CASE OF FERNÁNDEZ MARTÍNEZ v. SPAIN - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА FERNÁNDEZ MARTÍNEZ проти ІСПАНІЇ

(Заява № 56030/07)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

12 червня 2014 року

Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Fernández Martínez проти Іспанії,

Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:

Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Марк Вілігер (Mark Villiger),
Ізабель Беро-Лафевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Ян Шікута (Ján Šikuta),
Георге Ніколау (George Nicolaou),
Андраш Сайо (András Sajó),
Ен Пауер-Форде (Ann Power-Forde),
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş),
Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger),
Андре Потоцкі (André Potocki),
Пауль Леман (Paul Lemmens),
Гелена Єгерблом (Helena Jäderblom),
Валеріу Гріцо (Valeriu Griţco),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
Алєхандро Саїз Арнаїз (Alejandro Saiz Arnaiz),суддя ad hoc,
і Йоган Калеверт (Johan Callewaert), заступник секретаря Великої Палати,

Розглянувши справу на засіданнях 30 січня 2013 року і 2 квітня 2014 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була відкрита за заявою № 56030/07, поданою до Суду проти Королівства Іспанія на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином Іспанії, паном Хосе Антоніо Фернандезом Мартінезом (José Antonio Fernández Martínez, далі - заявник), 11 грудня 2007 року.

2. Заявника, якому було оплачено юридичну допомогу, представляв пан Мазон Коста (J.L. Mazón Costa), юрист, який практикує у Мурсії. Уряд Іспанії (далі – Уряд) представляли уповноважена особа, пан Бласко Лозано (I. Blasco Lozano), пан Ірурзун Монторо (F. Irurzun Montoro) і пан Санз Ґандасеґі з Державної ради.

3. Заявник на підставі статті 8, як окремо, так і в сукупності зі статтею 14, стверджував, що відмова поновити трудовий договір з ним, учителем католицької релігії і етики у державній середній школі, становила невиправдане втручання у реалізацію його права на приватне життя. Він стверджував, що розголошення його сімейного і особистого стану одруженого священика стало причиною відмови від продовження трудової угоди, що є несумісним з правом на свободу думки і на свободу висловлення поглядів, відповідно до статей 9 і 10 Конвенції.

4. 13 жовтня 2009 року Уряду було повідомлено про заяву.

5. Луіс Лопез Ґера, суддя, обраний від Іспанії, заявив самовідвід. Тому Уряд призначив суддею ad hoc Алехандро Саіз Ірнаїза (чинна на той час стаття 27 § 2 Конвенції, і правило 29 § 1 Регламенту Суду).

6. Відкрите слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 22 листопада 2011 (правило 59 § 3).

7. 15 травня 2012 року Палата третьої секції у складі суддів: Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall), Голова, Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan), Альвіна Гюлумян (Alvina Gyulumyan), Еґберт Мейєр (Egbert Myjer), Інета Зімєлє (Ineta Ziemele), Міхай Поалелунж (Mihai Poalelungi), і судді ad hoc Алехандро Саіз Ірнаїза, а також Сантьяґо Кесада, секретаря секції, постановила рішення, яким проголосила шістьма голосами проти одного, що не було порушення статті 8 § 1 Конвенції.

8. 18 липня 2012 року заявник подав клопотання, відповідно до статті 43 Конвенції і правила 73 Регламенту Суду, про передачу справи до Великої Палати, стверджуючи, що було порушення статті 8 § 1. 24 вересня 2012 року колегія Великої Палати задовольнила це клопотання.

9. Склад Великої Палати було встановлено відповідно до положень статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції і правила 24.

10. Заявник і Уряд надали Великій Палаті додаткові зауваження. Окрім того, коментарі у якості третьої особи було отримано від Іспанської єпископської конференції (CEE), Європейського центру з права і правосуддя (ECLJ), а також кафедри права і релігій католицького університету в Лувені і Американської програми релігійної свободи Центру етики і державної політики, яким Голова дозволив виступити у письмовому провадженні (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3).

11. Слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 30 січня 2013 року (правило 59 § 3).

Тоді перед Судом з’явились:

(a) від Уряду-відповідача

пан Ф.А. Санс Ґандесеґі, Уповноважена особа.

(b) від заявника
пан Мазон Коста,
пан Мартінез Сеґадо,радники.

Заявник також був присутнім під час засідання.

Суд заслухав звернення пана Мазон Коста, пана Мартінеза Сеґадо і пана Санс Ґандесеґі, а також їхні відповіді на питання суддів.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Становище заявника, його працевлаштування і відмова поновити з ним трудовий договір

12. Заявник народився у 1937 році і живе у Сієзі. Він одружений і має п’ятеро дітей.

13. Його було посвячено на священика у 1961 році. У 1984 році він подав до Ватикану клопотання про звільнення від обов’язку целібату. На той час він не отримав жодної відповіді. Наступного року він уклав цивільний шлюб. У них з дружиною, із якою він досі перебуває у шлюбі, народилось п’ятеро дітей. Сторони не надали жодної інформації стосовно його статусу священика, який не отримав диспензу.

14. Починаючи з жовтня 1991 року заявник працював за поновлюваним річним трудовим договором учителем католицької релігії і етики у державній середній школі у регіоні Мурсія. Відповідно до положень договору від 1979 року між Іспанією і Ватиканом “релігійна освіта має викладатись особами, які кожного навчального року призначаються адміністративними органами з-поміж осіб, запропонованих діоцезією” ... Відповідно до наказу міністерства від 1982 року, “призначення здійснюється щорічно і автоматично поновлюється, якщо діоцезія не надасть протилежної думки до початку навчального року, або якщо державний орган з вагомих педагогічних або дисциплінарних підстав не вирішить необхідним анулювати таке призначення, і у такому випадку слід взяти до уваги думку церковної влади ...” (див. нижче параграф 51). Окрім того, стаття VII згаданого договору каже, що “на всіх рівнях освіти оплата праці учителів католицької релігії, які не є державними найманими працівниками, має встановлюватись спільно державними органами і Іспанською радою єпископів, і дане положення застосовуватиметься від моменту набуття чинності цим договором” ...

15. У листопаді 1996 року газета Мурсії La Verdad опублікувала статтю про “Рух за добровільний целібат священиків” (MOCEOP), у якій йшлось про наступне:

“Монастир Ла Луз забороняє одруженим священикам використовувати свої приміщення для богослужіння

Представник діоцезії пояснив, що протестний характер цього заходу може порушувати спокій монастиря.

Отець Франціско Томас, голова конгрегації Братів Ла Луз у Мурсії, відмовився надавати доступ до цього монастиря сотні одружених священиків, які мали намір відправити там богослужіння і провести день з дружинами і дітьми. Франціско Томас зазначив, що монастир є місцем особистої молитви, і що ці священики не просили про надання необхідного дозволу. Він додав, що через поважний вік брата Мануеля (80 років), єдиного монаха, який мешкає у Ла Луз, він не вважав належним проводити збори, які могли порушити спокій монастиря внаслідок розголосу цієї події і протестних намірів ‘Руху за добровільний целібат’.

Вчора делегат діоцезії з питань культурної спадщини Франціско Томас відмовився надати членам ‘Руху за добровільний целібат’ (Moceop) дозвіл на відправлення богослужіння всередині монастиря Ла Луз у Ель Вале. Отець Томас пояснив, що одружені священики не просили про надання дозволу використовувати монастирську церкву. Окрім того, Рух мав намір використати майже весь день для проведення інформаційних зборів щодо IV Міжнародного конгресу одружених священиків, який минулого липня відбувся у Бразилії і був присвячений ‘Священицтву у третьому тисячолітті’.

Франціско Томас також пояснив, що у монастирі мешкає єдиний вісімдесятилітній монах і що небажано турбувати спокій цього брата протестним заходом, який привабить увагу ЗМІ до цього місця особистої молитви.

Щодо цього регіональний координатор Moceop Педро Санчез Ґонзалез зазначив, що клопотання про надання необхідного дозволу безсумнівно було здійснене, але Рух не отримав відповіді, і що він не вважає, що такий дозвіл є необхідним для відправлення богослужіння у монастирі.

Висвітлення цієї події у пресі стало причиною відмови великої кількості членів Руху відвідати зібрання у Ла Луз. Інші, побачивши зачинені двері монастиря, лише привітались зі своїми колегами не виходячи з машин і поїхали назад. Лише приблизно десять секуляризованих священиків залишились там зі своїми сім’ями, аби пояснити ЗМІ і присутнім особам своє становище. Дехто з їхніх дітей навіть підняв плакат. Згодом вони поїхали геть і разом пообідали, маючи намір відправити богослужіння поміж собою.

Лорензо Віценте, Педро Геманез Кано, Крістано Гемагдез і Хосе Антоніо Фемандез, колишній ректор семінарії, були поміж одружених священиків, які відвідали вчора Ла Луз з метою пропагувати добровільний целібат і демократичну, а не теократичну церкву, у якій прихожани братимуть участь у виборах свого приходського священика і єпископа. Правило целібату встановлене церквою, а не натхненне Богом. Вони також висловили незгоду щодо певних економічних питань: ‘Ті з нас, хто сплачував внески до фонду взаємодопомоги духовного стану, який згодом було приєднано до системи соціального страхування, втратили усі права після секуляризації. Більш того, монахині знаходяться у ще гіршому становищі, ніж священики, оскільки дарують своє майно конгрегації і втрачають все’, - заявили вони.”

У статті була також окрема частина, з іншим заголовком:

“ Навіть Папа не вірить, що нас смажитимуть у пеклі через секс

Щодо таких питань, як аборт, контроль народжуваності, розлучення або секс Педро Геманез Кано і його друзі з Moceop сказали, що вони виступають за відповідальне батьківство.

Вони додали, що аборт є ‘особистою проблемою, його не можна забороняти законодавчо, а [що] потрібнa соціальна структура для підтримки жінок, які мають стати матерями. Таврування жінки як грішниці за те, що вона завагітніла, не перебуваючи у шлюбі, лише збільшуватиме кількість абортів’. Одружені священики наголосили, що контроль народжуваності вочевидь необхідний ‘і що тому кожен є вільним обирати засоби, які вважає найвідповіднішими’.

‘Секс – це дар Божий, а не соромітництво, і навіть Папа не вірить, що він призводить до прокляття. Якби це було так, він не брав би до розгляду 6000 поданих клопотань про секуляризацію’, - підсумували вони.”

16. “Рескриптом” від 20 серпня 1997 року Папа задовольнив клопотання про диспензу від целібату, яке заявник подав тринадцятьма роками раніше, зазначаючи, що заявник звільняється від целібату і втрачає духовний “стан”. Він втрачав права, пов’язані з цим “станом”, а також священицькі відзнаки і функції (латиною dignitates et officia ecclesiastica). Він більше не мав зобов’язань, пов’язаних з духовним “станом”. У рескрипті також зазначалось, що заявнику забороняється викладати католицьку релігію у державних установах, якщо тільки місцевий єпископ не вирішить інакше щодо шкіл нижчого ступеню (in institutis autem studiorum gradus inferioris), “відповідно до його власного зваженого рішення [prudenti iudicio] і за умови, що не буде скандалу [remoto scandalo]”. Заявнику було повідомлено про рескрипт 15 вересня 1997 року.

17. 29 вересня 1997 року діоцезія Картагени надіслала до міністерства освіти письмовий меморандум щодо припинення заявником роботи вчителем у школі, де він працював.

18. 9 жовтня 1997 року міністерство повідомило заявнику про припинення з ним трудового договору починаючи вересня 1997 року.

19. У офіційному меморандумі від 11 листопада 1997 року діоцезія зазначила наступне:

“[Заявник], секуляризований священик, викладав у школі католицьку релігію і етику... на підставі повноважень, наданих єпископським рескриптом ...

Ці повноваження ... можуть здійснюватись для викладання предметів, пов’язаних з католицькою релігією, за умови, що не буде ризику скандалу.

Коли становище [заявника] стало відоме владі і громадськості, єпископ цієї діоцезії вже не міг користуватись повноваженнями, наданими йому згаданим рескриптом; тому документ, який дозволяв [заявнику] викладати католицьку релігію і етику, не був підписаний стосовно поточного навчального року. Особисте і професійне становище [заявника] теж було взяте до уваги, оскільки він має право отримувати допомогу по безробіттю протягом принаймні півтора року.

Діоцезія Картагени засмучена з цього приводу, але зазначає, що це рішення було ухвалене з огляду на чутливість багатьох батьків, які можуть бути невдоволені, коли дізнаються про становище [заявника], який викладав католицьку релігію і етику у навчальній установі.

Зрештою, діоцезія переконана, що християни і суспільство загалом зрозуміють, що обставини довкола цих фактів не можна оцінювати виключно з трудової або професійної точки зору. Для католицької церкви таїнство священицтва має характер, який виходить за межі суто трудового або професійного контексту.”

20. Директор середньої освітньої установи, де викладав заявник, надіслав повідомлення єпископу Мурсії, у якому педагогічна рада висловилась на підтримку заявника і повідомила, що він викладав протягом 1996-1997 навчального року, і учителі, учні, їхні батьки і керівництво установи були цілковито їм задоволені.

21. Спочатку заявник жив на допомогу по безробіттю. У 1999 році він знайшов роботу в музеї, де працював до виходу на пенсію у 2003 році.

B. Судове провадження

22. Після невдалої адміністративної скарги на рішення міністерства про розірвання з ним трудового договору, заявник оскаржив це рішення у адміністративному суді. Цю скаргу було залишено без задоволення 30 червня 2000 року на тій підставі, що рішення про правове припинення трудового договору із заявником було “єдино можливим засобом для адміністративних органів”, оскільки діоцезія вирішила не пропонувати заявника на цю посаду.

23. Тоді заявник подав позов до трудового трибуналу Мурсії № 3 щодо протиправного звільнення. 28 вересня 2000 року трудовий трибунал постановив рішення.

24. Трибунал розпочав із розгляду встановлених фактів і зазначив, що в межах католицької церкви заявник обіймав різні посади, такі як ректор семінарії Мурсії або ж єпископський вікарій у регіоні Сієзи і Ієкли. Він також зазначив, що заявник є членом MOCEOP.

25. Після цього трибунал розглянув аргумент, яким скористалась діоцезія на виправдання відмови поновити трудовий договір із заявником, а саме, той факт, що він оприлюднив своє становище “одруженого священика” (він отримав від Ватикану диспензу лише у 1997 році) і батька, а також потребу уникнути скандалу і зважити на чутливість батьків учнів його школи, які могли бути ображені тим, що заявник продовжуватиме викладати католицьку релігію і етику. У зв’язку з цим трибунал дійшов наступної думки:

“... У світлі наведених фактів пан Фернандез Мартінез зазнав дискримінації на підставі шлюбного стану і приналежності до Руху за добровільний целібат, а поява у пресі стала причиною звільнення.”

26. Трибунал також зазначив, що:

“Принцип недискримінації на роботі передбачає заборону дискримінації на підставі приналежності до профспілки і профспілкової діяльності, що стосується і членства у інших організаціях.”

27. Зрештою трибунал зазначив, що становище заявника як “одруженого священика” і батька було відоме учням і їхнім батькам, а також директорам двох шкіл, у яких він працював.

28. Тому трибунал задовольнив позов заявника, проголосив його звільнення (як було зазначено у рішенні) нікчемним, наказав регіону Мурсії поновити його на попередній посаді і наказав державі сплатити йому належну платню за цей період. Трибунал залишив без задоволення позов заявника у частині, спрямованій проти діоцезії Картагени.

29. Міністерство освіти, управління освіти регіону Мурсії і діоцезія Картагени подали апеляційну скаргу (suplicación). Рішенням від 26 лютого 2001 року Вищий суд Мурсії задовольнив апеляційну скаргу, постановивши наступне:

“... Викладання [католицької релігії і етики] пов’язане з доктриною католицької релігії ... Тому зв’язок, створений між учителем і єпископом, ґрунтується на довірі. [Тому] це не нейтральні правовідносини, такі, котрі існують між громадянами загалом і державними органами. Він перебуває на межі між суто церковним виміром і власне трудовими відносинами.”

30. Окрім того, суд посилався на прерогативи єпископа з цих питань і дійшов дімки, що у даній справі не було порушення статті 14 (заборона дискримінації), 18 (право на повагу до приватного і сімейного життя) або 20 (свобода висловлення поглядів) Конституції Іспанії, оскільки заявник викладав релігію з 1991 року, і єпископ поновлював трудову угоду з ним з року в рік, хоча його особисте становище було таким самим. Суд дійшов висновку, що коли заявник вирішив відкрито повідомити про своє становище, єпископ лише використав свою прерогативу відповідно до Кодексу канонічного права, тобто забезпечив, щоб заявник, як і будь-яка особа у його становищі, виконував свої особисті обов’язки дискретно і не призводячи до скандалу через своє особисте становище. На думку суду, якщо громадськості стало відомо про таке становище, то обов’язком єпископа було припинити висувати цю особу на посаду такого характеру, відповідно до вимог рескрипту, який дарував диспензу від целібату.

31. Окрім того, щодо статті 20 Конституції зокрема, суд зазначив, що з огляду на статтю 10 § 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обмеження, накладені на права заявника, слід вважати правомірними і пропорційними відносно до мети, яка переслідувалась, а саме, запобігти скандалу.

32. До того ж, суд проаналізував питання щодо довірчого зв’язку і дійшов наступного висновку:

“... Якщо порушено такий довірчий зв’язок (а у даній справі є обставини, які обґрунтовано дозволяють дійти такого висновку), то єпископ вже не зобов’язаний висувати цю особу на посаду учителя католицької релігії.”

33. Зрештою, що стосується природи трудового договору, суд схилився до думки, що оскільки його поновлення мало щорічно схвалюватись єпископом відносно наступного навчального року, це був тимчасовий контракт, який у даній справі просто скінчився. Тому можна вважати, що заявника звільнили.

34. Відповідно до статей 14 (заборона дискримінації), 18 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і 20 (свобода висловлення поглядів) Конституції Іспанії, заявник подав до Конституційного суду скаргу amparo. Зокрема він стверджував, що рішення не поновлювати з ним трудовий договір на тій підставі, що він оприлюднив своє членство у MOCEOP і на підставі незгодної думки щодо целібату католицьких священиків, становило протиправне втручання до його приватного життя і було несумісним з правом на свободу віросповідання.

35. Рішенням від 30 січня 2003 року палата, до якої було передано цю справу, проголосила скаргу amparo прийнятною, відповідно до статей 50 і 52 конституційного закону про Конституційний суд, повідомила сторонам про це рішення і запросила у нижчих судах копію матеріалів справи.

36. Під час обов’язкового виступу у Конституційному суді, прокуратура (Ministerio Fiscal) висловилась на користь задоволення скарги amparo заявника. У цьому зв’язку вона критикувала мотивування Вищого суду, який визнав правомірним відмову від поновлення трудового договору на тій підставі, що заявник, погодившись оприлюднити свій сімейний стан, діяв у спосіб, що суперечив рескрипту про диспензу. Прокуратура зазначила, що публічна поява заявника відбулась набагато раніше за дарування йому звільнення від целібату, тобто до існування рескрипту. Вона також наголосила, що членство заявника у згаданому русі було відоме церковній владі. Вона схилилась до думки, що оскільки поведінка заявника, котра була використана як підстава для відмови поновити трудовий договір, а саме, відвідання ним заходу, організованого цим рухом, входила до обсягу його свободи вираження поглядів, то звільнення становило порушення його права на рівність (стаття 14 Конституції), в сукупності з правом на свободу вираження поглядів (стаття 16 Конституції).

37. Рішенням від 4 червня 2007 року, повідомленим сторонам 18 червня 2007 року, Конституційний суд відмовив заявнику у задоволенні скарги amparo.

38. Конституційний суд спочатку розглянув стверджуване порушення статей 14 (заборона дискримінації) і 18 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конституції і залишив ці скарги без задоволення, по-перше, тому, що рішення не пропонувати заявника на посаду учителя не ґрунтувалось жодним чином на намірі дискримінувати його на підставі шлюбного стану, і, по-друге, на підставі, що він сам, з власної волі, оприлюднив своє особисте і сімейне становище і той факт, що він є членом MOCEOP.

39. Потім Конституційний суд звернувся до питання, яке вважалось головним у скарзі amparo, а саме, до стверджуваного порушення статей 16 і 20 Конституції. Тому він вирішив переконатись, чи згадані факти можна виправдати релігійними свободами католицької церкви (стаття 16 § 1 Конституції), у зв’язку із обов’язком держави щодо релігійної нейтральності (стаття 16 § 3 Конституції), або ж чи, навпаки, вони становили порушення права заявника на свободу переконань і релігії (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з його правом на свободу вираження поглядів (стаття 20 § 1 (a) Конституції). З цією метою суд звернувся до критеріїв, запроваджених у його рішенні    № 38/2007 від 15 лютого 2007 року стосовно конституційності системи відбору і працевлаштування учителів католицької релігії у державних навчальних закладах. У зв’язку з цим суд наголосив на спеціальному статусі учителів релігійного виховання у Іспанії і дійшов думки, що цей статус виправдовує відбір таких учителів із врахуванням їхніх релігійних переконань.

40. З цього приводу Конституційний суд пояснив наступним чином:

“... Завдання Конституційного суду у даній справі, як і в інших справах, де існує конфлікт між основоположними правами матеріального характеру, - переконатись, чи [нижчі] суди зважили ці спірні права у спосіб, що відображає їх конституційне визначення ... При цьому він не зв’язаний оцінками, вже зробленими цими судами. Іншими словами, оцінка цього суду не обмежується зовнішнім переглядом відповідності і послідовності мотивувань, на яких ґрунтуються одне чи кілька рішень ...; швидше у якості верховного гаранта основоположних прав він повинен вирішувати будь-які суперечності, які існують між порушеними правами, і встановити, чи ці права були дійсно порушені у розумінні їхнього індивідуального конституційного змісту. Проте, з цією метою необхідно застосувати інші критерії, ніж ті, що застосовуються нижчими судами, оскільки наведене ними мотивування не є обов’язковим для цього суду і не обмежує його юрисдикцію самим переглядом підстав для ухвалення їхніх рішень. ...”

41. Стосовно даної справи Конституційний суд розпочав зазначаючи, що причиною для відмови поновити трудовий договір була стаття у регіональній газеті, яка спричинила скандал, судячи з аргументів діоцезії Картагени, наведених у меморандумі від 11 листопада 1997 року. Ця стаття оприлюднила вже відомі діоцезії дві головні якості заявника – сімейний стан як одруженого священика і батька, а також те, що він є членом руху, який оспорював певні постулати католицької церкви. Це оприлюднення створило фактологічну базу, на яку діоцезія посилалась у своєму меморандумі як на скандальну ситуацію.

42. Зазначаючи, що Вищий суд ґрунтовно вивчив рішення єпископа, зокрема щодо нездатності останнього запропонувати кандидатів, які не мають необхідної професійної кваліфікації для цієї посади, і його зобов’язання поважати основоположні права і громадянські свободи, Конституційний суд встановив наступне:

“Довгі уривки, цитований із оскаржуваного рішення, доводить, що воно ані заперечує можливості судового перегляду рішення церковної влади, ані самоусувається від зважування основоположних прав, які у даній справі конфліктують із правом на релігійну свободу (стаття 16 § 1 Конституції), що він і робить у однозначний спосіб.”

43. Після цього Конституційний суд розпочав власне зважування конфліктних основоположних прав:

“Здійснивши зважування згаданих прав у оскаржуваному рішенні, суд має тепер оцінити, понад і поза мотивуванням цього рішення, висновки, зроблені ним на підставі зважування конфліктних основоположних прав. У такий спосіб суд має вивчити не лише права, досліджені у цьому рішенні, але і право на свободу переконання і віросповідання, тобто питання, яке він з власної ініціативи подав на розгляд сторін...

Діями і думками, які призвели до того, що апелянта у даній справі діоцезія не запропонувала вчителем католицької релігії і етики, були оприлюднення, по-перше, його становища одруженого священика і батька п’яти дітей і, по-друге, його членства у Русі за добровільний целібат (що видно із рішень нижчих судів і однозначно стверджено у amparo самим апелянтом). Зрозуміло, що з державної (секулярної) точки зору ці дії і думки слід розглядати в контексті можливого порушення права на свободу переконання і віросповідання (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з правом на свободу вираження поглядів (стаття 20 § 1 (a) Конституції), про які йдеться у заяві про застосування amparo.

Для вирішення цієї проблеми слід взяти до уваги, що жодне право, навіть основоположні права, не є абсолютним або необмеженим. У деяких випадках положення Конституції, визначаючи право, однозначно його обмежують; у інших випадках обмеження витікає з потреби захистити інші конституційні права або цінності і таким чином гарантує їм захист. У зв’язку з цим даний суд неодноразово постановляв, що визнані Конституцією основоположні права можуть підпадати не лише під обмеження, однозначно закріплені у самій Конституції, але й під обмеження, які можна непрямим чином вивести із Конституції, якщо це виправдано з метою захисту інших захищених законом прав або цінностей. В будь-якому випадку, накладені обмеження не можуть нерозумно перешкоджати реалізації такого основоположного права (див. рішення Конституційного суду 11/1981 від 8 квітня 1981 року, правова підстава 7; 2/1982 від 29 січня 1982 року, правова підстава 5; 53/1986 від 5 травня 1986 року, правова підстава 3; 49/1995 від 19 червня 1995 року, правова підстава 4; 154/2002 від 18 липня 2002 року, правова підстава 8; 14/2003 від 28 січня 2003 року, правова підстава 5; і 336/2005 від 20 грудня 2005 року, правова підстава 7).

У даній справі втручання у право апелянта на свободу віросповідання, у її індивідуальному вимірі, і в його право на свободу переконання (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з правом на свободу вираження поглядів (стаття 20 § 1 (a) Конституції), внаслідок того, що діоцезія не запропонувала його на посаду вчителя католицької релігії і виховання на 1997/98 навчальний рік, отже, в контексті його вимоги продовжити викладання доктрин певного релігійного переконання у державній освітній установі, не було ані непропорційним, ані неконституційним, оскільки було виправдане повагою до правомірного здійснення основоположного права католицької церкви на свободу віросповідання у її колективному або індивідуальному вимірі (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з правом батьків обирати релігійну освіту своїх дітей (стаття 27 § 3 Конституції). Підстави, на яких ґрунтувалось рішення не пропонувати апелянта на посаду вчителя католицької релігії і етики, були виключно релігійного характеру, пов’язаного із засадами віри, до якої він добровільно належить і чиї переконання він бажав викладати у державній освітній установі.”

44. Конституційний суд послався на своє рішення № 38/2007 від 15 лютого 2007 року, зазначаючи наступне:

“Як постановив даний суд у рішенні № 38/2007 від 15 лютого 2007 року, і повторив у пункті 5 правових підстав даного рішення, ‘стосовно викладання релігії у школі було би просто нерозумно, якби релігійні переконання тих, хто із власної волі вирішує подаватись на такі викладацькі посади, не були взяті до уваги під час відбору, спираючись на право на свободу віросповідання у його зовнішньому і колективному вимірі’ ...

Щодо обґрунтування і конституційності впливу на основоположне право заявника на свободу віросповідання і переконання (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з правом на свободу вираження поглядів (стаття 20 § 1 (a) Конституції), а також зміни цих прав, то неодмінно слід повторити, що, як вже зазначав цей суд у згаданому рішенні 38/2007 від 15 лютого 2007 року, ‘стосунки між викладачами релігійної освіти і церквою не є цілковито такими, як у випадку організацій, котрі переслідують ідеологічні цілі, як вже неодноразово постановляв цей суд, а належать до специфічної і окремої категорії, яка, хоч і має деякі спільні риси, в певних аспектах є також відмінною’. У зв’язку з цим суд постановив у тому ж рішенні, посилаючись на один з факторів, які відрізняють стосунки між викладачами релігійної освіти і церквою від стосунків всередині організацій, котрі переслідують ідеологічні цілі, і дозволяють змінювати права вчителів відповідно до освітньої етики приватних навчальних закладів, що вимога, запроваджена церковними правилами щодо відповідності, ‘не лише полягає у обов’язку утримуватись від дій, що суперечать релігійній етиці, але й значно глибше поширюється на визначення здатності особи викладати католицьку доктрину як сукупність заснованих на вірі релігійних переконань. Оскільки предметом релігійної освіти є передання не лише певних знань, але й релігійних переконань особи, яка їх викладає, це з цілковитою ймовірністю спричинить низку вимог, які виходитимуть за межі організації, котра переслідує ідеологічні цілі, починаючи із необхідної вимоги, що особа, яка бажає передавати релігійне вірування, повинна вочевидь сповідувати цю віру’ ...”

45. Зрештою Конституційний суд звернувся до аргументу апелянта щодо факту, що він сповідував зміну правил самої католицької віри, і дійшов наступного висновку:

“Висновок, який підбиває дану справу внаслідок зважування конфліктних основоположних прав, з одного боку – основоположного права католицької церкви на свободу віросповідання у її колективному або громадському вимірі (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з обов’язком держави щодо релігійного нейтралітету (стаття 16 § 3 Конституції), і з іншого боку – основоположного права апелянта на свободу переконання і віросповідання (стаття 16 § 1 Конституції), в сукупності з правом на свободу вираження поглядів (стаття 20 § 1 (a) Конституції), жодним чином не суперечить скарзі апелянта, що за допомогою реформаторських поглядів на целібат католицьких священиків він намагався захистити еволюційні зміни постулати католицької віри, які він вважав такими, що застаріли зі спливом часу. Як наголошувалось у поданні державного правового органу, обов’язок релігійної нейтральності (стаття 16 § 3 Конституції) перешкоджає державі вступати або вирішувати суперечки всередині церкви, у даному випадку між противниками і прихильниками целібату. До юрисдикції цього суду не входить також постановлення рішення щодо прийнятності або відповідності дій, поглядів або поведінки осіб, призначених викладати певну релігію vis-à-vis ортодоксальності даного релігійного переконання. Як державний орган, що здійснює державну владу, суд, відповідно до обов’язку нейтральності, має обмежитись у даній скарзі amparo встановленням суто релігійного характеру підстав, на яких церковна влада ухвалила рішення не пропонувати апелянта в якості вчителя католицької релігії і етики. Суд також вирішує, що основоположні права апелянта на свободу переконання і віросповідання, а також на свободу думки, під які, в принципі, можуть підпадати його дії, погляди і вибір, були заторкнуті і змінені лише у обсязі, суворо необхідному для забезпечення їх сумісності зі свободою віросповідання католицької церкви. Відповідно, дана скарга amparo має бути залишена без задоволення.”

46. Двоє суддів додали окрему думку, що відрізняється від позиції більшості. Вони критикували той факт, що зважування прав Конституційним судом обмежувалось посиланням на релігійні підстави, наведені у рішенні про припинення працевлаштування заявника. На їхню думку, розголос поведінки, про яку вже було відомо набагато раніше, не міг бути виправдання для відмови поновити трудовий договір.

47. Після цього заявник подав клопотання про визнання нікчемним рішення Конституційного суду на тій підставі, що двоє суддів палати, яка постановила рішення, були відомі своєю лояльністю до католицької церкви, а один з них був членом Міжнародного секретаріату католицьких юристів.

48. Рішенням від 23 липня 2007 року Конституційний суд залишив клопотання без задоволення на тій підставі, що відповідно до статті 93(1) закону про Конституційний суд, єдиним можливим засобом проти рішення цього суду є прохання про роз’яснення.

...

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

68. Заявник скаржився на відмову поновити його трудовий договір. Він стверджував, що це порушило його право на повагу до приватного і сімейного життя, і спирався на статтю 8 Конвенції, яка звучить наступним чином:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до свого

житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A. Висновки Палати

69. Рішенням від 15 травня 2012 року Суд постановив, що у іспанському праві поняття автономності релігійних громад доповнюється визнаним Конституцією принципом релігійної нейтральності держави, який забороняє державі вирішувати такі питання, як целібат. Звичайно, обов’язок нейтральності не є необмеженим. Рішення Конституційного суду підтвердило, що воно не виключає можливість для судів переглядати рішення єпископа, перевіряти дотримання основоположних прав і громадянських свобод. Визначення релігійних і моральних критеріїв, на яких ґрунтувалась відмова поновити трудовий договір, було, тим не менш, винятковою прерогативою релігійної влади. Національні суди були уповноважені зважити суперечливі основоположні права і перевірити, чи інші підстави, ніж суто релігійного характеру, вплинули на рішення не призначати кандидата, оскільки лише релігійні підстави захищені принципом свободи віросповідання.

70. Суд зазначив, що заявник мав можливість розпочати провадження у трибуналі з трудових спорів і у Вищому суді Мурсії, а потім і у найвищій інстанції, подавши скаргу amparo до Конституційного суду. Окрім того, дароване йому звільнення від целібату передбачало, що отримувачі такої диспензи не можуть викладати католицьку релігію у державних закладах без дозволу єпископа.

71. Суд вирішив, що обставини, на яких ґрунтувалось рішення не поновлювати із заявником трудовий договір, мали суто релігійний характер, і що вимоги принципів релігійної свободи і нейтральності перешкоджають йому перевіряти необхідність і пропорційність рішення не поновлювати із заявником учительський трудовий договір.

72. У підсумку Суд постановив, що уповноважені суди дотримались справедливої рівноваги між різними приватними інтересами, і що не було порушення статті 8 Конвенції.

B. Подання сторін і коментарі третіх осіб

1. Заявник

73. Як стверджується у поданні заявника, рішення Палати знехтувало його правом на повагу до приватного і сімейного життя на користь нового абсолютного права католицької церкви, а саме, права вільно звільняти на підставі ілюзорних або банальних причин. У своїх зауваженнях заявник посилається більше на “звільнення”, ніж на відмову продовжити трудовий договір.

74. Заявник відзначив юриспруденцію Суду у справі Hasan і Chaush проти Болгарії ([ВП], № 30985/96, § 60, ECHR 2000‑XI), у якій було зазначено, що свобода віросповідання не захищає будь-яке діяння, мотивоване або натхнене релігією або віруванням. У даній справі рішення не поновлювати трудовий договір внаслідок оприлюднення становища заявника було вочевидь непропорційним.

75. Заявник також зазначив, що рішення Палати не взяло до уваги те, що заробітна платня сплачувалась йому державою, тобто факт, який мав би збільшить вагомість його основоположних прав, таких як повага до приватного життя.

76. Саме ця обставина відрізняє дану справу від попередніх справ, які розглядав Суд, таких як Obst проти Німеччини (№ 425/03, 23 вересня 2010 року), Schüth проти Німеччини (№ 1620/03, ECHR 2010) і Siebenhaar проти Німеччини (№ 18136/02, 3 лютого 2011 року). У цих справах проти Німеччини трудовий найм працівників релігійними громадами здійснювався безпосередньо церквами або культовими організаціями, без жодного втручання державних органів у процедуру призначення. Окрім того, на противагу даній справі, у цих справах навіть не державні органи сплачували платню таким працівникам.

77. Заявник підкреслив, що наведений єпископом аргумент “скандалу” ґрунтувався на появі у пресі фотографії заявника і його родини. У зв’язку з цим він зазначив, що під час викладання релігії у школі він ніколи не висловлювався проти вчення Церкви, включно із целібатом священиків. Він згадав про лист підтримки від директора середнього навчального закладу, у якому працював.

78. Заявник скаржився, що хоча він не робив у пресі жодної заяви, йому все ж приписали критику церковної політики. Згадане висловлювання належало іншому присутньому на зібранні члену “Руху за добровільний целібат”.

79. З цього приводу заявник скаржився, що рішення Палати у параграфах 84 і 86 запровадило нову підставу для відмови у поновленні трудового договору, а саме, приписана заявникові критика, тоді як у меморандумі єпископа згадувалось лише оприлюднення особистого становища заявника.

80. З огляду на наведене заявник повідомив, що у рішенні Палати було змінено факти, які було проголошено встановленими трудовим трибуналом № 3 міста Мурсії, котрий вирішив, що підставою для відмови у поновленні трудового договору був “скандал”, і тим самим підтверджено висновки з рішення Конституційного суду.

2. Уряд

81. Як повідомив Уряд, важливо було вирішити головне питання: який факт був підставою для рішення діоцезії Картагени не поновлювати для заявника сертифікат відповідності на викладання католицької релігії. На думку Уряду, відмову в поновленні можна пояснити подіями, спричиненими самим заявником: добровільним розкриттям перед ЗМІ того факту, що він є одруженим священиком і що він належить до Руху за добровільний целібат, а також поглядів, які в низці питань розходяться з позицією католицької церкви. Ці публічні заяви вочевидь розірвали такий вагомий довірчий зв’язок між заявником і Церквою.

82. Уряд загалом погодився з поглядом Палати у даній справі щодо відповідного положення Конвенції і зазначив, що результат був би таким самим, якби справу розглядати за статтею 9.

83. Уряд також схилився до думки, що, як зазначила Палата у параграфі 78 свого рішення, дану справу слід розглядати під кутом позитивних зобов’язань держави (у світлі справи Rommelfanger проти Німеччини, № 12242/86, рішення Комісії від 6 вересня 1989 року, Decisions and Reports 62). Уряд стверджував, що у даній справі держава виконала свої зобов’язання.

84. Уряд підкреслив, що на той час був чинним міністерський наказ від 11 жовтня 1982 року як доповнення до угоди від 1979 між Іспанією і Святом Престолом.

85. Окрім того, Уряд підкреслив, що на той час учителі релігійної освіти отримували платню безпосередньо від католицької церкви, якій держава сплачувала необхідні кошти у формі грантів. Хоча правовий режим релігійного навчання змінився і зараз заробітна плата виплачується безпосередньо державним органом, не змінився один важливий чинник – наявність виданого церквою сертифікату відповідності, без якого учитель не може бути призначений на посаду. Уряд відстоював погляд, що це є просто ознакою способу, у який в Іспанії держава організовує фінансування викладання різних релігій, а також що держави повинні мати широку можливість розсуду у організації своїх освітніх систем.

86. Тому Уряд повідомив, що хоча у даній справі рішення не поновлювати трудовий договір було ухвалене державним органом, воно було “обов’язковим рішенням”. Державний орган не міг проігнорувати недотримання однієї з передумов для поновлення договору, а саме, номінацію і сертифікат відповідності з боку католицької церкви. Тож рішення державного органу було простою формальністю.

87. Сертифікат відповідності не просто посвідчує технічні навички кандидата. Відповідно до канону 804 § 2 Кодексу канонічного права, професійна кваліфікація вчителів релігійної освіти полягає у їхній моральності, зразковому християнському житті і здатності до викладання. Це демонструє глибинну природу довірчого зв’язку між Церквою і вчителем, на яку Уряд посилається як на “юридично-канонічні стосунки”. У даній справі довірчий зв’язок було розірвано виступами заявника.

88. Проте, довірчий зв’язок не виключав повний перегляд судами рішення Церкви або збалансування конкуруючих основоположних прав.

89. Тому у цій справі, як тільки було перевірено, що підстави для відмови у поновленні трудового договору були суто релігійними, суди мали зважити конкуруючі основоположні права.

90. Уряд повідомив, що у даній справі підстави були суто релігійними і стосувались обов’язку вірності і послідовності, яких мав дотримуватись заявник у роботі, яку сам вільно обрав і яка, окрім того, відрізнялась від викладання інших предметів, таких як математика або історія. Тому Уряд попросив Суд мати на увазі, що стосунки вірності у даній справі мали значно більшу вагу, ніж у справі стосовно церковного органіста (як у Schüth, цитовано вище), вихователя у церковній школі (як у Siebenhaar, цитовано вище) або ж менеджера зі зв’язків з громадськістю (як у Obst, цитовано вище).

91. На думку Уряду, слід розглядати питання не про те, чи згадані висловлювання були правомірними і могли бути висловлені публічно. На його думку, питання полягало у тому, чи релігійна організація була зобов’язана призначити і продовжити трудовий договір вчителя релігійної освіти із особою, яка публічно висловила погляди, що розходяться з її доктриною. Хоча такі висловлювання підпадали під право заявника на свободу вираження поглядів, слід зважати також і на те, що вони суперечили церковній доктрині і основам канонічної відповідності її викладачів.

92. Після цього Уряд повернувся до питання про правовий статус заявника відносно католицької церкви, оскільки диспенза від целібату спричинила обмеження можливості викладання католицької релігії і дозволяла єпископу надавати дозвіл за умови, що не існуватиме загрози скандалу. Отже, єпископ просто здійснив свої прерогативи.

93. Уряд також зазначив, що заявник мав можливість навести свої аргументи в судах різних рівнів юрисдикції, які вивчили законність згаданого засобу у світлі звичайного трудового права, беручи до уваги церковне право, і зважили конкуруючі інтереси заявника і церкви, застосувавши, таким чином, доктрину Суду.

94. Зрештою Уряд зазначив, що вчителі релігійної освіти приймались на роботу на підставі критеріїв, які за своєю суттю відрізнялись від критеріїв відбору вчителів інших предметів. В той час як останні мають брати участь у відкритих публічних конкурсах, вчителі релігійної освіти призначаються католицькою церквою, яка вільно обирає і пропонує їх державному органу, якщо вони вважаються відповідними для викладання релігії.

3. Зауваження третіх осіб

(a) Іспанська єпископська конференція (Conferencia Episcopal Española або CEE)

95. У своїх зауваженнях CEE зазначила, що вимога для вчителів мати церковний сертифікат відповідності, а також право церкви відкликати або скасовувати таку акредитацію через релігійні або моральні підстави пристосовані до самої природи цієї посади, як і до права батьків і вчителів вимагати, щоб католицька доктрина або цінності були належно дотримані.

96. CEE привернула увагу до специфічної системи трудового найму вчителів релігійної освіти у Іспанії, яка відрізняється від трудового найму інших вчителів, і зазначила, що різні релігійні організації пропонують їх державному органу за результатами відбору поміж осіб, які мають освітню кваліфікацію, що вважається еквівалентною кваліфікації інших вчителів, котрі приймаються на роботу державою. Після пропозиції кандидатур вчителів релігії відповідними релігійними організаціями, державний орган призначає викладачів.

97. Ця специфічна система має об’єктивне і розумне виправдання і є пропорційною до цілей, які переслідує законодавець: гарантувати релігійну нейтральність держави, право батьків на освіту дітей і автономність релігійних організацій під час відбору викладацького складу. У даній справі відмова поновити трудову угоду стосувалась не статусу заявника як одруженого священика, а того факту, що він публічно виступив проти Церкви.

(b) Європейський центр права і правосуддя (ECLJ)

98. ECLJ спочатку наголосив на важливості принципу інституційної автономності релігійних організацій, відповідно до обов’язку держави щодо нейтральності і неупередженості. Подібність статусу вчителя релігійної освіти до статусу державних службовців або найманих працівників має невелике значення, оскільки не має жодного впливу на релігійний характер їхнього працевлаштування. На думку третьої сторони, вирішальною є можливість перегляду з боку судів загальної юрисдикції. Такий перегляд має різний обсяг залежно від ступеню суто релігійного характеру мотивування відмови продовжити трудовий контракт.

99. ECLJ посилалась на поняття високого обов’язку вірності, визнаного міжнародним і європейським правом: директива 78/2000/EC, Конвенція № 111 Міжнародної організації праці щодо дискримінації в галузі працевлаштування і праці, Керівні вказівки з перегляду законодавства, що стосується релігії і вірувань, ухвалені OSCE/ODIHR і Венеційською комісією, а також практика Комітету ООН з прав людини (Ross проти Канади, комунікація № 736/1997). Такий обов’язок вірності ґрунтується на виявленні особистих бажань працівника, який таким чином погоджується обмежити реалізацію певних гарантованих прав.

(c) Кафедра права і релігії Католицького університету в Лувені і Американська програма релігійної свободи Центру етики і державної політики

100. Ця третя особа стверджувала, що принцип автономності релігійних громад широко визнаний у міжнародному праві. Вона посилалась, зокрема, на статтю 18 Загальної декларації прав людини. Третя сторона також зазначила, що право обирати “релігійних лідерів, священиків і вчителів” однозначно визнане Комітетом ООН з прав людини як гарантія автономності релігійних громад щодо учителів, які не відповідають релігійним вимогам (Delgado Páez проти Колумбії, комунікація № 195/1985, що стосується вчителя релігії у середній школі Колумбії).

101. Третя особа також процитувала рішення Верховного суду ООН від 11 січня 2012 року у справі Євангелічна лютеранська церква і школа «Осанна-Табор» проти Комісії з рівних можливостей працевлаштування та інших, у якому вперше однозначно визнано т.зв. “духівницький виняток” – доктрину, відповідно до якої чинні у інших випадках закони, що забороняють дискримінацію, не можуть застосовуватись до “духовних працівників” (до цієї категорії належать і викладачі релігії).

C. Оцінка Суду

1. Стверджувана зміна фактів Конституційним судом і Палатою

102. Суд відзначає, що сторони не погодились щодо фактів, які призвели до відмови поновити трудовий договір із заявником. Заявник скаржився, що рішення Палати наслідувало рішення Конституційного суду і запровадило нові факти, які не було проголошено встановленими рішенням трудового трибуналу № 3 міста Мурсія. Зокрема, як Конституційний суд, так і Палата виставили критику Церкви з боку заявника як підставу для відмови поновити трудовий договір, тоді як у меморандумі єпископа згадувалось лише розголошення того, що заявник оприлюднив своє особисте становище. У поданнях Уряду подією, яка спричинила рішення єпископа, названо публічну заяву заявника, що оприлюднила як його сімейний стан, так і критику Церкви.

103. Суд зазначив, що у рішенні від 28 вересня 2000 року трудовий трибунал № 3 міста Мурсія постановив, що заявник зазнав дискримінації на підставі шлюбного стану і членства у організації MOCEOP, а поява у пресі стала головною підставою того, що вважається його звільненням (див. вище параграф 25). Тому його членство у згаданому русі вже було частиною фактів, які було проголошено встановленими. На підставі тих же фактів Вищий суд дійшов протилежного висновку.

104. Окрім того, Суд зазначає, що у скарзі amparo до Конституційного суду сам заявник стверджував, що його позиція як члена MOCEOP і його незгодна думка щодо целібату католицьких священиків були причиною для відмови поновити трудовий договір, і висловив думку, що це становить порушення його права на приватне життя і релігійну свободу. Конституційний суд ґрунтував своїх висновки саме на цих двох пунктах (див. вище параграф 41).

105. Цьому не суперечить зміст меморандуму єпископа щодо рішення про відмову поновити трудовий договір. Вислів “становище заявника” можна розумно вважати таким, що стосується як його шлюбного стану, так і членства у MOCEOP. Ці два елементи в сукупності можна вважати як складові ситуації, що може спричинити “скандал”, про який згадує єпископ.

106. Зрештою, що стосується публічних висловлювань, які ніби-то зробив заявник (див. нижче параграф 139), Суд вважає, що у жодному національному рішенні не вказано, що національні суди взяли їх до уваги.

107. У підсумку, не встановлено, що Конституційний суд або Палата спирались на будь-які факти, ніж ті, які було проголошено встановленими національними судами у рішеннях щодо суті. Велика Палата візьме це до уваги.

2. Відповідні положення Конвенції у даній справі

108. Спочатку слід зазначити, що різні статті Конвенції, зокрема статті 8, 9, 10 і 11, є відповідними для оцінки даної справи. Стаття 8 є відповідною стосовно того, що включає право заявника продовжувати професійне життя, його право на повагу до сімейного життя і право відкрито жити сімейним життям. Стаття 9 є відповідною стосовно того, що захищає право заявника на свободу думки і релігії. Стаття 10 є відповідною стосовно того, що захищає право заявника висловлювати свої погляди про офіційні церковні доктрини, а стаття 11 стосовно того, що гарантує його право бути членом організації, котра відстоює специфічні погляди щодо питань, які торкаються релігії. Проте, на думку Суду, головне питання даної заяви полягає у відмові поновити трудовий договір із заявником. Заявник не скаржився на те, що йому перешкоджають дотримуватись певних поглядів або поширювати їх, бути членом MOCEOP або ж на втручання у сімейне життя. Суть його скарги полягає у тому, що він не був взмозі залишитись вчителем католицької релігії як прямий наслідок оприлюднення сімейного стану і того факту, що він є членом MOCEOP. З цієї причини Велика Палата, як і Палата, схиляється до думки, що дану заяву слід розглядати за статтею 8 Конвенції.

3. Щодо застосування статті 8

109. Хоча зі статті 8 не можна вивести право на працевлаштування або на поновлення строкового трудового договору, Суд вже мав нагоду розглядати питання щодо застосування статті 8 у сфері працевлаштування. Тому він повторює, що “приватне життя” є широким поняттям, яке не має вичерпного визначення (див. поміж іншими рішеннями, Schüth, цитовано вище, § 53). Було б занадто суворо обмежувати поняття “приватного життя” лише “внутрішнім колом”, у якому особа може жити своїм власним особистим життям на власний вибір, і цілковито виключати з нього зовнішній світ, який не входить до цього кола (див. Niemietz проти Німеччини, 16 грудня 1992 року, § 29, Series A № 251‑B).

110. Відповідно до юриспруденції Суду, в принципі немає підстав виключати з поняття “приватне життя” професійну діяльність (див. Bigaeva проти Греції, № 26713/05, § 23, 28 травня 2009 року, і Oleksandr Volkov проти України, № 21722/11, §§ 165-67, ECHR 2013). Обмеження професійного життя особи можуть підпадати під статтю 8, якщо вони мають вплив на спосіб, у який вона будує свою суспільну ідентичність шляхом розвитку стосунків з іншими. Окрім того, професійне життя часто невідривно пов’язане з приватним життям, особливо якщо факти приватного життя, у суворому значенні цього терміну, вважаються кваліфікуючими ознаками для певної професії (див. Özpınar проти Туреччини, № 20999/04, §§ 43-48, 19 жовтня 2010 року). Тому професійне життя є частиною зони взаємодії між особою й іншими людьми, що навіть в публічному контексті може підпадати під сферу “приватного життя” (див. Mółka проти Польщі (dec.),         № 56550/00, ECHR 2006‑IV).

111. У даній справі взаємодія між приватним життям stricto sensu і професійним життям особливо разюча, оскільки вимогами до такого специфічного трудового найму були не лише технічні навички, але й здатність мати “бездоганність у правдивій доктрині, засвідчення ... християнського життя і ... здатність до викладання” ..., які встановлювати безпосередній зв’язок між поведінкою особи у приватному житті і її професійною діяльністю.

112. Суд також зазначає, що заявник, який хоч і не був державним службовцем, проте приймався на роботу і отримував платню від держави, був вчителем релігійної освіти з 1991 року на підставі строкового трудового договору, який передбачав щорічне поновлення на початку кожного навчального року за умови підтвердження єпископом його відповідності. Тож хоча із заявником ніколи не укладався безстроковий трудовий договір, презумпція поновлення давала йому вагомі підстави вважати, що договір з ним буде поновлено за умови дотримання ним таких умов і відсутності обставин, які могли б виправдати відмову поновити такий договір відповідно до канонічного права. На думку Суду, факти даної справи дещо схожі, mutatis mutandis, на справу Lombardi Vallauri проти Італії (№ 39128/05, § 38, рішення від 20 жовтня 2009 року). У даній справі заявник безперервно був вчителем релігійної освіти протягом семи років і мав схвальні відгуки як від колег, так і від керівництва закладу, у якому працював, що засвідчувало стабільність його професійного становища.

113. За таких обставин Суд вважає, що через відмову поновити із заявником трудовий договір його шанси на здійснення саме цієї професійної діяльності були серйозно підірвані внаслідок подій, які стосувались переважно зробленого ним особистого вибору відносно свого приватного і сімейного життя. Отже за обставин даної справи стаття 8 Конвенції застосовується.

4. Дотримання статті 8

(a) Чи було втручання

114. Суд по-перше хотів би нагадати, що хоча об’єктом статті 8 є переважно захист особи від протиправного втручання з боку державних органів, вона не лише зобов’язує державу утримуватись від такого втручання: окрім такого переважно негативного завдання, можуть існувати позитивні зобов’язання, невід’ємні від ефективної поваги до приватного життя. Ці зобов’язання можуть передбачати ухвалення заходів, спрямованих на гарантування поваги до приватного життя навіть у сфері стосунків індивідуумів між собою. Межа між позитивними і негативними зобов’язаннями держави за статтею 8 не має як така точного визначення. Проте принципи, що стосуються їх, є все ж подібними. Зокрема, у обох випадках слід зважати на справедливу рівновагу між громадським інтересом і інтересами особи; в обох випадках держава має певну можливість розсуду (див. Evans проти Сполученого Королівства [ВП], № 6339/05, §§ 75-76, ECHR 2007‑I; Rommelfanger, цитовано вище; і Fuentes Bobo проти Іспанії,  № 39293/98, § 38, 29 лютого 2000 року).

115. На противагу Палаті, Велика Палата вважає, що у даній справі питання полягає не в тому, чи держава в межах статті 8 була зобов’язана забезпечити, щоб право заявника на повагу до його приватного життя превалювало над правом католицької церкви відмовитись поновлювати його трудовий договір (натомість, mutatis mutandis, цитовані рішення у справах Obst, § 43, Schüth, § 57, і Siebenhaar, § 38). Тому Суд погоджується з позицією Конституційного суду, який у своєму рішенні від 4 червня 2007 року постановив, що хоча рішення не поновлювати трудовий договір насправді було ухвалене не державним органом, проте у даній справі було достатньо втручання державного органу на пізнішій стадії, аби це рішення вважалось актом державного органу. Тому Суд вважає, що суть питання полягає у дії державного органу, який у якості роботодавця заявника, а також безпосередньо причетний до процесу ухвалення рішення, звернув до виконання рішення єпископа не поновлювати трудовий договір. Хоча Суд визнає, що у даній справі держава мала обмежені можливості для дії, слід однак відзначити, що якби міністерство освіти не звернуло до виконання рішення єпископа, трудовий договір із заявником було би безсумнівно поновлено.

116. З огляду на наведене, Суд вважає, що за обставин даної справи поведінка державної влади становила втручання у право заявника на повагу до його приватного життя.

(b) “Відповідно до закону”

117. Вислів “відповідно до закону” вимагає, по-перше, щоб згадані заходи мали певне підґрунтя у національному праві. По-друге, він стосується якості такого закону і вимагає, щоб він був доступним для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна бути здатна передбачити для себе його наслідки, а також був сумісним із верховенством права (див. поміж іншими рішеннями Kopp проти Швейцарії, 25 березня 1998 року, § 55, Reports 1998‑II). Тож цей вислів передбачає, inter alia, що національне законодавство має бути достатньо передбачуваним у своєму формулюванні, аби надати особам належні вказівки щодо обставин і умов, за яких влада уповноважена застосовувати засоби, які заторкують їхні права, гарантовані Конвенцією (див. C.G. і Інші проти Болгарії, № 1365/07, § 39, 24 квітня 2008 року).

118. Суд зазначає, що міністерство освіти діяло відповідно до положень статті III угоди від 1979 року між Іспанією і Святим Престолом, доповненої міністерським наказом від 11 жовтня 1982 року, відповідно до якого призначення на посаду не поновлюється, якщо єпископ має протилежну думку ... Цей договір є міжнародною угодою і інтегрований як такий у іспанське право відповідно до Конституції Іспанії (див. mutatis mutandis, Neulinger і Shuruk проти Швейцарії [ВП], № 41615/07, § 99, ECHR 2010). Отже відмова поновити із заявником трудовий договір ґрунтувалась на чинному іспанському праві.

119. Залишається перевірити, якою мірою відмова поновити трудовий договір була передбачуваною для заявника. Вирішальним питанням є міра, якою він міг припускати, що його особиста поведінка могла би спричинити як наслідок те, що єпископ вже не вважатиме його відповідним кандидатом, і що через це його трудовий договір не буде поновлено. У зв’язку з цим Суд зазначає, що єпископ Картагени спирався, зокрема, на поняття “скандалу”, щоб відмовити у поновлення трудового договору із заявником (див. вище параграф 19). Хоча про поняття “скандалу” однозначно не йдеться у канонах 804 і 805 Кодексу канонічного права ..., стосовно учителів релігійної освіти, можна вважати, що є посилання – і таким чином пояснення – на поняття, які самі є у цих канонах, такі як “правдива доктрина”, “свідчення християнського життя” або “релігійні або моральні міркування”. У зв’язку з цим Суд вважає, що положення, які застосовувались у даній справі, відповідали вимогам щодо передбачуваності їхніх наслідків. Зокрема, оскільки заявник був ректором семінарії, то є підстави припускати, що він усвідомлював накладений на нього церковним правом підвищений обов’язок вірності і тому міг передбачити, що попри те, що його становище толерували протягом багатьох років, публічне виявлення його реформаторських позицій щодо певних догм церкви суперечитиме чинним положенням канонічного права і не може не мати наслідків. На підставі чіткого формулювання угоди між Іспанією і Святим Престолом він також міг розумно передбачити, що за відсутності виданого Церквою сертифікату відповідності його трудовий договір не буде поновлений (див. mutatis mutandis, Sindicatul “Păstorul cel Bun” проти Румунії [ВП], № 2330/09, § 155, 9 лютого 2013 року).

120. Тому Суд, як і національні суди, погоджується, що оскаржуване втручання мало правову основу у відповідних положеннях угоди від 1979 року між Іспанією і Святим Престолом, доповненої міністерським наказом від 11 жовтня 1982 року, і що ці положення відповідали вимогам “законності”, закріпленим у юриспруденції Суду (див. mutatis mutandis, Miroļubovs і Інші проти Латвії, № 798/05, § 78, 15 вересня 2009 року).

121. Отже, оскаржуване втручання відповідало закону.

(c) Законна мета

122. Погоджуючись зі сторонами, Суд вважає, що оспорюване у даній справі рішення про відмову поновити трудовий договір переслідувало законну мету захистити права і свободи інших, а саме, католицької церкви, зокрема, її автономність щодо вибору осіб, акредитованих для викладання релігійної доктрини.

(d) Необхідність у демократичному суспільстві

(i) Загальні принципи

(α) Збалансування прав

123. Суд нагадує, що вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, він має зважити задіяні інтереси (див. рішення Siebenhaar, Schüth і Obst, цитовано вище). У даній справі таке збалансування стосується, з одного боку, права заявника на приватне і сімейне життя і, з іншого боку, права релігійних організацій на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує. У зв’язку з цим Суд погоджується, що держава має широку можливість розсуду (див., mutatis mutandis, Sindicatul “Păstorul cel Bun”, цитовано вище, § 160, і, mutatis mutandis, Von Hannover проти Німеччини (№ 2) [ВП], №№ 40660/08 і 60641/08, §§ 104-107, ECHR 2012).

124. Втручання вважається “необхідним у демократичному суспільстві” задля законної мети, якщо відповідає “нагальній суспільній потребі” і, зокрема, якщо є пропорційним до законної мети, яку переслідує, і якщо причини, використані національними державними органами на її виправдання, є “відповідними і достатніми” (див., наприклад, Coster проти Сполученого Королівства [ВП], № 24876/94, § 104, 18 січня 2001 року, і S. і Marper проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04, § 101, ECHR 2008).

125. Хоча саме національні державні органи повинні зробити первинну оцінку всіх цих умов, кінцева оцінка необхідності втручання залишається предметом розгляду для Суду щодо відповідності вимогам Конвенції. Під час такого розгляду компетентним національним державним органам має бути залишена можливість розсуду. Обсяг такого розсуду різний і залежить від низки факторів, включно з характером даного захищеного Конвенцією права, його важливістю для особи, характером втручання і метою, яку переслідує таке втручання. Обсяг розсуду звужуватиметься, якщо дане право є вирішальним для ефективного здійснення особою своїх “індивідуальних” або ключових прав. Якщо йдеться про особливо важливий аспект існування особи або її ідентичності, надана державі можливість розсуду буде обмеженою. Проте, якщо між державами-членами Ради Європи немає консенсусу щодо відносної важливості даного інтересу або щодо кращого способу його захисту, можливість розсуду буде ширшою (див. S. і Marper, цитовано вище, §§ 101-102). Можливість розсуду зазвичай також є ширшою, якщо від держави вимагається забезпечити рівновагу між приватним і публічним інтересом або між різними захищеними Конвенцією правами (див. Obst, цитовано вище, § 42).

(β) Право на приватне і сімейне життя

126. Стосовно права на приватне і сімейне життя Суд наголошує на важливості для осіб мати здатність вільно вирішувати, як організувати своє приватне і сімейне життя. У зв’язку з цим Суд нагадує, що стаття 8 також захищає право на самореалізацію як у вигляді особистого розвитку (див. Christine Goodwin проти Сполученого Королівства [ВП], № 28957/95, § 90, ECHR 2002‑VI), так і з точки зору права встановлювати і розвивати зв’язки з іншими людьми і зовнішнім світом, а поняття особистої автономії є важливим принципом, на якому ґрунтується інтерпретація гарантій, закладених у цьому положенні (див. Pretty проти Сполученого Королівства, № 2346/02, § 61, ECHR 2002‑III). Тому цілком зрозуміло, що право особи на одруження і на оприлюднення такого вибору захищене Конвенцією і зокрема статтею 8, застосованою і світлі інших відповідних статей (див. вище параграф 108).

(γ) Обов’язок держави захищати автономність церкви

- Обсяг автономності релігійних громад

127. Стосовно автономності віросповідних груп Суд зазначає, що релігійні громади традиційно і всесвітньо існують у вигляді організованих структур. Щодо організації релігійних спільнот стаття 9 Конвенції має тлумачитись у світлі статті 11, яка захищає асоціативне життя від невиправданого втручання держави. З цієї перспективи право віруючих на свободу релігії передбачає очікування, що їм дозволять вільно об’єднуватись, без протиправного втручання держави. Автономне існування релігійних громад необхідне для плюралізму в демократичному суспільстві і тому перебуває у самому осерді захисту, який надає стаття 9 Конвенції. Воно має безпосередній інтерес не лише для справжньої організації таких спільнот, але й для ефективної реалізації усіма їхніми активними членами свого права на свободу релігії. Якби організаційне життя цієї спільноти не було захищене статтею 9 Конвенції, усі інші аспекти свободи релігії індивідуума також були б уразливими (див. Hasan і Chaush, цитовано вище, § 62; Metropolitan Church of Bessarabia і Інші проти Молдови,  № 45701/99, § 118, ECHR 2001‑XII; і Holy Synod of the Bulgarian Orthodox Church (Metropolitan Inokentiy) і Інші проти Болгарії,    №№ 412/03 і 35677/04, § 103, 22 січня 2009 року).

128. Стосовно власне внутрішньої автономії релігійних груп, стаття 9 Конвенції не захищає право бути незгодним із релігійною громадою; у випадку будь-якої доктринальної або організаційної незгоди між релігійною громадою і одним з її членів свобода релігії індивідуума реалізується шляхом вільного виходу з громади (див. Miroļubovs і Інші, цитовано вище, § 80). Окрім того, у зв’язку з цим Суд неодноразово наголошував на ролі держави як нейтрального і неупередженого організатора відправлення різних релігій, вірувань і культів, а також заявляв, що ця роль є сприятливою для громадського порядку і толерантності у демократичному суспільстві, особливо між групами-опонентами (див. поміж іншими рішеннями, Hasan і Chaush, цитовано вище, § 78, і Leyla Şahin проти Туреччини [ВП], no. 44774/98, § 107, ECHR 2005‑XI). Визнана державою повага до автономності релігійних громад вимагає, зокрема, від держави погодитись із правом таких громад реагувати, відповідно до їхніх власних правил і інтересів, на будь-які незгодні рухи, які виникають всередині їх і можуть становити загрозу для їхньої стабільності, іміджу і цілісності. Отже завдання державних органів не полягає у тому, щоб бути арбітрами між релігійними спільнотами і різними дисидентськими фракціями, які існують або можуть існувати всередині їх (див. Sindicatul “Păstorul cel Bun”, цитовано вище, § 165).

129. Суд далі нагадує, що, окрім дуже виняткових випадків, гарантоване Конвенцією право на свободу релігії виключає будь-які повноваження з боку держави визначати законність релігійних вірувань або засобів, використаних для їх вираження (див. Hasan і Chaush, цитовано вище, §§ 62 і 78). Окрім того, принцип релігійної автономності перешкоджає державі зобов’язувати релігійну громаду приймати або виключати особу або покладати на будь-кого особливий релігійний обов’язок (див., mutatis mutandis, Svyato-Mykhaylivska Parafiya проти України, № 77703/01, § 146, 14 червня 2007 року).

130. Зрештою, коли йдеться про питання щодо стосунків між державою і релігіями, відносно яких у демократичному суспільстві думки можуть обґрунтовано мати велику розбіжність, тоді роль національного виконавчого державного органу повинна набувати особливої ваги (див. Leyla Şahin, цитовано вище, § 109). Так має бути, зокрема, коли практика у європейських країнах має широку різноманітність конституційних моделей, які керують стосунками між державою і релігійними деномінантами (див. Sindicatul “Păstorul cel Bun”, цитовано вище, § 138).

- Обов’язок вірності

131. Суд визнає, що внаслідок автономності релігійні громади можуть вимагати певного ступеню вірності з боку тих, хто працює для них або представляє їх. У зв’язку з цим Суд раніше постановляв, що характер посади, яку обіймають такі особи, є важливим елементом, який слід враховувати під час оцінки пропорційності обмежувального заходу, вжитого державою або відповідною релігійною організацією (див. Obst, цитовано вище, §§ 48-51, і Schüth, цитовано вище, § 69). Зокрема, конкретна місія, доручена такій особі у релігійній організації, є належною обставиною для встановлення того, чи така особа має нести підвищений обов’язок вірності.

- Межі автономності

132. Тобто саме твердження релігійної громади, що існує актуальна або потенційна загроза її автономності, не є достатнім для того, щоб зробити сумісним зі статтею 8 будь-яке втручання у права її членів на повагу до їхнього приватного або родинного життя. Окрім того, така релігійна громада повинна довести, у світлі обставин конкретної справи, що стверджуваний ризик є ймовірним і значним, і що зазначене втручання у право на повагу до приватного життя не виходить за межі необхідності для усунення цього ризику і не служить будь-якій іншій меті, не пов’язаній із реалізацією автономності релігійної громади. Воно не повинне також впливати на суть права на приватне і сімейне життя. Національні суди повинні забезпечити дотримання цих умов, здійснюючи глибоке вивчення обставин справи і збалансування між відповідними конкуруючими інтересами (див., mutatis mutandis, Sindicatul “Pastorul cel Bun”, цитовано вище, § 159).

(ii) Застосування згаданих принципів у даній справі

133. Застосовуючи ці принципи у даній справі, Суд вважає, що має взяти до уваги наступні фактори.

(α) Статус заявника

134. По-перше, Суд зазначає, що заявник отримав від Ватикану диспензу від обов’язку целібату після публікації статті у газеті. Тож оскільки він був водночас одруженим чоловіком і священиком, його статус тоді був непевним. З одного боку, його статус рукопокладеного священика не змінився з точки зору Церкви (принаймні офіційно), і із зовнішнього погляду його ще можна було вважати представником католицької церкви, оскільки він досі викладав католицьку релігію. З іншого боку, він був одружений і відомий як колишній священик. До того ж, слід врахувати, що його платня вчителя сплачувалась державою, хоча і непрямо, попри те, що Уряд зазначив, що на той час учителі релігійної освіти отримували платню безпосередньо від католицької церкви, якій держава виплачувала необхідні кошти у вигляді грантів.

135. З огляду на наведене, Суд вважає, що підписуючи продовжені трудові договори, заявник усвідомлено і добровільно погоджувався з підвищеним обов’язком вірності щодо католицької церкви, що певною мірою обмежувало обсяг його права на повагу до приватного і сімейного життя. Такі договірні обмеження дозволяються відповідно до Конвенції, якщо на їх погоджуються добровільно (див. Rommelfanger, цитовано вище). Дійсно, з точки зору інтересу Церкви щодо підтримання послідовності її доктрини, викладання підліткам католицької релігії можна вважати вирішальною функцією, яка вимагає особливої відданості. Суд не вважає, що на момент публікації статті у La Verdad цей договірний обов’язок вірності припинив існування. Хоча статус заявника як одруженого священика був невизначеним, від нього ще можна було очікувати обов’язку вірності на тій підставі, що єпископ підтримав його як належного представника для викладання католицької релігії.

(β) Оприлюднення заявником свого стану одруженого священика

136. Суд по-перше зазначає, що заявник не сам оприлюднив статтю щодо його поглядів або сімейного життя, а журналіст написав про зустріч MOCEOP, додавши як фотографію заявника і його родини, так і опис поглядів, яких дотримувалась група колишніх священиків, включно із заявником. Слід, проте, зазначити, що на відміну від заявника більшість інших учасників зустрічі уникали контактів з пресою. Щодо питання про те, чи заявник навмисно позував для згаданої фотографії, то погляди сторін розходяться, хоча Суд вважає відповідь неважливою. Навіть припускаючи, що фотографію було зроблено без його згоди, слід зазначити, що у матеріалах справи немає доказів того, що заявник скаржився на свою появу в пресі за допомогою механізмів, доступних йому відповідно до внутрішнього права. Суд вважає, що погодившись на публікацію про свій сімейний стан і про приналежність до зустрічі, яку єпископ вважав протестною, заявник розірвав особливий довірчий зв’язок, необхідний для виконання покладених на нього завдань. З огляду на важливість учителів релігійної освіти для всіх віросповідних груп, навряд чи може здивувати те, що такий розрив спричинить певні наслідки. Тому Суд розглядає дарування диспензи, через тринадцять років після того, як заявник подав клопотання про неї, і незабаром після публікації у пресі статті, як частину санкції, накладеної на заявника внаслідок його поведінки.

137. На думку Суду, для церкви або релігійної громади не є нерозумним очікувати особливої вірності від учителів релігійної освіти, оскільки вони можуть вважатись її представниками. Існування розходжень між ідеями, які мають викладатись, і між особистими переконаннями вчителя можуть породити питання щодо їх правдивості, якщо учитель активно і прилюдно бореться проти таких ідей (див., mutatis mutandis, Siebenhaar, цитовано вище, § 46). Тож у даній справі проблема полягає у факті, що заявника можна розглядати як того, хто відстоює свій спосіб життя з метою спричинити зміни у церковних правилах, а також у відкритій критиці з його боку цих правил.

(γ) Оприлюднення заявником свого членства у MOCEOP; приписані йому репліки

138. Хоча сторони погодилися з тим, що про одруження заявника і наявність у нього п’яти дітей було загально відомо, незрозумілим є те, якою мірою його членство у організації, котра переслідує цілі, несумісні з офіційною церковною доктриною, було відомо громадськості до публікації статті. На думку Суду, у зв’язку з цим необхідно взяти до уваги специфічний зміст того, що викладав заявник. Учителя релігійної освіти, який належить до організації, котра відстоює ідеї, що суперечать вченню цієї релігії, і публічно просуває таку організацію, слід відрізняти, наприклад, від учителя мови, який є водночас членом комуністичної партії (див. Vogt проти Німеччини, 26 вересня 1995 року, Series A № 323). У попередній справі підвищений обов’язок вірності виправданий тим, що для того, аби залишатись достовірною, релігія має викладатись особою, чий спосіб життя і публічні заяви вочевидь не суперечать даній релігії, особливо якщо релігія, як вважається, має керувати приватним життям і особистими переконаннями її послідовників (див. директиву 2000/78/EC; Schüth, цитовано вище, § 40; Obst, цитовано вище, § 27; і Lombardi Vallauri, цитовано вище, § 41). З цієї причини єдиний факт, що немає підстав припускати, що в класі заявник не навчав нічого несумісного з доктриною католицької церкви, не достатній для висновку, що він виконав свій підвищений обов’язок вірності (див. Vogt, цитовано вище).

139. Стосовно висловлювань, приписаних заявнику після публікації газетної статті, слід зазначити, що стаття вказувала, що згадані ремарки були зроблені чотирма названими учасниками події, одним з яких був заявник, про якого у статті згадано як про колишнього ректора семінарії. Відповідно до цієї статті, ці четверо учасників, включно із заявником, висловились на підтримку контрацепції, а також щодо незгоди з позицією католицької церкви стосовно таких питань, як аборт, контроль народжуваності і добровільний целібат.

140. На думку Суду, цілком зрозуміло, що таке висловлювання підпадає під свободу вираження поглядів, захищену статтею 10 Конвенції. Проте, хоча ці висловлювання не були взяті до уваги національними судами (див. вище параграф 106), це не означає, що католицька церква не могла реагувати на них, реалізовуючи свою автономність, яка також захищена Конвенцією – статтею 9. У зв’язку з цим Суд зазначає, що для оцінки серйозності поведінки особи, прийнятої на роботу Церквою, необхідно взяти до уваги близькість між діяльністю цієї особи і пропагандистською місією Церкви (див. Schüth, цитовано вище, § 69). У даній справі така близькість є вочевидь дуже тісною.

141. Отже, заявник добровільно належав до кола осіб, які з причини вірогідності були пов’язані обов’язком вірності щодо католицької церкви, обмежуючи, таким чином, певною мірою своє право на повагу до приватного життя. На думку Суду, той факт, що його було помічено під час публічної кампанії в рамках руху, що протиставляв себе католицькій доктрині, вочевидь суперечить такому обов’язку. До того ж, важко сумніватись, що заявник, колишній священик і ректор семінарії, усвідомлював або мав усвідомлювати суть і значення такого обов’язку (див., mutatis mutandis, Obst, цитовано вище, § 50).

142. Окрім того, Суд вважає, що зміни, спричинені оприлюдненням членства заявника у MOCEOP і висловлюваннями, які з’явились у статті, були тим важливішими, що заявник викладав підліткам, котрі не були достатньо зрілими, щоб розрізнити інформацію, яка є частиною доктрини католицької церкви, і яка відповідає особистим поглядам заявника.

(δ) Відповідальність держави як роботодавця

143. Суд також зазначає, що на противагу ситуації у трьох цитованих справах проти Німеччини, Siebenhaar, Schüth і Obst, у яких заявники були прийняті на роботу своїми церквами, у даній справі заявник, як і всі вчителі релігії у Іспанії, був прийнятий на роботу і оплачуваний державою. Проте, цей аспект як такий не може вплинути ані на обсяг обов’язку вірності, накладеного на заявника відносно католицької церкви, ані на заходи, які вона мала право вживати у випадку порушення цього обов’язку. Цей аналіз підтверджується тим, що у більшості держав-членів Ради Європи церкви і відповідні релігійні громади мають повноваження на спільне ухвалення рішень або ж навіть виключну роль у призначенні і звільненні вчителів релігійної освіти, незважаючи на те, яка інституція прямо або опосередковано фінансує таке навчання ...

(ε) Суворість санкції

144. Суд вже раніше визнавав особливо важливим, хоча і у дещо іншому контексті, те, що працівник, звільнений клерикальним роботодавцем, матиме обмежені можливості знайти іншу роботу. Це особливо стосується випадків, коли роботодавець має домінуюче становище у даному секторі діяльності і наділений певним звільненням від звичайного права, або коли звільнений працівник має специфічну кваліфікацію, яка ускладнює чи навіть унеможливлює пошук нової роботи поза церквою-роботодавцем, як у випадку даної заяви (див., mutatis mutandis, Schüth, цитовано вище, § 73).

145. Що стосується наслідків для заявника відмови поновити з ним трудовий договір, то немає сумніву, що це рішення становило санкцію, яка спричинила серйозні наслідки для його приватного і сімейного життя. Проте, у своєму меморандумі єпископ врахував ці труднощі, вказавши, що заявник отримуватиме допомогу по безробіттю (див. вище параграф 19). У зв’язку з цим слід зазначити, що заявник після відмови поновити з ним трудовий договір отримував такі виплати.

146. Наслідки для заявника слід також розглядати у світлі того факту, що він свідомо поставив себе у становище, несумісне з догматами Церкви. З огляду на колишні обов’язки у лоні Церкви, заявник усвідомлював її правила і знав, що його поведінка ставила його у нестабільне становище відносно єпископа і ставила поновлення трудового договору у повну залежність від останнього. Тому заявник мав очікувати, що добровільне оприлюднення членства у MOCEOP не може не мати наслідків для його трудового договору. Суд зазначає, що хоча заявник і не отримував жодного попередження до ухвалення рішення про відмову поновити з ним трудовий договір, він знав, що ця угода має щорічно поновлюватись за схваленням єпископа, тобто останній мав можливість регулярно перевіряти дотримання заявником свого підвищеного обов’язку вірності. Зрештою, заявник знав, що відносно до цього Церква вже виявила толерантність, дозволяючи йому викладати католицьку релігію протягом шести років, тобто доти, доки його особисте становище, несумісне з догматами цієї релігії, не було публічно розголошене. Окрім того, слід зазначити, що у даній справі менш обмежуючий захід щодо заявника напевно не мав би такої ефективності у сенсі збереження надійності Церкви. Тому не схоже, щоб наслідки рішення не поновлювати із заявником трудовий договір були, за обставин даної справи, надмірними, з огляду, зокрема, на те, що заявник свідомо поставив себе у становище, яке цілком суперечило догматам Церкви.

(ζ) Перевірка національними судами

147. Зрештою, щодо перегляду з боку національних судів слід зазначити, що хоча стаття 8 не містить процесуальних вимог, Суд не може задовільно оцінити, чи підстави, наведені національними органами на виправдання свого рішення, були “достатніми” в розумінні статті 8 § 2, не встановивши водночас, чи процес ухвалення рішення в цілому надав заявнику необхідний захист його інтересів (див. W. проти Сполученого Королівства, 8 липня 1987 року, §§ 62 і 64, Series A № 121; Elsholz проти Німеччини [ВП], № 25735/94, § 52, ECHR 2000‑VIII; і Sahin проти Німеччини [ВП], № 30943/96, § 68, ECHR 2003‑VIII).

148. У даній справі Суд спочатку зазначає, що заявник мав можливість оскаржити відмову поновити трудовий договір у трибуналі з трудових спорів, а потім у Вищому суді Мурсії, які перевірили законність оскаржуваного заходу відповідно до загального трудового права, беручи до уваги канонічне право, і зважили конкуруючі інтереси заявника і католицької церкви (див., mutatis mutandis, Siebenhaar, цитовано вище; Schüth, цитовано вище, § 59; і Obst, цитовано вище, § 45). В останній інстанції заявник мав можливість подати скаргу amparo до Конституційного суду.

149. У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідно до іспанського права поняття автономності релігійних громад доповнюється принципом релігійної нейтральності держави, визнаної статтею 16 § 3 Конституції. Цей принцип забороняє національним органам постановляти рішення щодо суті релігійних понять, таких як скандал або целібат. Водночас, обов’язок нейтральності не є необмеженим, як вказав сам Конституційний суд, вирішивши, що питання у таких справах полягає у примиренні вимоги щодо релігійної свободи і релігійної нейтральності держави із судовим захистом основоположних прав учителів і трудових відносин. Тому у справі щодо рішення не поновлювати трудовий договір з учителькою релігійної освіти через її цивільний шлюб з розлученим чоловіком, Конституційний суд вирішив, що було порушено право позивачки не зазнавати дискримінації і її право на повагу до свободи переконання щодо шлюбу, а також до її особистого і сімейного життя ...

150. У даній справі, яка є подібною, але порівняно з іншою справою відмінною важливими аспектами, національні суди вирішили, що оскільки мотивування рішення не поновлювати трудовий договір є суто релігійним, вони мають обмежитись перевіркою поваги до основоположних прав, що розглядались у даній справі. Зокрема, уважно перевіривши факти, Конституційний суд вирішив, що обов’язок держави щодо нейтральності перешкоджає йому ухвалювати рішення щодо поняття “скандал”, вжитого єпископом для відмови поновити із заявником трудовий договір, або ж щодо суті добровільного целібату, який відстоює заявник. Проте, він перевірив обсяг втручання у права заявника і вирішив, що воно не було ані непропорційним, ані неконституційним, а могло бути виправдане з огляду на повагу до правомірного здійснення католицькою церквою своєї релігійної свободи у колективному або громадському вимірі, в сукупності з правом батьків обирати релігійну освіту своїх дітей (див. вище параграф 43). Хоча батьки дітей, які навчались у заявника, висловили йому підтримку після оприлюднення його становища, Суд вважає, що аргумент діоцезії не був необґрунтованим, оскільки мав на меті захистити цілісність викладання.

151. З огляду на наведене Суд вважає, що національні суди взяли до уваги усі належні чинники і хоча й наголосили на праві заявника на свободу вираження поглядів (див. вище параграф 45), детально і ретельно зважили задіяні інтереси (див., mutatis mutandis, Obst, цитовано вище, § 49) в рамках обмежень, накладених на них необхідною повагою до автономності католицької церкви. Тому зроблені ними висновки Суд не вважає необґрунтованими, особливо з огляду на той факт, що заявник, колишній священик і ректор семінарії, беручи на себе завдання викладати католицьку релігію, усвідомлював або мав усвідомлювати потенційні наслідки підвищеного обов’язку вірності щодо католицької церкви, перед якою таким чином зобов’язався, зокрема, оберігати вірогідність свого вчення (див., mutatis mutandis, Obst, цитовано вище, § 50). Те, що Конституційний суд здійснив ретельний аналіз, є тим більш очевидним, що до його рішення було додано дві окремі думки, доводячи, що цей суд досліджував питання з різних точок зору, водночас утримуючись від постановлення рішення щодо суті принципів, які відстоює Церква. Що стосується автономності Церкви, то у світлі здійсненого національними судами перегляду не схоже, щоб у даній справі її було неналежно застосовано, тобто не можна сказати, що рішення єпископа не пропонувати заявнику поновлення трудового договору містило недостатнє мотивування, було протиправним або було вжите з метою, не пов’язаною із реалізацією католицькою церквою своєї автономності.

(e) Висновок

152. Отже, з огляду на можливість розсуду для держави у даній справі, Суд вважає, що втручання у право заявника на повагу до приватного життя не є непропорційним.

153. Тому не було порушення статті 8 Конвенції.

...

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1. Постановляє, дев’ятьма голосами проти восьми, що не було порушення статті 8 Конвенції;

...

Складено англійською і французькою мовою і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 12 червня 2013 року відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Йоган КалевертДін Шпільман
заступник секретаряГолова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окремі думки:

(a) Спільна думка, що не збігається з позицією більшості, суддів Шпільмана, Сайо, Каракаш, Леман, Єдерблом, Вегабовіча, Дєдова і Саїз Арнаїза;

...

(c) Думка, що не збігається з позицією більшості, судді Сайо;

(d) Думка, що не збігається з позицією більшості, судді Дєдова.

Окремі думки не перекладались, але викладені у англійській і/або французькій офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.               Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.                               © Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.               The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

 

Full & Egal Universal Law Academy