CASE OF GUTSANOVI v. BULGARIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА GUTSANOVI ПРОТИ БОЛГАРІЇ

(Заява № 34529/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

[Витяг]

15 жовтня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

15/01/2014

Це рішення є остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Gutsanovi проти Болгарії,

Європейський суд з прав людини (Четверта Секція) на засіданні Палати у складі:

Інета Зімєлє (Ineta Ziemele), голова,
Пяіві Гірвеля (Päivi Hirvelä),
Георге Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Здравка Калайджієва (Zdravka Kalaydjieva),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), судді,
і Франсуаз Еленс-Пасос, секретар Секції,

Розглянувши справу на закритому засіданні 24 вересня 2013 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:

процедура

1. Справа була відкрита за заявою (№ 34529/10) ), поданою до Суду проти Республіки Болгарія чотирма громадянами цієї країни, паном Боріславом Гуцанов Гуцановим, пані Монікою Владімірова Гуцановою, пані С. і пані Б. Гуцанові (далі - заявники) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 21 травня 2010 року

2. Заявники були представлені пані С. Бахаровою-Желязковою, адвокатом з Варни, і паном М. Екімджієвим, адвокатом з Пловдива, який працює у компанії «Екімджієв, Бончева і Шернішерска». Уряд Болгарії (далі – Уряд) був представлений уповноваженою особою, пані Н. Ніколовою, згодом заміщеною пані М. Коцевою і паном В. Обретеновим з Міністерства юстиції.

3. Заявники зокрема стверджували, що вторгнення правоохоронних органів у їхню домівку рано вранці 31 травня 2010 року завдало їм психологічної травми, спричиненої поводженням, яке принижує гідність. (...)

4. 4 квітня 2011 року заяву було комуніковано Уряду. Відповідно до статті 29 § 1 Конвенції, було вирішено, що Палата одночасно висловиться щодо прийнятності і суті справи.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народились, відповідно, у 1967, 1972, 2002 і 2004 роках і живуть у Варні. Двоє перших заявників є подружжям. Третя і четверта заявниці є їхніми неповнолітніми дочками.

A. Загальні обставини справи

6. Перший заявник, пан Боріслав Гуцанов, був депутатом Національної Асамблеї, обраним за списком Соціалістичної партії, і заступником голови регіонального відділення цієї ж партії. На час подій він був головою міської ради Варни, обраним за списком своєї партії.

7. Між груднем 2009 і квітнем 2010 року болгарське міністерство внутрішніх справ провадило на території країни численні поліцейські операції з метою викриття різних кримінальних угруповань. Під час цих операцій поліція здійснила арешти багатьох осіб, включно з політичними діячами, жінок і чоловіків, що широко висвітлювалось у ЗМІ і викликало зацікавлення широкої громадськості. ЗМІ регулярно звертались до багатьох політичних діячів, включно з прем’єр-міністром і міністром внутрішніх справ, а також різних прокурорів і комісарів поліції за коментарями щодо цих арештів і наступних кримінальних переслідувань.

8. Суд отримав низку заяв, спричинених цими подіями                  (Maslarova проти Болгарії, № 30336/10, Aleksey Petrov (II) проти Болгарії, № 37124/10, Kostadinov проти Болгарії; № 44885/10, Tsonev проти Болгарії, № 45773/10, Petrov і Ivanova проти Болгарії,               № 55388/10, Stoyanov і Інші проти Болгарії, № 26966/10).

B. Вторгнення поліції у помешкання заявників

9. 30 жовтня 2009 року слідчий суддя міста Софія порушив кримінальне провадження проти X за зловживання посадовими повноваженнями і нецільове використання державних коштів, що спричинило тяжку шкоду міській компанії громадського транспорту Варни. Дані події трапились між 2003 і 2007 роками. 8 лютого 2010 року генеральний прокурор наказав передати цю кримінальну справу до слідчого відділу регіону Варни. Слідство мало бути проведене поліцією Варни під керівництвом і наглядом  слідчого відділу цього ж міста.

10. В межах цього кримінального розслідування 31 травня 2010 року, близько 6 г 30 хв, загін поліцейських потрапив до будинку родини заявника і здійснив арешт пана Гуцанова і обшук. Обставини проведення цієї операції оспорюються сторонами.

1. Версія заявників

11. Рано вранці 31 березня 2010 року пан і пані Гуцанові спали у своїй кімнаті на другому поверсі їхнього будинку у Варні. Дві дочки спали у своїх кімнатах на першому поверсі. Родинний будинок був оснащений відеонаглядом і охоронявся нічним сторожем, певним Д.П., який знаходився на вході до маєтку.

12. Приблизно о 6 г 30 хв Д.П. помітив на екрані відеонагляду дві чи три машини, які тихо, із вимкненими фарами, проїхали перед ворітьми прибудинкового саду і зупинились трохи далі.

13. Трохи згодом перед входом до маєтку з’явився загін поліцейських, які почали гучно гупати у ворота і вимагати негайно відімкнути їх. Д.П. вийшов з вартівні і відчинив ворота. Тоді він помітив двох поліцейських у цивільному одязі, чотирьох чи п’ятьох поліцейських у одностроях і чотирьох чи п’ятьох поліцейських у балаклавах із спецзагону Міністерства внутрішніх справ. Поліцейські знерухомили Д.П., вдягнули на нього наручники і спитали у нього, чи вдома власники будинку. Він ствердно відповів і зауважив поліцейським, що в будинку двоє маленьких дітей. Його попросили відчинити вхідні двері будинку, але він пояснив, що у нього немає ключів.

14. Група поліцейських підбігла до верей будинку, викрикуючи «Поліція! Відчиняйте!». Деякі поліцейські почали відчиняти двері за допомогою інструментів для злому (обценьки, лом, «фомка»). За свідченням Д.П., через п’ять чи десять хвилин поліцейським вдалось відчинити двері і потрапити на сходову клітину будинка.

15. Пан і пані Гуцанові стверджують, що їх раптово розбудили удари в двері і крики. Вони побігли на перший поверх і забрали дочок до своєї спільні на другому поверсі будинку.

16. Пан Гуцанов стверджує, що після цього він вийшов з кімнати з наміром побачити і встановити, що насправді відбувається. У той час він почув шум багатьох осіб, які піднімались сходами і кричали «Виходьте» і «Ми поліцейські». Він одразу ж повернувся до кімнати на другому поверсі, де знаходились його дочки і дружина. Трохи згодом озброєні поліцейські з закритими обличчями увірвались до спальні батьків і, направивши зброю і кишенькові ліхтарі на пана Гуцанова, його дружину і дітей, кричали «Поліція! Не рухайтесь!» Пана Гуцанова приперли до стіни, потім вивели на перший поверх, поставили на коліна і вдягнули на нього наручники.

17. Відповідно до тверджень пана і пані Гуцанові, їхні дочки, які сиділи на ліжку батьків, кричали і плакали від страху. Поліцейські наказали пані Гуцановій сховати їхні голови під ковдру, що вона і зробила.

18. Трохи згодом панові Гуцанову дозволили піднятись на другий поверх і одягнутись.

19. О 7 г 30 хв водій родини і нянька дітей прийшли на місце події і відвели двох дівчаток до школи. Після школи С. і Б. залишились у тітки, де і провели ніч.

20. На підтвердження своєї версії подій заявники надали письмове недатоване свідчення пана Гуцанова, рукописну заяву, підписану пані Гуцановою і датовану 7 квітня 2010 року, рукописну заяву, датовану 8 квітня 2010 року і підписану нічним сторожем Д.П., а також рукописну заяву, датовану квітнем 2010 року, за підписом особистого водія родини. Вони надали також бюлетень метеорологічної служби Варни, який засвідчував, що того дня сонце зійшло о 6 г 52 хв і що сутінки тривали 31 хвилину. Вони надали також копію інтерв’ю, яке дала пані Гуцанова тижневику «Галеріа», опубліковане 8 квітня 2010 року.

21. Заявники надали також відеозапис телевізійної програми «Афера», яка вийшла в ефір 11 квітня 2010 року на приватному телевізійному каналі «Скат». Ця передача містила, зокрема, інтерв’ю пані Гуцанової, а також кілька уривків відеозапису, зробленого камерами спостереження маєтку заявників вранці 31 березня 2010 року. Перший уривок показує переміщення двох легкових машин і поліцейського фургона перед маєтком заявників. На другому уривку видно поліцейського в уніформі, який стукає у металеві ворота будинку, і ворота, які відчиняються. Третій уривок показує двох спецпризначенців, одягнених у чорне і озброєних автоматами, які з кишеньковими ліхтариками оглядають частину садка, а також одягненого в цивільне чоловіка, який з’являється на вході. Він заходить всередину будинку у супроводі двох спецпризначенців. Четвертий уривок показує двох спецпризначенців, які біжать до будинку, випереджаючи поліцейського в уніформі і чоловіка в цивільному. Двоє цих чоловіків, схоже, піднімають голови до верху будинку. Інший уривок, знятий репортерською камерою, показує стан скляних дверей будинку після зламу поліцією: скло неушкоджене, ручка, замок і клямка зірвані.

2. Версія Уряду

22. 30 березня 2010 року керівник регіонального відділу боротьби з організованою злочинністю міста Варна і слідчий відділ того ж міста схвалили план операції в межах кримінального провадження проти X стосовно нецільового використання державних коштів, які належали міській компанії громадського транспорту Варни (див. вище параграф 9). План передбачав арешт п’яти осіб, підозрюваних у скоєнні згаданих діянь, включно з паном Гуцановим, а також обшук помешкань і офісів підозрюваних осіб. Операцію було заплановано на наступний ранок, тобто, на 31 березня 2010 року, її мали одночасно здійснювати п’ять загонів у складі слідчих, поліцейських в уніформі і озброєних спецпризначенців у балаклавах.

23. Загін, який мав діяти у домівці заявників, отримав вказівки від керівництва о 5 г 30 хв у день проведення поліцейської операції. Поліцейських попередили, що пан Гуцанов законно володів пістолетом марки «Глок», модель 17 C, і що він тримав зброю вдома.

24. О 6 г 30 хв 31 березня 2010 року оперативний загін у складі двох поліцейських у цивільному, двох поліцейських в уніформі і чотирьох спецпризначенців, одягнених у чорне і бронежилети з написом  «поліція», прийшов до домівки заявників. Поліцейські постукали до металевих воріт маєтку. Їм відчинив чоловік, який представився сторожем маєтку. Він пояснив, що у нього немає ключів від вхідних дверей будинку, і що єдиними особами, які в ньому знаходились, були пан Гуцанов, його дружина і двоє їхніх дітей. Після цього двоє спецпризначенців обійшли будинок, аби взяти під контроль інші можливі виходи, а двоє інших спецпризначенців підбігли до вхідних дверей будинку і почали грюкати в них, вигукуючи «Поліція. Відчиняйте!» Поліцейські у формі залишились у садку перед вхідними дверима.

25. Через п’ять хвилин поліцейські помітили через скляну стіну будинку силует чоловіка. Поліцейські кричали «Поліція! Спускайтесь! Відчиняйте двері!» Пан Гуцанов двічі з’являвся у вікні, але не спускався. Спецпризначенці виламали вхідні двері і потрапили до будинку. Один з них помітив пана Гуцанова на сходах і вигукнув до нього: «Поліція! Підходь повільно! Покажи руки!». Заявник відмовився виконувати наказ і побіг на верхній поверх. Поліцейські побігли за ним, вигукуючи «Поліція! Зупинись!». Заявник зайшов через двері на другий поверх, і, підійшовши до них, поліцейські помітили, що він зайшов до спальні, де знаходились його дружина і дві дочки. У цю мить заявник вийшов з кімнати і йому вдягли наручники. Він попросив дозволу вдягнутись, і один із поліцейських у балаклаві відвів його до тієї ж кімнати.

26. Поліцейські жодного разу не звертались до пані Гуцанової або їхніх дочок. Поліцейський, який зайшов до спальні, не мав вогнепальної зброї, лише електричний пістолет марки «Taser». Цей поліцейський залишався у спальні, доки пан Гуцанов не знайшов одяг, і вони разом вийшли з кімнати. Заявника передали іншим поліцейським і спецпризначенцям, які одразу ж залишили місце події.

27. На доказ своєї версії Уряд надав наступні документи: план проведення даної операції, звіт місцевого управління міністерства внутрішніх справ, три рапорти працівників міністерства, які брали участь у операції, включно з керівником спеціального оперативного загону, протокол обшуку, схвалений суддею, і дві постанови місцевого суду Варни від 7 квітня 2010 року. Уряд надав оприлюднені у друкованій пресі фотографії будинку заявника, які показують, що цей будинок мав з боку саду скляний фасад.

C. Психологічний стан заявників після вторгнення поліції у їхнє помешкання

28. Пані Гуцанова стверджує, що її молодша дочка, Б., затиналась, що вона протягом року лікуватись у логопеда, і що після подій 31 березня 2010 року вона знову почала затинатись.

29. Відповідно до заяви шкільного вчителя С., старшої дочки подружжя, ця дівчинка була у стані явного стресу і стала незвично мовчазною 31 березня 2010 року. Сестра пана Гуцанова, яка залишила у себе племінницю після обіду того ж дня, зазначила, що дитина була стривожена. Того дня дівчинка кілька разів розповідала про те, що відбулось у їхньому будинку. Відтоді вона щоразу лякалась, коли бачила поліцейських.

30. 12 квітня 2010 року двох дочок пана і пані Гуцанових оглянув психіатр, який встановив, що спогад про події 31 березня 2010 року викликав у обох дітей відчуття тривоги, яке викликало у старшої дівчинки схвильованість, а у молодшої напади плачу. Психіатр не встановив інших психологічних ускладнень у цих дітей.

31. Внаслідок подій 31 березня 2010 року пані Гуцанова двічі  консультувалась у психіатра. Вона скаржилась, поміж іншим, на безсоння і неспокій, і їй прописали заспокійливі препарати.

(...)

II. ЧИННІ ВНУТРІШНІ ПРАВО І ПРАКТИКА

(...)

D. Відповідальність держави за завдану шкоду

67. Стаття 1, пункт 1, закону щодо відповідальності держави і її муніципалітетів дозволяє приватним особам отримати відшкодування шкоди, завданої незаконними актами, діями або бездіяльністю державних або муніципальних органів або посадовців під час здійснення їхніх адміністративних функцій. Відповідно до усталеної юриспруденції болгарського Вищого касаційного суду, акти органів кримінального слідства і прокуратури, вчинені в межах кримінального провадження, не належать до галузі адміністративного функціонування і тому виключаються зі сфери застосування цього положення закону (Решение № 615 от 10 юли 2001 г. на ВКС по гр. д. № 1814/2000 г.; Тълкувателно решение № 3 от 22 април 2004 г. на ВКС по тълк. д. № 3/2004 г., ОСГК). Стаття 2 того ж закону, у редакції, чинній на момент згаданих подій, передбачала виникнення відповідальності органів кримінального слідства, суддів і судів у наступних випадках: незаконне тимчасове затримання; обвинувачення або засудження, за якими провадження було закрите або було постановлено виправдання; постановлені судом примусове лікування або інші виправні заходи, які були скасовані через незаконність; застосування покарання із перевищенням первинно встановленого строку або обсягу (див. також рішення Iliya Stefanov проти Болгарії,  № 65755/01, §§ 28 і 29, 22 травня 2008 року; Kandjov проти Болгарії,  № 68294/01, §§ 35-39, 6 листопада 2008 року, і Botchev проти Болгарії, № 73481/01, §§ 37-39, 13 листопада 2008 року).

(...)

ПРАВО

(...)

I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНИХ ПОРУШЕНЬ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

77. Заявники стверджують, що вторгнення поліції у їхнє помешкання завдало їм поводження, несумісного зі статтею 3 Конвенції, яка каже:

« Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. ».

78. Заявники скаржаться, зокрема, що спосіб, у який було здійснено дане вторгнення (до сходу сонця, важко озброєними поліцейськими в масках, які зайшли шляхом злому і направили на них зброю, вдягли наручники на пана Гуцанова, поставивши його на коліна), завдав їм   важкої психологічної травми, що становить поводження, яке принижує гідність.

79. У письмових зауваженнях від 6 січня 2012 року заявники скаржились на відсутність кримінального розслідування поганого поводження, котрого, як стверджується, вони зазнали під час поліцейської операції 31 березня 2010 року.

A. Щодо прийнятності

1. Скарга щодо поліцейської операції 31 березня 2010 року

a) Зауваження Уряду

80. Уряд вважає, що ця скарга має бути відхилена через невичерпання внутрішньоправових засобів захисту, недотримання шестимісячного строку і відсутність у заявників статусу потерпілих.

81. Уряд зазначає, по-перше, що порушене проти пана Гуцанова кримінальне провадження ще триває, тож скарга за статтею 3 є передчасною.

82. На думку Уряду, заявники не порушували перед компетентними органами скарг стосовно стверджуваного поводження, яке принижує гідність. Вони також не розпочинали провадження щодо відшкодування шкоди, передбаченого статтею 2 закону щодо відповідальності держави. Тому вони не вичерпали можливості захисту, котрі були доступними і ефективними у внутрішньому праві.

83. Уряд зазначає також, що рішенням від 7 квітня 2010 року місцевий суд Варни відмовив у порушенні кримінальних справ проти поліцейських, які проникли до помешкання заявників. Суд, зокрема, встановив, що дії поліцейських не становили жодного кримінального правопорушення. Уряд також стверджує, що ці дії жодним чином не становили зазіхання на гідність заявників і на завдання їм моральної шкоди і тому не становлять поводження, несумісне зі статтею 3 Конвенції. Тому, на його думку, заявники не можуть стверджувати, що є потерпілими від порушення їхніх прав, гарантованих цією статтею.

b) Зауваження заявників

84. Заявники не заперечували, що не подавали заяви про порушення кримінальної справи проти поліцейських, які проникли до їхнього будинку 31 березня 2010 року. Проте вони стверджували, що такий шлях був вочевидь неефективним, зокрема, з двох причин. По-перше, жодне положення болгарського кримінального права не визначало як кримінальне правопорушення завдання іншим особам поводження, яке принижує гідність, котре спричиняє психологічний тиск. По-друге, у низці справ щодо втручань спецпідрозділів національної поліції Суд встановив систематичну відмову влади розкрити особистість таких працівників, що робить неефективним будь-яке сумлінне кримінальне переслідування проти них.

85. Ухвалене місцевим судом у даній справі рішення про відсутність складу злочину лише підтверджує неефективність кримінальної скарги. Незабаром після порушення кримінальної справи прокурор постановив рішення не порушувати кримінальне провадження проти поліцейських виключно на підставі двох рапортів поліцейських, не заслухавши жодного зі свідків і не зібравши інших доказів. Заявникам не повідомили про це рішення, позбавивши їх будь-якої можливості долучитись до розслідування.

86. Що стосується можливості позову про відшкодування шкоди на підставі закону про відповідальність держави, то заявники вважають, що у їхньому випадку він не надавав можливості ефективного внутрішньоправового захисту. На підставі усталеної внутрішньої юриспруденції, стаття 1 згаданого закону, яка дозволяла б притягнути державу до відповідальності за шкоду, завдану адміністративними діями, не застосовувалась до актів працівників поліції, вчинених на виконання заходів, здійснених в межах кримінального провадження, оскільки вони стосуються відправлення правосуддя, а не виконання адміністративних функцій. Водночас, у обов’язковому інтерпретаційному рішенні, постановленому у 2005 році, Вищий касаційний суд уточнив, що, коли адміністративні органи, такі як поліція, здійснюють заходи, постановлені судовими органами, то позов про відповідальність держави не може порушуватись щодо них на підставі статті 2 закону про відповідальність держави. Отже, це положення передбачало відшкодування шкоди лише у обмежених випадках, єдиним з яких у даній справі могло бути виправдання пана Гуцанова або ж закриття кримінальної справи проти нього на ранішій стадії. Проте, заявникам було б важко підтвердити свої скарги, оскільки усі свідки подій були працівниками поліції, які брали участь у операції 31 березня 2010 року.

c) Оцінка Суду

87. Суд спочатку зазначає, що Уряд висунув численні підстави неприйнятності скарг на підставі статті 3 Конвенції. З урахуванням наведених сторонами аргументів, Суд вважає, що питання стосовно дотримання шестимісячного строку і стверджувано передчасного характеру заяви тісно пов’язані із запереченням Уряду стосовно невичерпання засобів захисту. Тому Суд вважає за доцільне встановити, по-перше, чи у даній справі було дотримано правила вичерпання засобів внутрішньоправового захисту.

i. Щодо заперечення про невичерпання засобів внутрішньоправового захисту

88. Суд нагадує, що закріплене у статті 35 § 1 Конвенції правило зобов’язує заявників використовувати в першу чергу засоби, зазвичай доступні і достатні у внутрішній правовій системі їхньої країни для отримання відшкодування за стверджувані порушення. Згадані засоби повинні існувати на достатньо переконливому рівні, як у теорії, так і на практиці, без чого їм бракуватиме необхідних ефективності і доступності (див. поміж багатьма іншими, Salman проти Туреччини [ВП], № 21986/93, § 81, CEDH 2000‑VII, і İlhan проти Туреччини [ВП], № 22277/93, § 58, CEDH 2000‑VII).

89. Уряд, посилаючись на невичерпання засобів захисту, повинен довести Суду, що перераховані ним засоби були ефективними і доступними на момент подій як у теорії, так і на практиці. Якщо це буде встановлено, то вже заявник повинен буде довести, що згаданий Урядом захід був дійсно використаний або що з певних причин він не був ані належним, ані ефективним з урахуванням обставин справи, або ж що інші особливі обставини звільняли його від виконання цього обов’язку (Akdivar і Інші проти Туреччини, 16 вересня 1996 року, § 68, Recueil des arrêts et décisions 1996‑IV).

90. Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, зазвичай доступний у болгарському праві засіб для відшкодування нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, скоєного працівниками поліції, є скарга, надіслана до органів кримінального переслідування (див. поміж багатьма іншими, Assenov і Інші проти Болгарії, 28 жовтня 1998 року, § 86, Recueil 1998‑VIII ; Osman і Osman проти Болгарії,  (déc.), № 43233/98, 6 травня 2004 року, і Kemerov проти Болгарії, (déc.), № 44041/98, 2 вересня 2004 року). У даній справі заявники не звертались до суду з такою скаргою щодо поліцейських, які проникли до їхнього помешкання вранці 31 березня 2010 року. Щодо цього вони стверджують, що скаргу до суду у їхньому випадку не можна було вважати ефективним заходом з огляду на характер завданого жорстокого поводження  і прогалини у внутрішньому кримінальному праві (див. вище параграф 84).

91. Суд нагадує, що у рішенні у справі Hristovi проти Болгарії,  № 42697/05, § 95, 11 жовтня 2011 року, він зі стурбованістю відзначив спосіб, у який внутрішнє болгарське кримінальне право ставиться до фактів, які спричиняють психологічні страждання. Суд, зокрема, зазначив, що окрім конкретного випадку погрози вбивством болгарський кримінальний кодекс не зараховує до кримінальних правопорушень діяння працівників поліції, які спричиняють подібні страждання, спричинені, наприклад, під час операцій з арешту, обшуку і виїмки, проведених у агресивний спосіб. Тож доки не стверджується, що заявник зазнав фізичної агресії від рук працівників поліції, влада не зобов’язана розпочинати кримінальне переслідування щодо повідомлених діянь. Суд зазначив, що ця прогалина у внутрішньому праві дозволяє особам, які спричинили психічні травми, уникнути будь-якого переслідування, яке могло б потягнути їхню кримінальну відповідальність.

92. У даній справі заявники скаржились виключно на згубні психічні наслідки поліцейської операції, проведеної у їхньому помешканні вранці 31 березня 2010 року. Вони не стверджують, що зазнали фізичної агресії з боку поліцейських. Тому якби зацікавлені особи подали заяву про порушення кримінальної справи проти цих поліцейських, то суд їм неодмінно відмовив би у порушенні кримінального провадження через ту ж правову прогалину, констатовану Судом у цитованій справі Hristovi. Тому засіб кримінально-правового захисту, зазвичай доступний і ефективний у випадку фізичного насилля, завданого поліцією, був наперед приречений на невдачу у згаданому випадку, на який скаржаться заявники. Тому Суд не може закидати їм те, що вони не звертались до суду зі скаргою проти працівників поліції, які брали участь у згаданій операції.

93. Суд також нагадує, що у своєму рішенні у справі Mirosław Garlicki проти Польщі, № 36921/07, § 77, 14 червня 2011 року, він встановив, що передбачений польським правом цивільний позов про відшкодування шкоди за порушення особистих прав, такі як право на здоров’я, на свободу, на честь і на людську гідність може вважатись належним засобом для відшкодування за порушення статті 3, якщо заявник скаржиться виключно на негативні психологічні наслідки арешту, здійсненого поліцейськими у масках, на виду у великої кількості осіб і внаслідок цього широко висвітленого у ЗМІ. Суд зазначає, що у даній справі заявники скаржаться також на психологічні наслідки дій поліції, ціллю яких вони були. Уряд каже, що вони могли б подати заяву про відшкодування шкоди на підставі закону про відповідальність держави і місцевих органів (див. вище параграф 82). Проте, Суд вважає, що на відміну від цитованої справи Mirosław Garlicki, §§ 77 і 78, у якій заявник мав численні ефективні засоби внутрішньоправового захисту, така заява про відшкодування шкоди, подана чотирма заявниками на підставі статей 1 і 2 згаданого болгарського закону, не мала б жодного шансу на успіх з наведених нижче причин.

94. У зв’язку з цим Суд нагадує, що стаття 1 закону про відповідальність держави дозволяє приватним особам притягати до відповідальності державу через незаконні акти, дії або бездіяльність державних органів або посадовців під час здійснення ними своїх адміністративних функцій. Відповідно до усталеної юриспруденції вищих болгарських судів, акти слідчих органів і органів кримінального переслідування в межах кримінального провадження не відносяться до здійснення їхніх адміністративних функцій і не підпадають під дію статті 1 згаданого закону (див. вище параграф 67 і рішення Iliya Stefanov[1], (...), § 28). Суд зазначає, що дії поліцейських у домівці заявників були здійснені в межах кримінального провадження і мали на меті арешт пана Гуцанова і пошук доказів у його помешканні, і тому, відповідно до юриспруденції внутрішніх судів, були слідчим заходом, здійсненим в межах згаданого провадження, і не могли спричинити відповідальність держави відповідно до статті 1 згаданого закону.

95. Що стосується застосування статті 2 цього ж закону, то Суд вважає, що єдиними випадками, які могли застосовуватись до обставин справи, були встановлення незаконності затримання пана Гуцанова і закриття кримінальної справи, порушеної проти нього, або ж його виправдання у першій або апеляційній інстанції (див. вище параграф 67). Проте Суд зазначає, що суди, до яких надходили заяви про звільнення пана Гуцанова, вирішили, що його затримання було законним, відповідно до внутрішнього права (...) і що, відповідно до останньої отриманої заявником інформації, згадане кримінальне провадження ще тривало на стадії попереднього слідства (...). За таких умов позов на підставі статті 2 закону про відповідальність держави, у чинній на момент подій редакції, був приречений на поразку.

96. Водночас Суд зазначає, що позов, поданий на підставі статті 2 згаданого закону у випадку закриття кримінальної справи, порушеної проти пана Гуцанова, або ж його виправдання не було б тотожним умовному або безумовному визнанню порушення його права не зазнавати нелюдського, або такого, що принижує гідність поводження: фактом шкоди, який мав бути встановлений в межах такого провадження, було б обвинувачення у певному кримінальному правопорушенні, за яким слідувало закриття кримінальної справи або ж виправдання підсудного. Тож дослідження фактів внутрішніми судами обмежувалось би суто формальною констатацією і не торкалося б самої суті скарг заявників, а саме, необхідності засобів, застосованих поліцією відносно мети їхнього вторгнення, і негативних психологічних наслідків для чотирьох заявників операції правоохоронних органів.

97. У підсумку Суд вважає, що через прогалину у внутрішньому праві ні скарга у межах кримінального провадження, ні позов про відшкодування шкоди проти держави, на які посилався Уряд-відповідач, не могли бути у даній справі достатньо ефективними засобами внутрішньоправового захисту: кримінальне провадження було би приречене на поразку через відсутність у болгарському праві положень, які переслідували б завдання психологічних страждань (див. вище параграфи 90-92), а компенсаторному позову проти держави бракувало ефективності через обмежений обсяг розгляду, який могли здійснити внутрішні суди в межах такого провадження (див. вище параграфи 94-96). Уряд не згадував про жодні інші засоби захисту, які дозволили б заявникам відшкодувати стверджуване порушення їхнього права, гарантованого статтею 3 Конвенції. З огляду на наведене і на перераховані аргументи, Суд вважає, що слід відхилити заперечення щодо невичерпання засобів захисту.

ii. Щодо дотримання іншим умов прийнятності

98. Уряд також стверджує, що скаргу за статтею 3 Конвенції було подано передчасно, оскільки попереднє слідство проти пана Гуцанова ще триває. Суд не вбачає жодного прямого зв’язку між кримінальним провадженням, на яке посилається Уряд, і скаргою заявників: метою цього провадження є не встановлення того, чи державні посадовці поважали фізичну недоторканість або гідність заявників, а встановлення того, чи пан Гуцанов був чи не був винним в співучасті з іншими правопорушниками, а також у інших різних кримінальних правопорушеннях, пов’язаних з функціями голови міської ради Варни (...).

99. Навіть якщо припустити, що Уряд має на увазі закриття кримінального провадження або виправдання пана Гуцанова, що дозволить йому подати позов про відшкодування шкоди на підставі статті 2 закону про відповідальність держави (див. вище параграф 95), Суд нагадує, що такий позов не дозволив би встановити порушення права заявників не зазнавати нелюдського або такого, що принижує гідність поводження під час поліцейської операції, проведеної у їхньому помешканні (див. вище параграф 96). З огляду на наведені аргументи, Суд не може закидати заявникам те, що вони звернулись до нього до завершення кримінального провадження, порушеного проти пана Гуцанова. Отже дана скарга не є передчасною і слід відхилити заперечення Уряду щодо цього.

100. Уряд також стверджує, що заявники не дотримались шестимісячного строку, передбаченого статтею 35 § 1 Конвенції. Суд нагадує, що правило щодо шести місяців тісно пов’язане з правилом про вичерпання засобів внутрішньоправового захисту. Дійсно, перебіг шестимісячного строку починається від рішення, яке вважається остаточним з огляду на питання про застосування вичерпання засобів внутрішньоправового захисту (див. поміж іншими, Paul і Audrey Edwards проти Сполученого Королівства (déc.), № 46477/99, 7 червня 2001 року). Проте, у випадку відсутності у внутрішньому праві належних засобів захисту перебіг шестимісячного строку починається, в принципі, від дати, коли відбулись інкриміновані події (Gongadzé проти України, № 34056/02, § 155, CEDH 2005‑XI).

101. Перевіряючи висунене Урядом заперечення щодо невичерпання засобів захисту, Суд мав нагоду констатувати, що жоден із засобів захисту, на які посилався Уряд, не відповідав вимозі ефективності, про яку йдеться у статті 35 § 1 Конвенції. Тож у даній справі початок перебігу шестимісячного строку починається з дати подій, які спричинили скаргу за статтею 3, а саме, 31 березня 2010 року. Заявники подали свою заяву 21 травня 2010 року, і тому Суд констатує, що у даній справі було дотримано шестимісячного строку. Тож заперечення щодо неприйнятності на цій підставі теж має бути відхилене.

102. Зрештою Уряд оспорює статус потерпілих у заявників, стверджуючи, що вони не зазнали поводження всупереч статті 3. Суд вважає, що йдеться про заперечення, яке слід приєднати до розгляду суті скарги за статтею 3 Конвенції. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Отже, її слід визнати прийнятною.

2. Скарга щодо відсутності кримінального розслідування подій

103. Суд зазначає, що заявники порушили цю скаргу у своїх письмових зауваженнях від 6 січня 2012 року. Під час розгляду прийнятності їхньої скарги за статтею 3 у її матеріальному аспекті Суд констатував, що будь-яка кримінальна скарга, спрямована на порушення розслідування подій, була наперед приречена на поразку з огляду за відсутність у внутрішньому праві законодавчого положення, яке переслідувало б дії працівників поліції, які спричиняють психологічні страждання (див. вище параграф 92), про що стверджували і самі заявники (див. вище параграф 84).

104. Суд нагадує, що, відповідно до його усталеної юриспруденції, у випадку відсутності у внутрішньому праві належних засобів захисту перебіг шестимісячного строку починається від дати, коли відбулись інкриміновані події (див. вище параграф 100). Тому Суд вважає, що у даній справі початок перебігу шестимісячного строку для скарги за статтею 3 у її матеріальному аспекті починається з 31 березня 2010 року. Отже, заявники подали цю скаргу із запізненням на один рік і дев’ять місяців. Тому ця скарга подана з пропущенням строку і має бути відхилена на підставі статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції.

B. Щодо суті

1. Подання сторін

a) Заявники

105. Заявники стверджують, що спосіб, у який було проведено поліцейську операцію у їхньому помешканні, є несумісним зі статтею 3 Конвенції. 31 березня 2010 року, до сходу сонця, загін озброєних поліцейських у балаклавах потрапив шляхом злому до їхнього будинку, не отримавши на це попереднього дозволу. Спецпризначенці проникли до спальні пана і пані Гуцанові і навели зброю на їхніх малолітніх дочок. Пана Гуцанова, впливового і поважного політика, поставили на коліна і вдягнули на нього наручники.

106. Заявники вважають, що не було жодних підстав планувати і провадити у такий спосіб поліцейську операцію, оскільки пан і пані Гуцанові були поважними добре відомими в місті людьми. Вони не мали попередніх судимостей, і не було жодних підстав вважати, що вони чинитимуть опір правоохоронним органам. Обшук їхнього будинку не можна було вважати невідкладною слідчою дією, відповідно до статті 161, пункт 2, КПК. Як вважають заявники, усе наведене доводить дійсний намір залякати їх, принизити їхню гідність і породити в них відчуття безпомічності щодо дій правоохоронних органів.

107. Дії поліції мали негативний психологічний вплив на заявників. Зокрема, пані Гуцанова і її дочки п’яти і семи років зазнали значного психологічного тиску, засвідченого психіатром, який оглядав їх незабаром після згаданих подій. Пан Гуцанов, поважний політик, який належить до опозиційної політичної партії, став жертвою брутального арешту і розголосу у ЗМІ, що було складовою частиною, поряд з арештами інших політиків, пропагандистської кампанії, котру провадить чинний уряд країни. Психологічні наслідки оскаржуваного поводження були достатньо тяжкими, аби перевищити поріг, необхідний для застосування статті 3 і для кваліфікації цього проводження як «такого, що принижує гідність».

b) Уряд

108. Уряд оспорює твердження заявників і їхню версію подій. Він вважає, що поліцейська операція 31 березня 2010 року була ретельно спланована і проведена з повагою до гідності і прав заявників. Арешт пана Гуцанова і обшук у його помешканні були заходами, проведеними в межах кримінального розслідування, яке стосувалось тяжких фактів, що торкались багатьох можливих співучасників. Поліції було відомо, що пан Гуцанов мав вдома пістолет.

109. Поліцейська операція розпочалась після сходу сонця, тобто, після 6 години ранку. Поліцейські постукали до воріт маєтку заявників, повідомили про свою присутність і вимагали відчинити металеві ворота. Сторож відчинив ворота, але пояснив, що у нього не було ключів від вхідних дверей будинку. Поліцейські підбігли до цих дверей і постукали до них, вимагаючи негайно відчинити. Пан Гуцанов двічі з’явився у вікні будинку, помітив і ідентифікував поліцейських за їхньою формою, але не спустився, щоб відчинити двері. Тоді, боячись, щоб він не знищив докази, не взяв свою зброю або не намагався втекти, спецпризначенці розпочали силою відчиняти двері будинку. Вони затримали пана Гуцанова на другому поверсі будинку, коли він намагався зайти до кімнати, де знаходилась його дружина і двоє дітей.

110. Як стверджує Уряд, пана Гуцанова не примушували ставати на коліна. Поліцейські одягнули на нього наручники, не застосовуючи спеціальних прийомів знерухомлення, вони не направляли зброї на його дітей і дружину. Єдиний поліцейський, який зайшов до спільні на другому поверсі, мав лише електричний пістолет і не сказав жодного слова ні пані Гуцановій, ні дітям. Спецпризначенці залишались у будинку не більше кількох хвилин і залишили його після арешту пана Гуцанова. Трохи згодом із заявника зняли наручники.

111. Дії поліцейських відповідали внутрішньому праву. Обшук був схвалений суддею протягом двадцяти чотирьох годин після його проведення, а регіональний суд на основі наданої державними органами інформації констатував, що поліцейські не вчинили жодного кримінального правопорушення.

112. Уряд погоджується, що вхід поліцейських до будинку і його обшук безумовно спровокували в душі заявників негативні почуття. Проте він вважає, що йдеться про невідворотні і нормальні наслідки, пов’язані з такими слідчими діями, і що через це такі неприємності не перевищили поріг тяжкості, за яким починається застосування статті 3 Конвенції. Свідченням цього є, наприклад, той факт, що старша дівчинка пішла як звичайно до школи. Водночас Уряд вважає, що якби пан Гуцанов відчинив двері будинку, то поліцейські не мали б потреби вживати спеціальних засобів для проникнення до його помешкання, що допомогло би членам його сім’ї уникнути неприємностей, констатованих у даній справі.

2. Оцінка Суду

a) Щодо встановлення фактів

113. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження всупереч статті 3 Конвенції мають бути підтверджені перед ним належними доказами. Для встановлення таких фактів Суд використовує критерії доказів «поза будь-якими розумними сумнівами» (Ірландія проти Сполученого Королівства, 18 січня 1978 року, § 161 in fine, серія À № 25). У кожному випадку, такий доказ може слідувати із ряду вказівок або достатньо серйозних, точних і узгоджених неспростованих презумпцій (Salman проти Туреччини, цитоване, § 100).

114. Суд констатує, що факти відносно поліцейської операції у помешканні чотирьох заявників не були предметом жодного розгляду з боку внутрішніх судів. У таких випадках Суд здійснює власну оцінку фактів, дотримуючись правил, закріплених у його юриспруденції з цього питання (див., наприклад, Sashov і Інші проти Болгарії,              № 14383/03, § 48, 7 січня 2010 року).

115. На підставі цих принципів Суд вважає належним взяти за вихідну точку свого аналізу ті обставини, які не викликають суперечок у сторін, а також надані сторонами елементи доказів. Суд візьме також до уваги твердження сторін, які достатньо підтверджені неоспореними фактологічними елементами або наданими доказами.

116. Сторони не заперечують, що вторгнення поліції до помешкання заявників розпочалось після 6 г 30 хв вранці 31 березня 2010 року. Фрагменти запису з камер відеоспостереження, надані Суду, а також метеорологічний бюлетень Варни підтверджують твердження заявників, що операція здійснювалась до сходу сонця, а саме, в темряві (див. вище параграфи 20 і 21).

117. Сторони також згодні з тим, що поліцейський оперативний загін складався з працівників в уніформі, поліцейських в цивільному одязі і озброєних спецпризначенців у балаклавах. Надані заявниками відеодокази (див. вище параграф 21) і надані Урядом рапорти (див. вище параграфи 22, 24 і 27) підтверджують ці твердження.

118. Наявність вогнепальної зброї і амуніції у помешканні заявника є також неоспорюваним фактом, підтвердженим протоколом обшуку. Із зауважень Уряду і наданих ним рапортів слідує, що керівництво попередило поліцію про наявність цієї зброї (див. вище параграфи 23 і 27).

119. Сторони також згідні з тим, що сторож на прохання поліцейських добровільно відчинив вхідні ворота до маєтку (див. вище параграфи 13 і 24). Окрім того, ця сцена була знята і зафіксована системою відеоспостереження будинку (див. вище параграф 21). Сторони згідні також з тим, що сторож повідомив поліції про присутніх в домі осіб і про те, що він не мав ключів до вхідних дверей будинку, і що ці двері були зламані спецпризначенцями, які проникли до будинку і заарештували пана Гуцанова (див. вище параграфи 13, 14, 24 і 25).

120. Жодна зі сторін не заперечує, що під час поліцейської операції заявники не були фізично поранені, а Уряд не оспорював довідки про психіатричний огляд пані Гуцанової і її дочок (див. вище параграфи 30 і 31).

121. Перша розбіжність між версіями сторін полягає у описі поведінки пана Гуцанова. Як стверджує Уряд, він двічі з’явився у вікні будинка, побачив поліцейських, почув їхні заклики, але не відчинив вхідні двері (див. вище параграф 25). Заявник, у свою чергу, стверджує, що зрозумів, що йдеться про поліцейську операцію лише тоді, коли спецпризначенці зайшли до будинку і почали підніматись сходами (див. вище параграф 16).

122. Наявні доказові елементи не дозволяють Суду встановити, чи заявник дійсно двічі з’явився у вікні будинка і чи він умисно відмовився відчинити двері поліцейським. Проте Суд зазначає, що ніхто не заперечує, що поліцейські стукали до воріт маєтку і голосно повідомили сторожеві про свою присутність. Вони далі стверджують, що стукали у вхідні двері будинка і кричали «Поліція. Відчиняйте!». Це твердження підтверджується заявами пана і пані Гуцанові, відповідно до яких їх розбудили крики і стукіт у двері їхнього будинка (див. вище параграф 15). Пан Гуцанов стверджує, що спускався на перший поверх будинка, щоб забрати дітей, і що потім повернувся до спальні на другому поверсі. Це твердження підтверджується версією поліцейських, які через вікна будинку помітили чоловіка (див. вище параграф 25).

123. Що стосується точного місця, де було затримано пана Гуцанова, то Суд зазначає, що він сам у своїй заяві зазначає, що у той момент, коли поліція зламувала двері і словесно попереджала його, він побіг до спальні на другому поверсі, де знаходились його діти і дружина (див. вище параграф 16). Суд не має можливості встановити, чи пана Гуцанова було заарештовано всередині самої спальні на другому поверсі будинка, як він стверджує, чи на сходах другого поверху, після того, як він добровільно вийшов зі спальні, як стверджує Уряд. Не встановлено також поза всяким розумним сумнівом, що поліцейські говорили до пані Гуцанової і казали їй сховати дітей під ковдру. Як би не було, Суд зазначає, що, відповідно до повідомлень спецпризначенців (див. вище параграфи 25 і 27), вони бачили дітей і дружину пані Гуцанова всередині спальні, коли піднялись на другий поверх будинка, переслідуючи пана Гуцанова. Суд погоджується, що пані Гуцанова і її дочки також бачили озброєних чоловіків у балаклавах, хоча б і через двері своєї кімнати.

124. Суд не вважає доведеним поза всяким розумним сумнівом твердження пана Гуцанова, що його змусили стати на коліна, щоб поліцейські могли одягнути йому наручники. Щодо носіння наручників, то не оспорюється те, що спецпризначенці вдягнули їх на пана Гуцанова на нижньому поверсі будинка (див. вище параграф 16). Проте Суд зазначає, що жодна зі сторін не уточнює, скільки часу заявник залишався у наручниках. Як би не було, треба констатувати, що жоден документ у справі не показує, що заявник з’явився у наручниках перед об’єктивами журналістів, які того дня зібрались перед входом до маєтку. Зокрема, фотографія, зроблена у момент виходу заявника із будинка, приблизно о 13 годині, жодним чином не показує заявника у наручниках (...) Тому Суд вважає, що у цьому моменті дану справу слід розрізняти із цитованою справою Mirosław Garlicki, § 75, у якій заявника арештували на місці роботи, вдягнули на нього наручники і зазняли перед колегами і пацієнтами.

b) Щодо дотримання у даній справі статті 3

125. Суд нагадує, що для того, аби потрапити під дію статті 3, погане поводження має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості відносна; вона залежить від обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні і психічні наслідки і, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Поводження визначається Судом «нелюдським», оскільки, inter alia, воно було умисним, тривало протягом багатьох годин і спричинило або наявні тілесні ушкодження, або сильне фізичне чи психічне страждання. Поводження вважається «таким, що принижує гідність», якщо воно спричинило у потерпілих відчуття страху, муки і неповноцінності, здатні принизити і образити їх (див. Labita проти Італії [ВП], № 26772/95, § 120, CEDH 2000‑IV). Психологічне страждання може бути наслідком становища, коли представники держави умисно викликають у потерпілого відчуття страху, погрожуючи смертю чи жорстоким поводженням (див. цитоване Hristovi, § 80).

126. Стаття 3 не забороняє застосування сили працівниками поліції під час затримання. Проте, застосування сили має бути пропорційним і абсолютно необхідним з огляду на обставини справи (див. поміж багатьма іншими, Rehbock проти Словенії, № 29462/95, § 76, CEDH 2000‑XII; Altay проти Туреччини, № 22279/93, § 54, 22 травня 2001 року). З огляду на це важливо, наприклад, знати, чи є підстави думати, що зацікавлена особа чинитиме опір арешту або намагатиметься втекти, завдати поранень або шкоди, або ж знищити докази (Raninen проти Фінляндії, 16 грудня 1997 року, § 56, Recueil 1997‑VIII). Суд нагадує, зокрема, що будь-яке застосування фізичної сили представниками держави щодо особи, яке не є суворо необхідним з огляду на її поведінку, принижує її людську гідність і тому становить порушення прав, гарантованих статтею 3 Конвенції (див. Rachwalski і Ferenc проти Польщі, № 47709/99, § 59, 28 липня 2009 року). Цей критерій суворої пропорційності також застосовується Судом у ситуаціях, коли певні особи вже перебували під контролем правоохоронних органів (див. поміж іншими Klaas проти Німеччини, 22 вересня 1993 року,  § 30, серія À № 269; Rehbock, цитовано, §§ 68-78; Milan проти Франції, № 7549/03, §§ 52-65, 24 січня 2008 року).

127. Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначає, що операція переслідувала законну мету – здійснити арешт, обшук і виїмку, а також мету, що мала громадський інтерес – переслідування правопорушень. Суд має переконатись, що за обставин справи було дотримано справедливої рівноваги між вимогами загального інтересу суспільства і охороною основоположних інтересів особи. Суд вважає, що хоча четверо заявників і не зазнали фізичних поранень під час оспорюваного вторгнення поліції, воно необхідно передбачало певне застосування фізичної сили: вхідні двері будинка були зламані загоном спеціального призначення, пана Гуцанова знерухомили озброєні поліцейські у балаклавах, силоміць вивели на нижній поверх будинка і вдягнули на нього наручники. Тож Суд має встановити, чи застосування фізичної сили було пропорційним і абсолютно необхідним за даних обставин.

128. Метою поліцейського вторгнення у помешкання заявників того дня було затримання пана Гуцанова, який був підозрюваним у кримінальній справі із зловживання державними коштами, а також проведення обшуку будинка для пошуку матеріальних і документарних доказів у межах того ж кримінального розслідування. З матеріалів справи зрозуміло, що дана кримінальна справа була порушена п’ятьма місяцями раніше, що у цій справі було багато підозрюваних і що влада підозрювала існування злочинної організації (див. вище параграф 9). Тож вочевидь не йшлось про групу осіб, підозрюваних у скоєнні насильницьких злочинів.

129. Що стосується особи пана Гуцанова, то Суд зазначає, що він був відомим у Варні політиком: на час подій він обіймав посаду голови міської ради цього міста. Також жоден елемент справи не дозволяє зробити висновок, що він мав злочинне минуле і міг становити загрозу для поліцейських, які мали діяти у його помешканні.

130. Дійсно, пан Гуцанов легально тримав вдома вогнепальну зброю і боєприпаси. Про це було відомо службам поліції і було особливо згадано під час інструктування загону поліції, яке відбулось перед початком операції (див. вище параграф 23). Без сумніву, це був вагомий фактор, який поліцейські мали брати до уваги під час вторгнення до помешкання заявників. Проте Суд вважає, що наявність зброї у помешканні заявників саме по собі не було достатнім ані для залучення загону спеціального призначення, ані для застосування такого обсягу сили, який було здійснено у даній справі.

131. З матеріалів справи видно, що очевидна присутність малолітніх дітей і пані Гуцанової ніколи не бралась до уваги під час планування і проведення поліцейської операції. Про цей факт не згадувалось під час інструктування загону поліції, яке відбулось перед початком операції (див. вище параграф 23), а поліцейські вочевидь не взяли до уваги попередження сторожа про присутність у будинку малолітніх дітей (див. вище параграф 24).

132. Звичайно, Суд не заходитиме так далеко, щоб зобов’язувати правоохоронні органи не арештовувати підозрюваних у скоєнні кримінальних правопорушень у їхніх помешканнях у випадках, коли там знаходяться їхні діти або подружжя. Проте Суд вважає, що очевидна присутність членів родини підозрюваного на місці арешту є обставиною, яку слід брати до уваги під час планування і проведення поліцейської операції такого виду. У даному випадку це не було зроблено, і правоохоронні органи не передбачили інших способів проведення операції у помешканні заявників, таких як, наприклад, змінити час вторгнення, або ж у інакший спосіб застосовувати різних поліцейських, залучених до операції. Врахування у даній справі законних інтересів трьох заявниць було тим більш необхідне, що пані Гуцанова не підозрювалась у причетності до кримінальних правопорушень, у яких підозрювався її чоловік, а їхні дочки були психологічно уразливими з огляду на їхній ранній вік (п’ять і сім років).

133. Суд також зазначає, що відсутність попередньої судової перевірки необхідності і законності згаданого обшуку залишила планування операції цілковито на розсуд поліцейських і слідчих органів і не дозволила врахувати законні права й інтереси пані Гуцанової і її малолітніх дочок. Суд вважає, що за особливих обставин справи така попередня судова перевірка дозволила б збалансувати їхні законні інтереси і мету загального інтересу затримати осіб, підозрюваних у скоєнні кримінального правопорушення.

134. Що стосується психологічного впливу на заявників поліцейського вторгнення, то Суд нагадує, що поліцейські операції, які передбачають вторгнення у помешкання і арешт підозрюваного, неодмінно спричиняють негативні емоції у осіб, на яких спрямовані ці заходи. Проте у даному випадку існують конкретні і неспростовані доказові елементи, які доводять, що пані Гуцанова і її малолітні дочки  зазнали дуже глибокого впливу від згаданих подій. Пані Гуцанова двічі консультувалась у психіатра зі скаргами на безсоння і глибокий страх, їй прописали заспокійливі препарати (див. вище параграф 31). Двох дівчаток також оглядав психіатр, який констатував, що на нагадування про ці події вони реагують плачем або глибоким страхом (див. вище параграф 30). Пані Гуцанова стверджує, що її молодша дочка, Б., знову почала затинатись (див. вище параграф 28). Що стосується старшої дочки, С., то заяви її тітки і шкільного вчителя засвідчують, що на неї глибоко вплинуло втручання у поліції у її помешкання і арешт батька (див. вище параграф 29). Суд також вважає, що вранішня година поліцейського вторгнення і участь у ній спецпризначенців у балаклавах, яких бачили пані Гуцанова і її дочки, спричинили поглиблення в них почуття страху і неспокою такою мірою, що завдане їм поводження перевищило поріг тяжкості, необхідний для застосування статті 3 Конвенції. Тому Суд вважає, що троє заявниць зазнали такого, що принижує гідність поводження.

135. Що стосується згубного психологічного впливу поліцейського втручання на пана Гуцанова, то слід зазначити, що стосовно цього заявник не надав медичних доказів. Проте він стверджує, що приниження і неспокій, яких він зазнав під час силового арешту в присутності членів родини були достатньо сильними, щоб спричинити застосування щодо нього статті 3 (див. вище параграф 107).

136. Суд нагадує про свої висновки, відповідно до яких дана поліцейська операція була спланована і проведена без врахування багатьох важливих обставин, таких як характер кримінальних правопорушень, у яких підозрювали пана Гуцанова, відсутність у нього злочинного минулого, очевидна присутність у родинному помешканні його дочок і дружини. Саме ці елементи чітко вказували на надмірний характер залучення поліцейських і застосування спеціальних процедур для арешту заявника і для забезпечення доступу поліції до його помешкання. Суд вважає, що у світлі цих обставин спосіб, у який було проведено арешт пана Гуцанова, а саме, дуже рано вранці, зі зломом вхідних дверей, багатьма озброєними поліцейськими у балаклавах і на очах переляканих дружини і двох малолітніх дочок, спричинив у заявника сильні почуття страху, неспокою і безсилля, здатні принизити і образити його у власних очах і в очах близьких. Суд вважає, що інтенсивність цих почуттів перевищила поріг тяжкості, необхідний для застосування статті 3, і тому через це пан Гуцанов також  зазнав такого, що принижує гідність поводження.

137. У підсумку, взявши до уваги всі важливі обставини справи, Суд вважає, що поліцейська операція у помешканні заявників не була спланована і проведена у спосіб, який забезпечив би сувору необхідність вжитих засобів для досягнення остаточних цілей, а саме, арешту особи, підозрюваної у скоєнні кримінальних правопорушень, і збору доказів в межах кримінального розслідування. Четверо заявників зазнали психологічного випробування, яке спричинило у них сильні почуття страху, неспокою і безсилля, які, через свої згубні наслідки, становлять таке, що принижує гідність поводження, у розумінні статті 3. Тож у даній справі було порушення цього положення Конвенції.

(...)

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1. Вирішує приєднати до розгляду суті справи заперечення Уряду щодо наявності статусу потерпілих у заявників стосовно скарги за статтею 3 Конвенції;

2. Проголошує, одноголосно, заяву прийнятною стосовно скарг за статтею 3 (...)

3. Постановляє, одноголосно, що було порушення статті 3 стосовно чотирьох заявників;

(...)

Складено французькою мовою і повідомлено письмово 15 жовтня 2013 року відповідно до статті 77 §§ 2 і 3 Регламенту.

              Франсуаз Еленс-ПасосІнета Зімєлє
СекретарГолова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку судді К. Войтичека.

(...)

Окрема  думка не перекладалась, але викладена у французькій офіційній версії рішення, з якою можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014 рік.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на  Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

[1] Примітка редактора; Iliya Stefanov проти Болгарії, № 65755/01, 22 травня 2008 року

Full & Egal Universal Law Academy