© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА GALLARDO SANCHEZ ПРОТИ ІТАЛІЇ
(Заява № 11620/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
24 березня 2015 року
ОСТАТОЧНЕ
24/06/2015
Це рішення є остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Gallardo Sanchez проти Італії,
Європейський суд з прав людини (Четверта Секція) на засіданні Палати у складі:
Пяїві Гірвеля (Päivi Hirvelä), Голова,
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Ґеорґе Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Пол Махоні (Paul Mahoney),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek), судді,
і Фатош Араджи (Fatoş Aracı), заступник секретаря секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 3 березня 2015 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 11620/07), яку подав до Суду проти Республіки Італія громадянин Венесуели, пан Мануель Роґеліо Ґалардо Санчез (Manuel Rogelio Gallardo Sanchez, «заявник»), на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 7 березня 2007 року.
2. Заявника представляв пан С. Кулурудіс, адвокат із Афін. Уряд Італії (далі – Уряд) представляла уповноважена особа, пані Е. Спатафора (E. Spatafora).
3. Заявник стверджує, що тривалість позбавлення волі внаслідок затримання з метою екстрадиції спричинила порушення статті 5 § 3 Конвенції.
4. Цю скаргу було переформульовано з точки зору статті 5 § 1 f). 2 травня 2013 року заяву було комуніковано Уряду.
5. 16 грудня 2013 року копію зауважень Уряду було надіслано представнику заявника з метою запропонувати йому надати Суду у відповідь свої зауваження, а також прохання стосовно справедливої сатисфакції. Попри виявлене заявником бажання продовжити розгляд справи, його представник у встановлений строк не надіслав зауважень.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Наведені сторонами обставини справи можуть бути підсумовані наступним чином.
7. Заявник, пан Мануель Роґеліо Ґалардо Санчез (Manuel Rogelio Gallardo Sanchez), є громадянином Венесуели, народився 1965 року і мешкає у місті Кейптаун.
8. 19 квітня 2005 року заявника, обвинуваченого владою Греції у навмисному підпалі, затримала римська поліція з метою екстрадиції на виконання ордеру на арешт, виданого апеляційним судом Афін 26 січня 2005 року на підставі Європейської конвенції про екстрадицію від 13 грудня 1957 року.
9. 22 квітня 2005 року апеляційний суд Аквіли дав дозвіл на затримання заявника і видав постанову про утримання його під арештом (вартою).
10. 26 квітня 2005 року міністерство юстиції подало до апеляційного суду клопотання про продовження строку утримання заявника під арештом.
11. Під час судового засідання 27 квітня 2005 року голова апеляційного суду на підставі статті 717 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) (параграф 25 нижче) розпочав встановлення особи заявника і спитав його, чи він згоден на екстрадицію. Підсудний з цим не погодився.
12. 9 червня 2005 року міністерство юстиції повідомило апеляційному суду, що 25 травня 2005 року влада Греції надіслала прохання про екстрадицію разом з усіма документами, необхідними для обґрунтування такого прохання.
13. 21 червня 2005 року прокуратура подала до апеляційного суду прохання задовольнити клопотання про екстрадицію.
14. Судове засідання було призначене на 15 грудня 2005 року. На прохання представника заявника засідання було перенесене на 12 січня 2006 року.
15. Не провівши жодних слідчих дій, апеляційний суд рішенням від 12 січня 2006 року, оприлюдненим 30 січня 2006 року, постановив згоду на екстрадицію. Суд перевірив відповідність прохання про екстрадицію до Європейської конвенції про екстрадицію і щодо дотримання принципів ne bis in idem і уникнення подвійного обвинувачення, а також переконався у відсутності дискримінаційних або політичних підстав в основі кримінального переслідування.
16. 3 березня 2006 року заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що прохання про його екстрадицію було надіслане грецькою владою з перевищенням сорокаденного строку, встановленого статтею 16 § 4 Європейської конвенції про екстрадицію, що, на його думку, робило затримання незаконним. Він водночас стверджував, що обвинувачення, висунені проти нього грецькою владою, не мали під собою вагомих доказів винуватості. Тому, як він стверджував, його треба випустити на волю.
17. Рішенням від 11 травня 2006 року, переданим до канцелярії 18 вересня 2006 року, Касаційний суд залишив касаційну скаргу без задоволення, навівши мотивування обсягом в одну сторінку, зокрема на тій підставі, що прохання про екстрадицію було надіслане в межах строку, встановленого Європейською конвенцією про екстрадицію, і що суд не має повноважень розглядати питання стосовно того, чи є вагомі докази винуватості.
18. Тим часом між червнем і вереснем 2005 року заявник тричі безуспішно просив апеляційний суд Риму про те, щоб його випустили з-під варти. В останньому рішенні від 27 жовтня 2005 року колегією суддів з дотриманням принципу змагальності, не провівши жодних слідчих дій, апеляційний суд підкреслив, що не існує жодних підстав ухвалювати рішення відмінне від двох попередніх, з огляду, зокрема, з одного боку, на досі наявний ризик втечі заявника незважаючи на те, що у нього відібрали паспорт, і, з іншого боку, на обов’язок держави дотримуватись міжнародних зобов’язань.
19. 9 жовтня 2006 року міністр юстиції підписав ордер про екстрадицію.
20. 26 жовтня 2006 року заявника екстрадували.
II. ЧИННІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
21. Європейська конвенція про екстрадицію, підписана в Парижі 13 грудня 1957 року (ратифікована Італією законом № 300 від 30 січня 1963 року і набула чинності щодо неї 4 листопада 1963 року), згодом була змінена другим додатковим протоколом, підписаним 17 березня 1978 року, і набула чинності щодо Італії 23 квітня 1985 року. Вона передбачає наступне:
Стаття 8 – Незакінчене провадження у справах за аналогічні правопорушення
« Запитувана Сторона може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у зв'язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача.
Стаття 9 – Non bis in idem
Видача не здійснюється, якщо компетентні органи запитуваної Сторони проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача. У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної Сторони ухвалили рішення або не порушувати, або припинити переслідування у зв'язку із таким самим правопорушенням (правопорушеннями).
Стаття 12 – Запит і підтверджувальні документи
1. Запит складається у письмовій формі і надсилається по дипломатичних каналах. Інші шляхи передачі запитів можуть бути встановлені за прямою згодою між двома або декількома Сторонами.
2. Запит супроводжується:
a) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку ж силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої Сторони;
b) викладом правопорушень, за які вимагається видача. Час і місце їх вчинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються якнайточніше;
с) копією відповідних законодавчих актів або, коли це неможливо, викладом відповідного закону і, по можливості, якнайточнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, яка може сприяти встановленню її особистості та громадянства. »
Стаття 16 – Тимчасовий арешт
1. У термінових випадках компетентні органи запитуючої Сторони можуть звертатися із запитом про тимчасовий арешт розшукуваної особи. Компетентні органи запитуваної Сторони вирішують це питання відповідно до свого законодавства.
2. У запиті про тимчасовий арешт повідомляється про існування одного з документів, зазначених у пункті 2а статті 12, і намір надіслати запит про видачу правопорушника. В ньому також зазначається, за яке правопорушення буде запитуватися видача, де і коли таке правопорушення було вчинене, а також, у міру можливості, опис зовнішності розшукуваної особи.
3. Запит про тимчасовий арешт надсилається компетентним органам запитуваної Сторони або дипломатичними каналами, або безпосередньо поштою, або телеграфом, або через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол), або у будь-який інший спосіб, який дозволяє мати письмове підтвердження або який визнається запитуваною Стороною. Запитуючий орган без зволікань інформується про результати розгляду його запиту.
4. Тимчасовий арешт може бути припинений, якщо впродовж 18 днів після арешту запитувана Сторона не отримує запиту про видачу правопорушника і документи зазначені у статті 12. У будь-якому випадку цей період не може перевищувати 40 днів від дати здійснення такого арешту. Можливість тимчасового звільнення у будь-який час не виключається, однак запитувана Сторона вживає будь-яких заходів, які, на її думку, необхідні для запобігання втечі розшукуваної особи.
5. Звільнення не перешкоджає повторному арешту і видачі правопорушника у разі отримання в подальшому запиту про видачу. »
III. ЧИННЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
22. Щодо застосування запобіжних заходів стаття 715 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) передбачає, що за запитом іншої держави апеляційний суд може ухвалити постанову про тимчасовий арешт особи з метою процедури екстрадиції. Таке клопотання може бути задоволене: a) якщо інша держава діє на підставі вироку, який набув чинності або рішення про взяття під варту, і якщо вона зобов’язується надати клопотання про екстрадицію; b) якщо інша держава надала виклад фактів на підтвердження клопотання про екстрадицію, вказуючи правопорушення, за яким особі, котра перебуває в розшуку, висунене обвинувачення, і надає повідомлення про розшук; c) якщо є ризик втечі. Міністерство юстиції повідомляє органам влади іншої держави про застосування такого заходу. Застосування тимчасового арешту скасовується, якщо інша держава протягом сорокаденного строку, починаючи з дати відповідного повідомлення, не надасть міністерству закордонних справ або міністерству юстиції клопотання про екстрадицію або документів на підтвердження такого клопотання.
23. Відповідно до статті 716 § 3 КПК, голова апеляційного суду повинен протягом дев’яносто шести годин надати згоду на тимчасовий арешт і застосувати запобіжний захід у вигляді тимчасового затримання.
24. Відповідно до статті 716 § 3 КПК, запобіжний захід скасовується, якщо міністерство юстиції потягом десяти днів від схвалення тимчасового арешту не подасть до апеляційного суду прохання про продовження утримання відповідної особи під вартою.
25. Відповідно до статті 717 КПК, якщо італійські державні органи видають постанову про тимчасовий арешт або застосовують запобіжний захід, то голова апеляційного суду призначає судове засідання для встановлення особи затриманого і запиту щодо його згоди на екстрадицію.
26. Відповідно до статті 714 КПК, тривалість тимчасового затримання не може перевищувати одного року і шести місяців. Проте воно може бути продовжене на загальний строк не більше трьох місяців.
27. Відповідно до статті 718 КПК, запобіжний захід у вигляді тимчасового затримання на прохання однієї зі сторін або за ініціативою суду може бути скасований апеляційним судом або Касаційним судом, які діють як суд першої інстанції. Апеляційний суд, заслухавши сторони, ухвалює рішення колегіально. Рішення апеляційного суду можна оскаржити у Касаційному суді з підстав порушення норм права. У зв’язку з цим Касаційний суд неодноразово постановляв, що не має повноважень перевіряти провадження, через які особа просить про звільнення на тій підставі, що ризик втечі, який спочатку виправдовував тимчасове затримання, вже не існує (див., наприклад, Касаційний суд, рішення № 33545 від 7 вересня 2010 року, передане до канцелярії 13 вересня 2010 року; загалом щодо відсутності повноважень перевіряти скарги відносно протиправного мотивування рішень апеляційного суду, див, Касаційний суд, рішення № 37123 від 24 вересня 2012 року, передане до канцелярії 26 вересня 2012 року).
28. Стосовно судової стадії процесу екстрадиції, відповідно до статті 704 КПК, апеляційний суд ухвалює рішення колегіально, заслухавши сторони, отримавши необхідну інформацію і здійснивши необхідне перевірку. Він має встановити, чи дотримано умов, встановлених міжнародним і внутрішнім правом: окрім правил, встановлених Європейською конвенцією про екстрадицію, стаття 705 КПК зобов’язує суди перевірити, чи відповідна особа переслідується через правопорушення політичного характеру або чи існує ризик, що її судитимуть за процедурою, яка суперечить основоположним правам, або чи після екстрадиції для неї існує загроза зазнати поводження нелюдського, такого, що принижує гідність, дискримінаційного або такого, що у будь-якому випадку суперечить одному з основоположних прав. Відповідно до цієї ж статті, у випадку, коли застосовується Європейська конвенція про екстрадицію, суди не можуть перевіряти існування вагомих доказів винуватості (gravi indizi di colpevolezza).
29. Відповідно до статті 706 КПК, таке рішення може бути оскаржене з питань права у Касаційному суді, який постановляє рішення відповідно до процедури передбаченої статтею 704 КПК.
30. Стаття 708 КПК передбачає, що міністр юстиції протягом сорока п’яти днів з моменту надходження рішення Касаційного суду про схвалення екстрадиції вирішує, чи особу треба екстрадувати. За відсутності такого рішення або у випадку негативного рішення запобіжний захід у вигляді тимчасового затримання має бути скасовано.
ПРАВО
I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 1 f) КОНВЕНЦІЇ
31. Заявник скаржиться на тривалість строку позбавлення волі, якого він зазнав через екстрадицію. У зв’язку з цим він стверджує про порушення статті 5 § 3 Конвенції.
32. Маючи остаточну юрисдикцію вирішувати щодо правової кваліфікації обставин справи (див., поміж іншими, Guerra і Інші проти Італії, 19 лютого 1998 року, § 44, Recueil des arrêts et décisions 1998‑I), Суд вважає, що заяву слід розглядати з точки зору статті 5 § 1 f) Конвенції (див., Quinn проти Франції, 22 березня 1995 року, série A № 311, Chahal проти Сполученого Королівства, 15 листопада 1996 року, Recueil 1996‑V і Bogdanovski проти Італії, № 72177/01, 14 грудня 2006 року), яка каже:
« 1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(...)
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
(...) »
A. Щодо прийнятності
33. Суд констатує, що дана заява не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Водночас Суд не вважає її неприйнятною з інших підстав. Отже, її слід визнати прийнятною.
B. Щодо суті
1. Аргументи сторін
a) Заявник
34. Заявник стверджує, що тривалість провадження стосовно екстрадиції була надмірною з огляду на, як він вважає, нескладний характер справи.
35. Уряд спростовує твердження заявника. Він зазначає, що оспорюване затримання було постановлене з дотриманням правил екстрадиції, що було засвідчено італійськими судами, і що його метою було виключно доставити заявника до органів правосуддя держави-прохача; Уряд додає, що заявник не погодився з екстрадицією, що, як стверджує Уряд, дозволило би прискорити провадження, і що затримка апеляційним судом з призначенням судового засідання відносно суті справи була виправдана трьома клопотаннями про звільнення, які заявник подав протягом трьох місяців. Зрештою Уряд вважає, що провадження, внаслідок якого італійські судові і адміністративні органи дозволили екстрадицію, тривало протягом строку, передбаченого правилами міжнародного і внутрішнього права.
2. Оцінка Суду
a) Стосовно відповідності затримання щодо внутрішнього права
36. Для того, щоб встановити, чи оспорюване затримання відповідало статті 5 § 1 f) Конвенції, Суд має перевірити, чи таке позбавлення волі не лише витікало з винятків, передбачених пунктами a) і f), але й було «правомірним». Суд нагадує, що стосовно «правомірності» затримання, включно з дотриманням «законних шляхів», Конвенція відсилає щодо суті до національного законодавства і вимагає дотримання його матеріальних і процесуальних норм (Saadi проти Сполученого Королівства [ВП], № 13229/03, §§ 67, CEDH 2008).
37. У даній справі Суд зазначає, що національні суди, які, порівняно зі встановленими Конвенцією органами, мають більші можливості слідкувати за дотриманням внутрішнього права, встановили, у відповідь на звернення заявника або коли того вимагало внутрішнє право, правомірність оспорюваного затримання як на початковій, так і на заключній стадії. Спочатку апеляційний суд Аквіли дав дозвіл на арешт заявника; потім апеляційний суд і Касаційний суд перевірили, чи клопотання про екстрадицію було надіслано владою Греції протягом сорока днів, передбачених статтею 16 § 4 Європейської конвенції про екстрадицію (параграфи 15, 17 і 21 вище); зрештою національні суди тричі встановлювали, що вжиття і продовження запобіжних заходів були виправдані вимогами дотримання міжнародно-правових зобов’язань держави, а також існуванням ризику втечі заявника (параграф 18 вище).
38. З огляду на ці обставини Суд не вбачає жодних підстав, які дозволили би вважати, що затримання, застосоване до заявника з метою екстрадиції, переслідувало будь-яку іншу мету, ніж та, задля якої його було вжито, і що воно не відповідало внутрішньому праву.
b) Щодо протиправного характеру затримання
39. Суд нагадує, що, на противагу твердженням Уряду, дотримання встановленого внутрішнім правом строку не можна вважати таким, що автоматично спричиняє відповідність затримання до вимог, встановлених статтею 5 § 1 f) Конвенції (Auad проти Болгарії, № 46390/10, § 131, 11 жовтня 2011 року). Це положення вимагає також відповідності будь-якого позбавлення волі до мети, яка полягає у захисті особи від протиправності (див., поміж іншими, Winterwerp проти Нідерландів, 24 жовтня 1979 року, § 37, série A № 33, Amuur проти Франції, 25 червня 1996 року, § 50, Recueil 1996‑III, і Witold Litwa проти Польщі, № 26629/95, § 78, CEDH 2000‑III). Відповідно до основоположного принципу, жодне протиправне затримання не може бути сумісним зі статтею 5 § 1, а поняття «протиправності», яке міститься у статті 5 § 1, є ширшим за невідповідність національному праву, оскільки позбавлення волі може бути законним відповідно до внутрішнього законодавства і водночас протиправним, тобто таким, що суперечить Конвенції (Saadi, цитовано, § 67, і Suso Musa проти Мальти, № 42337/12, § 92, 23 липня 2013 року).
40. У зв’язку з цим Суд також нагадує, що в контексті даного положення лише провадження з метою екстрадиції виправдовує позбавлення свободи, гарантованої цією статтею, і якщо провадження здійснюється без належної сумлінності, затримання перестає бути виправданим (Quinn, цитовано, § 48 et Chahal, цитовано, § 113).
41. Отже, завданням Суду є не оцінка того, чи тривалість провадження з метою екстрадиції є загалом розумною, як він робить, зокрема, у питанні про тривалість провадження з точки зору статті 6, а встановлення того, чи незалежно від загальної тривалості провадження тривалість позбавлення волі не перевищує розумний строк, необхідний для досягнення вказаної мети (Saadi, цитовано, §§ 72-74). Тому якщо з боку державних органів були періоди бездіяльності і, відповідно, брак сумлінності, позбавлення волі перестає бути виправданим. У підсумку Суд має окремо у кожному випадку оцінити, чи протягом згаданого позбавлення волі державні органи виявляли чи не виявляли недбалість (див., у зв’язку з цим стосовно вислання, Tabesh проти Греції, № 8256/07, § 56, 26 листопада 2009 року).
42. У даній справі Суд констатує, що заявника було взято під варту з метою екстрадиції для того, щоб влада Греції мала можливість здійснити кримінальне переслідування. У зв’язку з цим Суд вважає необхідним відокремити два різновиди екстрадиції, аби уточнити рівень сумлінності, притаманний для кожного з них, а саме, з одного боку, екстрадицію з метою виконання покарання і, з іншого боку, екстрадицію, котра дозволяє державі-прохачу судити відповідну особу. В останньому випадку, оскільки ще триває кримінальне провадження, то особу, про екстрадицію якої надійшло клопотання, слід вважати невинуватою; окрім того, на цій стадії можливість для такої особи реалізовувати своє право на захист під час кримінального провадження з метою довести свою невинуватість є значно обмеженим або навіть відсутнім; зрештою, будь-який розгляд справи за суттю для запитуваної держави є забороненим (параграф 28 in fine вище). З огляду на наведені причини захист прав відповідної особи і належне здійснення провадження з метою екстрадиції, включно з вимогою переслідувати особу протягом розумного строку, вимагають від запитуваної держави діяти з посиленою сумлінністю.
43. Суд вже визнавав надмірним через невиправдані затримки з боку внутрішніх державних органів тривалість затримання з метою екстрадиції строком у один рік і одинадцять місяців (Quinn, цитовано) і три місяці з метою вислання (Tabesh, цитовано).
44. Суд зазначає, що у даній справі затримання з метою екстрадиції тривало приблизно один рік і шість місяців (з 19 квітня 2005 року до 26 жовтня 2006 року).
45. Суд констатує, що на різних етапах провадження з метою екстрадиції траплялись значні затримки.
46. По-перше, перше судове засідання апеляційного суду було призначене на 15 грудня 2005 року, тобто приблизно через шість місяців після надходження клопотання про екстрадицію до апеляційного суду і вісім місяців після взяття заявника під варту з метою екстрадиції.
47. Суд не погоджується з думкою Уряду, що клопотання, які заявник подавав протягом цього строку з метою звільнення (параграф 18 вище) можуть самі собою виправдовувати запізнення у провадженні. Насправді тут йдеться про провадження, які мають різні предмет і мету: перше мало на меті перевірити, чи формальні вимоги для екстрадиції були дотримані, а друге дозволяло перевірити, чи вимоги, які призвели до застосування запобіжного заходу, і надалі залишались чинними і достатніми. Той факт, що внутрішнє законодавство покладає на один апеляційний суд таке подвійне завдання, становить правомірний вибір з боку держави, на який, однак, не можна посилатись для виправдання значних затримок під час розгляду суті справи. У кожному випадку Суд не вважає, що неодноразові клопотання заявника, в принципі виправдані тим, що затримання продовжувалось за відсутності будь-якого судового розгляду, могли зашкодити апеляційному суду призначити згадане засідання раніше (див., mutatis mutandis, Quinn, § 48). Ухвалені апеляційним судом рішення ґрунтувались виключно на наданих йому документах, були ухвалені колегіально з дотриманням принципу змагальності (параграф 27 вище) і стосувались переважно вивчення вимоги щодо утримання заявника під вартою через ризик втечі (параграф 18 вище).
48. Суд далі зазначає, що справа не була складною (див., a contrario, Bogdanovski, цитовано, у якій заявник клопотав про отримання статусу політичного біженця і у якій провадження щодо екстрадиції було призупинене на прохання Верховного комісара у справах біженців і самого Суду внаслідок застосування правила 39 регламенту). Завдання апеляційного суду обмежувалось аналізом наступних складових: перевірити, чи клопотання про екстрадицію було надіслане відповідно до процедури, передбаченої Європейською конвенцією про екстрадицію; переконатись у дотриманні принципів ne bis in idem і уникнення подвійного обвинувачення; перевірити, чи підставою кримінального переслідування не були причини дискримінаційного або політичного характеру. Закон не дозволяв робити оцінку на предмет існування вагомих доказів винуватості (gravi indizi di colpevolezza) (параграф 28 in fine вище), тому жодне слідство або слідчі дії не були необхідними (параграф 15 вище).
49. По-друге, Суд вражений тим, що Касаційний суд, постановивши рішення за скаргою заявника через два місяці, тільки через чотири місяці передав до канцелярії сам текст рішення обсягом в одну сторінку, у якому обмежувався лише уточненням, що клопотання про екстрадицію було надіслане державою-прохачем відповідно до встановленої процедури, a сам суд не має повноважень для перевірки обвинувачень, висунутих проти заявника владою Греції (параграф 17 вище). Уряд не навів жодних виправдань такої затримки.
50. Зрештою стосовно аргументу Уряду про те, що заявник міг би прискорити провадження, якби не заперечував проти екстрадиції, Суд вважає, що хоча таке заперечення в принципі може виправдати продовження утримання під вартою тією мірою, якою цього вимагає судовий нагляд, проте це не може зняти з держави відповідальність за усі невиправдані затримки на стадії судового розгляду.
51. Тому з огляду на характер провадження з метою екстрадиції, метою якого було забезпечити кримінальне переслідування заявника у іншій державі, а також на невиправдані затримки з боку італійських судів, Суд робить висновок, що позбавлення заявника волі не було «законним» у розумінні статті 5 § 1 f) Конвенції і, відповідно, було порушення цього положення.
II. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
69. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
70. Заявник не надав прохання щодо справедливої сатисфакції (параграф 5 вище). Тому Суд вважає, що йому не належить присуджувати відшкодування.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Проголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 5 § 1 f) Конвенції.
Складено французькою мовою і повідомлено письмово 24 березня 2015 року відповідно до статті 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Фатош АраджиПяїві Гірвеля
Заступник секретаряГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy