CASE OF GAL v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГАЛЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF GAL v. UKRAINE)

(Заява № 6759/11)

У текст рішення 12 червня 2015 року було внесено зміни

відповідно до Правила 81 Регламенту Європейського суду

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

16 квітня 2015 року

ОСТАТОЧНЕ

16/07/2015

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Галь проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M.Zupančič)
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano)
Андре Потоцький (André Potocki),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 березня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 6759/11), яку 19 січня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Аркадійович Галь (далі – заявник).

2. Інтереси заявника представляв пан Храпач О.В., юрист, який практикує у м. Полтава. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на той час – пан Н. Кульчицький, з Міністерства юстиції України.

3. 3 липня 2012 року заяву було визнано частково неприйнятною, а про скарги щодо незаконності тримання заявника під вартою та щодо оперативності і ефективності перевірки законності такого тримання було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1961 році і проживає у м. Полтава.

5. Заявник є приватним підприємцем у сфері постачання продовольчих продуктів.

6. З листопада 2009 року УМВС України в Полтавській області розслідував низку ймовірних злочинів, пов’язаних з підробкою сертифікатів якості харчових продуктів та постачання харчових продуктів за завищеними цінами для їдалень дошкільних закладів освіти у м. Полтава. У рамках цього розслідування працівники міліції здійснили перевірку господарської діяльності заявника та допитали його колег і членів сім’ї.

7. 3 листопада 2010 року міліція порушила щодо заявника кримінальну справу в межах провадження щодо незаконного завищення цін при постачанні продуктів харчування.

8. 5 листопада 2010 року заявника було затримано працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину у сфері господарської діяльності. Протокол його затримання було складено у той же день у період з 14 год 45 хв до 15 год 30 хв.

9. 8 листопада 2010 року заявника було доправлено до Октябрського районного суду м. Полтави (далі – районний суд), який на підставі статті 1652 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 19) продовжив строк тримання його під вартою до десяти діб, не навівши жодних конкретних підстав для свого рішення. За словами заявника, судове засідання почалося о 14 год 55 хв, а рішення було ухвалено тільки о 16 год, коли передбачений законодавством максимальний строк затримання (сімдесят дві години) вже закінчився. Захисник заявника звернувся до суду з офіційною скаргою на незаконне затримання та взяття під варту. Того дня цю скаргу розглянуто не було.

10. Того ж дня міліція порушила щодо заявника ще дві справи за іншими епізодами цього ж злочину.

11. 9 листопада 2010 року захисник заявника подав до суду ще одну скаргу на незаконне тримання під вартою, додатково до тієї, яку він вже подавав у день проведення судового засідання (див. пункт 9).

12. 15 листопада 2010 року районний суд обрав заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не вказавши строк тримання та навівши стандартне обґрунтування із посиланням на серйозність обвинувачень, ризик перешкоджання слідству, а також на особисті характеристики без будь-якого подальшого пояснення. В окремій постанові суд відмовив у задоволенні скарги захисника заявника (див. пункт 9) на те, що з 14 год 45 хв 8 листопада 2010 року і в подальшому тримання під вартою було незаконним. Районний суд зазначив: «матеріали [які додаються] до постанови [про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою] спростовують твердження стосовно тримання [пана] Галя O.A. під вартою із порушенням законодавства».

13. 23 листопада 2010 року апеляційний суд Полтавської області залишив постанову суду першої інстанції без змін. У відповідь на скаргу захисника у зв’язку з відмовою звільнити заявника з-під варти після закінчення 72-годинного строку затримання без дозволу суду апеляційний суд зазначив, що 8 листопада 2010 року строк затримання заявника було продовжено до десяти діб.

14. 29 грудня 2010 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до трьох місяців, тобто до 5 лютого 2011 року, на тій підставі, що заявник може ухилятися від слідства і суду, перешкоджати розслідуванню та продовжити злочинну діяльність, а також у зв’язку з необхідністю забезпечити виконання процесуальних рішень.

15. 18 січня 2011 року апеляційний суд Полтавської області залишив постанову суду першої інстанції без змін.

16. 3 лютого 2011 року матеріали кримінальної справи щодо заявника було направлено до районного суду, і суд отримав їх 4 лютого 2011 року. Через двадцять днів органи прокуратури відкликали справу з суду для виправлення деяких недоліків. 25 лютого 2011 року районний суд повернув матеріали справи прокурору, який того ж дня направив їх назад до суду.

17. 25 березня 2011 року Ленінський районний суд м. Полтави розглянув клопотання про звільнення з-під варти, подане захисником заявника, і задовольнив його. Обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було замінено на підписку про невиїзд.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

18. У відповідних положеннях Конституції України зазначено таке:

Стаття 29

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.»

B. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (зі змінами)

19. У відповідних положеннях Кодексу зазначено таке:

Стаття 106
Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину

«Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. ...

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою статті 21 цього Кодексу, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання. ...

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

1) звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою цієї статті;

2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з триманням під вартою;

3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця досудового ув’язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 1652 цього Кодексу. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. ...

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.

Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.»

Стаття 1652
Порядок обрання запобіжного заходу

«... Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. ...

Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором[1], допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.»

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції, що тримання його під вартою було незаконним та безпідставним, та що він не постав негайно після свого затримання перед судом. Він також скаржився за пунктом 4 статті 5 та статтею 13 Конвенції, що його скаргу на незаконність тримання під вартою не було розглянуто без зволікань. Суд вважає, що остання скарга має розглядатися лише за пунктом 4 статті 5 Конвенції, який є спеціальним законом (lex specialis) порівняно з більш загальними вимогами статті 13 Конвенції (див. рішення у справі «Амі та інші проти Болгарії» (Amie and Others v. Bulgaria), заява № 58149/08, п. 63, від 12 лютого 2013 року).

У відповідних частинах статті 5 Конвенції зазначено таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним...»

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції

22. Суд зазначає, що скарга заявника за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції щодо початкового періоду його затримання, тобто до обрання судом запобіжного заходу, поєднана з його скаргою за пунктом 3 статті 5 про доправлення його до суду після закінчення передбаченого законодавством строку затримання без дозволу суду. Суд нагадує, що підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має читатися у поєднанні з пунктом 3 статті 5 Конвенції, які разом становлять єдине ціле, та що зазначена скарга може розглядатися за обома цими положеннями одночасно (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, п. 38, від 19 січня 2012 року). Отже, Суд одночасно розгляне ці скарги заявника за обома вищезазначеними положеннями.

23. Заявник доводив, що перебував під вартою без рішення суду протягом більше сімдесяти двох годин та що органи прокуратури допровадили його до суду лише після закінчення вищезазначеного максимального строку тримання під вартою без рішення суду, передбаченого законодавством, – у порушення Конвенції і національного законодавства. Отже, він вважав рішення суду про взяття його під варту незаконним. Він також стверджував, що для тримання його під вартою не було обґрунтованої підозри або інших підстав.

24. Уряд зазначив, що заявник постав перед судом через сімдесят дві години та десять хвилин з часу його фактичного затримання. Статтею 106 Кримінально-процесуального кодексу України передбачалося, що органи влади мають сімдесят дві години для того, щоб доставити затриманого до судді, а у цій справі заявника було доставлено до судді з десятихвилинним запізненням. У зв’язку з цим Уряд посилався на рішення у справі «Таш проти Туреччини» (Taş v. Turkey, заява № 24396/94, п. 86, від 14 листопада 2000 року), у якому Суд зазначив, що тільки у виняткових випадках строк тривалістю більш ніж чотири дні до моменту звільнення особи або допровадження її до суду може бути виправданий за пунктом 3 статті 5 Конвенції. Уряд стверджував, що строк, протягом якого заявника було доставлено до суду, не перевищував чотирьох днів, а отже, відповідав вимогам Конвенції. При цьому зазначена затримка тривалістю у десять хвилин була незначною і не могла вважатися порушенням принципу, згідно з яким заарештована або затримана особа має негайно постати перед судом. Уряд дійшов висновку, що не було порушення прав заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції.

25. Щодо скарги заявника про незаконність його тримання під вартою з 14 год 45 хв до 16 год 8 листопада 2010 року Уряд зазначив, що її було розглянуто національними судами та визнано необґрунтованою (див. пункт 12-13). Уряд наполягав на тому, що тримання заявника під вартою було законним, оскільки для його затримання і тримання під вартою існували вагомі підстави, встановлені національними судами. Уряд наголошував на тому, що тримання заявника під вартою впродовж зазначеного строку не може автоматично означати порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки воно не було «грубою та очевидною помилкою» (див. рішення у справі «Моорен проти Німеччини» (Mooren v. Germany) [ВП], заява № 11364/03, п. 84, від 9 липня 2009 року). Уряд доводив, що розгляд судом питання про затримання заявника після закінчення 72-годинного строку не був свавільним, оскільки жодним чином не впливав на факт існування чітких і достатніх підстав для застосування до заявника такого запобіжного заходу. Уряд дійшов висновку, що затримання заявника у період з 14.45 до 16.00 год 8 листопада 2010 року відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

26. Суд наголошує на тому, що стаття 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність, яке є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції. Кожен має право на захист цього права, що означає заборону позбавлення свободи або заборону продовження позбавлення свободи, за винятком випадків, передбачених пунктом 1 статті 5 Конвенції. Цей перелік винятків, передбачений вищезазначеним положенням, є вичерпним і лише вузьке їх тлумачення відповідає цілям вказаного положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 26, від 14 жовтня 2010 року, з подальшими посиланнями). Жодне свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції, поняття «свавільність» у цьому контексті є ширшим, ніж невідповідність законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством все-рівно може бути свавільним і, таким чином порушувати Конвенцію, особливо коли з боку державних органів мали місце недобросовісність або введення в оману (див. вищенаведене рішення у справі «Моорен проти Німеччини» (Mooren v. Germany), пп. 72, 77 і 78, з подальшими посиланнями) або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nešťák v. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року). Суд повторно зазначає, що коли максимальний строк тримання під вартою є абсолютно чітким і визначеним законодавством, а отже заздалегідь відомим, органи влади, відповідальні за тримання під вартою, зобов’язані вжити усіх необхідних заходів для забезпечення неперевищення дозволеної тривалості тримання під вартою (див. рішення у справі «К.-Ф. проти Німеччини» (K.-F. v. Germany), від 27 листопада 1997, п. 72, Reports of Judgments and Decisions 1997‑VII).

27. Суд також повторює, що негайний судовий контроль є невід’ємною особливістю гарантії, закріпленої в пункті 3 статті 5 Конвенції, яка покликана зводити до мінімуму ризик свавілля і забезпечувати верховенство права – один з основоположних принципів демократичного суспільства (див. рішення у справі «Броган та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom), від 29 листопада 1988, п. 58, Series A no. 145‑B). Хоча негайність має оцінюватися в кожній справі залежно від її особливостей (див., серед інших джерел, рішення у справі «Аквіліна проти Мальти» (Aquilina v. Malta ) [ВП], заява № 25642/94, п. 48, ECHR 1999‑III), вимога про суворі часові рамки, закріплена пунктом 3 статті 5 Конвенції, не залишає простору для широкого тлумачення, оскільки таке тлумачення серйозно послабило б на шкоду особі процесуальну гарантію і загрожувало б підірвати саму суть права, захищеного цим положенням (див. рішення у справі «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom ) [ВП], заява № 543/03, п. 33, ECHR 2006‑X).

28. Суд зазначає, що відповідними положеннями Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України чітко передбачено, що максимальний строк тримання під вартою без рішення суду становить сімдесят дві години і протягом цього строку відповідні органи влади повинні доставити затриману особу до судді (див. пункти 18 і 19). У цій справі заявник стверджував, що його було позбавлено волі на строк, що перевищував вказаний, до моменту обрання йому судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Ані національні органи влади впродовж кримінального провадження щодо заявника, ані Уряд під час провадження у Суді не заперечували, що заявник перебував під вартою без судового рішення більше сімдесяти двох годин. Національні суди лише відповіли на скарги заявника, зазначивши, що не вбачають жодного порушення, не вдаючись при цьому у деталі. Проте для Суду очевидно, що цієї гарантії від свавілля, закладеної у Конституції України, у даній справі дотримано не було, а органи влади не зробили спроби визнати це порушення або надати будь-яке пояснення його причин. У зв’язку з цим Суд вважає, що судова практика, наведена Урядом, не може розумітися як така, що не вимагає жодного обґрунтування тримання особи під вартою протягом періоду, який не перевищує чотирьох днів, з моменту затримання і до моменту допровадження до суду. Наведених вище міркувань достатньо для висновку Суду, що тримання заявника під вартою протягом періоду, який перевищував сімдесят дві години без рішення суду, зробило таке тримання свавільним та незаконним. Крім того, Суд вважає, що оскільки органи влади не забезпечили доправлення заявника до суду впродовж передбаченого законодавством строку, а також не надали жодного обґрунтування відповідної затримки, було недотримано вимог пункту 3 статті 5 Конвенції.

Відповідно, було порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції у зв’язку із триманням заявника під вартою до обрання судом запобіжного заходу.

2. Пункт 1 статті 5 Конвенції

29. Суд зазначає, що подальше тримання заявника під вартою може бути поділено на кілька періодів; а тому він розглядатиме їх відповідність вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції послідовно.

(a) Законність тримання заявника під вартою у період з 8 до 15 листопада 2010 року

30. Заявник вважав, що його подальше тримання під вартою було також незаконним.

31. Уряд наполягав на тому, що національний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до десяти днів на підставі чіткого положення національного законодавства, а саме статті 1652 Кримінально-процесуального кодексу України. У своєму рішенні національний суд вказав, що необхідно з’ясувати певні обставини, та зазначив, що заявник може перешкоджати встановленню істини у справі, сховати кошти, здобуті злочинним шляхом, та знищити докази. На думку Уряду, тримання заявника під вартою впродовж цього періоду було законним, необхідним та позбавленим свавілля.

32. Суд зазначає, що коли заявника було доставлено до суду, він не був взятий під варту, а строк його затримання було продовжено до десяти діб на підставі статті 1652 Кримінально-процесуального кодексу України, якою передбачалося, що для того, щоб вивчити всю необхідну інформацію, яка є важливою для прийняття збалансованого рішення щодо запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі продовжити строк затримання особи до десяти діб (а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб). Суд раніше вже встановлював, що продовження строку затримання на підставі статті 1652 Кримінально-процесуального кодексу України може бути виправданим тільки за конкретних обставин, коли суду потрібен час для встановлення особи та збирання інших відомостей, що є вирішальними для прийняття рішення щодо обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. У той же час Суд зазначив, що підстави для того, щоб не звільняти особу з-під варти, мають бути вагомі (див. рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, п. 93, від 16 травня 2013 року). У цій справі національний суд у своїй постанові від 8 листопада 2010 року не навів жодних підстав для такого продовження затримання, а отже зазначена постанова має вважатися свавільною та невиправданою (для порівняння див. вище рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), пп. 91-98).

33. Такими чином, Cуд вважає, що у період з 8 до 15 листопада 2010 року заявник перебував під вартою у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

(b) Законність тримання заявника під вартою з 15 листопада до 29 грудня 2010 року

34. Заявник вважав тримання його під вартою незаконним.

35. Уряд доводив, що впродовж зазначеного періоду тримання заявника під вартою здійснювалося на підставі рішення суду від 15 листопада 2010 року. Уряд вказував на те, що за Кримінально-процесуальним кодексом України тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно було тривати більше двох місяців, а отже строк тримання під вартою, зазначений у постанові, не міг перевищувати вищезазначеного періоду. Уряд дійшов висновку, що було встановлено чітко визначений строк, а отже впродовж зазначеного періоду порушення права заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції не було.

36. Суд нагадує, що практика тримання особи під вартою протягом необмеженого і непередбачуваного строку без підстави, передбаченої конкретним положенням законодавства, та без рішення суду, сама по собі суперечить принципу юридичної визначеності, який випливає з Конвенції і є одним з основних елементів верховенства права (див. рішення у справі «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), заява № 28358/95, пп. 55-56, ECHR 2000 -III; «Кавка проти Польщі» (Kawka v. Poland), заява № 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 року, та «Фельдман проти України» (Feldman v. Ukraine), заяви №№ 76556/01 і 38779/04, п. 73, від 8 квітня 2010 року).

37. Суд вже встановлював, що практика ухвалення під час судового провадження рішень, які не встановлюють конкретного строку подальшого тримання особи під вартою, є однією з повторюваних проблем у справах щодо України (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, п. 98, від 10 лютого 2011 року). Проте у цій справі постанову суду було ухвалено на стадії досудового слідства, під час якої національні суди зазвичай встановлюють строки продовження тримання під вартою. Уряд зазначив, що на цій стадії національний суд не мав права продовжувати строк тримання особи під вартою більше, ніж на два місяці. На думку Суду, невстановлення судом чіткого строку, навіть якщо максимально можлива тривалість застосування цього запобіжного заходу відома, не усуває елементи свавільності та невизначеності, в умовах яких заявник опинився у зазначений період. Більше того, рішення суду, як видається, повторює стандартні підстави тримання заявника під вартою без розгляду правдоподібності таких підстав у контексті обставин конкретної ситуації заявника (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 75 і 85).

38. Відповідно, порушення пункту 1 статті 5 Конвенції було також і у зв’язку з цим періодом тримання заявника під вартою.

(c) Законність тримання заявника під вартою з 5 лютого до 25 березня 2011 року

39. Заявник вважав тримання його під вартою незаконним.

40. Уряд зазначив, що 29 грудня 2010 року суд продовжив тримання заявника під вартою до 5 лютого 2011 року. 3 лютого 2011 року кримінальну справу щодо заявника було передано до суду, і зазначений суд отримав матеріали справи 4 лютого 2011 року. Через двадцять днів органи прокуратури відкликали справу для виправлення певних недоліків. 25 лютого 2011 року суд повернув справу прокурору, який того ж дня надіслав її назад до суду. Уряд доводив, що впродовж зазначеного періоду справу заявника було направлено до суду першої інстанції, який мав вирішити питання щодо необхідності продовження строку тримання заявника під вартою. Уряд наголосив на тому, що, таким чином, існували законні підстави для тримання заявника під вартою у цей період.

41. Суд вже неодноразово розглядав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах щодо практики тримання обвинувачених під вартою виключно на тій підставі, що обвинувальний висновок передано до суду першої інстанції. Суд постановляв, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію – в результаті чого вони можуть бути позбавлені свободи протягом необмеженого періоду часу без дозволу суду — несумісна з принципом юридичної визначеності та захисту від свавілля, які є наскрізним питанням Конвенції та принципу верховенства права (див. вищенаведене рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 71, 72 і 98).

42. Отже, період тримання заявника під вартою з 5 лютого до 25 березня 2011 року не відповідав пункту 1 статті 5 Конвенції.

(d) Загальний висновок

43. Суд встановлює порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою, зокрема з 8 листопада до 29 грудня 2010 року та з 5 лютого до 25 березня 2011 року (див. пункти 30-42).

3. Пункт 4 статті 5 Конвенції

44. Заявник стверджував, що 8 листопада 2010 року під час розгляду судом клопотання про тримання заявника під вартою захисник заявника подав скаргу щодо незаконності затримання і тримання заявника під вартою, але суддя не розглянув її без зволікання на тому ж засіданні, а зробив це тільки на наступному засіданні 15 листопада 2010 року.

45. Уряд зазначив, що 9 листопада 2010 року (8 листопада 2010 року – згідно з твердженнями заявника та з власними зауваженнями Уряду щодо відповідних фактів) захисник заявника подав скаргу на незаконність затримання заявника та незаконність постанови від 8 листопада 2010 року. Згадану скаргу було розглянуто 15 листопада 2010 року та залишено її без задоволення. Отже, скаргу заявника було розглянуто впродовж семи днів. Цей період, на думку Уряду, відповідав вимогам щодо оперативності за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Уряд також зазначив, що 8 листопада 2010 року суд розглянув питання законності затримання заявника, а отже виконав основну вимогу цього положення Конвенції. На думку Уряду, з огляду на зазначений розгляд будь-яке питання незаконності затримання та взяття під варту у період з 5 до 8 листопада 2010 року втрачало свою нагальність. Крім того, Уряд вважав, що лише зазначений період, а не продовжуване тримання заявника під вартою, міг бути предметом розгляду за скаргою від 9 листопада 2010 року, а отже, такий розгляд не міг призвести до звільнення заявника з-під варти. Уряд стверджував, що скарги заявника було розглянуто відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції.

46. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції, гарантуючи взятим під варту особам право ініціювати судове провадження для встановлення законності позбавлення їх свободи, також проголошує їх право на судове рішення стосовно законності тримання під вартою, що має бути ухвалене без зволікань після порушення такого провадження, а також на рішення суду про звільнення у випадку доведення незаконності тримання під вартою. Для того, щоб визначити, чи було дотримано вимоги про ухвалення рішення «без зволікання», у випадку, коли провадження здійснювалося більш ніж в одній інстанції, необхідно здійснити загальну оцінку. Як і у випадку вимоги щодо «розумного строку», закріпленої у пункті 3 статті 5 і у пункті 1 статті 6 Конвенції, питання щодо того, чи було дотримано права на оперативне рішення, має визначатися з огляду на обставини кожної справи з урахуванням складності провадження, поведінки національних органів, поведінки заявника та важливості для нього предмету розгляду (див. стислі висновки щодо застосовних принципів у вищенаведеному рішенні у справі «Моорен проти Німеччини» (Mooren v. Germany), п. 106).

47. Суд зазначає, що захисник заявника подав скаргу того ж дня, коли заявника було допроваджено до судді та коли мала розглядатися законність його затримання та взяття під варту, тобто 8 листопада[2] 2010 року. Проте його скаргу було розглянуто судом не того дня, а через сім днів. Суд вважає, що не існує особливих обставин, які б дали підстави вважати, що цей період вже був надто тривалим або що розгляд питання стосовно тримання заявника під вартою не відповідав вимозі щодо оперативності (для порівняння див. рішення у справах «Герц проти Німеччини» (Herz v. Germany), заява № 44672/98, п. 73, від 12 червня 2003 року; «Клішин проти України» (Klishyn v. Ukraine), заява № 30671/04, п. 84, від 23 лютого 2012 року, та «Шеннон проти Латвії» (Shannon v. Latvia), заява № 32214/03, п. 74, від 24 листопада 2009 року, у яких періоди тривалістю одинадцять, тринадцять та чотирнадцять днів відповідно були визнані такими, що відповідають вимозі щодо «оперативності»).

48. З огляду на вищенаведені міркування Суд доходить висновку, що не було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

49. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

50. Заявник вимагав 14 520 євро відшкодування моральної шкоди.

51. Уряд вважав цю вимогу надмірною та необґрунтованою.

52. Зважаючи на встановлені порушення та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 4500 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

53. Заявник також вимагав 2032 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у цьому Суді.

54. Уряд вважав, що зазначена вимога має бути відхилена як недостатньо підтверджена документами.

55. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи та з урахуванням вищезазначених критеріїв, Суд вважає за належне присудити суму 2032 євро, що вимагалася, у повному обсязі.

C. Пеня

56. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними;

2. Постановляє, що було порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції щодо початкового періоду тримання заявника під вартою;

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою з 8 листопада до 29 грудня 2010 року та з 5 лютого до 25 березня 2011 року;

4. Постановляє, що не було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4500 (чотири тисячі п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(ii) 2032 (дві тисячі тридцять два) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 квітня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія Вестердік

(Claudia Westerdiek)

Секретар

Марк Віллігер

(Mark Villiger)

Голова

[1] До тексту 12 червня 2015 року внесено зміни; у попередній редакції було зазначено таке: «Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання або слідчим. Прокурор допитує підозрюваного чи обвинуваченого…»,

[2] До тексту 12 червня 2015 року внесено зміни; у попередній редакції було зазначено таке: «8 жовтня 2010 року»,

Full & Egal Universal Law Academy