CASE OF GOROPASHYN v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of the Agent before the European Court of Human Rights

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГОРОПАШИН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF GOROPASHYN v. UKRAINE)

(Заява № 67127/16)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

24 квітня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Горопашин проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 67127/16), яку 10 листопада 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Сергій Григорович Горопашин (далі – заявник), 1963 року народження, який проживає у м. Житомир, та якого представляв пан С.С. Горопашин, юрист, який практикує у м. Житомир;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 20 березня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Заява стосується визнання недійсним права власності заявника на земельну ділянку приблизно через двадцять років після її виділення.

2.  Заявник, як ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, згідно із законодавством мав право на отримання земельної ділянки під індивідуальне житлове будівництво. У 1993 році виконавчий комітет міської ради виділив заявнику земельну ділянку, і її межі були встановлені на місцевості.

3.  У 1996 році заявник отримав документи про право власності на цю земельну ділянку. Як вбачається, він не розпочинав жодного будівництва на цій земельній ділянці, але використовував її для відпочинку зі своєю сім’єю. З інших документів, наявних у матеріалах справи, вбачається, що земельна ділянка перебувала в занедбаному стані, і сусіди використовували її для випасу худоби.

4.  У 2013 році заявник виявив, що на його земельній ділянці ведуться будівельні роботи. Згодом він дізнався, що у 2011 році сусідня Іванівська сільська рада (далі – сільська рада) виділила його земельну ділянку О., який згодом продав її Г. Остання отримала право власності на неї та розпочала будівництво будинку. Заявник ініціював три провадження у судах.

5.  У першому провадженні позовні вимоги заявника проти рішення сільської ради про відведення земельної ділянки О. були задоволені районним та апеляційним судами 19 січня та 01 квітня 2015 року відповідно. Суди встановили, що сільська рада не надала жодних документів, які підтверджували межі села на момент подій. Водночас у 1990-1991 роках Житомирська міська рада (далі – міська рада) та сільська рада домовилися про передачу місту певних земельних ділянок, які раніше належали місцевому колгоспу, з метою створення нової зони для будівництва індивідуальних будинків. Відповідні рішення залишалися чинними та не були скасовані. Пізніше місто присвоїло назви вулицям, які були створені після розподілу земельних ділянок між фізичними особами. Суди дійшли висновку, що сільська рада не мала права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, оскільки вона належала місту. Однак 14 липня 2016 року зазначені судові рішення були скасовані касаційним судом, а провадження було закрито на тій підставі, що спір такого характеру підлягав розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

6.  Під час другого провадження позовні вимоги заявника про визнання недійсним права власності О. були задоволені остаточним рішенням окружного суду від 19 травня 2015 року. Його висновки ґрунтувалися на судових рішеннях районного та апеляційного судів у згаданому першому провадженні.

7.  Під час третього провадження, ініційованого в листопаді 2013 року, заявник подав позов проти Г. до цивільного суду, вимагаючи визнати недійсним договір купівлі-продажу між Г. та О. Заявник посилався на висновки судів у двох попередніх провадженнях. Г. подала зустрічний позов про визнання недійсним права власності заявника.

8.  Рішенням Житомирського районного суду від 11 листопада 2015 року позовні вимоги Г. були задоволені, а право власності заявника – визнано недійсним. Суд встановив, по-перше, що відповідно до земельного законодавства, чинного на момент подій, виконавчий комітет міської ради не мав права ухвалювати рішення про передачу у власність землі, оскільки це повноваження належало виключно міській раді. Крім того, суд встановив, що перерозподіл земельних ділянок між містом Житомиром та селом Іванівка належним чином оформлений не був (зокрема, тому, що для зміни меж міста мало бути зроблено спеціальне подання до Верховної Ради України), і спірна земельна ділянка все ще вважалася такою, що належала до території села Іванівка. У зв’язку з цим суд послався на документи, надані Державним агентством земельних ресурсів та державним оператором поштового зв’язку, які підтверджували, що всі будинки у відповідному районі належали селу Іванівка. Насамкінець суд зазначив, що він не міг врахувати висновки, викладені в судових рішеннях, ухвалених у першому провадженні, на які посилався заявник, оскільки вони були зроблені в адміністративному провадженні.

9.  26 січня 2016 року зазначене рішення було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області. Апеляційний суд зазначив, що представник міської ради визнав, що спірна земельна ділянка знаходилася за межами визначеної у 1973 році території міста і її передача оформлена не була. Отже, місто не мало права розпоряджатися нею.

10.  11 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив остаточну ухвалу у справі, підтримавши висновки судів нижчих інстанцій.

Оцінка суду

11.  Заявник скаржився на порушення статей 6 та 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що його було свавільно позбавлено майна, а національні суди не проаналізували належним чином його справу. У втручанні в його права не було суспільного інтересу, і йому не було запропоновано жодної компенсації.

12.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), вважає, що скарги заявника підлягають розгляду виключно за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

13.  Стосовно прийнятності Уряд стверджував, що заявник міг вимагати відшкодування шкоди від міської ради за її незаконні дії та рішення, як передбачено статтею 1173 Цивільного кодексу України, проте він цього не зробив. Заявник не погодився. Суд вважає, що аргумент Уряду тісно пов’язаний із суттю справи, і тому долучає його до розгляду по суті.

14.  Суд зазначає, що скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

15.  Щодо суті справи Уряд визнав, що було втручання у майнові права заявника, але вважав його законним і таким, що переслідувало законну мету. Зокрема, право власності заявника необхідно було визнати недійсним для виправлення помилки у виділенні земельної ділянки, яке відбулося з порушенням відповідних норм. Це також слугувало захисту інтересів Г., яка була добросовісним набувачем. Стосовно пропорційності Уряд підтримав свою позицію, що заявник мав можливість вимагати відшкодування; Уряд також зазначив, що заявник ніколи не розпочинав будівництва на спірній земельній ділянці.

16.  Заявник не погодився з твердженням Уряду про те, що він отримав земельну ділянку незаконно, оскільки він мав усі необхідні документи на землю, і якщо мали місце будь-які порушення, пов’язані з її виділенням, він не ніс за них жодної відповідальності. Він також стверджував, що національні суди не змогли чітко вказати положення національного законодавства, на підставі якого його право на земельну ділянку було визнано недійсним. Заявник також не погодився з твердженням Уряду про те, що Г. була добросовісним набувачем, стверджуючи, що вона повинна була поставити під сумнів законність права власності О., враховуючи, що земельна ділянка розташовувалася за декілька кілометрів від села Іванівка і О. намагався продати цю земельну ділянку одразу після набуття права власності на неї. Заявник також наголосив, що на момент ухвалення рішень у третьому провадженні всі рішення, ухвалені в попередніх провадженнях (які встановили, що сільська рада не мала права розпоряджатися землею та визнали недійсним право власності О.), залишалися чинними. Насамкінець він зазначив, що жодних інших осіб, які отримали земельну ділянку в тому ж районі, це жодним чином не торкнулося, і вони зберегли свої майнові права.

17.  Насамперед Суд зазначає, що провадження, які зрештою призвели до визнання недійсним права власності заявника на земельну ділянку, мали цивільний характер і стосувалися двох приватних сторін. Водночас ключове питання, що постало перед судами, стосувалося встановлення фактів, пов’язаних із розподілом землі між містом Житомиром та селом Іванівка. Іншими словами, визнання недійсним права власності заявника було прямим наслідком висновків національних судів щодо недоліку в процедурі, у межах якої органи державної влади первинно виділили земельну ділянку. Тому Суд вважає, що предмет спору включав значні елементи публічного права та передбачав залучення держави щодо питань її регуляторної діяльності. Отже, цю справу не можна вважати суто приватним спором і, таким чином, її розгляд Судом не обмежується лише питанням, чи можна вважати рішення національних судів свавільними або іншим чином явно необґрунтованими (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 55 – 59, від 06 грудня 2011 року та «Вукушич проти Хорватії» (Vukušić v. Croatia), заява № 69735/11, пункт 48, від 31 травня 2016 року).

18.  Загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені, наприклад, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 42, від 16 лютого 2017 року). Зокрема, Суд повинен оцінити, чи було втручання законним і здійснювалося в інтересах суспільства та чи переслідувало воно законну мету за допомогою засобів достатньо пропорційних цілі, яку прагнули досягнути.

19.  Суд вважає, що земельна ділянка, яку заявник отримав від міської влади, становила його «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, і рішення національних судів, які дозволили визнати недійсним його право власності на неї, призвели до втручання в його майнові права.

20.  Сторони не дійшли згоди щодо питань законності та існування законної мети в цій справі, але Суд не вважає за необхідне ухвалювати рішення з цих питань, оскільки відповідне втручання в будь-якому випадку не відповідало вимозі пропорційності.

21.  Суд повторює, що у справах, коли виправлення помилок, допущених органами державної влади, призводить до втручання у право на мирне володіння майном добросовісного набувача, принципи належного урядування покладають на органи державної влади не лише обов’язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й можуть також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див. рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року з вказаною в ньому практикою), таким чином, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб (див. згадане рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункт 80 з вказаною в ньому практикою).

22.  Суд зазначає, що заявник мав переважне право на отримання земельної ділянки як ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Реалізуючи це право, міська рада спочатку виділила йому земельну ділянку, а згодом видала йому документи про його право власності на неї. Він володів цією земельною ділянкою без перешкод близько двадцяти років, коли інша особа почала будувати на ній будинок. У зв’язку з цим Суд не вважає вирішальним, чи розпочинав сам заявник якесь будівництво або використовував землю для будь-яких інших законних цілей; важливо те, що він був законним власником земельної ділянки. Право власності заявника зрештою було визнано недійсним на користь іншої особи через порушення у розподілі територій між двома адміністративно-територіальними одиницями – містом та селом, – під час процедури, до якої заявник не був залучений і на яку він не мав жодного впливу. Немає доказів того, що він був недобросовісним власником. Крім того, вбачається, що самі органи державної влади погодилися з тим, що під час здійснення цієї процедури було допущено порушення (див. пункт 9).

23.  З огляду на це національні суди зіткнулися з необхідністю виправити помилки органів державної влади, і Суд не вважає їхнє рішення на користь Г. явно необґрунтованим. Проте ця ситуація вимагала надання компенсації або іншого виду відшкодування заявнику. Уряд стверджував, що заявник мав можливість вимагати відшкодування за незаконні дії та рішення органів державної влади. Суд зазначає, що він уже встановлював, що Уряд не зміг довести існування будь-яких чітких норм національного законодавства, які б передбачали грошову компенсацію або будь-який інший вид відшкодування будь-якої шкоди в таких ситуаціях (див. рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 та № 33358/15, пункти 31 – 33 та 49, від 24 жовтня 2024 року). У цій справі ніщо не дає Суду підстав для іншого висновку. Отже, попереднє заперечення Уряду має бути відхилено.

24.  Суд також зазначає, що після визнання недійсним права власності заявника не було жодних спроб надати йому будь-який інший вид відшкодування, наприклад, шляхом виділення йому рівноцінної земельної ділянки. Це особливо вражає, враховуючи той факт, що відповідно до національного законодавства заявник має гарантоване переважне право на отримання земельної ділянки. Таким чином, на заявника було покладено непропорційний тягар.

25.  З цього випливає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

26.  Заявник вимагав 211 600 українських гривень (далі – грн, приблизно 7 880 євро) в якості відшкодування матеріальної шкоди, що становило вартість земельної ділянки на дату визнання недійсним його права власності на неї. На підтвердження своїх вимог він надав детальний висновок експерта від 25 грудня 2023 року. Заявник також вимагав 7 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 100 євро в якості компенсації судових та інших витрат. Заявник не надав жодних підтверджуючих документів щодо останньої суми.

27.  Уряд заперечив проти цих вимог. Зокрема, він стверджував, що висновок експерта, підготовлений у 2023 році, не міг правильно встановити вартість земельної ділянки у 2016 році.

28.  З огляду на обставини справи та свої попередні висновки Суд вважає, що присудження відшкодування матеріальної шкоди має відповідати вартості земельної ділянки, якої було позбавлено заявника. Не маючи підстав ставити під сумнів точність висновку експерта, наданого заявником, та за відсутності альтернативного висновку від Уряду, Суд присуджує заявнику 7 880 євро, як і вимагалося.

29.  Суд також присуджує заявнику 1 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

30.  Насамкінець Суд відхиляє вимогу заявника щодо компенсації судових та інших витрат як необґрунтовану.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  7 880 (сім тисяч вісімсот вісімдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди, та

(ii)  1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 квітня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Андреас Зюнд

(Andreas Zünd)

Голова