру заперечень. В інших державах закон не передбачає визначення волі померлих осіб без проведення відповідного опитування і вимагає проводити опитування їхніх родичів і друзів для з’ясування, чи була відповідна особа згодна на донорство органів, чи заперечувала проти цього.
102. Якщо воля померлого недостатньо з’ясована, тоді, якою б не була існуюча модель регулювання, група з вилучення органів повинна передусім докласти зусиль, щоб опитати з цього приводу його родичів. Якщо інше не передбачено національним законодавством, дозвіл на вилучення не має залежати від того, що вважають за краще самі родичі померлого – тобто, чи самі вони за, чи проти донорства органів і тканин. Близьких родичів слід опитати лише про виражену або презюмовану волю померлого. При вирішенні питання про можливість вилучення органів чи тканин передусім слід враховувати думку, висловлену потенційним донором. Необхідно, щоб було чітко визначено, чи може бути здійснено вилучення органів або тканин, якщо воля померлого невідома і її неможливо з’ясувати шляхом опитування його родичів чи друзів.
103. Якщо особа померла в державі, в якій вона зазвичай не проживала, група з вилучення має вжити всіх необхідних заходів для з’ясування її волі. У разі наявності сумнівів група з вилучення повинна керуватися відповідними чинними законами держави, в якій зазвичай проживав померлий, або, за інших обставин, – законами держави, громадянином якої він був».
Стаття 18 – Повага до тіла людини
«104. Хоча з юридичної точки зору тіло померлого не вважається особою, ставлення до нього все-таки має бути шанобливим. Отже, ця стаття передбачає, що під час процедури вилучення слід шанобливо поводитися з людським тілом, а після її завершення слід відновити, наскільки це можливо, його первинний зовнішній вигляд».
38. У травні 2002 року Генеральний секретар Ради Європи надіслав до держав-членів Ради Європи запитальник стосовно юридичних і практичних аспектів трансплантації.[1] Уряд Латвії дав ствердну відповідь на запитання про те, чи потребує дозволу вилучення органів і тканин у живого донора, і послався на статті 19 і 20 Конвенції про права людини та біомедицину та статтю 13 закону про захист тіла померлої особи та використання людських органів і тканин. Він зазначив, що потрібна письмова згода. У своїй відповіді на запитання «Які стосунки мають бути між живим донором органа і реципієнтом?» Уряд послався на статті 19 і 20 Конвенції про права людини та біомедицину. Відповідаючи на запитання «Які санкції передбачено щодо порушників законодавства [за незаконну торгівлю органами], зокрема, щодо посередників і медичних працівників?», Уряд Латвії послався на статтю 139 Кримінального кодексу (див. пункт 53 нижче).
B. Документи Європейського Союзу
39. 21 липня 1998 року Європейська група з етики у науці та нових технологіях (EGE)[2] при Європейській Комісії видала Висновок № 11 «Про етичні аспекти діяльності банків людських тканин». У відповідних частинах висновку зазначено:
«2.3 Інформування і згода
Для отримання людських тканин необхідно, у принципі, мати попередню, інформовану і вільну згоду відповідної особи. Це не стосується випадків, коли тканини отримуються за розпорядженням судді у зв’язку з судовим провадженням, зокрема, провадженням у кримінальній справі.
Хоча наявність згоди є основоположним етичним принципом в європейських державах, порядок з’ясування її наявності та форми такої згоди (яка може бути усною або письмовою, висловленою при свідках або без них, явно вираженою або презюмованою тощо) є питаннями, які регулюються законодавством кожної окремої держави з урахуванням її правових традицій.
(...)
2.3.2 Померлі донори
Згода донора на вилучення тканин після смерті може мати різні форми – це залежить від існуючої у тій чи іншій державі юридичної моделі (заснованої на “явно вираженій згоді” або на “презумпції згоди”). Але вилучення тканин не допускається, якщо відповідна особа за життя заявила у належному порядку заперечення проти цього; винятком є випадки, коли така операція здійснюється в рамках судової справи. Крім того, якщо факт волевиявлення відсутній і якщо в державі застосовується модель “презумпції згоди”, тоді лікарі повинні забезпечити, наскільки це можливо, родичам або найближчим родичам померлого можливість повідомити про його волю, яку лікарі повинні врахувати».
40. Директива 2004/23/ЄС Європейського парламенту і Ради від 31 березня 2004 року про встановлення стандартів якості та безпеки для донорства, заготівлі, перевірки, обробки, консервації, зберігання та розподілу людських тканин і клітин передбачає таке:
Стаття 13 – Згода
«1. Дозвіл на заготівлю людських тканин або клітин надається тільки після отримання всіх обов’язкових згод або додержання всіх вимог щодо дозволу, встановлених відповідною державою-членом.
2. Держави-члени з додержанням вимог свого національного законодавства вживають усіх необхідних заходів для того, щоб донори, їхні родичі чи будь-які особи, які надають дозвіл від імені донорів, були забезпечені всією необхідною інформацією відповідно до викладеного в Додатку».
ДОДАТОК – ІНФОРМАЦІЯ, ЩО НАДАЄТЬСЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ДОНОРСТВОМ КЛІТИН ТА/АБО ТКАНИН
B. Померлі донори
«1. Уся інформація має бути надана і всі необхідні згоди й дозволи мають бути одержані відповідно до законодавства, чинного в державах-членах.
2. Підтверджені результати обстеження донора мають бути повідомлені та чітко роз’яснені особам, яких це стосується, відповідно до законодавства держав-членів».
C. Документи Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ)
41. Керівні принципи ВООЗ з трансплантації людських клітин, тканин і органів (схвалені на 63-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я 21 травня 2010 року Резолюцією WHA63.22) передбачають у частині, що стосується цієї справи, таке:
Керівний принцип 1
«Вилучення клітин, тканин і органів у померлих осіб може бути здійснено з метою трансплантації, якщо:
a) одержано згоду відповідно до вимог закону і
b) немає підстав вважати, що померла особа заперечувала проти такого вилучення».
Коментар до Керівного принципу 1
Згода на будь-яке медичне втручання має першорядне етичне значення. Національні органи влади мають визначити порядок отримання та фіксації згоди на донорство клітин, тканин і органів з урахуванням міжнародних етичних стандартів, того, в який спосіб в їхній державі організовано заготівлю органів, а також з урахуванням практичної ролі, яку відіграє згода як гарантія проти зловживань і порушень вимог безпеки в цій сфері.
Яка модель згоди (“явно вираженої” чи “презумпції згоди”) на отримання органів і тканин у померлих застосовується в тій чи іншій державі – це залежить від існуючих у державі соціальних, медичних і культурних традицій, а також від того, в який спосіб сім’ї залучені до процесу прийняття рішень з питань охорони здоров’я в цілому. Але обидві моделі передбачають, що будь-яке переконливе свідчення про прижиттєву незгоду померлого з посмертним вилученням у нього клітин, тканин чи органів виключає можливість здійснення такого вилучення.
Згідно з моделлю регулювання, що ґрунтується на явно вираженій згоді – яку іноді називають моделлю “презумпції незгоди” (opting in) – клітини, тканини і органи можуть бути вилучені у померлого, якщо він за життя чітко заявив про свою згоду на таке вилучення; залежно від чинних у державі норм законодавства виявлення згоди допускається в усній формі або може бути зафіксовано в карті донора, водійських правах чи посвідченні особи, або в медичній карті чи реєстрі донорів. Якщо померла особа за життя не висловила ані згоди на вилучення органів, ані чіткого заперечення проти цього, тоді слід отримати дозвіл від юридично уповноваженої особи, якою зазвичай є член сім’ї померлого.
Друга модель – модель презумпції згоди (opting out або contracting out); вона дозволяє здійснити вилучення з тіла померлої особи матеріалу для трансплантації (а в деяких державах – для анатомічних або наукових досліджень), якщо ця особа за життя не виразила свого заперечення проти такого втручання, зафіксувавши його у відповідній установі, або якщо поінформована сторона не повідомила про те, що зазначена особа однозначно заперечувала проти донорства. Ураховуючи етичне значення згоди, така модель має забезпечувати повну поінформованість людей про існуючі правила і надавати їм безперешкодні можливості для вираження незгоди.
Хоча згідно з моделлю презумпції згоди явно виражена згода не потрібна для вилучення клітин, тканин чи органів у померлого, який за життя не висловлював заперечення, при заготівлі таких матеріалів фахівці можуть виявитися неохочими здійснювати операцію, якщо родичі померлого особисто заперечують проти донорства; коли йдеться про програми заготівлі таких матеріалів за моделлю “презумпції незгоди”, фахівці так само зазвичай намагаються одержати дозвіл від членів сім’ї, навіть у разі наявності прижиттєвої згоди померлого. Якщо розуміння суспільством і його позитивне ставлення до процесу донорства клітин, тканин і органів є глибоко і однозначно вкоріненими, тоді донорські програми більшою мірою можуть спиратися на явно виражену згоду померлого або на презумпцію такої згоди і немає необхідності звертатися за додатковим дозволом до членів його сім’ї. Навіть у тих випадках, коли до родичів не звертаються за дозволом, при виконанні донорських програм необхідно разом з членами сім’ї померлого, які добре його знали, перевірити історію його хвороб та поведінкові характеристики, оскільки точна інформація про донорів дозволяє забезпечити більш високий рівень безпеки трансплантації.
Що стосується донорства тканин, яке здійснюється в умовах менш жорстких часових обмежень, то такі операції рекомендується проводити завжди за наявністю дозволу з боку найближчих родичів донора. Важливим питанням, яке має бути вирішено при цьому, є те, в якій спосіб буде відновлено зовнішній вигляд тіла померлої особи після вилучення тканин».
D. Національне законодавство
1. Закон про захист тіла померлої особи та використання людських органів і тканин
42. Стаття 2 чинного на той час закону про захист тіла померлої особи та використання людських органів і тканин (likums “Par miruša cilvēka ķermeņa aizsardzību un cilvēka audu un orgānu izmantošanu medicīnā”; далі – закон) – зі змінами та доповненнями, які набрали чинності 1 листопада 1995 року і були чинними до 31 грудня 2001 року – передбачає, що кожна жива дієздатна особа має право заявити в письмовій формі про свою згоду або незгоду на використання її тіла після смерті. Виражена людиною воля, якщо вона не суперечить існуючим законам, є обов’язковою для виконання.
43. Стаття 3 передбачає, що лише така незгода або згода особи на використання її тіла після смерті, яка завірена підписом дієздатної особи, зафіксована в її медичній карті і позначена спеціальним штампом в її паспорті, має юридичну силу. Департамент охорони здоров’я Міністерства добробуту відповідає за визначення порядку фіксації незгоди або згоди в медичній карті людини (див. для порівняння рішення у справі «Petrova проти Латвії», № 4605/05, § 35, від 24 червня 2014 року – відмінність ситуації після набрання чинності змінами у законодавстві 1 січня 2002 року).
44. Згідно зі статтею 4, яка має назву «Права найближчих родичів», вилучення органів і тканин у померлого не може бути здійснено всупереч волі, вираженої ним за життя. За відсутності вираженої волі вилучення може бути здійснено, якщо ніхто з найближчих родичів (дітей, батьків, братів, сестер або подружжя) не заперечує проти цього. Трансплантація може бути проведена після настання біологічної смерті або смерті мозку потенційного донора (стаття 10).
45. Конкретніше положення містить стаття 11 закону, яка передбачає, що вилучення органів і тканин у померлого донора допускається з метою трансплантації, якщо за життя він не заперечував проти такого вилучення і якщо цього не забороняють його найближчі родичі.
46. Згідно з перехідним положенням закону штамп у паспорті особи, що засвідчує її незгоду або згоду на використання її тіла після смерті, проставлений до 31 грудня 2001 року, залишається чинним до видачі нового паспорта або до подання відповідної заяви до Управління у справах громадянства і міграції.
47. Стаття 17 передбачає, що держава відповідальна за захист тіла померлого та за використання його органів і тканин у медичних цілях. На той час ця функція була покладена на Департамент охорони здоров’я Міністерства добробуту (з 1 січня 2002 року – на Міністерство добробуту, а з 30 червня 2004 року – на Міністерство охорони здоров’я). Жодна організація чи установа не може здійснювати вилучення органів і тканин та використовувати їх без дозволу, виданого Департаментом охорони (з 1 січня 2002 року – Міністерством добробуту, а з 30 червня 2004 року – Міністерством охорони здоров’я).
48. Стаття 18 забороняє добір, перевезення і використання вилучених органів і тканин у комерційних цілях. Вона також передбачає, що вилучення органів і тканин у живої або померлої людини може бути здійснено лише із суворим дотриманням її волі (вираженої нею згоди або заперечення).
49. Стаття 21 передбачає, що нагляд за додержанням цього закону здійснює прокуратура (пункт 1). Департамент охорони здоров’я Міністерства добробуту та інші компетентні органи здійснюють контроль за законністю використання людських тканин і органів (пункт 2). Змінами до закону, чинними з 1 січня 2002 року, пункт 1 було скасовано; згідно з другим пунктом на Міністерство добробуту покладено функцію контролю за дотриманням законів та інших законодавчих актів при використанні людських тканин і органів. З 30 червня 2004 року цю функцію покладено на Міністерство охорони здоров’я. Нарешті, з 27 серпня 2012 року ця стаття повністю скасована.
50. 2 червня 2004 року Парламент ухвалив зміни до статей 4 і 11 закону, які набрали чинності 30 червня 2004 року. Починаючи із зазначеної дати стаття 4 передбачає, що в разі відсутності в реєстрі населення відомостей про незгоду або згоду померлого на посмертне використання його тіла, органів чи тканин, його найближчі родичі мають право в письмовій формі повідомити медичний заклад про волю померлого, виражену ним за життя. Стаття 11 передбачає можливість вилучення органів і тканин у померлої особи з метою трансплантації у випадках, коли в реєстрі населення відсутні відомості про незгоду або згоду цієї особи на посмертне використання її органів чи тканин її тіла та коли її найближчі родичі перед початком трансплантації не повідомили в письмовій формі медичний заклад про виражене нею за життя заперечення проти посмертного використання її органів і тканин її тіла. Вилучення органів і тканин у померлої дитини з метою трансплантації забороняється, якщо на це не дали письмової згоди один з її батьків або її законний представник.
2. Постанова Кабінету Міністрів № 431 (1996)
51. Згідно з цією постановою (Noteikumi par miruša cilvēka audu un orgānu uzkrāšanas un izmantošanas kārtību medicīnā) вилучення органів і тканин у особи може здійснюватися після настання її біологічної смерті або смерті її мозку, якщо в її паспорті і медичній карті міститься штамп, що свідчить про згоду на таке вилучення (пункт 3). За відсутності такого штампу слід керуватися положеннями закону (див. вище).
3. Нормативно-правові акти MADEKKI
52. Нормативно-правові приписи, видані згідно із законодавством Латвії Інспекцією з контролю якості медичного обслуговування та експертизи працездатності (далі – Інспекція MADEKKI), стисло викладені в рішенні у справі «L.H. проти Латвії» (№ 52019/07, §§ 24-27, від 29 квітня 2014 року). Для цілей справи, що розглядається, достатньо зауважити, що згідно з нормативно-правовими документами Інспекції MADEKKI – затвердженими Кабінетом Міністрів (Постановою № 391 (1999), яка була чинною з 26 листопада 1999 року до 30 червня 2004 року) – одна з основних функцій Інспекції полягала у здійсненні контролю за професійною якістю медичного обслуговування у медичних закладах.
4. Положення кримінального законодавства
53. Стаття 139 Кримінального кодексу (Krimināllikums) передбачає, що незаконне вилучення органів чи тканин у живої або померлої людини для використання у медичних цілях є кримінальним злочином, якщо здійснене медичним працівником.
54. Відповідні положення стосовно прав цивільних позивачів у кримінальній справі, передбачених колишнім Кримінально-процесуальним кодексом (Latvijas Kriminālprocesa kodekss), чинним до 1 жовтня 2005 року, викладені в рішенні у справі «Liģeres проти Латвії» (№ 17/02, §§ 39-41, від 28 червня 2011 року) та в ухвалі у справі «Pundurs проти Латвії», № 43372/02, §§ 12-17, від 20 вересня 2011 року).
55. Крім того, відповідні положення стосовно прав цивільних позивачів у кримінальній справі, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом (Kriminālprocesa likums), що набрав чинності 1 жовтня 2005 року і був чинним на час подій, про які йдеться, передбачають таке:
Стаття 22 – Право на відшкодування шкоди
«Особі, яка зазнала психологічного стресу, тілесних ушкоджень або матеріальної шкоди внаслідок кримінального злочину, гарантується надання процесуальних можливостей вимагати і отримати відшкодування заподіяної матеріальної і моральної шкоди».
Стаття 351 – Вимога про відшкодування шкоди
«1) Потерпілий має право звернутися з вимогою про відшкодування заподіяної шкоди на будь-якій стадії провадження у кримінальній справі до початку судового розслідування судом першої інстанції. Вимога має містити обґрунтування заявленої суми відшкодування.
2) Вимога може бути заявлена в письмовій або усній формі. Усна вимога заноситься до протоколу особою, яка веде провадження.
3) Під час досудового провадження у справі прокурор має зазначити подану вимогу та заявлену суму відшкодування, а також викласти свою думку з цього приводу в документі про результати закінчення досудового провадження.
4) Той факт, що кримінальної відповідальності особи не встановлено, не може служити перешкодою для пред’явлення вимоги про відшкодування шкоди.
5) Потерпілий має право відкликати заявлену вимогу про відшкодування шкоди на будь-якій стадії провадження у кримінальній справі аж до моменту видалення суду для ухвалення рішення у справі. Відмова потерпілого від відшкодування не може служити підставою для скасування чи зміни обвинувачень або для постановлення виправдувального вироку».
5. Право на отримання відшкодування шкоди
56. Стаття 92 Конституції (Satversme) передбачає, зокрема, що «будь-яка особа, чиї права безпідставно порушено, має право на відповідне відшкодування».
57. Положення національного законодавства, які стосуються відшкодування матеріальної і моральної шкоди відповідно до Цивільного кодексу (Civillikums) (до і після 1 березня 2006 року, коли зміни до законодавства набрали чинності), наведені в повному обсязі в рішенні у справі «Zavoloka проти Латвії» (№ 58447/00, §§ 17-19, від 7 липня 2009 року). Крім того, в рішенні у справі «Holodenko проти Латвії» (№ 17215/07, § 45, від 2 липня 2013 року) викладено статті 1635 і 1779.
58. Згідно зі статтею 92 Адміністративно-процесуального кодексу (Administratīvā procesa likums), чинного з 1 лютого 2004 року, кожен має право на відповідне відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої йому адміністративним актом чи діями органу державної влади. Згідно зі статтею 93 цього самого кодексу позов про відшкодування шкоди може бути поданий або разом із заявою до адміністративних судів про визнання адміністративного акта чи дій органу державної влади незаконними, або до відповідного органу державної влади після винесення судового рішення за результатами такого провадження. Згідно зі статтею 188 заява до адміністративного суду стосовно адміністративного акта чи дій органу державної влади має бути подана впродовж одного місяця або одного року – залежно від обставин. Перебіг однорічного строку, передбаченого для подання заяви стосовно дій органу державної влади, починається з дати, коли заявник дізнався про те, що мали місце такі дії. Нарешті, згідно з пунктом 1 статті 191 заява підлягає відхиленню, якщо з моменту, коли заявник дізнався або повинен був дізнатися про те, що такі дії мали місце, минуло понад трьох років. Цей строк не може бути продовжений (atjaunots).
59. Суму відшкодування і порядок звернення з вимогою про відшкодування шкоди, завданої незаконним адміністративним актом чи діями органу державної влади, визначає закон про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади (Valsts pārvaldes iestāžu nodarīto zaudējumu atlīdzināšanas likums), чинний з 1 липня 2005 року. Розділ ІІІ закону передбачає порядок звернення громадян з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади. Згідно зі статтею 15 особа має право подати відповідну заяву до органу державної влади, який несе відповідальність за завдану шкоду. Згідно зі статтею 17 така заява має бути подана не пізніше ніж через рік після дати, на яку особа дізналася про завдану шкоду, і в будь-якому випадку не пізніше ніж через п’ять років після дати видання незаконного адміністративного акта органом державної влади чи вчинення ним незаконних дій.
ПРАВО
I. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
60. Заявниця скаржилася в основному на підставі статті 8 Конвенції і, по-перше, на те, що без її попередньої згоди у її чоловіка були вилучені тканини. По-друге, вона скаржилася, що за відсутності такої згоди відбулися порушення його прав на гідність, індивідуальність й недоторканість і мало місце нешанобливе поводження з його тілом.
61. Стаття 8 Конвенції передбачає таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
62. Уряд заперечував, що мало місце порушення цієї статті.
А. Попередні питання
63. Суд повинен передусім з’ясувати, чи має він компетенцію ratione personae розглядати скаргу заявниці; це питання Суд має розглянути з огляду на свої повноваження (ex officio) (див. рішення у справі «Sejdić та Finci проти Боснії і Герцеговини» [ВП], №№ 27996/06 і 34836/06, § 27, ECHR 2009).
64. Підхід Суду стосовно прямих і непрямих потерпілих стисло викладено в його нещодавньому рішенні у справі «Центр правових ресурсів від імені Валентина Кампеану проти Румунії» (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [ВП], № 47848/08, §§ 96-100, від 17 липня 2014 року) як наведено нижче (посилання опущені):
«i) Прямі потерпілі
96. Щоб мати право подати заяву відповідно до статті 34, особа повинна бути спроможною довести, що вона була “безпосередньо зачеплена” оскаржуваним заходом (...). Це – необхідна передумова приведення Конвенції у дію, хоча застосування такого критерію протягом усього провадження не повинно бути жорстким, автоматичним і негнучким (...).
Крім того, згідно з практикою Суду та статтею 34 Конвенції заяви можуть бути подані лише живими людьми або від їхнього імені (...). Таким чином, у ряді справ, в яких прямий потерпілий помер ще до подання заяви, Суд не визнав, що прямий потерпілий, навіть за наявності представника, може бути заявником для цілей статті 34 Конвенції (...).
ii) Непрямі потерпілі
97. Справи згаданого вище виду слід відрізняти від справ, в яких спадкоємцям заявника дозволили надалі підтримувати заяву, яку вже було подано. Прикладом з цього приводу є рішення у справі “Fairfield та інші проти Сполученого Королівства” (...), що стосується дочки, яка подала заяву після смерті батька, стверджуючи про порушення його прав на свободу думки, релігії і слова (статті 9 і 10 Конвенції). Хоча національні суди дозволили пані Fairfield надалі підтримувати скаргу після смерті її батька, Суд не визнав її потерпілою і вказав на відмінність ситуації у тій справі від ситуації у справі “Dalban проти Румунії” (...), коли заяву подав сам заявник, вдова якого стала підтримувати її лише після його смерті.
У зв’язку з цим Суд розрізняє заяви, в яких прямий потерпілий помер після подання заяви до Суду, і ті, в яких такий потерпілий помер ще до її подання.
Якщо заявник помер після подання заяви, Суд визнає, що його найближчий родич або спадкоємець може, у принципі, надалі підтримувати заяву за умови наявності у них достатнього інтересу в її вирішенні (...).
98. Проте ситуація змінюється, коли прямий потерпілий помирає до подання заяви до Суду. У таких справах, посилаючись на автономне тлумачення поняття “потерпілий”, Суд готовий визнати право родича на скаргу, якщо скарга порушує загальнозначуще питання, яке стосується “поваги до прав людини” (пункт 1 статті 37 in fine Конвенції), і заявники як спадкоємці мають законний інтерес у подальшому підтриманні заяви, або якщо безпосередньо зачеплені права самого заявника (...). Слід зауважити, що згадані вище справи розглядалися в Суді після національних проваджень (або у зв’язку з ними), участь в яких брав за життя безпосередньо сам прямий потерпілий.
Таким чином, Суд визнає право найближчих родичів потерпілого на подання заяви, якщо потерпілий помер або зник за обставин, за які, як стверджується, має нести відповідальність держава (...).
99. У справі “Varnava та інші проти Туреччини” (...) заявники подали заяви як від свого імені, так і від імені своїх зниклих родичів. Суд вирішив, що немає необхідності визначати, чи слід надати зниклим особам статус заявників, оскільки в будь-якому випадку близькі родичі зниклих осіб мали право звернутися зі скаргами у зв’язку з їхнім зникненням (...). Суд розглянув справу, виходячи з того, що родичі зниклих осіб є заявниками для цілей статті 34 Конвенції.
100. У справах, в яких стверджуване порушення Конвенції не було безпосередньо пов’язане зі зникненням чи смертю осіб, у зв’язку з якими поставали питання за статтею 2, Суд застосовував більш обмежувальний підхід – як, наприклад, у справі “Sanles Sanles проти Іспанії” (...), в якій йшлося про заборону надання людині допомоги у вчиненні самогубства. Суд встановив, що права, про які заявила заявниця, посилаючись на статті 2, 3, 5, 8, 9 і 14 Конвенції, належать до категорії прав, що не можуть переходити до інших осіб, і, отже, дійшов висновку, що заявниця, яка була невісткою і законною спадкоємницею померлого, не може претендувати на статус потерпілої від порушення Конвенції, діючи від імені свого покійного зятя. Такий самий висновок було зроблено й стосовно скарг, які дочка стверджуваного потерпілого подала на підставі статей 9 і 10 (...).
В інших справах стосовно скарг за статтями 5, 6 або 8 Суд надав близьким родичам статус потерпілих, уможлививши таким чином подання ними заяв, в яких вони виявили моральну зацікавленість у знятті обвинувачень з померлого потерпілого (...) чи в захисті своєї репутації та репутації своєї сім’ї (...), або виявили матеріальну зацікавленість з огляду на безпосередньо зачеплені їхні майнові права (...). Також було враховано існуючий загальний інтерес, який вимагав розгляду цих скарг (...).
Було зроблено висновок про те, що участь заявника у провадженнях, які здійснювалися в національних органах, є лише одним з кількох відповідних критеріїв (...)».
65. Що стосується першої частини скарги, то Суд вважає що заявниця достатньою мірою продемонструвала, що вилучення тканин у її померлого чоловіка без її згоди безпосередньо зачепило її права (див. також згадане вище рішення у справі «Petrova проти Латвії», § 56). Отже, Суд визнає, що у зв’язку з цим заявницю можна вважати «прямою потерпілою» (див. пункт 60 вище). Однак Суд вважає, що в частині, яка стосується відсутності згоди померлого чоловіка заявниці, її скарга несумісна ratione personae з положеннями Конвенції у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і, отже, має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
66. Стосовно другої частини скарги Суд зазначає, що заявниця погодилася з тим, що вона стосується прав її покійного чоловіка. Отже, вона так само має бути відхилена як несумісна ratione personae з положеннями Конвенції відповідно до підпункту «а» пункту 3 статті 35 та статті 4 Конвенції.
67. Нарешті, Суд зазначає, що певною мірою друга частина скарги збігається за своїм змістом зі скаргою заявниці за статтею 3 Конвенції і тому Суд розгляне її нижче в частині, що стосується прав заявниці.
В. Щодо прийнятності
1. Доводи сторін
68. Уряд визнав, що скарга заявниці підпадає під дію положення статті 8 Конвенції стосовно «приватного життя», але не погодився, що скарга стосується «сімейного життя».
69. По-перше, посилаючись на ухвалу Суду у справі «Grišankova та Grišankovs проти Латвії» (№ 36117/02, ECHR-2003 II (витяги)), Уряд доводив, що заявниця не вичерпала національних засобів юридичного захисту. На думку Уряду, заявниця повинна була подати скаргу до Конституційного суду, оскільки вилучення тканин у її чоловіка було здійснено відповідно до порядку, встановленого статтями 4 і 11 закону. Вона повинна була порушити питання про відповідність цих правових норм до Конституції Латвії.
70. По-друге, Уряд посилався на те, що заявниця не звернулася зі скаргою до Інспекції MADEKKI. Уряд наголошував, що на час подій, про які йдеться, Інспекція MADEKKI була органом, компетентним розглянути скарги заявниці, оскільки її функція полягала у здійсненні контролю за професійною якістю медичного обслуговування у медичних закладах. Довід Уряду полягав у тому, що розгляд Інспекцією MADEKKI відповідності процедури вилучення тканин до національного законодавства був необхідною передумовою для порушення цивільної чи кримінальної справи проти винних осіб. Він не надав будь-якої додаткової інформації з цього приводу.
71. По-третє, Уряд стверджував, що заявниця могла послатися на статтю 1635 Цивільного кодексу (чинного з 1 березня 2006 року) і вимагати в цивільних судах відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Уряд надав кілька прикладів з національної судової практики, які стосуються практичного застосування статті 1635. Він послався на провадження у справі PAC-714 (порушеній 7 лютого 2005 року), у котрій позивачка вимагала відшкодування моральної шкоди лікарнею, в якій вона народила дитину і їй зробили перев’язку маткових труб (хірургічна контрацепція) без її згоди (див. згадане вище рішення у справі «L.H. проти Латвії», § 8). 1 грудня 2006 року суд задовольнив її позов і на підставі статті 2349 Цивільного кодексу присудив їй відшкодування у розмірі 10 000 латвійських латів (LVL) у зв’язку з незаконною стерилізацією, яка спричинила їй тілесні ушкодження і психологічний стрес. Це судове рішення набрало чинності 10 лютого 2007 року. Уряд також послався на одну із справ «талсинської трагедії» (порушених 15 вересня 2006 року) – у тій справі 16 березня 2010 року апеляційний суд постановив, що держава має виплатити відшкодування в розмірі 20 000 латвійських латів у зв’язку з інцидентом, що стався 28 червня 1997 року в м. Талсі, який призвів до загибелі дітей, серед яких була дочка позивачки. Остаточне рішення в тій справі було винесено 28 вересня 2011 року. Уряд не надав копій рішень, винесених у зазначеній справі.
72. Заявниця з цим не погодилася. Вона вважала, що її скарга підпадає під дію положення статті 8 Конвенції стосовно приватного й сімейного життя.
73. Коментуючи згаданий Урядом перший засіб юридичного захисту – звернення до Конституційного суду – заявниця вказала на те, що компетенція суду полягає лише в перевірці відповідності законів та інших правових актів до Конституції. Заявниця стверджувала, що вилучення тканин суперечило статтям 4 і 11 закону; вона не вважала, що ці правові норми суперечать Конституції. Справа «Grišankova та Grišankovs проти Латвії» стосується формулювань закону. Але справа, яка розглядається, стосується індивідуальної дії – вилучення тканин з тіла її чоловіка. Крім того, заявниця стверджувала, що, якби ті чи інші положення закону справді не відповідали Конституції, тоді б суд у кримінальних справах, Генеральний прокурор або Кабінет міністрів повинні були і могли самі звернутися з відповідним поданням до Конституційного суду.
74. Стосовно згаданого Урядом другого засобу юридичного захисту, а саме – звернення зі скаргою до Інспекції MADEKKI, заявниця доводила, що цей орган не мав відповідної компетенції. Вилучення тканин не є послугою з охорони здоров’я. Заявниця послалася на статтю 21 закону і пояснила, що на час подій, про які йдеться, функцію нагляду здійснювала прокуратура (див. пункт 49 вище).
75. Стосовно третього засобу юридичного захисту, згаданого Урядом, заявниця зазначила, що судово-медичний центр є державною установою, контроль за яким здійснює Міністерство охорони здоров’я. Після набрання чинності Адміністративно-процесуальним кодексом 1 лютого 2004 року адміністративні акти і дії органів державної влади можуть бути оскаржені в адміністративних судах. Таким чином, скарга на дії органу державної влади – що полягали у вилученні тканин з тіла чоловіка заявниці – може бути подана лише до адміністративних судів. Посилаючись на нормативні документи судово-медичного центру, заявниця зазначила, що дії працівників центру можуть бути оскаржені до його начальника, рішення і дії якого можуть бути, у свою чергу, оскаржені в адміністративних судах. Однак у ситуації заявниці на момент винесення остаточного рішення у кримінальній справі строк оскарження відповідно до Адміністративно-процесуального кодексу вже б закінчився. У підсумку заявниця зазначила, що дії експерта неможливо було оскаржити в судовому порядку до судів у цивільних справах.
76. Заявниця також наголосила, що суму відшкодування і порядок звернення з вимогою про відшкодування шкоди, спричиненої незаконним адміністративним актом чи незаконними діями органу державної влади, визначає не Цивільний кодекс, а закон про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Проте строк оскарження відповідно до зазначеного закону також вже б закінчився.
77. Нарешті, навіть якщо відповідно до статті 1635 Цивільного кодексу заявниця звернулася б – як це пропонував Уряд – з цивільним позовом проти експертів, які вилучили тканини з тіла її чоловіка, це все одно виявилося б марним, оскільки за результатами провадження у кримінальній справі вже було встановлено їхню невинуватість. Заявниця також вказала на те, що наведені Урядом приклади з національної судової практики непридатні для зіставлення з її ситуацією. У першому прикладі йдеться про провадження в цивільній справі, порушеній проти приватної лікарні, а не проти державної установи. У другому – про події, що мали місце ще у 1997 році, задовго до набрання чинності Адміністративно-процесуальним кодексом і законом про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Крім того, на той час Цивільно-процесуальний кодекс містив розділ, який стосувався судових розглядів з питань, що виникають з адміністративних відносин, але він був скасований після набрання чинності Адміністративно-процесуальним кодексом.
2. Оцінка Суду
a) Невичерпання національних засобів юридичного захисту
78. Що стосується посилання Уряду на необхідність урахування в ситуації заявниці наявності у неї такого засобу юридичного захисту як звернення з конституційною скаргою, то Суд вважає, що таке звернення не було б ефективним засобом захисту прав заявниці за статтею 8 Конвенції з наведених нижче причин.
79. Суд вже досліджував, що належить до сфери судового контролю, здійснюваного Конституційним судом Латвії (див. згадане вище рішення у справі «Grišankova та Grišankovs проти Латвії»; ухвалу у справі «Liepājnieks проти Латвії», № 37586/06, §§ 73-76, від 2 листопада 2010 року; рішення у справі «Savičs проти Латвії», № 17892/03, §§ 113-117, від 27 листопада 2012 року; рішення у справі «Mihailovs проти Латвії», № 35939/10, §§ 157-158, від 22 січня 2013 року; рішення у справі «Nagla проти Латвії», № 73469/10, § 48, від 16 липня 2013 року; та ухвалу у справі «Латвійське об’єднання молодих фермерів проти Латвії» (Latvijas jauno zemnieku apvienība v. Latvia), № 14610/05, §§ 44-45, від 17 грудня 2013 року).
80. Суд вже зазначав, що Конституційний суд розглядає, зокрема, індивідуальні заяви, в яких оспорюється конституційність правової норми або її відповідність до положення, що має вищу юридичну силу. Індивідуальна конституційна скарга може бути подана стосовно правової норми лише у разі, якщо особа вважає, що така норма порушує її основоположні права, закріплені в Конституції. Отже, звернення з індивідуальною конституційною скаргою не може служити ефективним засобом юридичного захисту, якщо стверджуване порушення є лише результатом помилкового застосування або тлумачення правової норми, яка за своїм змістом не є неконституційною (див. згадане вище рішення у справі «Латвійське об’єднання молодих фермерів проти Латвії» (Latvijas jauno zemnieku apvienība v. Latvia), §§ 44-45).
81. Суд вважає, що у справі, яка розглядається, скарга заявниці стосовно вилучення тканин не стосується відповідності однієї правової норми до іншої, яка має вищу юридичну силу. Уряд стверджував, що вилучення тканин здійснювалося відповідно до встановленого законом порядку. Заявниця, зі свого боку, не оспорювала конституційність такого порядку. Натомість вона стверджувала, що вилучення тканин з тіла її чоловіка було індивідуальною дією, вчиненою на порушення статей 4 і 11 закону. Суд вважає, що скарга заявниці стосується застосування і тлумачення національного законодавства, зокрема, з урахуванням відсутності відповідного адміністративного регулювання; не можна стверджувати, що тут постають які-небудь питання відповідності. За таких обставин Суд вважає, що заявниці не було потреби вичерпувати пропонований засіб юридичного захисту.
82. Суд приймає аргумент Уряду стосовно розгляду скарги Інспекцією MADEKKI (див. пункт 70 вище) як такий, що стосується головним чином цивільних засобів юридичного захисту, і далі одразу розгляне його. З наявних у матеріалах справи доказів не видно, чи проводила Інспекція MADEKKI розгляд яких-небудь питань, пов’язаних з провадженням у кримінальній справі, про яку йдеться (див. для порівняння згадане вище рішення у справі «Petrova проти Латвії», § 15). У будь-якому випадку немає свідчень того, що для порушення кримінальної справи необхідно було, щоб скаргу розглянула Інспекція MADEKKI. Як би там не було, не має значення те, що заявниця не подала окремої скарги до Інспекції MADEKKI, оскільки вона оскаржила майже всі рішення слідчих органів і прокуратури, завдання яких зазвичай полягає саме в з’ясуванні, чи було вчинено злочин (див. там само, § 71).
83. У рішенні, винесеному у справі «Calvelli та Ciglio проти Італії» ([ВП], № 32967/96, § 51, ECHR 2002‑I), Суд, коментуючи можливість звернення з цивільним позовом про відшкодування шкоди, зазначив:
«Якщо йдеться про специфічну сферу медичної недбалості, це зобов’язання [із запровадження ефективної судової системи] може, наприклад, бути виконане, якщо правова система передбачає для потерпілих засіб юридичного захисту в цивільних судах, який використовується окремо або у поєднанні із засобом юридичного захисту в кримінальних судах, надаючи таким чином можливість встановити вину лікарів, причетних до правопорушення, та отримати відповідну цивільно-правову сатисфакцію у вигляді, наприклад, рішення суду про відшкодування завданої шкоди і оприлюднення такого рішення. Також можуть бути передбачені дисциплінарні стягнення».
84. Суд також зазначав, що цей принцип застосовується у випадках, коли порушення права на життя або особисту недоторканність не є умисним (див. рішення у справі «Vo проти Франції» [ВП], № 53924/00, § 90, ECHR 2004‑VIII, і рішення у справі «Öneryıldız проти Туреччини» [ВП], № 48939/99, § 92, ECHR 2004‑XII).
85. Водночас Суд також встановив, що у разі наявності кількох національних засобів юридичного захисту, які може використати особа, вона має право обрати той засіб, який забезпечує вирішення її основної скарги (див. рішення у справі «Jasinskis проти Латвії», № 45744/08, § 50, від 21 грудня 2010 року). Суд зауважує, що заявниці спочатку не було відомо про вилучення тканин у її чоловіка; вона дізналася про це лише тоді, коли поліція безпеки порушила кримінальну справу за цими фактами. Згодом вона скористалася кримінально-правовим засобом захисту – домоглася визнання її потерпілою у зазначеній кримінальній справі і продовжувала звертатися з різними скаргами до слідчих органів і прокуратури. Результатом використання кримінально-правового засобу захисту могло б бути рішення про те, що вилучення органів у чоловіка заявниці було здійснено з порушенням порядку, встановленого національним законодавством, і що порушено її права як найближчої родички. Зрештою це могло б призвести до присудження відшкодування, якщо врахувати те, що в правовій системі Латвії визнається право потерпілих звертатися з цивільними позовами в кримінальних справах та вимагати відшкодування шкоди, завданої унаслідок вчинення злочину (див. пункти 54 і 55 вище). За таких обставин немає підстав вважати, що заявниця могла законно очікувати, що кримінально-правовий засіб захисту не буде ефективним в її ситуації.
86. На думку Суду, заявниця не була зобов’язана звертатися до цивільних судів з окремим, додатковим позовом про відшкодування шкоди, за результатами розгляду якого так само могло бути постановлено рішення про те, що вилучення органів у її чоловіка було здійснено з порушенням встановленого національним законодавством порядку і що її права як найближчої родички порушено (див. також рішення у справах «Sergiyenko проти України», № 47690/07, §§ 40-43, від 19 квітня 2012 року; «Arskaya проти України», № 45076/05, §§ 75-81, від 5 грудня 2013 року; та «Valeriy Fuklev проти України», № 6318/03, §§ 77-83, від 16 січня 2014 року, в яких заявники не були зобов’язані подавати окремі цивільні позови щодо стверджуваних фактів медичної недбалості). Суд доходить висновку, що, скориставшись кримінально-правовим засобом юридичного захисту, заявниця таким чином вичерпала засоби юридичного захисту, доступні їй за національним законодавством.
87. З огляду на зазначений вище висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати довід Уряду про те, що для порушення цивільної справи необхідно було, щоб скаргу розглянула Інспекція MADEKKI. Так само він не вважає за необхідне розглядати довід заявниці про те, що оскарження відповідно до Адміністративно-процесуального кодексу та закону про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, було неможливим з огляду на закінчення строку давності і що її звернення з позовом відповідно до Цивільного кодексу все одно виявилося б марним.
b) Застосовність
88. Суд зазначає, що, не погоджуючись з тим, що скарга заявниці стосується «сімейного життя», Уряд, однак, не оспорював, що скарга підпадає під дію положення статті 8 Конвенції стосовно «приватного життя».
89. Суд повторює, що приватне і сімейне життя – це широкі поняття, яким неможливо дати вичерпне визначення (див. рішення у справі «Hadri-Vionnet проти Швейцарії», № 55525/00, § 51, від 14 лютого 2008 року). У справі «Pannullo та Forte проти Франції» (№ 37794/97, § 36, ECHR 2001-X) Суд встановив, що надмірне зволікання органів влади Франції з поверненням заявникам тіла їхньої дитини після розтину є втручанням в їхнє приватне і сімейне життя. Він також визнав, що втручанням у приватне і сімейне життя заявників була відмова слідчих органів повернути заявникам тіла їхніх померлих родичів (див. рішенні у справі «Sabanchiyeva та інші проти Росії», № 38450/05, § 123, ECHR 2013 (витяги) і рішення у справі «Maskhadova та інші проти Росії», № 18071/05, § 212, від 6 червня 2013 року). Проте у справі, що розглядається, це питання не постає, і аналогічна скарга не подавалася. Суд зазначає, що сторони не заперечують, що право заявниці – передбачене національним законодавством – висловлювати згоду або незгоду на вилучення тканин у її чоловіка підпадає під дію статті 8 Конвенції у частині, що стосується приватного життя. Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку і, отже, вважає, що зазначена стаття застосовна до обставин цієї справи.
c) Висновок
90. Суд зазначає, що скарга заявниці – у частині, що стосується вилучення тканин у її померлого чоловіка без її згоди – не є явно необґрунтованою у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав. Таким чином, вона оголошується прийнятною.
C. Щодо суті
1. Доводи сторін
91. Заявниця вважала, що вилучення тканин у її чоловіка без її згоди становило втручання в її приватне життя. Вона стверджувала, що була позбавлена можливості виразити свою волю щодо вилучення тканин з тіла її померлого чоловіка. Її навіть не повідомили про факт такого втручання. Заявниця також доводила, що експерт не міг перевірити наявність штампа в паспорті її чоловіка, оскільки паспорт знаходився в їхньому домі в м. Сигулда і тому був недоступний для експерта.
92. Перш за все, посилаючись на рішення у справі «Hokkanen проти Фінляндії» (від 23 вересня 1994 року, § 55, серія A, № 299‑A), заявниця стверджувала, що зазначене втручання було здійснено не згідно із законом і не служило будь-якій легітимній меті. Заявниця послалася на статті 4 і 11 закону і зазначила, що в 2001 році в Латвії застосовувалася модель, заснована на «явно вираженій згоді». Заявниця вважала, що експерти повинні були з’ясувати, чи погоджуються найближчі родичі на вилучення тканин чи заперечують про цього, і що з’ясувати це вони були зобов’язані з огляду на зазначені вище положення. Вона стверджувала, що закон має на меті забезпечувати захист тіла померлої особи і що цю мету необхідно мати на увазі при тлумаченні його положень. У зв’язку з цим вона також послалася на міжнародні матеріали (див. пункт 37 вище). Нарешті, поправки до закону, внесені у 2004 році, свідчать про те, що раніше застосовувалася саме модель, заснована на «явно вираженій згоді». Приблизно на той час, коли було порушено кримінальну справу за фактами, про які йдеться, дискусія навколо цих моделей («явно вираженої згоди» і «презумпції згоди») у Латвії тільки почалася. Результатом стало прийняття Парламентом у 2004 році суттєвих законодавчих поправок до закону (див. пункт 50 вище). Заявниця стверджувала, що навіть після внесення цих поправок відповідні правові норми залишаються недостатньо чіткими, але їхній текст змінено з метою запровадження моделі «презумпції згоди».
93. Заявниця також стверджувала, що застосування законодавства не було передбачуваним, оскільки для родичів не передбачалася можливість заперечити проти вилучення тканин. Вона послалася на ряд висновків національних органів про нечіткість відповідних правових норм (див., наприклад, пункт 28 вище) і зазначила, що, на думку кількох прокурорів, насправді мало місце порушення закону (див., наприклад, пункти 22, 24 і 27 вище). Заявниця вважала, що експерти скористалися нечіткістю норм у своїх інтересах і отримали матеріальну вигоду. Підсумовуючи, заявниця зазначила, що вилучення тканин у її чоловіка було здійснено не згідно із законом.
94. По-друге, заявниця вважала, що «збереження життя інших людей» не може служити легітимною метою вилучення тканин без згоди. І, по-третє, вона наполягала, що Уряд не довів достатньою мірою необхідність такої практики в демократичному суспільстві.
95. Уряд стверджував, що втручання у приватне життя заявниці шляхом вилучення тканин у її чоловіка без його або її попередньої згоди відповідало критеріям, визначеним у пункті 2 статті 8.
96. По-перше, Уряд доводив, що вилучення тканин було здійснено згідно з національним законодавством. Він, зокрема, зазначив, що – у разі відхилення аргументу Уряду про те, що заявниця не вичерпала засобів юридичного захисту, оскільки не звернулася до Конституційного суду – Суд має виходити з того, що національні правові норми відповідають критеріям, визначеним у статті 8 Конвенції.
97. Посилаючись на пункт 3 Постанови Кабінету Міністрів № 431 (1996) та на статті 4 і 11 закону, Уряд наполягав, що вилучення тканин було здійснено відповідно до національного законодавства. Не було необхідності в попередній згоді і так само не було необхідності в отриманні дозволу від найближчих родичів померлої особи. Не було нічого протизаконного в тому, що вилучення тканин було здійснено без згоди померлого чи без згоди його найближчих родичів. Уряд послався на те, що згідно зі статтями 4 і 11 закону необхідно було встановити лише те, що «померлий не висловлював ще до своєї смерті будь-якого заперечення проти вилучення тканин або що перед початком такого втручання [його найближчі родичі] не висловили свого явного заперечення проти цього. Уряд, таким чином, стверджував, що на час подій, про які йдеться, в Латвії застосовувалася модель «презумпції згоди». Він наголосив, що модель «презумпції згоди» не була інноваційною і що Латвія не була єдиною державою, в якій застосовувалася ця модель; така модель також запроваджена ще в одинадцяти державах.
98. За інформацією Уряду експерт переконався – перед тим, як здійснити вилучення тканин – що в паспорті пана Elberts немає штампа про те, що той заперечував проти використання тканин його тіла, і цей факт, як стверджується, було зафіксовано записом у вигляді абревіатури (“zīm. nav”) у відповідному реєстраційному журналі. Однак у копії реєстраційного журналу, наданій Суду, розбірливо не видно такої абревіатури.
99. Водночас Уряд визнав, що національні закони не зобов’язують лікаря проводити спеціальну перевірку з метою з’ясування наявності у померлого найближчих родичів та повідомляти їх про можливість вилучення тканин. У зв’язку з цим Уряд послався на рішення суду за результатами розгляду кримінальної справи (див. пункт 28 вище).
100. По-друге, Уряд вважав, що вилучення тканин було здійснено з метою «збереження та/або покращення життя інших людей». Він послався на рішення суду за результатами розгляду кримінальної справи (див. пункт 28 вище), в якому зазначено, що «тканини [були] вилучені в гуманних цілях, з метою покращення здоров’я інших людей та подовження їхнього життя». Він також послався на Преамбулу Додаткового протоколу щодо трансплантації органів і тканин людського походження, в якій зазначено, що практика донорства тканин та вилучення тканин з метою трансплантації «сприяє збереженню життя або значному поліпшенню його якості» і що «трансплантація (...) тканин є визнаною частиною медичних послуг, які надаються населенню». Підсумовуючи, Уряд зазначив, що вилучення тканин мало легітимну мету, а саме – захист здоров’я та прав інших людей.
101. По-третє, Уряд знову послався на те, що держави користуються певним полем розсуду при визначенні заходів, які необхідно вжити з огляду на нагальну соціальну потребу в забезпеченні захисту здоров’я та прав інших людей. Посилаючись на рішення у справі Dudgeon, Уряд стверджував, що в кожному конкретному випадку первинну оцінку нагальної суспільної потреби мають здійснювати національні органи влади і що при цьому вони можуть діяти в певних межах розсуду (див. рішення у справі «Dudgeon проти Сполученого Королівства», від 22 жовтня 1981 року, § 52, серія A, № 45). Вилучення тканин і трансплантація дозволяють зберегти життя людей і значно покращити його якість. Отже, існувала «нагальна суспільна потреба» в донорстві тканин, оскільки трансплантація тканин вже стала визнаною частиною медичних послуг, що надаються всьому населенню». Уряд повторив, що вилучення тканин у пана Elberts було здійснено для того, щоб отримати біоматеріал для цілей трансплантації, яка надає можливість покращити та/або зберегти життя інших людей.
102. Обов’язок своєчасно повідомити належним чином медичних працівників про заперечення з боку померлого проти вилучення у нього тканин і відповідальність за таке повідомлення покладені насамперед на найближчих родичів померлого. Чинне на той час національне законодавство не позбавляло ані пана Elbert, ані заявницю як його найближчу родичку можливості виразити свою волю стосовно вилучення тканин. Вони могли заперечити проти донорства тканин. Але ніхто з них не зробив цього до вилучення тканин, здійсненого відповідно до закону. У підсумку Уряд зазначив, що було забезпечено справедливий баланс між «передбаченим Конвенцією правом заявниці на приватне життя – оскільки національні закони передбачали право найближчих родичів померлої особи ще до вилучення у неї тканин заперечити проти такого вилучення (цим правом не скористався ані пан Elbert, ані заявниця) – і нагальною суспільною потребою в забезпеченні біоімплантатами для цілей трансплантації тканин, яка є частиною медичних послуг, що надаються всьому населенню».
2. Оцінка Суду
a) Загальні принципи
103. Основна мета статті 8 полягає в захисті особи від свавільного втручання з боку органів державної влади. Будь-яке втручання відповідно до першого пункту статті 8 має бути обґрунтованим з точки зору її другого пункту, тобто здійсненим «згідно із законом» і «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї або кількох легітимних цілей, зазначених у цьому пункті. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі і, зокрема, є пропорційним до однієї або кількох легітимних цілей, поставлених органами влади (див. рішення у справі «A, B та C проти Ірландії» [ВП], № 25579/05, §§ 218-241, від 16 грудня 2010 року).
104. Суд посилається на тлумачення (стисло викладене в рішенні, винесеному Великою палатою у справі «S. та Marper проти Сполученого Королівства» [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04, §§ 95-96, ECHR 2008), яке він дав у своїй практиці словосполученню «згідно із законом» (in accordance with the law). Особливе значення у справі, що розглядається, має вимога про те, що оскаржуваний захід повинен мати певну підставу в національному законодавстві, яке має відповідати принципу верховенства права, що, у свою чергу, означає, що національне законодавство має бути сформульовано достатньо чітко і забезпечувати належний захист від свавільного втручання. Таким чином, необхідно, щоб національне законодавство достатньо чітко визначало межі дискреційних повноважень, наданих відповідним органам влади, та спосіб їх здійснення (див., серед останніх джерел, згадане вище рішення у справі «L.H. проти Латвії», § 47).
b) Застосування зазначених вище принципів у цій справі
105. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, і коментуючи стверджуване втручання, Суд зауважує, що внаслідок автомобільної аварії чоловік заявниці отримав небезпечні для життя ушкодження, від яких помер по дорозі до лікарні. Наступного дня його тіло доправили до судово-медичного центру, де було проведено розтин. Згодом з його тіла вилучили деякі тканини, які потім були відправлені до компанії у Німеччині для переробки в біоімплантати; передбачалося, що їх повернуть до Латвії для цілей трансплантації. Заявницю, яка була однією з його найближчих родичок, не поінформували про це, і вона не могла скористатися певними правами, передбаченими національним законодавством, а саме – виразити згоду або незгоду на вилучення тканин у її чоловіка. Про вилучення тканин вона дізналася лише майже через два роки після цього, коли поліція безпеки порушила кримінальну справу за фактами незаконного вилучення органів і тканин, які мали місце у період з 1994 року до 2003 року, і з цього приводу зв’язалася з нею.
106. Суд зазначає, що не заперечується той факт, що судово-медичний центр є державною установою, і що дії або бездіяльність медичних працівників центру, у тому числі експертів, які здійснювали вилучення органів і тканин, могли служити підставою для порушення питання про відповідальність держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справі «Glass проти Сполученого Королівства», № 61827/00, § 71, ECHR 2004‑II).
107. Суд вважає, що зазначених вище обставин достатньо для висновку, що мало місце втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя, передбачене статтею 8 Конвенції.
108. Що стосується того, чи було втручання здійснене «згідно із законом», Суд зауважує, що на час подій, про які йдеться, законодавство Латвії прямо передбачало право не лише відповідної особи, але також її найближчих родичів, у тому числі подружжя, виразити свою волю стосовно вилучення тканин у такої особи після її смерті (див. пункти 44 і 45 вище). Сторони не заперечували цього. Проте в частині, що стосується здійснення такого права, їхні позиції розходилися. Заявниця вважала, що експерти були зобов’язані з’ясувати волю найближчих родичів. Уряд стверджував, що для здійснення вилучення тканин потрібно було лише переконатися у відсутності заперечень. На думку Суду, такі протиріччя породжують питання про якість національного законодавства, зокрема – питання про те, чи достатньо чітко сформульовано національне законодавство і чи забезпечує воно належний захист від свавільного втручання в умовах відсутності відповідного адміністративного регулювання.
109. У зв’язку з цим Суд зауважує, що основне питання, щодо якого позиції сторін розходяться, полягає в тому, чи був закон – який, у принципі, надавав найближчим родичам право виразити згоду або незгоду на вилучення тканин – достатньо чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні, коли йшлося про здійснення цього права. Заявниця стверджувала, що вона як найближча родичка не мала можливості заперечити проти вилучення тканин, але Уряд вважав, що вона все одно могла скористатися цим правом, оскільки ніщо не заважало їй виразити свою згоду або незгоду.
110. Суд, однак, нагадує, що в разі, якщо спір стосується норм національного законодавства, завдання Суду не полягає в їхньому абстрактному аналізі. Натомість він повинен обмежитися, наскільки це можливо, дослідженням питань, порушених у справі, яку він розглядає (див. рішення у справі «Taxquet проти Бельгії» [ВП], № 926/05, § 83 in fine, ECHR 2010). Суд зауважує, що сторони докладно аргументували свої позиції щодо того, яка саме юридична модель («явно вираженої згоді» або «презумпції згоди») застосовувалася в Латвії на час подій, про які йдеться (див. також пункт 18 вище – думки експертів і слідчих, які розділилися). Однак слід мати на увазі, що питання, порушене цією справою перед Судом, є не загальним питанням про те, чи повинна держава-відповідач забезпечити наявність певної моделі згоди. Воно, скоріше, стосується права заявниці на вираження своєї волі у зв’язку з вилученням тканин у її чоловіка після його смерті та стверджуваного незабезпечення національними органами влади правових і практичних умов для здійснення цього права.
111. Відправним пунктом для проведення Судом аналізу є той факт, що заявницю не повідомили про вилучення тканин у її чоловіка, коли це відбулося. Національні органи встановили, що на час подій, про які йдеться, експерти судово-медичного центру, які проводили такі операції, не намагалися зв’язуватися з родичами померлих і це було поширеною практикою (пункт 16 вище); існували також свідчення того, що навіть якщо експерти справді якимсь чином зв’язувалися з родичами, вони не інформували їх про можливість вилучення тканин та не отримували їхньої згоди (пункт 27 вище).
112. Що стосується питання про те, чи було національне законодавство сформульовано достатньо чітко, то Суд зауважує, що думки самих національних органів влади щодо змісту вимог, закріплених у національному законодавстві були суперечливі. З одного боку, хоча поліція безпеки вважала, що вилучення тканин дозволяється лише за наявності попередньої явно вираженої згоди і що у разі її відсутності така операція буде незаконною, вона при цьому погоджувалася – посилаючись на думки, висловлені експертами – що зміст національних правових норм допускає різні тлумачення, позбавляючи таким чином можливості довести справу до суду (пункти 18 і 20 вище). З іншого боку, згідно з висновком кількох вищестоящих прокурорів вилучення експертами тканин без попередньої явно вираженої згоди становило порушення закону, у зв’язку з чим ці експерти мають бути притягнуті до кримінальної відповідальності (пункти 22, 24 і 25 вище). Зрештою, поліція безпеки погодилася з висновком прокуратури щодо змісту відповідних норм національного законодавства, і встановила, що мало місце порушення прав найближчих родичів померлого, у тому числі прав заявниці. Тим часом, однак, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності на той момент вже закінчився (пункт 27 вище). Насамкінець, національний суд, визнаючи наявність у найближчих родичів права виразити згоду або незгоду на вилучення тканин, все-таки відхилив висновок прокуратури і постановив, що національне законодавство не зобов’язує експертів інформувати найближчих родичів і роз’яснювати їм їхні права. Експертів неможливо було визнати винними в порушенні зобов’язання, яке не було чітко визначено законодавством (пункт 28 вище).
113. Суд вважає, що така розбіжність у думках щодо змісту застосовуваних норм законодавства, яку продемонстрували самі органи влади, відповідальні за його виконання, однозначно свідчить про недостатню чіткість цих норм. У зв’язку з цим Суд привертає увагу до висновку національного суду про те, що, хоча стаття 4 закону передбачає право найближчих родичів померлого заперечити проти вилучення у нього органів та/або тканин, вона не зобов’язує експерта роз’яснювати це право родичам (див. пункт 28 вище). Уряд також послався на цей висновок, обґрунтовуючи свій довід про те, що вилучення тканин не було незаконним (див. пункти 97 і 99 вище). Це дає Суду підстави вважати, що, хоча законодавство Латвії встановлювало правові засади, завдяки яким найближчі родичі померлого могли виразити згоду або незгоду на вилучення у нього тканин, воно чітко не визначало зміст відповідного обов’язку та межі розсуду, в яких у зв’язку з цим могли діяти експерти чи інші представники влади. Суд зазначає з цього приводу, що у відповідних європейських і міжнародних документах з цього питання приділяється особлива увага принципу, згідно з яким думки родичів мають бути з’ясовані шляхом належного опитування (див. пункт 34 і наступні вище). Зокрема, як зазначено в Пояснювальній записці до Додаткового протоколу, незалежно від того, яку саме модель держава вирішує запровадити – чи то модель «явно вираженої згоди», чи то «презумпції згоди» – при цьому мають бути також запроваджені відповідні процедури і реєстри. Якщо достатньо чітко не встановлено, якою була воля померлого, тоді перед вилученням тканин слід зв’язатися з родичами, щоб опитати їх з цього приводу (див., зокрема, коментар до статті 17 Додаткового протоколу в пункті 37 вище).
114. Крім того, Суд повторює, що принцип законності вимагає від держав не лише забезпечувати дотримання та передбачуване й однакове застосування прийнятих ними законів, але й забезпечувати правові і практичні умови для їх впровадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Broniowski проти Польщі» [ВП], № 31443/96, §§ 147 і 184, ECHR 2004‑V). Після смерті чоловіка заявниці 19 травня 2001 року експерту судово-медичного центру було доручено вилучити тканини з його тіла впродовж двадцяти чотирьох годин після підтвердження факту відсутності в його паспорті спеціального штампа, що засвідчує заперечення проти такого втручання (пункт 16 вище). Однак, як видно з матеріалів справи, на час подій, про які йдеться, не було єдиного реєстру штампів, що проставлялися в паспорт особи для позначення її незгоди або згоди на використання її тіла після смерті (див. для порівняння згадане вище рішення у справі «Petrova проти Латвії», § 35 – відмінність ситуації після набрання чинності змінами у законодавстві 1 січня 2002 року та внесення таких відомостей до реєстру населення). Крім того, судячи з усього, не було передбачено процедури запиту й отримання таких відомостей державними установами та експертами. Уряд стверджував, що перед вилученням тканин експерт фізично перевірив паспорт пана Elberts, тоді як заявниця стверджувала, що паспорт її чоловіка знаходився вдома. Таким чином, залишається незрозумілим порядок дій експерта при перевірці ним наявності відповідної інформації у паспорті померлого. Незалежно від того, перевірив чи ні експерт паспорт пана Elberts, залишається неясним, яким чином модель згоди, передбачена законодавством Латвії на той час, застосовувалася на практиці за обставин, в яких опинилася заявниця, коли її як найближчу родичку, яка мала певні права, не поінформували – і тим паче не роз’яснили їй – як і коли вона могла б їх здійснити.
115. Що стосується того, чи забезпечувало національне законодавство належний захист від свавільного втручання, то Суд зазначає, що вилучення тканин, про яке йдеться у цій справі, не було якимось поодиноким випадком, як це мало місце в згаданому вище рішенні у справі «Petrova проти Латвії», але проводилося на підставі договору з іноземною фармацевтичною компанією, який було погоджено з органом державної влади; такі вилучення були здійснені у великої кількості людей (пункти 13, 14 і 26 вище). За цих обставин дедалі важливішого значення набуває забезпечення адекватних механізмів урівноваження широкої свободи розсуду, наданої експертам при проведенні операцій з вилучення органів і тканин з власної ініціативи (пункт 15), але цього забезпечено не було (див. також міжнародні матеріали, наведені в пункті 34 і наступних пунктах вище). Що стосується доводу Уряду про те, що ніщо не заважало заявниці виразити свою згоду або незгоду на вилучення тканин, то Суд вказує на відсутність адміністративного і правового регулювання таких питань. Отже, заявниця не була в змозі передбачити, як їй слід було вчинити в разі, якщо вона мала намір скористатися цим правом.
116. Беручи до уваги зазначене вище, Суд не може визнати, що застосовувані норми законодавства Латвії були сформульовані достатньо чітко і забезпечували належний захист від свавільного втручання.
117. Тому Суд доходить висновку, що втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя було здійснено не згідно із законом у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції. Отже, мало місце порушення статті 8. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне з’ясовувати, чи було дотримано інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції у цій справі (див., наприклад, рішення у справі «Kopp проти Швейцарії», від 25 березня 1998 року, § 76, Reports of Judgments and Decisions 1998‑II, і рішення у справі «Heino проти Фінляндії», № 56720/09, § 49, від 15 лютого 2011 року).
ІІ. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
118. Заявниця також скаржилася, посилаючись на статтю 3 Конвенції, що без її попередньої згоди і відома у її чоловіка були вилучені тканини і що вона була змушена поховати його зі зв’язаними ногами.
119. Стаття 3 Конвенції передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
120. Уряд оспорив цей довід.
А. Щодо прийнятності
121. Уряд висунув такі самі попередні заперечення, як вже наведені вище, посилаючись на те, що національні засоби юридичного захисту не були вичерпані, і заявниця з ними не погодилася (пункти 69-77 вище). З цього приводу Суд посилається на викладену вище оцінку (пункти 78-87 вище) і вважає її застосовною і за цим пунктом.
122. Крім того, Уряд послався на видану Міністерством юстиції інструкцію (чинну до 1 січня 2002 року) стосовно порядку проведення посмертних судово-медичних експертиз, а також на закон (чинний до 1 січня 2008 року) про порядок розгляду заяв, скарг і пропозицій державними і муніципальними установами. Уряд доводив, що заявниця мала можливість звернутися зі скаргою щодо стану тіла її померлого чоловіка. Заявниця з цим не погодилася. Суд зазначає, що Уряд не уточнив, яким саме чином пропонований засіб захисту міг забезпечити сатисфакцію стосовно скарг заявниці. Суд вважає достатнім послатися на свій викладений вище висновок про те, що звернення заявниці до кримінально-правового засобу захисту було доречним (пункт 85 вище). При цьому Суд додає, що заявниця також скаржилася, що після вилучення тканин у рамках кримінальної справи, порушеної за фактами незаконного вилучення тканин, мали місце акти наруги над тілом її чоловіка. Прокурори двох рівнів розглянули її скарги і відхилили їх, вказавши на відсутність доказів наруги (див. пункти 31-32 вище). Отже, заперечення Уряду відхиляється.
123. Уряд стверджував, що заявниця не дотримала вимоги шестимісячного строку, якщо врахувати той факт, що вона дізналася про стан тіла її померлого чоловіка 26 травня 2001 року – у день його похорону. Суд, однак, зауважує, що в зазначений день заявниці ще не було відомо про вилучення тканин у її чоловіка; вона дізналася про це лише два роки по тому, коли було порушено кримінальну справу. Згодом вона стала учасницею відповідного розслідування. Тому Суд вважає, що датою винесення остаточного рішення стосовно скарги заявниці є 23 жовтня 2008 року – тобто коли було винесено остаточне рішення про припинення провадження у кримінальній справі. У зв’язку з цим Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду.
124. Уряд, посилаючись на рішення у справі «Çakıcı проти Туреччини» ([ВП], № 23657/94, § 98, ECHR 1999‑IV), доводив, що заявницю не можна вважати потерпілою від порушення статті 3 Конвенції, оскільки ані вона, ані її чоловік ніколи не заперечували проти вилучення тканин. Уряд також стверджував, що, оскільки заявниця ніколи не зверталася до національних органів влади зі скаргою про те, що вона була змушена поховати свого чоловіка зі зв’язаними ногами, вона не може претендувати на статус потерпілої у справі, яку розглядає Суд. Заявниця вказала на те, що справа «Çakıcı проти Туреччини» є справою про зникнення людини, тоді як її обставина полягає в тому, що перед похованням свого чоловіка вона сама бачила його тіло і його зв’язані ноги. Вона була шокована, але тоді вона не знала про вилучення тканин. На думку Суду, питання про те, чи можна заявницю вважати потерпілою у справі, що розглядається, тісно пов’язане із суттю справи. Тому він долучає його до суті справи.
125. Нарешті, Уряд доводив, що скарга заявниці несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції. Уряд стверджував, що було вилучено лише зовнішню тверду мозкову оболонку. Погодившись з тим, що вилучення тканин у померлого без згоди і відома його найближчих родичів може – з огляду на індивідуальні і суб’єктивні чинники – спричинити страждання, Уряд все-таки не вважав, що це само по собі дає підстави для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Уряд стверджував, що зазначене вище положення не встановлювало загального обов’язку отримувати згоду найближчих родичів чи інформувати їх про вилучення тканин. Уряд вважав, що скаргу заявниці слід розглядати виключно з точки зору статті 8 Конвенції. На думку Суду, у справі, що розглядається, питання про те, чи підпадає скарга заявниці під дію статті 3 Конвенції, тісно пов’язане із суттю справи. Тому він долучає його до суті справи.
126. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав з урахуванням питань, долучених до суті справи. Таким чином, вона оголошується прийнятною.
В. Щодо суті
1. Доводи сторін
127. Заявниця стверджувала, що у цій справі жорстокість поводження досягла того мінімального рівня, який вимагає застосування статті 3 Конвенції. Вона особисто бачила, в якому стані було тіло її чоловіка – зі зв’язаними ногами – після вилучення тканин. На той час вона була вагітною їхньою другою дитиною. Заявниця вважала, що незаконне вилучення тканин становить нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, адже таке поводження викликало у неї шок і завдало їй страждань. На підтвердження свого доводу заявниця подала письмові показання своєї сестри, в яких та повідомила, що бачила тіло пана Elberts в м. Сигулда, коли його привезли із судово-медичного центру для поховання, і що ноги у нього були зв’язані темною стрічкою; вона припустила, що це пов’язано з наслідками автомобільної аварії.
128. Крім того, заявниця наголосила, що протягом усього провадження у кримінальній справі їй не давали можливості з’ясувати, які органи чи тканини були вилучені у її чоловіка. Спочатку вона гадала, що ноги йому зв’язали для того, щоб попередити якісь наслідки автомобільної аварії. Згодом вона припустила, що їх зв’язали через те, що вилучені з ніг тканини замінили іншим матеріалом. Зрештою заявниця змогла дізнатися, які саме тканини вилучили з тіла її чоловіка – це сталося, лише коли вона одержала зауваження Уряду у цій справі.
129. Посилаючись на рішення у справі «Labita проти Італії» ([ВП], № 26772/95, § 131, ECHR 2000‑IV), заявниця стверджувала, що не було проведено ефективного розслідування. Провадження у справі тривало п’ять років; його було припинено у зв’язку із закінченням передбаченого законом строку давності. Заявниця зазначила, що подала близько 13 скарг і що 4 постанови були скасовані. Вона вважала, що розслідування не було закінчено впродовж розумного строку і що воно було невиправдано затягнутим. Заявницю та інших потерпілих залишили без будь-якого відшкодування, а експерти не понесли жодного покарання.
130. Уряд наполягав, що вилучення тканин було здійснено відповідно до національного законодавства. Заявниця не довела, що вилучення тканин у її чоловіка становило нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Посилаючись на рішення у справі «Selçuk та Asker проти Туреччини» (від 24 квітня 1998 року, § 78, Reports 1998‑II), Уряд стверджував, що заявниця не змогла продемонструвати, що внаслідок вилучення тканин без її попередньої згоди вона зазнала «мук і страждань». Посилаючись на рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (від 18 січня 1978 року, § 167, серія A, № 25), Уряд також стверджував, що вона не змогла продемонструвати, що страждала від «почуттів страху, муки і меншовартості, здатних принизити та зневажити її». Уряд повторив, що з тіла було вилучено лише зовнішню тверду мозкову оболонку. Навіть якщо заявниця зазнала певних емоційних страждань і стресу у зв’язку з вилученням тканин без її згоди і відома, що супроводжувалися неминучими стражданнями і стресом унаслідок утрати близького члена родини, тяжкість таких страждань не досягла того мінімального рівня, який би давав підстави для застосування статті 3 Конвенції. Уряд також стверджував, що під час розтину з тіла чоловіка заявниці також вилучили серце і що в будь-якому разі зовнішню тверду мозкову оболонку необхідно було вилучити і дослідити, щоб визначити, чи пошкоджено череп. Можна стверджувати, що це також завдало емоційних страждань, але їхня тяжкість не може досягати того мінімального рівня, який би давав підстави для застосування статті 3.
131. Уряд привернув увагу до того факту, що заявниця не була присутня в Сигулдській лікарні і що саме найближчі родичі повинні були повідомити медичних працівників про своє місцезнаходження і зв’язатися з ними, якщо вони мали намір заперечити проти вилучення тканин. Уряд також наголосив, що вилучення тканин було здійснено на підставі договору з компанією, що тканини були відправлені до компанії для переробки в біоімплантати і потім були відправлені назад до Латвії для цілей трансплантації, і що це робилося з метою покращення і збереження життя інших людей. Уряд акцентував увагу на тому, що операцію з вилучення тканин було проведено «дуже швидко» і що навіть незначні затримки означали б утрату дорогоцінного часу, впродовж якого було можливим таке вилучення. Посилаючись на той факт, що за життя чоловік заявниці не заперечував проти вилучення тканин і не висловлював заявниці такої думки, Уряд наполягав, що заявниця не може заявляти, що цю операцію було проведено всупереч його чи її волі.
132. Уряд також вважав неправдивими твердження заявниці про те, що ноги у її померлого чоловіка були зв’язані, оскільки це не підтверджується достовірними доказами. Уряд указав на те, що згідно з інформацією, наданою судово-медичним центром, після розтину тіло чоловіка заявниці привели в належний вигляд, очистили і вимили. Він повторив, що не було зареєстровано жодних скарг щодо стану його тіла. Згідно з висновком, підготовленим за результатами розтину, під час автомобільної аварії його ноги залишилися неушкодженими. У справі, що розглядається, критерій доведеності «поза розумним сумнівом» не дотримано, оскільки твердження заявниці щодо стану тіла її померлого чоловіка не підтверджені будь-якими доказами.
2. Оцінка Суду
a) Загальні принципи
133. У нещодавньому рішенні у справі «Svinarenko та Slyadnev проти Росії» ([ВП], №№ 32541/08 і 43441/08, §§ 113-118, від 17 липня 2014 року) Суд стисло сформулював застосовні принципи як наведено нижче:
«113. Суд вже неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції втілює в собі одну з найфундаментальніших цінностей демократичного суспільства. Вона беззастережно забороняє катування і нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. рішення у справі “Labita проти Італії” [ВП], № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV).
114. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною: вона залежить від всіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., наприклад, рішення у справі “Jalloh проти Німеччини” [ВП], № 54810/00, § 67, ECHR 2006‑IX). Хоча питання про те, чи таке поводження мало на меті принизити або зневажити потерпілого, є чинником, який слід ураховувати, відсутність такої мети не може бути вирішальною підставою для виключення можливості констатації порушення статті 3 (див., серед інших джерел, рішення у справі “V. проти Сполученого Королівства” [ВП], № 24888/94, § 71, ECHR 1999-IX).
115. Поводження вважається таким, що «принижує гідність» у значенні статті 3, якщо воно принижує чи зневажає людину і свідчить таким чином про неповагу або приниження її гідності, або якщо викликає почуття страху, муки і меншовартості, здатні зламати її моральний і фізичний опір (див. рішення у справі “M.S.S. проти Бельгії і Греції” [ВП], № 30696/09, § 220, ECHR 2011, та рішення у справі “El-Masri проти колишньої Югославської Республіки Македонія” [ВП], № 39630/09, § 202, ECHR 2012). При визначенні, чи є поводження таким, що «принижує гідність», значущим і обтяжливим чинником може бути його публічний характер (див., зокрема, рішення у справі “Tyrer проти Сполученого Королівства”, від 25 квітня 1978 року, § 32, серія A, № 26; рішення у справі “Erdoğan Yağız проти Туреччини”, № 27473/02, § 37, від 6 березня 2007 року; і рішення у справі “Kummer проти Чеської Республіки”, № 32133/11, § 64, від 25 липня 2013 року).
116. Поводження вважатиметься таким, що “принижує гідність” лише у разі, якщо воно спричиняє страждання і приниження, рівень яких у будь-якому разі перевищує той рівень страждань і приниження, який є невід’ємним складником даної форми законного поводження (див. згадане вище рішення у справі “V. проти Сполученого Королівства”, § 71). (...)
118. Повага до людської гідності є однією із засад, що відображають саму суть Конвенції (див. рішення у справі “Pretty проти Сполученого Королівства”, № 2346/02, § 65, ECHR 2002‑III). Предмет і мета Конвенції як інструменту захисту конкретних людей вимагають такого тлумачення і застосування її положень, яке забезпечує реальність і ефективність її гарантій. Будь-яке тлумачення гарантованих прав та свобод має відповідати загальному духу Конвенції — документа, спрямованого на підтримку і впровадження ідеалів і цінностей демократичного суспільства (див. рішення у справі “Soering проти Сполученого Королівства”, від 7 липня 1989 року, § 87, серія A, № 161).
134. Суд також зазначає, що при оцінці доказів у зв’язку із заявою про порушення статті 3 Конвенції він керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Однак така доведеність може випливати із сукупності достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою умовиводів або аналогічних неспростовних фактичних презумпцій (див. рішення у справі «Farbtuhs проти Латвії», № 4672/02, § 54, від 2 грудня 2004 року, та рішення у справі «Bazjaks проти Латвії», № 71572/01, § 74, від 19 жовтня 2010 року).
b) Застосування зазначених вище принципів у цій справі
135. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зауважує, що заявниця стверджувала, що зазнала емоційних страждань унаслідок того, що без її попередньої згоди і відома на порушення національного законодавства у її чоловіка було здійснено вилучення тканин і що вона була змушена поховати свого чоловіка зі зв’язаними ногами; Уряд стверджував, що перше з цих тверджень не вказує на ознаки жорстокості такого рівня, який би вимагав застосування статті 3 Конвенції, і що друге твердження не доведено «поза розумним сумнівом».
136. Суд зазначає, що заявниця дізналася про вилучення тканин у її чоловіка через два роки після його похорону і що минуло ще близько п’яти років, перш ніж були зроблені остаточні висновки щодо можливості вважати, що йдеться про кримінальні діяння. Заявниця стверджувала – і Уряд це не заперечував – що протягом усього цього часу її не повідомляли про те, які органи чи тканини були вилучені у її чоловіка; вона дізналася про це, лише коли одержала зауваження Уряду у цій справі. Крім того, заявниця припустила кілька причин, чому ноги у її чоловіка були зв’язані, і її доводи також підтверджуються письмовими показаннями члена сім’ї. Такі обставини, напевно, спричинили заявниці як найближчій родичці чоловіка емоційні страждання.
137. Завдання Суду полягає в тому, щоб з’ясувати, беручи до уваги конкретні обставини справи, чи йдеться тут про такий рівень страждань, який дає підстави для застосування статті 3 Конвенції. У своїй практиці Суд ніколи не піддавав сумніву те, що серйозне порушення прав людини справляє сильний психологічний вплив на членів сім’ї потерпілого. Однак, для того, щоб констатувати окреме порушення статті 3 Конвенції стосовно родичів потерпілого, слід встановити наявність певних чинників, які дають підстави вважати, що їхні страждання за своєю силою і характером відрізняються від емоційного стресу, який неминуче спричиняє їм саме таке порушення (див. рішення у справі «Salakhov та Islyamova проти України», № 28005/08, § 199, від 14 березня 2013 року). До таких чинників належать близькість родинних зв’язків і те, як органи влади реагували на запити родичів (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Çakıcı проти Туреччини», § 98, в якій цей принцип застосовано в контексті насильницького зникнення; рішення у справі «Mubilanzila Mayeka та Kaniki Mitunga проти Бельгії», № 13178/03, § 61, від 12 жовтня 2006 року, в якій Суд також застосував цей принцип при розгляді скарги матері про її страждання у зв’язку із затриманням її дочки в іншій державі; і рішення у справі «M.P. та інші проти Болгарії», № 22457/08, §§ 122-124, від 15 листопада 2011 року, в якій відповідна скарга стосувалася страждань родичів дитини, потерпілої від насильства). У зазначених вище справах Суд надав ваги зв’язку, що існує між батьками і дитиною. Суд встановив, що суть порушення полягає в реагуванні та ставленні органів влади до ситуації, коли її доведено до їхнього відома (див. згадане вище рішення у справі «Salakhov та Islyamova проти України», § 200). Аналогічні міркування можна вважати застосовними й до цієї справи, що стосується заявниці та її покійного чоловіка.
138. Суд визнає відмінність справи, що розглядається, від справ, розглянутих Судом за заявами родичів жертв «зникнень» чи позасудових вбивств, вчинених співробітниками органів правопорядку (див., наприклад, рішення у справі «Luluyev та інші проти Росії», № 69480/01, §§ 116-118, ECHR 2006‑XIII (витяги)), та від справ, в яких йдеться про загибель людей внаслідок дій органів влади на порушення статті 2 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Esmukhambetov та інші проти Росії», № 23445/03, §§ 138-151 і 190, від 29 березня 2011 року). У справі, що розглядається, немає і свідчень про те, що тіло було знівечене (див. рішення у справі «Akkum та інші проти Туреччини», № 21894/93, §§ 258-259, ECHR 2005‑II (витяги), і рішення у справі «Akpınar та Altun проти Туреччини», № 56760/00, §§ 84-87, від 27 лютого 2007 року) або розчленоване й обезголовлене (див. рішення у справі «Khadzhialiyev та інші проти Росії», № 3013/04, §§ 120-122, від 6 листопада 2008 року).
139. Хоча не можна стверджувати, що заявниця зазнала страждань унаслідок тривалого перебування в невідомості щодо долі свого чоловіка, Суд все-таки визнає, що вона була змушена тривалий час перебувати у стані невизначеності, зазнавати мук і страждань, гадаючи про те, які органи чи тканини були вилучені у її чоловіка та в який спосіб і з якою метою це було зроблено. У зв’язку з цим довід Уряду про те, що вилучено було лише зовнішню тверду мозкову оболонку, тут є недоречним. Так чи інакше, заявниця дізналася про це лише під час провадження в Суді. Під час тих подій заявниця не мала підстав ставити під сумнів дії судово-медичного центру, оскільки тіло її чоловіка доправили туди з метою встановлення причин смерті. Згодом було порушено кримінальну справу стосовно законності вилучення тканин, здійсненого в судово-медичному центрі, і було встановлено, що тканини вилучили не лише у її чоловіка, але також у сотень інших осіб (наприклад, лише за три роки – у майже 500 осіб) і що ці операції проводилися протягом близько дев’яти років (див. пункти 13-33 вище). Було також встановлено, що тканини вилучалися на підставі договору з іноземною фармацевтичною компанією, який було погоджено з органом державної влади. Заходи за цим договором здійснювали державні посадові особи – судово-медичні експерти – які, на додаток до своїх звичайних обов’язків з проведення судово-медичних експертиз, виконували такі операції з власної ініціативи (див. пункт 15 вище). Ці особливі обставини і спричинили заявниці додаткові страждання.
140. Суд вважає, що страждання заявниці за своєю силою і характером перевищували страждання, які спричиняє людині смерть її близького родича. Суд вже констатував порушення статті 8 Конвенції, оскільки заявниця як найближчий родич мала право виразити свою згоду або незгоду на вилучення тканин, але відповідний обов’язок і межі розсуду, в яких мали діяти експерти, не були чітко визначені законодавством Латвії і було відсутнє адміністративне та правове регулювання таких питань (див. пункти 109-116 вище). Хоча є значні відмінності між цією справою і згаданою справою «Petrova проти Латвії» у тому, що стосується масштабу й гостроти проблеми, пов’язаної з вилученням органів і тканин, Суд, тим не менш, в обох справах указав на існування певних структурних недоліків у сфері трансплантації органів і тканин у Латвії. Ці чинники слід також ураховувати в контексті ситуації у Латвії, коли йде мова про застосування статті 3 Конвенції. Крім того, йдеться не лише про порушення прав заявниці як найближчої родички потерпілого, але й про те, що вона також зіткнулася із суперечливими позиціями національних органів влади стосовно змісту обов’язків, передбачених національним законодавством. При цьому, хоча позиції поліції безпеки і різних прокурорів розходилися стосовно того, чи були норми національного законодавства сформульовані достатньо чітко, щоб уможливлювати притягнення осіб до відповідальності на підставі таких норм, вони всі вважали, що вилучення органів чи тканин без згоди є незаконним (див. пункти 18, 20, 22, 24-25 вище). Проте на момент, коли їхні розбіжності були подолані, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності вже закінчився (див. пункт 27 вище) і, у будь-якому разі, національний суд не дав би хід такій справі, оскільки відповідні правові норми не були достатньо чітко сформульовані (див. пункт 28 вище). З цих фактів видно, як національні органи влади вирішували питання, порушені в поданих до них скаргах, і як ігнорували потерпілих від цих дій та їхніх близьких родичів, включаючи заявницю. Ці обставини посилювали почуття безпорадності у заявниці в умовах, коли вона бачила порушення її особистих прав, що стосуються вкрай чутливого аспекту її приватного життя, а саме – надання згоди або незгоди на вилучення тканин, і коли, на додаток до цього не було можливості домогтися відповідної сатисфакції.
141. Страждання заявниці посилював і той факт, що її не інформували про те, що саме було зроблено в судово-медичному центрі. Її не повідомили про вилучення тканин, і, коли під час похорону чоловіка вона побачила, що у нього зв’язані ноги, вона припустила, що це пов’язано з наслідками автомобільної аварії. Через два роки її повідомили, що триває провадження у кримінальній справі і що, можливо, мали місце незаконні дії стосовно тіла її покійного чоловіка. Очевидно, що, дізнавшись про це, заявниця зазнала особливих страждань і зрозуміла, що її чоловіка поховали зі зв’язаними ногами, напевно, через дії, які здійснювалися з його тілом у судово-медичному центрі. Довід Уряду про те, що це не доведено «поза розумним сумнівом», є недоречним, оскільки скарга заявниці стосується страждань, спричинених саме тією невідомістю щодо дій, здійснених з тілом її померлого чоловіка у судово-медичному центрі.
142. В особливій сфері трансплантації органів і тканин визнається необхідність шанобливого ставлення до тіла людини навіть після її смерті. Більше того, щоб забезпечувати захист прав донорів органів і тканин, як живих, так і померлих, розроблено міжнародні договори, у тому числі Конвенцію про права людини та біомедицину та Додатковий протокол (як зазначено в пояснювальній записці до нього). Ці договори мають на меті забезпечувати захист гідності, індивідуальності і недоторканості «кожного», хто народжений, незалежно від того, чи він зараз живе, чи помер (див. пункт 37 вище). Як зазначено в пункті 133 вище, повага до людської гідності є однією із засад, що відображають саму суть Конвенції; поводження вважається таким, що «принижує гідність» у значенні статті 3 Конвенції, якщо, зокрема, воно принижує людину і свідчить таким чином про неповагу до людської гідності. Заявниця зазнала страждань не лише внаслідок порушення її прав як найближчої родички потерпілого та пов’язаної з цим невідомості щодо дій, вчинених у судово-медичному центрі, але також унаслідок того, що дії, здійснені з тілом її померлого чоловіка, були за своїм характером непроханим втручанням, що завдало їй як його найближчій родичці душевного болю.
143. З огляду на ці конкретні обставини заперечення Уряду про те, що скарга заявниці не підпадає під дію статті 3 Конвенції і що заявницю не можна у зв’язку з цим вважати потерпілою, відхиляються. Суд не має сумнівів у тому, що страждання, спричинені заявниці в цій справі, свідчили про поводження, що принижує гідність, заборонене статтею 3 Конвенції. Отже, Суд констатує порушення цього положення.
ІІІ. СКАРГИ ПРО ІНШІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
144. Нарешті, у зв’язку з існуванням кількох можливих тлумачень норм національного законодавства заявниця послалася на статтю 13 Конвенції.
145. Уряд оспорив цей довід.
146. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, розглянутою вище за статтею 8 Конвенції, і тому так само має бути оголошена прийнятною.
147. Водночас Суд ураховує той факт, що вище він вже розглянув питання про нечіткість положень національного закону з точки зору статті 8 Конвенції. Отже, Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу окремо за статтею 13 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
148. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
149. Заявниця вимагала відшкодування моральної шкоди в розмірі 40 000 євро.
150. Уряд стверджував, що заявниця достатньою мірою не довела, що зазнала такої моральної шкоди, як вона заявляє, і вважав, що заявлена нею сума відшкодування є надмірною і необґрунтовано завищеною. Посилаючись на рішення у справі «Shannon проти Латвії» (№ 32214/03, § 84, від 24 листопад 2009 року), Уряд зауважив, що констатація порушення сама по собі становитиме адекватне й достатнє відшкодування.
151. Беручи до уваги характер порушень, констатованих у справі, що розглядається, і керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявниці 16 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
152. Заявниця також вимагала 500 євро на відшкодування судових та інших витрат, понесених у зв’язку з провадженням у Суді.
153. Уряд не оспорював вимогу заявниці про відшкодування таких витрат. Він вважав її достатньо обґрунтованою й розумною.
154. Згідно з практикою Суду, заявниця має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактично понесені і були необхідними та обґрунтованими за розміром. У справі, що розглядається, Суд, беручи до уваги наявні у нього документи та зазначені вище критерії, визнає за доцільне призначити заявниці 500 євро на відшкодування всіх таких витрат.
C. Пеня
155. Суд вважає, що пеня у разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку, плюс три відсоткові пункти.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до суті справи заперечення Уряду про те, що скарга заявниці за статтею 3 є несумісною ratione materiae і ratione personae з положеннями Конвенції, і відхиляє ці заперечення;
2. Оголошує скаргу заявниці за статтею 8, у частині, що стосується вилучення тканин у її померлого чоловіка без її згоди, та скаргу за статтею 13 прийнятними, а решту частини скарги за статтею 8 Конвенції – неприйнятною;
3. Оголошує скаргу заявниці за статтею 3 прийнятною;
4. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
5. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції;
6. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;
7. Постановляє:
a) що упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявниці суми відшкодування, як наведено нижче:
і) 16 000 (шістнадцять тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з цієї суми;
ii) 500 (п’ятсот) євро на відшкодування судових та інших витрат з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із заявниці;
b) що з часу закінчення згаданого вище тримісячного строку і до моменту розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, чинної у період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 13 січня 2015 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Fatoş AracıPäivi Hirvelä
Заступник секретаряГолова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано окрему думку судді Wojtyczek.
P.H.
F.A.
Переклад окремої думки не здійснювався, але з цією думкою, викладеною англійською і французькою мовами, можна ознайомитися, звернувшись до електронної бази рішень Європейського Суду з прав людини (HUDOC), в якій цими офіційними мовами оприлюднене рішення, до якого вона додана.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, в якій він розміщений Судом. Його можна копіювати в некомерційних цілях за умови зазначення повної назви справи разом із вищенаведеним посиланням на авторське право та на Цільовий фонд «Права людини». З питань використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
[1](2003)11rev2.pdf
[2] Європейська група з етики у науці та нових технологіях, створена у грудні 1997 року, є незалежним дорадчим органом. Її попередником була Група радників при Європейській комісії з етичних наслідків біотехнології – спеціальний консультативний орган.
Full & Egal Universal Law Academy