ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ФЕЛЬДМАН ТА БАНК «СЛОВ’ЯНСЬКИЙ» ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF FELDMAN AND SLOVYANSKYY BANK v. UKRAINE)
(Заява № 42758/05)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
21 грудня 2017 року
ОСТАТОЧНЕ
28/05/2018
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Фельдман та банк «Слов’янський» проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Андре Потоцький (André Potocki),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni,
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
Сергій Гончаренко (Sergiy Goncharenko), суддя ad hoc,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 28 листопада 2017 року, постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 42758/05), яку 20 жовтня 2005 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України пан Борис Мордухович Фельдман (далі – перший заявник) та комерційний акціонерний банк «Слов’янський» (далі – банк-заявник). Під час провадження у Суді перший заявник діяв у своїх інтересах та в інтересах банку-заявника.
2. Заявників представляв пан В. Агєєв, юрист, який практикує у
м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.
3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції заявники стверджували, зокрема, що вони не мали доступу до суду для оскарження рішення про ліквідацію банку-заявника, та що цим рішенням було порушено їхні майнові права.
4. 15 листопада 2006 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Перший заявник народився у 1958 році та проживає у м. Дніпро, Україна. Банк-заявник був комерційним акціонерним банком, розташованим в Україні, з юридичною адресою у м. Запоріжжя. Його банківська ліцензія була відкликана 11 січня 2001 року (див. пункт 12). Згодом банк-заявник було ліквідовано (див. пункт 19).
6. Перший заявник був віце-президентом, засновником і мажоритарним акціонером банку-заявника.
7. У лютому та березні 2000 року національними органами влади було порушено дві кримінальні справи за обвинуваченням керівництва банку-заявника в ухиленні від сплати податків та зловживанні службовим становищем.
8. У березні 2000 року першого заявника було затримано в рамках кримінального провадження (докладніше див. рішення у справі «Фельдман проти України» (Feldman v. Ukraine), заяви № 76556/01 та № 38779/04, від 08 квітня 2010 року). У квітні 2000 року українське інформаційне агентство «УНІАН» поширило інформацію про засідання Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. У відповідному витягу зазначалось:
«Справа честі Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації довести історію з банком «Слов’янський» до логічного кінця», – сказав Президент України під час виступу на цьому засіданні... З його слів, керівництво «Слов’янського» перетворили банк у джерело неконтрольованих особистих прибутків. «У таких ділків високий покровитель і йде скажений тиск на слідство», – зазначив Президент.»
9. 29 червня 2000 року Національний банк України (далі – НБУ) зупинив дію ліцензії банку-заявника на здійснення окремих операцій у зв’язку зі значним погіршенням фінансового стану банку-заявника та здійсненням ним ризикованих операцій, які загрожували його платоспроможності.
10. У липні 2000 року слідчий податкової міліції Державної податкової адміністрації, діючи в рамках кримінального провадження, виніс постанову про накладення арешту на цінні папери банку-заявника.
11. 18 вересня 2000 року НБУ призначив у банк-заявник тимчасову адміністрацію, що передбачало відсторонення певних керівників банку від виконання їхніх функцій.
12. 11 січня 2001 року НБУ прийняв постанову «Про ліквідацію комерційного акціонерного банку «Слов’янський», якою, серед іншого, було (1) повністю відкликано ліцензію банку-заявника; (2) припинено повноваження правління, ради та загальних зборів акціонерів; та (3) прийнято рішення ліквідувати банк-заявника. Цією ж постановою НБУ затвердив склад ліквідаційної комісії банку, яка складалася з одинадцяти посадових осіб територіальних управлінь НБУ та двох посадових осіб міської державної податкової інспекції.
13. 05 березня 2001 року перший заявник, який на той час перебував під вартою, оскаржив до Печерського районного суду постанову НБУ в порядку глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України 1963 року. Він стверджував, що оскаржувана постанова була незаконною та що НБУ прийняв рішення про ліквідацію банку-заявника у зв’язку з невиконанням ним своїх фінансових зобов’язань, при цьому причиною такого невиконання зобов’язань були дії самого НБУ та податкових органів. Перший заявник наголошував, що після прийняття постанови банк-заявник не мав змоги самостійно захищати свої права та інтереси. Він додав, що постанова завдала шкоду інтересам акціонерів банку-заявника, у тому числі і йому самому.
14. 26 червня 2001 року суд дійшов висновку, що перший заявник мав право звернутися зі скаргою, проте вона не підлягала задоволенню. Суд встановив, що НБУ був правомочним прийняти оскаржувану постанову, що вжиті заходи були правомірними та обумовлені грубими порушеннями банком-заявником банківського законодавства і його складним фінансовим становищем.
15. Перший заявник оскаржив це рішення.
16. 05 липня 2002 року Апеляційний суд м. Києва частково залишив без змін рішення від 26 червня 2001 року, але змінив його в частині обґрунтування. Він встановив, що постанова НБУ від 11 січня 2001 року не стосувалася першого заявника і що під час розгляду скарги не було виявлено порушення його прав та свобод. За цих підстав апеляційний суд відхилив скаргу.
17. Перший заявник подав касаційну скаргу.
18. 21 квітня 2005 року Верховний Суд України скасував рішення від 26 червня 2001 року та ухвалу від 05 липня 2002 року та закрив провадження, вирішивши, що скарга не підлягала розгляду. Він дійшов такого висновку:
«... Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що Фельдман Б.М. звернувся до суду як акціонер банку «Слов’янський», проте вимог про захист своїх прав та свобод не заявляв, а фактично діяв в інтересах комерційного акціонерного банку «Слов’янський», не маючи на це відповідних повноважень [жирний шрифт у тексті оригіналу].
Згідно зі ст.ст. 1, 12 Господарського процесуального кодексу України спори суб’єктів підприємницької діяльності з підприємствами, установами, організаціями про захист порушених прав та свобод, та їх спори про визнання незаконними правових актів підлягають розглядові в господарських судах.
Оскільки сам по собі акціонер не є повноважною особою для звернення до суду за вирішенням такого спору і дана справа не підлягає розглядові в судах у порядку цивільного судочинства, ухвалені у справі рішення слід скасувати, провадження у справі закрити, відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК України та п. 1 ст. 227 ЦПК України...»
19. Процедуру ліквідації банку-заявника було завершено
30 листопада 2012 року. 04 серпня 2014 року банк був виключений із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Національне законодавство щодо доступу до суду
20. Глава 31-А Цивільного процесуального кодексу 1963 року (у редакції чинній на час подій) встановлює порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи та розгляду таких скарг судами у цивільному провадженні.
21. Стаття 1 Господарського процесуального кодексу 1991 року передбачає, inter alia, що юридичні особи та громадяни, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарських судів згідно з підвідомчістю за захистом своїх прав та інтересів.
B. Національне законодавство щодо банківського нагляду
22. Стаття 62 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року передбачала, серед іншого, що Національний банк мав право відкликати ліцензію на здійснення усіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку та призначити ліквідатора. Він міг приймати такі рішення у разі порушення банком законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку, або заподіяло істотну шкоду інтересам його клієнтів, приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів.
23. 17 січня 2001 року набрав чинності новий закон, Закон України «Про банки і банківську діяльність», на підставі якого втратила чинність стаття 62 Закону України «Про Національний банк України». Він також запровадив процедуру ліквідації банків у судовому порядку.
ПРАВО
24. Заявники скаржилися на неможливість домогтися перегляду постанови НБУ від 11 січня 2001 року судом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони також скаржилися, що постанова НБУ та заходи, вжиті податковим органами щодо активів банку-заявника, суперечили статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Ці положення у відповідній частині передбачають:
Пункт 1 статті 6 Конвенції
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
I. ПОПЕРЕДНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ
25. Перший заявник подав ці скарги у своїх інтересах та в інтересах банку-заявника. Постає питання, чи був перший заявник уповноважений діяти в інтересах банку-заявника під час провадження у Суді.
26. Суд нагадує, що за загальним правилом акціонер компанії не може стверджувати, що він є жертвою стверджуваного порушення прав компанії за Конвенцією (див. рішення у справі «Агротексім та інші проти Греції» (Agrotexim and Others v. Greece), від 24 жовтня 1995 року, пункти 59 – 72, Серії А № 330‑A). Проникнення за «корпоративну завісу» або нехтування правосуб’єктністю компанії може буде виправданим лише за виключних обставин, зокрема, якщо точно встановлено, що компанія не може звернутися до конвенційних установ через органи, утворені згідно з її статутом, або у випадку ліквідації, через її ліквідаторів (там само, пункт 66).
27. У рішенні у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic) (заява № 29010/95, ЄСПЛ 2003-XI (витяги)) Суд зазначив, що у випадку, коли суть скарги полягала у відмові в ефективному доступі до суду з метою заперечення або оскарження призначення тимчасового розпорядника, визнання того, що виключно цей розпорядник був уповноважений представляти банк при поданні заяви до конвенційних установ, перетворило б право на індивідуальне звернення, надане
статтею 34, на теоретичне та ілюзорне (там само, пункт 51).
28. Щодо цієї справи, подаючи скарги в інтересах банку-заявника, перший заявник діяв як мажоритарний акціонер та віце-президент банку. На момент подання заяви акціонери та виконавчі органи банку-заявника були позбавлені своїх повноважень щодо управління діяльністю банку-заявника. Банк перебував під контролем ліквідаційної комісії, що складалася з посадових осіб територіальних управлінь НБУ, які становили більшість, та працівниками місцевої податкової інспекції (див. пункт 12). Таким чином, з огляду на ситуацію банку-заявника та характер цих скарг Суд доходить висновку, що існували виключні обставини, які надали першому заявнику право подати цю заяву в інтересах банку-заявника (див. згадане рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), пункти 46 – 52, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Капітал банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, від 09 вересня 2004 року).
29. Суд також вважає за належне продовжити розгляд цієї справи незважаючи на припинення юридичної особи банку-заявника (див. рішення у справах «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, пункти 74 – 80, ЄСПЛ 2005‑XII (витяги) та «Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії» (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), заява № 7031/05, пункт 88, від 02 червня 2016 року, із подальшими посиланнями).
II. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
30. Суд вважає, що скарги, подані першим заявником у якості мажоритарного акціонера є несумісними за критерієм ratione personae із положеннями Конвенції у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та мають бути відхилені відповідно до пункту 4 статті 35 (див. рішення Комісії у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95, від 20 травня 1998 року, та рішення у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine) заява № 70297/01, пункти 28 – 30, від 18 жовтня 2005 року).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
A. Прийнятність
1. Заперечення Уряду
31. Уряд стверджував, що банк-заявник не вичерпав наявні національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив спірну постанову НБУ до господарських судів.
32. Банк-заявник стверджував, що оскаржити заходи, застосовані НБУ, до господарських судів було неможливо, оскільки банк-заявник був під контролем ліквідаційної комісії, яка складалася з посадових осіб управлінь НБУ та податкової інспекції.
33. Суд зазначає, що питання використання засобу юридичного захисту, на який посилається Уряд, тісно пов’язане із суттю скарги банку-заявника. Отже, Суд долучає до суті справи заперечення Уряду.
2. Щодо правила шестимісячного строку
34. Суд нагадує, що, як правило, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції перебіг шестимісячного строку розпочинається з дня винесення остаточного рішення у процесі вичерпання національних засобів юридичного захисту. Проте, коли із самого початку зрозуміло, що у заявника відсутні будь-які ефективні засоби юридичного захисту, перебіг строку починається з дати здійснення дій чи вжиття заходів, що оскаржуються, або з дати, коли стало відомо про таку дію або її вплив чи шкоду, завдану заявнику. У випадку, коли заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які обумовлюють його неефективність, у цілях пункту 1 статті 35 прийнятним може бути відлік шестимісячного строку з дати, коли заявник вперше дізнався або повинен був дізнатися про такі обставини (див. рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заяви № 16064/90, № 16065/90, № 16066/90, № 16068/90, № 16069/90, № 16070/90, № 16071/90, № 16072/90 і № 16073/90, пункт 157, ЄСПЛ 2009, з подальшими посиланнями).
35. Цю заяву було подано до Суду впродовж шести місяців після завершення провадження на національному рівні за скаргою першого заявника на постанову НБУ від 11 січня 2001 року. Питання про те, чи підлягала розгляду скарга першого заявника не було безпосередньо вирішено судами. Зокрема, суд першої інстанції встановив, що незважаючи на те, що оскаржувана постанова стосувалася банку-заявника, перший заявник все одно був вправі порушити це питання у суді в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд не відхилив скаргу заявника у зв’язку з необґрунтованістю, але залишив її без розгляду, встановивши, що відповідне питання не стосувалося прав першого заявника. Насамкінець, Верховний Суд України закрив провадження у справі у зв’язку з тим, що скарга першого заявника не підлягала розгляду. Верховний Суд України дійшов висновку, що акціонери не могли звертатись до судів у власних інтересах з таких питань, і крім того, справа підлягала розгляду в господарських судах.
36. З огляду на неоднакове обґрунтування національних судів, а також конкретну ситуацію заявника не можна стверджувати, що на момент подій протягом періоду, коли тривало провадження, було зрозуміло, що засіб юридичного захисту, яким намагався скористатися перший заявник в інтересах банку-заявника, був неефективним і до нього не слід було вдаватися. Навпаки, Суд вважає, що подання цієї скарги після закінчення провадження на національному рівні було виправданим за цих обставин і спроба першого заявника врегулювати справу банку-заявника на національному рівні не може ставитись йому за провину (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Волошин проти України» (Voloshyn v. Ukraine), заява № 15853/08, пункт 42, від 10 жовтня 2013 року). Отже, цю скаргу не можна відхилити як таку, що була подана з порушенням строку (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine),
заява № 23893/03, пункт 99, від 15 травня 2012 року).
3. Інше щодо прийнятності
37. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
38. Банк-заявник стверджував, що він не мав доступу до суду для оскарження постанови НБУ від 11 січня 2001 року.
39. Уряд доводив, що право банку-заявника на доступ до суду не було порушено, оскільки справа все ще могла бути розглянута господарськими судами.
40. Суд зазначає, що заходи, запроваджені постановою НБУ від 11 січня 2001 року, мали вирішальний вплив на права та обов’язки цивільного характеру банку-заявника. Зокрема, прийняття постанови призвело до відкликання ліцензії банку-заявника на здійснення всіх його операцій, припинення повноважень статутних органів банку-заявника та ліквідації самого банку-заявника.
41. Суд зазначає, що у випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обов’язки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), від 10 лютого 1983 року, Серії А № 58, пункт 29; «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria), від 25 листопада 1994 року, Серії А № 295-В, пункт 31; та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, Серії А № 335-А,
пункт 40).
42. Суд зауважує, що ініційоване першим заявником цивільне провадження зрештою не призвело до судового перегляду оскаржуваних заходів. Верховний Суд України закрив провадження у справі, відхиливши скаргу у зв’язку з тим, що вона не підлягала розгляду, встановивши, що перший заявник не був уповноваженою особою для звернення в інтересах банку-заявника та що скарга підлягала розгляду в господарських судах.
43. На підставі висновку Верховного Суду України Уряд стверджував, що банк-заявник не звернувся до господарських судів, які були компетентними розглядати справу. З цього приводу Суд зазначає, що на момент подій банк-заявник перебував під контролем ліквідаційної комісії. Склад комісії, до якої входили переважно працівники територіальних управлінь НБУ, чітко вказував на наявність конфлікту інтересів комісії та банку-заявника, що унеможливлювало звернення останнього до господарського суду з оскарженням постанови НБУ.
44. Аналогічним чином не можна обґрунтовано стверджувати, що перший заявник мав змогу звернутися до господарських судів з такою скаргою. Ці суди розглядали скарги, подані юридичними особами, і фізичні особи могли ініціювати провадження в порядку господарського судочинства лише, якщо вони діяли як суб’єкти підприємницької діяльності, чого не було випадку першого заявника (див. пункт 21). За будь-яких обставин із позиції Верховного Суду України в його ухвалі від 21 квітня 2005 року (див. пункт 18) вбачалося, що перший заявник, як акціонер, не мав права ініціювати провадження у будь-якому суді, у тому числі й господарських судах.
45. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтувалось на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту. Суд також доходить висновку, що банк-заявник не мав доступу до суду у спорі щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
46. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо банку-заявника.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
A. Стверджуване порушення майнових прав банку-заявника НБУ
47. Банк-заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що постанова НБУ від 11 січня 2001 року була незаконною і неспівмірною та що в нього не було можливості домогтися незалежного перегляду заходів, застосованих НБУ, оскільки національні суди не вирішили відповідні питання.
1. Прийнятність
48. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, розглянутою раніше за пунктом 1 статті 6 Конвенції, та, відповідно, має бути аналогічним чином визнана прийнятною.
2. Суть
(a) Доводи сторін
49. Банк-заявник підтримав свою скаргу.
50. Уряд визнав, що постанова НБУ від 11 січня 2001 року становила втручання у майнові права банку-заявника. Проте цю постанову було прийнято у повній відповідності до національного законодавства, чинного на момент подій. Подальші законодавчі зміни (див. пункт 23) не вплинули на законність оскаржуваної постанови. Уряд також стверджував, що за відповідних обставин заходи, застосовані НБУ, були абсолютно необхідними для захисту інтересів інших осіб.
(b) Оцінка Суду
(i) Застосовність статті 1 Першого протоколу до Конвенції
51. Сторони погоджуються, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції є застосовною до цієї скарги. Суд зазначає, що постановою НБУ від 11 січня 2001 року було відкликано ліцензію банку-заявника та здійснено його ліквідацію. Такі заходи позбавили банк-заявник можливості здійснювати його діяльність та становили втручання у його право на мирне володіння своїм майном.
52. Щодо застосовного положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції Суд зауважує, що постанова НБУ була прийнята в якості заходу контролю над банківським сектором у країні. Вона дійсно передбачала позбавлення власності тією мірою, якою банківську ліцензію як таку можна вважати власністю, але за таких обставин позбавлення було частиною механізму контролю за банківською системою. Таким чином, Суд вважає, що застосовним є другий абзац статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, пункти 130 – 131, ЄСПЛ 2005‑XII (витяги).
(ii) Дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції
53. Суд нагадує, що перша та найголовніша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання з боку органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого абзацу надає право позбавляти власності лише «на умовах, передбачених законом», при цьому у другому абзаці визнається право держав здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Крім того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП]
(Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999‑II).
54. Повноваження Суду щодо перевірки відповідності оскаржуваного заходу національному законодавству є обмеженою і його завдання не полягає у тому, щоб замінити собою національні органи під час здійснення такої перевірки (див. рішення у справах «Мелоун проти Сполученого Королівства» (Malone v. the United Kingdom), від 02 серпня 1984 року, Серії А № 82, пункт 79, та «Совтрансавто-Холдинг проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002‑VII). Це, зокрема, є актуальним у цій справі, що стосується постанови, спрямованої, як стверджує НБУ, на забезпечення стабільності банківської системи, чутливої сфери, в якій Договірні Сторони користуються широкою свободою розсуду (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Олчак проти Польщі» (Olczak v. Poland), заява № 30417/96, пункт 85, ЄСПЛ 2002 X (витяги), та згадане рішення у справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), пункт 136). Проте це не звільняє Суд від його обов’язку встановити, чи відповідало таке втручання вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
55. Вимога законності у розумінні Конвенції передбачає, серед іншого, що національне законодавство має забезпечувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією. Крім того, принципи законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи, які впливають на основоположні права людини у деяких випадках підлягали певній формі перегляду у змагальному процесі незалежним органом, компетентним розглядати підстави вжиття заходів і відповідні докази. Дійсно стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не містить процесуальних вимог, і відсутність судового контролю сама по собі не становить порушення цього положення. Проте вона передбачає, що будь-яке втручання у мирне володіння майном має супроводжуватися процесуальними гарантіями, які надають відповідній фізичній або юридичній особі обґрунтовану можливість звернутися зі своєю справою до компетентних органів влади з метою ефективного оскарження заходів, які становлять втручання у права, гарантовані цим положенням. Під час перевірки дотримання цієї умови слід провести комплексний розгляд відповідних судових та адміністративних процедур (див. згадане рішення у справі «Капітал банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria),
пункт 134).
56. У цій справі НБУ вирішив відкликати ліцензію банку-заявника на здійснення операцій та запровадив процедуру ліквідації. Таке рішення було прийнято відповідно до національного законодавства, чинного на момент подій. Пізніше змінами, внесеними до національного законодавства, було запроваджено процедуру ліквідації банків у судовому порядку (див. пункт 23). Хоча ці зміни стосувалися наступних рішень, прийнятих під час ліквідації банку-заявника, Уряд обґрунтовано стверджував, що вони не впливали на оскаржувану постанову НБУ від 11 січня 2001 року.
57. У світлі згаданого рішення у справі «Капітал банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria) Суд також вважає, що дія, яка призвела до таких серйозних наслідків, може бути правомірною лише за умови, що вона здійснюється після чи підлягає певній перевірці під час судового розгляду, який надає відповідному банку обґрунтовану можливість представити свою справу компетентному органу влади з метою ефективного оскарження згаданих заходів (див. там само, пункт 135 in fine).
58. Адміністративна процедура, яка призвела до оскаржуваних заходів, була повністю покладена на НБУ, який користувався широкою свободою розсуду у цій сфері, і не вбачається, що були забезпечені належні гарантії незалежності та неупередженості в процесі прийняття рішень. Ці гарантії були особливо актуальними у цій справі з огляду на причетність НБУ до ситуації банку-заявника внаслідок застосування попередніх заходів впливу до прийняття оскаржуваної постанови від 11 січня 2001 року (див. пункти 9 та 11) та враховуючи інші обставини, які склалися навколо банку-заявника та першого заявника на момент подій (див. пункти 7 та 8). Крім того, ніщо не свідчить про те, що адміністративна процедура, в результаті якої було прийнято постанову НБУ від 11 січня 2001 року, передбачала будь-яку ефективну участь керівництва банку з метою надання йому можливості викласти свою позицію щодо ситуації та, за необхідності, висунути заперечення проти запланованих заходів до їх застосування. Ніщо не свідчить про те, що будь-які обґрунтовані міркування, у тому числі терміновість і надзвичайні обставини, переважили необхідність такої ефективної участі у процедурі (див. там само, пункт 136).
59. Насамкінець, не було ефективних ретроспективних засобів юридичного захисту, які би банк-заявник міг використати щодо постанови НБУ. Зокрема, наведений аналіз за пунктом 1 статті 6 Конвенції довів, що банк-заявник не мав доступу до суду для оскарження заходів, застосованих НБУ.
60. У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що втручання у право банку-заявника володіти своїм майном не супроводжувалося достатніми гарантіями проти свавілля, а, отже, було незаконним у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначені міркування є достатніми для того, щоб Суд встановив, що було порушення цього положення.
B. Стверджувані незаконні заходи щодо активів банку-заявника
61. Банк-заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що у липні 2000 року було неправомірно винесено постанову про накладення арешту на його активи. Він також стверджував, що активи, на які було накладено арешт, були у подальшому вилучені без належних підстав, і що такі заходи призвели до економічного знищення банку, наслідком якого зрештою стала процедура ліквідації.
Прийнятність
62. Уряд стверджував, що банк-заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив спірні заходи до національних судів. Уряд зазначив, що у 2001 році арешт було знято, а активи залишилися у розпорядженні ліквідаційної комісії банку-заявника.
63. Банк-заявник стверджував, що він перебував під контролем ліквідаційної комісії, та що єдиним доступним засобом юридичного захисту було подання першим заявником цивільного позову до НБУ.
64. Розглядаючи твердження банку-заявника, Суд зазначає, що оскаржувані заходи застосовувались, коли банк-заявник все ще міг діяти через свої статутні органи з метою захисту своїх майнових прав у національних органах влади. Що стосується наступного періоду, коли банк-заявник не міг ефективно діяти через свої статутні органи, Суд не вважає, що скаргу першого заявника слід брати до уваги щодо цієї скарги. Перший заявник оскаржив лише постанову НБУ, він не вимагав визнання незаконності спірних заходів, вжитих слідчим, та не висував інших вимог у зв’язку з цим. Отже, майнові питання, висунуті у цій скарзі, ніколи не розглядалися під час цього провадження.
65. Суд також зазначає, що відповідно до вимог пункту 1 статті 35 Конвенції банк-заявник мав або подати цю скаргу на національному рівні, або за відсутності ефективного засобу юридичного захисту, яким він міг би скористатися, подати її до Суду впродовж шести місяців від дати застосування оскаржуваних заходів. Проте цього зроблено не було. Відповідні події відбувались у 2000 році, при цьому банк-заявник подав свою скаргу до Суду у 2005 році. Відповідно ця частина заяви має бути відхилена як неприйнятна відповідно до
пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
66. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
67. Банк-заявник вимагав 1 430 584 319 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, керуючись оцінкою доходності, капіталу та показників зростання банку-заявника на момент подій.
68. Уряд, посилаючись на практику Суду, стверджував, що вимогу слід відхилити як безпідставну.
69. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і матеріальною шкодою, що вимагається. Хоча заходи, застосовані НБУ щодо банку-заявника, могли мати несприятливі фінансові наслідки для нього, Суд не може робити припущення щодо результату, який могла би мати справа, якби
банк-заявник мав доступ до суду відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, та якби процес прийняття рішення НБУ був сумісний із процесуальними гарантіями, закріпленими у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Тре Трактьорер АБ проти Швеції» (Tre Traktörer AB v. Sweden), від 07 липня 1989 року, пункт 66, Серії А № 159; згадане рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), пункт 88; рішення у справі «Фредін проти Швеції (№ 1)» (Fredin v. Sweden (no. 1), від 18 лютого 1991 року,
пункт 65, Серії А № 192; згадані рішення у справах «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), пункт 144, та «Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії» (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), пункт 160). Отже, відшкодування матеріальної шкоди не може бути присуджено.
B. Судові та інші витрати
70. Заявник не подав жодних вимог за цим пунктом. Тому Суд не присуджує нічого.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що перший заявник має право подавати та підтримувати цю заяву в інтересах банку-заявника;
2. Долучає до суті справи заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою
банку-заявника щодо доступу до суду та відхиляє його після розгляду по суті;
3. Оголошує прийнятними скарги банку-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції (щодо права на доступ до суду) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (стверджуване порушення НБУ майнових прав банку-заявника), а решту скарг у заяві – неприйнятними;
4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо банку-заявника;
5. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з втручанням НБУ у майнові права банку-заявника;
6. Відхиляє вимогу щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 грудня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Ангеліка Нуссбергер
(Angelika Nußberger)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy