ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ГРЕСС ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF GRESS v. UKRAINE)
(Заява № 17573/14)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 січня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Гресс проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Арнфінн Бордсен (Arnfinn Bårdsen), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 17573/14), яку 21 лютого 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України,
пан Олександр Олександрович Гресс (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги заявника за пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції стосовно тримання його під вартою під час досудового розслідування та за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції стосовно тривалості кримінального провадження щодо нього та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 09 грудня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Справа стосується скарг заявника за пунктами 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції щодо тримання його під вартою під час досудового розслідування, а також за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції стосовно тривалості кримінального провадження щодо нього та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим.
ФАКТИ
2. Заявник народився в 1971 році та проживає у м. Сімферополь. Його представляв О. Кудряшов, юрист, який практикує у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. 12 червня 2010 року щодо заявника, колишнього місцевого політика, було порушено кримінальне провадження за обвинуваченням у стверджуваному привласненні земельних ділянок, які перебували у державній власності. Того ж дня його затримали.
6. 15 червня 2010 року Ленінський районний суд міста Севастополя (далі – районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового розслідування. Суд встановив, що заявник обвинувачувався у вчиненні особливо тяжких злочинів та, посилаючись на доводи слідчого, вказав на встановленість того, що після порушення кримінального провадження за фактами справи заявник виїхав за кордон і планував поїхати знову, таким чином переховуючись та продовжуючи свою злочинну діяльність. Суд також у загальних формулюваннях посилався на сімейний та матеріальний стан заявника, його проживання у м. Севастополь і професійну діяльність та дійшов висновку, що, незважаючи на позитивну характеристику та відсутність судимості, до нього не могли застосовуватися запобіжні заходи, не пов’язані з триманням під вартою.
7. Заявник подав апеляційну скаргу, зазначивши, що висновок суду про наявність у нього планів виїхати за кордон був помилковий і не підтверджений доказами. Крім того, він заперечив проти висновку суду, що у випадку його звільнення він міг продовжити злочинну діяльність, оскільки він не привласнював спірні ділянки і, якщо вони дійсно були зареєстровані на його ім’я, він був готовий повернути їх державі. Оскільки суд врахував його позитивну характеристику, відсутність судимості, його сімейний та матеріальний стан, його проживання у м. Севастополь, де проводилося розслідування, а також бажання його родичів внести за нього заставу, рішення про тримання його під вартою було безпідставним.
8. 30 червня 2010 року Апеляційний суд міста Севастополя (далі – апеляційний суд) залишив без змін постанову від 15 червня 2010 року. Суд послався на висновок районного суду, що після порушення кримінального провадження за фактами справи заявник виїхав за кордон і мав намір виїхати знову, тому він міг переховуватися та перешкоджати встановленню істини у справі. Крім того, враховуючи тяжкість пред’явлених йому обвинувачень, він мав триматися під вартою.
9. 06 серпня, 09 вересня, 11 жовтня та 08 листопада 2010 року (в останню дату до 12 лютого 2011 року) районний чи апеляційний суди продовжували строк тримання заявника під вартою.
10. У своїх доводах до суду заявник зазначав, що його закордонний паспорт вилучили слідчі, тому він не міг переховуватися та виїхати за кордон, що він не переховувався до свого затримання, оскільки виїхав за кордон у справах, а потім повернувся в Україну, що ризик, який він становив для суспільства, був мінімальний, а доказів, що він ухилятиметься чи перешкоджатиме встановленню істини у справі, не було, також що керівництво та працівники підприємства, де він працював, були готові внести за нього заставу.
11. Зі свого боку, суди зазначали, що досудове розслідування ще не було закінчено, і посилалися по суті на ті самі підстави, що й у постанові від 15 червня 2010 року, зокрема, що заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні тяжких злочинів і у випадку звільнення він міг переховуватися та перешкоджати встановленню істини у справі. У деяких постановах вони у загальних формулюваннях вказували, що врахували всі обставини, у тому числі відомості про особу заявника та його стан здоров’я, і підстав для зміни його запобіжного заходу не було.
12. Згідно з твердженнями заявника у незазначену дату досудове розслідування було закінчено, і 31 січня 2011 року справу було направлено до районного суду, який 01 березня 2011 року провів підготовче засідання та вирішив продовжити тримання заявника під вартою, не встановивши конкретного строку.
13. Під час подання заяви до Суду заявник не надав копію рішення від 01 березня 2011 року, як просив Суд, зазначивши, що районний суд не надав йому такої копії; він також вказав на листи цього суду від
04 грудня 2012 року та 18 жовтня 2013 року, в яких зазначалося, що його захисник міг отримати доступ до матеріалів справи у приміщенні суду і що відповідно не було законних підстав їх йому надавати. Суд повторно просив надати йому копію рішення від 01 березня 2011 року після повідомлення про справу. Сторони його не надали; заявник не подав жодних коментарів у зв’язку з цим, а Уряд зазначив, що не мав доступу до матеріалів справи, оскільки вони знаходилися на тимчасово окупованій території.
14. 23 квітня 2014 року, після подій у Криму в березні 2014 року, районний суд, діючи відповідно до законодавства Російської Федерації, звільнив заявника під підписку про невиїзд. Суд зазначив, inter alia, що заявник постійно проживав у м. Севастополь і не було об’єктивних відомостей, що у випадку звільнення він будь-яким чином перешкоджатиме встановленню істини у справі.
15. Сторони не повідомили Суд про подальший хід провадження у справі заявника. Уряд надав копію листа Апеляційного суду міста Києва від 21 січня 2021 року, в якому зазначалося про неотримання ним справи для визначення її підсудності згідно із Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року.
Право
МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ16. Суд зауважує, що факти, надані сторонами, стосуються періоду з 2010 до 2014 роки. Він також зазначає, що заявник не повідомив жодного факту або не подав жодних скарг у зв’язку з подальшим ходом провадження в його справі. Не вбачається, що після березня 2014 року він клопотав про продовження розгляду його справи у судах України (див. пункт 15). Насправді подальший розгляд його справи здійснювався «судами Російської Федерації» (див. пункт 14).
17. За таких обставин Суд вважає, що скарги заявника проти України обмежуються згаданим періодом (з червня 2010 року до березня 2014 року), і не вважає за необхідне розглядати питання, чи продовжувала поширюватися юрисдикція України у розумінні статті 1 Конвенції на вирішення оскаржуваних питань після подій в Криму у 2014 році (див. аналогічний підхід в рішенні у справі «Сафонов та Сафонова проти України» (Safonov and Safonova v. Ukraine), заява № 24391/10, пункт 47, від 18 червня 2020 року).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 конвенції18. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що після
31 січня 2011 року не було встановлено конкретного строку подальшого тримання його під вартою; за пунктом 3 статті 5 Конвенції, що подальше тримання його під вартою було необґрунтованим; і за пунктом 4 статті 5 Конвенції по суті на те, що згідно з національним законодавством він не міг оскаржити рішення від 01 березня 2011 року в апеляційному порядку. Зазначені положення передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
...»
Доводи сторінУряд19. Уряд вважав скарги явно необґрунтованими. Стосовно скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції він стверджував, що на момент розгляду справи Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі – КПК України) передбачав чіткі строки застосування та продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Таким чином, Уряд вважав, що у рішеннях суду, ухвалених після 01 березня
2011 року, встановлювалися строки подальшого тримання заявника під вартою.
20. Стосовно скарги за пунктом 3 статті 5 Конвенції Уряд стверджував, що постанови про продовження строку тримання під вартою ґрунтувалися на існуванні відповідних ризиків. Суди не керувалися абстрактними припущеннями, а посилалися на факти. Вони навели достатні підстави та врахували особу заявника, який був власником зареєстрованого закордоном підприємства, яке, як стверджувалося, привласнило земельні ділянки. Це доводило наявність ризику, що заявник міг продовжити свою злочинну діяльність. Крім того, матеріали його справи містили інформацію, що він регулярно їздив за кордон на тривалі періоди часу, і це, як вважалося, становило ризик його переховування. Також він не мав зареєстрованого місця проживання у м. Севастополь, де проводилося розслідування. Згідно з твердженнями Служби безпеки України заявник мав намір переїхати до Туреччини, щоб переховуватися від суду. Суди розглянули клопотання про застосування альтернативних запобіжних заходів, але відмовили в їхньому задоволенні як необґрунтованих. Таким чином, проводження строку тримання заявника під вартою було необхідним та обґрунтованим.
21. Насамкінець, стосовно скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції Уряд зазначив, що всі відповідні клопотання про звільнення були розглянуті судами, які не проігнорували, а належним чином вивчили їх. Той факт, що заявнику не вдалося домогтися звільнення, не означав, що судовий розгляд був неефективний. Заявник мав можливість оскаржити законність тримання його під вартою і скористався нею.
Заявник22. Стосовно пункту 1 статті 5 Конвенції заявник стверджував, що його справа розглядалася відповідно до КПК України 1960 року. КПК України 2012 року, на який посилався Уряд, набрав чинності
20 листопада 2012 року. Відповідно до його перехідних положень кримінальні справи, направлені на розгляд до судів до цієї дати, мали розглядатися відповідно до положень КПК України 1960 року.
23. Стосовно пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції заявник у загальних формулюваннях висловив незгоду з національними судами, вважаючи, що їхні рішення були необґрунтованими, а порушення кримінальної справи щодо нього та тримання його під вартою – політично вмотивованими, про що, як стверджувалося, свідчило його звільненням після політичних змін у 2014 році.
Оцінка СудуПрийнятність(a) Пункти 1 і 4 статті 5 Конвенції
24. Стосовно скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що після 31 січня 2011 року не було встановлено строку тримання його під вартою, Суд зазначає, що в постанові від 08 листопада 2010 року строк тримання його під вартою було продовжено до 12 лютого 2011 року (див. пункт 9). Таким чином, до 12 лютого 2011 року тримання заявника під вартою охоплювалося рішенням суду.
25. Стосовно періоду після 12 лютого 2011 року Суд зазначає, що заявник не подав копію рішення суду від 01 березня 2011 року (див. пункт 13). Хоча спочатку заявник стверджував, що йому не надали його копію, у листі районного суду від 04 грудня 2012 року (див. пункт 13) чітко зазначено, що його захисник міг отримати доступ до матеріалів справи, і це означає, що була можливість зробити копію вказаного рішення. Заявник не стверджував, що його захисник не зміг це зробити в період до 18 жовтня 2013 року, коли той самий суд відмовив у задоволенні подальшого клопотання його захисника (там само). Суд також зазначає, що заявник не подав коментарів у зв’язку з його повторним проханням, вказаним під час повідомлення про справу, стосовно надання копії згаданого рішення. Зокрема, він не вказав, що після 18 жовтня 2013 року або після його звільнення у квітні 2014 року обставини залишалися такими, що він або його захисник усе ще не могли отримати копію згаданого рішення. Насамкінець, Суд звертає увагу на твердження Уряду, що Уряд не міг отримати доступ до матеріалів справи з об’єктивних причин.
26. За таких обставин і за відсутності копії рішення суду від
01 березня 2011 року Суд не може розглянути скаргу заявника, що тримання його під вартою після 01 березня 2011 року було незаконним, і зробити будь-який висновок у зв’язку з цим. Також він не може розглянути його скаргу щодо періоду з 12 лютого до
01 березня 2011 року, оскільки в матеріалах справи відсутня інформація, що згадане рішення дійсно було ухвалено 01 березня
2011 року, як стверджував заявник, а не раніше чи в будь-яку іншу дату. Таким чином, Суд доходить висновку, що твердження заявника про незаконність тримання його під вартою після 12 лютого 2011 року не було достатньо доведено та підтверджено документами (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кириллов проти України» [Комітет] (Kirillov v. Ukraine) [Committee], заява № 64603/12, пункти 21 – 24, від 27 травня 2021 року).
27. Аналогічно, Суд не може розглянути скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції про відсутність у нього можливості оскаржити рішення від 01 березня 2011 року. За відсутності копії цього рішення Суд не може визначити його характер і зміст чи зробити будь-які висновки у зв’язку цим.
28. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(b) Пункт 3 статті 5 Конвенції
29. Суд зазначає, що скарга заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть30. Відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції органи державної влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Вимога до посадової особи, яка відправляє правосуддя, надати відповідні та достатні підстави для затримання, окрім наявності обґрунтованої підозри, застосовується вже під час ухвалення першого рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Крім того, вирішуючи, чи слід звільнити чи тримати особу під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні запобіжні заходи. Обґрунтування, які можуть вважатися «відповідними» та «достатніми», включають небезпеку переховування, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризики змови, повторного вчинення злочину або спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87, 88 та 102, від 05 липня 2016 року). Ці ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, і міркування органів державної влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 222, від 28 листопада
2017 року). Таким чином, ризик переховування не може оцінюватися виключно на підставі тяжкості можливого покарання; його слід оцінювати з урахуванням інших факторів, таких як характер обвинуваченого, моральні якості, майновий стан, зв’язки з країною та міжнародні контакти (там само, пункт 223). По суті з огляду на підстави, наведені у рішеннях національних судів стосовно тримання заявника під вартою під час досудового розслідування та аргументи, висловлені ним у своїх клопотаннях про звільнення або скаргах, Суд має вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (там само, пункт 225).
31. У цій справі Суд зазначає, що він може розглядати лише судові рішення, ухвалені в період з 15 червня до 08 листопада 2010 року. У зв’язку з цим Суд також вказує, що під час обрання заявнику запобіжного заходу 15 червня 2010 року (див. пункт 6) районний суд головним чином посилався на тяжкість пред’явлених йому обвинувачень та ризик його переховування і продовження злочинної діяльності. Суд посилався на доводи слідчого без будь-якого розгляду правдоподібності вказаних ним підстав. Обґрунтування, яке містилося в первинній постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, згодом повторювалося в подальших постановах про продовження строку тримання під вартою від 06 серпня,
09 вересня, 11 жовтня та 08 листопада 2010 року (див. пункт 11) і з плином часу не змінювалося (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 та 99, від 10 лютого 2011 року та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункт 41, від
15 грудня 2016 року). Крім того, ніщо не свідчить, що національні суди належним чином розглянули можливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Хоча суди у загальних формулюваннях зазначили, що розглядали таку можливість, вони не вказали, чому жоден із цих запобіжних заходів не міг бути застосований (див. рішення у справі «Александровська проти України» [Комітет] (Aleksandrovskaya v. Ukraine) [Committee], заява № 38718/16, пункт 111, від 25 березня
2021 року).
32. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ33. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції на тривалість кримінального провадження щодо нього та відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим. Зазначені скарги мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:
«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
Доводи сторін34. Уряд стверджував, що враховуючи складність справи та характер злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, а також кількість пред’явлених обвинувачень та присутність інших співобвинувачених, тривалість кримінального провадження була розумною. Справа була розглянута судами дуже швидко; не було необґрунтованих затримок чи періодів бездіяльності, за які органи державної влади могли б нести відповідальність.
35. Заявник не надав конкретних коментарів у зв’язку з цією скаргою, вказавши ті самі аргументи, що й у зв’язку зі своїми скаргами за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції (див. пункт 23).
Оцінка Суду36. Суд зазначає, що розгляд ним скарги заявника обмежується періодом з 12 червня 2010 року до березня 2014 року (див. пункти 16 і 17). Цей період у три роки і дев’ять місяців включав досудове розслідування та розгляд справи в одній інстанції. Розглянувши всі надані йому матеріали та з огляду на критерії, встановлені в його практиці з цього питання (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-ІІ та «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII), Суд не може дійти висновку, що зазначений період був надмірний за конкретних обставин цієї справи. Він зазначає, що заявник прямо не заперечив проти доводів Уряду (див. пункт 35) і не надав конкретних коментарів у зв’язку з цією скаргою. Він також не вказав на будь-який конкретний період бездіяльності, за який несли б відповідальність національні органи влади, які розглядали його справу.
37. З огляду на зазначене Суд вважає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ38. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
Шкода39. Заявник вимагав 11 046,76 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди за нібито втрачений дохід і 250 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
40. Уряд стверджував, що вимоги слід відхилити, оскільки у цій справі порушень не було. В якості альтернативи, Уряд доводив, що вимога про відшкодування матеріальної шкоди була необґрунтованою і не пов’язаною зі стверджуваними порушеннями.
41. Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і матеріальною шкодою, яка вимагалася. З іншого боку, він присуджує заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
Судові та інші витрати42. Заявник вимагав 1 500 доларів США в якості компенсації витрат на правову допомогу, які він мав сплатити своєму захиснику згідно з договором про надання правової допомоги від 02 серпня 2013 року. Заявник подав рахунок від 15 березня 2021 року, в якому вказувалося, що він мав сплатити своєму захиснику еквівалент зазначеної суми у розмірі 41 478 українських гривень (за правовий аналіз документів, консультування, а також підготовку заяви та зауважень).
43. Уряд закликав Суд відхилити цю вимогу, оскільки заявник не подав договір про надання правової допомоги та не вказав розмір погодинної ставки та обсяг послуг, наданих його захисником.
44. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд зауважує, що для підтвердження судових витрат, компенсація яких вимагалася, заявник надав лише рахунок від свого захисника. Жодного документа, який би свідчив, що заявник фактично сплатив зазначену у рахунку суму або взяв на себе зобов’язання та мусив сплатити її, надано не було.
45. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд відхиляє цю вимогу (див. аналогічний підхід в рішенні у справі «Корнілова проти України» [Комітет] (Kornilova v. Ukraine) [Committee], заява № 47283/14, пункти 90 і 91, від 12 листопад
2020 року).
46. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 3 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними; Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 січня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Арнфінн Бордсен
(Arnfinn Bårdsen)
Голова