© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду № 160
Лютий 2013 р.
Fabris проти Франції [ВП] - 16574/08
Рішення від 7.2.2013 [ВП]
Стаття 14
Дискримінація
Різниця у ставленні під час успадкування до народжених у шлюбі і позашлюбних дітей: порушення
Факти – Заявник народився у 1943 році від зв’язку між його батьком і одруженою жінкою, яка вже мала двох народжених у шлюбі дітей. У 1970 році пан і пані M. (мати заявника і її чоловік) розподілили свою власність inter vivos (donation-partage) між своїми двома народженими у шлюбі дітьми, зберігаючи пожиттєве право на прибуток від цієї власності. Пан M. помер у 1981 році, а пані M. у 1994. У 1983 році tribunal de grande instance (суд вищої інстанції) проголосив заявника “позашлюбною” дитиною пані M. У 1998 році заявник подав до tribunal de grande instance позов проти двох народжених у шлюбі дітей, вимагаючи скасування поділу майна inter vivos з метою отримання частки у власності, що належала його матері. На той час Закон від 3 січня 1972 року проголошував, що позашлюбні діти можуть вимагати частку у власності їхніх батька або матері, відповідну половині законної частки народженої у шлюбі дитини. Після того, як у 2000 році Суд проголосив порушення у справі Mazurek проти Франції, Франція ухвалила Закон від 3 грудня 2001 року, який вносив поправки до законодавства і надавав позашлюбним дітям такі ж спадкові права, як і народженим у шлюбі. Рішенням від вересня 2004 року tribunal de grande instance визнав позовну заяву заявника прийнятною і задовольнив позов за суттю. Внаслідок поданої законними дітьми апеляції, апеляційний суд скасував рішення нижчого суду. Заявник безуспішно апелював з питань права.
Рішенням від 21 липня 2011 року Палата Суду ухвалила п’ятьма голосами проти двох, що не було порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 на тій підставі, що національні суди, застосовуючи перехідні положення Законів від 1972 і 2001 років, справедливо врівноважили віддавна встановлені права народжених у шлюбі дітей пана і пані M. і майнові інтереси заявника.
Право – Стаття 14 Конвенції в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1
(a) Застосування статті 14 – Виключно через статус “позашлюбної” дитини заявник був позбавлений можливості вимагати скасування підписаного його матір’ю поділу майна inter vivos. Проте, через цю дискримінаційну обставину він мав би право, яке можна було б реалізувати за національним правом, стосовно спірного майна. Хоча дарування inter vivos мало за негайний наслідок передачу власності, воно не стало поділом з метою успадкування аж до смерті дарувальника (у даній справі до 1994 року). На той час спорідненість заявника була встановлена. Відповідно, майнові інтереси заявника підпадали під дію статті 1 Протоколу № 1 і захищеного цим положенням права на мирне володіння своєю власністю. Цього достатньо для застосування статті 14 Конвенції.
(b) За суттю – Заявник був позбавлений належної йому частки і вочевидь був поставлений у інакше становище щодо успадкування власності його матері, ніж народжені у шлюбі діти. Така різниця у ставленні випливала із Закону 2001 року, який обмежував застосування нових спадкових прав “позашлюбних” дітей лише спадщиною, відкритою до 4 грудня 2001 року і не розподіленою до цієї дати. Тлумачачи відповідні перехідні положення, Касаційний суд вважав, що розподіл з метою успадкування відбувся 1994 року, коли померла мати заявника, відповідно до розвиненої юриспруденції цього суду, згідно з якою у випадку розподілу inter vivos смерть дарувальника зумовлювала як відкриття спадщини, так і сам розподіл. Народжена у шлюбі дитина, яка не була включена до розподілу inter vivos або не була зачата на момент підписання цієї угоди, не була б усунена від отримання своєї законної частки або частки у власності. Отже, безсумнівно, єдиною підставою різниці у ставленні до заявника був той факт, що він був народжений поза шлюбом.
Французька держава після рішення у справі Mazurek внесла поправки до положень спадкового права, скасувавши усі дискримінаційні положення стосовно "позашлюбних дітей”. Проте, на думку Уряду, було неможливо скасувати права, набуті третіми особами (у даній справі – іншими спадкоємцями), і це виправдовувало обмеження зворотної дії Закону 2001 року лише спадщинами, які на момент його оприлюднення вже були відкриті і ще не стали предметом поділу. Тому було запроваджено перехідні положення, які захищали мирні сімейні стосунки, гарантуючи набуті бенефіціаріями права, якщо власність вже було розподілено.
Як відповідачі, відповідно до законного права подати позов щодо скасування поділу, одноутробні брат і сестра заявника отримали право власності внаслідок розподілу inter vivos 1970 року, на підставі чого власність їхньої матері перейшла до них після її смерті у 1994 році. Цим дана справа відрізняється від справи Mazurek, у якій власність ще не перейшла до бенефіціаріїв. Проте, “захист ‘законного очікування’ померлих і їхніх родин має підпорядковуватись імперативу рівного ставлення до дітей, народжених у шлюбі і поза шлюбом”. У зв’язку з цим, одноутробні брат і сестра заявника знали або повинні були знати, що їхні права можуть бути оскаржені. На час смерті їхньої матері у 1994 році існував п’ятирічний строк позовної давності для подання позову щодо скасування розподілу inter vivos. Їхній одноутробний брат міг до 1999 року вимагати свою частку власності, і такий позов міг поставити під сумнів не розподіл як такий, а обсяг прав кожного із спадкоємців. Окрім того, позов, який заявник зрештою подав у 1998 році, розглядався національними судами на момент постановлення рішення у справі Mazurek, у якій було проголошено, що нерівність спадкових прав на підставі народження несумісна з Конвенцією, як і на момент оприлюднення Закону 2001 року, який виконав це рішення, включивши до французького права встановлені ним принципи. Зрештою, заявник не був спадкоємцем, про існування якого не було відомо, оскільки він був визнаний “позашлюбним” сином їхньої матері судовим рішенням від 1983 року. Цього достатньо, аби викликати правомірні сумніви щодо того, чи до них остаточно перейшла власність. Щодо цього, за особливих обставин даної справи, відносно якої європейська юриспруденція і реформи національного законодавства встановили чітку тенденцію до викорінення будь-якої дискримінації щодо спадкових прав народжених поза шлюбом дітей, позов, поданий заявником до національних судів у 1998 році і залишений без задоволення у 2007 році, був вагомим фактором під час вивчення пропорційності різниці у ставленні. Той факт, що станом на 2001 рік справа ще тривала, не міг не вплинути на спірність очікувань інших спадкоємців пані M. відносно того, що вони вступлять у встановлене безспірне право на її власність. Відповідно, законна мета захисту спадкових прав одноутробних брата і сестри заявника була не достатньо вагомою, аби переважити вимогу заявника на частку у власності його матері. Окрім того, виявляється, що навіть з точки зору національної влади очікування спадкоємців, які були бенефіціаріями розподілу inter vivos, не були захищеними за будь-яких обставин. Дійсно, якби такий же позов про скасування розподілу inter vivos було в той же час подано іншою дитиною, народженою у шлюбі пізніше або навмисне виключеної з розподілу, то його не було би проголошено неприйнятним.
Відповідно, не існувало розумного зв’язку пропорційності між вжитими засобами і законною метою, яка переслідувалась. Отже, не було об’єктивного і розумного виправдання різниці у ставленні щодо заявника.
Цей висновок не ставить під сумнів право держави запроваджувати перехідні положення під час запровадження законодавчих реформ з метою дотримання зобов’язань за статтею 46 § 1 Конвенції. Проте, хоча в основному декларативний характер рішень Суду залишає державам вибір засобів для викорінення наслідків порушення, слід водночас наголосити, що вжиття загальних заходів вимагає від відповідної держави сумлінного запобігання наступним порушенням, подібним до тих, які були встановлені у рішеннях Суду. Це накладає на національні суди зобов’язання забезпечити, відповідно до конституційного ладу і з огляду на принцип правової певності, повне застосування витлумачених Судом стандартів Конвенції. Проте, у даній справі цього не було зроблено.
Висновок: порушення (одноголосно).
Стаття 41: відкладено.
(Див. Mazurek проти Франції, № 34406/97, 1 лютого 2000 року, Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду № 15)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Це резюме, підготовлене Секретаріатом, не є обов’язковим для Суду.
Посилання на Інформаційні повідомлення з юриспруденції
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy