Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА HAMIDOVIC ПРОТИ ІТАЛІЇ
(Заява № 31956/05)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
4 грудня 2012 року
ОСТАТОЧНЕ
04/03/2013
Це рішення стане остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Hamidovic проти Італії,
Європейський суд з прав людини (друга секція) на засіданні Палати у складі:
Пер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),
Андраш Сайо (András Sajó),
Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),
Гелен Келлер (Helen Keller), судді,
і Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 13 вересня 2011 року і 13 листопада 2012 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у останній вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 31956/05), поданою проти Республіки Італія громадянкою Боснії і Герцеговини пані Невресою Хамідовіч (« заявниця »), яка звернулась до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція») 2 вересня 2005 року.
2. Заявницю у Суді представляв пан Дука Сантіні, адвокат з Риму. Уряд Італії («Уряд») був представлений уповноваженою особою, пані Е. Спатафора, а також її заступницею, пані П. Аккардо.
3. Заявниця стверджувала про порушення статтей 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і 34 Конвенції через її вислання з території Італії.
4. 5 квітня 2007 року Суд запропонував Уряду Боснії і Герцеговини подати, на його бажання, письмові зауваження щодо цієї справи, відповідно до статті 36 § 1 Конвенції. Уряд Боснії і Герцеговини не дав відповіді на цю пропозицію.
5. Рішенням від 13 вересня 2011 року Палата проголосила заяву частково прийнятною.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
1. Сімейне становище заявниці
6. Заявниця народилася в 1975 році і проживає в Римі. Вона громадянка Боснії і Герцеговини ромського походження, одружилась у Римі у 1991 році. Від цього шлюбу народилися п’ятеро дітей, відповідно, у 1992, 1993, 1995, 2001 та 2002 роках. Вся родина живе у таборі для мандрівних осіб "Castel Romano" в Римі.
7. Матеріали справи свідчать про зарахування перших трьох дітей до школи у 1999-2000 та 2002-2003 роках. Відповідно до шкільних табелів, вони відвідували школу з перервами.
8. Чоловік заявниці, який також є громадянином Боснії і Герцеговини ромського походження, працює в кооперативі. Згідно з інформацією, наданою Урядом 24 червня 2011 року, в даний час він має дозвіл на проживання, виданий у невизначений день і дійсний до 11 липня 2013 року. За роки проживання в Італії дозвіл на проживання чоловіка заявниці кілька разів закінчувася і поновлювався.
2. Проживання заявниці у Італії і застосована до неї процедура вислання
9. 13 січня 1996 року заявниця отримала дозвіл на проживання як громадянка колишньої Югославії на надзвичайних гуманітарних підставах. Цей дозвіл було скасовано 9 жовтня 1997 року з невідомих причин.
10. 19 серпня 1998 року заявниця попросила префектуру поліції Риму поновити її дозвіл на проживання. Рішенням від 18 травня 1999 року це клопотання було відхилене на підставі того, що заявниця скоїла кримінальні правопорушення.
11. 24 вересня 2002 року Генеральне консульство Боснії і Герцеговини в Мілані видало заявниці паспорт, дійсний до 24 вересня 2007 року.
12. Внаслідок контролю документів, що посвідчують особу заявниці, здійсненого в Альба Адріатіка (Терамо), постановою від 20 липня 2005 року префект Терамо наказав вислати її на тій підставі, що вона незаконно перебувала на території Італії. Тому заявниця була поміщена до центру тимчасового утримання Понте Галерії, в Римі.
13. 2 серпня 2005 року заявниця оскаржила це рішення до мирового судді з Терамо. Вона, зокрема, посилалася на своє право на повагу до сімейного життя, яке охороняється статтею 8 Конвенції.
14. 24 серпня 2005 року мировий суддя відхилив це прохання, вважаючи, що оскаржувана постанова була прийнята відповідно до закону. Спочатку він зазначив, що дозвіл на проживання заявниці було скасовано 9 жовтня 1997 року, і що про його поновлення не надійшло прохання протягом шестидесяти днів, передбачених у статті 13 (2) (b) Законодавчого декрету № 286 від 25 липня 1998 року ("Законодавчий декрет № 286/98", див. Розділ "Відповідне національне право"). Він також зазначив, що заявниця вже була суб’єктом постанови про вислання від 9 жовтня 1991 року, а також численних кримінальних проваджень.
15. Що стосується необхідності збереження єдності сім’ї, суддя зазначив, що в 2004 році дозвіл на проживання чоловіка заявниці закінчився, і не було жодного доказу ні навчання дітей цієї сім’ї, ні її соціальної інтеграції, і що, у будь-якому випадку, право на збереження єдності сім’ї визнається тільки за іноземцями, які мають дійсний дозвіл на проживання, відповідно до статті 28 Законодавчого декрету № 286/98.
16. Нарешті, суддя зазначив, що згідно зі статтею 19 цього ж закону-декрету, неповнолітні діти мають можливість поїхати за видвореним батьком чи матір’ю, і що суд у справах неповнолітніх має право дозволити в’їзд або перебування члена родини, висланого на певний період часу. На думку судді, ця система узгоджує вимогу поваги до єдності сім’ї, уникаючи при цьому того, щоб присутність неповнолітніх перешкоджала застосуванню законодавства, спрямованого на захист цілісності кордонів.
3. Інформація стосовно судимостей заявниці
17. Між 1985 роком (коли їй було десять років) і 1990 роком, поліція Рима заарештувала заявницю чотири рази за крадіжку за обтяжуючих обставин та кишенькову крадіжку.
18. Протягом квітня і серпня 1995 року заявницю двічі було затримано поліцією за жебрацтво. Було порушено кримінальні справи; вони закінчилися двома рішеннями про закриття провадження без притягнення до відповідальності.
19. У 2003 році заявниця була затримана поліцією за жебрацтво з використанням неповнолітніх - у цьому випадку її власних дітей - у віці дев’яти місяців і десяти років. У рішенні від 24 листопада 2003 року районний суд Ріміні засудив заявницю до одного місяця і п’ятнадцяти днів ув’язнення. Цей вирок був замінений на штраф у розмірі 1710 євро (EUR).
20. Злочин, зазначений у статті 671 Кримінального кодексу, згодом був декриміналізований Законом № 94 від 15 липня 2009 року.
4. Вислання заявниці і застосування правила 39 Регламенту Суду
21. Надсилаючи дану заяву по факсу, у п’ятницю, 2 вересня 2005 року, об 11.33 ранку, заявниця подала заяву про застосування правила 39 Регламенту Суду, стверджуючи, що її можливе вислання призвело б до порушення статті 8 Конвенції стосовно її приватного та сімейного життя.
22. Того ж дня Суд вирішив задовольнити цей запит; о 18.36 до постійного представництва Італії при Раді Європи було надіслано факс. Факсом від 6 вересня 2005 року представник заявниці повідомив Секретаріат Суду, що 5 вересня 2005 року о 13.08 факсом він повідомив в центр тимчасового утримання Риму - Понте Галерія, де утримувалась заявниця, що було застосовано правило 39 Регламенту Суду. Проте, вранці 6 вересня 2005 року заявницю провели в аеропорт і посадили на рейс, що вилітає о 10:00 до Сараєво.
23. 8 вересня 2005 року заявниця подала до Міністерства внутрішніх справ заяву про надання спеціального дозволу на повернення до Італії (стаття 13 (13) Законодавчого декрету № 286/98).
24. У листі від 16 вересня 2005 року Міністерство внутрішніх справ запропонувало Міністерству закордонних справ запровадити необхідні заходи для повернення заявниці до Італії..
25. 12 січня 2006 року Міністерство внутрішніх справ запитало адвоката заявниці про її адресу в Боснії і Герцеговині. 16 січня адвокат повідомив, що не може надати цю інформацію.
26. 5 червня 2006 року Імміграційне управління комісаріату поліції Риму направило до італійського посольства в Сараєво свою позитивну думку щодо повернення заявниці до Італії. Тому посольство кілька разів викликало заявницю для видачі в’їздної візи, але без успіху. Заявниця нарешті прибула до посольства 18 жовтня 2006 року.
27. Згідно з інформацією, наданою адвокатом заявниці, 9 листопада 2006 року вона повернулася до Італії з дозволом на в’їзд на територію, наданим італійським посольством в Сараєво.
28. 12 березня 2007 року постанову про вислання заявниці було відкликано.
29. У невстановлену дату після повернення заявниці до Італії, Міністерство внутрішніх справ видало їй дозвіл на проживання, дійсний до 14 грудня 2013 року.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
30. Законодавчий декрет (decreto legislativo) № 286/98 ("Єдиний текст положень про регулювання імміграції та правових норм щодо статусу іноземців") із змінами, внесеними Законами № 271 від 2004 та № 155 від 2005 року, каже поміж іншим :
Стаття 5
«До іноземця, який залишився на території держави, якщо його дозвіл на проживання закінчився більше ніж 60 днів тому, і про його поновлення не було подано клопотання, застосовується захід вислання, який містить наказ про залишення території держави протягом п’ятнадцяти днів. Якщо, на думку префекта, існує небезпека ухилення від виконання постанови про депортацію, комісар поліції (questore) постановляє наказ про негайне доставлення іноземця до кордону. »
Стаття 13
« 1. З міркувань громадського порядку або державної безпеки міністр внутрішніх справ може наказати про вислання іноземця, навіть якщо іноземець не проживає в державі, поінформувавши попередньо голову Ради міністрів і міністра закордонних справ.
2. Префект постановляє наказ про вислання, якщо іноземець:
a) заїхав на територію держави, ухилившись від прикордонного контролю (...) ;
b) залишився на території держави, не звернувшись із проханням про отримання дозволу на проживання протягом встановленого строку, за винятком випадків, коли затримка зумовлена форс-мажорними обставинами, або ж якщо [залишився] після того, як дозвіл відкликано або скасовано, або він закінчився більше ніж 60 днів тому, і не було подане клопотання про його поновлення. (...)
8. Іноземець може оскаржити постанову про вислання лише до мирового судді за місцем знаходження органу, який видав постанову про вислання. Термін оскарження становить шістдесят днів з дати ухвалення заходу з вислання. Мировий суддя задовольняє це клопотання або відхиляє його своїм рішенням, ухваленим протягом двадцяти днів після подання скарги. Згадана заява може бути підписана особисто або може бути подана через італійське дипломатичне або консульське представництво в країні призначення. (...)
13. Висланий іноземець не може повертатися на територію держави без спеціального дозволу міністра внутрішніх справ. У разі порушення цього положення іноземець карається позбавленням волі на строк до чотирьох років і знову висилається з негайним поверненням на кордон. »
Стаття 19
« 1. За жодних обставин вислання або повернення іноземця не може бути здійснене до держави, в якій він може бути переслідуваний через його расу, стать, мову або громадянство, релігію, політичні погляди, особисте чи соціальне становище, або якщо він ризикує бути відправлений до іншої держави, в якій він не захищений від переслідування.
2. Окрім випадків, передбачених у статті 13, частина 1, вислання не допускається щодо:
a) неповнолітніх іноземців, окрім випадку, коли вони слідують за висланими батьками чи опікуном;
b) іноземців, які мають дозвіл на проживання (...) ;
c) іноземців, що проживають з родиною до четвертого ступеня спорідненості або з подружжям, якщо такі особи мають громадянство Італії;
d) вагітних жінок або жінок, які мають дитину у віці до шести місяців. »
Стаття 28
« 1. Право на збереження чи встановлення сімейної єдності щодо іноземних членів сім’ї визнається на умовах, передбачених цим Законом, за іноземцями, які мають дозвіл на проживання або посвідку на проживання тривалістю не менше одного року, виданого з причин роботи, притулку, навчання або з релігійних причин. (...) »
Стаття 29
« 1. Іноземець може просити про возз’єднання родини для згаданих нижче членів родини:
a) чоловік чи дружина, з якими він не перебуває у розлученні; (...)
4. Іноземець, який має дозвіл на проживання (...), може отримати дозвіл на возз’єднання з членами сім’ї (...). »
Стаття 31
« З серйозних причин, у зв’язку з психофізичним розвитком та станом здоров’я неповнолітнього, який проживає на території Італії, суд у справах неповнолітніх може дозволити в’їзд або перебування члена сім’ї на певний період часу, навіть якщо це суперечить положенням цього декрету. »
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПРАВА НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ
31. Спираючись на статтю 8 Конвенції, заявниця стверджує, що виконання рішення про депортування її до Боснії і Герцеговини призвело до порушення її права на повагу до її приватного та сімейного життя, оскільки вона була змушена залишити свого чоловіка і дітей, які проживають в Італії. Дана стаття каже:
« 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя....
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, що відбуваються за законом, і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб. »
A. Подання сторін
32. Уряд зауважує, що заявниця заснувала сім’ю під час підпільного проживання в Італії, і що вона не надала жодних доказів щодо навчання своїх дітей та соціальної інтеграції її сім’ї.
33. Він також стверджує, що депортація заявниці була постановлена на підставі статті 5 Законодавчого декрету № 286/98, оскільки у неї був відсутній дійсний дозвіл на проживання, і що причини, передбачені у статті 13 (2) (b) (форс-мажор) та 19 цього декрету не є перешкодами для такого вислання.
34. Заявниця стверджує, що вона має міцні сімейні зв’язки в Італії, а саме - чоловіка і п’ятьох дітей. Вона також повідомляє, що проживає в Італії з 1988 року і отримала дозвіл на проживання на короткий період у 1990-х роках.
35. Заявниця також стверджує, що рішення про її вислання було необґрунтованим, оскільки, відповідно до статті 29 Законодавчого декрету № 286/98, вона могла отримати дозвіл на возз’єднання сім’ї.
B. Оцінка Суду
1. Загальні принципи
36. Суд спочатку нагадує, що Конвенція не гарантує, як таке, право в’їзду або перебування на території держави особі, громадянином якої вона не є, і що Договірні держави мають право контролювати, за усталеним принципом міжнародного права, в’їзд, проживання та вислання негромадян (див. поміж багатьма іншими, El Boujaïdi проти Франції, 26 вересня 1997, § 39, Recueil des arrêts et décisions 1997-VI ; Baghli проти Франції, № 34374/97, § 45, CEDH 1999-VIII, і Boultif проти Швейцарії, № 54273/00, § 39, CEDH 2001-IX).
37. Однак рішення держав у сфері імміграції в певних випадках можуть становити втручання у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, захищеного статтею 8 § 1 Конвенції, зокрема, коли відповідні особи мають у державі перебування сильні особисті або сімейні зв’язки, які можуть серйозно постраждати від застосування наказу про вислання. Таке втручання суперечить статті 8, якщо тільки, "передбачене законом", воно не переслідує одну або декілька законних цілей, відповідно до другої частини цієї статті, і є "необхідним у демократичному суспільстві" для їх досягнення (Moustaquim проти Бельгії, 18 лютого 1991, § 36, série A № 193 ; Dalia проти Франції, 19 лютого 1998, § 52, Recueil 1998‑I ; Amrollahi проти Данії, № 56811/00, § 33, 11 липня 2002 ; Kaftaïlova проти Латвії, № 59643/00, 22 червня 2006 і Nada проти Швейцарії [ВП], № 10593/08, § 167, 12 вересня 2012).
38. Суд також зазначає, що стаття 8 не накладає загального зобов’язання на державу поважати вибір іммігрантами країни проживання та санкціонувати возз’єднання сім’ї на території цієї країни. Проте, у справі, що стосується сімейного життя, а також імміграції, обсяг зобов’язання держави приймати родичів осіб, які проживають там, залежить від конкретної ситуації відповідних осіб і від загального інтересу (Gül проти Швейцарії, 19 лютого 1996, § 38, Recueil 1996-I, Rodrigues da Silva і Hoogkamer проти Нідерландів, № 50435/99, § 39, CEDH 2006‑I).
2. Застосування цих принципів у даній справі
a) Право на повагу до приватного і сімейного життя заявниці
39. У даній справі немає сумнівів, що заявниця встановила міцні зв’язки в Італії. З матеріалів справи випливає, що заявниця проживає в Італії починаючи з 1985 року (коли вона була вперше арештована), тобто, з десяти років. З огляду на значний проміжок часу, протягом якого заявниця проживала на території Італії, не заперечується, що заявниця встановила особисті, соціальні та економічні відносини, які становлять приватне життя кожної людини (Kaftaïlova, цитовано, §§ 63 і 67).
40. Суд окрім того вважає, що існування сімейного життя заявниці також встановлено: вона одружилась в Італії в 1991 році, від цього шлюбу народилося п’ятеро дітей, і з того часу вся сім’я жила в Італії (див., mutatis mutandis, C. проти Бельгії, 7 серпня 1996, § 34, in fine, Recueil 1996‑III).
b) Існування втручання, правова підстава і законна мета
41. Суд зазначає, що заходи депортації заявниці становили втручання в її право на повагу до її приватного і сімейного життя. Цей захід був передбачений законом (тобто Декрет-закон № 286 від 25 липня 1998 року) і переслідував законну мету громадської безпеки та захисту громадського порядку.
c) Пропорційність оспорюваного заходу і переслідуваної цілі
42. Суд посилається на критерії, встановлені у його практиці щодо виконання зобов’язань, що випливають зі статті 8 Конвенції у сфері заборони перебування на території після постановлення обвинувального вироку (Boultif, цитовано, § 48, і Üner проти Нідерландів [ВП], № 46410/99, §§ 57-58, CEDH 2006‑XII) і дотримання імміграційного законодавства (див. поміж багатьма іншими, Rodrigues da Silva і Hoogkamer, цитовано, § 39), а саме :
– характер і тяжкість скоєного правопорушення;
– тривалість проживання відповідної особи у країні, з якої вона має бути вислана;
– сімейне становище (за потреби – тривалість шлюбу) ;
– можливе народження дітей у цьому шлюбі, їхній вік;
– обсяг зв’язків, які відповідна особа має з даною державою-учасницею;
– питання про те, чи існують непереборні перешкоди для того, щоб сім’я жила у країні свого походження;
– і чи розвивалося це сімейне життя в той час, коли відповідні особи знали, що ситуація однієї з них відповідно до імміграційних правил така, що відразу зрозуміло, що збереження цього сімейного життя в державі перебування з самого початку є непевним.
43. Повертаючись до даної справи, Суд, по-перше, зазначає, що заявницю було засуджено один раз за жебрацтво з використанням неповнолітніх до тюремного ув’язнення, і що цей вирок згодом був замінений на штраф. Суд також зазначає, що стаття 671 Кримінального кодексу, яка передбачає згаданий злочин, була скасована Законом № 94 від 15 липня 2009 року. На думку Суду, що це правопорушення не може бути кваліфіковане як «тяжке», у розумінні практики Суду (Kaftaïlova, цитовано, § 68 ; Ezzouhdi проти Франції, № 47160/99, § 34, 13 лютого 2001, і, mutatis mutandis, El Boujaïdi, цитовано, § 41). Суд також зазначає, що кримінальне провадження, порушене проти заявниці після її затримання у 1995 році за жебракування, було закрите без притягнення до відповідальності (див. параграф 18 вище).
44. Що стосується існування сімейних зв’язків, Суд знову зазначає, що заявниця, яка проживала в Італії з десяти років, була одружена у цій країні, і що від цього шлюбу народилося п’ятеро дітей. У будь-якому випадку, навіть якщо визнати, що заявниця не надала доказів продовження та успішності навчання своїх дітей, Суд зазначає, що вся родина до сьогоднішнього дня безперервно проживала в Італії: отже, можливість для всієї сім’ї оселитися в Боснії і Герцеговині, щоб приєднатися до заявниці, є нереалістичною, оскільки діти не мають жодних зв’язків з цією країною.
45. Суд не оминає увагою той факт, що заявниця нелегально проживала в Італії в той час, коли щодо неї було видано постанову про депортацію, і що вона не могла не знати про негативний наслідок, який з неї випливає (Dalia, цитовано, § 54 ; Useinov проти Нідерландів (déc.), № 61292/00, 11 квітня 2006 ; Syssoyeva і Інші проти Латвії (вилучення з переліку) [ВП], № 60654/00, § 94, CEDH 2007‑I, та, mutatis mutandis, Mawaka проти Нідерландів, № 29031/04, § 61, 1 червня 2010). Залишається фактом те, що заявниця отримала дозвіл на проживання на короткий період у 1996-97 роках, і що, згідно з інформацією, наданою Урядом-відповідачем, вона тепер має дозвіл на проживання, дійсний до 14 грудня 2013 року. Тому Суд вважає, що заявниця не перебувала у ситуації, коли вона не могла жодним чином обґрунтовано розраховувати на можливість продовжити сімейне життя в країні перебування (Rodrigues da Silva і Hoogkamer, цитовано, § 43, і Solomon проти Нідерландів (déc.) № 44328/95, 5 вересня 2000).
46. Більше того, Суд вважає, що, незважаючи на застосування правила 39 Регламенту Суду, заявниця була вислана з італійської території, і таким чином була відокремлена від своєї сім’ї протягом приблизно одного року і двох місяців (з 6 вересня 2005 року до 9 листопада 2006 р.).
47. Зважаючи на всі ці чинники, Суд вважає, що оскаржуваний захід не був пропорційним поставленій меті. Отже, було порушення статті 8 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
48. Відповідно до статті 41 Конвенції,
« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. »
A. Шкода
49. Заявниця просить 50 000 EUR на відшкодування завданої їй моральної шкоди.
50. Уряд оспорює її вимоги.
51. Суд вважає, що слід присудити заявниці 15 000 EUR на відшкодування моральної шкоди.
B. Видатки і витрати
52. Посилаючись на «матеріальну шкоду», якої вона нібито зазнала, заявниця також вимагає 10 504,49 євро на відшкодування видатків і витрат, зроблених під час провадження у Суді та у національних органах влади.
53. Суд вважає, що це твердження має бути проаналізовано з точки зору видатків та витрат, зроблених у національному провадженні та у провадженні в Суді.
54. Згідно з практикою Суду, заявник може отримати відшкодування видатків і витрат лише в тій мірі, в якій встановлено їхню реальність, необхідність та обґрунтованість їхнього розміру. У даній справі, та з урахуванням наданих йому дуже детальних документів, а також його практики, Суд відхиляє клопотання про відшкодування видатків і витрат, зроблених у національному провадженні, але вважає, що сума у розмірі 2 000 євро для розгляду справи в Суді є розумною та має бути надана заявниці.
C. Пеня
55. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції ;
2. Постановляє
(a) що держава-відповідач має сплатити заявниці протягом трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми:
i. 15 000 EUR (п’ятнадцять тисяч євро), включно з будь-якими податками, які у зв’язку з цим потрібно буде сплатити, на відшкодування моральної шкоди;
ii. 2 000 EUR (дві тисячі євро), включно з будь-якими податками, які у зв’язку з цим потрібно буде сплатити, на відшкодування видатків і витрат;
b) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
3. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Складено французькою мовою і повідомлено письмово 4 грудня 2012 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 регламенту Суду .
Стенлі Нейсміт Пер Лоренцен
секретар Голова
Full & Egal Universal Law Academy