CASE OF FABRIS v. FRANCE - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА FABRIS ПРОТИ ФРАНЦІЇ

(Заява № 16574/08)

РІШЕННЯ

(щодо суті)

[Витяги]

СТРАСБУРГ

7 лютого 2013 року

Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Fabris проти Франції,

Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:

Жозеп Касадеваль, Голова,
Франсуаз Тюлькенс,
Ніна Ваїч,
Лєх Гарліцкі,
Карел Юнгвірт,
Елізабет Штайнер,
Альвіна Гюлумян,
Егберт Майєр,
Драголюб Поповіч,
Георге Ніколау,
Андраш Сайо,
Леді Біанку,
Нона Цоцоріа,

Ишіл Каракаш,
Гвідо Раймонді,

Пауло Пінто де Альбукерке,
Андре Потоцкі, судді,
і Йоган Каллеверт, заступник секретаря Великої Палати,

Розглянувши справу у закритих засіданнях 4 квітня і 24 жовтня

2012 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:

процедура

1. Справа була відкрита за заявою (№ 16574/08), поданою до Суду проти Республіки Франція на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) її громадянином, паном Анрі Фабрі (Henry Fabris) (далі - заявник), 1 квітня 2008 року.

2. Заявник був представлений паном А. Отаном (A. Ottan), адвокатом, який практикує у Люнелі. Французький уряд (далі - Уряд) був представлений уповноваженою особою, пані E. Бельяр (Belliard), директором з правових питань Міністерства закордонних справ.

3. Заявник, «позашлюбна» дитина, стверджує, що під час успадкування після своєї матері зазнав дискримінації, заснованої на народженні, всупереч статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 і статтею 8 Конвенції.

4. Справу було передано до П’ятої Секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). 10 лютого 2010 Голова секції вирішив комунікувати заяву Уряду. На підставі колишньої статті 29 § 3 Конвенції (тепер стаття 29 § 1) і правила 54 A Регламенту, він вирішив про одночасний розгляд прийнятності і суті заяви. 21 липня 2011 року Палата П’ятої Секції у складі: Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова, Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa), Босьтьян М. Жупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Марк Вілігер (Mark Villiger), Ізабель Беро-Лефевр (Isabelle Berro‑Lefèvre), Енн Пауер (Ann Power) і Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger), судді, а також Клаудіа Вестердік (Claudia Westerdiek), секретар секції,- проголосила заяву прийнятною. Палата вирішила п’ятьма голосами проти двох, що не було порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1, і, одноголосно, що немає підстав розглядати окремо скаргу за статтею 14 Конвенції в сукупності зі статтею 8.

5. 6 вересня 2011 року заявник попросив передати справу до Великої Палати на підставі статті 43 Конвенції і правила 73 Регламенту. 28 листопада 2011 року колегія Великої Палати задовольнила це клопотання.

6. Склад Великої Палати було визначено відповідно до положень статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції і правила 24 Регламенту Суду.

7. Заявник і Уряд надали перед Великою Палатою свої меморандуми.

8. Слухання справи відбулось 4 квітня 2012 року у Палаці Прав Людини (правило 59 § 3).

Тоді перед Судом з’явились:

(a) від Уряду

паніA.-Ф.Тісьє (Tissier),заступник уповноваженої особи,
паніE. Топен (Topin), Міністрество закордонних і європейських справ,
паніM.-A. Решер (Recher), Міністрество юстиції,
паніC. Азар (Azar), Міністрество юстиції,радники;

– від заявника
A. Ottan, адвокат,
M. Ottan, адвокат, радники.

Суд заслухав звернення від пана Отана і пані Тісьє.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник народився у 1943 році і живе у Орлеані.

A. Обставини справи

10. Після народження заявник був визнаний своїм батьком. На час зачаття його мати, пані Р., у шлюбі M., була одруженою, і від цього шлюбу народила двох дітей: A., народжену у 1923 році, і Ж.Л., народженого у 1941 році. Рішенням від 28 лютого 1967 року було проголошено роздільне проживання (séparation de corps) матері заявника і її чоловіка, пана M.

11. Актом від 24 січня 1970 року подружжя M. зробило дарування-розподіл свого майна між двома народженими у шлюбі дітьми. Цей засвідчений нотаріусом акт містив застереження щодо узуфрукту і можливості відкликання як гарантію витрат і умов дарування. Під час укладання цієї угоди подружжя M. заявило, що не має інших дітей, ніж двоє бенефіціаріїв.

12. Рішенням від 24 листопада 1983 року суд вищої інстанції (tribunal de grande instance) міста Монпельє, належно встановивши наявність статусу позашлюбної дитини, проголосив заявника позашлюбною дитиною пані M.

13. У 1984 році заявник висловив бажання оскаржити дарування-розподіл, укладений у 1970 році. На той час адвокат пояснив йому, що ця угода не може бути оскаржена за життя дарувальника, і що лише протягом п’яти років після його смерті можна подати позов про перерозподіл.

14. У липні 1994 року померла мати заявника. Листом від 7 вересня 1994 року нотаріус, який займався оформленням спадщини, нагадав заявнику, що як «позашлюбна» дитина він має право лише на половину того, що належало б йому, якби він був законним (на той час чинне законодавство передбачало зменшене вполовину спадкове право, порівняно з народженою у шлюбі дитиною, див. нижче параграфи 26 і 27). Він зазначив, що його одноутробні брат і сестра готові одразу сплатити йому 298311 французьких франків (FRF) (приблизно 45477 євро (EUR)), уточнивши, що «у випадку перерозподілу на користь наступних дітей може йтись лише про зменшення часток в грошах і в жодному випадку в натурі». Угода між трьома дітьми не була укладена.

B. Позов заявника щодо зменшення часток

15. 7 січня 1998 року заявник подав позов проти свого одноутробного брата Ж.Л. і одноутробної сестри A. з метою зменшення часток в угоді дарування-розподілу, відповідно до статті 1077‑1 Цивільного кодексу (параграф 25 нижче). Він просив виділити рівну до їхніх частку у спадковому майні своєї матері.

16. Після встановлення Судом порушення у справі Mazurek проти Франції (№ 34406/97, 1 лютого 2000 року, CEDH 2000‑II), Франція змінила законом № 2001-1135 від 3 грудня 2001 року (далі «Закон 2001 року») своє законодавство і надала «позашлюбним» дітям такі ж спадкові права, як і народженим у шлюбі (параграф 28 нижче). Новий закон набув чинності до ухвалення рішення у даній справі. Відповідно до його перехідних положень, за винятком вже укладених мирових угод і судових рішень, що набули чинності, положення щодо нових спадкових прав позашлюбних дітей, батько або мати яких на момент зачаття перебували у шлюбі, застосовувались до спадщини, відкритої на момент оприлюднення закону у «Офіційному віснику» (4 грудня 2001 року), і не розподіленої до цієї дати (стаття 25-II Закону 2001 року, параграф 30 нижче).

17. В поясненні до позову від 20 лютого 2003 року заявник спирався на положення Закону 2001 року. Він стверджував, що цей закон скасував статтю 14 закону від 3 січня 1972 року щодо спорідненості (далі «Закон 1972 року», параграфи 27 і 29 нижче) – перехідне положення, яке передбачало, що запроваджені цим законом права не могли здійснюватись на шкоду угодам прижиттєвого дарування, укладеним до набрання ним чинності. На думку заявника, скасування цього положення надавало йому підставу для позову щодо зменшення часток, передбаченого статтею 1077-1 Цивільного кодексу, хоча угода дарування-розподілу була укладена 24 січня 1970 року.

1. Рішення суду першої інстанції

18. Рішенням від 6 вересня 2004 року суд вищої інстанції міста Безьє задовольнив позов заявника. Він вирішив, що стаття 14 Закону 1972 року суперечила статтям 8 і 14 Конвенції. З цього приводу він посилався на справу Marckx проти Бельгії (13 червня 1979 року, série A № 31), відповідно до якої «сімейне життя включає також майнові інтереси», а також на численні рішення Суду, «котрі продовжують підтверджувати дискримінаційний характер різниці ставлення щодо успадкування між законними і позашлюбними дітьми (рішення у справах Mazurek, Inze і Vermeire)». Він також вирішив, що згадана стаття суперечить новому Закону 2001 року. Він встановив, що позивач мав такі ж спадкові права, як і його одноутробні брат і сестра, і мотивував своє рішення наступним чином:

«Оскільки стаття 25-1 Закону від 3 грудня 2001 року постановляє, що цей закон застосовується до спадщини, відкритої після набуття ним чинності; що за винятком вже укладених мирових угод і судових рішень, що набули чинності, положення цього закону застосовуються до спадщини, відкритої на момент оприлюднення цього закону в «Офіційному віснику Французької Республіки», якщо до цього моменту спадщину не було розподілено;

Оскільки у даній справі спадщина пані M. ще не була розподілена, і оскільки до неї застосовуються нові спадкові права позашлюбних дітей, чиї батько або мати на момент зачаття перебували у шлюбі. (...)

Оскільки не можна серйозно стверджувати, що законодавець, ухвалюючи закон від 3 грудня 2001 року, бажав зберегти норми, які суперечили б духові й меті нового закону.»

2. Рішення апеляційного суду

19. У жовтня і грудні 2004 року Ж.Л. і спадкоємці A., яка померла до завершення справи, оскаржили це рішення.

20. Рішенням від 14 лютого 2006 року апеляційний суд міста Монпельє скасував рішення у справі і проголосив, що заявник не мав права подавати позов про зменшення часток за угодою дарування-розподілу відповідно до частини 2 статті 14 Закону 1972 року. Він уточнив, що:

« (...) відповідно до [цієї статті], права законних спадкоємців, встановлені цим законом або новими положеннями щодо спорідненості, не можуть здійснюватись на шкоду угоді прижиттєвого дарування, укладеній до набуття ним чинності.

Цей текст, який встановлює загальне правило зокрема щодо зворотної дії нових правил щодо спорідненості відповідно до закону від 3 січня 1972 року, не було остаточно скасовано законом від 3 грудня 2001 року, і в положеннях цього закону не йдеться про його однозначне скасування, з одного боку, в тій частині, яка йому не суперечить, і, з іншого боку, в тих місцях, які не стосуються виключно застосування статті 915 Цивільного кодексу, скасованої згаданим законом.»

Апеляційний суд вирішив, що такий висновок не суперечить загальному принципу рівності прав незалежно від народження, встановленому статтями 1 Протоколу № 1, 8 і 14 Конвенції:

«Перш за все, положення статті 14 Закону 1972 року мають за єдину мету заборонити здійснення прав законних спадкоємців, встановлених цим законом або розширених законом від 3 грудня 2001 року, на шкоду угоді прижиттєвого дарування, укладеній до 1 серпня 1972 року, не позбавляючи цих спадкоємців права на спадщину. Також, вони мають об’єктивне і розумне виправдання з огляду на законну мету, яка переслідується, а саме, забезпечити певний мир у сімейних стосунках, гарантуючи набуті, іноді дуже давно, у зв’язку з цим права, не створюючи водночас надмірного розмежування між спадкоємцями, зазначаючи, що [ці положення] мають обмежену дію як в часі, так і щодо свобод, яких вони стосуються.»

3. Рішення Касаційного суду

21. Заявник подав касаційну скаргу. У касаційній скарзі, спираючись на статті 1 Протоколу № 1 і 14 Конвенції, він зазначив, що мир у сімейних стосунках не може мати вищу легітимність, ніж рівність у правах цивільного характеру між дітьми, народженими у шлюбі і поза шлюбом.

22. У своїй думці, наданій сторонам, представник держави (avocat général) у Касаційному суді запропонував залишити касаційну скаргу без задоволення. Він звернувся до суддів першої палати з цивільних справ Касаційного суду з такими аргументами:

« (...) чи не слід вважати, що відкрита спадщина не була розподілена до дати оприлюднення закону, якщо позов про зменшення часток за угодою дарування-розподілу на той час перебував в суді?

Водночас, розбіжні перехідні положення законів 1972 і 2001 років породжують труднощі, які постають перед Вами. В той час як ні відкриті спадщини, ні угоди прижиттєвого дарування, укладенні до набрання чинності законом 1972 року, не могли бути переглянуті на підставах цього закону, закон 2001 року дозволяє позашлюбним дітям, чиї батько або мати на момент зачаття перебували у шлюбі, мати спадкові права у спадщині, відкритій до оприлюднення цього закону.

Ця відмінність виправдовує те, що положення закону 2001 року не застосовуються у обмежуючий спосіб. Лише здійснений розподіл, укладена мирова угода або остаточне судове рішення дозволяють виключити нові права цих дітей на вже відкриту спадщину. Шляхом подання позову про зменшення часток спадщина, відкрита на момент оприлюднення закону 2001 року, не може бути «перерозподілена» на момент оприлюднення закону.

Відповідно, мені важко стверджувати, що закон від 3 грудня 2001 року не застосовується. Натомість, положення статті 14 закону від 3 січня 1972 року позбавлені будь-якої двозначності. Права встановлених цим законом спадкоємців не можуть здійснюватись «на шкоду угоді прижиттєвого дарування, укладеній до набрання ним чинності». Тож чи треба припускати, що ці положення були однозначно скасовані?

Абстрагуючись від часового виміру, пам’ять підкаже нам, що є очевидна суперечність між перехідними положеннями цих двох законів, яка спричиняє однозначне скасування положень закону 1972 року. Хоча існує відмінність між перехідними режимами, встановленими у 1972 і 2001 роках, проте, мені не здається, що існує протиріччя.

Виключаючи оспорювання прижиттєвого дарування, укладеного до набуття чинності законом 1972 року, законодавець мав на меті гарантувати правову певність, якої вимагали такі угоди. Ніщо не виправдовує оспорювання цієї правової певності у 2002 році, оскільки попередні перехідні положення були доповненням до положень, визначених законом 2001 року.

Я пропоную Вам залишити скаргу без задоволення, оскільки прижиттєве дарування відбулось 24 січня 1970 року і не могло бути оспорене на підставі спадкових прав, породжених новими правилами стосовно встановлення спорідненості. Стосовно цього, якщо реальність розподілу до дати оприлюднення закону від 3 грудня 2001 року є спірною, то існування прижиттєвого дарування, укладеного до набуття чинності законом від 3 січня 1972 року, є безспірним. (...) »

23. Рішенням від 14 листопада 2007 року Касаційний суд залишив касаційну скаргу без задоволення на підставі виключно питань права. Він нагадав, що відповідно до перехідних положень Закону 2001 року, нові спадкові права позашлюбних дітей, чиї батько або мати на момент запліднення перебували у шлюбі, застосовувались лише до спадщини, відкритої, але ще не розподіленої до 4 грудня 2001 року (параграф 16 вище). Він вирішив, що розподіл між спадкоємцями відбувся після смерті пані M. у липні 1994 року, тобто, до 4 грудня 2001 року, і тому згадані положення до нього не застосовуються.

II. ЧИННЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Дарування-розподіл і позов щодо перерозподілу

24. Французьке право дозволяє особисто розподілити спадщину між спадкоємцями. За умовами угоди дарування-розподілу дарувач вирішує про негайну передачу свого майна (прижиттєве передавання). Це розподіл на майбутнє, остаточний і за угодою. Власність на відповідне майно передається в момент дарування, яке водночас є першим актом (на майбутнє) прийняття спадщини, яка має пізніше відкритись. Відповідно до юриспруденції Касаційного суду, дарування-розподіл стає спадковим розподілом після смерті дарувача. Спадщина водночас відкривається і остаточно закривається або розподіляється на день смерті спадкодавця (Cass. Civ. 7 березня 1876 року; 1re Civ, 5 жовтня 1994 року, Bull. 1994, I, № 27).

25. Нащадок, який не отримав частки при розподілі, запрошується взяти свою частку із решти майна, яке існувало на момент відкриття спадщини. Якщо такого майна недостатньо, він має право подати позов щодо перерозподілу протягом п’яти років після смерті дарувача. Заявник скористався цим засобом відповідно до статей 1077-1 і 1077-2 Цивільного кодексу, які на час згаданих подій звучали так:

Стаття 1077-1

«Нащадок, який не брав участі у даруванні-розподілі, або який отримав свою частку меншу, ніж встановлену щодо нього законом, може подати позов щодо перерозподілу, якщо на момент відкриття спадщини не існує майна, не включеного до розподілу і достатнього для того, щоб скласти або доповнити його законну частку, включно з дарунками, якими він міг скористатись.»

Стаття 1077-2

«Дарування-розподіл відбувається за правилами щодо прижиттєвого дарування стосовно оскарження, обчислення законної частки і перерозподілу.

Позов щодо перерозподілу може бути порушено лише після смерті спадкодавця, який здійснив розподіл, або останнього спадкодавця у випадку спільного розподілу. Він має позовну давність у п’ять років від моменту згаданої смерті.

Дитина, ще не зачата на момент дарування-розподілу, має право на такий же позов, аби встановити чи доповнити свою спадкову частку.»

(...)

C. Перехідні положення

(...)

2. Стаття 25 Закону 2001 року

30. Відповідно до статті 25-I Закону 2001 року, набуття законом чинності, в принципі, перенесене на 1 липня 2002 року. Проте, що стосується скасування положень Цивільного кодексу відносно прав «позашлюбних» дітей, законодавець винятково вирішив надати чинності негайно від дня оприлюднення закону у «Офіційному віснику», тобто, 4 грудня 2001 року. Отже, стаття 25-II закону встановлює, що :

«Даний закон застосовуватиметься до спадщини, відкритої починаючи з [1 липня 2002 року], за наступними винятками: (...)

2o За винятком вже укладених мирових угод і остаточних судових рішень, застосовуватимуться до спадщини, відкритої на день оприлюднення цього закону у «Офіційному віснику Французької Республіки», і не розподіленої до цієї дати:

- положення щодо нових спадкових прав позашлюбних дітей, чиї батько або мати на момент зачаття перебували у шлюбі; (...) »

31. Відносно прав «позашлюбних» дітей, Закон 2001 року, отже, мав застосовуватись до будь-якої спадщини, відкритої на 4 грудня 2001 року, за умови, що до цієї дати розподіл не відбувся.

(...)

ПРАВО

I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

36. Заявник скаржиться про неможливість скористатись спадковими правами у якості «позашлюбної» дитини і заявляє про збереження невиправданої дискримінації після ухвалення рішення у справі Mazurek і незважаючи на ухвалення Закону 2001 року.

Він стверджує про порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1, які, відповідно, звучать так:

Стаття 14

Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою

Стаття 1 Протоколу № 1

  Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

A. Рішення Палати

37. Рішенням від 21 липня 2011 року Палата проголосила, що скарга заявника підпадає під дію статті 1 Протоколу № 1, чого достатньо для застосування статті 14 Конвенції. Дійсно, на підставі встановлення спорідненості з матір’ю у 1983 році заявник мав інтерес, з правом судового позову, для отримання прав на спадщину своєї матері у спосіб, сумісний зі статтею 14 Конвенції (параграфи 38-42 рішення Палати).

38. Щодо суті, Палата зауважила, що Закони 1972 і 2001 років запровадили точні перехідні положення щодо застосування встановлених ними нових спадкових прав. Вона вказала, що національні суди вирішили, що заявник не міг ними скористатись на момент подання позову про перерозподіл часток за договором дарування-розподілу 1970 року. Дійсно, відповідно до рішення апеляційного суду, перехідні положення закону 1972 року виключали оскарження прижиттєвого дарування, здійсненого до набрання цим законом чинності. Касаційний суд, в свою чергу, вирішив, що здійснення розподілу спадщини після смерті матері у 1994 році було обставиною, яка, на підставі статті 25-II Закону 2001 року, перешкоджала застосуванню нових положень щодо спадкової рівності. Таке тлумачення внутрішнього права переслідувало законну мету гарантування принципу правової певності і віддавна набутих прав законних дітей; до того ж, воно не здавалось нерозумним, протиправним або очевидним протиріччям щодо заборони дискримінації. Палата вказала на відмінність даної справи порівняно зі справами, у яких розподіл спадщини ще не відбувся (Mazurek, цитоване, і Merger і Cros проти Франції, № 68864/01, 22 грудня 2004 року), що призводить до висновку, що оспорювана різниця у ставленні була пропорційною відносно переслідуваної мети, і що не було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу  № 1 (параграфи 50-59 рішення Палати).

B. Аргументи сторін

1. Уряд

a) Щодо застосування статті 14 Конвенції

39. Уряд стверджує, що наведені заявником факти не підпадають під дію статті 1 Протоколу № 1, що унеможливлює застосування статті 14 Конвенції. Відносно цього він зазначає, що угода дарування-розподілу 1970 року мала на меті передачу законним дітям власності на майно і встановлювала юридичний стан, який перешкоджав заявнику скористатись спадщиною. Ні Закон 1972 року, ні Закон 2001 року не могли призвести до права на спадкову частку, на яку він мав би право, якби не існувало угоди 1970 року. На відміну від справ Mazurek і Merger і Cros, у яких заявники автоматично отримали спадкові права внаслідок смерті їхніх батьків, у даній справі спадщину було розподілено у 1970 році, до смерті матері заявника. Окрім того, цей розподіл майна відбувся на багато років раніше, ніж встановлення спорідненості у 1983 році. Отже, на думку Уряду, зацікавлена особа не мала жодних спадкових прав на спадщину (див., mutatis mutandis, Alboize-Barthes і Alboize-Montezume проти Франції (déc.), № 44421/04, 21 жовтня 2008 року).

b) Щодо суті

40. Подібно до того, що він підкреслював перед Палатою, Уряд стверджує, що заявник не був «виключений» зі спадщини своєї матері, але що, оскільки він вже був позбавлений її майна за угодою дарування-розподілу 1970 року, він не міг отримати свою спадкову частку, яку він отримав би на підставі законів 1972 і 2001 років, якби не існувало такої угоди. Отже, не оспорювані судові рішення перешкодили заявнику скористатись спадщиною своєї матері, а попередня угода переходу власності, яка встановила юридичний стан.

41. Саме ці набуті права інших спадкоємців законодавець 2001 року, належно виконавши загальні зобов’язання, які були покладені на нього для виконання рішення у справі Mazurek, мав брати до уваги, організовуючи набуття чинності цим законом. Застосування нового закону до попередніх ситуацій мало неодмінно враховувати принципи правової певності і передбачуваності закону, до яких звертається юриспруденція Суду. Стаття 25 Закону 2001 року, отже, виключила застосування нових прав на спадщину, відкриту на момент його оприлюднення і розподілену до цієї дати. На думку Уряду, за даних обставин тлумачення, здійснене Касаційним судом, не суперечило рішенню у справі Mazurek. На відміну від неї і від справи Merger і Cros, у яких заявники оскаржували стани, які ще не були набуті на момент подання ними позовів до внутрішніх судів, позов про зменшення часток, поданий заявником у 1998 році, мав на меті оскарження вже здійсненого стану розподілу.

42. Уряд визнає, що рішення про наявність порушення Конвенції може змусити Державу-відповідача вжити загальних заходів і мати наслідки, які виходитимуть поза спір між сторонами у Суді. Водночас, він стверджує, що Суд ніколи не визнавав зворотної дії своїх рішень. Твердження, що рішення у справі Mazurek має застосовуватись до даної справи, тобто, до юридичного стану, остаточно набутого до його проголошення, і що воно має зворотну дію, позбавило б статтю 46 Конвенції будь-якого змісту.

2. Заявник

a) Щодо застосування статті 14 Конвенції

43. Заявник не надав Великій Палаті додаткових зауважень, ніж ті, які були надані Палаті і стосувались незгоди з Урядом з цього питання (параграф 37 рішення Палати). Він вважає, що встановлення спорідненості з матір’ю у 1983 році надавало йому спадкові права на відкриття спадщини своєї матері, яка тривала на момент подання його заяви, і які підпадають під дію статті 1 Протоколу № 1.

b) Щодо суті

44. На думку заявника, дієвість статті 14 Конвенції має бути гарантована, і лише «дуже вагомі» підстави можуть змусити вважати сумісним з Конвенцією розрізнення, засноване на народженні. Правова певність не є ані гарантованим Конвенцією правом, ані предметом суспільного інтересу, який міг би виправдати зазіхання на повагу до власності у розумінні статті 1 Протоколу № 1.

45. Те, до чого можна було терпимо ставитись у 1972 році в ім’я концепції правової певності, аби зашкодити гарантованому статтею 14 принципу недискримінації, не може тривати надалі після проголошення рішення у справі Mazurek. Натомість, заявник підкреслює, що несправедливо набуті права не мали бути захищені перехідними положеннями Закону 2001 року, який мав припинити констатоване цим рішенням порушення. Він вважає, що відшкодовуючи завдану пану Мазуреку шкоду, Суд відмовився зберігати юридичний стан, який склався до проголошення цього рішення. Заявник вважає, що у даній справі має бути констатоване і засуджене заперечення обов’язкової сили рішення у справі Mazurek. Протилежний висновок був би тотожний припущенню, що держава, ухвалюючи законодавство, спрямоване на застосування юриспруденції Суду, має у розпорядженні невизначений строк для імплементації його рішень, аби займатись, як у цій справі, лише майбутніми спадщинами, тобто, a posteriori узаконювати очевидні порушення Конвенції. Заявник твердить про збереження дискримінації, яка охороняє дію Закону 1972 року, засудженого Судом і розвінчаного законодавцем у 2001 році.

46. Він також підкреслює, що розпочатий ним у 1998 році судовий процес про перерозподіл тривав на момент оприлюднення Закону 2001 року, що, на його думку, мало надати йому можливість скористатись новими правами, наданими «позашлюбним» дітям. Відповідно, він вважає, що через causae pendentiae спадщина його матері не могла бути остаточно розподілена, а позов про зміну угоди дарування-перерозподілу слід вважати неефективним засобом правового захисту.

C. Оцінка Суду

1. Щодо застосування статті 14 Конвенції

a) Загальні принципи

47. Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, стаття 14 Конвенції доповнює інші нормативні положення Конвенції і її протоколів. Вона не має самостійного існування, оскільки призначена виключно для «здійснення прав і свобод», гарантованих ними. Звичайно, вона може бути задіяна навіть без недотримання їхніх вимог і, в цьому випадку, вона має автономне значення, але все ж не може бути застосована, якщо факти спору не підпадають під дію принаймні одного зі згаданих положень (див., поміж багатьма іншими, Van Raalte проти Нідерландів, 21 лютого 1997 року, § 33, Recueil des arrêts et décisions 1997‑I; Petrovic проти Австрії, 27 березня 1998 року, § 22, Recueil 1998‑II; Zarb Adami проти Мальти, № 17209/02, § 42, CEDH 2006‑VIII, і Konstantin Markin проти Росії [ВП], № 30078/06, § 124, CEDH 2012 (витяги)).

b) Щодо питання, чи факти даної справи підпадають під дію статті 1 Протоколу № 1

48. У даній справі необхідно, таким чином, встановити, чи скарга заявника щодо неможливості скористатись своїми спадковими правами шляхом подання позову про перерозподіл часток за угодою дарування-розподілу, укладеною його матір’ю, знехтувавши належною йому за законом часткою, підпадає під дію, тобто, сферу застосування, статті 1 Протоколу № 1.

49. Суд нагадує, що поняття «майно», вжите у першій частині цієї норми, має автономне значення, яке не обмежується власністю на матеріальні речі, і яке є незалежним від формального визначення у внутрішньому праві: деякі інші права і інтереси, які є активами, також можуть підпадати під «майнові права» і, отже, «майно» у розумінні цього положення (Beyeler проти Італії [ВП], № 33202/96, § 100, CEDH 2000‑I).

50. Стаття 1 Протоколу № 1 не гарантує право набуття майна (Slivenko і інші проти Латвії (déc.) [ВП], № 48321/99, § 121, CEDH 2002-II (витяги), і Ališić і інші проти Боснії-Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії і Колишньої югославської республіки Македонія (déc.), № 60642/08, § 52, 17 жовтня 2011 року), зокрема, шляхом успадкування ab intestat або дарування (див., mutatis mutandis, Marckx, цитоване, § 50, і Merger і Cros, цитоване, § 37). Проте, поняття «майна» може включати як «дійсне майно», так і майнові цінності, включно з правом вимоги, на підставі чого заявник може стверджувати, що має принаймні «законне очікування» отримати у дійсне володіння право власності (див., між іншими, Pressos Companía Naviera S.A. і інші проти Бельгії, 20 листопада 1995 року, § 31, série A № 332; Kopecký проти Словаччини [ВП], № 44912/98, § 35, CEDH 2004-IX, і Association nationale des pupilles de la Nation проти Франції (déc.), № 22718/08, 6 жовтня 2009 року). Законне очікування повинно мати «достатню внутрішньо-правову базу» (див. Kopecký, цитоване,   § 52; Depalle проти Франції [ВП], № 34044/02, § 63, CEDH 2010, і Saghinadze і інші проти Грузії, № 18768/05, § 103, 27 травня 2010 року). Також поняття «майно» може поширюватись на отримання певних послуг, яких зацікавлені особи були позбавлені через дискримінаційні умови надання (Andrejeva проти Латвії [ВП],     № 55707/00, § 79, CEDH 2009). Натомість, очікування на визнання задавненого права власності, яке протягом достатньо довгого часу немає можливості ефективно здійснювати, не можна вважати «майном» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, те ж стосується і надання послуги під умовою, яка не була здійснена через невиконання умови (див. наведення основних принципів у справі Malhous проти Республіки Чехія (déc.) [ВП], № 33071/96, CEDH 2000-XII, з посиланнями на юриспруденцію Комісії; див. також Prince Hans-Adam II de Liechtenstein проти Німеччини [ВП], № 42527/98, § 85, CEDH 2001‑VIII; Nerva і інші проти Сполученого Королівства, № 42295/98, § 43, CEDH 2002‑VIII; Stretch проти Сполученого Королівства,      № 44277/98, § 32, 24 червня 2003 року).

51. У кожній справі необхідно перевірити, чи обставини, взяті в сукупності, надають заявнику право на вагомий інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (Bozcaada Kimisis Teodoku Rum Ortodoks Kilisesi Vakfi проти Туреччини, №№ 37639/03, 37655/03, 26736/04 і 42670/04, § 41, 3 березня 2009 року; Depalle, цитоване, § 62; Plalam S.P.A. проти Італії (щодо суті), № 16021/02, § 37, 18 травня 2010 року, і Di Marco проти Італії (щодо суті), № 32521/05, § 50, 26 квітня 2011 року). З цієї точки зору, Суд вважає, що слід врахувати наступні елементи щодо права і фактів.

52. У даній справі Суд вважає, що виключно з огляду на «позашлюбний» характер спорідненості заявник був позбавлений можливості просити про зменшення часток за укладеною його матір’ю угодою дарування-розподілу, і що ця кваліфікація спорідненості була підставою для рішення Касаційного суду - з тлумачення перехідних положень Закону 2001 року - виключити відносно нього застосування положень щодо нових спадкових прав, визнаних цим законом. Отже, у випадках, коли, як у даній справі, заявник висловлює на підставі статті 14, в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1, скаргу, відповідно до якої він був позбавлений майнової цінності, повністю або частково і з перерахованих статтею 14 підстав, обов’язковим критерієм має бути встановлення того, чи зацікавлена особа за відсутності дискримінаційного мотиву мала б захищене національними судами право на цю майнову цінність (див., mutatis mutandis, Stec і інші проти Сполученого Королівства (déc.) [ВП], №№ 65731/01 і 65900/01, § 55, CEDH 2005‑X; Andrejeva, цитоване, § 79). Це стосується і даної справи.

53. Уряд вважає, що заявник не міг стверджувати про жодні спадкові права щодо угоди дарування-розподілу 1970 року, оскільки вона мала на меті негайно і незворотно розподілити майно його матері ще до того, як в судовому порядку було встановлено його спорідненість з матір’ю (параграф 39 вище). Проте, Суд не може погодитись з цим твердженням. Він вважає, що хоча, відповідно до юриспруденції Касаційного суду, угода дарування-розподілу має за негайний наслідок перехід власності, вона стає розподілом спадщини лише після смерті дарувальника. Спадщина у день смерті спадкодавця водночас відкривається і остаточно закривається або розподіляється (параграф 24 вище), що в даній справі трапилось лише у 1994 році. А на той час спорідненість заявника вже була встановлена. Тож саме внаслідок її «позашлюбного» характеру заявник був усунений від спадщини своєї матері.

54. З цієї точки зору, дана справа подібна до цитованих справ Mazurek і Merger і Cros і відрізняється від справи Alboize-Barthes і Alboize-Montezume проти Франції (цитована), у якій було вирішено, що врегулювання спадщини батька заявників, зроблене у 1955 році, тобто, набагато раніше за встановлення їхньої спорідненості, перешкоджало їм набути спадкові права на спадщину de cujus і вважати себе власниками «майна».

55. Відповідно, майнові інтереси заявника підпадають під дію статті 1 Протоколу № 1 і гарантованого нею права на повагу до власності, чого достатньо для застосування статті 14 Конвенції.

2. Щодо суті

a) Загальні принципи

56. Суд нагадує, що у здійсненні визнаних Конвенцією прав і свобод стаття 14 забороняє, за винятком об’єктивних і розумних підстав, ставлення у різний спосіб до осіб, які знаходяться у подібному становищі. З огляду на це положення, розрізнення є дискримінаційним, якщо йому «бракує об’єктивних і розумних підстав», тобто, якщо воно не переслідує «законну мету», або якщо немає «розумного зв’язку пропорційності між вжитими заходами і переслідуваною метою» (Mazurek, цитоване, §§ 46 і 48). Водночас, Держави-учасниці мають певну можливість розсуду для визначення того, і якою мірою, різниця у аналогічному становищі виправдовує різницю у ставленні (Stec і інші проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 65731/01 і 65900/01, §§ 51 і 52, CEDH 2006‑VI). Обсяг цієї можливості розсуду змінюється залежно від обставин, галузі і контексту, але Суд має повноваження остаточно висловитись щодо дотримання вимог Конвенції. Оскільки він є перш за все механізмом захисту прав людини, Суд має водночас брати до уваги розвиток становища у Державах-учасницях і реагувати, наприклад, на можливість досягнення консенсусу щодо бажаних стандартів (Konstantin Markin, цитоване, § 126).

57. Відповідно до юриспруденції, встановленої після цитованого рішення у справі Marckx, різниця, що існує у спадкових справах між «незаконними» і «законними» дітьми, становить проблему з точки зору взятої окремо статті 8 Конвенції (Johnston і інші проти Ірландії, 18 грудня 1986 року, série A № 112), а також з точки зору статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції (Vermeire проти Бельгії, 29 листопада 1991 року, série A № 214‑C; Brauer проти Німеччини,     № 3545/04, 28 травня 2009 року) і статті 1 Протоколу № 1 (Inze проти Австрії, 28 жовтня 1987 року, série A № 126; Mazurek, цитоване, і Merger і Cros, цитоване). Суд поширив цю юриспруденцію також на свободи, підтвердивши заборону дискримінації у заповідальному праві (Pla і Puncernau проти Андорри, № 69498/01, CEDH 2004‑VIII). Отже, починаючи з 1979 року, з рішення у справі Marckx, Суд підтверджував несумісність з Конвенцією заснованих на народженні обмежень дітей у спадкових правах. Він невпинно повторював цей основоположний принцип, відстоюючи заборону дискримінації, заснованої на «позашлюбному» характері спорідненості, у нормах захисту європейського громадського порядку.

58. Суд нагадує також, що вже віддавна встановлено спільний підхід поміж Державами-учасницями Ради Європи щодо важливості рівності у ставленні до дітей, народжених у шлюбі і поза шлюбом, що, зрештою, призвело сьогодні до одностайності національних законодавств з цього питання, оскільки принцип рівності викорінив самі поняття дітей, народжених у шлюбі і поза шлюбом, а також до суспільної і юридичної еволюції, яка допомогла остаточному досягненню мети щодо рівності між дітьми (параграфи 28, 34 і 35 вище).

59. Водночас, лише дуже вагомі підстави можуть призвести до визнання сумісним з Конвенцією розрізнення, заснованого на народженні поза шлюбом (Inze, цитоване, § 41; Camp і Bourimi проти Нідерландів, № 28369/95, § 38, CEDH 2000‑X, і Brauer, цитоване, § 40).

60. В принципі, Суд не уповноважений врегульовувати виключно приватні суперечки. Водночас, здійснюючи покладений на нього європейський контроль, він не може залишатись інертним, якщо здійснена національний судом інтерпретація юридичного акту, такого як заповіт, приватна угода, публічний документ, правова норма або адміністративна практика, виявляються нерозумним, протиправним або неправомірним протиріччям щодо встановленої статтею 14 заборони дискримінації і, дивлячись ширше, щодо основоположних принципів Конвенції (Larkos проти Кіпру [ВП], № 29515/95, §§ 30‑31, CEDH 1999-I; Pla і Puncernau, цитоване, § 59, і Karaman проти Туреччини, № 6489/03, § 30, 15 січня 2008 року).

b) Застосування до даної справи

i. Щодо існування різниці у ставленні, заснованій на народженні поза шлюбом

61. У даному випадку ніщо не заперечує того факту, що заявник був позбавлений гарантованої законом спадкової частки і остаточно поставлений у становище, відмінне від законних дітей, стосовно спадщини їхньої матері. Таким чином, йому перешкодили отримати зменшення часток за угодою дарування-розподілу, з якої його було виключено, а також законну частку через статус «позашлюбної» дитини.

62. Така різниця у ставленні між заявником і його одноутробними братом і сестрою була спричинена статтею 25-II Закону 2001 року, яка висуває як вимогу для застосування нових спадкових прав «позашлюбних» дітей на спадщину, відкриту до 4 грудня 2001 року, те, щоб до цієї дати вона не була розподілена (параграф 30 вище). Таким чином, тлумачачи це перехідне положення, Касаційний суд вирішив, що розподіл спадщини відбувся у 1994 році – на момент смерті матері заявника (параграф 23 вище), наслідуючи у цьому давню юриспруденцію, відповідно до якої, стосовно угоди дарування-розподілу, спадщина водночас відкривається і розподіляється зі смертю заповідача (параграф 24 вище). Законна дитина, виключена із дарування-розподілу, або ще не зачата на момент його укладення, не мала б таких перешкод для отримання своєї законної частки, відповідно до статей 1077-1 і 1077-2 Цивільного кодексу (параграф 25 вище). Тож не можна заперечувати, що різниця у ставленні, якої зазнав заявник, мала за єдине мотивування його народження поза шлюбом.

63. Суд нагадує, що його роллю є не висловлюватись щодо правильного тлумачення національного права, а встановлювати, чи спосіб, у який було застосоване це право, порушував права, гарантовані заявнику статтею 14 Конвенції (див., поміж багатьма іншими і mutatis mutandis, Padovani проти Італії, 26 лютого 1993 року, § 24, série A № 257-B, і Pla і Puncernau, цитоване, § 46). Тож у даній справі він має встановити, чи спірна різниця у ставленні, заснована на нормі внутрішнього права, мала об’єктивне і розумне виправдання.

ii. Щодо виправдання різниці у ставленні

α) Щодо наявності законної мети

64. Уряд не навів більше жодного виправдання дискримінації між законними і «позашлюбними» дітьми. Суд констатує, що французька держава погодилась змінити своє законодавство внаслідок цитованого рішення у справі Mazurek і протягом менш ніж двох років після його проголошення реформувала спадкове право, скасувавши всі дискримінаційні положення щодо «позашлюбних» дітей. Він втішений таким узгодженням французького права із конвенційним принципом недискримінації.

65. В кожному випадку, на думку Уряду, було неможливо зазіхати на права, набуті третіми особами, на користь інших спадкоємців, що і виправдовувало обмеження зворотної дії Закону 2001 року лише спадщиною, відкритою на день його оприлюднення, і на той момент ще не розподіленою. Перехідні положення були укладені таким чином, аби гарантувати родинам мир, забезпечуючи права, набуті отримувачами вже розподіленої спадщини.

66. Суд не переконаний у тому, що заперечення спадкових прав одного чи кількох членів сім’ї може сприяти підтриманню миру всередині неї. Натомість, він припускає, що захист набутих прав може служити інтересам правової певності, яка є однією із засадових цінностей Конвенції (Brumărescu проти Румунії [ВП], № 28342/95,    § 61, CEDH 1999-VII; Beian проти Румунії (№ 1), № 30658/05, § 39, CEDH 2007‑V (витяги); Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини [ВП], № 13279/05, §§ 56-57, 20 жовтня 2011 року; Albu і інші проти Румунії, № 34796/09 і наступні, § 34, 10 травня 2012 року). Так само стосовно спадщини, прийнятої «позашлюбною» дитиною на момент її відкриття у 1993 році, і ліквідованої у 1996 році, Суд вирішував, що неприйнятність позовної заяви, проголошена Касаційним судом на тій підставі, що спадщина вже була предметом розподілу, що не дозволило їй скористатись новими правами відповідно до перехідних положень Закону 2001 року, була сумісна з принципом правової певності, наведеним у рішенні у справі Marckx. Дійсно, «не можна вимагати від судової установи, аби вона скасувала розподіл, на який була добровільна згода, з огляду на рішення Суду, постановлене після згаданого розподілу» (E.S. проти Франції (déc.), № 49714/06, 10 лютого 2009 року). Суд робить висновок, що турбота про забезпечення стабільності укладених спадкових угод, що у даній справі було вирішальним для законодавця і судді, становить правомірну мету, яка може виправдати різницю у ставленні, про яку йдеться у цьому випадку. Окрім того, вона повинна бути пропорційною відносно такої мети.

β) Щодо пропорційності між вжитими засобами і переслідуваною метою

67. Суд зазначає, що у даній справі, із застереженням щодо передбаченого законом позову про зменшення часток, одноутробні брат і сестра заявника отримали майнові права внаслідок угоди дарування-розподілу у 1970 році, за якою було здійснено спадковий розподіл після смерті пані M. у липні 1994 року. Ця обставина відрізняє дану справу від цитованих справ Mazurek і Merger і Cros, у яких спадковий розподіл ще не був здійснений.

68. Проте, Суд нагадує, що «захист «довіри» de cujus і його родини має поступитись перед імперативом рівності у ставленні до дітей, народжених у шлюбі і поза шлюбом» (Brauer, цитоване, § 43). Щодо цього Суд вважає, що одноутробні брат і сестра заявника знали або мали знати, що їхні права могли бути оспорені. Дійсно, на момент смерті їхньої матері у 1994 році закон передбачав позовну давність у п’ять років для подання позову про зменшення часток за даруванням-розподілом. Отже, законні спадкоємці мали знати, що їхній одноутробний брат міг вимагати свою спадкову частку до 1999 року, і що цей позов міг поставити під сумнів не розподіл як такий, а обсяг прав кожного із спадкоємців. Водночас, позов про зменшення часток, який заявник зрештою подав у 1998 році, перебував у національних судах на момент проголошення рішення у справі Mazurek, яке проголосило несумісним із Конвенцією спадкову нерівність, засновану на народженні поза шлюбом, як і на момент оприлюднення Закону 2001 року, який мав виконати це рішення, інкорпоруючи у французьке право стверджені ним принципи. Зрештою, заявник не був спадкоємцем, про існування якого їм не було відомо, оскільки він був визнаний позашлюбним сином їхньої матері на підставі судового рішення, постановленого у 1983 році (параграф 12 вище; див., mutatis mutandis, Camp і Bourimi, цитоване, § 39). Цього достатньо, аби спричинити виправдані сумніви щодо реальності спадкового розподілу, здійсненого зі смертю пані M. у 1994 році (див. висновки представника держави, параграф 22 вище).

69. З цього останнього питання Суд нагадує, що на думку Уряду, специфіка дарування-розподілу перешкоджала будь-якому оспорюванню існуючого юридичного стану, оскільки розподіл майна відбувся у 1970 році і став остаточним зі смертю de cujus, незважаючи на судові позови, що тривали (параграфи 40 і 41 вище). Заявник заперечує це твердження (параграф 46 вище). За особливих обставин даної справи, коли європейська юриспруденція і національні законодавчі реформи виявляли чітку тенденцію до скасування будь-якої дискримінації позашлюбних дітей щодо їхніх спадкових прав, Суд вважає, що звернення заявника до національного суду у 1998 році і залишення його без задоволення у 2007 році має велику вагу при вивченні пропорційності різниці у ставленні (див. параграфи 22 і 68 вище і параграф 72 нижче). Той факт, що це провадження все ще тривало у 2001 році, не могло не похитнути очікування інших спадкоємців пані M. щодо визнання за ними безспірних прав на її спадщину.

70. Отже, у світлі наведеного, Суд вважає, що законна мета захисту спадкових прав одноутробних брата і сестри заявника не мала такої ваги, аби переважити вимоги заявника щодо отримання частки у спадщині своєї матері.

71. Навпаки, схоже, що навіть з точки зору національної влади очікування спадкоємців, які скористались з угоди дарування-розподілу, не мали бути захищені за будь-яких обставин. Дійсно, якби такий же позов про зміну угоди дарування-розподілу було подано водночас іншою законною дитиною, народженою після неї або навмисно виключеної з розподілу, то його не було би проголошено неприйнятним.

72. З огляду на це, Суд вважає спірним те, що у 2007 році, через багато років після цитованих рішень у справах Marckx і Mazurek, національний суддя міг формулювати захист правової певності залежно від того, стосувався він законної чи «позашлюбної» дитини. Він також зазначає, що Касаційний суд не відповів на підняте заявником головне питання щодо нехтування гарантованим статтею 14 Конвенції принципом недискримінації. Отже, Суд вже вирішував, що суди мають ретельно перевіряти поставлені перед ними питання щодо гарантованих Конвенцією «прав і свобод», оскільки йдеться про засади принципу субсидіарності (Wagner і J.M.W.L. проти Люксембургу,    № 76240/01, § 96, 28 червня 2007 року, і Magnin проти Франції (déc.), № 26219/08, 10 травня 2012 року).

γ) Висновок

73. У світлі наведених міркувань Суд робить висновок, що не існувало розумного зв’язку пропорційності між вжитими засобами і переслідуваною законною метою. Різниця у ставленні, суб’єктом якої став заявник, не мала, таким чином, об’єктивного і розумного виправдання. Отже, було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1.

74. Цей висновок не ставить під сумнів право держав передбачати перехідні положення під час здійснення законодавчих реформ з метою виконання зобов’язань, що витікають зі статті 46 § 1 Конвенції (див., наприклад, Antoni проти Республіки Чехія, № 18010/06, 25 листопада 2010 року; Compagnie des gaz de pétrole Primagaz проти Франції, № 29613/08, § 18, 21 грудня 2010 року; Mork проти Німеччини,    №№ 31047/04 і 43386/08, §§ 28 - 30 і 54, 9 червня 2011 року, і Taron проти Німеччини (dec.), № 53126/07, 29 травня 2012 року).

75. Водночас, хоча переважно декларативний характер рішень Суду залишає державам вибір засобів для усунення наслідків порушення (Marckx, цитоване, § 58, і Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) проти Швейцарії (№ 2) [ВП], № 32772/02, § 61, CEDH 2009), слід водночас нагадати, що вжиття загальних заходів накладає на державу обов’язок сумлінно запобігати новим порушенням, подібним до констатованих у рішеннях Суду (див., наприклад, Salah проти Нідерландів, № 8196/02, § 77, CEDH 2006‑IX (витяги)). Це накладає на національних суддів обов’язок забезпечити, відповідно до конституційного ладу і з повагою до принципу правової певності, повноцінну дію інтерпретованих Судом норм Конвенції. Проте, у даній справі цього не трапилось.

(...)

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

82. Стаття 41 Конвенції каже:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

83. Заявник просив суму у 128550,75 євро, що відповідає обсягу спадкової частки, належної йому при рівному ставленні зі своїми одноутробними братом і сестрою, збільшену на встановлений законом відсоток. Заявник просив також відшкодування моральної шкоди, яку він оцінив у 30000 євро. Зрештою, заявник оцінив у 20946 євро видатки і витрати, здійснені у національних судах і у Суді.

84. Уряд вважає, що встановлення порушення становитиме належне відшкодування завданої заявнику матеріальної шкоди. Щодо моральної шкоди, то грошове відшкодування має бути символічним. Щодо видатків і витрат, Уряд вважає, що заявнику слід присудити загальну суму у 10000 євро.

85. За обставин даної справи Суд вважає, що питання про застосування статті 41 Конвенції ще не вирішене. Відповідно, він його відкладає у повному обсязі і призначає на пізніше його розгляд, враховуючи можливість погодження між Державою-учасником і заявником (стаття 75 § 1 регламенту). Для цього Суд надає сторонам строк у три місяці.

З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Проголошує, що було порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1;

(...)

3. Проголошує, що питання про застосування статті 41 Конвенції ще не вирішене;

відповідно,

a) відкладає його у повному обсязі;

b) запрошує Уряд і заявника надати письмово протягом трьох місяців починаючи від дати повідомлення цього рішення свої зауваження з цього питання і, зокрема, повідомити про можливості досягнення між ними будь-якої угоди;

c) призначає наступне провадження і доручає Голові Великої Палати визначити його строк.

Складено англійською і французькою мовами і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 7 лютого 2013 року.

Йоган КалевертЖозеп Касадеваль
              Заступник секретаряГолова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додані окремі думки:

(a) окрема думка, що збігається з позицією більшості, судді Поповіч, до якої приєдналась суддя Гюлумян;

(b) окрема думка, що збігається з позицією більшості, судді Пінто де Альбукерке.

Окремі думки не перекладалась, але викладені у англійській і французькій офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

 

Full & Egal Universal Law Academy