Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА GUBERINA ПРОТИ ХОРВАТІЇ
(Заява № 23682/13)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 березня 2016
ОСТАТОЧНЕ
12/09/2016
Це рішення стало остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції.
У справі Guberina проти Хорватії,
Європейський суд з прав людини (Друга секція) на засіданні Палати у складі:
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş), Голова,
Небойша Вучінічь (Nebojša Vučinić),
Поль Леман (Paul Lemmens),
Валеріу Гріцко (Valeriu Griţco),
Ксенія Турковічь (Ksenija Turković),
Йон Фрідрік К’юльбро (Jon Fridrik Kjølbro),
Жорж Раварані (Georges Ravarani), судді,
і Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 23 лютого 2016 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 23682/13), поданою проти Республіки Хорватія до Європейського суду з прав людини, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»), громадянином цієї держави, паном Йошко Губеріна («заявник»), який звернувся до Суду 28 березня 2013 року.
2. Заявника представляла пані В.Терхай, адвокат, яка практикує у Загребі, за допомогою пана К. Койокаріу, адвоката, який отримав диплом у Румунії і практикує у Лондоні. Уряд Хорватії (“Уряд”) представляла уповноважена особа, пані Ш. Стажнік.
3. Заявник скаржився на несправедливе та дискримінаційне застосування до себе національного податкового законодавства. Він розцінює це як порушення статті 8 Конвенції та статті 1 Протоколу №1, окремо та в сукупності зі статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу №12.
4. 17 липня 2013 року скарги, подані за статтею 1 Протоколу № 1, окремо та в сукупності зі статтею 14 Конвенції, та відповідно до статті 1 Протоколу № 12, були комуніковані Уряду. 25 березня 2014 року Голова секції, до якої було призначено справу, прийняв рішення, відповідно до правила 54 § 2 c) Регламенту Суду, запросити сторони надати додаткові зауваження з питань, порушених на підставі статті 8, окремо та в сукупності зі статтею 14 Конвенції.
5. Водночас, Хорватський союз громадський організацій осіб із інвалідністю, Європейський форум осіб із інвалідністю і International Disability Alliance надали спільні письмові зауваження у якості третіх осіб (статті 36 § 2 Конвенції і 44 § 3 Регламенту).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявник народився у 1969 році і мешкає у місті Самобор.
A. Передісторія справи
7. Заявник володів у Загребі квартирою на третьому поверсі житлового будинку, де він жив із дружиною та двома дітьми.
8. У 2003 році, через три роки після придбання цієї квартири, його дружина народила третю дитину. При народженні у дитини були виявлені множинні фізичні та психічні вади.
9. Після народження дитина пройшла низку медичних процедур, і компетентні соціальні служби відповідали за постійний моніторинг стану його здоров’я. У квітні 2008 року комісія експертів вирішила, що він страждає на невиліковний церебральний параліч, тяжку розумову відсталості та епілепсію. У вересні 2008 року соціальні служби визнали його рівень непрацездатності у 100%.
10. Тим часом, у вересні 2006 року заявник придбав будинок у Самоборі, а в жовтні 2008 року продав свою квартиру. Він каже, що купив будинок, тому що дім, у якому знаходилась його квартира, не був обладнаний ліфтом, а тому не був пристосований до потреб його дитини з обмеженими можливостями та його сім’ї. Заявник стверджує, що йому було особливо важко вивозити сина з квартири, щоб відвезти до лікаря, на фізіотерапевтичні процедури, до дитячого садка або до школи та задовольнити інші його соціальні потреби.
B. Провадження, стосовно поданого заявником клопотання про перерахунок державного мита
11. 19 жовтня 2006 року, купивши будинок у Самоборі, заявник подав до податкових органів заяву про звільнення від сплати державного мита. Він посилався на статтю 11 § 9 закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно, яка передбачала можливість звільнення від цього мита особу, яка придбала квартиру чи будинок, щоб задовольнити свої житлові потреби за умови, що у покупця або членів його сім’ї не було іншої квартири чи іншого пристовованого будинку (параграф 24 нижче). У своїй заяві заявник стверджував, що, квартира, якою він володів, яка розташована на третьому поверсі та не обслуговується ліфтом, не відповідала потребам його родини, оскільки було дуже важко, якщо не неможливо, вивести на вулицю його дитину-інваліда, який пересувається в інвалідному візку. Тому заявник стверджував, що він купив будинок для задоволення потреб свого сина.
12. 6 травня 2009 року податковий відділ Самобора (Ministarstvo Financija – Porezna uprava, Područni ured Zagreb, Ispostava Samobor) відхилив прохання заявника, навівши наступні причини:
«Стаття 11 § 9 Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно (...) передбачає можливість звільнення від цього мита громадян, які вперше набувають нерухоме майно для задоволення своїх житлових потреб, за умови, що зацікавлені сторони відповідають переліку умов, зокрема, умові, що у покупця або членів його сім’ї немає іншої квартири чи іншого будинку, що відповідає їх житловим потребам. Під час розгляду було встановлено, що покупець на ім’я Йошко Губеріна володів квартирою в Загребі площею 114,49 м2 (...), яку він продав 25 листопада 2008 року (. ..). Зважаючи на те, що площа поверхні нерухомого майна стосовно кількості близьких членів сім’ї покупця (п’ять осіб) задовольняла потреби останнього та його родини в житлі, за змістом статті 11 § 9.3 Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно, і що зазначена квартира задовольняла всі житлові потреби в частині технічних засобів, гігієни та базової інфраструктури (електрика, вода та [доступ до] інших колективних послуг), відповідно до статті 11 § 9.5 Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно, покупець не відповідає всім умовам, викладеним у статті 11 § 9 вищезазначеного закону.»
13. Податковий центр Самобора наказав заявникові сплатити 83594,25 кун (HRK, або приблизно 11250 євро (EUR)) мита.
14. Заявник звернувся до Міністерства фінансів (Ministarstvo Financija, Samostalna služba za drugostupanjski upravni postupak («міністерство») зі скаргою на це рішення, і 6 липня 2009 року, міністерство відхилило скаргу через необґрунтованість, посилаючись на мотивування, наведене податковим центром Самобора. У відповідній частині це рішення звучить так :
« Стаття 11 § 9 Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно (Офіційний вісник, № 69/07-153/02) надає звільнення від мита за перехід права власності на нерухоме майно громадянам, які набувають майно вперше для задоволення своїх потреб у житлі. Він також визначає умови, яким повинні відповідати громадяни, щоб довести, що це їх перше придбання нерухомості, призначене для задоволення своїх житлових потреб. У цьому відношенні однією з умов, викладених у пункті 9.5, є те, що відповідна особа та члени її найближчої родини не мають іншого нерухомого майна (квартири чи будинку), яка б відповідала їх житловим потребам; крім того, у пункті 9.6 зазначається, що відповідна особа або члени її найближчої родини не повинні володіти квартирою, будинком для відпочинку або будь-яким іншим майном значної цінності (серед іншого майна значної вартості є, зокрема, земельна ділянка під забудову) або господарським приміщенням, в яких зацікавлена особа або члени її близької родини не займаються декларованою [професійною] діяльністю, і вартість якої ідентична вартості майна (квартира чи будинок), яке зацікавлена сторона набуває.
Зважаючи на логіку, що лежить в основі цитованих положень та обставини справи, встановлені поза всякими сумнівами під час провадження, [Департамент] вважає, що перша інстанція правомірно відхилила прохання заявника про звільнення від сплати мита. (...) Звільнення від сплати мита за відчудження нерухомого майна надається за умови, що на момент придбання [нерухомого майна] громадянин або члени його найближчої родини не є або не були власниками іншої нерухомості, яка задовольняє їх житлові потреби, або квартири, будинку для відпочинку або іншого майна, що має значну цінність. Оскільки в цій справі це не так, і на момент придбання [будинку], апелянт був власником квартири в Загребі (...), яка була більшою за площу майна, яке він придбав, і стосовно якого він вимагав звільнення від мита, то будинок, який купував апелянт, не повинен вважатися його першим придбанням нерухомості для задоволення своїх житлових потреб.»
15. 7 вересня 2009 року заявник звернувся до апеляційного адміністративного суду (Visoki upravni sud Republike Hrvatske), аргументуючи це тим, що у своїх рішеннях нижчі суди не врахували конкретне становище його сім’ї, зокрема, інвалідність його дитини, отже, і житлові потреби його сім’ї. З точки зору заявника, необхідно було визнати, що в його конкретному випадку наявність ліфта в будівлі є інфраструктурною потребою такого ж рівня пріоритетності, що і підключення до водогону та електрики. Заявник також зазначив, що будинок був першою нерухомістю, щодо якої він вимагав звільнення від мита.
16. 21 березня 2012 року апеляційний адміністративний суд, обґрунтовуючи аргументи, наведені нижчими адміністративними інстанціями, відхилив поданий заявником адміністративний позов через необгрунтованість. Відповідні частини цього рішення сформульовані наступним чином :
«Зважаючи на те, що площа квартири [що належала заявнику] задовольняла потреби п’яти членів сім’ї заявника (положення 9.3), та що квартира, про яку йдеться, була забезпечена базовою інфраструктурою відповідно до технічних та гігієнічних вимог, відповідач справедливо дійшов висновку, що в цій справі позивач не відповідає умовам, що дають право на звільнення від сплати мита, передбаченого статтею 11 § 9 Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно.
Аргументи, викладені в контексті адміністративної судової справи, не можуть за своїм характером виправдати скасування рішення щодо цього адміністративного питання. Тому суд вважає, що оскаржуване рішення не порушило закон на шкоду позивачу.»
17. 25 травня 2012 року заявник подав заяву до Конституційного Суду (Ustavni sud Republike Hrvatske). Спираючись на статтю 14 Конституції, він стверджував, зокрема, що, беручи до уваги конкретні житлові потреби його сім’ї, спричинені інвалідністю його дитини, він став об’єктом дискримінації на підставі, як він вважав, несправедливого застосування чинного податкового законодавства. Він, зокрема, стверджував, що компетентні адміністративні органи не виправили фактичну нерівність, притаманну його конкретній ситуації, з огляду на звичайне значення терміну "основна інфраструктура, необхідна для задоволення потреб у житлі" його сім’ї.
18. 26 вересня 2012 року, підтверджуючи аргументи, наведені нижчими судами, Конституційний Суд відхилив конституційну скаргу заявника на тій підставі, що не було порушено його конституційні права. Зокрема, Конституційний Суд дійшов висновку, що інші скарги, висловлені заявником, не викликали жодних питань щодо права на справедливий суд.
19. Рішення Конституційного суду було повідомлене представнику заявника 11 жовтня 2012 року.
C. Інша дотична інформація
20. Уряд надав звіт Міністерства соціальної політики та молоді (Ministarstvo socijalne politike i mladih) від 6 листопада 2013 року, в якому вказано, що щомісячна допомога в розмірі 1000 HRK (приблизно 130 EUR) була сплачена на дитину заявника в період з 19 січня 2006 р. по 10 вересня 2012 р., і що з 11 вересня 2012 р. йому було виплачено надбавку у розмірі 625 HRK (приблизно 80 євро). Крім того, у звіті було зазначено, що дитина брала участь у різних терапевтичних заходах та програмах соціальної допомоги, а також, що з 29 червня 2010 р. по 2 жовтня 2011 р. дружина заявника мала особливий статус, пов’язаний з інвалідністю її дитини, в т.ч. щомісячну суму 2500 HRK (приблизно 300 EUR).
21. Заявник підрахував, що його щорічні витрати на особливі потреби його дитини становлять близько 80000 HRK (близько 10400 EUR). З цієї суми 28800 HRK були витрачені на фізіотерапію, 4500 HRK на логопедичні сеанси, 900 HRK на консультацію з нейропедіатром, 7200 HRK на ліки, 21175 HRK на придбання інвалідного візка (плюс 8900 HRK державної допомоги), 7200 HRK на лікувальне плавання та 9150 HRK за щоденне перевезення до денного центру протягом десяти місяців.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Відповідне національне право
1. Конституція
22. Відповідні положення Конституції Республіки Хорватія (Ustav Republike Hrvatske, Офіційний вісник №№ 56/1990, 135/1997, 8/1998, 113/2000, 124/2000, 28/2001 і 41/2001, 55/2001 і 76/2010) кажуть:
Стаття 14
“Кожен у Республіці Хорватія користується правами і свободами незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, власності, народження, освіти, соціального статусу чи інших особливостей.
Усі є рівними перед законом.”
Стаття 34
« Житло є непорушним.
(...) »
Стаття 35
« Кожна людина має право на повагу та захист свого приватного та сімейного життя, гідності, репутації та честі.»
Стаття 48
«Право власності гарантоване.
(...) »
2. Закон про Конституційний суд
23. У частині, дотичній до даної справи, стаття 62 Закону про Конституційний суд (Ustavni zakon o Ustavnom sudu Republike Hrvatske, Офіційний вісник № 49/2002) каже :
Стаття 62
« 1. Будь-яка особа може звернутися до Конституційного Суду, якщо вважає, що індивідуальний правовий акт органу держави, місцевого чи регіонального управління або юридичної особи, яка має державні повноваження, який постановив рішення щодо його прав та обов’язків, або підозри чи звинувачення, пов’язаних із злочинним діянням, спричинив у своєму втіленні порушення прав людини чи основноположних свобод, або права на місцеве та регіональне самоврядування, гарантованого Конституцією (далі "конституційне право").
2. Якщо є інший засіб правового захисту для усунення [ймовірного] порушення конституційного права, позивач має використати цей засіб захисту перш ніж отримати можливість подати конституційну скаргу.
(...) »
3. Закон про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно
24. Відповідне положення Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно (Zakon o porezu na promet nekretnina, Офіційний вісник №№ 69/1997, 26/2000, 127/2000 і 153/2002), чинне на момент подій, каже :
Стаття 11
«Звільняються від сплати державного мита за перехід права власності на нерухоме майно:
(...)
9. будь-який громадянин, який придбає своє перше майно (квартиру чи будинок) для задоволення своїх житлових потреб за умови, що :
(...)
9.3. площа відповідної власності за кількістю членів найближчої родини громадянина не перевищує:
(...)
– на п’ять осіб : 100 м2
(...)
9.5. громадянин або члени його найближчої родини не мають іншого майна (квартири чи будинку), яке б відповідало їх житловим потребам. Це приміщення включає будь-яке житло з базовою інфраструктурою та необхідними технічними та гігієнічними засобами. (...)
9.6. громадянин та близькі члени його сім’ї не володіють квартирою, будинком відпочинку або будь-яким майном, що має значну вартість. До цієї категорії належать земельні ділянки під забудову та господарські приміщення, в яких громадянин або члени його близької родини не здійснюють заявлену [професійну] діяльність, і вартість якої ідентична вартості майна (квартири чи будинку) ), що громадянин набуває.
(...)
15. громадяни, які вже скористалися своїм правом на звільнення від сплати мита на відчудження майна відповідно до пунктів 9, 11 та 13 [цієї статті], не можуть скористатися новим звільненням від цього мита. »
4. Положення про доступність будівель для людей із інвалідністю або обмеженими руховими можливостями
25. Відповідні частини Положення про доступність будівель для людей з інвалідністю або обмеженими руховими можливостями (Pravilnik o pristupačnosti građevina osobama s invaliditetom i smanjene pokretljivosti, Офіційний вісник №№ 151/2005 і 61/2007) кажуть наступне:
« Стаття 1
Ця постанова визначає умови, яких слід дотримуватися, та засоби, які потрібно використовувати для забезпечення зручності доступу, мобільності, перебування та роботи для осіб із інвалідністю або обмеженою мобільністю ("доступність"), а також [необхідні засоби] для поліпшення доступності житлових (...) будівель (...) »
Стаття 2
Доступність, поліпшення доступності та [методи, що використовуються] для приведення їх у відповідність до вимог щодо доступності будівель, зазначених у статті 1 цього підзаконного акту, повинні забезпечуватися за допомогою обов’язкових стандартів проектування та спорудження будівель, із метою забезпечення будівель необхідними елементами доступності та/або приведення їх у відповідність до умов використання [мобільних] пристроїв допомоги, призначених для осіб із інвалідністю (...) відповідно до цього Положення.
(...)
III. Базові елементи доступності
Стаття 7
Базовими елементами доступності є:
A. елементи доступності, які дозволяють подолати різницю у висоті;
(...)
Стаття 9
Для подолання перепадів висоти у приміщеннях, які використовуються особами з обмеженою мобільністю, можуть використовуватися такі елементи доступності: (...) ліфт (...)
(...)
Стаття 12
Ліфти
«Ліфт використовується як елемент доступності для подолання перепадів висоти, і його слід встановити, як тільки перепади висоти, які необхідно перетнути, перевищують 120 см всередині або зовні будівель.
(...) »
5. Закон про боротьбу з дискримінацією
26. Відповідні частини Закону про боротьбу з дискримінацією (Zakon o suzbijanju diskriminacije, Офіційний вісник, № 85/2008), який набув чинності 1 січня 2009 року, кажуть:
Стаття 1
« 1) Цей Закон забезпечує захист та заохочення рівності як найвищу цінність конституційного ладу Республіки Хорватія; це створює умови для рівних можливостей і забезпечує захист від дискримінації за ознакою раси, етнічного походження, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного походження, соціального статусу, майна, членства у профспілці, освіти, соціального, сімейного або сімейного статусу, віку, стану здоров’я, інвалідності, генетичної спадщини, гендерної ідентичності, висловлювань або сексуальної орієнтації.
2) Для цілей цього Закону дискримінація означає поміщення особи або осіб у несприятливе становище за однією з підстав, перелічених у параграфі 1 цієї статті.
(...) »
Стаття 8
« Цей закон поширюється на всі органи держави, (...) юридичних та фізичних осіб (...) »
Стаття 16 § 1
«Кожен, хто відчуває обмеження будь-якого зі своїх прав через дискримінацію, може вимагати захисту цього права шляхом позову, в межах якого визначення цього права є головним питанням, і може також вимагати захисту в окремому провадженні, яке регулюється статтею 17 цього Закону.»
Стаття 17
« 1. Особа, яка заявляє, що є жертвою дискримінації відповідно до положень цього Закону, уповноважена подавати позов та вимагати:
1. рішення про те, що відповідач порушив право позивача на рівне ставлення, або що діяльність, яку відповідач здійснив або не здійснив, може безпосередньо призвести до порушення права на рівне ставлення (позов про оголошення про дискримінацію);
2. припинення діяльності, яка порушує або може порушити право позивача на рівне ставлення, або здійснення діяльності, яка усуває дискримінацію або її наслідки (позов про припинення дискримінації чи усунення дискримінації);
3. відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної порушенням прав, захищених цим Законом (позов про відшкодування шкоди);
4. публікацію в засобах масової інформації рішення суду про порушення права на рівне ставлення за рахунок відповідача. »
27. У 2009 році хорватське Бюро з прав людини (Ured za ljudska prava Vlade Republike Hrvatske) оприлюднило посібник із застосування Закону про заборону дискримінації (Vodič uz Zakon o suzbijanju diskriminacije, «посібник»). Цей посібник пояснює, що у статті 16 Закону про заборону дискримінації пропонуються два судові засоби. Згідно з цим положенням, особа, яка заявляє, що є жертвою дискримінації, може ініціювати позов, що стосується основного предмета спору, або обрати окрему цивільну процедуру, що регулюється статтею 17 цього закону.
6. Закон про адміністративні спори
28. Закон про адміністративні спори (Zakon o upravnim sporovima, Офіційний вісник Республіки Хорватія № 53/1991, 9/1992 і 77/1992) у відповідних частинах каже наступне:
Стаття 76
« 1. Провадження, завершене остаточним рішенням суду, може бути поновлене на прохання сторони:
1) якщо в остаточному рішенні Європейський суд із прав людини визнав порушення основновоположних прав і свобод і тим самим відступив від рішення [Адміністративного суду],
(...) »
B. Відповідна практика
1. Відповідна практика щодо дискримінації
29. 9 листопада 2010 року у справі № U-III-1097/2009 Конституційний суд Хорватії, який був покликаний винести рішення стосовно того, чи рішення Парламенту запровадило дискримінацію за лзнакою політичної приналежності одного з депутатів, проголосив заяву неприйнятною через невичерпання засобів правового захисту. Він дійшов висновку, що скаржник не використав жодні наявні адміністративні засоби правового захисту, а також засоби правового захисту, запропоновані законом про заборону дискримінації. Однак, він відмовився визначати зв’язок між різними можливими засобами правового захисту у справі, що висуває звинувачення у дискримінації, вважаючи, що це питання мають перш за все вирішувати компетентні суди.
30. У своїх рішеннях № U-III-815/2013, від 8 травня 2014 року щодо тверджень про дискримінацію у призначенні соціальних виплат, та № U-III-1680/2014, від 2 липня 2014 року щодо тверджень про дискримінацію у галузі працевлаштування, Конституційний Суд підтвердив свою практику щодо наявності засобів правового захисту, передбачених Законом про запобігання дискримінації.
31. Уряд посилається на рішення Верховного Суду № Gž 41 / 11-2 та Gž-25 / 11-2 від 28 лютого 2012 року та № Gž-38 / 11-2 від 7 березня 2012 року, якими Верховний Суд задовольнив позови стосовно дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, порушені у сфері законодавства про запобігання дискримінації.
2. Відповідна практика щодо застосування податкового законодавства
32. Уряд також наводив практику адміністративного суду (Upravni sud Republike Hrvatske) та апеляційного адміністративного суду щодо справ, за якими ці дві юрисдикції відхиляли позови, у яких апелянти оскаржували відмову у наданні їм звільнення від сплати мита за відчудження нерухомості на тій підставі, що вони не виконали всіх умов, викладених у статті 11 § 9.3 та 11 § 9.6 Закону про державне мито (рішення у справах № Us-4028 / 2009-4 від 1 червня 2011 року, № Us 14106 / 2009-4 від 16 травня 2012 року та № Us 3042 / 2011-4 від 19 вересня 2013 року та рішення апеляційного адміністративного суду № Usž-269 / 2012-4 від 23 січня 2013 року, яким цей суд підтвердив рішення, що стосується звільнення від сплати мита, відповідно до статті 11 § 9.3, 11 § 9.5 та 11 § 9.6 Закону про державне мито.
33. У кожному з цих випадків адміністративні органи провели поглиблене вивчення майна, що мало подібну вартість, аби визначити, чи має апелянт нерухоме майно, що має значну вартість, у розумінні статті 11 § 9.6 Закону про державне мито за перехід права власності на нерухоме майно.
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
A. ООН
1. Конвенція про права осіб із інвалідністю
34. Відповідні частини Конвенції ООН про права осіб із інвалідністю (CDPH) A/RES/61/106 від 24 січня 2007, ратифікованої Хорватією 15 серпня 2007 року, кажуть наступне:
Стаття 2
Визначення
«Для цілей цієї Конвенції :
(...)
"розумне пристосування" означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційний чи невиправданий тягаря, з метою забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод;
(...) »
Стаття 3
Загальні принципи
«Принципами даної Конвенції є :
(...)
b) недискримінація;
(...)
f) доступність;
(...) »
Стаття 4
Загальні зобов’язання
« 1. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечувати й заохочувати повну реалізацію всіх прав людини й основоположних свобод усіма особами з інвалідністю без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності. Із цією метою держави-учасниці зобов’язуються:
a) вживати всі належні законодавчі, адміністративні та інших заходи для здійснення прав, що визнаються в цій Конвенції;
b) вживати всі належні заходи, зокрема, законодавчі, для зміни чи скасування існуючих законів, постанов, звичаїв та практик, які є дискримінаційними стосовно осіб із інвалідністю;
c) ураховувати осіб із інвалідністю в усіх стратегіях і програмах захисту і заохочення прав людини;
d) утримуватися від будь-яких дій або методів, які не узгоджуються із цією Конвенцією, і забезпечувати, щоб державні органи та установи діяли відповідно до цієї Конвенції;
e) уживати всі належні заходи для усунення дискримінації за ознакою інвалідності з боку будь-якої особи, організації або приватного підприємства;
(...)
2. Що стосується економічних, соціальних та культурних прав, то кожна держава-учасниця зобов’язується вживати, максимально залучаючи наявні в неї ресурси, а у випадку необхідності - удаючися до міжнародного співробітництва, заходи для поступового досягнення повної реалізації цих прав без шкоди для тих сформульованих у цій Конвенції зобов’язань, які є безпосередньо застосовними відповідно до міжнародного права.
(...) »
Стаття 5
Рівність і недискримінація
« 1. Держави-учасниці визнають, що всі особи є рівними перед законом та мають право на рівний захист закону й рівне користування ним без будь-якої дискримінації.
2. Держави-учасниці забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою інвалідності й гарантують особам із інвалідністю рівний та ефективний правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті.
3. Для заохочення рівності й усунення дискримінації держави-учасниці вживають усіх належні заходи для забезпечення розумного пристосування.
4. Конкретні заходи, необхідні для прискорення чи досягнення фактичної рівності осіб із інвалідністю, не вважаються дискримінацією за змістом цієї Конвенції. »
Стаття 7
Діти з інвалідністю
« 1. Держави-учасниці вживають усі необхідні заходи для забезпечення повного здійснення дітьми з інвалідністю всіх прав людини й основоположних свобод нарівні з іншими дітьми.
2. В усіх діях стосовно дітей з інвалідністю першочергова увага приділяється вищим інтересам дитини.
(...) »
Стаття 9
Доступність
« 1. Щоб надати особам із інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належні заходи для забезпечення особам із інвалідністю доступу нарівні з іншими до довколишнього середовища, до транспорту, до інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема:
a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об’єкти, зокрема, школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця;
b) на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема, електронні служби та екстрені служби.
(...) »
Стаття 19
Самостійний спосіб життя й залучення до місцевої спільноти
« Держави-учасниці цієї Конвенції визнають рівне право всіх осіб із інвалідністю жити у звичайних місцях проживання, коли варіанти вибору є рівними з іншими людьми, і вживають ефективні і належні заходи для того, щоб сприяти повній реалізації особами з інвалідністю цього права, та повному включенню й залученню їх до місцевої спільноти, зокрема, забезпечуючи, щоб:
a) особи з інвалідністю мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми своє місце проживання й те, де й із ким проживати, і не були зобов’язані проживати в якихось визначених житлових умовах;
b) особи з інвалідністю мали доступ до різного роду послуг, що надаються вдома, за місцем проживання, та інших допоміжних послуг на базі місцевої спільноти, зокрема, персональної допомоги, необхідної для підтримки життя в місцевій спільноті й уключення до неї, та з метою недопущення ізоляції або сегрегації від місцевої спільноти;
(...) »
Стаття 20
Індивідуальна мобільність
« Держави-учасниці вживають ефективні заходи для забезпечення індивідуальної мобільності осіб із інвалідністю з максимально можливим ступенем їх самостійності, зокрема, шляхом:
a) сприяння індивідуальній мобільності осіб із інвалідністю вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною;
b) полегшення доступу осіб із інвалідністю до якісних засобів, що полегшують мобільність, пристроїв, допоміжних технологій та послуг помічників і посередників, зокрема, за рахунок надання їх за доступною ціною;
(...) »
Стаття 28
Достатній життєвий рівень та соціальний захист
« 1. Держави-учасниці визнають право осіб із інвалідністю на достатній життєвий рівень для них самих та їх сімей, що включає достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя, й вживають належні заходи для забезпечення та заохочення реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.
(...) »
2. Практика Комітету ООН з прав осіб із інвалідністю
35. У своєму Загальному коментарі № 2 (2014) до статті 9: Доступність, CRPD/C/ВП/2 від 22 травня 2014 року Комітет ООН з прав людей із інвалідністю зазначив, що:
« 1. Доступність є вирішальною, аби люди з інвалідністю могли жити самостійно та повноцінно брати участь у суспільному житті на рівних умовах. Якщо вони не мають доступу до довколишнього середовища, транспорту, інформації та засобів зв’язку, включаючи інформаційно-комунікаційні системи та технології, та інших обладнань та послуг, відкритих чи наданих населенню, тоді люди з інвалідністю не мають однакових можливостей брати участь у своїх суспільствах.
(...)
29. Слід включити до законодавства стандарти доступності, які визначають різні сфери, що мають бути доступними, наприклад, довколишнє середовище в законах про будівництво та планування, транспортування у відповідних законах про громадський повітряний, залізничний, автомобільний, річковий і морський транспорт, інформація та зв’язок, а також послуги, запропоновані громадськості у відповідних законах. Однак, питання доступності слід також вирішувати в загальних або конкретних законах про рівні можливості, рівність та участь у контексті заборони дискримінації за ознакою інвалідності. Відмова в доступі повинна чітко визначатися як акт протиправної дискримінації. Люди з інвалідністю, яким було відмовлено у доступі до довколишнього середовища, транспорту, інформації, зв’язку та послуг для громадськості, повинні мати ефективні правові засоби захисту. При встановленні стандартів доступності держави-учасниці повинні враховувати різноманітність людей із інвалідністю та гарантувати доступність для всіх таких осіб, незалежно від їх статі, віку та характеру інвалідності. Щоб врахувати різноманітність людей із інвалідністю з точки зору доступності, слід, зокрема, визнати, що деяким особам потрібна допомога людини чи тварин, щоб повною мірою скористатися доступністю (наприклад, особиста допомога, тлумачення мови жестів, тактильне тлумачення або собаки-поводирі для сліпих). Наприклад, слід передбачити, що заборона доступу собак-поводирів для сліпих у конкретну будівлю чи відкритий простір становить незаконний акт дискримінації за ознакою інвалідності.»
3. Практика Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав
36. Комітет ООН з економічних, соціальних та культурних прав зазначив у своєму загальному коментарі № 5: Особи з інвалідністю, E / 1995/22 від 9 грудня 1994 року:
« III. Зобов’язання викорінити дискримінацію за ознакою інвалідності
15. Де-юре, як і фактично, люди з інвалідністю традиційно зазнають дискримінації, яка виявляється у найрізноманітніших формах - як спроби явної дискримінації, наприклад, відмова дітям із інвалідністю у можливості отримати освіту, або непомітніші форми дискримінації, такі як матеріально чи соціально нав’язані сегрегація та ізоляція. Для цілей Пакту, "дискримінація за ознакою втрати працездатності" означає будь-яке розрізнення, виключення, обмеження чи перевагу, засновані на інвалідності, або позбавлення належного житла, що спричиняє зведення нанівець чи обмеження визнання, користування або реалізації економічних, соціальних чи культурних прав. Нехтування, незнання, забобони та хибні уявлення, а також виключення, диференціація чи сегрегація часто заважають особам із інвалідністю користуватися своїми економічними, соціальними та соціальними або культурними правами нарівні з рештою людей. Саме в галузі освіти, зайнятості, житла, транспорту, культурного життя та доступності громадських місць та послуг особливо відчутні наслідки цієї дискримінації.»
37. Комітет ООН з економічних, соціальних та культурних прав підтвердив загальний коментар № 5 у своєму загальному коментарі №20: Недискримінація у користуванні економічними, соціальними та культурними правами, E/C.12/ВП/20 від 2 липня 2009 р.:
« B. Будь-яка інша ситуація
27. Дискримінація залежить від контексту та часу. Отже, категорію "будь-яка інша ситуація" слід сприймати гнучко, щоб відобразити інші форми диференційованого поводження, які не мають розумного та об’єктивного обґрунтування та можуть бути порівняні з причинами, наведеними в пункті 2 цієї статті. Ці додаткові підстави, як правило, стають відомі, коли вони відображають досвід уразливих соціальних груп, які були маргіналізовані або продовжують зазнавати маргіналізації. (...)
Інвалідність
28. Загалом у коментарі № 5 Комітет визначив дискримінацію людей із інвалідністю як "будь-яку різницю, виключення, обмеження чи перевагу, мотивовану інвалідністю, або позбавлення належного житла, що має наслідком зведення нанівець чи обмеження визнання, користування або реалізації економічних, соціальних чи культурних прав". Позбавлення належного житла повинно бути включено до національного законодавства як заборонена форма дискримінації за ознакою інвалідності. Держави-учасниці повинні усунути дискримінацію, яка виявляється, наприклад, у забороні на здійснення права на освіту або у відсутності розумного облаштування у громадських місцях, таких як заклади охорони здоров’я та на робочих місцях, а також у приватних місцях; якщо дизайн та компонування робочого місця перешкоджають доступу користувачам інвалідних візків, вони на практиці не можуть реалізувати своє право на працю.»
B. Рада Європи
1. Рекомендація Rec(2006)5 Комітету Міністрів
38. У відповідних частинах Рекомендація Rec (2006) 5 Комітету Міністрів державам-членам стосовно Плану дій Ради Європи щодо заохочення прав та повної участі людей із інвалідністю в суспільстві: покращення якості життя людей із інвалідністю в Європі на 2006-2015 рр., від 5 квітня 2006 р., каже:
« 1.2. Основоположні принципи і стратегічні цілі
1.2.1. Основоположні принципи
Держави-члени продовжуватимуть працювати в галузі прав людини та протидії дискримінації для підвищення самостійності, вибору та якості життя людей із інвалідністю, а також усвідомлення інвалідності як частини людського різноманіття.
План належним чином враховує відповідні європейські та міжнародні документи, договори та програми, зокрема, роботу над розробкою проекту міжнародної конвенції Організації Об’єднаних Націй про права людей із інвалідністю.
(...)
1.3. Ключові напрямки діяльності
(...)
Люди з інвалідністю повинні мати можливість жити максимально незалежно, включно з вибором місця та способу проживання. Самостійне життя та соціальна інтеграція можливі лише в тому випадку, якщо людина живе в суспільстві. Щоб полегшити життя в суспільстві (№ 8), потрібно запровадити стратегічну політику, яка переходить від інституційного обслуговування до життєвих структур у суспільстві, починаючи від окремого житла до захищених житлових одиниць в невеликих закладах, де людина може знайти підтримку. Також необхідний скоординований підхід, спрямований на створення інформаційно-просвітницьких служб, орієнтованих на користувачів, а також структур підтримки, зосереджених на потребах особи. (...)
2.7. Основоположні принципи
Основоположні принципи, на які спирається План дій, такі:
– недискримінація ;
– рівні можливості ;
– повна участь у житті суспільства усіх осіб із інвалідністю;
(...)
4.3. Особи з інвалідністю, які потребують підвищеного рівня допомоги
(...)
4.4. Діти та молоді особи з інвалідністю
Відповідальним органам необхідно ретельно оцінювати потреби дітей із інвалідністю та їх сімей, щоб надавати допомогу, аби діти могли рости в своїх сім’ях, інтегруватися в суспільство та вести життя та діяльність разом із іншими дітьми. Діти з інвалідністю повинні отримувати освіту, яка збагачує їх життя та дає змогу повністю виявити свій потенціал.
Завдяки якісним послугам та структурам підтримки для сімей, ці діти можуть мати багате та повноцінне дитинство та здобувати навички, необхідні для самостійного та активного дорослого життя в суспільстві. Тому важливо, щоб політичні діячі враховували потреби дітей із інвалідністю та їх сімей під час розробки політики щодо людей із інвалідністю та загальної політики щодо дитинства та сім’ї.»
2. Резолюція Парламентської Асамблеї 1642 (2009) стосовно доступу до прав осіб із інвалідністю, а також їх повної і активної участі у житті суспільства, підтверджена рекомендацією 1854 (2009) Парламентської Асамблеї від 26 січня 2009 року
39. Резолюція 1642 (2009) Парламентської Асамблеї про доступ до прав людей із інвалідністю та повну і активну участь осіб із інвалідністю в житті суспільства, у відповідних частинах каже:
« 8. Асамблея вважає, що для активної участі людей із інвалідністю в житті суспільства необхідно обов’язково поважати їх право на життя в громаді. Асамблея запрошує держави-учасниці:
(...)
8.2. пропонувати належну та тривалу допомогу, переважно людські та матеріальні ресурси (зокрема, фінансові), сім’ям, які самостійно опікують родича з інвалідністю;
(...)
12. Асамблея переконана, що створення суспільства для всіх означає рівний доступ усіх громадян до середовища, в якому вони живуть (...) »
C. Європейський Союз
40. Відповідні положення Хартії основоположних прав Європейського Союзу (2000 / C 364/01) є такими:
Стаття 21
Заборона дискримінації
« 1. Забороняється будь-яка дискримінація за ознакою, зокрема, статі, раси, кольору шкіри, етнічного чи соціального походження, генетичних особливостей, мови, релігії чи переконання, політичного чи будь-якого іншого переконання, приналежності до національної меншини, майнового стану, народження, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації.
2. У сфері застосування Договору про створення Європейського співтовариства та Договору про Європейський Союз, та без шкоди для конкретних положень зазначених Договорів, будь-яка дискримінація за національністю забороняється. »
Стаття 26
Інтеграція осіб із інвалідністю
« Союз визнає та поважає право людей із інвалідністю отримувати користь від заходів, спрямованих на забезпечення їх самостійності, соціальної та професійної інтеграції та участі у житті громади.»
41. 17 липня 2008 року у справі C-303/06 (EU:C:2008:415), S. Coleman проти Attridge Law і Steve Law) Велика палата Суду Європейського Союзу розглядала питання про те, чи слід тлумачити Директиву 2000/78 від 27 листопада 2000 р. про створення загальної бази для рівного режиму праці та зайнятості як таку, що забороняє пряму дискримінацію за ознакою втрати працездатності, і чи обмежується вона працівниками, які самі мають інвалідність, або, чи принцип рівного поводження та заборона прямої дискримінації поширюються також на працівника, який сам не має інвалідності, але до нього ставляться менш сприятливо через інвалідність його дитини, якій він самостійно надає більшу частину допомоги, котрої вона потребує з огляду на стан здоров’я. У цьому відношенні Суд ЄЄ підсумував:
« 56. (...) Директиву 2000/78 і, зокрема, статті 1 і 2, параграфи 1 та 2, слід тлумачити так, що заборона прямої дискримінації, яку вони передбачають, не обмежується лише особами, які самі мають інвалідність. Коли роботодавець ставиться до працівника, який не має інвалідності, менш сприятливо, ніж до іншого працівника, який не перебуває, не перебував і не перебуватиме у подібній ситуації, і доведено, що несприятливе поводження, від якого він постраждав, ґрунтується на інвалідності його дитини, якій він надає більшу частину потрібної допомоги, то таке поводження суперечить забороні прямої дискримінації, встановленій у статті 2 параграф 2 пункт a). »
42. 16 липня 2015 року у справі № C-83/14 (EU: C: 2015: 480) CHEZ Razpredelenie Bulgaria AD, Велика палата Суду Європейського Союзу порушила питання непрямої дискримінації за ознакою етнічного походження щодо тлумачення Директиви 2000/43/ЄС від 29 червня 2000 р. про імплементацію принципу рівного ставлення між особами, незалежно від расового чи етнічного походження, та Хартії основоположних прав Європейського Союзу, зокрема, чи повинен принцип рівного ставлення приносити користь лише особам, які насправді мають відповідне расове чи етнічне походження, чи має він також поширюватись на осіб, які не мають відповідного расового чи етнічного походження, проте отримують менш сприятливе ставлення з цих причин. Відповідна частина рішення каже так:
« 56. (...) практика Суду, вже згадана в пункті 42 цього рішення, згідно з якою сферу застосування Директиви 2000/43, з огляду на її предмет та характер прав, які вона прагне захистити, не можна тлумачити у обмежувальний спосіб, натомість, у даному випадку вона, за своїм характером, виправдовує тлумачення, відповідно до якого принцип рівного поводження, на який посилається Директива, стосується не певної категорії осіб, але залежно від мотивів, зазначених у її статті 1, тобто, що вона також має на меті поширюватись на осіб, які, хоча і не належать самі до відповідної раси чи етнічної групи, все ж зазнають менш сприятливого поводження або певні перешкоди через один із цих мотивів (див., за аналогією, рішення Coleman, C‑303/06, EU:C:2008:415, пункти 38 і 50). »
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1 ОКРЕМО І В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
43. Заявник скаржиться на несправедливе та дискримінаційне застосування національного податкового законодавства. Він спирається на статтю 14 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1, які викладені так :
Стаття 14
“Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.”
Стаття 1 Протоколу № 1
« Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. »
A. Прийнятність
1. Аргументи сторін
44. Уряд стверджує, що заявник не порушив скарги про дискримінацію перед адміністративними органами, які ухвалювали рішення у відповідь на його прохання про звільнення від сплати мита за відчудження нерухомого майна. Уряд, зокрема, стверджує, що в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявник не посилався на положення Закону про запобігання дискримінації і не порушував це питання в апеляційній скарзі до апеляційного адміністративного суду. Уряд вважає, що заявник міг би порушити окремий цивільний позов для відшкодування шкоди на підставі закону про запобігання дискримінації, але він не скористався такою можливістю. Тому Уряд вважає, що заявник не використав ефективні внутрішні засоби правового захисту стосовно своїх тверджень про дискримінацію. Уряд визнає, що Конституційний Суд не мотивував своє рішення про неприйнятність невичерпанням засобів правового захисту, але стверджує, без додаткових пояснень, що положення про вичерпання засобів правового захисту, які містяться в Законі про Конституційний Суд, мають інший обсяг та значення, ніж відповідне положення Конвенції. Уряд додав, що заявник у своїй конституційній скарзі не вказав точне положення Конституції, яке гарантує право власності.
45. Заявник стверджує, що він належним чином вичерпав засоби правового захисту, доступні в адміністративних органах та в Конституційному суді. Він, зокрема, вважає, що скарги, які він висував на внутрішньому рівні щодо дискримінації, що виникала внаслідок, на його думку, несправедливого застосування податкового законодавства, не були настільки різними, аби вимагати перевірки передбачуваної дискримінації, окремо від скарги стосовно права власності. Він додає, що оскільки вичерпав адміністративні засоби правового захисту, то вже не був зобов’язаний подавати з тією ж метою новий позов на підставі Закону про запобігання дискримінації. Відповідно до усталеної практики Суду, за наявності декількох потенційно ефективних засобів захисту, від заявника вимагається застосувати лише одне. Заявник стверджує, що, в будь-якому випадку, Конституційний Суд не мотивував своє рішення про неприйнятність невичерпанням засобів правового захисту, і це свідчить про те, що він належним чином вичерпав засоби правового захисту, доступні у адміністративних органах. Крім того, він правильно сформулював свої скарги до Конституційного Суду та по суті скаржився на дискримінаційне порушення своїх майнових прав, пов’язане, на його погляд, із несправедливим застосуванням податкового законодавства.
2. Оцінка Суду
46. Суд повторює, що, відповідно до статті 35 § 1 Конвенції, звернення до нього можливе лише після вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. Держави не повинні відповідати міжнародному органу за свої дії, доки не отримають можливість виправити ситуацію у своїх внутрішніх правових системах. Тому особи, які бажають скористатись наглядовою юрисдикцією Суду щодо скарг проти держави, зобов’язані заздалегідь використати засоби правового захисту, запропоновані правовою системою цієї держави. Зобов’язання вичерпати внутрішні засоби правового захисту вимагає від заявників нормального використання цих засобів правового захисту, достатніх для того, щоб вони могли отримати компенсацію за порушення, про які вони стверджують. Ці засоби правового захисту повинні існувати з достатньою визначеністю, як на практиці, так і в теорії, інакше їм не вистачає необхідної ефективності та доступності. (Vučković і Інші проти Сербії (попереднє заперечення) [ВП], №№ 17153/11 і 29 інших, §§ 70-71, 25 березня 2014, Gherghina проти Румунії (déc.) [ВП], № 42219/07, § 85, 9 липня 2015).
47. Стаття 35 § 1 також вимагає порушити перед відповідним внутрішнім органом, хоча б щодо суті, та у формах і у строки передбачені внутрішнім законодавством, ті скарги, які згодом будуть висловлені у Страсбурзі; ця стаття вимагає також використання процесуальних засобів, здатних запобігти порушенню Конвенції (Vučković і Інші, цитовано, § 72).
48. Однак, якщо особа має в своєму розпорядженні декілька внутрішніх засобів правового захисту, вона має право вибрати той, який міг би призвести до відшкодування стосовно головної скарги. Іншими словами, коли використовується один правовий засіб, не потрібно використовувати інший, який має практично те саме призначення (T.W. проти Мальти [ВП], № 25644/94, § 34, 29 квітня 1999, Moreira Barbosa проти Португалії (déc.), № 65681/01, CEDH 2004‑V, Jeličić проти Боснії і Герцеговини (déc.), № 41183/02, CEDH 2005‑XII, і Jasinskis проти Латвії, № 45744/08, § 50, 21 грудня 2010).
49. Суд спочатку зазначає, що між сторонами немає суперечок стосовно того, що Закон про запобігання дискримінації пропонує два правові шляхи для особи, яка шукає захисту від дискримінації. Зокрема, позивач може подати свою скаргу на дискримінацію у провадженні стосовно основного предмета спору або обрати окрему цивільну процедуру, як це передбачено статтею 17 цього закону (параграфи 26-27 вище).
50. У даній справі заявник під час адміністративної процедури стверджував, що компетентні податкові органи не поставилися до його ситуації по-іншому, коли розглядали його клопотання про звільнення від сплати мита за відчудження нерухомого майна, яке він обґрунтував потребою в житлі, котра виникла внаслідок інвалідності дитини та потреб його сім’ї. Однак апеляційний адміністративний суд визнав, що ці аргументи не мають значення, і відмовився виносити рішення на користь заявника (параграфи 15-16 вище). Суд вважає, що заявник, по суті, звернувся зі скаргами на дискримінацію, що стосується його економічних прав у рамках цієї адміністративної процедури (для порівняння Glor проти Швейцарії, № 13444/04, § 55, CEDH 2009). Тому, щоб задовольнити вимоги статті 35 § 1 Конвенції, він не був зобов’язаний застосовувати для практично однакових цілей інший засіб правового захисту, передбачений Законом про запобігання дискримінації (параграф 48 вище).
51. У будь-якому випадку, Суд зазначає, що Конституційний Суд не визнав конституційну скаргу заявника неприйнятною на підставі невичерпання засобів правового захисту, на противагу іншим справам про дискримінацію, у яких заявники не вичерпали належним чином засоби правового захисту, які були доступні у нижчих національних судах (параграфи 29-30 вище). Отже, Суд не має підстав сумніватися у тому, що заявник належним чином використав засоби правового захисту, доступні у адміністративних та судових органах (Vladimir Romanov проти Росії, № 41461/02, § 52, 24 липня 2008, Bjedov проти Хорватії, № 42150/09, § 48, 29 травня 2012, і Zrilić проти Хорватії, № 46726/11, § 49, 3 жовтня 2013).
52. Щодо аргументу Уряду про те, що заявник у своїй конституційній скарзі не цитував точне положення Конституції, яке гарантує право власності, Суд зазначив, що заявник прямо посилався на статтю 14 Конституції, яка забезпечує захист від дискримінації, та скаржився на дискримінацію, що виникла внаслідок несправедливого застосування відповідного податкового законодавства (параграф 17 вище). Чітко висловивши свою скаргу на дискримінацію, яка по суті була пов’язана з його економічними правами, заявник надав Конституційному суду можливість, яку стаття 35 § 1 Конвенції має на меті надати Договірним Державам, а саме, відшкодувати стверджувані порушення (див. поміж багатьма іншими, Gäfgen проти Німеччини [ВП], № 22978/05, §§ 144-146, CEDH 2010, Lelas проти Хорватії, № 55555/08, § 51, 20 травня 2010, Karapanagiotou і Інші проти Греції, № 1571/08, § 29, 28 жовтня 2010, Bjedov, цитовано, § 48, Tarbuk проти Хорватії, № 31360/10, § 32, 11 грудня 2012, Jaćimović проти Хорватії, № 22688/09, §§ 40-41, 31 жовтня 2013).
53. Тому Суд відхиляє висловлені Урядом заперечення. Зазначаючи також, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 a) Конвенції, та що вони, крім того, не відповідають будь-якій іншій підставі неприйнятності, Суд проголошує їх прийнятними.
B. Щодо суті
1. Аргументи сторін
a) Заявник
54. Заявник стверджує, що, при визначенні його зобов’язання зі сплати відповідного мита, національні органи, не оцінивши належним чином конкретні обставини справи, посилалися на положення, яке він вважає неточним та непередбачуваним. Він додає, що вони не досліджували пропорційність порушення його майнових прав. Тому він вважає, що відмова у звільненні від мита наклала на нього надмірний індивідуальний тягар, всупереч статті 1 Протоколу № 1. Хоча він погоджується з тим, що влада Хорватії має широку можливість розсуду у податковій сфері, проте, він стверджує, що згідно з усталеною практикою Суду, державні органи не можуть реалізовувати це дискреційне право у спосіб, що не відповідає статті 14 Конвенції.
55. Заявник стверджує, що національні органи влади дали тлумачення статті 11 § 9.5 Закону про державне мито, згідно з яким квартира, якою він володів, відповідала житловим потребам його родини, з огляду на її розмір (стаття 11 § 9.3 Закону про державне мито) та іншу основну інфраструктуру, і тому у звільненні від сплати мита було відмовлено. Інші критерії, такі як вартість майна, яким він володів (стаття 11 § 9.6 Закону про державне мито), на його думку, не мали жодного стосунку до оцінки, зробленої у даному випадку органами влади. Заявник із цього робить висновок, що у випадках, подібних до його власного, для того, щоб мати можливість вирішити, чи потрібно звільняти від мита покупця нової нерухомості, придатної для житла, потрібно було, відповідно до чинного законодавства, перш за все визначати, чи було пристосованим для проживання майно, яким зацікавлена особа доти володіла. Однак, за його словами, влада Хорватії не оцінила належним чином обставини його справи і тому явно позбавила його належних процесуальних засобів для захисту своїх прав.
56. Заявник не вимагав пільгового статусу, а просто попросив владу звільнити його від мита, з огляду на конкретні обставини своєї справи. Він, очевидно, не вимагав цього звільнення з метою несправедливого збагачення. Дійсно, він продав свою попередню квартиру, аби придбати майно з меншою площею, яке відповідає потребам його родини, зумовленим інвалідністю його сина.
57. Крім того, доступність, яка, на думку заявника, є суттєвою характеристикою житла, належить до базової інфраструктури, котра повинна забезпечуватися однаково для всіх. Таким чином, будь-яка різниця у ставленні на цій підставі може означати дискримінацію. Крім того, зважаючи на принцип розумного пристосування, рішення хорватської влади, які не адаптували застосовуване визначення до конкретних потреб людей з інвалідністю, свідчать про непряму дискримінацію чи дискримінацію внаслідок відсутності диференційованого ставлення до осіб, які перебувають у помітно інакшій ситуації.
58. У цій справі дискримінація ґрунтувалася на інвалідності через пов’язаність, з огляду на потреби сина заявника, які компетентні національні органи не врахували. Зокрема, влада оцінила базову інфраструктуру, яка потрібна у відповідному житлі, виходячи з потреб працездатних людей, та ігнорувала той факт, що для осіб з інвалідністю наявність ліфта є засадовою та необхідною, аби відповідати вимогам житла, доступного легко і без перешкод. Тому влада дискримінувала його, не надавши фразі "власність, що відповідає житловим потребам сім’ї", тлумачення з урахуванням доступності відповідного житла. Це дискримінаційне ставлення не має жодного розумного обґрунтування, тим більше, на думку заявника, відсутність доступності перешкоджала його синові виходити з квартири, і, таким чином, обмежувала всі інші його права, такі як право на належне лікування, на освіту та на особистісний розвиток. Ця ситуація, в свою чергу, позначилася на всій родині, змусивши їх зіткнутися з проблемою доступності, а також нести значний фінансовий тягар через інвалідність дитини.
b) Уряд
59. Уряд визнав, що майнові права заявника зазнали втручання, але вважав, що це втручання було законним, що воно переслідувало законну мету - збереження державних фінансів - і було пропорційним. Точніше, Уряд стверджує, що держава має широку можливість розсуду в податкових питаннях, і що державні органи мають найкращі можливості робити оцінку в кожному конкретному випадку. Уряд вважає, що в даному випадку національні органи влади достатньо врахували особисту ситуацію заявника, але вирішили, що його не можна звільнити від сплати мита, оскільки він не виконав зобов’язання, встановлені у чинному національному законодавстві.
60. Зокрема, Уряд констатує, що зі статті 11 Закону про державне мито чітко зрозуміло, що звільнення від мита надається лише у тому випадку, якщо будуть виконані всі умови, передбачені цим положенням. Він вважає, що у справі заявника не були виконані дві умови. По-перше, він зазначає, що квартира, якою володів заявник, коли купував будинок, об’єктивно відповідала, на думку державних органів, критеріям належного житла для заявника та його родини. Уряд додав, що квартира була забезпечена базовою інфраструктурою та необхідними технічними та гігієнічними засобами, а податкові органи не мали можливості розсуду в оцінці терміну "житлові потреби". На думку Уряду, податкові органи не мали ні змоги, ні компетенції об’єктивно оцінити конкретні житлові потреби осіб, які вимагали звільнення від мита. По-друге, Уряд стверджує, що заявник не виконав умови щодо вартості майна, оскільки він, на думку державних органів, був власником квартири, що має значну вартість. Тому відсутність ліфта в будинку не має значення. Метою чинного національного законодавства, насправді, було надання пільг, спрямованих на допомогу особам, які придбали своє перше майно, і, зокрема, тим, хто не володіє власністю значної вартості. У цьому випадку державні органи Хорватії не перевищили можливість розсуду, і вони ввирішили, що заявнику не потрібна така фінансова допомога, що змусило їх відхилити його заяву про звільнення від мита. Отже, заявнику не довелося нести надмірний індивідуальний тягар.
61. Крім того, заявник не зазнав дискримінації через інвалідність дитини, оскільки його прохання про звільнення від мита було відхилено через його матеріальне становище. Оскільки держава прагнула захистити фінансово обмежених осіб, тож ця відмова ґрунтувалася на об’єктивному та розумному виправданні. Заявник не належав до тієї категорії осіб, оскільки він був власником задовільної квартири.
62. Крім того, як держава-учасниця Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права людей з інвалідністю, держава Хорватія здійснила ряд позитивних заходів, спрямованих на забезпечення доступності будівель для інвалідів, і майже 70% громадських будівель Загреба були пристосовані для цієї мети. Крім того, під час нещодавнього візиту до Хорватії, спеціальний доповідач Організації Об’єднаних Націй з питань становища осіб із інвалідністю вітав зусилля, докладені державою для цього. Що стосується, зокрема, пільг зі сплати мита, передбачених законом про відчудження нерухомого майна, то, оскільки держава не спроможна задовольнити потреби усіх уразливих категорій, в основному передбачаються позитивні заходи для людей у скрутному фінансовому становищі. Однак, держава також запровадила низку податкових пільг для людей з інвалідністю, включаючи оподаткування доходів та медичні послуги. Крім того, у рамках приведення своєї діяльності у відповідність до чинних міжнародних стандартів, держава прийняла національну стратегію (2007-2015 рр.) щодо рівних можливостей для людей з інвалідністю, яку активно використовує для впровадження різних заходів на національному та місцевому рівні задля задоволення потреб цієї категорії осіб.
c) Треті сторони
63. Треті сторони стверджують, що, оцінюючи дотримання державою своїх договірних зобов’язань щодо людей з інвалідністю, Суд повинен враховувати відповідні стандарти, запроваджені Конвенцією ООН, зокрема, стосовно понять доступності, недискримінації та розумного пристосування. Вони вважають, що існує тісний зв’язок між доступністю та розумним пристосуванням, причому ці два елементи, на їхню думку, мають на меті забезпечити, щоб люди з інвалідністю користувалися або реалізовували свої права ефективно нарівні з іншими. Однак, вони вказують на те, що між цими двома поняттями існують відмінності, оскільки, на їхню думку, слід забезпечити загальну доступність на випередження потреб осіб з інвалідністю, а розумне пристосування має включати заходи, спеціально призначені для даної особи з інвалідністю, і має бути запроваджено негайно.
64. На думку третіх сторін, сучасне міжнародне право з прав людини вимагає заборону дискримінації через пов’язаність, що стосується випадків дискримінації особи не через її конкретні індивідуальні характеристики, а через відносини, які вона підтримує з іншою людиною, котра має згадані характеристики. Цей принцип надійно запроваджений у кількох європейських країнах, а також визначений у законі про запобігання дискримінації, прийнятому Хорватією. Крім того, міжнародні правозахисні механізми все частіше закликають держави вживати позитивні кроки, щоб зробити житло доступним для людей з інвалідністю. Зокрема, держави-члени Європейського Союзу почали запроваджувати відповідні заходи, які також включають податкові пільги чи звільнення від податків та мита.
65. Люди з інвалідністю повинні мати можливість реалізувати свої права без дискримінації. Більш того, проживання у важкодоступних будинках перешкоджає участі в місцевому житті та призводить до ізоляції та сегрегації людей з інвалідністю та усієї їхньої сім’ї. Зокрема, відсутність розумного пристосування означає дискримінацію за ознакою інвалідності.
2. Оцінка Суду
a) Загальні принципи
66. Суд зазначив, що заявник по суті скаржився на дискримінаційне застосування відповідного податкового законодавства. Він вбачає порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1. Суд, таким чином, розгляне його скаргу з цього погляду на основі застосовних принципів, що випливають із його практики стосовно статті 14 Конвенції.
67. Як завжди стверджував Суд, стаття 14 Конвенції доповнює інші матеріальні положення Конвенції та Протоколів до неї. Вона не має самостійного існування, оскільки діє лише щодо "користування правами і свободами", які вони гарантують. Справді, ця стаття може бути задіяна навіть без порушення їхніх вимог і, таким чином, має автономну сферу застосування, але не може бути застосована, якщо спірні факти не підпадають під сферу дії хоча б одного із зазначених положень. Отже, заборона дискримінації, передбачена статтею 14, виходить за рамки користування правами та свободами, які Конвенція та Протоколи до неї зобов’язують кожну державу гарантувати. Це також стосується додаткових прав, якщо вони підпадають під загальний обсяг однієї зі статей Конвенції, які держава добровільно вирішила захистити (див. поміж багатьма іншими, E.B. проти Франції [ВП], № 43546/02, §§ 47-48, 22 січня 2008, і Carson і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], № 42184/05, § 63, CEDH 2010).
68. Суд встановив у своїй практиці, що лише розбіжності у ставленні, засновані на визначеній характеристиці або "ситуації", можуть бути дискримінаційними, відповідно до статті 14 (Eweida і Інші проти Сполученого Королівства, №№ 48420/10 і 3 інших, § 86, CEDH 2013).
69. Взагалі, для виникнення проблеми, передбаченої цим положенням, повинна існувати різниця у ставленні до осіб у подібних або порівняних ситуаціях (X і Інші проти Австрії [ВП], № 19010/07, § 98, CEDH 2013). Будь-яка різниця у ставленні не призводить автоматично до порушення статті 14. Різниця у ставленні є дискримінаційною, якщо вона "не має об’єктивного і розумного обґрунтування", тобто, якщо вона не переслідує "законну мету". Або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та переслідуваною метою (Fabris проти Франції [ВП], № 16574/08, § 56, CEDH 2013, Weller проти Угорщини, № 44399/05, § 27, 31 березня 2009, і Topčić-Rosenberg проти Хорватії, № 19391/11, § 36, 14 листопада 2013).
70. Крім того, стаття 14 Конвенції не забороняє Договірним Сторонам по-різному ставитися до груп осіб з метою усунення "фактичної нерівності" між ними. Насправді, право користуватися правами, гарантованими Конвенцією, не зазнаючи дискримінації, також порушується, коли без об’єктивного та вмотивованого обґрунтування держави не застосовують різне ставлення до осіб, становище яких суттєво відрізняється (Thlimmenos проти Греції [ВП], № 34369/97, § 44, CEDH 2000‑IV, Stec і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 65731/01 і 65900/01, § 51, CEDH 2006‑VI, і Sejdić і Finci проти Боснії і Герцеговини [ВП], №№ 27996/06 і 34836/06, § 44, CEDH 2009).
71. Суд також визнав, що загальна політика або захід, який має непропорційно шкідливий вплив на категорію осіб, може вважатися дискримінаційним, навіть якщо вони конкретно не стосуються цієї категорії, і що дискримінація, яка потенційно суперечить Конвенції, може бути результатом фактичної ситуації (D.H. і Інші проти Республіки Чехія [ВП], № 57325/00, § 175, CEDH 2007‑IV, і Kurić і Інші проти Словенії [ВП], № 26828/06, § 388, CEDH 2012). Однак, це стосується лише випадків, коли цій політиці чи засобу не вистачає "об’єктивного і розумного" обґрунтування, тобто, якщо вони не переслідують "законну мету", або якщо немає "розумного співвідношення" пропорційності "між застосованими засобами та заявленими цілями (S.A.S. проти Франції [ВП], № 43835/11, § 161, CEDH 2014).
72. Договірні Держави користуються певною можливість розсуду при визначенні того, чи, і якою мірою, різниця в інших подібних ситуаціях виправдовує відмінності в поводженні. Обсяг можливості розсуду змінюється залежно від обставин, галузі та контексту. Те саме стосується необхідності диференційовано ставитися до груп осіб, аби виправити "фактичні нерівності" між ними (Stummer проти Австрії [ВП], № 37452/02, § 88, CEDH 2011).
73. З одного боку, державі зазвичай залишається широка можливість дії, коли йдеться, наприклад, про вжиття загальних заходів в економічних чи соціальних сферах (Hämäläinen проти Фінляндії [ВП], №37359/09, § 109, CEDH 2014). Ця широта також застосовується до заходів, що вживаються у сфері оподаткування. Однак, ці заходи повинні бути здійснені недискримінаційно та мають відповідати вимозі пропорційності (R.Sz. проти Угорщини, № 41838/11, § 54, 2 липня 2013). З іншого боку, якщо обмеження основоположних прав поширюється на особливо уразливу групу населення, яка зазнала значної дискримінації в минулому, то доступна державі можливість розсуду значно звужується, і тільки дуже серйозні міркування повинні змусити її застосовувати таке обмеження. Це мотивування, яке ставить під сумнів певні класифікації як такі, виправдане тим, що ці категорії в минулому зазнавали несприятливого ставлення з тривалими наслідками, що призвело до виключення їх із суспільства. Таке поводження може бути пов’язане із законодавством, яке застосовується до всіх осіб стереотипно, без можливості індивідуальної оцінки їхніх можливостей та потреб. Суд вже визначив певну кількість таких уразливих категорій - жертв диференційованого поводження через їхні особливості чи ситуацію, зокрема, їхню інвалідність (Glor, цитовано, § 84, Alajos Kiss проти Угорщини, № 38832/06, § 42, 20 травня 2010, і Kiyutin проти Росії, № 2700/10, § 63, CEDH 2011). Крім того, всі дії, що стосуються дітей з інвалідністю, повинні пріоритетно захищати найкращі інтереси дитини (параграф 34 вище, статті 7 § 2 CDPH). Однак, у будь-якому випадку, незалежно від наданої державі можливості розсуду, Суд повинен остаточно вирішити питання щодо дотримання вимог Конвенції (див. поміж іншими, Konstantin Markin проти Росії [ВП], № 30078/06, § 126, CEDH 2012).
74. Нарешті, що стосується тягаря доказування у сфері дії статті 14 Конвенції, Суд вже визнав, що, коли заявник встановив існування різниці в ставленні, Уряд зобов’язаний довести, що ця різниця у ставленні була виправданою (D.H. і Інші проти Чехії, цитовано, § 177, Kurić і Інші, цитовано, § 389, і Vallianatos і Інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 і 32684/09, § 85, CEDH 2013).
b) Застосування цих принципів у даній справі
i. Щодо питання про те, чи факти, які спричинили скаргу, стосуються статті 1 Протоколу № 1
75. Суд зауважив, що сторони не оспорюють те, що обставини справи, які стосуються питань оподаткування, потрапляють у сферу дії статті 1 Протоколу № 1 та, відповідно, застосовується також і стаття 14 Конвенції. Суд не бачить причин вважати інакше (див., наприклад, Burden проти Сполученого Королівства [ВП], № 13378/05, § 59, CEDH 2008).
ii. Щодо питання про те, чи ситуація заявника є "іншою ознакою", у розумінні статті 14 Конвенції, через інвалідність його сина
76. Суд уже визначив, що стан здоров’я людини, включно з інвалідністю та різними проблемами зі здоров’ям, підпадає під вираз "інша ознака", що використовується в статті 14 Конвенції (Glor, цитовано, § 80, Kiyutin, цитовано, § 57, і I.B. проти Греції, № 552/10, § 73, CEDH 2013).
77. У даній справі заявник не скаржиться на дискримінаційне ставлення, пов’язане з його власною інвалідністю, а є скоріше потерпілим від несприятливого ставлення, заснованого на інвалідності його сина, з яким він проживає і якому забезпечує догляд. Іншими словами, у цій справі постає питання про те, наскільки заявник, який сам не належить до категорії осіб із інвалідністю, все ж страждає від менш сприятливого ставлення з мотивів, пов’язаних з інвалідністю його дитини (параграфи 41-42 вище).
78. У зв’язку з цим Суд нагадує, що вислів «інша ознака» у його юриспруденції зазвичай тлумачиться широко (Carson і Інші, цитовано, § 70) і не обмежується характеристиками, які є особистими ознаками, у тому розумінні, що вони для особи є вродженими чи невід’ємними (Clift проти Сполученого Королівства, № 7205/07, §§ 56-59, 13 липня 2010). Наприклад, питання про дискримінацію виникало у справах, коли ситуація заявника, яка мала стверджуване дискримінаційне ставлення, визначалася обставинами його сім’ї, наприклад, місцем проживання його дітей (Efe проти Австрії, № 9134/06, § 48, 8 січня 2013). Звідси випливає, що, зважаючи на мету та характер прав, які вона прагне захищати, стаття 14 Конвенції також охоплює випадки, коли до особи ставляться менш сприятливо через ситуацію чи захищені ознаки іншої людини.
79. Таким чином, Суд дійшов висновку, що дискримінаційне ставлення, на яке заявник скаржився через інвалідність його дитини, з якою він перебуває у тісних особистих зв’язках і якою він опікується, є формою дискримінації за ознакою інвалідності, на яку поширюється стаття 14 Конвенції.
iii. Стосовно того, чи була різниця у ставленні між особами, які перебувають у подібних ситуаціях, або відсутність диференційованого ставлення між особами у значно відмінних ситуаціях
80. Далі Суд зазначив, що заявник скаржився на те, що застосування національного законодавства стосовно переходу права власності на нерухоме майно змусило його зазнати дискримінації, порівняно з іншими особами, які набувають майно, аби задовольнити свої житлові потреби у тих випадках, коли житло, яким вони володіли, не задовольняло потреби їх сімей. Зокрема, заявник стверджує, що продаючи свою квартиру, розташовану на третьому поверсі житлового будинку в Загребі, і переїхавши в будинок у Самоборі, він вперше створив житлові умови, пристосовані до становища його родина після народження сина з інвалідністю. Житловий будинок, в якому знаходилась його квартира, не мав ліфта, тому, коли його син підріс, заявникові та членам його родини ставало все важче виводити його з квартири, щоб відвезти до лікаря, на фізіотерапевтичні заняття, в дитячий садок або школу та для задоволення інших соціальних потреб (параграф 10 вище).
81. Суд зазначив, і сторони не заперечували, що син заявника страждає на важку та множинну інвалідність, та що йому потрібна постійна увага і турбота. Такий же висновок однозначно випливає зі звіту, складеного соціальними службами, які визнали, що дитина має 100% інвалідність (параграф 9 вище). Тому сумнівно, що можна було вважати квартиру заявника житлом, придатним для його сім’ї, після народження сина з інвалідністю.
82. На думку Суду, не викликає сумнівів, що квартира заявника в Загребі, яку він придбав за три роки до народження сина, і яка розташована на третьому поверсі будинку без ліфта, сильно перешкоджала мобільності сина, а отже, ставила під загрозу його особистісний розвиток, а також його здатність досягти максимального потенціалу, оскільки дитині було вкрай складно брати повну участь у місцевому житті та освітніх, культурних і соціальних заходах, пропонованих дітям. Відсутність ліфта неодмінно погіршила якість життя родини заявника, зокрема його сина. Становище останнього можна порівняти зі становищем здорової особи, яка, наприклад, володіє квартирою, розташованою на третьому поверсі житлового будинку, але не має відповідних засобів для доступу до неї або має лише обмежений доступ до необхідних загальних зручностей.
83. Таким чином, Суд вважає, що, прагнучи замінити цю квартиру шляхом придбання будинку, який був адаптований до потреб його сім’ї, заявник опинився в ситуації, подібній до ситуації особи, яка змінює квартиру або будинок шляхом придбання іншої нерухомості, котра має, використовуючи формулювання чинного національного податкового законодавства, необхідні базову інфраструктуру та технічні засоби (параграф 24 вище). Водночас, його становище було відмінним, з огляду на той зміст, який має вкладатись у вислів «необхідна базова інфраструктура», котра, враховуючи інвалідність його сина та міжнародні норми у цій галузі (параграфи 25 і 34-42 вище), у даному випадку включала доступ до таких пристосувань, як ліфт.
84. Однак, Суд зазначив, що самоборський податковий центр вважав, що, з огляду на площу квартири, якою заявник володів у Загребі, наявність інфраструктури, наприклад, підключення до електромережі і водогону та доступ до інших колективних послуг, не можна сказати, що ця особа не мала житла, яке відповідало б потребам його родини. Отже, заявнику було відмовлено у звільненні від сплати мита на придбання майна, що відповідає житловим потребам його сім’ї, незважаючи на наведені ним аргументи для переліку конкретних потреб, яким воно мало відповідати через інвалідність його дитини (параграфи 11-12 вище).
85. Це рішення було підтверджено Міністерством фінансів та апеляційним адміністративним судом, який стверджував, що не можна вважати, що заявник, придбавши будинок, придбав майно, призначене для задоволення своїх житлових потреб, враховуючи те, що, на їхню думку, квартира, якою він володів, мала базову необхідну інфраструктуру. Знову, як і самоборський податковий центр, міністерство та апеляційний адміністративний суд знехтували особливими потребами сім’ї заявника, спричиненими інвалідністю дитини. Крім того, апеляційний адміністративний суд відхилив, як необґрунтовані, доводи, подані заявником у зв’язку з цим (параграфи 15-16 вище). Конституційний суд також утримався від дослідження цього питання (параграф 18 вище).
86. Зважаючи на наведене, Суд приходить до висновку, що не викликає сумнівів у тому, що уповноважені державні органи не визнали фактичну специфіку ситуації заявника щодо базової інфраструктури та технічних засобів, необхідних для задоволення житлових потреб сім’ї заявника. У цьому випадку державні органи зайняли надто обмежену позицію, ігноруючи особливі потреби заявника та його родини, коли вони застосовували критерій "необхідна основна інфраструктура", на відміну від інших випадків, коли такі чинники, як розмір квартири, підключення до електромережі та водогону або доступ до інших комунальних послуг, можна вважати достатньою базовою інфраструктурою.
87. Залишається встановити, чи факт поводження із заявником так само, як із будь-яким покупцем нерухомості, ґрунтувався на об’єктивному та розумному виправданні (параграфи 70 і 74 вище).
iv. Щодо того, чи існувало об’єктивне та розумне виправдання
88. Для обґрунтування рішень, ухвалених державними органами влади, Уряд висунув два аргументи. По-перше, він зазначив, що чинне національне законодавство передбачає об’єктивні критерії, котрі дозволяють встановити наявність базової інфраструктури, необхідної для того, щоб житло вважалось належним, таким чином, не залишаючи адміністративним та податковим органам можливості для тлумачення в кожному конкретному випадку, і, по-друге, заявник не відповідав вимогам щодо фінансового становища, яке б дозволило йому скористатися звільненням від мита.
89. Слід зазначити, що з першим аргументом Уряд практично визнає, що відповідні державні органи не були уповноважені гарантувати наявність розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та ціллю, що переслідувалася в конкретному випадку заявника. Отже, всупереч вимогам статті 14 Конвенції, вони не змогли об’єктивно та обґрунтовано виправдати той факт, що вони не виправили фактичну нерівність, притаманну справі заявника (параграф 60 вище).
90. Суд не оминає увагою, що тлумачити та застосовувати внутрішнє законодавство повинні в першу чергу державні органи влади, зокрема, суди (Glor, цитовано, § 91). Однак, він зазначає, що відповідне положення закону про державне мито сформульоване у досить загальних фразах, і що воно просто посилається на "базову інфраструктуру" та "необхідні технічні та гігієнічні умови" (параграф 24 вище, стаття 11 § 9.5 закону про державне мито з відчудження нерухомого майна).
91. Суд також зазначає, що інші відповідні положення національного законодавства дають вказівки щодо питання основних умов доступності для людей з інвалідністю. Наприклад, Положення про доступність будівель для людей з інвалідністю або обмеженою мобільністю розглядає наявність ліфта як одну з основних функцій доступності для них (параграф 25 вище). Однак, ніщо не дозволяє припустити, що в даному випадку будь-який із компетентних державних органів врахував ці положення національного законодавства, здатні розширити значення термінів, використаних у законі про державне мито.
92. Крім того, Суд зазначив, що, дотримуючись вимог, викладених в CDPH, держава-відповідач зобов’язалася взяти до уваги відповідні принципи, закладені в них, такі як розумні пристосування, доступність та недискримінація людей з інвалідністю щодо їх повної участі у всіх аспектах соціального життя на рівних умовах (параграфи 34-37 вище). Суд встановив, що у цій сфері державні органи, як зазначив Уряд, запровадили певні необхідні заходи (параграф 62 вище), але у даній справі вони не виконали жодне міжнародне зобов’язання, які держава погодилася дотримуватись.
93. Таким чином, випливає, що, всупереч тому, що стверджує Уряд, проблема, яка виникла в даній справі, полягає не в тому, що чинне національне законодавство не залишає можливості розсуду в конкретних випадках прохань про звільнення від сплати державного мита, поданих особами, які перебувають у ситуації, подібній до тієї, у якій опинився заявник. У даному випадку проблема полягає, скоріше, у практичних механізмах застосування національного законодавства, які недостатньо врахували вимоги, що випливають зі специфіки справи заявника, пов’язаної з інвалідністю його дитини та, зокрема, тлумачення виразу "необхідна базова інфраструктура" стосовно житла для особи з інвалідністю (для порівняння Topčić‑Rosenberg, цитовано, §§ 40-49).
94. Більш того, згідно з другим аргументом, висунутим Урядом, заявнику було відмовлено у звільненні від сплати мита через його матеріальне становище, зокрема, через вартість квартири, якою він раніше володів у Загребі. Причиною цієї відмови було те, що звільнення, передбачене законом про стягнення мита, мало на меті захистити фінансово обмежених осіб, до яких, на думку Уряду, заявник не належить (параграф 61 вище).
95. Суд вважає, що, в принципі, прагнення захистити осіб з обмеженими фінансовими можливостями шляхом належних заходів звільнення від оподаткування може розглядатися як об’єктивне обґрунтування стверджуваного дискримінаційного ставлення. Крім того, видається, що питання фінансового становища особи, яка вимагає звільнення від сплати мита, враховувалось спільно з іншими чинниками для оцінки податкових зобов’язань відповідної особи (параграф 32 і також параграф 24 вище, стаття 11 § 9.5 і 9.6 закону про державне мито з відчудження нерухомого майна).
96. Однак у конкретній справі заявника Суд зазначив, що з усіх рішень, прийнятих компетентними національними органами, випливає, що заявникові було відмовлено у звільненні від сплати мита через те, що квартира, якою він володів у Загребі, має базову інфраструктуру, необхідну для задоволення житлових потреб його сім’ї (параграфи 12, 14 і 16 вище). Лише Міністерство фінансів посилалося (параграф 14 вище) на умову щодо фінансового становища, викладену у відповідному положенні закону про державне мито (параграф 24 вище, стаття 11 § 9.6 закону про державне мито з відчудження нерухомого майна). Однак, Міністерство не здійснило конкретну оцінку відповідних фінансових аспектів у справі заявника, хоча це була усталена практика, яку національні органи влади вже застосовували в інших випадках, коли це положення було задіяне (параграф 33 вище).
97. Отже, згода з аргументом, наведеним Урядом у цьому питанні, призвела б до того, що Суд мав би розмірковувати про конкретну оцінку фінансового становища заявника з огляду на його прохання про звільнення від мита, у розумінні чинного національного законодавства. (для порівняння Glor, цитовано, § 90). Таким чином, Суд не може погодитись із аргументом, що захист осіб з обмеженими фінансовими можливостями був причиною, що виправдовувала дискримінаційне ставлення, на яке скаржився заявник.
98. Зважаючи на наведене, зокрема, на відсутність відповідної оцінки усіх обставин справи з боку державних органів, Суд вважає, що останні не надали об’єктивне та розумне обґрунтування тому, щоб не враховувати при оцінці податкового зобов’язання заявника нерівність, притаманну його ситуації.
99. Тому Суд робить висновок про порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1.
100. Таким чином, Суд не мусить розглядати скарги заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 окремо (див. наприклад, Zeman проти Австрії, № 23960/02, § 42, 29 червня 2006).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 і СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ
101. Заявник скаржиться на втручання у своє право на повагу до приватного і сімейного життя та житла внаслідок, на його думку, несправедливого і дискримінаційного застосування національного податкового законодавства. Він спирається на статті 8 і 14 Конвенції.
102. Уряд оспорив це твердження.
103. За обставин даної справи Суд вважає, що нерівність у ставленні до заявника, потерпілим від якої називає себе заявник, було достатньо враховано в оцінці, наведеній вище, що призвело до встановлення порушення статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1. Отже, Суд робить висновок, що, оскільки ця скарга також є прийнятною, то не слід розглядати ті самі факти окремо, відповідно до статей 8 та 14 Конвенції (див. наприклад, Mazurek проти Франції, № 34406/97, § 56, CEDH 2000‑II, і Efe, цитовано, § 55).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 12 ДО КОНВЕНЦІЇ
104. Нарешті, заявник вбачає дискримінацію в способі застосування податкового законодавства. Він вважає, що воно не забезпечило розрізнення між його ситуацією та загальними випадками, що підпадають під відповідні положення про звільнення від сплати державного мита. Він спирається на статтю 1 Протоколу №12.
105. Уряд оспорив це твердження.
106. Суд вже дійшов висновку, що механізми застосування податкового законодавства, які не розмежовували ситуацію заявника та загальні випадки, що підпадають під відповідні положення про звільнення від сплати мита, становили дискримінацію, всупереч статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 1 Протоколу №1.
107. З огляду на цей висновок, Суд не вважає за необхідне визначати окремо, чи не було в цій справі порушення статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції (для порівняння Sejdić і Finci, цитовано, § 51, і Savez crkava « Riječ života » і Інші проти Хорватії, № 7798/08, §§ 114-115, 9 грудня 2010).
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
108. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
109. Заявник вимагав 1110 євро (євро) на відшкодування матеріальної шкоди, що відповідає державному миту за відчудження нерухомого майна, яке, за його словами, він був змушений сплатити. Він також вимагає 10000 євро на відшкодування моральної шкоди.
110. Уряд вважав, що вимоги заявника є надмірними, необгрунтованими та недоведеними.
111. Стосовно прохання про відшкодування матеріальної шкоди, з огляду на висновки щодо статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 (параграф 99 вище) стосовно дискримінації, якої зазнав заявник у контексті застосування національного податкового законодавства, Суд вважає, що він не може розмірковувати про розмір податкових зобов’язань заявника у його країні, зокрема, щодо питання, чи дозволяло фінансове становище заявника звільнення від державного мита (параграфи 95‑97 вище). Таким чином, Суд не в змозі оцінити подане заявником прохання про відшкодування матеріальної шкоди, і тому посилається на доступну для нього можливість подати клопотання про повторне провадження у справі, відповідно до статті 76 Закону про адміністративні спори (параграф 28 вище), що дозволить повторний розгляд його прохання внутрішнім судом.
112. Крім того, Суд вважає, що заявник мав зазнати моральної шкоди, і самої констатації порушення Конвенції недостатньо для її виправлення. Вирішуючи на справедливій основі, він присуджує заявнику 5000 євро на відшкодування моральної шкоди, плюс будь-яку суму, яку може бути нараховано як податок.
B. Видатки і витрати
113. Заявник просив також 11652,49 EUR і 4900 фунтів стерлінгів (приблизно 6800 EUR) на відшкодування видатків і витрат, зроблених під час провадження на національному рівні і в Суді.
114. Уряд вважав, що вимоги заявника є надмірними та необгрунтованими.
115. Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування лише тих видатків та витрат, щодо яких доведе, що вони були дійсними та необхідними, а також є розумними щодо обсягу. У даній справі, на підставі наданих документів і з огляду на наведені критерії, Суд вважає за розумне присудити суму 11500 EUR на відшкодування видатків і витрат, плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму.
C. Пеня
116. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 ;
3. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 1 Протоколу № 1;
4. Постановляє, що не постає жодного окремого питання у сфері дії статті 8 окремо і в сукупності зі статтею 14 Конвенції, або у сфері дії статті 1 Протоколу № 12 ;
5. Постановляє
(a) що держава-відповідач має сплатити заявникові протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у хорватські куни за курсом, чинним на момент розрахунку:
i. 5 000 EUR (п’ять тисяч євро), на відшкодування моральної шкоди, включно з будь-якими можливими податками,
ii. 11 500 EUR (одинадцять тисяч п’ятсот євро), на відшкодування видатків та витрат, включно з будь-якими можливими податками;
(b) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською мовою і письмово повідомлено 22 березня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Стенлі НейсмітИшил Каракаш
секретарГолова
Full & Egal Universal Law Academy