© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА “ҐРОСС ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ”
(Заява № 67810/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
30 вересня 2014 року
Це рішення є остаточним, але в його тексті можливі редакційні правки.
У справі “Ґросс проти Швейцарії” [Gross v. Switzerland],
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, у такому складі:
Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,
Джосеп Касадевалл (Josep Casadevall),
Ґідо Раймонді (Guido Raimondi),
Інета Зім’єле (Ineta Ziemele),
Марк Вілліґер (Mark Villiger),
Ізабелла Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Боштіян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Альвіна Ґюлумян (Alvina Gyulumyan),
Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev),
Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),
Вінсент А. Де Ґаетано (Vincent A. De Gaetano),
Лінос-Александр Сіціліанос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Гелен Келлер (Helen Keller),
Гелена Ядерблом (Helena Jäderblom),
Йоганес Сілвіс (Johannes Silvis), судді
та Ерік Фрайберґ (Erik Fribergh), секретар,
після обговорення у закритому засіданні 5 березня 2014 року та 27 серпня 2014 року,
виносить таке рішення, яке було прийнято в останній із зазначених днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 67810/10) проти Швейцарської Конфедерації, поданою до Суду 10 листопада 2010 року згідно із статтею 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) громадянкою Швейцарії - пані Альдою Ґросс (“заявниця”).
2. Заявницю представляв пан Ф.Т. Петерманн (F.T. Petermann), адвокат, що практикує в Санкт-Ґаллені, Швейцарія. Уряд Швейцарії (“Уряд”) представляла його Уповноважена особа, пан Ф. Щурманн (F. Schürmann), керівник відділу з прав людини та Ради Європи Федерального міністерства юстиції.
3. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявниця стверджувала, зокрема, що її право вирішувати, як та коли припинити власне життя, було порушено.
4. Заяву було розподілено до Другої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). 5 січня 2012 року заяву було повідомлено Уряду. Було також вирішено надати справі пріоритет (правило 41). 14 травня 2013 року Палата у складі суддів Ґідо Раймонді, Голова, Дануте Йочене (Danutė Jočienė), Пеера Лорензена (Peer Lorenzen), Андраса Сажо (András Sajó), Ісіла Каракаша (Işıl Karakaş), Небойші Вучініча (Nebojša Vučinić), Гелен Келлер, а також заступника секретаря Стенлі Нейсміта (Stanley Naismith), після обговорення в закритому засіданні, постановила рішення, у якому більшістю голосів визнала порушення статті 8 Конвенції. До рішення додавалася спільна окрема думка, що не збігалася з думкою більшості, суддів Раймонді, Йочене та Каракаша.
5. У листі від 12 серпня 2013 року Уряд попросив направити справу до Великої палати відповідно до статті 43 Конвенції та правила 73. Колегія Великої палати схвалила це прохання 7 жовтня 2013 року.
6. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 4 та 5 статті 26 Конвенції та правила 24.
7. Заявниця та Уряд кожен подали додаткові письмові коментарі (пункт 1 правила 59). У своєму повідомленні від 7 січня 2014 року Уряд поінформував Суд, що заявниця померла 10 листопада 2011 року. Адвокат заявниці подав коментарі у відповідь.
8. Крім того, були отримані коментарі щодо суті заяви від таких третіх сторін: “Альянс із захисту свободи” (Alliance Defending Freedom) (який раніше називався “Фонд Альянсу захисту”/Alliance Defense Fund), асоціація, що знаходиться у Сполучених Штатах Америки (“США”) та займається захистом права на життя у світі, яку представляв пан П. Коулман (P. Coleman); Європейський центр права та справедливості (European Centre for Law and Justice), асоціація, що знаходиться у Франції та спеціалізується у питаннях біоетики та захисту релігійної свободи, яку представляв пан Ґ. Пуппінк (G. Puppinck); “Об’єднані американці за життя” (Americans United for Life), асоціація, що знаходиться у США та займається захистом права на життя від моменту запліднення до природної смерті, яку представляв пан В.Л. Сондерс (W. L. Saunders); та “Дігнітас” (Dignitas), асоціація, що знаходиться у Швейцарії, метою якої є забезпечити те, щоб її члени отримали догляд при завершенні життя та померли з людською гідністю, яку представляв пан Л.А. Мінеллі (L. A. Minelli). Усім третім сторонам Голова надав право взяти участь у розгляді справи в Палаті за письмовою процедурою (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 44).
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Заявниця народилася в 1931 році та померла 10 листопада 2011 року.
10. Протягом багатьох років заявниця висловлювала бажання припинити своє життя. Вона пояснювала це тим, що з часом вона ставала все слабшою і не хотіла продовжувати страждати внаслідок занепаду її фізичних та розумових здібностей. Вона вирішила, що хоче припинити своє життя шляхом прийняття пентобарбіталу натрію. Для допомоги вона звернулася до асоціації “EXIT”, яка займалася питаннями евтаназії, де їй відповіли, що буде складно знайти лікаря, який був би готовий надати їй рецепт на смертельний препарат.
11. Двадцятого жовтня 2008 року лікар-психіатр Т. підготував експертний висновок, у якому він зазначив, що не існувало сумніву, що заявниця була здатна формувати власну думку. З психіатричної медичної точки зору лікар Т. не мав жодних заперечень проти призначення заявниці смертельної дози пентобарбіталу натрію. Проте сам він не виписав призначення, оскільки він не хотів змішувати ролі медичного експерта та лікуючого лікаря.
12. Листами від 5 листопада 2008 року, 1 грудня 2008 року та 4 травня 2009 року представник заявниці надіслав від її імені прохання видати призначення на дозу пентобарбіталу натрію ще трьом практикуючим лікарям, усі з яких відмовилися це зробити.
13. Шістнадцятого грудня 2008 року заявниця звернулася з проханням до Ради з охорони здоров’я кантону Цюрих надати їй 15 грамів пентобарбіталу натрію для того, щоб вона могла вчинити самогубство. 29 квітня 2009 року Рада з охорони здоров’я відхилила прохання заявниці.
14. Двадцять дев’ятого травня 2009 року заявниця подала скаргу до Адміністративного суду кантону Цюрих. 22 жовтня 2009 року Адміністративний суд відхилив скаргу. Суд, зокрема, вирішив, що вимога отримання лікарського призначення для смертельної дози пентобарбіталу натрію відповідала статті 8 Конвенції. Вимога отримання лікарського призначення слугувала меті запобігання передчасним рішенням та гарантувала, що відповідна дія була обґрунтованою з медичної точки зору. Це також забезпечувало те, щоб рішення приймалося на основі вільного здійснення волі відповідної особи. Адміністративний суд зауважив, що лікар Т. у своєму експертному висновку не розглядав питання того, чи страждала заявниця від будь-якої хвороби, яка б підтверджувала припущення, що кінець її життя був недалеко. Бажання померти як таке, навіть якщо воно було добре обміркованим, не було достатнім для обґрунтування медичного призначення. Відповідно, зміст матеріалів справи не свідчив про наявність необхідних передумов для видання медичного призначення в цьому випадку. Отже, існувала потреба в додаткових медичних обстеженнях. За цих обставин Адміністративний суд вважав, що не існувало достатніх причин для того, щоб звільнити заявницю від необхідності ретельного медичного огляду та медичного призначення.
15. Дванадцятого квітня 2010 року Федеральний верховний суд відхилив апеляційну скаргу, подану заявницею. Він зазначив, серед іншого, що заявниця безсумнівно не виконала передумов, передбачених в правилах лікарської етики щодо догляду за пацієнтами наприкінці життя, які були схвалені Швейцарською академією медичних наук, оскільки вона не страждала від смертельної хвороби, але висловила бажання померти через свій значний вік та все більшу слабкість. Хоча Федеральний верховний суд раніше постановляв, що видання медичного призначення на пентобарбітал натрію особі, яка страждала від невиліковної, стійкої та серйозної фізіологічної хвороби, не завжди становило порушення професійних обов’язків лікаря, цей виняток повинен застосовуватися “вкрай обережно”, і він не покладає обов’язок на лікарів або державу надавати запитувану дозу пентобарбіталу натрію для припинення життя заявниці. Федеральний верховний суд далі зауважив, що видання запитуваного препарату вимагало ретельного медичного огляду і, стосовно стійкого бажання померти, довготривалий медичний нагляд з боку спеціаліста, який був би готовий надати відповідне призначення. Цю вимогу не можна оминути клопотанням заявниці про виняток з обов’язковості отримання медичного призначення.
16. Десятого листопада 2010 року адвокат заявниці подав заяву до Суду.
17. Двадцять четвертого жовтня 2011 року заявниця отримала медичне призначення на 15 грамів пентобарбіталу натрію, підписане лікарем Ю. 10 листопада 2011 року вона припинила своє життя, випивши призначену субстанцію. Згідно із звітом поліції від 14 листопада 2011 року, родичів померлої не було виявлено. У звіті зазначалося, що заявниця вчинила самогубство за допомогою організації “EXIT”, і що жодна третя особа не обвинувачувалася в цьому контексті.
18. Суду не було повідомлено про смерть заявниці до 7 січня 2014 року (див. параграф 19 нижче).
ПРАВО
ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ
A. Подання Уряду до Великої палати
19. У своєму поданні до Суду від 7 січня 2014 року Уряд заявив, що, готуючи своє подання, він вирішив довідатися в муніципалітеті, в якому проживала заявниця, про її ситуацію і тоді дізнався про те, що вона померла 10 листопада 2011 року. Таким чином, на час ухвалення Палатою свого рішення в цій справі заявниця була мертвою приблизно протягом півтора року. Посилаючись на рішення Суду у справі Predescu v. Romania (заява № 21447/03, параграф 25, 2 грудня 2008 р.), Уряд просив Суд визнати заяву неприйнятною на підставі зловживання правом на подання заяви відповідно до пунктів 3 (a) та 4 статті 35 Конвенції.
20. Уряд стверджував, що адвокат заявниці не лише не повідомив Суд про смерть заявниці (що він повинен був зробити не пізніше того часу, коли секретаріат Суду надав йому виклад фактів, припускаючи, що вона все ще жива), але й ввів в оману Суд у своїх коментарях, роблячи вигляд, що заявниця все ще була живою.
21. На думку Уряду, поведінка адвоката померлої заявниці була спрямована на введення Суду в оману стосовно головного аспекту для розгляду заяви.
B. Подання адвоката заявниці до Великої палати
22. Адвокат відповів, що він не мав жодного особистого контакту із своєю клієнткою із січня 2010 року і дізнався про її смерть лише 9 січня 2014 року, коли отримав копію подання Уряду від 7 січня 2014 року.
23. Адвокат пояснив, що заявниця висловила бажання, щоб він надсилав усю подальшу кореспонденцію пану Ф., пастору у відставці, який також працював волонтером для асоціації “EXIT”, яка займалася питанням евтаназії. Причиною цього було, зокрема, те, що отримання листів від її адвоката завдавало заявниці стрес і тому вона потребувала допомоги від особи, якій вона довіряла. Тому після її апеляційної скарги до Федерального верховного суду в січні 2010 року між ними було домовлено, що пан Ф. приноситиме будь-які листи їй особисто і буде пояснювати їх для неї. Адвокат зазначив, що він дотримувався цих інструкцій.
24. Отримавши подання Уряду 9 січня 2014 року, адвокат негайно зв’язався з паном Ф., який пояснив йому, що він не повідомив його про смерть заявниці на її чітке прохання, тому що вона побоювалася, що в іншому разі провадження було б припинено. Влітку 2011 року, коли стало зрозуміло, що заявниця припинить своє життя, вона поінформувала пана Ф., що адвокат їй казав про те, що в разі, якщо вона помре під час провадження, то справу буде припинено, а вона цього не хотіла, оскільки вона хотіла “відкрити можливості для інших людей в її ситуації”. Пан Ф. вважав, що професійний обов’язок духовного порадника не дозволяв йому розголошувати це всупереч чіткій волі заявниці. Адвокат заявниці далі додав, що він вважав вкрай прикрим те, що пан Ф. не поінформував його негайно про смерть заявниці, оскільки тоді адвокат повідомив би належним чином Суд і подав би клопотання про продовження провадження попри смерть заявниці.
25. Посилаючись на практику Суду у попередніх справах, де заявник помер або висловив побажання відкликати свою скаргу під час провадження в Комісії або Суді (адвокат послався на рішення Суду у справах Scherer v. Switzerland, 25 березня 1994 р., Series A no. 287 та Tyrer v. the United Kingdom, 25 квітня 1978 р., параграф 21, Series A no. 26), він стверджував, що після подання заяви до конвенційних інституцій останні отримували контроль за провадженням. Тому саме Суду належало вирішити те, чи слід продовжити провадження у певній справі. Вирішальним чинником при цьому є те, чи зачіпає справа, на думку Суду, загальні питання суспільного інтересу, що вимагають подальшого розгляду.
26. У цій справі адвокат заявниці просив Суд продовжити розгляд на тій підставі, що справа зачіпала важливі питання стосовно відповідності Конвенції, що вимагало подальшого розгляду задля суспільного інтересу. “Евтаназія” є суперечливим питанням, що часто обговорюється, у багатьох європейських країнах. Подібні справи, як правило, ініціюються людьми похилого віку та/або хворими. Якщо провадження систематично припинятимуться в разі смерті такої особи, то питання, яких торкаються такі справи, ніколи не будуть розглянуті Судом.
C. Оцінка Суду
27. Підпункт 3(a) статті 35 Конвенції передбачає:
“3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає:
a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви;...”
28. Суд нагадує, що згідно з цим положенням заява може бути відхилена як зловживання правом на подання заяви, якщо, серед інших причин, вона ґрунтується на завідомо недостовірних фактах (див. рішення у справах: Akdivar and Others v. Turkey [GC], 16 вересня 1996 р., параграфи 53-54, Reports of Judgments and Decisions 1996‑IV; Varbanov v. Bulgaria, заява № 31365/96, параграф 36, ECHR 2000‑X; Rehak v. Czech Republic (рішення щодо прийнятності), заява № 67208/01, 18 травня 2004 р.; Popov v. Moldova (no. 1), заява № 74153/01, параграф 48, 18 січня 2005 р.; Kérétchachvili v. Georgia (рішення щодо прийнятності), заява № 5667/02, 2 травня 2006 р.; Miroļubovs and Others v. Latvia, заява № 798/05, параграф 63, 15 вересня 2009 р.; та Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy [GC], заява № 38433/09, параграф 97, ECHR 2012). Подання неповної і таким чином оманливої інформації може також становити зловживання правом на подання заяви, особливо якщо інформація стосується самої суті справи і не було надано достатнього пояснення того, чому інформація не була повідомлена (див. рішення у справах: Hüttner v. Germany (рішення щодо прийнятності), заява № 23130/04, 9 червня 2006 р.; Predescu v. Romania, заява № 21447/03, параграфи 25-26, 2 грудня 2008 р.; та Kowal v. Poland (рішення щодо прийнятності), заява № 2912/11, 18 вересня 2012 р.). Те саме стосується ситуації, коли мали місце нові, важливі події під час провадження в Суді, і якщо, усупереч прямому обов’язку зробити це за пунктом 7 правила 47 (колишній пункт 6 правила 47) Реґламенту Суду, заявник не надав цю інформацію Суду, що не дозволило Суду винести рішення у справі на підставі повного володіння усіма фактами (див. цитовані вище параграфи рішень у справах Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano та Miroļubovs and Others). Проте навіть у таких випадках намір заявника ввести Суд в оману завжди повинен бути доведений з достатньою впевненістю (див. рішення у справах: Al-Nashif v. Bulgaria, заява № 50963/99, параграф 9, 20 червня 2002 р.; Melnik v. Ukraine, заява № 72286/01, параграфи 58-60, 28 березня 2006 р.; Nold v. Germany, заява № 27250/02, параграф 87, 29 червня 2006 р.; та цитований вище параграф рішення у справі Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano).
29. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує на початку, що у своїй заяві, поданій до Суду 10 листопада 2010 року, заявниця скаржилася на підставі статті 8 Конвенції на те, що органи влади Швейцарії, позбавивши її можливості отримати смертельну дозу пентобарбіталу натрію, порушили її право вирішувати, яким чином і в який момент її життя буде припинено. Суд далі зазначає, що 5 січня 2012 року її заяву було повідомлено Уряду-відповідачу, а 14 травня 2013 року Палата винесла рішення, у якому вона вирішила (чотирма голосами проти трьох), що мало місце порушення статті 8 Конвенції – висновок, який ґрунтувався на припущенні, що заявниця все ще була жива (див. параграфи 65-67 рішення Палати).
30. Проте пізніше було з’ясовано, що тим часом, 24 жовтня 2011 року, заявниця отримала медичне призначення на смертельну дозу пентобарбіталу натрію, і що 10 листопада 2011 року вона припинила своє життя, випивши призначений препарат.
31. Ця подія була доведена до відома Суду не заявницею чи її адвокатом, а Урядом у його поданні від 7 січня 2014 року, після того як справу було направлено на розгляд Великої палати відповідно до статті 43 Конвенції. Готуючи своє подання, Уряд з’ясовував ситуацію заявниці і дізнався про факт та обставини її смерті.
32. Суд взяв до уваги пояснення, надане у відповіді адвоката заявниці, а саме те, що він не знав про смерть заявниці, оскільки мав з нею контакт лише через посередника – пана Ф., який, на прохання заявниці, умисно не повідомив адвоката про її смерть. Відповідно до пана Ф., це пояснювалося побоюванням заявниці, що розголошення цього факту може спонукати Суд припинити провадження у її справі. Як її духовний порадник він вважав себе зв’язаним професійним обов’язком конфіденційності, який не дозволяв йому розголошувати інформацію всупереч її волі.
33. Проте, на думку Суду, та враховуючи особливий характер цієї справи, той факт, що адвокат заявниці не мав прямого контакту із своєю клієнткою і погодився спілкуватися з нею за допомогою посередника, викликає низку запитань стосовно його ролі юридичного представника у провадженні в Суді. Крім обов’язків заявника співпрацювати із Судом (див. правило 44А Реґламенту Суду; див. також правило 44С “Відмова від активної участі”, у тому числі можливість робити висновки з того, що сторона “не розкрила відповідну інформацію за власної ініціативи”) та повідомляти Суд про всі обставини, які мають значення для його заяви (див. пункт 7 правила 47, колишній пункт 6 правила 47), представник має особливий обов’язок не робити подання, що вводять в оману (див. правило 44D).
34. З пояснення адвоката випливає, що заявниця не лише не повідомила його, і побічно Суд, про те, що вона отримала запитуване медичне призначення, але й вжила особливих заходів з тим, щоб запобігти повідомленню інформації про її смерть адвокату та, врешті-решт, Суду, щоб останній не міг припинити провадження у її справі.
35. На цьому тлі Велика палата вважає, що факт та обставини смерті заявниці дійсно стосувалися самої суті питання, яке лежало в основі її скарги за Конвенцією. Також можна припустити, що якби ці факти були відомі Палаті, то вони мали б вирішальний вплив на її рішення від 14 травня 2013 року про те, що мало місце порушення статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, правило 80 Реґламенту Суду; рішення у справах: Pardo v. France (щодо прийнятності), 10 липня 1996 р., параграфи 21-22, Reports 1996‑III; Pardo v. France (щодо суті), 29 квітня 1997 р., параграф 23, Reports 1997‑III; та Gustafsson v. Sweden (щодо суті), 30 липня 1998 р., параграф 27, Reports 1998‑V). Проте Великій палаті немає необхідності спекулювати з цього приводу, оскільки в будь-якому разі, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, рішення Палати від 14 травня 2013 року не стало остаточним.
36. Згідно з паном Ф., мотивом заявниці у приховуванні відповідної інформації було те, що, хоча підстава для її скарги внаслідок її власної ситуації зникла, провадження в її справі повинно було продовжуватися заради інших людей, які знаходилися в подібній ситуації. Хоча такий мотив можна зрозуміти з точки зору заявниці, яка знаходилася у такій винятковій ситуації, Суд вважає достатньо доведеним те, що умисно не повідомивши цю інформацію своєму адвокату заявниця мала намір ввести Суд в оману з питання, яке стосувалося самої суті її скарги за Конвенцією.
37. Відповідно, Суд підтримує попередні заперечення Уряду про те, що поведінка заявниці становила зловживання правом на подання заяви у розумінні підпункту 3 (a) статті 35 Конвенції.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД:
Постановляє, дев’ятьма голосами проти восьми, що внаслідок зловживання заявницею правом на подання заяви у розумінні підпункту 3 (a) статті 35 Конвенції її заява є неприйнятною.
Учинено англійською та французькою мовами і повідомлено письмово 30 вересня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
Ерік ФрайберґДін Шпільманн
СекретарГолова
Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:
(a) окрема думка, що збігається з думкою більшості, судді Сілвіса;
(b) спільна окрема думка, що не збігається з думкою більшості, суддів Шпільманна, Зім’єле, Берро-Лефевр, Жупанчіча, Гаджієва, Цоцорії, Сіціліаноса та Келлер.
D.S.
E.F.
Окремі думки не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy