© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду № 176
Липень 2014
Harakchiev і Tolumov проти Болгарії - 15018/11 і 61199/12
Рішення від 8.7.2014 [Секція IV]
Стаття 3
Таке, що принижує гідність, поводження
Нелюдське покарання
Умови утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не надають належних можливостей для виправлення, яке є підставою для пом’якшення покарання: порушення
Факти – Обидва заявники відбували довічне позбавлення волі, перший без заміни вироку, другий із заміною вироку. Обидва заявники утримувались за суворим режимом, який застосовується до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, який передбачає утримання у постійно зачинених камерах протягом більшої частини дня і ізолювання від інших засуджених. У заявах до Європейського суду вони скаржились на умови утримання (стаття 3 Конвенції) і відсутність ефективного внутрішньоправового засобу (стаття 13).
Перший заявник також стверджував, що засудження його до довічного позбавлення волі без заміни вироку і перспективи перевиховання становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, всупереч статті 3 Конвенції. Довічне ув’язнення без заміни вироку було запроваджене у Болгарії у грудні 1998 року після скасування смертної кари. Воно існує паралельно з “простим” довічним ув’язненням, яке може бути замінене. Починаючи з 13 жовтня 2006 року Президент Болгарії отримав повноваження на право помилування стосовно довічного позбавлення волі обох видів. У 2012 році болгарський Конституційний суд* постановив, що право помилування має здійснюватись у правомірний спосіб і підпадає під обов’язок забезпечити ефективність конституційних цінностей і принципів, а також брати до уваги рівноправність, гуманність, співчуття, милосердя, стан здоров’я, сімейне становище засудженого злочинця і позитивні зміни у його особі. У 2012 році було засновано Комісію з помилування для надання порад щодо здійснення права помилування і ухвалено регламент її роботи.
Право – Стаття 3
(a) Умови утримання (обидва заявники) – Заявники протягом усього терміну позбавлення волі перебували у постійно зачинених камерах і ізольовано від інших засуджених. Вони залишались у камерах протягом 21-22 годин на день, не могли спілкуватись з іншими засудженими, навіть з тими, хто перебував у тому ж відділенні. Автоматичне відокремлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, від решти засуджених і одне від одного, особливо за відсутності повноцінної діяльності поза камерою або стимулів, які застосовувались би всередині камери, може саме собою порушувати питання за статтею 3 Конвенції. Не було доведено, що будь-який із заявників міг вважатись настільки небезпечним, аби виправдати застосування таких суворих заходів. Дійсно, ізолювання заявників було переважно наслідком автоматичного застосування внутрішньоправових норм, які регулюють режим позбавлення волі, а не міркувань про безпеку, заснованих на їхній поведінці. Окрім того, заявники мали обмежений доступ до діяльності на свіжому повітрі і необхідної діяльності, а через те, що могли виходити з камери лише тричі на день для відвідування туалету, мали використовувати відра для відправлення своїх потреб.
Відчай і складнощі, яких зазнали заявники внаслідок сукупного впливу умов утримання і терміну позбавлення волі (12 і 14 років відповідно), перевищили рівень страждань, невід’ємний від позбавлення волі, і перевищили мінімальний поріг тяжкості, необхідний для наявності порушення статті 3. Мало місце нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження.
Висновок: порушення (одноголосно).
(b) Довічне позбавлення волі без заміни вироку (перший заявник) – Суд нагадав, що накладення покарання у вигляді довічного позбавлення волі без можливості перегляду може становити проблему за статтею 3. Проте довічне позбавлення волі не стає “незмінним” лише через те, що на практиці воно може відбуватись у повному обсязі, і що з огляду на статтю 3 Конвенції достатньо, щоб такий вирок можна було de jure і de facto змінити**. Довічне позбавлення волі може залишатись сумісним зі статтею 3 Конвенції, тільки якщо є як перспектива звільнення, так і можливість перегляду, оскільки засуджена особа може залишатись в ув’язненні лише за наявності законних пенітенціарних підстав для позбавлення волі. Особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має знати з моменту постановлення вироку, що вона має зробити, аби отримати можливість звільнення і за яких умов, включно з тим, коли може відбутись перегляд вироку або коли можна буде просити про це.***
Зрозуміло, що вирок щодо першого заявника є de jure змінним після внесення поправок до законодавства у 2006 році, проте не зрозуміло, чи було так до того часу. Але незважаючи на питання щодо de jure змінності, Суд не певен, що протягом цього часу вирок був також і de facto змінним, і що заявник знав про існування механізму, який дійсно дозволив би йому клопотати про звільнення або зміну вироку.
Між моментом набуття вироком чинності у листопаді 2004 року і початком 2012 року спосіб, у який здійснювалось право президентського помилування, був досить нечітким, жодного разу не було оприлюднено керівні принципи і підстави для окремих рішень про дарування помилування. Цій процедурі бракувало формальних чи навіть неформальних гарантій, і не було жодних прикладів, щоб особа, яка відбуває довічне позбавлення волі без заміни вироку, протягом цього часу могла отримати зміну вироку.
Після реформ, запроваджених рішенням нового Президента у 2012 році, наступної практики Комісії з помилування і рішення Конституційного суду від 11 квітня 2012 року спосіб здійснення президентського права помилування став набагато чіткішим, тобто відтоді можна вважати, що перший заявник знав про існування механізму, який дозволив би йому клопотати про звільнення або зміну вироку.
Проте Суд має вивчити, чи першого заявника можна вважати таким, хто мав реальну можливість виправитись. Хоча Конвенція не гарантує право на виправлення як таке, і статтю 3 не можна вважати такою, що накладає на державні органи абсолютне зобов’язання забезпечити засудженим програми і заходи з виправлення або реінтеграції, проте вона вимагає, аби державні органи дали особам, засудженим до довічного позбавлення волі, хоча б віддалений шанс одного дня повернутись на свободу. Аби такий шанс був реальним і конкретним, державні органи повинні також дати особам, засудженим до довічного позбавлення волі, належну можливість виправитись. Хоча у цій галузі держави мають широку можливість розсуду, проте режим і умови утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не можна через це оминати увагою. Перший заявник утримувався за особливо суворим режимом, який спричиняє майже повну ізоляцію і дуже обмежені можливості соціальних контактів. Руйнівні наслідки такого суворого режиму, в сукупності з незадовільними матеріальними умовами, в яких він утримувався, повинні були серйозно послабити можливість його виправлення і, отже, отримання реальної надії, що одного дня він може досягти успіху і довести його, аби отримати пом’якшення вироку. До цього слід додати відсутність послідовної періодичної оцінки його успіхів у виправленні. Тому його довічне позбавлення волі не можна вважати de facto змінним і протягом часу після реформ 2012 року.
Висновок: порушення (одноголосно).
Суд також встановив (одноголосно) порушення статті 13 щодо відсутності ефективного внутрішньоправового засобу у болгарському праві для подання скарг щодо умов позбавлення волі.
Стаття 46: Для належного виконання рішення Болгарія має реформувати, бажано законодавчим шляхом, правову базу тюремного режиму, який застосовується до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі обох видів, зокрема, скасування автоматичного застосування дуже суворого тюремного режиму і ізоляції, які зараз застосовуються до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Стаття 41: 4000 євро першому заявнику і 3000 євро другому заявнику щодо моральної шкоди, завданої умовами утримання; встановлення порушення є достатньою справедливою сатисфакцією щодо будь-якої моральної шкоди, завданої першому заявнику внаслідок неможливості отримати пом’якшення вироку у вигляді довічного позбавлення волі без права заміни.
* Рішення № 6 від 11 квітня 2012 року.
** Kafkaris проти Кіпру [ВП], 21906/04, 12 лютого 2008 року, Інформаційне повідомлення № 105.
*** Vinter і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], 66069/09, 130/10 і 3896/10, 9 липня 2013 року, Інформаційне повідомлення № 165.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy