© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА HALDIMANN І ІНШІ ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ
(Заява № 21830/09)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
24 лютого 2015 року
Це рішення стане остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Haldimann і Інші проти Швейцарії,
Європейський суд з прав людини (Друга Секція) на засіданні Палати у складі:
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş), Голова,
Андраш Сайо (András Sajó),
Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),
Гелен Келер (Helen Keller),
Поль Леменс (Paul Lemmens),
Еґідіюс Кюріс (Egidijus Kūris),
Роберт Спано (Robert Spano), судді,
і Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар Секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 20 січня 2015 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 21830/09) ), яку подали до Суду проти Швейцарської Конфедерації громадяни цієї країни, пан Ульріх Матьяс Гальдіманн (Ulrich Mathias Haldimann, «перший заявник»), пан Гансйорґ Утц (Hansjörg Utz, «другий заявник»), пані Моніка Аннмарі Бальмер (Monika Annemarie Balmer, «третя заявниця») і пані Фіона Рут Штребель (Fiona Ruth Strebel, «четверта заявниця»), на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 3 квітня 2009 року.
2. Заявників представляв пан Р. Майр фон Бальдеґґ (R. Mayr von Baldegg), адвокат з Люцерни. Уряд Швейцарії (далі – Уряд) представляв заступник уповноваженої особи, пан Адріан Шайдеґґер (Adrian Scheidegger), із Відділу європейського права і міжнародного захисту прав людини Федерального бюро юстиції.
3. Заявники стверджують, що є потерпілими від втручання у їхнє право на свободу вираження поглядів, захищене статтею 10 Конвенції.
4. 23 листопада 2010 року заяву було комуніковано Уряду.
5. Ініціатива з правового захисту ЗМІ (Media Legal Defence Initiative, MLDI) отримала дозвіл вступити у письмове провадження (стаття 36 § 2 Конвенції і стаття 44 § 3 регламенту Суду).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявники народились, відповідно, у 1953, 1950, 1969 і 1969 роках і мешкають в Устері, Цюриху, Беретсвілі і Нусбаумені.
7. Обставини справи, наведені заявниками, можуть бути підсумовані наступним чином.
8. За результатами щорічних повідомлень омбудсмена кантону Цюрих щодо захисту приватного життя, а також листів, отриманих від глядачів редакцією щотижневої телепрограми із захисту споживачів «Kassensturz», яка протягом багатьох років транслюється на німецькомовному швейцарському телеканалі SF DRS, у яких висловлювалось невдоволення страховими агентами, особливо кошторисами, котрі вони укладають у рамках своєї діяльності, третя заявниця, редактор згаданої програми, підготувала репортаж щодо методів продажу різних пропозицій страхування життя.
9. Вона домовилась із головним редактором програми (другий заявник) і головним редактором SF DRS (перший заявник) про запис прихованою камерою розмов між клієнтами і агентами, аби довести хиби останніх. Було вирішено записувати ці розмови у приватному помешканні, а потім навести коментарі до них від спеціаліста у галузі страхування.
10. Четверта заявниця, журналіст SF DRS, домовилась зі страховим агентом компанії про зустріч, яка відбулась 26 лютого 2003 року. Вона видавала себе за клієнтку, зацікавлену в укладенні угоди страхування життя. У кімнаті, де мала відбутись розмова, було встановлено дві приховані аудіовізуальні камери (Lipstickkameras), які передавали запис розмови до сусідньої кімнати, де перебували третя заявниця і спеціаліст зі страхування. У тій же кімнаті перебували оператор і технічний працівник, які мали записати оцінку експертом цієї розмови.
11. Після завершення розмови третя заявниця зайшла до кімнати, представилась редактором програми «Kassensturz» і пояснила агентові, що розмову було записано. Агент відповів, що він очікував на це (« Das habe ich gedacht »). Вона повідомила йому, що він під час розмови скоїв грубі помилки і запропонувала висловити свою думку, від чого він відмовився.
12. Після цього перший і другий заявник вирішили частково оприлюднити запис розмови у одному з наступних випусків «Kassensturz». Вони запропонували компанії X висловитись щодо згаданої розмови і висловленої критики, а також запевнили, що голос і обличчя агента будуть замасковані і їх неможливо буде опізнати. Дійсно, заявники розбили зображення обличчя агента на пікселі, залишивши видимими лише колір волосся і шкіри, а також одяг. Його голос був також змінений.
13. 3 березня 2003 року страховий агент подав до цюрихського окружного суду позов, вимагаючи заборонити оприлюднення спірного запису. Рішенням від 24 березня 2003 року позов було залишено без задоволення.
14. 25 березня 2003 року було оприлюднено уривки розмови, котра відбулась 26 лютого, обличчя і голос, як і передбачалось, були змінені. Клопотання про вжиття тимчасових заходів, спрямованих на захист інтересів агента, було залишене без задоволення напередодні.
15. 29 серпня 2006 року суддя з кримінальних справ округу Дільсдорф (кантон Цюрих) зняв з трьох перших заявників підозру у прослуховуванні і записі розмов інших осіб у розумінні статті 179 bis, пункти 1 і 2 Кримінального кодексу, а з четвертої заявниці – підозру у недозволеному записі розмов у розумінні статті 179 ter, пункт 1 Кримінального кодексу.
16. Прокурор (Oberstaatsanwalt) кантону Цюрих, до якого звернувся агент у якості потерпілого, подав апеляцію на судове рішення від 29 серпня 2006 року.
17. Рішенням від 5 листопада 2007 року вищий суд (Obergericht) кантону Цюрих визнав трьох перших заявників винними у записі розмов інших осіб у розумінні статті 179 bis, пункти 1 і 2 Кримінального кодексу, і у порушенні таємності або приватності за допомогою засобу для підглядання у розумінні статті 179 quater, пункти 1 і 2 Кримінального кодексу. Четверта заявниця була визнана винною у недозволеному записі розмов у розумінні статті 179 ter, пункт 1 Кримінального кодексу, і у порушенні таємності або приватності за допомогою засобу для підглядання у розумінні статті 179 quater, пункт 1 Кримінального кодексу. Троє перших заявників були засуджені з відстрочкою до щоденного штрафу, відповідно у 350, 200 і 100 швейцарських франків (CHF) протягом двох тижнів, а четверта заявниця була засуджена до щоденного штрафу у 30 CHF протягом п’яти днів.
18. Заявники спільно оскаржили цей вирок у Федеральному суді, посилаючись, зокрема, на своє право на свободу вираження поглядів у розумінні статті 10 Конвенції. На їхню думку, застосування оспорюваних засобів було необхідним для досягнення поставленої мети.
19. Рішенням від 7 жовтня 2008 року, повідомленим представнику заявників 15 жовтня 2008 року, Федеральний суд задовольнив скаргу в частині, що стосувалась обвинувачення у порушенні таємності або приватності за допомогою засобу для підглядання у розумінні статті 179 quater Кримінального кодексу. Суд вирішив, що у даній справі було порушення принципу обвинувачення і порушення права сторони захисту. Він повернув справу до суду нижчої інстанції.
20. Щодо решти вироку, який набув чинності, скарга була залишена без задоволення. Федеральний суд вирішив, що заявники скоїли діяння, котрі підпадають під статтю 179 bis, пункти 1 і 2, і статтю 179 ter, пункт 1 Кримінального кодексу, і відхилив мотивування, наведене заявниками. Верховний суд визнав вищий інтерес громадськості бути поінформованою щодо практики у галузі страхування, який може бути вагомішим за заторкнені особисті інтереси. Проте Федеральний суд вирішив, що заявники могли б використати інші засоби, які менше порушували би приватні інтереси агента, наприклад, коментарі щорічних звітів омбудсмена, інтерв’ю з працівниками його бюро або із незадоволеними клієнтами. Водночас, замість запису розмови прихованою камерою журналісти могли би переказати її, навіть попри те, що її доказова вартість була би вочевидь значно слабшою. Зрештою, на думку Федерального суду, запис одного випадку був недостатнім для надання достовірного свідчення щодо стверджуваних проблем. У цій галузі погані приклади були добре відомі широкій громадськості. Тому оприлюднення єдиного випадку не дозволяло громадськості зробити загальні висновки щодо якості порад, які надають страхові компанії.
21. Рішенням від 24 лютого 2009 року вищого суду кантону Цюрих заявники були виправдані щодо обвинувачень у порушенні таємності або приватності за допомогою засобу для підглядання у розумінні статті 179 quater Кримінального кодексу. Тому суд трохи пом’якшив застосоване до них покарання: до трьох перших заявників було застосовано щоденні штрафи у 350 CHF (або приблизно 290 євро (EUR)), 200 CHF (або приблизно 160 EUR) і 100 CHF (або приблизно 80 EUR) протягом дванадцяти, замість чотирнадцяти днів, а четверта заявниця була засуджена до щоденного штрафу у 30 CHF протягом чотирьох днів замість щоденного штрафу протягом п’яти днів з відстрочкою і випробувального терміну протягом двох років. Заявники не оскаржували цей вирок у Федеральному суді.
II. ЧИННЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
22. Чинні положення швейцарського Кримінального кодексу звучать наступним чином:
« Ст. 179 bis: Прослуховування і запис розмов між іншими особами
Той, хто без згоди усіх учасників прослуховуватиме за допомогою прослуховуючого пристрою або записуватиме на звуковий носій непублічну розмову між іншими особами,
Той, хто скористається або повідомить третім особам про факти, про які він дізнався або зміг передбачити шляхом правопорушення, наведеного в пункті 1,
Той, хто збереже або зробить доступним для третіх осіб запис, про який він знав або мав знати, що є здійсненим шляхом правопорушення, наведеного в пункті 1, має бути за наявності скарги покараний позбавленням волі на строк до трьох років або до штрафу.
Ст. 179 ter: Недозволений запис розмов
Той, хто без згоди інших співрозмовників записуватиме на звуковий носій непублічну розмову, у якій бере участь,
Той, хто збереже запис, про який він знав або мав знати, що є здійсненим шляхом правопорушення, наведеного в пункті 1, або отримає з цього користь, або зробить його доступним для третіх осіб, має бути за наявності скарги покараний позбавленням волі на строк до одного року або до штрафу.
Ст. 179 quater: Порушення таємності або приватності за допомогою засобу для підглядання
Той, хто без згоди зацікавленої особи спостерігатиме за допомогою засобу для підглядання або зафіксує на носії зображення факт, що належить до таємниці життя цієї особи, або факт, який інакше не може бути побачений будь-ким, і який належить до приватного життя цієї особи,
Той, хто скористається або повідомить третім особам про факти, про які він дізнався або зміг передбачити шляхом правопорушення, наведеного в пункті 1,
Той, хто збереже або зробить доступним для третіх осіб запис, про який він знав або мав знати, що є здійсненим шляхом правопорушення, наведеного в пункті 1, має бути за наявності скарги покараний позбавленням волі на строк до трьох років або до штрафу.»
23. Відповідні уривки резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо права на повагу до приватного життя, ухваленої Парламентською Асамблеєю 26 червня 1998 року, звучать наступним чином:
« 10. Тому необхідно знайти спосіб, який дозволить урівноважити здійснення двох основоположних прав, які однаковою мірою гарантовані Європейською конвенцією з прав людини: права на повагу до приватного життя і права на свободу вираження поглядів.
11. Асамблея підтверджує важливість права на повагу до приватного життя кожної особи, а також права на свободу вираження поглядів як засад демократичного суспільства. Ці права не є ані абсолютними, ані ієрархічними одне щодо одного, а натомість мають однакову вагу.
12. Асамблея водночас нагадує, що гарантоване статтею 8 Європейської конвенції з прав людини право на повагу до приватного життя має захищати особу не лише від втручання державних органів, але й від втручання з боку приватних осіб і інституцій, включно із засобами масової інформації.
13. Асамблея вважає, що оскільки усі Держави-учасниці ратифікували Європейську конвенцію з прав людини, і оскільки численне національне законодавство містить положення, які гарантують цей захист, тому немає потреби пропонувати ухвалення нової конвенції, яка гарантувала би право на повагу до приватного життя. (...) »
ПРАВО
I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
24. Заявники скаржаться на порушення свого права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції, яка каже:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»
25. Уряд спростовує це твердження.
A. Щодо прийнятності
266. Суд констатує, що дана заява не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Водночас Суд не вважає її неприйнятною з інших підстав. Отже, її слід визнати прийнятною.
B. Щодо суті
1. Аргументи сторін
a) Заявники
27. Заявники стверджують, що статті 179 bis і 179 ter Кримінального кодексу не є достатньо передбачуваними щодо наслідків. На їхню думку, застосування прихованої камери не є однозначно врегульованим, а юриспруденція внутрішніх судів і рекомендації швейцарської Ради з питань преси є розпливчастими. Федеральний суд намагається повністю заборонити застосування стеження і прихованої камери.
28. Заявники додають, що статті 179 bis і 179 ter Кримінального кодексу захищають не рівноправність у спілкуванні між особами чи права особистості, а конфіденційність спілкування у приватній сфері. У даній справі розмова відбулась на квартирі, яка не належить агенту, і протягом його робочого часу. У той же час, між журналістом і агентом не існувало жодних довірчих стосунків. На їхню думку, не йдеться про захист приватного і особистого життя агента. Ситуацію повністю змінює й те, що його голос і обличчя були повністю замасковані.
29. Натомість вони стверджують, що дотримувались обов’язків і відповідальності, до яких були зобов’язані у даній ситуації. У рішенні № 51/2007 швейцарська Рада з питань преси вирішила, що приховане стеження є дозволеним, якщо інформація має громадський інтерес і не може бути отримана у інший спосіб. Сюжет передачі, який мав на меті привернути увагу громадськості до недоліків у роботі приватного страхування у Швейцарії, мав вищий громадський інтерес. Водночас журналісти є вільними у виборі засобів для здійснення свого розслідування. У даному випадку було необхідне реалістичне відтворення; якби докази було сфальсифіковано, то страховий агент виграв би цивільний позов. Знеохочуючий наслідок є дуже важливим з огляду на абсолютний характер рішення Федерального суду. Агент мав можливість висловитись щодо критики з боку заявників після запису і перед виходом програми, але він відмовився.
b) Уряд
30. Уряд не заперечує, що оспорювані вироки становлять «втручання» у здійснення зацікавленими особами їхнього права на свободу вираження поглядів. Натомість, на його думку, таке втручання було передбачене чітким і передбачуваним законом. Стаття 179 bis захищає конкретну розмову, а стаття 179 ter захищає спонтанне висловлювання. Як інтимна і приватна сфера, так і право на власне зображення і висловлювання є захищеними і відповідають законній меті захисту репутації і прав інших осіб.
31. Факт, що голос і обличчя агента були замасковані, на думку Уряду, нічого не змінює, оскільки закон забороняє запис і оприлюднення як такі. Водночас, як і встановив Федеральний суд, не виключено, що рідні або колеги агента могли упізнати й ідентифікувати його. Уряд також стверджує, що внутрішнє цивільне провадження не може мати наслідків, оскільки є незалежним від кримінального провадження і керується іншою логікою.
32. Щодо пропорційності заходу Федеральний суд вирішив, що застосування прихованої камери має подібності із методами, які застосовують секретні слідчі органи, або ж із наглядом за листуванням і телекомунікаціями. Ці методи є прийнятними, але виключно за дуже обмежених умов і стосовно дуже тяжких правопорушень. У даній справі Федеральний суд висловився саме in concreto, а не у загальний спосіб. Він визнав, що існує безспірний інтерес громадськості бути поінформованою про наявні недоліки у галузі продажу угод страхування життя, але що у даній справі репортаж мав лише проілюструвати вже відомі проблеми, не викриваючи жодну з них. Журналіст міг переказати розмову, не записуючи її, або ж використати інші легальні засоби, оскільки його завдання не полягало у зборі неспростовних доказів. Уряд також стверджує, що заявники, досвідчені журналісти, не могли не знати, що засуджена поведінка може спричинити їх покарання, яке у даній справі не було нерозумним.
c) Ініціатива з правового захисту ЗМІ (MLDI), третя особа
33. MLDI, як третя особа, підкреслює важливість засобів секретного розслідування для підготовки певного виду репортажів, особливо якщо необхідно спростувати відпрацьований імідж потужних і складних організацій або потрапити до підпільного світу, доступ до якого обмежений. Застосовані з етикою і з цільовим спрямуванням, ці крайні засоби дозволяють розкрити справжню діяльність, яка не могла би бути правдиво встановлена за допомогою інших засобів. Оцінка запису поза помешканням або місцем роботи записаної особи має здійснюватись по-різному. MLDI підкреслює, що багато європейських держав погоджуються з цим, врегульовуючи застосування засобів секретного розслідування.
2. Оцінка Суду
34. Сторони не оспорюють те, що вирок відносно заявників становить «втручання державних органів» у право на свободу вираження поглядів.
35. Таке втручання порушує статтю 10, якщо воно не відповідає вимогам параграфу 2 статті 10. Тому необхідно встановити, чи воно «передбачене законом», чи має на меті одну або кілька законних цілей у розумінні згаданої статті, і чи є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
a) Передбачене законом
36. Суд нагадує свою юриспруденцію, відповідно до якої вислів «передбачене законом» передбачає, не тільки те, що такий захід повинен мати основу у внутрішньому праві, але й що йдеться також і про якість закону: він має бути доступним для відповідних осіб і передбачуваним щодо наслідків (див., поміж багатьма іншими, Rotaru проти Румунії [ВП], № 28341/95, § 52, CEDH 2000‑V; Vgt Verein gegen Tierfabriken проти Швейцарії, № 24699/94, § 52, CEDH 2001‑VI; Gawęda проти Польщі, № 26229/95, § 39, CEDH 2002‑II і Maestri проти Італії [ВП], № 39748/98, § 30, CEDH 2004-I). Проте саме державні органи, зокрема суди, повинні тлумачити і застосовувати національне право (Kruslin проти Франції, 24 квітня 1990 року, § 29, série A № 176-A і Kopp проти Швейцарії, 25 березня 1998 року, § 59, Recueil des arrêts et décisions 1998-II).
37. Відносно обставин даної справи не оспорюється те, що вирок стосовно заявників ґрунтується на доступному тексті, а саме на статтях 179 bis і 179 ter швейцарського Кримінального кодексу. Натомість заявники стверджують, що правові норми не є передбачуваними щодо наслідків, оскільки застосування прихованої камери не є ніде чітко обмеженим.
38. Суд констатує, що розбіжності у тлумаченні сторонами статей швейцарського Кримінального кодексу стосуються виключно об’єкту цих кримінальних заходів, а саме елементів приватного життя особи, які вони мають на меті захистити. Проте Суд зазначає, що заявники не стверджують, ніби різновиду караної поведінки, наведеному у згаданих статтях, бракує чіткості.
39. Тому Суд вважає, що заявники, журналісти і редактори, як професіонали у галузі телевізійних програм, не могли не знати, що застосовуючи приховану камеру без згоди особи, яка є об’єктом репортажу, і без її дозволу на оприлюднення репортажу, вони ризикують зазнати кримінального покарання.
40. Суд робить висновок, що оспорюване втручання було «передбачене законом» у розумінні параграфу 2 статті 10 Конвенції.
b) Законна мета
41. Уряд стверджує, що вирок стосовно заявників переслідував законну мету захисту репутації і прав інших осіб, а саме страхового агента. Заявники стверджують, що втручання не могло переслідувати такої мети, оскільки агент, чиї обличчя і голос були приховані, не міг зазнати шкоди для своїх прав і репутації.
42. Суд констатує, що обличчя і голос агента були записані без його відома, а потім оприлюднені без його згоди, звичайно ж, у анонімному вигляді, але у негативний спосіб, викриваючи у популярній телевізійній програмі його хибні професійні поради.
43. Тому Суд вважає, що оспорюваний захід міг мати на меті захист репутації і прав інших осіб, а саме право страхового агента на власне зображення, власні висловлювання, а також на репутацію.
c) Необхідне у демократичному суспільстві
i. Загальні принципи
44. Свобода вираження поглядів є однією із засадових підвалин демократичного суспільства, однією з головних умов його прогресу і розвитку кожної особи. У параграфі 2 статті 10 йдеться не лише про «інформацію» або «ідеї», які приймаються схвально або вважаються нешкідливими або нейтральними, але й про такі, що вражають, шокують або непокоять, оскільки це необхідно для плюралізму, толерантності і духу відкритості, без якого не існує «демократичного суспільства». Сформульована у статті 10 свобода вираження поглядів передбачає і винятки, які, проте, вимагають вузького тлумачення, а потреба обмежити її має бути переконливо доведена (див., поміж іншими, Handyside проти Сполученого Королівства, 7 грудня 1976 року, § 49, série A № 24; Editions Plon проти Франції, № 58148/00, § 42, CEDH 2004‑IV; Lindon, Otchakovsky-Laurens і July проти Франції [ВП], №№ 21279/02 і 36448/02, § 45, CEDH 2007‑IV).
45. Суд вже неодноразово підкреслював важливу роль, яку відіграє преса у демократичному суспільстві. Хоча преса не повинна переходити певні межі, зокрема, стосовно захисту репутації і прав інших осіб, проте вона, виконуючи свої обов’язки і відповідальність, має поширювати інформацію й ідеї стосовно усіх питань загального інтересу. До цієї функції поширення інформації й ідей щодо таких питань додається право громадськості отримувати їх. У протилежному випадку преса не могла би відігравати свою роль «сторожового пса» (Bladet Tromsø і Stensaas проти Норвегії [ВП], № 21980/93, §§ 59 і 62, CEDH 1999‑III, і Pedersen і Baadsgaard проти Данії [ВП], № 49017/99, § 71, CEDH 2004‑XI). Ці принципи хоч і були спочатку сформульовані для друкованої преси, проте безсумнівно застосовуються і до аудіовізуальних засобів (Jersild проти Данії, 23 вересня 1994 року, § 31, série A № 29).
46. Стаття 10 § 2 Конвенції підкреслює, що реалізація свободи вираження поглядів передбачає «обов’язки і відповідальність», які мають нести ЗМІ навіть тоді, коли йдеться про питання, що мають великий загальний інтерес. Ці обов’язки і відповідальність можуть набувати особливої ваги, якщо виникає ризик завдати шкоди репутації конкретно вказаної особи і перешкоджати «правам інших осіб». Тому мають існувати конкретні підстави, які могли би звільнити ЗМІ від їхнього звичного обов’язку перевіряти фактологічні дифамаційні повідомлення. У зв’язку з цим слід звернути особливу увагу на характер і ступінь такого висвітлення, а також на те, якою мірою ЗМІ може розумно вважати свої джерела достовірними стосовно припущень (Pedersen і Baadsgaard, цитовано, § 78, і Tønsbergs Blad A.S. і Haukom проти Норвегії, № 510/04, § 89, 1 березня 2007 року).
47. Слід також нагадати, що будь-яка особа, навіть журналіст, який реалізовує свою свободу вираження поглядів, має «обов’язки і відповідальність», обсяг яких залежить від її становища і застосованих технічних засобів (Stoll проти Швейцарії [ВП], № 69698/01, § 102, CEDH 2007‑V). Тому попри важливу роль, яку відіграють ЗМІ у демократичному суспільстві, захист, який надає журналістам стаття 10, не може звільнити їх від обов’язку поважати загальне кримінальне право. До речі, параграф 2 статті 10 накладає обмеження на реалізацію свободи вираження поглядів, які зберігають чинність навіть тоді, коли преса має повідомляти про важливі питання загального інтересу (ibidem, § 102).
48. Перевіряючи необхідність втручання у демократичному суспільстві з огляду на «захист репутації або прав інших осіб», Суд може мати потребу перевірити, чи державні органи забезпечили дотримання рівноваги у захисті двох гарантованих Конвенцією цінностей, які у певних справах можуть конфліктувати між собою, а саме, з одного боку, захищеної статтею 10 свободи вираження поглядів і, з іншого боку, права на повагу до приватного життя, гарантованого положеннями статті 8 (Hachette Filipacchi Associés проти Франції, № 71111/01, § 43, 14 червня 2007 року, і MGN Limited проти Сполученого Королівства, № 39401/04, § 142, 18 січня 2011 року).
49. У той же час, право на захист репутації є правом, котре, як елемент приватного життя, походить зі статті 8 Конвенції (Chauvy і Інші проти Франції, № 64915/01, § 70, CEDH 2004‑VI; Pfeifer проти Австрії, № 12556/03, § 49, 15 листопада 2007 року; Polanco Torres і Movilla Polanco проти Іспанії, № 34147/06, § 40, 21 вересня 2010 року і Axel Springer AG проти Німеччини [ВП], № 39954/08, § 83, 7 лютого 2012 року). Проте, для того, щоб була задіяна стаття 8, втручання у особисту репутацію має досягти певного рівня серйозності і має бути здійснене у спосіб, що перешкоджатиме особистій реалізації права на повагу до приватного життя (A. проти Норвегії, № 28070/06, § 64, 9 квітня 2009 року).
50. У попередній юриспруденції Суд вже розглядав справи щодо зазіхання на особисту репутацію публічних осіб (Axel Springer AG, цитовано). Суд нагадує, що він встановив шість критеріїв, які необхідно проаналізувати у випадку збалансування права на свободу вираження поглядів і права на повагу до приватного життя: участь у обговорення, що має загальний інтерес, відомість особи, яка висвітлюється, і об’єкт репортажу, попередня поведінка відповідної особи, спосіб отримання інформації і її правдивість, зміст, форма і відгомін публікації, а також тяжкість накладеної санкції (Axel Springer AG, цитовано, §§ 90-95).
51. Суд також вже висловлювався у дифамаційних справах, які стосуються професійного життя особи (стосовно лікаря, Kanellopoulou проти Греції, № 28504/05, 11 жовтня 2007 року; стосовно генерального директора компанії, що отримує державні субвенції, Tănăsoaica проти Румунії, № 3490/03, 19 червня 2012 року; щодо суддів, Belpietro проти Італії, № 43612/10, 24 вересня 2013 року).
52. Дана справа відрізняється від попередніх тим, що, з одного боку, страховий агент не був публічною особою, яка б мала особливу відомість, і, з іншого боку, оспорюваний репортаж мав на меті не критикувати агента особисто, а був спрямований на певну комерційну практику, яку застосовує професійна категорія, до котрої він належить (див, a contrario, Kanellopoulou, цитовано). Вплив репортажу на особисту репутацію агента був, таким чином, обмежений, що Суд і візьме до уваги під час застосування принципів, усталених у його юриспруденції.
53. Водночас Суд нагадує, що в межах статті 10 Конвенції Держави-учасниці мають певну можливість розсуду для оцінки необхідності і обсягу втручання у захищену цією нормою свободу вираження поглядів (Tammer проти Естонії, № 41205/98, § 60, CEDH 2001‑I, і Pedersen і Baadsgaard, цитовано, § 68).
54. У справах, подібних до даної, Суд вважає, що розгляд заяви в принципі не залежить від того, чи вона була подана у розумінні статті 10 Конвенції журналістом, який опублікував спірну статтю, чи у розумінні статті 8 Конвенції особою, яка була об’єктом цієї статті. Дійсно, ці права a priori вимагають однакової поваги (Hachette Filipacchi Associés (ICI PARIS) проти Франції, № 12268/03, § 41, 23 липня 2009 року, Timciuc проти Румунії (déc.), № 28999/03, § 144, 12 жовтня 2010 року, і Mosley проти Сполученого Королівства, № 48009/08, § 111, 10 травня 2011 року; див. також пункт 11 резолюції Парламентської Асамблеї, параграф 23 вище). Тож можливість розсуду маж бути в принципі однаковою у обох випадках.
55. Якщо збалансування державними органами цих двох прав здійснюється із дотриманням встановлених юриспруденцією Суду критеріїв, то необхідні вагомі підстави для того, щоб Суд висловив свою думку замість внутрішніх судів (Palomo Sánchez і Інші проти Іспанії [ВП], №№ 28955/06, 28957/06, 28959/06 і 28964/06, § 57, CEDH 2011 і MGN Limited, цитовано, §§ 150 і 155).
ii. Застосування у даній справі
56. Суд має перш за все встановити, чи згаданий репортаж стосувався сюжету, що має загальний інтерес. Суд по-перше зазначає, що тема знятого репортажу, а саме, погана якість консультацій, які надають приватні страхові агенти, і, отже, питання захисту прав споживачів, яке з цього витікає, стосувалось дискусії, що має дуже важливий громадський інтерес.
57. Для Суду також важливо перевірити, чи даний репортаж міг пожвавити громадську дискусію щодо цього сюжету (Stoll, цитовано, § 121). Щодо цього Федеральний суд вирішив, що хоч сам сюжет і міг мати громадський інтерес позаяк намагався встановити глибину явища, проте спірний репортаж не розкривав нічого нового у проблемі поганої якості консультування. Водночас, інші засоби, які менше зачіпали б інтереси агента, дозволили би вивчити цю проблему. На думку Суду, важливим є лише те, чи репортаж міг зробити внесок у дискусію, що має загальний інтерес, а не те, чи цей репортаж повністю досяг цієї мети.
58. Тому Суд згоден, що ця програма зачіпала сюжет, що має загальний інтерес.
59. Суд нагадує, що стаття 10 § 2 Конвенції зовсім не залишає місця для обмеження свободи вираження поглядів стосовно питань, що мають загальний інтерес (Sürek проти Туреччини (№ 1) [ВП], № 26682/95, § 61 CEDH 1999-IV; Stoll, цитовано, § 106; Wingrove проти Сполученого Королівства, 25 листопада 1996 року, § 58, Recueil 1996‑V; Dupuis і Інші проти Франції, № 1914/02, § 40, 7 червня 2007 року).
60. Звичайно, як вже було сказано, Суд зазначає, що агент, якого зазняли без його згоди, не є публічною особою. Він не давав згоди на те, щоб бути знятим, і тому міг «обґрунтовано розраховувати на приватний характер» цієї розмови (див., mutatis mutandis, Halford проти Сполученого Королівства, 25 червня 1997 року, §§ 44 і 45, Recueil des arrêts et décisions 1997-III і Perry проти Сполученого Королівства, № 63737/00, §§ 36-43, CEDH 2003-IX). Проте спірний репортаж зосереджувався не на особі агента, а на певній комерційній практиці, яку застосовує ця професійна категорія. Окрім того, розмова відбувалась не у офісі агента або ж іншому професійному приміщенні (a contrario і mutatis mutandis, Chappell проти Сполученого Королівства, 30 березня 1989 року, § 51, série A № 152-A; Niemietz, цитовано, §§ 29-33; Funke проти Франції, 25 лютого 1993 року, § 48, série A № 256-A; Crémieux проти Франції, 25 лютого 1993 року, § 31, série A № 256-B; і Miailhe проти Франції (no 1), 25 лютого 1993 року, § 28, série A № 256-C). Тому Суд вважає, що втручання у приватне життя агента є менш серйозним, ніж якби агент був ціллю особисто і виключно шляхом репортажу.
61. Спосіб отримання інформації і її правдивість також відіграють важливу роль. Так Суд вже постановляв, що гарантія, яку надає журналістам стаття 10 стосовно повідомлень щодо питань загального інтересу, застосовується за умови, що зацікавлені особи діють добросовісно, на підставі точних фактів і, дотримуючись журналістської деонтології, надають «достовірну і точну» інформацію (див., наприклад, Fressoz і Roire проти Франції [ВП], № 29183/95, § 54, CEDH 1999-I; Pedersen і Baadsgaard, цитовано, § 78; Stoll, цитовано, § 103, і Axel Springer AG, цитовано, § 93). Суд зазначає, що хоча сторони і посилаються на різні джерела, вони все ж по суті згодні з тим фактом, що застосування прихованої камери не є абсолютно забороненим у внутрішньому праві, але може бути дозволене за строго визначених умов (див. відповідно параграфи §§ 29 і 32 вище). На думку сторін, її застосування дозволене лише за умови існування вищого громадського інтересу у розповсюдженні інформації і постільки, поскільки така інформація не могла бути отримана у інший спосіб. Суд вже встановив, що сюжет репортажу порушував питання загального інтересу. Для Суду на цій стадії важливо проаналізувати поведінку заявників. У зв’язку з цим Суд хоча і вважає, що агент міг правомірно відчувати себе обдуреним заявниками, проте схиляється до думки, що їм не можна закидати поведінку, яка б умисно суперечила деонтологічним правилам. Дійсно, заявники не знехтували визначеними швейцарською Радою з питань преси правилами журналістської діяльності (див. § 29 вище), які обмежують застосування прихованої камери, а швидше дійшли висновку (на думку верховного швейцарського суду, хибного), що об’єкт їхнього репортажу мав дозволити їм застосування прихованої камери. Суд зазначає, що це питання не знайшло одностайної відповіді навіть у рамках швейцарського правосуддя, яке у першій інстанції виправдало заявників від будь-яких кримінальних обвинувачень. Тому Суд схиляється до думки, що за заявниками можна визнати намір дотриматись придатних до даної справи правил журналістської деонтології, а саме, стосовно способу отримання інформації.
62. Щодо представлених фактів, то їхня достовірність ніколи не оспорювалась. Хоча Уряд і стверджує, що для споживачів було би цікавіше отримати виклад обсягу виявлених проблем, а не їхній характер, проте це не може змінити даний висновок.
63. Суд далі нагадує, до уваги слід також брати спосіб оприлюднення репортажу або фотографії і манеру, у якій була представлена зображена особа (Wirtschafts-Trend Zeitschriften-Verlagsgesellschaft m.b.H. проти Австрії (№ 3), №№ 66298/01 і 15653/02, § 47, 13 грудня 2005 року; Reklos і Davourlis проти Греції, № 1234/05, § 42, 15 січня 2009 року; і Jokitaipale і Інші проти Фінляндії, № 43349/05, § 68, 6 квітня 2010 року). Водночас, обсяг поширення репортажу і фотографії можуть також бути важливими, залежно від того, йдеться про газету із загальнонаціональним чи місцевим накладом, великим або малим (Iltalehti і Karhuvaara проти Фінляндії, № 6372/06, § 47, 6 квітня 2010 року).
64. У даній справі Суд констатує, що заявники записали розмову, яка містить зображення і звук вдаваних перемовин між агентом і журналісткою. На думку Суду, сам запис мав виключно обмежене втручання у інтереси агента, оскільки лише вузьке коло осіб мало доступ до цього запису, з чим погоджується і Уряд.
65. Потім цей запис був оприлюднений у вигляді репортажу, особливо несприятливого, як вже встановив Суд, для агента. Оприлюднення уривків запису, хоч і короткочасне, могло становити серйозніше втручання у право агента на приватне життя, оскільки з ним могли ознайомитись численні телеглядачі (як стверджує Уряд, приблизно десять тисяч). Суд не нехтує тим, що аудіовізуальні ЗМІ часто мають значно швидший і потужніший вплив, ніж друкована преса (Jersild, цитовано, § 31). Тож аудиторія могла скласти власну думку щодо якості консультацій і брак професіоналізму у агента. Тому у даній справі вирішальним є те, що заявники розбили на пікселі обличчя агента, залишивши видимим після цієї обробки зображення лише колір волосся і обличчя. Його голос також був змінений. Суд також підкреслює, що хоча одяг агента і був видимим, на ньому не містилось жодних упізнавальних знаків. Зрештою, розмова відбувалась не у тому приміщенні, де агент зазвичай перебуває.
66. Тому Суд з огляду на обставини справи вважає, що втручання у приватне життя агента, який відмовився висловитись щодо розмови, не є настільки серйозним (A. проти Норвегії, цитовано), щоб переважити громадський інтерес до інформації про стверджувані порушення в укладенні страхових угод.
67. Зрештою, стосовно суворості покарання Суд має врахувати його характер і тяжкість. Може бути так, що сам факт визнання винним є важливішим за незначний характер накладеного покарання (Stoll, цитовано, §§ 153-154). У даній справі хоча штрафні санкції у дванадцять днів щоденного штрафу для трьох перших заявників і чотирьох днів щоденного штрафу для четвертої заявниці є відносно легкими, проте Суд вважає, що накладене суддею у кримінальних справах покарання могло мати на меті заохотити пресу утримуватись від критики (Stoll, цитоване, § 154), навіть попри те, що заявники не були позбавлені можливості оприлюднити репортаж.
68. З урахуванням наведеного Суд вважає, що у даній справі оспорюваний захід не був необхідним у демократичному суспільстві, і тому було порушення статті 10 Конвенції.
II. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
69. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
69. Заявники не надали прохання щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що їм не належить присуджувати відшкодування.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД
1. Проголошує, одноголосно, заяву прийнятною;
2. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що було порушення статті 10 Конвенції.
Складено французькою мовою і повідомлено письмово 24 лютого 2015 року відповідно до статті 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Стенлі НейсмітИшил Каракаш
Секретар секціїГолова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку судді Леменса.
Окрема думка не перекладалась, але викладена у французькій офіційній версії рішення, з якою можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy