ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ У СПРАВІ «ІГНАТОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(Заява № 40583/15)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
15 грудня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
15/03/2017
Це рішення набуло статусу остаточного, але його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Ігнатов проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увішли:
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 22 листопада 2016 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 40583/15), яку 25 липня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Анатолійович Ігнатов (далі – заявник).
2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Заявник стверджував, зокрема, що під час тримання його вартою його права, гарантовані підпунктом «с» пункту 1, пунктами 3 та 4 Конвенції, було порушено.
4. 02 грудня 2015 року про скарги за статтею 5 Конвенції щодо законності, тривалості та зволікання у перегляді законності тримання заявника під вартою було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду визнано неприйнятними.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1989 році і проживає у смт Нижні Сірогози.
6. 31 травня 2013 року Солонянським РВ ГУ МВС України в Дніпропетровській області було порушено кримінальне провадження за фактом незаконного заволодіння транспортним засобом.
7. 04 червня 2013 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні цього правопорушення.
8. 05 червня 2013 року слідчий суддя Солонянського районного суду Дніпропетровської області обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк до 04 серпня 2013 року на тій підставі, що він підозрюється у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, не має постійної роботи та засобів для існування, не проживає у цьому районі та за місцем реєстрації. Також було зазначено, що заявник може ухилятися від своїх процесуальних обов’язків, та переховуватиметься від органів досудового розслідування та суду.
9. 21 червня 2013 року заявнику було повідомлено про підозру у вчиненні розбою щодо Г., вчиненого за попередньою змовою з В. групою осіб.
10. 21 червня 2013 року було закінчено досудове розслідування, а справу щодо заявника та В. передано до Солонянського районного суду Дніпропетровської області. Після цього справу було передано до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровськ (далі – районний суд).
11. 02 серпня 2013 року районний суд направив справу на додаткове розслідування та продовжив строк тримання заявника під вартою до 01 жовтня 2013 року, зазначивши, що він підозрюється у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину та може продовжувати свою злочинну діяльність.
12. 01 жовтня 2013 року районний суд, розглянувши справу у підготовчому засіданні, продовжив строк тримання заявника та В. під вартою до 29 листопада 2013 року. Районний суд, не конкретизуючи та не зазначаючи, якого з обвинувачених це стосується, зауважив, що «інші запобіжні заходи не забезпечать належну поведінку обвинуваченого» під час судового розгляду справи.
13. 26 листопада 2013 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 24 січня 2014 року, зауваживши, що він та В. обвинувачувалися у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, не проживали на території району і були безробітними. Суд також зауважив, що вони можуть чинити вплив на свідків та інших учасників провадження, або іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню, у зв’язку з тим, що судове провадження у справі ще не розпочалося.
14. 27 грудня 2013 року заявник подав до районного суду клопотання щодо звільнення з-під варти, у якій скаржився, серед іншого, на свій стан здоров’я.
15. 21 січня 2014 року районний суд розглянув і відхилив це клопотання. Суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 21 березня 2014 року з тих самих підстав, що зазначені у попередній ухвалі від 26 листопада 2013 року. Щодо стану його здоров’я суд вказав, що йому успішно вилікували ниркову недостатність і він може брати участь у судовому розгляді.
16. 19 березня 2014 року районний суд відмовив у задоволенні чергового клопотання заявника від 26 лютого 2014 року про звільнення з-під варти та продовжив строк тримання його під вартою до 19 травня 2014 року з тих самих підстав, які викладені у двох попередніх ухвалах, додавши, що заявник обізнаний про суворість покарання за злочин, у вчиненні якого він обвинувачується, і з метою ухилення від кримінальної відповідальності може перешкоджати кримінальному провадженню.
17. 22 квітня, 17 червня та 15 липня 2014 року районний суд продовжував строк тримання заявника під вартою до 20 червня, 15 серпня і 12 вересня 2014 року відповідно, з підстав, викладених в ухвалах від 26 листопада 2013 року та 21 січня 2014 року.
18. 15 серпня 2014 року заявник подав до районного суду повторне клопотання про звільнення з-під варти.
19. 04 вересня 2014 року районний суд розглянув і відхилив клопотання заявника, та продовжив строк його тримання під вартою до
02 листопада 2014 року. В ухвалі суд навів ті самі підстави, додатково зазначивши, що заявник обізнаний про суворість покарання за злочин, у вчиненні якого він обвинувачується, і з метою ухилення від кримінальної відповідальності може перешкоджати кримінальному провадженню. Крім того, районний суд звернув увагу на відсутність у заявника та співобвинуваченого В. міцних соціальних зв’язків.
20. 30 вересня 2014 року заявник подав ще одне клопотання про зміну запобіжного заходу на більш м’який, не пов’язаний із триманням під вартою, яке було відхилене 09 жовтня 2014 року. Підстава для відхилення була аналогічною викладеній у попередній ухвалі, крім того, районний суд зазначив, що заявник ніде не навчається.
21. 31 жовтня 2014 року районний суд відхилив клопотання та продовжив строк тримання його під вартою до 29 грудня 2014 року з підстав, аналогічних викладеним в ухвалі від 4 вересня 2014 року.
22. 09 грудня 2014 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 06 лютого 2015 року на підставах, аналогічних викладеним у попередніх ухвалах.
23. 27 січня 2015 року вироком районного суду заявника та В. було визнано винними у вчиненні грабежу та незаконному заволодінні транспортним засобом і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років. Також районний суд на підставі Закону України «Про амністію ухвалив зменшити решту строку позбавлення волі, яку заявник не відбув під час попереднього ув’язнення, наполовину».
24. 12 червня 2015 року Менський районний суд Чернігівської області задовольнив клопотання заявника щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року
25. Відповідними положеннями Кримінального процесуального кодексу України передбачено таке:
Стаття 176
Загальні положення про запобіжні заходи
«1. Запобіжними заходами є:
...
(5) тримання під вартою.
...
4. Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження – судом за клопотанням прокурора.»
Стаття 197
Строк дії ухвали про тримання під вартою,
продовження строку тримання під вартою
«1. Строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів...»
Стаття 315
Вирішення питань, пов’язаних з підготовкою до судового розгляду
«...
3. Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу. За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим.»
Стаття 331
Обрання, скасування або зміна запобіжного заходу в суді
«1. Під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.
...
3. Незалежно від наявності клопотань суд зобов’язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта ... чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою...»
III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
26. Комітет міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням рішень Суду відповідно до пункту 2 статті 46 Конвенції, наразі здійснює нагляд за станом виконання Україною рішення Суду у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine, заява
№ 40107/02, від 10 лютого 2011 року), у якому узагальнено недоліки, виявлені в українській системі щодо тримання під вартою. У цьому рішенні, серед інших проблем, було висвітлено питання тримання під вартою без рішення суду після закінчення досудового розслідування і до початку судового розгляду. Згідно з інформацією, опублікованою на веб-сайті Комітету, справа знаходиться під «посиленим наглядом».
27. У зв’язку з цим 21 лютого 2013 року Уряд України надав оновлений план дій, у якому наголошувалося, що Верховною Радою України було прийнято новий Кримінальний процесуальний кодекс, який набув чинності та значною мірою усунув законодавчі недоліки, які спричиняли порушення статті 5 Конвенції, що постійно констатуються судом. На своєму 1164-му засіданні (05-07 березня 2013 року) Комітет міністрів, серед іншого, зауважив, що органи влади України мають надати додаткові поясненні щодо законодавчих змін, про які йдеться.
28. На 1265-му засіданні (20-21 вересня 2016 року) Комітет міністрів зазначив, що Кримінальний процесуальний кодекс значно удосконалив порядок обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, проте новий кодекс не усунув певні порушення статті 5 Конвенції. Комітет міністрів, зокрема, посилався на рішення у справі «Чанєв проти України», що стосувалося тримання заявника під вартою без рішення суду після закінчення досудового розслідування та до початку судового розгляду (див. рішення у справі «Чанєв проти України» (Chanyev v. Ukraine), заява № 46193/13, від 09 жовтня 2014 року). Комітет міністрів наголосив на нагальності проведення інших необхідних законодавчих реформ, а також необхідності забезпечення одночасного вжиття судами та прокурорами усіх можливих ефективних заходів для запобігання подальших порушень статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням під вартою.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
29. Заявник скаржився за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, що 01 жовтня 2013 року під час постановлення ухвали про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд не надав належного обґрунтування, а також, що національне законодавство не вимагало такого обґрунтування національним судами або не встановлювало граничних строків тримання під вартою. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, він скаржився, що строк тримання його під вартою під час досудового розслідування неодноразово продовжувався судами з аналогічних підстав. Він також скаржився, що його клопотання про заміну запобіжного заходу на інший, не пов’язаний із триманням під вартою, подане до суду першої інстанції 27 грудня 2013 року, було розглянуто лише 21 січня 2014 року, а його аналогічне клопотання, подане 15 серпня 2014 року, було розглянуто лише 04 вересня 2014 року, що не відповідає вимогам перегляду законності тримання заявника під вартою без зволікань, встановленим пунктом 4 статті 5 Конвенції.
Відповідні положення статті 5 Конвенції передбачають таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»
A. Прийнятність
30. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути оголошені прийнятними.
B. Суть
1. Пункт 1 статті 5 Конвенції
31. Заявник доводив, що відповідно до статті 315 Кримінального процесуального кодексу України під час підготовчого судового засідання суди мають право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого, але це положення не вимагало від суду надання обґрунтувань продовжененого тримання під вартою або встановлення його граничного строку.
32. Уряд погодився, що позбавлення свободи є запобіжним заходом, який має застосовуватися лише за виняткових обставин, але доводив, що у цій справі його застосування було виправданим. Уряд вважав, що тримання заявника під вартою було законним, і, таким чином, його права, гарантовані пунктом 1 статті 5 Конвенці, не було порушено.
33. Суд бере до уваги той факт, що скарга заявника за цим положенням Конвенції обмежується ухвалою суду від 01 жовтня
2013 року, якою його справу було передано на судовий розгляд.
34. Стаття 5 Конвенції, зокрема статті 2, 3, та 4 Конвенції, гарантує основні серед фундаментальних права, які захищають фізичну недоторканність особи, і відповідно, важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи. У практиці Суду можна виокремити три тенденції: вичерпний характер винятків, які мають вузько тлумачитися та не передбачають великої кількості виправдань за іншими положеннями (зокрема, статті 8 та 11 Конвенції); особливе значення законності тримання під вартою як за процесуальними, так і за матеріальними нормами, що вимагає неухильного дотримання принципу верховенства права. Одним із найбільш поширених видів позбавлення свободи в рамках кримінального провадження є обрання судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Таке тримання під вартою становить виключення із загального правила, передбаченого пунктом 1 статті 5 Конвенції та закріпленого у підпункті «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, згідно з яким кожен має право на свободу. Період, який розглядається, починається з моменту обрання або продовження особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та закінчується у момент його/її звільнення або ухвалення вироку судом першої інстанції (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» (Buzadji v. the Republic of Moldova) [ВП], заява № 23755/07, пп. 84 і 85, ЄСПЛ 2016, з подальшими посиланнями).
35. Суд зауважує, що згідно зі статтею 315 Кримінального процесуального кодексу України під час підготовчого судового засідання суд має право обрати, змінити чи скасувати запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. Стаття 331 також зобов’язує суди вирішити питання щодо подальшого обрання запобіжного заходу за клопотанням сторони обвинувачення або захисту, а у деяких випадках і за відсутності таких клопотань (див. п. 25). З цього положення не вбачається, що від суду вимагається умотивовувати своє рішення про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати строк, на який він має залишатися під вартою. Проте Суд також зазначає, що стаття 197 містить загальне положення, згідно з яким строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів на будь-якому етапі розслідування або судового розгляду, саме цього положення стосувалася скарга заявника щодо ухвали від 01 жовтня 2013 року. При цьому суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 29 листопада 2013 року (див. п. 12). Отже, ця частина скарги заявника не ґрунтується на фактичних обставинах його справи, і Суд не зобов’язаний розглядати суто теоретичне питання, чи має стаття 315 містити окреме положення щодо обов’язку судів встановлювати граничні строки тримання під вартою.
36. Суд також наголошує, що незважаючи на те, що кримінальне провадження перебувало на новій стадії, а статус обвинувачених мали дві особи, національний суд не обґрунтував свою ухвалу та не визначив, якої саме з двох обвинувачених осіб вона стосувалася (див. п. 12). Через це заявник залишився у стані невизначеності щодо підстав його тримання під вартою після цієї дати. У зв’язку з цим Суд повторює, що відсутність будь-яких підстав у судових рішеннях, якими санкціонується тримання під вартою протягом тривалого часу, не відповідає принципові захисту від свавілля, встановленому пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, п. 54, від 6 листопада 2008 р.; рішення у справі «Нахманович проти Росії» (Nakhmanovich v. Russia), заява № 55669/00, пп. 70-71, від 02 березня 2006 року; і рішення у справі «Сташайтіс проти Литви» (Stašaitis v. Lithuania), заява № 47679/99, п. 67, від 21 березня 2002 року). За цих обставин Суд вважає, що ухвала районного суду від 01 жовтня 2013 року не гарантувала заявнику належний захист від свавілля, що є основним елементом «законності» тримання під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.
37. Відповідно було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Пункт 3 статті 5 Конвенції
38. Заявник зазначив, що національні суди в ухвалах про продовження строку тримання його під вартою, головним чином посилалися на тяжкість пред’явленого йому обвинувачення та не надавали переконливих доводів для тримання його під вартою.
39. Уряд зауважив, що з моменту обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою і до моменту ухвалення обвинувального вироку щодо нього, питання доцільності тримання заявника під вартою перебувало на постійному контролі та переглядалося судовими органами кожні два місяці. Уряд звернув увагу, що доводи сторін завжди враховувалися національними судами. Уряд зазначив, що тримання заявника під вартою було доцільним і виправданим, і не було порушення його прав за вказаною статтею Конвенції.
40. Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання
під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися з урахуванням особливостей кожної справи; наявності підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та
належно задокументованих доводів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про зміну обраного запобіжного заходу на більш м’який, не пов’язаний із триманням під вартою. У справі, що розглядається, продовження строку тримання під вартою може бути виправдане лише реальними інтересами суспільства, які незважаючи на презумпцію невинуватості переважують правило поваги до особистої свободи (див., серед інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ЄСПЛ 2000‑IV; і вищенаведене рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдови» (Buzadji v. the Republic of Moldova) [ВП], п. 90).
41. У цій справі Суд зазначає, що тримання заявника під вартою тривало близько одного року і восьми місяців. Суд зауважує, що у первинній ухвалі про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вказувалося на тяжкість пред’явлених йому обвинувачень та ризик його ухилення від слідства. Зазначені доводи, а також додане згодом твердження про ризик незаконного впливу заявника на хід розслідування (див. пп. 8 і 13 вище) залишилися незмінними аргументами для тримання заявника під вартою до ухвалення вироку щодо нього за виключенням ухвали від 01 жовтня 2013 року, яка не містила жодних обґрунтувань (див пп. 12 і 34 вище). У подальшому суди використовували одні й ті самі підстави для продовження строку тримання заявника під вартою. Проте відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстроване органами державної влади. Доводи за та проти звільнення особи з-під варти, зокрема ризик, що обвинувачений може перешкоджати провадженню у справі, не можна розглядати абстрактно, вони мають підтверджуватися фактичними доказами. Небезпека того, що обвинувачений може переховуватися від слідства, не може оцінюватися виключно з огляду на тяжкість потенційного покарання. Слід враховувати низку інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити наявність ризику переховування від слідства та суду, або довести, що він є досить незначним, а тому не може виправдати застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового розгляду (див. рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine),заява № 30198/11, п. 97, від 6 жовтня 2016 р.). Суд зазначає, що ухвали про обрання та продовження строку тримання заявника під вартою були сформульовані загально й містили повторювані фрази. Суд не вважає, що суди здійснили належну оцінку фактів, які стосувалися питання необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин, які склалися на відповідній стадії провадження. Крім того, з часом для продовження строку тримання заявника під вартою вимагалося більше доводів, однак суди на надавали жодного іншого обґрунтування. Крім того, суди не розглянули можливість застосування альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою (див. рішення у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пп. 77 і 79, від 09 листопада 2010 року).
42. Наведених вище міркувань достатньо, аби дійти висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
3. Пункт 4 статті 5 Конвенції
43. Заявник стверджував, що у двох випадках національні суди розглядали подане ним клопотання про звільнення з-під варти протягом двадцяти п’яти та дев’ятнадцяти днів відповідно, що не відповідає вимогам достатньої оперативності відповідно до положень пункту 4 статті 5 Конвенції.
44. Уряд зазначив, що всі клопотання заявника про звільнення з-під варти були розглянуті національними судами, зокрема, клопотання від 27 грудня 2013 року та 15 серпня 2014 року були розглянуті 24 січня та 04 вересня 2014 року відповідно. Уряд стверджує, що національні суди не ігнорували клопотання заявника, а, навпаки, детально їх розглядали. Уряд України дійшов висновку, що у цій справі не були порушені права заявника, гарантовані пунктом 4 статті 5 Конвенції.
45. Суд нагадує, що пунктом 4 статті 5 Конвенції передбачено, що «суд без зволікання встановлює законність тримання під вартою». Ця вимога складається з двох аспектів: по-перше, можливість ініціювати судовий перегляд законності тримання під вартою має бути забезпечена невдовзі після взяття особи під варту і за необхідності через розумні періоди часу в подальшому.
По-друге, такий перегляд має здійснюватися з належною сумлінністю. (див. рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 115, ЄСПЛ 2006‑XII (витяги)).
46. Cуд звертає увагу, що клопотання заявника про заміну запобіжного заходу на більш м’який, не пов’язаний із триманням під вартою, від 27 грудня 2013 року та 15 серпня 2014 року були розглянуті лише 24 січня та 04 вересня 2014 року відповідно, що не відповідає вимозі перегляду без зволікань (див., mutatis mutandis, рішення суду у справі «Ребок проти Словенії» (Rehbock v. Slovenia), заява № 29462/95, пп. 85-86, ЄСПЛ 2000‑XII; і рішення у справі «Кадем проти Мальти» (Kadem v. Malta), заява № 55263/00, пп. 44 та 45, від 9 січня 2003 року).
47. Відповідно, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ
48. Перед тим, як розглянути вимоги щодо справедливої сатисфакції, подані заявником на підставі статті 41 Конвенції, Суд з огляду на обставини справи вважає за необхідне визначити, які наслідки для держави-відповідача можуть випливати із статті 46 Конвенції. Стаття 46 Конвенції передбачає:
«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.»
49. Суд повторює, що стаття 46 Конвенції – у світлі її тлумачення в контексті статті 1 – покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок вжити під наглядом Комітету міністрів відповідних заходів загального та/або індивідуального характеру для забезпечення права заявника, порушення якого було констатоване Судом. Таких заходів держава-відповідач повинна вжити і стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, а саме усунути проблеми, які призвели до таких висновків Суду (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 94, від 11 квітня 2013 року). На цьому обов’язку постійно наголошує Комітет міністрів, здійснюючи нагляд за виконанням рішень Суду. Хоча Суд не зобов’язаний визначати, які саме заходи для виправлення ситуації доцільно вжити державі-відповдіачу з метою виконання своїх зобов’язань за статтею 46 Конвенції, Суд зацікавлений у тому, щоб сприяти швидкому та ефективному усуненню недоліку, виявленого в національній системі захисту прав людини (див. рішення у справі «Дріза проти Албанії» (Driza v. Albania), заява № 33771/02, п. 125, ЄСПЛ 2007‑XII (витяги)).
50. Заявник скаржився на постійні порушення його прав.
51. Уряд вважав, що у цій справі не було порушень прав заявника або системних проблем.
52. У цій справі Суд констатував порушеня статті 5 Конвенції, яке можна визначити як таке, що постійно констатується Судом у справах проти України. У рішенні у справі «Харченко проти України» Суд зазначив, що він регулярно констатує порушення підпункту «с» пункту 1, пунктів 3 та 4 статті 5 Конвенції, зокрема щодо ситуацій, аналогічних ситуації у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 98-100, від 10 лютого 2011 року). Суд дійшов висновку, що ці проблеми виникають у зв’язку з законодавчою прогалиною (див. там само), і закликав державу-відповідача невідкладно запровадити конкретні реформи в законодавстві та адміністративній практиці України для їх узгодження із висновками Суду в контексті статті 5 Конвенції (див. там само, п. 101). Розглянувши обставини цієї справи, Суд не переконався в тому, що нове законодавство є достатнім тією мірою, якою воно стосується досудового ув’язнення (див. також висновки Комітету міністрів, викладені у п. 28 вище).
53. З огляду на зазначене вище Суд вважає, що найкращим способом усунення згаданого порушення є прискорення реформування законодавства та/або адміністративної практики для приведення кримінального процесу в Україні у відповідність до вимог статті 5 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
54. Статтею 41 Конвенції передбачено таке:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
55. Заявник вимагав 20 000 євро відшкодування моральної шкоди.
56. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою, оскільки права заявника не були порушені, та у будь-якому випадку надмірною.
57. З огляду на обставини справи Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявникові 6 000 євро відшкодування моральної шкоди, а також додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
B. Судові та інші витрати
58. Заявник не вимагав відшкодування судових та інших витрат, відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
59. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушення пункту 4статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 6 000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 грудня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Ангеліка Нуссбергер
(Angelika Nußberger)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy