ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ІГОР ЛУЦЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF IGOR LUTSENKO v. UKRAINE)
(Заява № 6251/14)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 вересня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Ігор Луценко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Івана Джеліч (Ivana Jelić),
Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 6251/14), яку 30 грудня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), громадянин України, пан Ігор Вікторович Луценко, 1978 року народження, який проживає у м. Київ (далі – заявник), якого представляла пані Є. Закревська, юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв на той момент його Уповноважений, пан Іван Ліщина, про скарги за пунктом 1 статті 5, пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 і статтями 10 і 11 Конвенції у зв’язку з подіями 20 квітня 2013 року, а також скарги за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції у зв’язку з подіями 16 серпня 2013 року, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 24 лютого 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа, головним чином, стосується: стверджуваного порушення прав заявника за статтею 11 Конвенції, а також пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з провадженням у справі про адміністративне правопорушення щодо нього, пов’язаного з його участю в громадському зібранні 20 квітня 2013 року (далі – перший епізод); і стверджуваного порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції у зв’язку з розглядом апеляційної скарги заявника на його адміністративний арешт, накладений на нього 16 серпня 2013 року, лише після відбуття ним строку адміністративного арешту у повному обсязі (далі – другий епізод).
2. 20 квітня 2013 року заявник брав участь в акції протесту проти будівництва у громадському парку в м. Київ. Приблизно через годину після початку акції протесту до нього підійшов працівник міліції і наказав сісти до службового автомобіля, як стверджувалося, нічого не пояснивши. Після того, як заявник відмовився підкоритися, на нього одягнули кайданки та доставили до місцевого відділу міліції. Працівники міліції склали протокол, що заявник вчинив злісну непокору законним вимогам працівника міліції (адміністративне правопорушення, передбачене статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення[1]), відмовився пройти до службового автомобіля, чіплявся за одяг працівника міліції та намагався падати на землю. Заявник зазначив у протоколі, що працівник міліції жодних законних вимог йому не висував і П. та Ч., які були свідками його затримання, могли підтвердити його версію подій. Пізніше того ж дня заявника відпустили. 18 липня 2013 року Оболонський районний суд міста Києва (далі – Оболонський суд) визнав його винним за всіма пунктами обвинувачення та наклав на нього стягнення у вигляді штрафу у розмірі 255 українських гривень[2]. Окрім протоколу працівників міліції, суд посилався на пояснення декількох охоронців будівництва, які стверджували, що частина агресивно налаштованих протестувальників підійшла до будівельного майданчика, пошкодила частину обладнання та втекла. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що працівник міліції жодних законних вимог йому не висував до його затримання і він ніколи не був схильний до насильницької поведінки. Він також скаржився, що Оболонський суд свавільно відмовив у задоволенні його клопотання про допит свідків П. і Ч. 05 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва залишив без задоволення його апеляційну скаргу, навівши обґрунтування, подібне обґрунтуванню суду першої інстанції. Як і Оболонський суд, він не прокоментував клопотання заявника про допит свідків і не вказав причини для відмови у задоволенні клопотання.
3. 16 серпня 2013 року заявник увійшов до приміщення Київської міської ради, посилаючись на свій статус журналіста та помічника депутата ради. Разом із ще декількома особами він залишився у порожній сесійній залі, звідки їх вивели працівники міліції. Того ж дня Шевченківський районний суд міста Києва визнав заявника винним у вчиненні злісної непокори законним вимогам працівників міліції у зв’язку з цим випадком і наклав на нього адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк п’ять діб. Заявник одразу почав відбувати покарання. 21 серпня 2013 року, після звільнення, заявник подав апеляційну скаргу. 26 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва залишив її без задоволення.
оцінка суду
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ4. Заявник скаржився, що 20 квітня 2013 року його забрали з громадського зібрання із застосуванням фізичної сили, потім позбавили свободи на декілька годин та визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, і це становило порушення його права на свободу мирних зібрань відповідно до статті 11 Конвенції.
5. Уряд стверджував, що скарга заявника була явно необґрунтованою, оскільки: акція протесту не була організована відповідно до вимог законодавства (органам державної влади не було надіслано офіційне повідомлення); працівники міліції не втручалися, поки мітинг був мирним; а затримання заявника працівником міліції та притягнення його до адміністративної відповідальності не мали стосунку до його участі в акції протесту, а радше були пов’язані з його агресивною поведінкою.
6. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
7. Відповідні загальні принципи наведені, наприклад, в рішенні у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші заяви, пункти 98 – 103, від 15 листопада 2018 року).
8. У цій справі не оскаржується, що як присутність заявника на будівельному майданчику, так і його затримання працівником міліції були безпосередньо пов’язані з його участю в акції протесту проти будівельних робіт у парку (див. для порівняння рішення у справі «Чернега та інші проти України» (Chernega and Others v. Ukraine), заява № 74768/10, пункти 224 – 228, від 18 червня 2019 року). Всупереч доводам Уряду, не стверджувалося, що заявник проявляв агресивну поведінку до того, як його затримав працівник міліції. Тому він перебував під захистом гарантій, передбачених статтею 11 Конвенції (див. рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 94, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями). Такий висновок залишається релевантним навіть за відсутності попереднього дозволу на проведення акції протесту, враховуючи, що незаконна ситуація, така як організація демонстрації без отримання попереднього дозволу, якщо такий дозвіл вимагається згідно з національним законодавством, per se не виправдовує порушення свободи зібрання (див., наприклад, рішення у справі «Барсегян проти Вірменії» (Barseghyan v. Armenia), заява № 17804/09, пункт 52, від 21 вересня 2021 року).
9. Національні суди визнали заявника винним у вчиненні непокори законним вимогам працівника міліції, не проаналізувавши, чи дійсно працівник міліції висунув йому якусь вимогу до того, як із застосуванням сили посадив до автомобіля, і, якщо так, якою була ця вимога та чи можна було вважати її законною. Для Суду це є достатнім свідченням порушення права заявника на свободу зібрань за статтею 11 Конвенції.
10. Отже, було порушено це положення.
інші стверджувані порушення за усталеною практикою11. Заявник також висунув інші скарги, які охоплюються усталеною практикою Суду. Зокрема, він скаржився стосовно першого епізоду, що відмова національних судів у задоволенні його клопотання про допит свідків П. і Ч. порушувала пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції. Крім того, заявник скаржився стосовно другого епізоду, що йому було відмовлено в ефективному використанні права на оскарження у кримінальних справах за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, оскільки його апеляційну скаргу було розглянуто лише після того, як він відбув накладене на нього стягнення у повному обсязі. Ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними. Розглянувши всі наявні у нього матеріали у контексті принципів його практики, встановлених в рішенні у справі «Муртазалієва проти Росії» [ВП] (Murtazaliyeva v. Russia) [GC], заява № 36658/05, пункти 158 – 168, від 18 грудня 2018 року), Суд доходить висновку, що вони свідчать про порушення пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди не розглянули обґрунтованість клопотання заявника про допит П. і Ч без наведення будь-яких підстав, що підірвало загальну справедливість провадження. Крім того, з огляду на свої висновки в рішенні у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12, пункти 53 – 55, від 30 жовтня 2014 року) Суд вважає, що також було порушено статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції.
інші скарги12. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що 20 квітня 2013 року його незаконно позбавили свободи приблизно на три години. Він також скаржився, що порушення провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього у зв’язку з подіями того дня суперечило його праву на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції. Насамкінець, заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, що не всі свідки подій 16 серпня 2013 року були допитані. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і немає потреби окремо розглядати прийнятність та суть решти скарг (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
13. Заявник вимагав 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді.
14. Уряд заперечив проти цих вимог.
15. Суд присуджує заявнику 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. Беручи до уваги відсутність документів на підтвердження вимоги заявника про компенсацію судових та інших витрат, Суд відхиляє її.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 і статтею 11 Конвенції у зв’язку з першим епізодом, а також скаргу за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції у зв’язку з другим епізодом;Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з першим епізодом;Постановляє, що було порушено статтю 11 Конвенції у зв’язку з першим епізодом;Постановляє, що було порушено статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції у зв’язку з другим епізодом;Постановляє, що немає необхідності розглядати решту скарг;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 6 000 (шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Мартіньш Мітс
(Mārtiņš Mits)
Голова
[1] Тягне за собою накладення штрафу або громадські роботи або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.
[2] Еквівалентно приблизно 24 євро на момент подій.