CASE OF FEDERATION OF TRADE UNIONS OF CHERNIHIV REGION v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ФЕДЕРАЦІЯ ПРОФСПІЛКОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF FEDERATION OF TRADE UNIONS OF CHERNIHIV REGION v. UKRAINE)

(Заява № 40633/15)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

09 січня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Марія Елосегі (María Elósegui), Голова,
 Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 40633/15), яку 11 серпня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) українська організація, «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» (далі – організація-заявниця), яка розміщується у м. Чернігів і яку представляв пан І.Ю. Ліщина, юрист, який практикує у м. Київ;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 05 грудня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується скарги організації-заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення її майна, яким вона володіла протягом десятиліть як правонаступниця обласної ради профспілок радянських часів.

2.  Детальну історичну та юридичну інформацію щодо статусу та функціонування профспілкових організацій в Україні Суд навів в рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункти 6 – 23 і 38 – 40, від 09 жовтня 2018 року).

3.  Щодо цієї справи слід нагадати, що в жовтні 1990 року було засновано Федерацію незалежних профспілок України (далі – Федерація); вона проголосила свою незалежність від держави та від органів Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – Українська РСР) і Радянського Союзу. Федерація також була проголошена правонаступницею Української республіканської ради профспілок.

4.  18 листопада 1990 року було укладено договір між Всезагальною конфедерацією профсоюзів СРСР та Федерацією (далі – договір 1990 року), згідно з яким за Федерацією були «закріплені» різні активи.

5.  Постановою від 10 квітня 1992 року (далі – Постанова № 2268) Верховна Рада на той момент уже незалежної України постановила, що до визначення переліку правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу усі активи, які належали цим організаціям і були розташовані на території України, мали бути тимчасово передані Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) – органу, створеному для управління державним майном.

6.  Постановою від 04 лютого 1994 року Верховна Рада України також постановила, що до законодавчого визначення власників зазначених активів, ці активи мали вважатися загальнодержавною власністю. Як вбачається, до цього часу такого законодавства ухвалено не було.

7.  Ще з 1997 року національні суди були покликані розглядати справи стосовно статусу належного радянським профспілкам майна. Перше рішення з цього питання було ухвалене на користь профспілок (відповідна національна практика була детально описана в згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункти 20 – 23 і 40 – 43).

8.  Організація-заявниця була створена в грудні 1990 року як об’єднання профспілок Чернігівської області. У її статуті зазначено, що вона є правонаступницею Чернігівської обласної ради профспілок (далі – Чернігівська ОРП; профспілкової організації, створеної ще за радянських часів).

9.  Як вбачається, у період з 1983 року до 1987 року Чернігівська ОРП побудувала нежитлову будівлю, призначену для використання профспілками, зокрема для проведення навчальних заходів. Наприкінці грудня 1987 року будівля загальною площею 3 502,3 квадратних метрів була «введена в експлуатацію».

10.  У 2002 році організація-заявниця отримала від місцевих органів влади свідоцтво про право власності на будівлю. Вона використовувала будівлю як місце її «Навчально-методичного центру».

11.  У жовтні 2011 року прокурор області подав позов до Господарського суду Чернігівської області (далі – місцевий суд) про визнання недійсним права власності організації-заявниці та повернення будівлі у державну власність (в особі ФДМУ). Прокурор стверджував, що Чернігівська ОРП ніколи не була незалежною організацією, ні з адміністративної, ні фінансової точок зору, і вона підпорядковувалася Українській республіканській раді профспілок, яка, своєю чергою, підпорядковувалася Всесоюзній центральній раді професійних спілок. Таким чином, до 1990 року всі профспілки в Радянському Союзі були загальносоюзними громадськими організаціями. Посилаючись на Постанову № 2268, прокурор стверджував, що Верховна Рада України передала ФДМУ все належне колишнім загальносоюзним громадським організаціям майно. Таким чином, спірна будівля, побудована Чернігівською ОРП, належала державі і не могла бути законно зареєстрована як майно організації-заявниці.

12.  Організація-заявниця стверджувала, що вона була правонаступницею Чернігівської ОРП. Посилаючись на договір 1990 року, вона стверджувала, що передане Федерації майно (а, таким чином, її місцевим підрозділам) більше не могло розглядатися як власність загальносоюзних громадських організацій, і тому на нього не поширювалася Постанова № 2268. Вона наголосила, що в будь-якому випадку Постанова № 2268 та інші нормативно-правові акти з цього питання були ухвалені після згаданого договору 1990 року.

13.  26 грудня 2011 року місцевий суд задовольнив позовні вимоги прокурора, по суті погодившись з його аргументами, зокрема, що профспілкові організації незалежної України не були правонаступниками радянських профспілок, а тому не могли вимагати будь-яких прав на майно, яким володіли останні. Формулюючи свої висновки, суд посилався на декілька постанов Верховного Суду України, ухвалених у період з 2005 року до 2010 року у подібних справах.

14.  03 червня 2014 року це рішення скасував Київський апеляційний господарський суд (далі – апеляційний суд). Проаналізувавши статутні документи українських профспілкових організацій, створених на початку 1990-х років, суд встановив, що вони були правонаступниками радянських профспілок і подібний підхід застосовувався до організації-заявниці. Суд також проаналізував законодавство щодо прав власності в Радянському Союзі та в незалежній Україні й дійшов висновку, що профспілки могли володіти майном і таке майно прирівнювалося до приватної власності. Таким чином, організація-заявниця законно володіла спірною будівлею, оскільки та була майном, яке було закріплено за профспілками згідно з договором 1990 року і на яке не поширювалася Постанова № 2268.

15.  29 липня 2014 року Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до цього суду. ВГСУ постановив, що апеляційний суд «достеменно не з’ясував» правовий режим спірного майна, застосовний у контексті законодавчих положень, чинних на момент подій. Він також зазначив, що апеляційний суд не встановив, чи надавав договір 1990 року Федерації право володіти та розпоряджатися майном.

16.  10 листопада 2014 року після повторного розгляду справи апеляційний суд знову відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора, по суті повторивши своє первинне обґрунтування. Прокурор подав касаційну скаргу.

17.  19 лютого 2015 року ВГСУ скасував постанову апеляційного суду. Він постановив, що законодавчі акти, які були прийняті на початку 1990-х років щодо майна радянських профспілок (див. пункти 5 і 6), були спрямовані на захист і збереження цього майна як державної власності після здобуття Україною незалежності з метою захисту інтересів її громадян. Той факт, що Федерація проголосила себе незалежною і набула майно Всезагальної конфедерації профсоюзів СРСР не означав, що згадане законодавство не поширювалося на неї. Крім того, ВГСУ скасував висновок, що організація-заявниця була правонаступницею відповідної радянської організації. З огляду на ці міркування ВГСУ встановив, що спірна будівля була державною власністю, і право власності організації-заявниці на неї мало бути визнано недійсним. Однак він відмовив у задоволенні клопотання прокурора про витребування будівлі в організації-заявниці на тій підставі, що ФДМУ мав право лише розпоряджатися державним майном, але не володіти чи користуватися ним. ВГСУ також постановив, що оскільки організація-заявниця використовувала будівлю у передбачених статутом цілях, які відповідали інтересам суспільства, її слід було вважати «правомірним користувачем державного майна», і підстав для витребування будівлі не було.

18.  Із зауважень сторін очевидно, що у період з 2015 року до 2024 року організація-заявниця продовжувала використовувати спірну будівлю як навчальний центр, і цей центр також включав декілька готельних номерів і кафе. Внаслідок ракетного обстрілу 17 квітня 2024 року будівля була повністю зруйнована.

оЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

19.  Організація-заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що позбавлення її майна було незаконним і непропорційним. Вона також скаржилася за статтями 6 і 13 Конвенції, що рішення національних судів у її справі не були належним чином обґрунтовані, а також не було ефективних засобів юридичного захисту у національному законодавстві.

20.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), вважає, що скарги організації-заявниці підлягають розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

21.  Уряд визнав, що було втручання у право організації-заявниці на мирне володіння своїм майном. Однак він стверджував, що втручання було законним, здійсненим у суспільних інтересах і пропорційним. Зокрема, Уряд зазначив, посилаючись на ухвалені у період з 2018 року до 2020 року постанови, що поточний висновок Верховного Суду стосовно статусу майна розташованих в Україні колишніх радянських профспілок був однозначним і по суті становив визнання, що таке майно було державною власністю. Він також посилався на постанову Верховного Суду від 02 липня 2019 року, ухвалену у межах перегляду згаданого рішення Суду у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), в якому Верховний Суд ще раз підтвердив, що майно колишніх радянських профспілок належало державі. Уряд вважав, що позиція Верховного Суду вказує на «зміну негативної ситуації стосовно принципу законності» у справах, подібних до згаданого рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), у тому числі у цій справі.

22.  Стосовно суспільних інтересів Уряд доводив, що втручання було необхідним для відновлення права власності держави на спірне майно, яке було передано організації-заявниці без належних законних підстав. Він також зазначив, що кількість активів такого виду, які залишилися з радянських часів, і їхнє значення для соціально-економічної інфраструктури країни були значними. Повернення таких активів у державну власність «для задоволення потреб громадян» відповідало національним інтересам.

23.  Стосовно пропорційності Уряд стверджував, що ця справа відрізнялася від справи «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine) (там само), у якій фонд-заявник, придбавши спірне майно у профспілки, був добросовісним покупцем, оскільки міг не знати, що продавець не був законним власником майна і не мав права ним розпоряджатися. Організація-заявниця у цій справі сама була профспілкою, а тому мала знати про законодавство, яке визначало її майно як державну власність, зокрема згадану Постанову № 2268. Уряд також наголосив, посилаючись на висновки ВГСУ у його постанові від 19 лютого 2015 року, що у цій справі спірна будівля не була витребувана у організації-заявниці, а тому не було підстав вважати, що на неї було покладено надмірний індивідуальний тягар.

24.  Організація-заявниця стверджувала, що відповідне втручання не могло вважатися законним. Вона посилалася на висновки Суду в згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine) пункт 57), що на національному рівні не існувало єдиного підходу щодо статусу майна, яке належало колишнім радянським профспілкам і було розташоване на території Української РСР, і що така ситуація була спричинена, зокрема, відсутністю спеціального закону з цього питання. Організація-заявниця доводила, що ці висновки цілком стосувалися її власної справи. Вона також стверджувала, що постанови 1992 та 1994 років були незастосовні до її справи за критерієм ratione temporis (як і встановив апеляційний суд в обох своїх постановах, відмовивши у задоволенні позовних вимог прокурора). Вона також стверджувала, що посилання Уряду на практику Верховного Суду за період 2018 року до 2020 року з цього питання не стосувалося її справи, яка розглядалася у період з 2011 року до 2015 року, а також не стосувалося її права власності, яке вона отримала у 2002 році. Насамкінець вона стверджувала, що наразі не було прийнято закону про статус майна колишніх радянських профспілок.

25.  Стосовно суспільного інтересу організація-заявниця стверджувала, що доводи Уряду з цього питання були надто загальними та не пояснювали, якими були стверджувані «потреби громадян» vis-à-vis відповідного майна, або чому такі потреби не виникали протягом стількох років.

26.  Стосовно питання пропорційності організація-заявниця визнала, що вона продовжувала використовувати відповідну будівлю після постанови 2015 року про визнання її права власності недійсним. Проте вона стверджувала, що, оскільки більше не була офіційним власником будівлі, вона не могла застрахувати будівлю від пов’язаних з військовими діями в Україні ризиків, а також не могла отримати фінансування для її відбудови чи мати право на будь-яке відшкодування після її знищення згідно з будь-якою із застосовних схем відшкодування. Вона також стверджувала, що була добросовісним власником майна і була позбавлена його без будь-якого відшкодування.

27.  Загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені, наприклад, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 42, від 16 лютого 2017 року). Суд повинен оцінити, чи було втручання законним, відповідало суспільним інтересам, і переслідувало законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, яку прагнули досягти.

28.  Суд повторює, що ця справа фактично та юридично схожа на згадану справу «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine). Тому він вважає, що його висновки стосовно законності втручання, наведені в пунктах 57 і 58 вказаного рішення, так само стосуються і цієї справи. Крім того, Суд погоджується з організацією-заявницею, що посилання Уряду на практику Верховного Суду з цього питання, розроблену у період з 2018 року до 2020 року, як доказ існування, як стверджувалося, усталеної національної практики, жодним чином не стосується справи організації-заявниці, яку суди розглядали за багато років до цього. Суд також пам’ятає, що навіть якщо поточну національну практику можна вважати усталеною та послідовною, досі не було прийнято спеціального закону щодо статусу майна колишніх радянських профспілок, попри те, що Конституція України вимагала, щоб «правовий режим власності... визначався виключно законом» (стаття 92).

29.  Стосовно суспільного інтересу Суд зазначає, що Уряд навів досить загальне твердження про необхідність відновлення прав держави щодо майна колишніх радянських організацій (див. пункт 22). Хоча Суд розуміє, що таке майно могло бути важливим для соціального та економічного життя суспільства, він зауважує, що у цій справі заявниця, профспілкова організація, використовувала спірну будівлю для своєї безпосередньої статутної діяльності, яка, безсумнівно, також служить інтересам суспільства. Уряд не продемонстрував, як держава після відновлення права користування будівлею мала намір використовувати її. У цьому контексті Суд зазначає, що постановою ВГСУ від 2015 року спірна будівля була залишена у користуванні організації-заявниці саме у зв’язку з її діяльністю, яка служила інтересам суспільства. До того ж припускаючи, що відповідне майно справді було державною власністю, і держава намагалася повернути своє право власності на нього, держава знала або повинна була знати про реєстрацію права власності організацією-заявницею не пізніше 2002 року; однак вона не реагувала протягом дев’яти років з того часу. Суд не розуміє, чому, якщо існувала нагальна потреба, держава чекала протягом такого значного періоду. У сукупності ці міркування викликають серйозні сумніви щодо існування суспільного інтересу у позбавленні організації-заявниці її майна у цій справі (див. згадане рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 62 та рішення у справі «Шмакова проти України» [Комітет] (Shmakova v. Ukraine) [Committee], заява № 70445/13, пункти 14 – 16, від 11 січня 2024 року).

30.  Стосовно пропорційності Суд зазначає, що справді, на відміну від згаданого рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), в якому заявник був благодійним фондом, що придбав майно у профспілки, організація-заявниця у цій справі сама є профспілкою. На думку Уряду, це означало, що вона не могла стверджувати, що законно володіла спірною будівлею, оскільки вона мала знати, що будівля належала державі. Проте Суд зауважує, що організація-заявниця вважала себе законним власником майна на підставі договору 1990 року і того факту, що її статут, який був належним чином зареєстрований органами державної влади, містив положення, що вона була правонаступницею колишньої радянської обласної ради профспілок. Крім того, як було зазначено раніше, у національній практиці існувала помітна непослідовність щодо статусу власності радянських профспілок, яка випливала з відсутності чіткого законодавчого регулювання (див. пункт 28).

31.  Крім того, організація-заявниця десятиліттями використовувала будівлю для здійснення своєї статутної діяльності. У 2002 році вона отримала документи на право власності на будівлю. Як вбачається, жодного разу у період з 1990 року до 2002 року або під час процедури реєстрації, органи державної влади не виявляли жодних можливих проблем щодо статусу будівлі. З огляду на наведене Суд не може вважати, що організація-заявниця не була добросовісним власником. У зв’язку з цим Суд повторює, що допущені органами державної влади неточності або помилки повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо якщо не йдеться про інші конфліктуючі індивідуальні інтереси. Іншими словами, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (див., наприклад, рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року з подальшими посиланнями).

32.  Суд також зауважує, що своєю постановою від 19 лютого 2015 року ВГСУ визнав недійсним право власності організації-заявниці на будівлю, але не витребував її з володіння організації у зв’язку з характером її статутної діяльності. Уряд посилався на цей факт як на доказ відсутності надмірного тягаря, покладеного на організацію-заявницю у цій справі. Суд зауважує, що подібна ситуація була в згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 34), у якій фонд-заявник міг продовжувати використовувати майно навіть після визнання недійсним договору купівлі-продажу та права власності на нього. Проте Суд встановив порушення у зазначеній справі, оскільки він не був переконаний, що визнання недійсним права власності фонду-заявника було єдиним можливим варіантом для держави відновити свої права на спірне майно (там само, пункт 62). Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі. Крім того, Суду не було надано пояснення щодо правового режиму, яким регулювалося подальше використання цією організацією-заявницею відповідної будівлі протягом того часу, і які гарантії такий режим міг надати організації-заявниці, якщо такі існували. У будь-якому випадку Суд вважає, що після визнання недійсним її права власності організація-заявниця більше не могла користуватися тим самим набором прав, які вона мала раніше як зареєстрований власник будівлі. У зв’язку з цим Суд також бере до уваги аргумент організації-заявниці, що вона не зможе скористатися будь-якими схемами відшкодування за знищене майно (див. пункт 26).

33.  У контексті наведених міркувань Суд вважає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

34.  Організація-заявниця вимагала 22 339 404 українські гривні (далі – грн; приблизно 718 043 євро згідно з розрахунками організації-заявниці) в якості відшкодування матеріальної шкоди, що відповідало вартості будівлі, на яку вона втратила право власності. Ця сума ґрунтувалася на висновку від 20 жовтня 2008 року, викладеному на одній сторінці, про вартість майна, який організація-заявниця замовила у невідомих цілях.

35.  Організація-заявниця також вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Вона також вимагала 21 808,53 грн (приблизно 701 євро згідно з розрахунками організації-заявниці) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, і 4 000 доларів США в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.

36.  Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних та необґрунтованих. Він також повторив свою позицію, що в цій справі порушення не було.

37.  Суд вважає, що за обставин цієї справи питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та організація-заявниця (пункти 1 та 4 Правила 75 Регламенту Суду).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  відкладає розгляд цього питання у цілому;

(b)  закликає Уряд і організацію-заявницю упродовж трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти; і

(c)  відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 січня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Марія Елосегі

(María Elósegui)

Голова