ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ГОРКОВЛЮК ТА КАГАНОВСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF GORKOVLYUK AND KAGANOVSKIY v. UKRAINE)
(Заява № 49785/06)
РІШЕННЯ
У текст рішення 19 листопада 2018 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду
СТРАСБУРГ
04 жовтня 2018 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Горковлюк та Кагановський проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 11 вересня 2018 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 49785/06), яку 01 грудня 2006 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадяни України, пані Ірина Валеріївна Горковлюк (далі – перша заявниця) та пан Станіслав Юлійович Кагановський (далі – другий заявник).
2. Заявників представляв пан Ефтехар Ахмад Хатак, юрист, який практикує у м. Одеса. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Перша заявниця скаржилася, зокрема, за статтею 3 Конвенції на непроведення на національному рівні ефективного розслідування її твердження про жорстоке поводження працівників міліції. Вона також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального та цивільного проваджень щодо неї. Крім того, перша заявниця скаржилася за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на тривалість застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд. Обидва заявники також скаржилися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на вилучення працівниками міліції майна другого заявника та невдалі спроби другого заявника його повернути.
4. 06 вересня 2010 року про зазначені скарги першої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції було повідомлено Уряд.
5. 14 березня 2017 року заступник Голови секції вирішив відповідно до підпункту «с» пункту 2 Правила 54 Регламенту Суду, що слід запропонувати сторонам надати додаткові письмові зауваження щодо прийнятності та суті скарги першої заявниці за статтею 3 Конвенції, а також скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявники народилися у 1973 та 1970 роках відповідно та проживають у м. Одеса. Вони є подружжям.
7. На час подій перша заявниця працювала бухгалтером у приватній компанії з виробництва харчових продуктів (далі – фірма «Ю.»). Її мати, Н., була директором та власником фірми. Другий заявник був приватним підприємцем, який постачав фірмі «Ю.» сировину в обмін на перероблену харчову продукцію.
A. Події 24 липня 2001 року та пов’язані факти
8. 23 липня 2001 року Приморська районна прокуратура м. Одеси (далі – Приморська прокуратура) порушила кримінальну справу щодо посадових осіб фірми «Ю.» за підозрою у підробці сертифікатів якості на продукцію фірми.
9. Наступного дня працівники міліції здійснили обшук приміщення фірми, в результаті якого вони вилучили значну кількість харчової продукції, яка належала другому заявнику.
10. Між першою заявницею та працівниками міліції сталася сутичка: вона намагалася піти, але декілька працівників міліції зупинили її, коли вона була вже у своєму автомобілі, витягли її та застосували до неї наручники (див. пункти 16, 31, 35 та 38 для додаткових фактичних обставин). Оскільки перша заявниця втратила контроль над своїм транспортним засобом, він зіткнувся з припаркованим поруч автомобілем, який належав приватній особі Г.
11. 24 травня 2002 року Приморський районний суд м. Одеси
(далі – Приморський суд) скасував постанову прокурора від 23 липня 2001 року (див. пункт 8) як незаконну.
B. Скарги на стверджуване жорстоке поводження з першою заявницею, подані на національному рівні
12. 24 липня 2001 року Н. (мати першої заявниці та директор
фірми «Ю.» – див. пункт 7) звернулась до Приморської прокуратури зі скаргою на події 24 липня 2001 року. Зокрема, вона стверджувала, що перша заявниця була побита працівниками міліції.
13. Наступного дня Н. направила аналогічну скаргу до міських та районних органів прокуратури, а також до Генеральної прокуратури України.
14. 30 липня 2001 року перша заявниця звернулась до Приморського суду зі скаргою на стверджуване жорстоке поводження з нею під час її затримання 24 липня 2001 року. Вона просила суд визнати дії працівників міліції незаконними та зобов’язати їх публічно попросити у неї вибачення.
15. 06 грудня 2001 року Приморський суд направив цю скаргу до прокуратури Суворовського району м. Одеси (далі – прокуратура Суворовського району) для проведення перевірки.
16. 20 грудня 2001 року прокуратура Суворовського району відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину. Прокурор навів такі підстави винесення цієї постанови. Перша заявниця прибула до фірми «Ю.» під час здійснення працівниками міліції обшуку та намагалася залишити приміщення до закінчення обшуку. Вона «навмисно нанесла легкі тілесні ушкодження [двом працівникам міліції], які намагалися припинити її протиправні дії». Крім того, в результаті проведеного 25 липня 2001 року медичного обстеження першої заявниці були задокументувані, зокрема, садно під її правим оком, крововилив на грудях та крововилив на лівому стегні. Проте «вона зазнала цих тілесних ушкоджень за обставин, які [вона] приховала». У першої заявниці також були крововиливи на зап’ястях та руках. Вони утворились внаслідок того, що її насильно витягли з автомобіля та у подальшому застосували до неї наручники, обидва ці заходи вважалася законними засобами стримування. Прокурор зазначив, що затримання першої заявниці працівниками міліції та подальші події були зафіксовані відеозйомкою та що цей відеозапис підтвердив виклад подій працівників міліції.
17. 26 грудня 2001 року перша заявниця отримала копію зазначеної постанови.
18. Вона оскаржила цю постанову до Суворовського районного
суду м. Одеси (далі – Суворовський суд). Як підтверджено поштовою квитанцією, перша заявниця відправила зазначену скаргу 03 січня
2002 року, а суд отримав її 04 січня 2002 року.
19. 10 січня 2002 року Суворовський суд повернув скаргу першій заявниці, залишивши її без розгляду на підставі того, що вона було подана поза встановленим строком. Згідно з постановою суду вона подала її 09 січня 2002[1] року, тоді як мала зробити це протягом семи днів з 26 грудня 2001 року.
20. 21 січня 2002 року перша заявниця оскаржила цю постанову до Апеляційного суду Одеської області. Вона зазначила, що правильною датою, коли вона подала свою скаргу, було 03 січня 2002[2] року і вона не пропустила семиденного строку, враховуючи державні свята, під час яких не працювали ані пошта, ані суд.
21. 27 лютого 2004 року перша заявниця звернулася до Суворовського суду за інформацією про хід розгляду її апеляційної скарги. Згідно з відповідною процедурою вона подала апеляційну скаргу через канцелярію суду першої інстанції, яка була відповідальна за передачу скарги до апеляційного суду.
22. 01 квітня 2004 року голова Суворовського суду відповів першій заявниці, що її апеляційна скарга дійсно була отримана 21 січня
2002 року. Проте секретар, який зареєстрував її, був звільнений у лютому 2003 року. На момент надання відповіді в інформаційній системі суду не було жодного запису про апеляційну скаргу першої заявниці.
23. 07 липня 2004 року перша заявниця звернулася до Суворовського суду із заявою про відновлення провадження за її апеляційною скаргою від 21 січня 2002 року, яка вочевидь була загублена. Вона отримала відповідь про неможливість відновлення провадження, оскільки апеляційна скарга у суді відсутня.
24. 26 квітня 2005 року перша заявниця знову оскаржила постанову прокурора від 20 грудня 2001 року до Суворовського суду.
25. У матеріалах справи немає жодної додаткової інформації щодо цього.
C. Кримінальне провадження щодо першої заявниці
26. 19 вересня 2001 року щодо першої заявниці була порушена кримінальна справа за підозрою у заподіянні працівникам міліції легких тілесних ушкоджень.
27. 03 грудня 2001 року до першої заявниці був застосований запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд до розгляду її справи судом.
28. 07 березня 2002 року слідчий залишив без задоволення клопотання першої заявниці щодо проведення судово-медичної експертизи для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, яких вона зазнала 24 липня 2001 року. Підставою для відмови у задоволенні клопотання було те, що 20 грудня 2001 року прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи щодо цього питання
(див. пункт 16).
29. 11 березня 2002 року досудове слідство було закінчене і матеріали справи були направлені для розгляду до суду.
30. Суворовський суд неодноразово відкладав засідання через неявку першої заявниці, а також неявку потерпілих і свідків. За клопотанням заявниці одне із засідань було відкладене майже на вісім місяців через її вагітність.
31. 17 вересня 2004 Суворовський суд визнав першу заявницю винною в умисному заподіянні працівникам правоохоронних органів легких тілесних ушкоджень та засудив її до одного року позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком на один рік. Суд посилався, зокрема, на відеозапис подій 24 липня
2001 року, а також на акти судово-медичного обстеження працівників міліції від 25 липня 2001 року, в яких задокументовані тілесні ушкодження, які вони можливо отримали днем раніше. В одного з них були кусана рана на правій кисті, яка можливо утворилась від укусу людини, та садно на правій руці, яке могло виникнути від подряпин наручниками. У іншого працівника міліції були садна на обличчі та правій руці, які можливо утворились від подряпин нігтями. Обраний першій заявниці запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд був залишений без змін.
32. Перша заявниця подала апеляційну скаргу. Зокрема, вона стверджувала, що суд першої інстанції не розглянув її твердження про жорстоке поводження працівників міліції. У зв’язку з цим вона зазначила, що, як вбачається з відеозапису, о 14 год. 30 хв. у неї не було жодних видимих тілесних ушкоджень, тоді як о 16 год. 10 хв. того дня у неї з’явився синець під оком.
33. 23 вересня 2004 року голова Апеляційного суду Одеської області визнав надмірну тривалість кримінального провадження щодо першої заявниці у листі, надісланому їй у відповідь на її скарги. У листі зазначалося, що суддя суду першої інстанції, який розглядав її справу, у зв’язку з цим був притягнутий до дисциплінарної відповідальності.
34. 25 листопада 2004 року Апеляційний суд Одеської області скасував вирок від 17 вересня 2004 року (див. пункт 31) та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
35. 28 липня 2005 року Суворовський суд виправдав першу заявницю. Суд дійшов висновку, що, як зазначено у матеріалах справи, проведений 24 липня 2001 року у приміщенні фірми «Ю.» обшук був незаконним (див. пункт 11). Крім того, причетні працівники міліції були у цивільному одязі. Відповідно, дії першої заявниці були законними та спрямованими на захист свого майна та репутації. Суд також скасував обраний першій заявниці запобіжний захід.
36. 13 грудня 2005 року Апеляційний суд Одеської області задовольнив апеляційну скаргу прокурора та скасував вирок
від 28 липня 2005 року, передавши справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
37. 18 січня 2006 року Суворовський суд розпочав новий розгляд справи.
38. 10 жовтня 2008 року Суворовський суд знову виправдав першу заявницю та скасував застосовану до неї підписку про невиїзд. Обґрунтування Суворовського суду було аналогічним, наведеному в його вироку від 28 липня 2005 року. Суд також зазначив, що працівникам міліції не віддавався наказ, не дозволяти нікому залишати приміщення фірми, та що застосування ними сили до першої заявниці було незаконним і свавільним.
39. Того ж дня Суворовський суд виніс окрему постанову, в якій було зазначено, що у кримінальному провадженні щодо першої заявниці було порушено низку положень національного законодавства та Конвенції. Наявні в Суду матеріали справи не містять копії цієї постанови.
40. 10 лютого 2009 року Апеляційний суд Одеської області залишив без змін вирок від 10 жовтня 2008 року та окрему постанову.
41. 19 січня 2010 року Верховний Суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, ухвалених під час нового розгляду справи.
D. Цивільне провадження щодо першої заявниці
42. 04 вересня 2001 року Г., з автомобілем якої 24 липня 2001 року зіткнувся автомобіль першої заявниці (див. пункт 10), подала проти першої заявниці цивільний позов про відшкодування шкоди.
43. Апеляційний суд тричі направляв справу до суду першої інстанції на новий розгляд. 02 грудня 2008 року вчетверте розглядаючи справу, Суворовський суд частково задовольнив позов Г., присудивши їй у якості відшкодування матеріальної шкоди суму, еквівалентну 420 євро, та приблизно 50 євро в якості відшкодування моральної шкоди, які мали бути стягнуті з першої заявниці.
44. 24 лютого та 07 травня 2009 року Апеляційний суд Одеської області та Верховний Суд України відповідно залишили це рішення без змін.
E. Господарське провадження, ініційоване другим заявником
45. 24 липня 2001 року після вилучення харчової продукції органи прокуратури передали її приватній фірмі «Д.» (далі – фірма «Д.») на зберігання.
46. Після декількох невдалих скарг до органів прокуратури щодо обшуку та виїмки у незазначену дату другий заявник подав господарський позов до фірми «Д.», вимагаючи повернення його власності, а також компенсації втраченого прибутку.
47. 18 січня 2002 року Господарський суд Одеської області частково задовольнив його позов та зобов’язав фірму «Д.», яка не заперечувала отримання харчової продукції, повернути другому заявнику його власність. Проте, оскільки державний виконавець не зміг виявити таке майно у приміщенні фірми «Д.», 14 лютого 2002 року той самий суд змінив спосіб та порядок виконання свого рішення та зобов’язав фірму сплатити другому заявнику
102 535 українських гривень (далі – грн; приблизно 22 000 євро на час подій).
48. 15 квітня 2002 року Одеський апеляційний господарський суд частково задовольнив апеляційну скаргу відповідача та виключив певну харчову продукцію з переліку, наведеному в рішенні від 18 січня 2002 року. Вочевидь, апеляційному суду не було відомо про ухвалу від 14 лютого 2002 року.
49. 29 травня 2002 року Вищий господарський суд України скасував рішення судів нижчих інстанцій та відмовив у задоволенні позову другого заявника.
50. 18 червня 2002 року другий заявник звернувся до Вищого господарського суду України із заявою про перегляд його постанови від 29 травня 2002 року у зв’язку з нововиявленими обставинами, а саме рішенням Приморського районного суду від 24 травня 2002 року, яким порушення кримінальної справи щодо посадових осіб
фірми «Ю.» було визнане незаконним (див. пункт 11). Вищий господарський суд України направив цю заяву до Одеського апеляційного господарського суду для розгляду.
51. 25 листопада 2002 року Одеський апеляційний господарський суд скасував постанову Вищого господарського суду України
від 29 травня 2002 року. Він постановив, що оскаржувана виїмка була здійснена в рамках кримінального провадження, порушення якого було визнане незаконним. Крім того, у працівників міліції не було процесуальних документів, які дозволяли їм вилучення відповідних товарів. Також було встановлено, що вилучене майно ніколи не використовувалося в якості речового доказу у кримінальному провадженні, а активи не були заморожені або передані фірмі «Д.» для забезпечення цивільного позову. Зрештою, суд зазначив, що фірма «Д.» не мала юридичних підстав для продажу цих товарів.
52. 03 квітня 2003 року державна виконавча служба перерахувала другому заявнику 4 404 грн, які вона стягнула з фірми «Д.» на виконання ухвали від 14 лютого 2002 року.
53. 23 березня 2004 року державна виконавча служба повернула до суду виконавчий лист у зв’язку з неможливістю його виконання через відсутність у фірми «Д». будь-яких коштів або майна.
54. 02 квітня 2002 року другий заявник звернувся до Господарського суду Одеської області зі скаргою на бездіяльність державної виконавчої служби щодо виконання ухвали від 14 лютого 2002 року (див. пункт 47).
55. 09 червня 2003 року Господарський суд Одеської області встановив, що державна виконавча служба дійсно допустила незаконну бездіяльність зі свого боку: служба не вжила жодних заходів для забезпечення виконання рішення.
F. Провадження щодо державної виконавчої служби, ініційоване заявниками
56. 13 грудня 2004 року заявники подали позов до державної виконавчої служби, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
57. 26 грудня 2005 року Київський районний суд м. Одеси зобов’язав державну виконавчу службу сплатити другому заявникові 98 131 грн відшкодування матеріальної шкоди (невиконана частина ухвали від 14 лютого 2002 року – див. пункти 47 та 52). Суд також зобов’язав відповідача сплатити заявникам спільно 30 000 грн (приблизно 5 000 євро) відшкодування моральної шкоди та залишив без задоволення вимогу першої заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди.
58. 21 червня 2006 року Апеляційний суд Одеської області скасував постанову Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня
2005 року. Він залишив без задоволення позов першої заявниці та закрив порушене другим заявником провадження, встановивши, що його позов мав розглядатися господарськими судами.
59. Заявники подали касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, який 24 березня 2008 року відкрив провадження.
60. Відповідно до зауважень заявників від 07 вересня 2017 року вони не отримали жодної інформації від Вищого адміністративного суду України щодо подальшого прогресу у цьому проваджені.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
A. Застосовне законодавство
61. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року) у редакції, чинній на час подій, наведені в рішенні Суду у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine)
(заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).
62. Відповідні положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду»
від 01 грудня 1994 року (далі – Закон України «Про відшкодування шкоди») у редакції, чинній на час подій, передбачають:
Стаття 1
«Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:
1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого...
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.»
Стаття 2
«Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
постановлення виправдувального вироку суду; ...»
Стаття 3
«У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються:
1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; ... та
5) моральна шкода.»
B. Національна практика, наведена Урядом
63. Уряд надав Суду такі рішення національних судів, які він вважав такими, що стосуються справи.
64. 18 липня 2006 року Краснолиманський міський суд задовольнив цивільний позов особи до Державної казначейської служби України та місцевого відділу міліції у зв’язку з його незаконним кримінальним переслідуванням. Суд зазначив, що під час кримінального провадження щодо позивача, яке тривало майже чотири роки та шість місяців і було закрите через відсутність доказів його вини, він перебував під підпискою про невиїзд. Суд присудив йому 20 062 грн, що становило приблизно 3 000 євро, відшкодування моральної шкоди. 16 жовтня 2006 року Апеляційний суд Донецької області залишив це рішення без змін.
65. 01 листопада 2007 року Тельманівський районний суд задовольнив аналогічний позов особи про відшкодування шкоди у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього та застосованим до нього в рамках цього провадження запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд тривалістю у один рік та два місяці. Як і у згаданій справі кримінальне провадження було закрите на стадії досудового слідства через відсутність доказів вини особи. Сума, присуджена судом в якості відшкодування моральної шкоди, становила 14 000 грн (приблизно 1 900 євро на той час).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОЇ ЗАЯВНИЦІ
66. Перша заявниця скаржилася на непроведення ефективного розслідування на національному рівні її твердження про жорстоке поводження працівників міліції 24 липня 2001 року. Хоча вона посилалася на статтю 13 Конвенції, Суд вважає, що ця скарга має розглядатися за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Прийнятність
67. Уряд стверджував, що згідно з наданою прокуратурою Суворовського району інформацією у 2001 році жодних скарг першої заявниці щодо стверджуваного жорстокого поводження з нею 24 липня 2001 року не реєструвалось. Тому Уряд стверджував, що перша заявниця не вичерпала доступні національні засоби юридичного захисту.
68. Перша заявниця доводила, що вона неодноразово скаржилася до різних органів влади.
69. У своїх додаткових зауваженнях Уряд також стверджував, що перша заявниця не дотрималася правила шестимісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції. Згідно з його твердженнями, якщо перша заявниця вважала, що у неї не було ефективних національних засобів юридичного захисту, які б вона могла вичерпати, вона мала подати скаргу до Суду протягом шести місяців від дати події 24 липня 2001 року.
70. Перша заявниця не дала коментарів з цього приводу.
71. З огляду на матеріали справи (див., зокрема, пункти 12 – 14), Суд приймає аргумент першої заявниці, що вона зверталася зі скаргами на подію до різних органів влади, та зазначає, що можна стверджувати, що вона вжила достатніх заходів на національному рівні перед поданням своєї скарги до цього Суду.
72. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтувалося на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту.
73. Щодо заперечення Уряду про недотримання першою заявницею правила шестимісячного строку Суд зазначає, що у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 97,
від 15 травня 2012 року) він встановив, що процедури оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не виявилися спроможними забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування. При цьому Суд визнав доцільним, що заявник у цій справі чекав закінчення судового розгляду, під час якого національні суди розглядали по суті скаргу на жорстоке поводження, перш ніж подати її до Суду (там само, пункт 99).
74. У цій справі перша заявниця висунула твердження про жорстоке поводження з нею під час судового розгляду її справи. Хоча зрештою ця скарга не була розглянута по суті, вона була настільки тісно пов’язана з висунутими проти неї обвинуваченнями, що їй навряд чи можна докоряти тим, що вона скористалася цим засобом юридичного захисту, перш ніж подати скаргу до Суду. У будь-якому разі перша заявниця не чекала закінчення судового розгляду у її справі (яке відбулося 19 січня 2010 року) та подала свою заяву 01 грудня
2006 року, коли їй стало зрозуміло, що в рамках цього провадження проведення ефективного розслідування на національному рівні її твердження про жорстоке породження не може бути забезпечено. Отже, Суд не вбачає жодних вагомих підстав вважати цю скаргу такою, що була подана із запізненням, і також відхиляє заперечення Уряду з цього приводу.
75. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
76. Перша заявниця зазначила, що застосування до неї працівниками міліції сили не розглядалось та вони не понесли покарання. Вона вважала особливо несправедливим те, що замість забезпечення проведення ефективного розслідування її небезпідставної скарги на жорстоке поводження, органи влади зосередили свої зусилля на кримінальному переслідуванні її самої у зв’язку з тими самими подіями.
77. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.
78. Суд підкреслює, що у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, здатного призвести до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII та «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 31, ЄСПЛ 2000-IV). Мінімальні критерії ефективності, визначені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).
79. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що наступного дня після події перша заявниця пройшла медичне обстеження, яким на її обличчі та тілі були встановлені численні крововиливи. Незабаром після цього вона поскаржилася на жорстоке поводження з нею працівників міліції до різних органів влади. Крім того, органи влади мали у своєму розпорядженні відеозапис подій 24 липня 2001 року, з якого було зрозуміло, що до інциденту в першої заявниці не було жодних тілесних ушкоджень, а після нього у неї на обличчі був крововилив (див. пункти 16 та 32).
80. Наведені міркування надали достатнє підґрунтя для того, щоб органи влади вважали скаргу першої заявниці «небезпідставною» для цілей статті 3 Конвенції та, відповідно, такою, що вимагала від них проведення ефективного розслідування.
81. Не оспорювалося, що між першою заявницею та працівниками міліції виникла сутичка та під час цієї сутички і вона, і двоє працівників міліції зазнали певних тілесних ушкоджень. Проте вбачається, що потерпілими у зв’язку з цією подією вважалися лише працівники міліції, але не перша заявниця. Так, Суд зауважує, що
20 грудня 2001 року прокуратура Суворовського району відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за скаргою першої заявниці на жорстоке поводження на підставі того, що застосування засобів стримування до першої заявниці було виправдане її незаконною та агресивною поведінкою (див. пункт 16). Щодо тілесних ушкоджень першої заявниці, які не могли бути пояснені тим, що її насильно витягли з автомобіля та застосували наручники, прокурор лише зазначив, що вона приховала обставини, за яких їх зазнала.
82. Вбачається, що у згаданій постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів.
83. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи (див. пункти 17 – 24).
84. Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції (див. пункти 35 та 38). Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження.
85. У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції.
86. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ПЕРШОЇ ЗАЯВНИЦІ
87. Перша заявниця скаржилася, що тривалість кримінального провадження щодо неї була несумісною з вимогою «розумного строку», закріпленою у пункті 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
A. Прийнятність
88. Уряд доводив, що перша заявниця не вичерпала доступні їй національні засоби юридичного захисту, оскільки вона не зверталась з позовом про відшкодування шкоди відповідно до Закону України «Про відшкодування шкоди» (див. пункт 62). Він стверджував, що такий захід був ефективним як в теорії, так і на практиці, та надав копії декількох рішень, якими національні суди присудили приватним особам відшкодування за незаконне порушення кримінальної справи щодо них та застосування підписки про невиїзд (див. пункти 63 – 65).
89. Перша заявниця стверджувала, що вона не мала жодного ефективного національного засобу юридичного захисту, який могла б вичерпати.
90. Суд нагадує, що вирішальним при оцінці ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги на тривалість провадження є те, чи може заявник подати таку скаргу до національних судів, вимагаючи конкретного відшкодування; інакше кажучи, чи існує засіб юридичного захисту, здатний задовольнити його скарги, надаючи пряме та швидке відшкодування (див. рішення у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine), заява № 11447/04, пункт 28,
від 11 грудня 2008 року). Суд також встановив, що засіб юридичного захисту є «ефективним», якщо його можна використати або для прискорення вирішення справи судами, які її розглядають, або для забезпечення скаржника адекватним відшкодуванням у зв’язку із затримками, які вже сталися (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudła v. Poland) [GC], заява № 30210/96,
пункти 157 – 159, ЄСПЛ 2000-XI).
91. Застосовуючи наведені принципи до цієї справи, Суд зазначає, що процедура відшкодування шкоди на національному рівні, на яку посилався Уряд, не може забезпечити прискорення судового розгляду. Вона також не передбачала конкретного відшкодування моральної шкоди, завданої необґрунтованою тривалістю провадження. Зрештою, надані Урядом рішення національних судів не стосувались чітких скарг на тривалість провадження (див. для порівняння рішення у справі «Наконечний проти України» [Комітет] (Nakonechnyy v. Ukraine) [Committee], заява № 17262/07, пункт 18, від 26 січня
2012 року).
92. Крім того, Суд посилається на свої попередні висновки в інших справах проти України щодо відсутності у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на тривалість кримінального провадження
(див. рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine),
заява № 66561/01, пункти 78, 79, від 30 березня 2004 року).
93. За цих обставин Суд вважає, що не було достатньою мірою встановлено, що звернення до запропонованого Урядом засобу юридичного захисту могло забезпечити першій заявниці відшкодування шкоди у зв’язку з її скаргою на тривалість провадження у її справі. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
94. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
95. Перша заявниця стверджувала, що тривалість провадження, яке характеризувалося двома поверненнями справи на новий розгляд, була нерозумною. Вона також зазначила, що, хоча зрештою її виправдали, протягом восьми років органи влади тримали її у стані невизначеності щодо її долі та протягом майже всього цього періоду вона перебувала під підпискою про невиїзд.
96. Уряд доводив, що тривалість кримінального провадження щодо першої заявниці була розумною. Він зазначив, що декілька перенесень засідань у цьому провадженні були пов’язані з вагітністю першої заявниці.
97. Відповідно до усталених принципів практики Суду розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67,
ЄСПЛ 1999-II).
98. Суд зазначає, що у згаданій справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) (пункт 76) він встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження. Вбачається, що немає підстав для того, щоб Суд дійшов іншого висновку за обставин цієї справи. Отже, основна затримка у провадженні – понад сім років – була спричинена дворазовим поверненням справи на новий розгляд (див., зокрема, пункти 31 та
34 – 38).
99. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно першої заявниці у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження щодо неї.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО ЗАЯВНИКА
100. Другий заявник скаржився на порушення його прав за
статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
A. Прийнятність
101. Уряд зауважив, що він не міг сформувати свою позицію щодо прийнятності цієї частини заяви, оскільки усі відповідні офіційні записи були знищені у зв’язку із закінченням встановленого законом строку їхнього зберігання.
102. Другий заявник стверджував, що втручання у його майнові права було достатньо встановленим вже наявними у матеріалах справи документами.
103. Суд вважає, що скарга другого заявника порушує серйозні питання фактів і права за Конвенцією, вирішення яких вимагає розгляду по суті.
104. Суд також зазначає, що ця частина скарги не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
105. Другий заявник стверджував, що держава несла відповідальність за низку незаконних дій та бездіяльність, які порушили його майнові право. У зв’язку з цим він посилався на вилучення 24 липня 2001 року харчової продукції, яка йому належала, її передання приватній фірмі, невиконання ухваленого на його користь рішення проти цієї фірми внаслідок незаконної бездіяльності державної виконавчої служби та неспроможність національних судів вирішити справу за його позовом до державної виконавчої служби про відшкодування шкоди.
106. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги, посилаючись на відсутність у його розпорядженні відповідних документів (див. також пункт 101).
107. Суд повторює, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту надає право на позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (див. рішення у справі «Броньовський проти Польщі» [ВП] (Broniowski v. Poland) [GC],
заява № 31443/96, пункт 147, ЄСПЛ 2004-V).
108. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що національними судами достатньою мірою було встановлено, що вилучення працівниками міліції майна другого заявника та його передача приватній фірмі були незаконними (див. пункт 51). Аналогічно, національними судами було визнано, що відповідальність за те, що другий заявник не міг повернути свої товари чи отримати відшкодування їхньої вартості несли державні органи, а саме державна виконавча служба (див., зокрема, пункт 55).
109. Суд пам’ятає про відсутність у матеріалах справи будь-яких документів щодо результатів провадження за позовом про відшкодування шкоди, поданим другим заявником до державної виконавчої служби. Згідно з твердженнями другого заявника станом на 07 вересня 2017 року, дату подання його доводів до Суду, він не отримував інформації від Вищого адміністративного суду України
з 24 березня 2008 року (див. пункт 60). Суд також із жалем зазначає, що Уряду не вдалося з’ясувати, чи був подальший прогрес у цьому провадженні.
110. Проте незалежно від кінцевого результату розгляду відповідного провадження Суд бере до уваги докладені другим заявником активні зусилля при зверненні до різних державних органів за приблизно шість з половиною років (розраховано з посиланням на останню відому подію, а саме: відкриття провадження у Вищому адміністративному суді України 24 березня 2008 року), а можливо й більше. До того ж, як справедливо зазначив другий заявник, втручання держави у його майнові права не обмежувалося незаконним вилученням його товарів, але й свавільною передачею товарів приватній фірмі та невжиттям державною виконавчою службою
жодних заходів для стягнення з цієї компанії відшкодування вартості його майна.
111. Зазначені міркування є достатніми для висновку Суду, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ТА ПРОТОКОЛІВ ДО НЕЇ
112. Перша заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на нерозумність тривалості цивільного провадження щодо неї. Крім того, вона скаржилася за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на тривалість застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд у кримінальному проваджені. Зрештою, вона скаржилася, що стверджуване втручання у майнові права її чоловіка порушило її власні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на те, що вони були подружжям. Суд повідомив про ці скарги Уряд держави-відповідача.
113. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки за статтею 3 та пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо першої заявниці, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника (див. пункти 86, 99 та 111) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
114. Перша заявниця додатково скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість кримінального та цивільного проваджень щодо неї. Крім того, вона скаржилась за статтею 5 Протоколу № 7 до Конвенції, що незадоволення судами її позовів у ініційованому її чоловіком провадженні суперечило принципу рівності подружжя. Другий заявник додатково скаржився, що застосована до його дружини підписка про невиїзд негативно вплинула на його свободу пересування і, таким чином, порушила його права за
статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
115. У світлі всіх наявних в нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд доходить висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
116. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
117. Перша заявниця вимагала 101 105 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Другий заявник вимагав 80 284 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Ця сума складалась з 20 923 євро (еквівалент 98 131 грн у 2002 році – див. пункт 57) та 59 361 євро (приблизний втрачений прибуток). Другий заявник також вимагав 60 658 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
118. Уряд заперечив проти зазначених вимог як надмірних та необґрунтованих.
119. За відсутності будь-яких документів щодо результатів провадження про відшкодування шкоди, ініційованого другим заявником проти державної виконавчої служби (див. пункти 59, 60), Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою.
120. При цьому Суд вважає, що заявники мали зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як передбачено статтею 41 Конвенції, Суд присуджує в якості відшкодування моральної шкоди 10 000 євро першій заявниці та 5 000 євро другому заявнику.
B. Судові та інші витрати
121. Не вказавши конкретної суми, заявники також вимагали компенсацію судових та інших витрат, понесених в національних судах. Крім того, вони вимагали суму в розмірі 3% від зазначених вимог щодо справедливої сатисфакції в якості компенсації за представництво їхніх інтересів в провадженні у Суді. В обґрунтування цієї вимоги вони надали копію договору про надання юридичних послуг, укладеного з паном Хатаком 05 жовтня 2010 року, згідно з яким вони взяли на себе зобов’язання сплатити йому 3% від суми справедливої сатисфакції, присудженої Судом у цій справі.
122. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих.
123. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Боттацці проти Італії» [ВП] (Bottazzi v. Italy) [GC], заява № 34884/97, пункт 30,
ЄСПЛ 1999-V).
124. Суд зазначає, що заявники уклали зі своїм представником договір щодо його гонорару, який можна порівняти з угодою про умовний адвокатський гонорар. Такий договір, за яким клієнт погоджується сплатити представнику в якості гонорару певний відсоток від суми, у разі її присудження позивачу судом, – за яким зобов’язання виникають виключно між захисником та його клієнтом – не може бути обов’язковим для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, які слід присудити, з урахуванням не лише того, чи були такі витрати понесені фактично, але також і, чи були вони обґрунтованими (див. рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 55, ЄСПЛ 2000‑XI).
125. У світлі зазначених принципів та з огляду на матеріали справи Суд вважає за належне присудити заявникам спільно 300 євро за представництво їхніх інтересів у Суді та додатково будь-який податок, що може їм нараховуватися на цю суму.
C. Пеня
126. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Оголошує прийнятними скаргу першої заявниці за статтею 3 Конвенції на непроведення ефективного розслідування на національному рівні її тверджень про жорстоке поводження працівників міліції, її скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального провадження щодо неї та скаргу другого заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення його майнових прав;
2. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарг першої заявниці за: пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість цивільного провадження щодо неї; статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд; та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на вилучення працівниками міліції майна її чоловіка;
3. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними;
4. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці;
5. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першої заявниці у зв’язку з тривалістю кримінального провадження щодо неї;
6. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника;
7. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, першій заявниці,
пані Ірині Валеріївні Горковлюк, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, другому заявнику,
пану Станіславу Юлійовичу Кагановському, в якості відшкодування моральної шкоди;
(iii) 300 (триста) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості відшкодування судових витрат, понесених у Суді;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова
[1]1. Виправлено 19 листопада 2018 року: у попередній редакції дата була: «09 січня 2001 року».
[2]2. Виправлено 19 листопада 2018 року: у попередній редакції дата була: «03 січня 2001 року».
Full & Egal Universal Law Academy