© Переклад Української Гельсінської спілки з прав людини
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ГЬОРМЮС ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
(AFFAIRE GÖRMÜŞ ET AUTRES c. TURQUIE)
(Заява № 49085/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
19 січня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
19/04/2016
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Гьормюс проти Туреччини»,
Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Юлія Лаффранк (Julia Laffranque), Голова,
Ішіль Каракаш (Işıl Karakaş),
Поль Лемменс (Paul Lemmens),
Валеріу Гріцко (Valeriu Griţco),
Ксенія Турковіч (Ksenija Turković),
Стефані Муру-Вікстрьом (Stéphanie Mourou-Vikström),
Жорж Раварані (Georges Ravarani), судді,
та Стенлі Нейсміт, Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 15 грудня 2015 року
виносить таке рішення, яке було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 49085/07), яку 9 листопада 2007 року подали до Суду проти Турецької Республіки на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) шість громадян Туреччини: пан Ахмет Альпер Гьормюс, пан Мехмет Ферда Баланкар, пан Ахмет Хасім Акман, пан Ахмет Сік, пан Невзат Чичек та пані Бану Узпедер (далі – заявники).
2. Заявників представляв пан Фікрет Ількіз, адвокат в м. Стамбул. Уряд Туреччини (далі – Уряд) представляв його Уповноважений.
3. В своїх заявах, заявники, які на час подій працювали журналістами, зокрема, стверджували, що обшук їхніх службових приміщень, який проводився з 13 по 16 квітня 2007 року та вилучення документації в друкованому або електронному вигляді, що за їхніми твердженнями, становить значну кількість заходів, спрямованих з метою встановлення джерел інформації, порушили їхнє право на свободу вираження поглядів, зокрема, право на отримання або розповсюдження інформації в якості журналістів. У зв’язку з цим вони посилаються на статтю 10 § 1 Конвенції.
4. 21 листопада 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Список з шести заявників міститься в додатку.
6. Обставини справи, як вони були представлені сторонами, можуть бути викладені наступним чином.
7. Перший заявник, пан Гьормюс, на час подій працював директором видавництва щотижневого періодичного видання Nokta («Le Point»). Другий і третій заявники, пан Баланкар та пан Акман, працювали на посадах головних редакторів видавництва Nokta, інші три заявники працювали в зазначеному періодичному виданні в якості журналістів-слідчих.
8. У випуску № 23 щотижневика Nokta (5 – 11 квітня 2007 року) було опубліковано статтю під назвою «Знову як в 2004 році: турецькі збройні сили в пошуках співробітництва з «дружніми» НУО» (Gene 2004: TSK ‘dost’ STK’larla işbirliği arayışında). Ця стаття містила інформацію щодо того, що підрозділ з питань зв’язків з громадськістю Генерального штабу збройних сил (далі – Генеральний штаб) підготував інформаційний пакет (у військовій термінології – andıç), який об’єднував дев’ять документів та складався з 52 сторінок в цілому. В зазначених документах містився список видавництв періодичної преси та журналістів, класифікованих відповідно до критеріїв «за» або «проти» турецьких збройних сил, а також перелік статей про збройні сили, позначені відповідними знаками: «плюс» (позитивний) та «мінус» (негативний). Згідно зі статтею, ці документи були призначені для того, щоб проводити відбір журналістів, які будуть запрошені на заходи, організовані Генеральним штабом збройних сил, або яким буде дозволено їх висвітлювати. Автор статті також піддав сумніву достовірність інформації щодо маніфестацій і зустрічей, організованих неурядовими організаціями (НУО), які розглядаються як наближені до збройних сил, та які не явно працювали на підняття авторитету збройних сил, а також висловив сумнів щодо того, чи можна вважати такі політичні події «громадськими» або «неурядовими».
9. Ключові професійні організації, що представляють засоби масової інформації, такі як Медіа-ради та Асоціації журналістів Туреччини виступили проти процесу відбору періодичних видань та журналістів, який проводився штабом, назвавши його свавільним і таким, що завдає шкоди свободі вираження думки і свободі преси.
10. 5 квітня 2007 року начальник Генерального штабу, Головнокомандувач Збройних сил (далі – начальник Генерального штабу), не надавши коментарів з приводу практики, критикованої в оскаржуваній статті, звернувся до військової прокуратури при Генеральному штабі (далі – військова прокуратура), з вимогою розпочати розслідування за фактом «опублікування документа, що належить до департаменту Генерального штабу з питань зв’язків з громадськістю».
11. На підставі статей 220 («Створення злочинної організації з метою вчинення злочинів ») та 336 («Розголошення конфіденційної інформації») Кримінального кодексу Туреччини військовою прокуратурою було розпочато кримінальне провадження.
12. 6 квітня 2007 року працівник військової прокуратури зателефонував першому заявнику, пану Гьормюсу, та запропонував йому повернути документи, «в такому вигляді як вони були йому передані», на основі, яких була написана оскаржувана стаття.
13. Перший заявник відмовився, вказавши, що відомості стосовно пакету документів, які розглядаються, були підтверджені в прес-релізі, опублікованому Генеральним штабом. Він додав, що посилання (число і дата) на документи щодо НУО чітко згадувалися у вищевказаній статті, а їх оригінали в будь-якому випадку знаходилися у співробітників Генерального штабу.
14. 9 квітня 2007 року військова прокуратура звернулася до військового суду Генерального штабу з вимогою про надання ордеру на проведення обшуку всіх офісів видавництва щотижневика Nokta та, зокрема, отримання копій всіх файлів, що знаходяться на приватних або службових комп’ютерах, в архівах та інших комп’ютерних програмах, а також на жорстких та CD дисках, і будь-яких інших аналогічних носіях інформації. Крім того, було заявлено вимогу щодо надання дозволу на отримання паперових роздруківок із комп’ютерних файлів, та, з метою забезпечення доступу до цих файлів, вилучення всіх комп’ютерних засобів для їх подальшої розшифровки в кримінологічній лабораторії.
15. Рішенням від 10 квітня 2007 року військовий суд Генерального штабу надав дозвіл на проведення обшуку всіх офісів видавництва щотижневика Nokta і отримання цифрових та паперових копій всіх файлів, що містяться на приватних або службових комп’ютерах, в архівах і комп’ютерних програмах, а також на жорстких та CD дисках, і будь-яких інших аналогічних носіях інформації. Водночас, судом було відхилено вимогу прокуратури щодо надання можливості вилучення всіх комп’ютерних засобів з метою отримання доступу до комп’ютерних файлів. Суд зазначив, що розслідування обмежилося встановленням осіб, відповідальних за витік інформації за межі Генерального штабу, та що дозвіл на збір документів щодо цього навряд чи порушить, саму по собі, свободу преси, а також, що обшук, який буде здійснюватися з дотриманням свободи преси, відповідав положенням кримінально-процесуального кодексу. Суд також зобов’язав військового прокурора бути присутнім під час обшуку.
16. 11 квітня 2007 року військовий прокурор, оскаржуючи вищевказане рішення суду від 10 квітня 2007 року звернувся до військового суду Командування військово-повітряних сил з проханням про надання дозволу на вилучення, під час обшуку, всіх інформаційних носіїв.
17. Того ж дня військовий суд Командування військово-повітряних сил відхилив протест військового прокурора. Крім того, він скасував вищезгадане рішення від 10 квітня 2007 року, відповідно до якого було встановлено обов’язкову присутність військового прокурора під час обшуку.
18. 12 квітня 2007 року військова прокуратура звернулася до прокуратури Республіки Бакиркьой з вимогою щодо проведення відповідного обшуку.
19. 13 квітня 2007 року о 12 годині представники прокуратури разом з працівниками поліції Бакиркьой прибули до головного офісу Nokta з метою проведення обшуку. На початку обшуку перший заявник надав їм документи, які вимагав військовий прокурор. Ці документи, в вигляді копій і датовані жовтнем та листопадом 2006 року, в основному стосувалися «оцінки акредитованих видавництв», «проведених змін в редакційній політиці, імен власників та команд журналістів в сфері засобів масової інформації», «інтерв’ю з Тункай Озкан, проведеного 16 грудня 2003 року», «Сарікізу (Sarıkız), аналізу соціальної ситуації та пропозицій», індивідуальних оцінок журналістів та аналізу тенденцій редакційної політики газет і різних цілей, переслідуваних ними.
20. Процес перенесення на зовнішні накопичувачі всіх даних з 46 робочих або приватних комп’ютерів, які знаходилися в офісах Nokta, тривав до 5:00 ранку 16 квітня 2007 року. Одна з копій документів, які були перенесені на зовнішні носії інформації, та які зберігалися в органах поліції, була надана на CD диску на прохання заявників та їхніх адвокатів.
21. 16 квітня 2007 року о 9 годині ранку після закінчення обшуку було підписано протокол учасниками, які брали участь у проведенні даної слідчої дії, зокрема, прокурором Бакиркьой, працівниками поліції та адвокатами, що представляли видавництво Nokta. Останні, шляхом внесення до відповідного протоколу своїх зауважень, уточнили, що вони вважають, що обшук і вилучення було проведено в порушення положень статті 12 закону про пресу, положення, що забороняє змушувати журналістів розкривати свої джерела інформації, включаючи відомості та відповідні документи.
22. Тим часом, 13 квітня 2007 року адвокати, що представляли інтереси видавництва Nokta, та перший заявник оскаржили дозвіл на проведення обшуку і вилучення документів, та вимагали його скасування на підставі того, що він порушує їхнє право на захист журналістських джерел. У зв’язку з цим вони посилалися на рішення Суду у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства» (Goodwin c. Royaume-Uni) (від 27 березня 1996 року, Збірник рішень та ухвал 1996- II), Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи № R (2000)7 про право журналістів не розкривати свої джерела інформації, а також на національне законодавство про свободу преси.
23. Рішенням військового суду Командування військово-повітряних сил від 24 квітня 2007 року, про яке заявників офіційно було повідомлено 14 травня 2007, було відхилено заперечення заявників. Посилаючись на конституційний принцип, відповідно до якого «преса є вільною і не підлягає цензурі», він вказав, що свобода преси може піддаватися певним обмеженням відповідно до однієї із легітимних цілей, передбачених законом. Суд пояснив, що оскаржувані заходи були призначені з метою отримання доказів, які за його твердженнями, повинні були надати змогу затримати осіб, відповідальних за розповсюдження документів, що підпадали під категорію «секретно» і зберігалися в приміщеннях Генерального штабу. Він вважав, що оскаржувані обшук і вилучення документів були спрямовані виключно на з’ясування обставин щодо розголошення документа, класифікованого як «секретно», і що вони жодним чином не мали на меті ані встановлення осіб, відповідальних за витік інформації, ані змушення журналістів розкривати свої джерела інформації. Суд також уточнив, що під час проведення вказаної операції не було вилучено жодного комп’ютера. Крім того, він додав, що Кримінальний кодекс передбачає санкції щодо тих, хто надавав, використовував, зберігав або оприлюднював будь-яку інформацію, розголошення якої було заборонено владою з метою захисту державної безпеки і, що той же Кодекс, не звільняв журналістів від кримінальної відповідальності.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
24. Відповідно до статті 220 Кримінального кодексу, за створення злочинної організації з метою вчинення злочинів передбачається покарання у вигляді позбавлення волі строком від двох до шести років. Членство в такій організації карається від одного до трьох років позбавлення волі.
25. Відповідно до статті 336 Кримінального кодексу, розголошення конфіденційної інформації, яку компетентні органи влади заборонили розкривати відповідно до закону, карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
26. Відповідно до статті 66 Закону про створення військових судів і провадження в них, військові суди мають право призначати проведення в приватних та робочих приміщеннях обшуків і вилучень з міркувань національної безпеки, громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров’я чи моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
27. Заявники скаржилися на порушення їхніх прав на свободу вираження поглядів. Вони стверджували, що оскаржувані заходи порушили таємницю щодо їхніх джерел інформації і являють собою форму залякування, вчиненого проти їхньої журналістської діяльності. Вони посилалися на статтю 10 Конвенції, яка передбачає:
« 1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. »
28. Уряд оскаржує твердження заявників.
A. Прийнятність
29. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
30. Заявники стверджують, що, незважаючи на те, що було вказано у рішенні військового суду, військова влада, шляхом вжиття відповідних заходів щодо оскажуваних обшуку і вилучення документації, мала на меті саме з’ясування їхніх джерел інформації. Вони вважають, що, військова прокурора, вимагаючи від журналістів надати документи «в такому вигляді як вони були їм передані», не мала іншої мети, окрім як встановлення осіб, які передали зазначені документи. Вони також стверджують, що сфера застосування постанови, виданої військовим судом щодо проведення обшуку була настільки широкою, що вона охопила всі дані, якими володіло видавництво Nokta. Вони звинувачують слідчі органи у виконанні цієї постанови суду, і вони вважають, що такі заходи мають розглядатися як залякування і стримування, спрямовані проти журналістської діяльності.
31. Уряд стверджує, що обшук було проведено з дотриманням чинного законодавства (в тому числі відповідно до статті 66 Закону № 353, який передбачає створення військових судів і регулює їх діяльність) і відповідно до постанови військового суду, та, за його твердженнями, з метою запобігання розголошенню інформації, що підпадає під категорію «конфіденційно» та захисту національної безпеки. Він вказав, що статтями 116-121 Кримінального процесуального кодексу передбачено необхідні гарантії проти зловживання з боку влади щодо отримання доказів у рамках кримінального розслідування. Він посилається на постанову військового суду, якою було встановлено, що, як стверджує Уряд, оскаржуваний обшук, був призначений не для розкриття таємниці журналістських джерел, а з метою отримання доказів щодо встановлення осіб, які були джерелом витоку конфіденційних документів з Генерального штабу. Він додав, що перший заявник відмовився повернути відповідним посадовим особам Генерального штабу документи, і, що з огляду на це влада мала право вважати, що зазначене може свідчити про наявність доказових елементів кримінального характеру в службових приміщеннях заявників.
2. Оцінка Суду
a) Наявність втручання
32. Суд вважає, що заходи щодо проведення обшуку на робочому місці заявників і вилучення їхніх даних в електронному або друкованому вигляді, являє собою втручання в право заінтересованих осіб на свободу вираження поглядів, про що жодна з сторін не заперечує.
33. Таке втручання суперечить статті 10, якщо тільки воно не «передбачено законом», не переслідувало одну або кілька законних цілей відповідно до параграфу 2, і не було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
b) «Передбачено законом»
34. В своїй заяві заявники стверджували, що оскаржуване втручання не було передбачено законом, оскільки, на їхню думку, воно явно суперечило статті 12 Закону про пресу, яка передбачає заборону примушувати журналістів оприлюднювати свої джерела. Проте, заявники не продовжували підтримувати свої твердження з цього приводу в своїх подальших запереченнях.
35. Суд зазначає, що як і Уряд, так і національні суди, спростовуючи аргумент щодо незаконності оскаржуваних заходів, вважали, що обшук приміщення та вилучення документів були проведені відповідно до статті 66 закону № 353, що передбачає створення військових судів та регулювання їхньої діяльності, який за їхніми твердженнями, має пріоритет над статтею 12 Закону про пресу. З огляду на, що «закон» за змістом статті 10 § 2 Конвенції є чинним, як інтерпретували його компетентні суди (див., наприклад, рішення у справах «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» (Sunday Times v. United Kingdom) (№ 1 ) від 26 квітня 1979 року, § 47, серія A, № 30, та «Касадо Кока проти Іспанії» (Casado Coca c. Espagne) від 24 лютого 1994 року, § 43, серія А № 285-А), а також враховуючи те, що сторони не оскаржували в подальшому це твердження в Суді, Суд буде виходити з того, що положення статті 66 закону № 353 відповідають вимогам щодо того, що втручання може розглядатися як таке, що «передбачено законом».
c) Легітимна мета
36. Як стверджує Уряд, оскаржувані обшук і вилучення інформаційних даних мали на меті «запобігання розголошенню конфіденційної інформації», а також були спрямовані на захист «національної безпеки»
Заявники не погодилися з цим аргументом.
37. Суд не переконаний в тому, що оскаржувані заходи були вжиті з метою захисту «національної безпеки». Він зазначає, що національні органи влади не порушували кримінального провадження за фактом здійснення діяльності, що становить загрозу «національній безпеці» ані щодо заявника, ані щодо третіх осіб. Він нагадує про необхідність стриманого застосовування цього терміну та його обмеженого тлумачення, застосовуючи його, як це було продемонстровано, тільки тоді, коли це необхідно для запобігання опублікування такої інформації з метою захисту національної безпеки (рішення у справі «Штолль проти Швейцарії» (Stoll c. Suisse) [ВП], заява № 69698/01, § 54, ЄСПЛ 2007-V).
38. Однак, Суд готовий визнати, що такі дії можуть розглядатися як законні для військової влади, яка намагалася запобігти розголошенню конфіденційної інформації.
У зв’язку з цим необхідно розглянути, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, зокрема, чи було воно пропорційним легітимній меті.
d) «Необхідний у демократичному суспільстві»
i. Принципи, розроблені Судом
39. Суд зазначає, що, в цій справі питання стосується трьох сфер, пов’язаних зі свободою вираження поглядів, з приводу чого він уже висловлював свою думку: захист журналістських джерел, поширення конфіденційної інформації та захист інформаторів.
α. Свобода преси і захист журналістських джерел
40. Суд нагадує, що преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може виходити за певні межі, які стосуються захисту репутації та прав інших осіб, а також необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов’язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов’язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань що становлять суспільний інтерес (див., наприклад, рішення у справі «Де Хаєс та Джіжельс проти Бельгії» (De Haes et Gijsels c. Belgique), 24 лютого 1997 року, § 37, Збірник рішень і постанов 1997-I, і «Фрессоз та Руар проти Франції» [ВП] (Fressoz et Roire c. France) [ВП], заява № 29183/95, § 45, ЄСПЛ 1999-I).
41. Суд нагадує, що відповідно до статті 10 § 2 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять суспільний інтерес, є невеликою (див., наприклад, «Вінгров проти Сполученого Королівства» (Wingrove c. Royaume Uni) від 25 листопада 1996 року, § 58, Доповіді 1996-V). При розгляді порушених перед Судом справ, він повинен проявляти максимальну обережність до вжитих державними органами заходів або накладених ними санкцій, які можуть перешкоджати пресі брати участь в обговоренні питань, що становлять суспільний законний інтерес (див., наприклад, рішення у справі «Бладет Тромсе і Стенсаас проти Норвегії» (Bladet Tromsø et Stensaas c. Norvège) [ВП], заява № 21980/93, § 64, ЄСПЛ- 1999-III).
42. В цілому, «необхідність» будь-якого обмеження на реалізацію свободи вираження поглядів має бути переконливо встановлена. За загальним правилом, проведення оцінки, чи існує «нагальна суспільна потреба», здатна виправдати обмеження, перш за все покладається на національні органи влади, щодо чого вони користуються певною свободою розсуду. Тим не менш, коли мова йде про пресу, влада має виключно обмежену свободу розсуду щодо оцінки наявності «нагальної суспільної потреби». Аналогічним чином, при визначенні, як того вимагає стаття 10 § 2, чи було обмеження пропорційним легітимній меті, повноваження національних органів влади щодо свободи розсуду стикаються з інтересом демократичного суспільства щодо забезпечення та підтримання свободи преси, інтересу, якому має бути надано значної ваги (див. mutatis mutandis, рішення у справах «Гудвін проти Великобританії» (Goodwin c. Royaume-Uni) від 27 березня 1996 року, § 40, Доповіді 1996-II, «Ворм проти Австрії» (Worm v. Austria) від 29 серпня 1997 року, § 47, Збірник 1997-V, та «Дюпюї та інші проти Франції» (Dupuis et autres c. France), заява № 1914-1902, § 36, від 7 червня 2007 року).
43. Проте, будь-яка особа, в тому числі журналіст, яка здійснює свободу вираження поглядів, бере на себе «обов’язки та відповідальність», обсяг яких залежить від її ситуації і технічних засобів, що використовуються (див., наприклад, «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (Handyside c. Royaume-Uni), рішення від 7 грудня 1976 року, § 49 in fine, серія А № 24). Таким чином, відповідно до статті 10 право журналістів на розповсюдження інформації з питань, що становлять суспільний інтерес, захищаються за умови, що вони діють добросовісно, на основі точних фактів, і надають «надійну та точну» інформацію з дотриманням журналістської етики (див., наприклад, рішення у справах «Коломбані та інші проти Франції» (Colombani et autres c. France), заява № 51279/99, § 65, ЕСПЛ 2002-V, і «Педерсен та Баадсгаард проти Данії» (Pedersen et Baadsgaard c. Danemark) [ВП], заява № 49017/99, § 78, ЄСПЛ 2004-XI та «Масшелін проти Бельгії» (Masschelin c. Belgique), заява № 20528/05, від 20 листопада 2007 року).
44. Зокрема, захист журналістських джерел є одним з наріжних каменів свободи преси. Відсутність такого захисту може спонукати журналістські джерела відмовитися від надання допомоги пресі щодо інформування громадськості з питань, що становлять суспільний інтерес. Відповідно, преса не зможе відігравати свою життєво важливу роль «сторожового пса», а її здатність забезпечувати суспільство точною і достовірною інформацією може послабшати (див., серед багатьох інших, рішення у справах «Санома Уітжевер Б.В. проти Нідердандів» (Sanoma Uitgevers B.V. c. Pays-Bas) [ВП], заява № 38224/03, § 50, від 14 вересня 2010 року, «Мартін та інші проти Франції» (Martin et autres c. France), заява № 30002/08, § 59, від 12 квітня 2012 року, і «Сен-Пол Люксебмург С.А. проти Люксембургу» (Saint Paul Luxembourg S.A. c. Luxembourg), заява № 26419/10, § 49, від 18 квітня 2013 року).
45. Згідно практики Суду, журналістське «джерело» означає «будь-яку особу, яка забезпечує інформацією журналістів»; крім того, Суд розрізняє терміни: «інформація, що ідентифікує джерело» як така, що спрямована на встановлення джерела, так і «конкретні обставини отримання інформації журналістом з джерела» та «неопублікована частина інформації, надана джерелом журналісту» (див. рішення у справі «Телеграф Медіа Нідерданди центральний Медіа Б.В. та інші проти Нідерландів» (Telegraaf Media Nederland Landelijke Media B.V. et autres c. Pays-Bas), заява № 39315/06, § 86, від 22 листопада 2012 року).
46. Суд уже постановляв рішення про те, що обшуки, які проводилися в приватних і службових приміщеннях журналістів з метою ідентифікації посадових осіб, які надали їм конфіденційну інформацію, становили порушення прав журналістів, передбачених параграфом 1 статті 10 Конвенції. Він також вважає, що безрезультатні обшуки, не дали їм змогу досягнути своєї мети, а саме, встановити джерела журналістської інформації (див., наприклад, вищезгадане рішення у справі «Санома Уітжевер Б.В. проти Нідердандів» (Sanoma Uitgevers B.V. c. Pays-Bas), § 61). На думку Суду, рішення щодо вилучення та проведення обшуку службових приміщень журналістів є перебільшено вжитими заходами у порівнянні з питанням розкриття особи джерела інформації. Справа в тому, що слідчі, які з ордером на проведення обшуку несподівано з’являються на робоче місце журналіста мають надзвичайно широкі повноваження здійснення розслідування, оскільки, таким чином, вони мають доступ до всієї наявної у журналіста документації (рішення у справі «Роемен та Шміт проти Люксембургу» (Roemen et Schmit c. Luxembourg), заява № 51772/99, § 57, ЄСПЛ 2003-IV).
β. Свобода вираження поглядів та свобода преси, а також розголошення конфіденційної інформації
47. Насправді, Суд уже постановляв, що публікація відомостей, які підпадають під категорію «конфіденційно» (див. вищезазначене рішення у справі «Штолль проти Швейцарії» (Stoll c. Suisse)) або розголошення інформації, пов’язаної з військовими інтересами і національною безпекою («Хаджіанастассіу проти Греції» (Hadjianastassiou c. Grèce), від 16 грудня 1992 року, §§ 45 і 47, Серії A, № 252), у разі, якщо вони завдають «значної шкоди» інтересам державних органів, за певних умов, можуть бути обмежені і припинені, без встановлення при цьому порушення статті 10 Конвенції.
48. Проте, свобода преси має особливо важливе значення, коли діяльність і рішення органів державної влади, з огляду на їх конфіденційний або секретний характер уникають демократичного чи судового контролю. У цьому контексті, розголошення інформації, яка перебуває у володінні держави відіграє життєво важливу роль в демократичному суспільстві, оскільки воно дозволяє громадянському суспільству таким чином контролювати діяльність уряду, якому він довірив захист своїх інтересів. Крім того, накладені на журналіста санкції за розголошення інформації, яка розглядається як конфіденційна або секретна, можуть стримувати журналістів від інформування громадськості з питань, що становлять суспільний інтерес. У такому випадку, преса не зможе відігравати свою життєво важливу роль «сторожового пса», а її здатність забезпечувати суспільство точною і достовірною інформацією може послабшати (див. вищезазначене рішення у справі «Штолль проти Швейцарії» (Stoll c. Suisse), §§ 110-111).
49. У зв’язку з цим, Суд повторює, що в балансі між свободою преси і захистом конфіденційної або секретної інформації, опублікування документів є правилом, а їх класифікація – винятком (див. вищезгадане рішення у справі «Штолль проти Швейцарії» (Stoll c. Suisse), § 111).
γ. Захист посадових осіб-інформаторів
50. Що стосується захисту Конвенцією інформаторів, які є державними службовцями, Суд встановив наступні принципи (рішення у справі «Гужа проти Молдови» (Guja c. Moldova) [ВП], заява № 14277/04, §§ 70-78, ЄСПЛ 2008):
«(...) Стаття 10 також застосовується і щодо професійної сфери заявників (...) і передбачає, що державні службовці (...) мають право на свободу вираження поглядів (...). Проте, Суд враховує, що працівники зобов’язані дотримуватися лояльності по відношенню до своїх роботодавців, виявляти стриманість та обачність. Це стосується, зокрема, державних службовців, оскільки сама природа державної служби вимагає від своїх працівників дотримання обов’язку лояльності та виявлення обачності (...).
Оскільки завданням державних службовців в демократичному суспільстві є сприяння державі у виконанні її функцій і, оскільки суспільство має право очікувати, що вони будуть надавати допомогу, а не заважати демократично обраним державним органам, обов’язок дотримуватися лояльності та проявляти стриманість набуває для них особливого значення (...). Крім того, держава на основі різного роду правомірних міркувань може бути зацікавлена в тому, щоб вважати конфіденційною або секретною інформацією, до якої державні службовці часто мають доступ в силу характеру свого посадового становища. Тому державні службовці повинні чітко дотримуватися обов’язку щодо виявлення обачності.
(...) Що стосується працівників державної служби, Суд зазначає, що їм може стати відома внутрішньовідомча інформація, в тому числі і секретна інформація, розголошення або опублікування якої значним чином відповідає інтересам суспільства. З огляду на зазначене Суд вважає, що повідомлення державним службовцем або працівником державного сектора про протизаконні дії або правопорушення, що вчиняються за їхнім місцем роботи, має за певних обставин користуватися правовим захистом. Такий захист може знадобитися у випадках, коли працівник або державний службовець є єдиною особою або однією з невеликої категорії осіб, хто знає, що відбувається на роботі, і тим самим знаходиться в найбільш вигідному положенні, щоб діяти в інтересах суспільства, привертаючи до підозрілого факту увагу свого роботодавця або громадськість (...).
З огляду на вищевказані обов’язки державних службовців проявляти обачність, інформація має бути в першу чергу повідомлена вищій посадовій особі або іншому компетентному органу влади. І тільки в випадках, коли зазначене стає явно неможливим, інформація може бути, в крайньому випадку, піддана гласності суспільству (...). Тому, оцінюючи, чи було обмеження свободи вираження поглядів пропорційним заходом, Суд повинен взяти до уваги факт, чи були доступні заявнику будь-які інші ефективні засоби виправлення ситуації, яку він мав намір викрити.
В ході визначення пропорційності акту втручання органів державної влади у здійснення державними службовцями свого права на свободу вираження поглядів в подібному випадку Суд повинен врахувати низку інших факторів. Перш за все особлива увага повинна бути приділена суттєвому інтересу до інформації, що оприлюднюється. Суд знову наголошує, що відповідно до положень статті 10 § 2 Конвенції сфера дії обмежень на обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, є вузькою (...). В демократичній системі дії або бездіяльності держави повинні бути об’єктом пильної уваги не тільки законодавчої і судової влади, але також і засобів масової інформації та суспільства. Інтерес суспільства до конкретної інформації іноді може бути настільки сильним, що він переважує навіть законним чином покладений на ту чи іншу особу обов’язок дотримуватися конфіденційності (...).
Іншим фактором, який має відношення до даного зважування різних інтересів у справі, є питання про достовіність інформації, що розкривається. Органи державної влади вільні в прийнятті заходів, спрямованих на належне і без крайнощів реагування на диффамаційне звинувачення, позбавлених підстав або викладених сумлінно (...). Більш того, свобода вираження думки передбачає обов’язки і відповідальність, і будь-яка особа, що вирішила оприлюднити інформацію, має ретельно перевірити – в тій мірі, в якій дозволяють обставини, – що вона є точною і достовірною (...).
При зважуванні різних інтересів у справі Суд повинен брати до уваги шкоду, спрчинену державі в результаті оприлюднення інформації, і проводити оцінку щодо вагомості інтересу суспільства по відношенню до конфіденційності цієї інформації (...). У зв’язку з цим можуть мати значення зміст оприлюдненої інформації та характер діяльності відповідного органу влади (...).
Мотиви, які рухають працівником, що оприлюднює інформацію, є іншим визначальним фактором при вирішенні питання, чи варто надавати правовий захист конкретній дії щодо оприлюднення інформації. Наприклад, акт, мотивований особистим невдоволенням, або особистою неприязню, або очікуванням особистої вигоди, включаючи матеріальну вигоду, не може виправдати високого рівня правового захисту (...). Важливо встановити, що оприлюднюючи інформацію, особа діяла добросовісно і з надією, що ця інформація є достовірною, що існує суспільний інтерес до її оприлюднення та що немає доступних цій особі іншого, більш стриманого висвітлення суджень у справі.
Насамкінець, оцінка пропорційності втручання по відношенню до переслідуваної при цьому мети має пройти ретельний аналіз призначеного покарання та його наслідків (...)»
ii. Застосування в цій справі вищевказаних принципів
α. Сфери, що розглядаються в цій справі
51. У цій справі, Суд зазначає, що в квітні 2007 року в щотижневику Nokta було опубліковано статтю на основі документів, класифікованих Генеральним штабом збройних сил як «конфіденційні». В цій статті, серед іншого, була викрита система оцінки видавництв та журналістів, яка була розроблена з метою виключення певних видів діяльності журналістів, які розглядалися збройними силами як «опозиційні». На основі вимоги Генерального штабу про початок розслідування, військовий суд видав постанову про дозвіл на проведення обшуку приміщення щотижневика з метою вилучення документів, які були передані головному редактору видавництва Nokta. На думку судових органів, ці документи могли слугувати ідентифікації працівника чи посадової особи-інформатора в Генеральному штабі. Військовий суд також видав наказ про вилучення всіх інформаційних даних, наявних в службових приміщеннях щотижневика. Навіть враховуючи, що запитувані документи були передані прокуратурі з самого початку обшуку, файли, що зберігалися на 46 комп’ютерах в офісах Nokta все ж були скопійовані прокуратурою та збережені на зовнішні накопичувачі.
52. Для того, щоб визначити, чи при вжитті оскаржуваного заходу було дотримано справедливого балансу, з одного боку, між свободою вираження думки і свободою преси, які включають в себе захист журналістських джерел і захист посадових осіб-інформаторів, та з іншого, щодо захисту конфіденційних даних державних органів, Суд розгляне наступні аспекти: інтереси, здійснюваний національними судами контроль, поведінка заявників та пропорційність оскаржуваних заходів.
β. Cуспільний інтерес до оприлюдненої інформації і до захисту їхніх джерел
– Сприяння публічним обговоренням з питань, що становлять суспільний інтерес
53. Суд зазначає, що документи, оприлюднені в щотижневику містили оцінку, проведену Генеральним штабом збройних сил, органів акредитованої преси, поіменно визначених журналістів та політику різних газетних видань. Відповідно до матеріалів справи збройні сили не спростовують інформацію щодо існування списку статей з позитивною («плюс») або негативною («мінус») оцінкою, призначеного для того, щоб мати можливість проводити відбір журналістів, яких варто запрошувати на певні заходи, організовані Генеральним штабом збройних сил або надавати їм відповідну інформацію з метою її висвітлення.
54. Суд також зазначає, що оскаржувана стаття була опублікована в контексті публічних обговорень з питань, які широко висвітлювалися в засобах масової інформації і, які розділили громадську думку в Туреччині, а саме втручання збройних сил у загальну політику країни. Розслідування, розпочаті прокурорами в 2007 році щодо деяких офіцерів збройних сил і громадських діячів, підозрюваних, серед іншого, в маніпулюванні пресою і підбурюванні до протестів проти уряду в рамках плану дій Сарікіз (Sarıkız) свідчать про важливість публічного обговорення вказаного питання (див., серед іншого, рішення у справі «Левент Бекташ проти Туреччини» (Levent Bektaş c. Turquie), № 70026/10, від 7 лютого 2012 року).
55. З приводу питання встановлення того, чи стаття та розголошена інформація могли спровокувати обговорення цього питання, Суд зазначив, що ключові професійні організації, які представляють засоби масової інформації протестували проти процесу відбору журналістів та газетних видань, проведеного Генеральним штабом збройних сил, кваліфікуючи його свавільним і таким, що завдає шкоди свободі вираження думки і свободі преси. Насправді, можна вважати, що вміст матеріалів, відповідно до яких журналісти були класифіковані згідно їх політичних поглядів і використання цих відомостей з метою запобігання поширення певної інформації, що становить суспільний інтерес, відноситься до права громадян на отримання інформації, яке є одним з основних прав, передбачених статтею 10 Конвенції.
56. Відповідно, на думку Суду, підтримані точки зору і зміст документів, розголошений в оскаржуваній статті, могли поза всяким сумнівом, сприяти публічному обговоренню щодо впливу збройних сил на загальну політику.
– Захист журналістських джерел
57. Обставини справи демонструють, що з метою встановлення посадових осіб, які надали заявникам конфіденційну інформацію, органами прокуратури було проведено обшук і вилучення документів, несподівано з’явившись на робочі місця журналістів, і маючи, таким чином, доступ до всієї документації, наявної у заявників. Мова йде про вжиті більш серйозні дії, ніж проста вимога щодо встановлення джерела інформації, що розглядається.
58. Суд також зазначає, що перший заявник, головний редактор щотижневого видання, під час обшуку службого приміщення надав слідчим органам документи, що вимагалися військовим прокурором. Однак надання цих документів не завадило владі вживати заходів щодо перенесення інформаційних даних, що містилися на 46 службових чи особистих комп’ютерах журналістів Nokta, на зовнішні накопичувачі, протягом близько шістдесяти п’яти годин. Втручання судових органів, таким чином, виходить за рамки первинної вимоги, про яку заявив військовий прокурор по телефону 6 квітня 2007 року, а саме вилучення пакету документів, в такому вигляді як він був переданий інформатором.
59. Суд вважає, що таке втручання може стримувати всі потенційні джерела надавати допомогу пресі щодо інформування громадськості з питань стосовно збройних сил, навіть якщо вони мають суспільний інтерес.
– Захист посадових осіб-інфораторів
60. Суд зазначає, що, попри те, що встановив військовий суд командування військово-повітряними силами в своєму рішенні від 24 квітня, з рішень військових судів 10 квітня та 24 квiтня 2007 року випливає, що метою розслідувань було встановлення відповідальних осіб за витік інформації за рамки штабу збройних сил та їх затримання. Він вважає, що заявники, захищаючи свої джерела інформації, також захищали, таким чином, посадових осіб-інформаторів.
61. Суд враховує, що обов’язки і відповідальність, які беруть на себе журналісти, здійснюючи своє право на свободу вираження поглядів, можуть включати в себе обов’язок не опубліковувати передану посадовими особами-інформаторами інформацію до тих пір, доки ці посадові особи вживають певних внутрішніх адміністративних заходів з метою висловлення керівництву своєї стурбованості з цього приводу (див., серед іншого, mutatis mutandis, вищезгадані рішення у справах «Коломбані та інші проти Франції» (Colombani et autres c. France), § 65, у поєднанні з «Гужа проти Молдови» (Guja c. Moldova), § 73). Проте, в цій справі, після встановлення того, що зміст документів, розголошених так званими інформаторами, міг сприяти публічним обговоренням, Суд також зазначає, що законодавство Туреччини не містить жодного положення щодо розкриття працівниками збройних сил інформації стосовно потенційно неправомірних дій, вчинених на робочому місці. Уряд не надав жодних доказів того, що збройні сили заперечували подібну практику. Таким чином, не можна звинувачувати заявників за публікацію інформації, яка була надана їм, не дочекавшись, поки їхні джерела і/або інформатори висловлять свою стурбованість вищим посадовим особам.
γ. Інтереси, що захищаються національними органами
– Конфіденційність військових справ
62. Суд може припустити, що конфіденційність інформації щодо питань організації та внутрішнього функціонування збройних сил a priori була виправданою. Проте, така конфіденційність не може захищатися будь-якою ціною. З цього приводу Суд посилається на принцип, передбачений Конвенцією не теоретичного або ілюзорного захисту, але практичного та ефективного (див., наприклад, рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico c. Italie), від 13 травня 1980 року, § 33, Серія A, № 37). Цього принципу також необхідно дотримуватися, коли мова йде про оцінку втручання у здійснення права. Звідси випливає, що, для того, щоб аргументи, висунуті урядом могли розглядатися як законні, вони повинні бути засновані чітко і по суті на аргументах, викладених в параграфі 2 статті 10 Конвенції. В якості винятку щодо здійснення права на свободу вираження поглядів, такі аргументи вимагають уважного і ретельного розгляду з боку Суду. Суд вважає, що завдання стосовно інформування і контролю, які здійснюються засобами масової інформації, також поширюється на дії збройних сил. Таким чином, абсолютне виключення з публічного обговорення питань щодо збройних сил є неприйнятним. Отже, необхідно перевірити, чи розголошення документів та опублікування статті могли завдати «значної шкоди» інтересам країни (див., вищезгадане рішення у справі «Хаджіанастассіу проти Греції» (Hadjianastassiou c. Grèce), § 45).
У цій справі, Суд зазначає, що матеріали справи не дають змогу з’ясувати підстави, на основі яких згадані в статті документи, були віднесені до категорії «конфіденційно». Уряд тільки заявив, що органи військової влади класифікували ці документи як «конфіденційні», не надавши при цьому Суду відповідних та переконливих доказів, які могли б обґрунтувати згадану класифікацію.
Крім того, Суд зазначає, що уряд не зміг довести, що розголошення документів Генерального штабу мали негативні наслідки для іміджу відносин військової влади із засобами масової інформації та громадською думкою. Він вважає, що зміст оскаржувана статті, разом з наданими у підтвердження документами, критикуючи практику адміністрації, яка обмежувала поширення інформації для громадськості, була досить актуальною в обговоренні питань щодо дискримінації засобів масової інформації з боку державних органів. Він також зазначає, що ані національними судовими органами, ані Урядом не було підтверджено що стиль даної статті чи момент опублікування може бути джерелом труднощів, які можуть призвести до «значної шкоди» інтересам держави.
– Підтримання громадської довіри до відповідних національних органів
63. Суд припускає, що для захисту суспільних інтересів необхідно підтримувати громадську довіру до поваги принципу рівного ставлення до засобів масової інформації з боку офіційних державних органів влади, в тому числі збройних сил. У той же час, громадяни мають зацікавленість в отриманні роз’яснень, у випадках коли сумнівні практики в галузі свободи преси звинувачують державну установу. Суд вважає, що суспільний інтерес стосовно розголошення інформації суперечливої практики з боку збройних сил в сфері свободи отримання інформації є настільки важливим в демократичному суспільстві, що він переважає над інтересом щодо підтримання суспільної довіри до цієї інституції. У зв’язку з цим, він нагадує, що вільне обговорення проблем, що становлять суспільний інтерес має важливе значення в демократичній державі, і важливо не перешкоджати громадянам приймати рішення щодо таких питань (рішення у справах «Барфод проти Данії» (Barfod c. Danemark) від 22 лютого 1989 року, § 29, Серія A, № 149, та «Букур і Toмa проти Румунії» (Bucur et Toma c. Roumanie), заява № 40238/02, § 115, від 8 січня 2013 року).
δ. Контроль національних судів
64. До компетенції Суду не входить виконання функцій держав-учасниць Конвенції, захищаючи їхні національні інтереси, оскільки захист цих інтересів традиційно лежить в основі державного суверенітету. Проте при розгляді справи про втручання в здійснення прав, які гарантує стаття 10 Конвнціі, варто брати до уваги міркування справедливості судового розгляду (див. вищезгадане рішення у справі «Штолль проти Швейцарії» (Stoll c. Suisse), § 137). Отже, Суд повинен визначити, чи сумісне з вимогами Конвенції виключно формальне розуміння секретності, на якому заснована стаття 336 Кримінального кодексу Туреччини, щодо розголошення конфіденційної інформації. Іншими словами, Суд повинен розглянути питання про те, чи було в цій справі це виключно формальне розуміння секретності обов’язковим для суддів в такій мірі, що вони через це при визначенні порівняльної значущості різних інтересів, про які йде мова в справі, не змогли взяти до уваги реальний зміст секретного документа. Те, що суди виявилися неспроможними врахувати цей фактор, перешкоджає розгляду ними питання про виправданість втручання в здійснення прав, які захищає стаття 10 Конвенції.
65. Суд зазначає, що військові суди не змогли перевірити, чи була класифікація «конфіденційно» обґрунтованою з огляду на документи, які були розроблені підрозділом Генерального штабу з питань зв’язків з громадськістю. Ці суди також не встановили, чи інтереси збереження конфіденційності цих документів мали перевагу над інтересом суспільства щодо отримання інформації стосовно співпраці відповідних служб Генерального штабу зі зв’язків з громадськістю з різними органами засобів масової інформації. Насправді, національні суди, беручи до уваги потребу в наданні цим документам статусу державної таємниці, більше акцентували на кримінальній відповідальності посадових осіб-інформаторів та заявників журналістів, які відмовилися надати документи, щоб захистити свої джерела інформації. Тому в рамках захисту прав інформаторів вони повинні були розглянути чи посадові особи мали процедури або спеціальні внутрішні адміністративні ресурси, що дозволили б їм висловлювати з цього приводу занепокоєність своєму керівництву і чи інформація, яку вони розкрили, сприяла публічним обговоренням, чого вони не зробили.
66. Насамкінець, оскільки військовими судами не було проаналізовано чи була виправдана класифікація «конфіденційної» інформації, яка була розкрита заявниками, та не було проведено балансу різних інтересів, про які йде мова в цій справі, Суд повинен констатувати, що формальне застосування поняття конфіденційності відомостей військового характеру завадило національним судам провести аналіз на сумісність оскаржуваного втручання зі статтею 10 Конвенції.
ε. Поведінка заявників
67. Потім Суд розглянув питання щодо форми опублікованої статті, зокрема, чи було в ній дотримано етичних норм та чи діяли заявники добросовісно.
68. По-перше, Суд не знаходить недоліків щодо форми публікації. Заявники сконцентрувалися на стратегії, розробленій відповідними службами збройних сил щодо їх ставлення до періодичних видань та журналістів, класифікуючи їх відповідно до «позитивних» або «негативних» для збройних сил критеріїв, не вириваючи зазначене з контексту. Вони також не приховували від читачів інформацію, яка не вимагає критики збройних сил. Крім того, заявники особисто не висловлювали щодо особового складу Генерального штабу жодних наклепницьких звинувачень на основі фактів, дійсність яких не була встановлена. Навпаки, з огляду на манеру викладення теми, вони поважають її важливість і серйозність, не використовуючи жодних стилістичних елементів, здатних відвернути увагу читача від об’єктивної інформації.
69. По-друге, Суд не вбачає жодних підстав для того, щоб вважати, що заявники були мотивовані прагненням до отримання особистої вигоди від публікації статті, чи що вони наповнювали її особистими образами на відповідні служби збройних сил, або ж керувалися будь-яким іншим прихованим наміром.
70. Враховуючи вищевикладене, Суд може тільки констатувати, що заявники не мали іншого наміру, ніж інформування громадськості щодо питання, яке становить суспільний інтерес.
ζ. Пропорційність втручання
71. Суд нагадує, що характер і ступінь тяжкості оскаржуваних заходів також є факторами, які необхідно враховувати при оцінці пропорційності втручання (див, наприклад, рішення у справах «Сюрек проти Туреччини» (Sürek c. Turquie) (№ 1) [ВП], заява № 26682/95, § 64, абзац другий, ЄСПЛ 1999-IV та «Човий та інші проти Франції» (Chauvy et autres c. France), заява № 64915/01, § 78, ЄСПЛ 2004-VI).
72. Крім того, Суд повинен переконатися, що оскаржувані заходи не є формою цензури, спрямованої на примус преси утримуватися від висловлення критики. У контексті обговорення теми, що становить суспільний інтерес, такі заходи, ймовірно, можуть стримувати журналістів від того, щоб сприяти участі в публічному обговоренні питань, що впливають на життя суспільства. Таким чином, вони можуть перешкоджати засобам масової інформації виконувати ними свої завдання щодо інформування та контролю (див. вищезгадане рішення у справі «Штолль проти Швейцарії» (Stoll c. Suisse) [ВП], § 154).
73. У цій справі Суд ввжає, що обшук службових приміщень заявників і перенесення даних з комп’ютерів журналістів на зовнішні накопичувачі та збереження прокуратурою цих дисків є таким, що завдає більш значної шкоди захисту джерел, ніж попередження щодо розкриття інформаторів. Насправді, невибіркове вилучення всіх даних з комп’ютерних засобів дозволило владі отримати інформацію, не пов’язану з переслідуваними фактами.
74. Це втручання може мати не тільки значний негативний вплив на відносини заявників з усіма їхніми джерелами інформації, але також ефект залякування відносно інших журналістів або інших посадових осіб інформаторів, перешкоджаючи їм повідомляти про махінації або сумнівні дії органів державної влади.
75. Відповідно, Суд вважає, що оскаржуване втручання було непропорційно переслідуваній меті.
η. Висновок
76. З урахуванням вищевикладеного, зокрема з огляду на важливість свободи вираження думки стосовно питань, що становлять суспільний інтерес, а також необхідність захисту журналістських джерел у цій сфері, в тому числі, коли такими джерелами є посадові особи, які констатували і повідомили про поведінку або практику, на їхню думку, як спірну на робочому місці, Суд, після зважування інших різних інтересів, а саме, конфіденційності військової справи, вважає, що порушення права на свободу вираження заявників, зокрема, їх право на поширення інформації, не відповідали нагальній суспільній потребі, що не було відповідним законній меті, і що, отже, це не було «необхідним у демократичному суспільстві».
77. Відповідно, була порушена стаття 10 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
78. Стаття 41 Конвенції передбачає таке:
« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. »
A. Шкода
79. Заявники вимагали в якості відшкодування матеріальної шкоди суми еквівалентні їхнім місячним заробітним платам на момент подій або 5 000 турецьких лір (TRY) (еквівалент 2750 євро на момент подій) для пана Ахмета Альпера Гьормюса, по 3 000 турецьких лір (TRY) (еквівалент 1650 євро на момент подій) пану Ахмету Хасіму Акману та пану Мехмету Ферда Баланкар, 1 500 турецьких лір (TRY) (еквівалент 850 євро на момент подій) пану Ахмет Сік та пану Бану Узпедер і 900 турецьких лір (TRY) (еквівалент 500 євро на момент подій) пану Невзат Чичек.
Заявники вимагали аналогічну суму в якості відшкодування нематеріальноъ шкоди.
80. Уряд вважає вимоги необґрунтованими.
81. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між констатованим порушенням та заявленими вимогами заявників щодо матеріальної шкоди, а тому відхиляє цю вимогу.
Проте Суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявники зазнали деякої нематеріальноъ шкоди внаслідок проведення обшуку на їхніх робочих місцях та вилучення їхніх даних в електронному та друкованому вигляді, та у зв’язку з цим вважає за необхідне присудити їм всі суми, які вони вимагають.
B. Пеня
82. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що була порушена стаття 10 Конвенції;
3. Постановляє, що
a) упродовж трьох місяців з дня, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, держава- відповідач має сплатити заявникам наступні суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
i. 2750 (дві тисячі сімсот п’ятдесят) євро пану Ахмету Альперу Гьормюсу відшкодування нематеріальноъ шкоди, разом з будь- якими податками, що можуть нараховуватись;
ii. 1650 (одна тисяча шістсот п’ятдесят) євро кожному заявнику, пану Ахмету Хасіму Акману і пану Мехмету Ферді Баланкару, відшкодування нематеріальної шкоди, разом з будь- якими податками, що можуть нараховуватись;
iii. 850 євро (вісімсот п’ятьдесят) євро кожномуіз заявників, пану Ахмету Сіку та пану Бану Узпедеру, відшкодування нематеріальної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;
iv. 500 (п’ятсот) євро пану Невзату Чічеку, відшкодування нематеріальної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено французькою мовою і та повідомлено письмово 19 січня 2016 року відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Станлі Найсміт Юлія Лаффранк
(Stanley Naismith) (Julia Laffranque)
Секретар Голова
ДОДАТОК
1. Ахмет Альпер ГЬОРМЮС є громадянином Туреччини та проживає в м. Анталія. Його інтереси представляв пан Ф. ІЛЬКІЗ.
2. Мехмет Ферда БАЛАНКАР є громадянином Туреччини та проживає в м. Анталія. Його інтереси представляв пан Ф. ІЛЬКІЗ.
3. Ахмет Хасім АКМАН є громадянином Туреччини та проживає в м. Стамбул. Його інтереси представляв пан Ф. ІЛЬКІЗ.
4. Ахмет СІК є громадянином Туреччини та проживає в м. Анталія. Його інтереси представляв пан Ф. ІЛЬКІЗ.
5. Невзат ЧИЧЕК є громадянином Туреччини та проживає в м. Анталія. Його інтереси представляв пан Ф. ІЛЬКІЗ.
6. БАНУ УЗПЕДЕР є громадянином Туреччини та проживає в м. Анталія. Його інтереси представляв пан Ф. ІЛЬКІЗ.
Full & Egal Universal Law Academy