© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА HARAKCHIEV І TOLUMOV ПРОТИ БОЛГАРІЇ
(Заяви №№ 15018/11 і 61199/12)
РІШЕННЯ
[Витяги]
СТРАСБУРГ
8 липня 2014 року
Це рішення є остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Harakchiev і Tolumov проти Болгарії,
Європейський суд з прав людини (Четверта Секція) на засіданні Палати у складі:
Інета Зімєлє (Ineta Ziemele), Голова,
Пяві Гірвеля (Päivi Hirvelä),
Ґеорґе Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Здравка Калайджієва (Zdravka Kalaydjieva),
Пол Махоні (Paul Mahoney),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek), судді,
і Фатош Араджи (Fatoş Aracı), заступник секретаря Секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 24 червня 2014 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за двома заявами (№№ 15018/11 і 61199/12), поданими до Суду проти Республіки Болгарія двома громадянами цієї країни, паном Мітко Георгієв Харакчієв і паном Людвіком Славов Толумов, (далі - заявники), на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 22 лютого 2011 року і 11 вересня 2012, відповідно.
2. Заявники були представлені паном М. Екімджієвим і пані С. Стефановою, юристами, які практикують у Пловдиві. Уряд Болгарії (далі – Уряд) був представлений уповноваженими особами, пані І. Станчевою-Чіновою і пані К. Радковою із Міністерства юстиції.
3. Заявники стверджували, зокрема, що довічне ув’язнення без заміни вироку (доживотен затвор без замяна) пана Харакчієва становить нелюдське і таке, що принижує гідність, покарання, що режим і матеріальні умови їх ув’язнення становлять катування або нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, і що вони не мають ефективного внутрішньоправового засобу щодо матеріальних умов ув’язнення.
4. 19 лютого 2013 року Суд вирішив об’єднати заяви, проголосив їх частково неприйнятними і надіслав Уряду комунікацію стосовно (a) засудження пана Харакчієва до довічного ув’язнення; (b) режиму і умови ув’язнення заявників; (c) стверджуваного контролю за листуванням пана Толумова у тюрмі; і (d) стверджуваної відсутності ефективного внутрішньоправового засобу щодо матеріальних умов ув’язнення заявників.
5. 17 липня 2013 року Суд запросив сторони прокоментувати додаткове питання у їх зауваженнях.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявник у першій справі (№ 15018/11), пан Харакчієв, народився у 1968 році. На цей час він відбуває довічне ув’язнення (див. нижче параграфи 58-60 і 65) у тюрмі у місті Стара Загора.
7. Заявник у другій справі (№ 61199/12), пан Толумов, народився у 1954 році. На цей час він відбуває довічне ув’язнення (див. нижче параграфи 56 і 65) у тюрмі у місті Пловдів.
A. Пан Харакчієв
1. Кримінальне минуле пана Харакчієва і його довічне ув’язнення
8. Між 1992 і 2005 роками пан Харакчієв, за професією водій і автомеханік, був вісім разів засуджений за ненасильницькі злочини: крадіжка і крадіжка за обтяжуючих обставин (чотири вироки), і шахрайство і шахрайство за обтяжуючих обставин (три вироки). Він був засуджений на терміни від двох до п’яти років позбавлення волі.
9. 21 січня 2003 суд округу Хасково визнав пана Харакчієва винним у незаконному володінні вогнепальною зброєю і чотирьох озброєних пограбуваннях автомашин, здійснених між 14 жовтня і 6 листопада 2001 року, двоє з яких супроводжувались замахом на вбивство, а двоє – вбивством. Його засудили до довічного ув’язнення без заміни вироку.
10. 26 червня 2003 року апеляційний суд Пловдива залишив без змін вирок щодо пана Харакчієва.
11. Остаточним рішенням від 23 листопада 2004 року (реш. № 476 от 23 ноември 2004 г. по н. д. № 901/2003 г., ВКС, ІІІ н. о.) Верховний касаційний суд теж залишив без змін вирок щодо пана Харакчієва. Він постановив, inter alia, що з огляду на тяжкість злочинів, зокрема, підготовленість і жорстокість, з якою вони були скоєні, менш суворе покарання, таке як довічне ув’язнення із заміною вироку (доживотен затвор със замяна), було б невідповідним. На цей висновок не міг вплинути і той факт, що пан Харакчієв розкаявся і допомагав слідству у розслідуванні скоєних їм злочинів.
2. Умови ув’язнення у тюрмі у місті Стара Загора і тюремний режим, застосований до пана Харакчієва
12. З 18 січня 2002 року пан Харакчієв перебуває в тюрмі у місті Стара Загора. Спочатку він був поміщений під “посилений режим” (див. нижче параграф 115). Із набуттям чинності Законом про виконання покарання і досудове затримання від 1 червня 2009 року цей режим підзаконним актом був замінений на “суворий режим” (див. нижче параграф 118). 17 червня 2009 року Комісія з виконання покарань (див. нижче параграф 121) запропонувала суду округу Стара Загора застосувати до пана Харакчієва “спеціальний режим”, який зазвичай застосовується до осіб, засуджених до довічного ув’язнення, посилаючись на його “негативну поведінку” і неповагу до внутрішнього розпорядку, а також на те, що його від самого початку слід було утримувати за цим режимом. 21 липня 2009 суд округу Стара Загора погодився з цією пропозицією. Скарга пана Харакчієва на це рішення, подана 12 липня 2010 року, була залишена без задоволення судом округу Стара Загора і апеляційним судом Пловдива як подана з пропуском строку давності. Уряд повідомив, що на цей час керівництво тюрми не висловлювало намірів змінити тюремний режим пана Харкчієва.
13. Між груднем 2005 року і березнем 2013 року пан Харакчієв отримав дев’ять дисциплінарних покарань. Останні покарання, у серпні 2012 року і березні 2013 року, були накладені у зв’язку із (a) сутичкою із іншим ув’язненим під час щоденної прогулянки вранці 4 серпня 2012 року і (b) крадіжки 18 лютого 2013 року їжі, яку інший ув’язнений залишив у спільному туалеті. Щодо першого пану Харкчієву оголосили догану, а щодо останнього на три дні помістили до дисциплінарної камери.
14. Камера пана Харакчієва – у якій він зараз перебуває сам, але яку ділив з іншим ув’язненим між 2002 і 2007 роками – перебуває у відділенні підвищеної безпеки, призначеному для осіб, засуджених до довічного ув’язнення. Як стверджує пан Харакчієв, камера досить мала, особливо з огляду на те, що самі лише меблі займають 4,50 квадратних метри, і вночі постійно освітлюється 60-ватою лампою розжарювання. Як стверджує Уряд, ця камера має нормальний розмір. Її виміри 4,30 x 1,81 метри, висота стелі 3,95 метри, загальна площа підлоги 7,78 квадратних метри. Вона має металеву шафу, двоповерхове металеве ліжко, два стільці і маленький стіл, усі меблі з міркувань безпеки прикріплені до підлоги. Камера має зорієнтоване на південь вікно розміром 1,76 x 1,25 метри. Штучне освітлення камери складається з двох 36-ватних люмінесцентних ламп. Як стверджує пан Харакчієв, лампи розжарювання були замінені на люмінесцентні тільки у 2012 році. Він також вказав, що камера не має жодного слабкого нічного освітлення.
15. Тюрма у місті Стара Загора не має систем вентиляції або кондиціонування повітря. Пан Харакчієв стверджував, що через це влітку температура у його камері дуже висока і немає свіжого повітря. Взимку опалення вмикається тільки на одну годину вранці, опівдні і ввечері. Як стверджує Уряд, вікно камери може відчинятись, що дозволяє будь-коли провітрювати її. Тюрма обладнана двома автономними бойлерами і регулюванням опалення. Бойлери вмикаються протягом дня на дев’ять годин, але нагріта ними вода постійно циркулює у системі опалення. Пан Харакчієв стверджував, що батарея у його камері гаряча лише протягом тридцяти хвилин на день, а через поганий стан вікна камери і металевих дверей взимку температура у його камері низька. Пан Харакчієв також стверджував, що він має сушити у камері свій одяг, і тому в ній дуже волого. Через це фарба і тиньк відпадають від стін.
16. Пан Харакчієв стверджував, що місця спільного користування у тюрмі чистяться лише гіпотонічним розчином хлору, а камери миються тільки водою. На підтвердження цього пан Харакчієв посилався на свідчення свого співкамерника, які той дав під час порушеного ним провадження. Як стверджує Уряд, місця спільного користування чистяться не лише хлоруванням. Щодня їх чистять миючими засобами, принаймні двічі на рік здійснюють дезінсекцію і дератизацію, про що свідчать чотирнадцять платіжних документів за надання таких послуг протягом останніх чотирьох років. Пан Харакчієв відповів, що платіжні документи ще не доводять застосування чистячих засобів, про які стверджує Уряд. Він також повідомив, що у його камері постійно заводяться таргани і миші, і що усі його скарги з цього приводу до тюремної адміністрації залишились без відповіді. Він також повідомив, що оскільки вікно в його камері не захищене сіткою, до неї постійно потрапляють комахи, яких приваблює запах екскрементів і постійне нічне освітлення, і які кусають його.
17. У камері немає туалету або водогону. Пан Харакчієв повідомив, що через це, за винятком щоденного відвідування спільного туалету, він має для випорожнення користуватись пластиковим відром. Коли він ділив камеру з іншим ув’язненим, то мусив робити це у його присутності. Через відсутність водогону він не міг мити руки або відро після випорожнення. Уряд повідомив, що туалет і ванна у відділенні підвищеної безпеки надаються ув’язненим для користування тричі на день, а також у будь-який момент, коли вони попросять про це охорону. Тому не можна вважати, що пан Харакчієв був змушений використовувати для випорожнень відро; це було його особистим вибором. Насправді у його камері було більше десяти відер, у яких він зберігав одяг, брудну білизну і інші речі. Пан Харакчієв відповів, що окрім трьох щоденних відвідувань туалету, між 5.30 ранку і 8 вечора, охорона ніколи не відчиняла його камеру, щоб відвести його до туалету. Тому використання відра для санітарних потреб не було його вибором.
18. Окрім щоденної годинної прогулянки, пан Харакчієв може виходити з камери тричі на день для відвідування туалету. Під час цих відвідувань він може випорожнити відро, помити руки і набрати до пластикових пляшок води для пиття і санітарних потреб. Як він стверджує, відвідування туалету тривали не більше трьох хвилин вранці і не більше десяти хвилин в обід і ввечері і не співпадали з відвідуваннями іншими ув’язненими його відділення.
19. Пан Харакчієв стверджував, що ув’язнені тюрми у місті Стара Загора могли приймати душ лише раз на чотирнадцять або п’ятнадцять днів. Як стверджує Уряд, усі ув’язнені відділення підвищеної безпеки можуть приймати душ двічі на тиждень.
20. Пан Харакчієв стверджував, що зустрічі з родичами або адвокатами відбуваються у спеціальній кімнаті. Ув’язнені і відвідувачі розділені металевою сіткою, і ув’язнені мають сидіти. Тюремний охоронець при цьому весь час присутній. Як стверджує Уряд, тюремний охоронець, присутній під час зустрічей, перебуває там виключно для забезпечення порядку і не може підслуховувати розмови. Зустрічі з адвокатами відбуваються у окремій кімнаті, у якій немає інших осіб. Єдиною формою контролю в ній є візуальне спостереження. У зв’язку з цим Уряд привернув увагу до факту, що внаслідок численних скарг, поданих проти тюремної адміністрації, до середини 2009 року пан Харакчієв провів 97 днів поза тюрмою у місті Стара Загора, а між 1 січня 2010 року і 18 травня 2012 року він провів 255 днів, або 54 відсотків часу, поза тюрмою.
21. Пан Харакчієв стверджував, що їжа у тюрмі погано приготована, низької якості, без смаку, подається холодною і в поганих гігієнічних умовах, а також недостатньої кількості. М’ясо дають раз на тиждень. Решту часу їжа складається з бобів, сочевиці, капусти і картоплі, приготованих в супі або рагу. Як стверджує Уряд, кількість і хімічний і енергетичний склад їжі є цілком достатніми. Щоденний раціон становить 2662 калорій, м’ясо подається у страві принаймні раз на день. Пан Харакчієв відповів, що “м’ясо” насправді означає варені кості або консерви. Обидві сторони надали меню і таблиці на підтвердження своїх заяв.
22. Пан Харакчієв стверджував, що медична допомога у тюрмі у місті Стара Загора зазвичай полягає у наданні усім ув’язненим аспірину або анальгіну, а решту ліків ув’язнені мають купувати самі. Як стверджує Уряд, у тюремному медичному центрі працює терапевт, три фельдшери (один у головному приміщенні тюрми і по одному для двох окремих тюремних гуртожитків), медсестра, психіатр і стоматолог. Медичні консультації провадяться щоденно, а у невідкладному випадку ув’язненого можуть перевезти до відділення швидкої допомоги лікарні у Старій Загорі. Медичні консультації у відділенні підвищеної безпеки провадяться щоп’ятниці. Ув’язнені можуть також консультуватись у лікарів, які працюють поза тюрмою, або проходити лікування у тюремних лікарнях у Софії і Ловечі. Ліки зазвичай видаються тюремним медичним центром або можуть бути отримані ззовні. Єдиними ліками, які пан Харакчієв мав придбати сам, оскільки у центрі їх не було в наявності, був Rivotril (клоназепам), 7,31 болгарських леви (BGN) за упаковку. Пан Харакчієв відповів, не надаючи наступної інформації, що зазвичай він сам має купувати ліки. Він також повідомив, що стоматологічна допомога йому полягала лише у вириванні зубів; незважаючи на очевидну потребу зробити йому зубні протези, керівництво тюрми не вжило для цього жодних кроків. Уряд відповів, що зубні протези не входять до стандартного медичного забезпечення будь-якої особи, яка підпадає у Болгарії під медичне страхування, і не можуть бути отримані безкоштовно.
23. Уряд також запевнив, що пан Харакчієв міг щоденно зустрічатись із соціальним інспектором, відповідальним за його відділення. Він також міг просити про зустріч з психологом, керівником тюрми або його заступником, або з іншим працівником тюрми. Він міг також спілкуватись з ув’язненими тієї ж категорії під час щоденних прогулянок або прийому їжі. Він також мав доступ до кабельного телебачення з п’ятдесятьма каналами, до тюремної бібліотеки і релігійних відправлень. Пан Харкчієв зі свого боку повідомив, що незважаючи на висловлене бажання, йому не надали жодної можливості працювати або займатись спортом, культурною або освітньою діяльністю. Уряд запевнив, що у листопаді 2006 року пану Харкчієву дозволили брати участь у заняттях йогою, аби зменшити рівень стресу.
24. Висновки щорічного психологічного огляду пана Харакчієва за 2009, 2010, 2011 і 2013 роки, як повідомив Уряд, дуже подібні. Усі вказують, часто використовуючи однакове формулювання, що його поведінка характеризується “боротьбою, яку він веде” проти установ і тюремних працівників, з якими він контактує, що полягає переважно у поданні ним різних юридичних скарг і заохоченні інших ув’язнених “лжесвідчити” на його користь. Спілкування з ним було дуже важким, переважно через відсутність з його боку поваги до влади, чіткого усвідомлення своїх прав, впертість і тенденцію запрошувати відповідних посадових осіб свідчити у справах, які він порушував проти керівництва тюрми. Ризик тяжкої шкоди був високим через його особистість, характер скоєних ним правопорушень і непохитність його поведінки. Він був словесно агресивним щодо працівників тюрми.
...
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Довічне ув’язнення
1. Історична довідка
51. Кримінальний закон 1896 року, який був першим загальним кримінально-правовим актом після відновлення Болгарією своєї автономної державності у 1878 році, передбачав довічне ув’язнення як різновид позбавлення волі (стаття 15(1)). Особи, засуджені до довічного ув’язнення, могли бути звільнені у випадку “хорошої поведінки” після відбуття принаймні п’ятнадцяти років покарання (стаття 20(1) і (3)).
52. Кримінальний закон 1951 року, який скасовував Закон 1896 року і у 1956 році був перейменований на Кримінальний кодекс, не передбачав довічне ув’язнення як різновид покарання.
2. Система покарань за Кримінальним кодексом 1968 року
53. Стаття 36 Кримінального кодексу 1968 року, яким було скасовано Кримінальний кодекс 1956 року, визначає цілі кримінального покарання. Частина 1 передбачає, що покарання накладається з метою (a) виправлення засудженого злочинця і його реабілітації для дотримання закону і добропорядності; (b) запобігання тому, щоб засуджена особа скоювала наступні злочини; і (c) охорони і захисту інших членів суспільства. Частина 2 передбачає, що покарання не може бути спрямоване не завдання фізичного страждання або приниження людської гідності.
54. У статті 37 кодексу перераховані різні кримінальні покарання, а статті 38-52 уточнюють їх характеристику. До 1986 року найдовшим терміном позбавлення волі було двадцятирічне ув’язнення (стаття 39 §§ 2 і 3 кодексу, у формулюванні між 1968 і 1986 роками). У 1986 році максимальний термін було підвищено до тридцяти років позбавлення волі.
55. Відповідно до статей 37 § 2 і 38 кодексу, у формулюванні до скасування смертної кари у грудні 1998 року, суди могли накладати смертну кару лише за особливо тяжкі умисні злочини і лише якщо були переконані, що карні і превентивні цілі кримінального покарання не можуть бути досягнені шляхом менш тяжкого покарання. Відповідно до статті 38 § 4 кодексу, смертна кара не могла бути виконана, доки Президент Республіки не розгляне клопотання про помилування.
56. До 1995 року найтяжчим покаранням після смертної кари у виняткових випадках було позбавлення волі на тридцять років (стаття 39 § 2 кодексу, у формулюванні після 1986 року). У 1995 році було запроваджено нове покарання – довічне ув’язнення (доживотен затвор), визначене новою статтею 38a § 1 кодексу як “ув’язнення засудженої особи у тюремній установі до кінця життя”. Суд може змінити покарання на тридцять років позбавлення волі після відбуття принаймні двадцяти років покарання (стаття 38a § 3 кодексу).
57. Остання страта осіб, засуджених до смертної кари, відбулась у листопаді 1989 року. Після періоду de facto мораторію на страту, 20 липня 1990 року парламент наклав офіційний мораторій. Для детальнішої інформації з цього питання і відповідних дебатів з приводу скасування смертної кари, див. Iorgov проти Болгарії (№ 40653/98, §§ 12-28, 11 березня 2004 року).
58. Смертна кара була скасована починаючи з 27 грудня 1998 року. Водночас було запроваджене нове покарання – довічне ув’язнення без заміни вироку (доживотен затвор без замяна). Це покарання замінило смертну кару у положеннях Кримінального кодексу 1968 року, які стосувались видів покарання.
59. Стаття 37 § 2 кодексу, з поправками, звучить так:
“Найтяжчі злочини, які загрожують основам Республіки, і інші особливо тяжкі умисні злочини тимчасово і винятково караються довічним ув’язненням без заміни вироку.”
60. Стаття 38 кодексу, з поправками, звучить так:
“1. Довічне ув’язнення без заміни вироку ... накладається тільки якщо злочин є особливо тяжким і цілі [покарання], перераховані у статті 36, не можуть бути досягнені шляхом менш тяжкого покарання.
2. Довічне ув’язнення без заміни вироку не може накладатись на особу, яка на момент скоєння злочину не досягла двадцятирічного віку або, відносно осіб, які служать у збройних силах у воєнний час, вісімнадцятирічного віку. Довічне ув’язнення без заміни вироку не може накладатись на жінку, вагітну на момент скоєння злочину або на момент накладення покарання.”
61. Відповідна частина пояснювальної записки, яка супроводжувала законопроект, котрим було внесено зміни до кодексу, звучить так:
“Цим законопроектом пропонується замінити смертну кару на нове покарання - довічне ув’язнення без заміни вироку, відмінне від довічного ув’язнення із заміною вироку. Це покарання усуне ув’язнену особу з суспільства, позбавить її можливості скоювати нові злочини, а саме покарання матиме превентивний вплив на інших можливих правопорушників.”
62. Обговорення у парламенті цього законопроекту відбулось 27 листопада 1998 року (перше читання) і 10 грудня 1998 року (друге читання).
63. Під час першого обговорення низка членів парламенту по-різному висловилась щодо скасування смертної кари. Водночас, один із парламентарів сказав, що він підтримає цю пропозицію, лише якщо вона супроводжуватиметься запровадженням довічного ув’язнення без заміни вироку. Були висловлені сумніви, що незворотність такого покарання може бути усунена шляхом права Президента на помилування. Інший парламентар наголосив, що громадськість навряд чи можна вважати згодною зі скасуванням страти, і що суспільство має бути переконане, що особи, які були б засуджені до смертної кари, залишатимуться повністю ізольованими від нього. Міністр юстиції, зі свого боку, зобов’язався суттєво змінити законодавство, пов’язане з виконанням кримінальних покарань, з метою ізолювати осіб, засуджених до довічного покарання, і таким чином перешкодити їм скоювати злочини в тюрмі або мати вигідні умови. Він сказав, що рівень такої ізоляції має бути ретельно перевіреним, аби не порушити людські права таких осіб.
64. Під час других дебатів один з парламентарів зазначив, що дивно мати два види довічного ув’язнення, але він може погодитись на це як на тимчасовий стан справ. Він сказав, що на його думку право Президента на помилування не може бути обмежене законом. Проте інший парламентар сказав, що можна за потреби передбачити обмеження обсягу права Президента на помилування, аби ті особи, які без внесення поправок були б засуджені до страти, одного дня не опинились на свободі. Інший парламентар висловив думку, що саме формулювання нового положення кодексу перешкоджає здійсненню права Президента на помилування щодо осіб, засуджених до довічного ув’язнення без заміни вироку.
65. Тому після скасування смертної кари кодекс передбачав три види позбавлення волі: позбавлення волі на встановлений строк до тридцяти років, довічне ув’язнення із заміною вироку і довічне ув’язнення без заміни вироку. Немає злочинів, які караються лише довічним ув’язненням без заміни вироку.
66. Двома декретами від 25 січня і 6 березня 1999 року Віце-президент Республіки змінив усі смертні вироки, які стали остаточними, але не були виконані або на довічне ув’язнення з правом помилування (одна справа), або довічним ув’язненням без заміни вироку (двадцять одна справа).
3. Система покарань у проекті нового Кримінального кодексу
67. 31 січня 2014 року Уряд подав до парламенту проект Кримінального кодексу, яким має бути скасовано Кримінальний кодекс 1968 року. Цей проект кодексу не передбачає довічне ув’язнення без заміни вироку; він передбачає лише довічне ув’язнення. Відповідна частина законопроекту звучить так:
Стаття 47 – Види покарань
“1. ...
2. Особливо тяжкі умисні злочини караються довічним ув’язненням.”
Стаття 48 – Довічне ув’язнення
“1. Довічне ув’язнення полягає у ізолюванні засудженої особи до кінця життя у тюремній установі.
2. Довічне ув’язнення накладається, якщо злочин є особливо тяжким, порівняно зі злочинами того ж виду, і цілі покарання не можуть бути досягнені шляхом менш суворого покарання.
3. Довічне ув’язнення не може накладатись на
(1) Осіб, які не досягли двадцятирічного віку на момент скоєння злочину;
(2) Жінку, вагітну на момент скоєння злочину або на момент постановлення вироку.”
Стаття 49 – Заміна довічного ув’язнення на позбавлення волі на певний строк
“1. Залишок довічного ув’язнення може бути замінено на позбавлення волі на п’ятнадцять років, якщо засуджена особа відбула не менше п’ятнадцяти років ув’язнення і своєю поведінкою довела своє перевиховання.
2. ...
3. Строк позбавлення волі за частиною 1 має відбуватись окремо від вже відбутого довічного ув’язнення.”
68. Пояснювальна записка, яка супроводжує проект кодексу, каже наступне стосовно довічного ув’язнення (на стор. 8):
“Покарання довічним позбавленням волі без заміни вироку має бути скасоване, оскільки на цей час вважається надто негуманним з огляду на відсутність будь-якої надії для осіб, засуджених до нього.
З одного боку, пропонується зберегти довічне ув’язнення із заміною вироку. Випадки, у яких воно може накладатись, обмежуються з огляду на виняткову суворість цього покарання. Воно має застосовуватись тільки тоді, коли злочин є особливо тяжким, порівняно зі злочинами того ж виду, і цілі покарання не можуть бути досягнені шляхом менш суворого покарання. З міркувань гуманності передбачається, що це покарання не може застосовуватись до осіб, які не досягли двадцятирічного віку на момент скоєння злочину, або до жінок, вагітних на момент скоєння злочину або на момент постановлення вироку.”
69. Парламент ще не обговорював цей законопроект.
B. Помилування і заміна покарання і їх застосування до довічного ув’язнення без заміни вироку
1. Умовно-дострокове звільнення
70. Відповідно до статті 70 § 1 Кримінального кодексу 1968 року, умовно-дострокове звільнення застосовується тільки до позбавлення волі на певний строк. Злочинці, засуджені до довічного ув’язнення будь-якого виду не можуть ним скористатись.
2. Заміна покарання судовим рішенням
71. Кримінально-процесуальний кодекс 1974 року і Кримінально-процесуальний кодекс 2005 року передбачають, що окружний суд на прохання окружного прокурора може замінити довічне ув’язнення із заміною вироку на позбавлення волі на певний строк (статті 427 і 428 кодексу 1974 року і статті 449 і 450 кодексу 2005 року). Окружний суд постановляє мотивоване рішення; відмова може бути оскаржена до вищого суду. Якщо пропозицію прокурора буде відхилено, наступне прохання про заміну покарання може бути подане не раніше, ніж через два роки. Законодавство не передбачає право прокурора просити про заміну покарання для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі без заміни вироку.
3. Президентське помилування
(a) Правова база
(i) Конституційні і законодавчі положення
72. Відповідно до статті 98, пункт 11, Конституції 1991 року, яка набула чинності 13 липня 1991 року, право помилування є прерогативою Президента Республіки.
73. На той час стаття 74 Кримінального кодексу 1968 року, яка визначає обсяг цього президентського повноваження, звучала так:
“Президент може використовувати своє повноваження, щоб дарувати помилування щодо усього або частини покарання і, у випадку смертної кари, дарувати помилування або замінити покарання.”
74. Починаючи з 13 жовтня 2006 року стаття 74 кодексу була доповнена, аби передбачити, що повноваження Президента стосовно смертної кари також застосовується до довічного позбавлення волі обох видів.
75. Це дискреційне повноваження Президент починаючи з 1991 року традиційно делегує Віце-президенту Республіки, як передбачено статтею 104 Конституції 1991 року. Його здійснення не може контролюватись звичайними судами (див. опр. № 2429 от 20 февруари 2012 г. по адм. д. № 817/2012 г., ВАС, ІІІ о.).
(ii) Рішення Конституційного суду № 6 від 2012 року
76. Рішенням № 6 від 11 квітня 2012 року (реш. № 6 от 11 април 2012 г. к. д. № 3/2012 г., обн., ДВ, бр. 15 от 2012 г.), постановленим за зверненням шестидесяти одного депутата парламенту, Конституційний суд дав обов’язкове тлумачення статті 98, пункт 11, Конституції 1991 року (див. вище параграф 72) і проголосив неконституційним як таке, що є ultra vires і суперечить принципу розподілу влад, рішення парламенту від 15 лютого 2012 року про запровадження комісії ad hoc, уповноваженої здійснити перевірку, inter alia, способу, у який колишній Президент і Віце-президент втілювали право помилування під час двох каденцій між 22 січня 2002 року і 22 січня 2012 року (див. нижче параграф 89). Суд пояснив, що президентське право помилування відповідно до цього положення є сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування і ґрунтується на принципі гуманності. Через це воно не може бути прив’язане до певних підстав, а має здійснюватись Президентом (за делегуванням – Віце-президентом) на підставі конкретних обставин кожної справи. Воно може здійснюватись від моменту, коли вирок став остаточним, і може полягати у повній або частковій заміні покарання або заміні на м’якіше покарання. Воно не впливає на незалежність судової системи, оскільки не спричиняє звільнення особи від кримінальної відповідальності, а просто звільняє особу від відбуття призначеного карним судом покарання. Можна передбачити законом спосіб здійснення цього права, але парламент не може визначати або передбачати підстави, на яких воно може здійснюватись, або намагатись вплинути на причини його здійснення. Не можна також обмежувати види покарання, стосовно яких може здійснюватись це право, або виключати з нього певну категорію засуджених.
77. Право помилування, яке є своєрідним винятком із принципу рівності перед законом, засноване на потребі забезпечити ефективність найвищих конституційних цінностей, які не можуть бути захищені за допомогою абстрактних правових норм. Тому Конституція передбачає, що це право має здійснюватись у правомірний спосіб і підпадає під обов’язок забезпечити ефективність конституційних цінностей і принципів. Тому Конституція вимагає, щоб під час здійснення цього права Президент брав до уваги рівноправність, гуманність, співчуття, милосердя, а також стан здоров’я і сімейне становище засудженого злочинця. У випадках, коли здійснення права помилування стосується не всього вироку, а його частини, дуже важливо врахувати будь-які позитивні зміни у особі засудженого злочинця. Президент не зобов’язаний наводити підстави: як не дозволено законодавцю у будь-який спосіб регламентувати його право помилування, так само не можна вимагати від нього наводити підстави. Якщо наводити причини у декреті про помилування, то вони можуть зобов’язати Президента або Віце-президента у майбутньому задовольняти клопотання про помилування, які стосуватимуться подібних обставин, що змусить засуджених злочинців вірити у те, що вони мають право на помилування тому, що відповідають умовам, наведеним у попередніх декретах про помилування.
78. Водночас Президент зобов’язаний поважати право кожного на рівність перед законом. Тому необхідно забезпечити широкі гарантії того, що Президент однаково розгляне усі клопотання про помилування, застосовуючи до усіх однакові критерії. Звичайно, законодавець не може встановити для Президента такі критерії, оскільки це суперечитиме принципу розподілу влад. Проте Президент може встановити спосіб, у який здійснюватиме право помилування і загальні критерії, якими керуватиметься у таких випадках. Оприлюднення таких принципів зробить практичну реалізацію цього принципу прозорою і стабільною. Тому Президент або Віце-президент на початку своєї каденції може оприлюднити критерії, якими керуватиметься під час розгляду клопотань про помилування.
79. Президент у будь-який час (на початку каденції або згодом) може делегувати право помилування Віце-президенту, який може здійснювати його у такий же спосіб, як Президент. Це делегування може бути відкликане у будь-який час і не перешкоджає Президенту особисто здійснювати делеговане повноваження. У випадку перевиборів Президента або Віце-президента на другий термін повноважень, делегування з першої каденції зберігатиметься і не потребує поновлення.
80. Президентські декрети про помилування не потребують підпису міністра уряду. Вони набирають чинності від моменту підписання і не можуть переглядатись жодним іншим органом. Вони не можуть бути відкликані або змінені Президентом після того, як породять правові наслідки. У цьому розумінні дароване помилування не може бути відкликане, а особа, якій воно було дароване, не може бути змушена знову відбувати покарання через свою наступну поведінку. Повне або часткове помилування не може залежати від будь-яких умов.
81. Конституція не вимагає оприлюднення декретів про помилування в урядовій газеті. Рішення про оприлюднення таких декретів має ґрунтуватись на необхідності забезпечити хитку рівновагу між приватним життям, особистою інформацією і гідністю особи, якій дароване помилування, і між правом громадськості бути повідомленою про спосіб, у який державні органи вирішують питання, що мають публічний інтерес. Практика останніх двадцяти років полягала у тому, щоб не оприлюднювати декрети про помилування, якщо особа, якій дароване помилування, не попросить про це. Проте немає перешкод і для вимоги їх оприлюднення. Про це має вирішити законодавець.
82. Декрети про помилування, як і інші декрети Президента або Віце-президента, не є адміністративними рішеннями і не можуть прирівнюватись до них. Тому вони не є предметом судового розгляду і можуть бути оскаржені лише на підставі неконституційності, відповідно до статті 149 § 1 (2) Конституції, до Конституційного суду будь-яким органом або особами, яким надано право звернення до цього суду, відповідно до статті 150 Конституції: однією п’ятою від 240 членів парламенту, Президентом, Радою міністрів, Верховним касаційним судом або Генеральним прокурором.
83. У думці, що частково не співпадає з позицією більшості, троє суддів Конституційного суду висловились, inter alia, що закон може вимагати від Президента наводити причини для декрету про помилування. Таке мотивування доведе, що ці декрети не є протиправними і великою мірою полегшить їх перегляд Конституційним судом.
(b) Реалізація протягом 2002-12 років
84. Попередній Президент і Віце-президент були обрані на два терміни, вперше між 22 січня 2002 року і 22 січня 2007 року і вдруге між 22 січня 2007 року і 22 січня 2012 року.
85. Між 1 січня 2002 року і 31 грудня 2009 року Віце-президент отримав 6967 клопотань про помилування. 477 з них були задоволені.
86. На практиці комісія посадових осіб з адміністрації Президента розглядала клопотання про помилування і робила пропозиції Віце-президенту. При підготовці висновку у кожній справі комісія брала до уваги позицію правового радника Президента з кримінально-правових питань і спиралась на інформацію, надану про засуджених тюремною адміністрацією. До ухвалення рішення Віце-президент міг також поспілкуватись із засудженим.
87. Відповідно до звіту генерального директора Тюремної адміністрації від 15 вересня 2009 року, приблизно 100 клопотань про помилування були надіслані Віце-президенту від осіб, засуджених до довічного позбавлення волі без заміни вироку; жодне з клопотань не було задоволене. Відповідно до повідомлення керівника канцелярії Віце-президента, між 21 січня 2002 року і 7 вересня 2009 року дорадча комісія отримала двадцять дев’ять клопотань про помилування від шістнадцяти осіб, засуджених до довічного позбавлення волі без заміни вироку; жодне з клопотань не було задоволене. Він пояснив, що Віце-президент не зобов’язаний пояснювати причини відмови, але відповідні засуджені могли повторно надсилати клопотання про помилування без обмежень. У звіті, оприлюдненому у квітні 2010 року, Болгарський гельсинський комітет також згадує цю інформацію і повідомляє, що аналіз доводить, що навіть до січня 2002 року жодна особа, засуджена до довічного позбавлення волі без заміни вироку, не отримувала президентського помилування (див. нижче параграф 175).
88. Заявники надали чотири листи, датовані 27 червня 2006 року, 29 листопада 2007 року і 17 лютого 2011 року, у яких адміністрація Президента у однакових виразах повідомляє двом особам, засудженим до довічного позбавлення волі, що “клопотання про помилування були ретельно вивчені і відхилені”. У листах немає жодних інших пояснень.
(c) Рішення парламенту від 15 лютого 2012 року створити комісію ad hoc для перевірки, inter alia, здійснення президентського права помилування між 22 січня 2002 року і 22 січня 2012 року
89. 15 лютого 2012 року парламент вирішив створити комісію ad hoc для перевірки, inter alia, способу, у який колишні Президент і Віце-президент здійснювали право помилування під час двох каденцій між 22 січня 2002 року і 22 січня 2012 року (див. вище параграф 84). Невдовзі після цього, 11 квітня 2012 року, Конституційний суд проголосив це рішення неконституційним як ultra vires і таке, що суперечить принципу розподілу влад (див. вище параграф 76). У відповідь на це 16 травня 2012 року парламент вирішив створити комісію ad hoc для перевірки, inter alia, способу, у який посадові особи різних департаментів виконавчої влади здійснювали свої обов’язки у зв’язку з цим питанням. У звіті, оприлюдненому 1 листопада 2012 року, комісія зазначила, inter alia, що колишній Віце-президент, якому Президент делегував право помилування, отримував поради від спеціальної комісії. Діяльність цієї комісії полягала у тому, щоб отримати від керівника відповідної тюрми, лікаря і психолога інформацію, включно з психологічним обстеженням, щодо засуджених, які просили про помилування (див. вище параграфи 85-88). Проте неможливо сказати, чи усі дані з особових справ засуджених була повно віддзеркалена у інформації, яка надавалась комісії. Важливо також зазначити, що президентська адміністрація, до якої перейшло це повноваження у січні 2012 року, значно збільшила рівень прозорості системи дарування помилування (див. нижче параграфи 90-107). Комісія зазначила, що не існує законодавчих критеріїв для оцінки поведінки або психологічного портрету засудженого, який подав клопотання про помилування. Внаслідок цього надання інформації з цих питань цілком перебувало у віданні відповідних посадових осіб. Тому необхідно законодавчо врегулювати це питання і запровадити нормативно-правову вимогу оприлюднення президентських декретів про помилування. Практика чинної президентської адміністрації із оприлюднення звітів є цілком належною, але не може бути обов’язковою для наступних президентських адміністрацій.
(d) Здійснення президентського права помилування протягом 2012-13 років
(i) Внутрішня процедура
90. Двома декретами від 23 січня 2012 року новообраний Президент, який напередодні набув повноважень, вирішив, як і його попередник, делегувати право помилування Віце-президенту. Він заснував також Комісію з помилування для реалізації цього повноваження і запровадив процедуру роботи цієї комісії.
91. Правило 1(3) цього регламенту каже, що у своїй роботі комісія повинна брати до уваги, inter alia, відповідну юриспруденцію міжнародних судів і інших органів щодо інтерпретації і застосування міжнародно-правових документів з прав людини, чинних у Болгарії. Комісія збирається двічі на місяць (правило 5(2)). Кожне клопотання про помилування розписується на одного члена комісії, який має підготувати звіт (правило 4(1)(1)) протягом двох тижнів (правило 6). Рішення ухвалюються більшістю голосів, у випадку рівного розподілу голосів головуючий має вирішальний голос (правило 5(4)). Після цього головуючий повідомляє Віце-президенту рекомендації комісії (правило 4(1)(5)). Засудженим, які подали клопотання про помилування, письмово повідомляється про рішення Віце-президента, а кожні три місяці комісія має оприлюднювати звіт про свою діяльність.
(ii) Діяльність Комісії з помилування у 2012 році
92. На практиці протягом 2012 року Комісія з помилування щомісяця оприлюднювала широкі звіти.
93. 24 січня 2013 року комісія оприлюднила перший річний звіт, схвалений Віце-президентом. Цей об’ємний документ містив інформацію про діяльність комісії у 2012 році: аналітичну інформацію про види підстав, на яких ґрунтувались подані протягом року клопотання про помилування, статистичну інформацію, підхід комісії до розгляду клопотань про помилування, типи висновків, які пропонувала комісія (залишення клопотання без розгляду, відмова, повне або часткове помилування), висновки і рекомендації комісії.
94. Відповідно до звіту, 840 осіб подали 988 клопотань про помилування протягом 2012 року. Шістдесят п’ять з них подали більше ніж одне клопотання. Переважна більшість клопотань (98%), поданих засудженими (на противагу клопотанням їхніх рідних), спирались на одну або кілька наступних підстав: 34% на ставлення засудженого до скоєного злочину, деякі засуджені висловлювали розкаяння, засуджували свої вчинки або оспорювали правильність вироку або призначення покарання; 18% спирались на виправлення засудженого протягом терміну позбавлення волі; 48% посилались на міркування гуманності (сімейні труднощі, потреба піклуватись про дітей або старих родичів, потреба надавати фінансову допомогу членам родини, потреба об’єднатись з родиною, погане здоров’я, похилий вік); 7% намагались зобразити засуджених як жертв тюрми, суду або системи, у деяких клопотаннях згадувались погані наслідки ув’язнення або неможливість особистого розвитку у тюрмі. Інші 2% клопотань не містили особливих мотивувань. Лише четверо клопотань були подані не відповідною особою особисто, а юридичним представником.
95. Протягом 2012 року комісія провела тридцять три засідання, від трьох до п’яти разів на місяць.
96. Практика комісії ґрунтувалась на ідеї, що помилування є додатковим засобом зменшення покарання і застосовується лише у випадках, коли, з одного боку, немає інших засобів для послаблення кримінального переслідування, і, з іншого боку, продовження відбуття покарання є морально невиправданим і суперечить духові закону, оскільки через обставини, що склались після постановлення вироку, становище засудженої особи стало незвичним, а продовження виконання покарання не має передбачуваного позитивного наслідку і стає непотрібним репресивним заходом, який суперечить гуманним цілям боротьби зі злочинністю.
97. Розглядаючи кожне клопотання про помилування, комісія брала до уваги сукупність даних про засудженого: існування злочинної моделі поведінки і її характеристики; тяжкість злочину; особливості кримінального середовища; мотиви скоєння злочину; поведінка після скоєння злочину; наявність судимостей, включно з ефективністю попередніх кримінальних санкцій; потерпілі; час, що сплинув після скоєння злочину, і час, коли вирок і покарання стали остаточними; перерви у відбуванні покарання; частина вже відбутого покарання і спосіб його відбування; перспективи особистого розвитку засудженого, включно з ризиком повторного скоєння злочину; успішність виправного процесу; рівень досягнення цілей покарання; наявність осіб або інституцій, які сприятимуть соціалізації засудженого; стан здоров’я засудженого і наслідки для відбуття покарання; сімейний стан засудженого і вплив на правові і моральні зобов’язання (стан здоров’я і вік членів сім’ї засудженого або наявність вагітності, маленьких дітей або безробітних членів родини); будь-які законодавчі зміни, які скасовують або зменшують кримінальну відповідальність за скоєні засудженим діяння; і наявність інших засобів для послаблення кримінального переслідування.
98. Комісія запропонувала Віце-президенту помилувати трьох засуджених.
99. Одному з них було п’ятдесят вісім років, він був засуджений до страти у 1990 році за вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень і зґвалтування, смертну кару було замінено на помилування у 1999 році після скасування Болгарією смертної кари (див. вище параграф 58). У 2012 році він подав прохання на заміну покарання на довічне ув’язнення, посилаючись на розкаяння і хорошу поведінку, а також негуманність вироку. Комісія зазначила, що він вже провів двадцять два роки у тюрмі, з них вісімнадцять у одиночному ув’язненні за “спеціальним режимом” довічного ув’язнення (див. нижче параграфи 115, 116, 118 і 121). Комісія шість місяців вивчала його справу і встановила особливі обставини (належні позитивні зміни його особистості), які робили для нього нестерпним продовження відбуття покарання у вигляді довічного ув’язнення без заміни вироку. Ці зміни були однозначно встановлені на підставі наявних документів, звітів експертів, які працювали з цим засудженим протягом його ув’язнення, наданого комісії спеціального експертного психологічного звіту, а також на підставі заснованої на різних методах оцінки можливості повторного скоєння злочину. Все доводило, що цей засуджений відрізняється від інших осіб, засуджених до довічного ув’язнення і довгострокового позбавлення волі. Кримінальна солідарність змінилась у ньому на співчуття до інших в’язнів і переосмислення власних злочинів. Його особова справа свідчила про успішний виправний процес, що є рідкісним навіть для осіб, засуджених за такі ж злочини до значно менших термінів ув’язнення, ніж той строк, який він уже відбув. Ці фактори виводили його з-під дії статті 38 § 1 Кримінального кодексу 1968 року (див. вище параграф 60).
100. Комісія дійшла висновку, що заміна цьому засудженому покарання на довічне ув’язнення служитиме цілям покарання і зменшуватиме моральне засудження його діяння. Заміна покарання не становитиме пробачення його злочинного минулого, а є визнанням його зусиль віддалити себе від такого минулого. Це продемонструє також усім іншим особам, засудженим до довічного ув’язнення без заміни вироку, що вони здатні покращити своє становище, оскільки їхні зусилля будуть визнані суспільством, яке продовжує вважати їх своїми членами. Зрештою, зміна довічного ув’язнення без заміни вироку на звичайне довічне ув’язнення не створює ризику повторного скоєння злочину.
101. Комісія запропонувала Віце-президенту змінити покарання цього засудженого 20 грудня 2012 року, і Віце-президент погодився з цією пропозицією і видав відповідний декрет 21 січня 2013 року.
102. 11 лютого 2013 року щоденна загальнонаціональна газета «24 години» опублікувала статтю про цього засудженого. У статті йшлось, inter alia, про те, що особою, яка справила вирішальний вплив на зміну його особистості, був відставний тюремний інспектор, який працював з ним протягом майже п’ятнадцяти років. Засуджений висловив переконання, що кожен може змінитись, якщо зустріне правильних людей і таким чином допоможе іншим засудженим.
(iii) Діяльність Комісії з помилування у 2013 році
103. Протягом 2013 року Комісія з помилування продовжувала оприлюднювати щомісячні звіти із статистичними даними і детальною інформацією про причини пропозицій про помилування, які вносила Віце-президенту. Відповідно до інформації на веб-сайті комісії, 419 осіб подали 475 клопотань про помилування у 2013 році, комісія запропонувала Віце-президенту помилувати трьох засуджених. Вона отримала шість клопотань від осіб, засуджених до довічного ув’язнення без заміни вироку. У звіті за липень-серпень 2013 року комісія повідомляє, що вивчила двоє з цих клопотань і запропонувала відхилити їх, оскільки ці особи не виявили достатнього успіху у виправленні.
104. Річний звіт комісії за 2013 рік був оприлюднений у лютому 2014 року. Подібно до звіту комісії за 2012 року, цей об’ємний документ містив інформацію про діяльність комісії у 2013 році: аналітичну інформацію про види підстав, на яких ґрунтувались подані протягом року клопотання про помилування, статистичну інформацію, підхід комісії до розгляду клопотань про помилування, типи висновків, які пропонувала комісія (залишення клопотання без розгляду, відмова, повне або часткове помилування), висновки і рекомендації комісії.
105. Відповідно до звіту, комісія розглянула 587 клопотань про помилування (приблизно сорок п’ять на місяць), поданих 420 особами протягом 2013 року. Усі, за винятком двадцяти трьох, стосувались позбавлення волі. 387 засуджених подали клопотання особисто, у тридцяти чотирьох випадках клопотання були подані родичами, і у одинадцяти юридичним представником. 31% клопотань спирались на виправлення засудженого, 33% стверджували про тяжкість покарання, відсутність усвідомлення, що засуджений змінив себе, і неможливість особистого розвитку у тюрмі; 68% посилались на міркування гуманності (сімейні труднощі, потреба піклуватись про дітей або старих родичів, потреба надавати фінансову допомогу членам родини, потреба об’єднатись з родиною, погане здоров’я, похилий вік); 4% стверджували про виправлення, роботу у тюрмі, хорошу поведінку і на той факт, що відбули більше половини покарання; 16% стверджували про надмірність покарання, надмірну тривалість кримінального провадження і неправильність вироку тощо; і 8% стверджували про свою невинуватість.
106. У 2013 році комісія провела тридцять дві наради.
107. У 2013 році комісія повністю дотримувалась попередньої практики і брала до уваги такі ж фактори (див. нижче параграф 97) під час вивчення клопотань про помилування. Вона запропонувала Віце-президенту помилувати дев’ятьох засуджених; станом на 21 січня 2014 року Віце-президент погодився із сімома пропозиціями і відхилив одну. У звіті є стислий переказ мотивування для кожної пропозиції.
C. Загальні принципи щодо умов ув’язнення
108. Стаття 31 § 5 Конституції 1991 року каже, що ув’язнені повинні утримуватись в умовах, які дозволяють здійснення основоположних прав, які не були обмежені на підставі вироку.
109. Стаття 8(2)(1) Закону про виконання покарань 1969 року, у формулюванні починаючи з червня 2002 року, каже, що ув’язнені виправляються шляхом, inter alia, забезпечення утримання в умовах, які гарантують їхнє фізичне і психічне здоров’я і людську гідність.
110. Стаття 3(1) Закону про виконання покарань і досудове затримання 2009 року, який скасував Закон 1969 року починаючи з 1 червня 2009 року, каже, що ув’язнені не можуть зазнавати катування або жорстокого чи нелюдського поводження. Стаття 3(2) визначає катування і нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження як (a) будь-яку умисну дію або бездіяльність, яка спричиняє сильний фізичний біль або страждання, за винятком тих, які є наслідком застосування сили, допоміжних засобів або зброї у випадках, дозволених цим законом; (b) умисне створення поганих умов ув’язнення, що полягає у недостатності життєвого простору, їжі, одягу, опалення, освітлення, вентиляції, медичної допомоги, можливостей для фізичних вправ, у тривалій ізоляції без контакту з людьми, або інші винні дії або бездіяльність, які здатні зашкодити здоров’ю особи; (c) принизливе поводження, яке принижує людську гідність засудженого, примушує його скоювати або переживати дії проти його волі, або спричиняє у нього відчуття страху, уразливості або меншовартості. Стаття 3(3) каже, що такі дії або бездіяльність можуть бути скоєні посадовою особою або будь-якою іншою особою за підбурюванням або за потуранням, явним або прихованим, посадової особи.
111. Стаття 40(2)(1) каже, що ув’язнені виправляються шляхом, inter alia, забезпечення утримання в умовах, які гарантують їхнє фізичне і психічне здоров’я і людську гідність.
112. Стаття 90(6) ((5) до 1 січня 2013 року) каже, що ув’язнені не можуть притягатись до дисциплінарної відповідальності за подання заяв або скарг.
D. Оцінка ризику ув’язнених
113. Стаття 47(1) Закону про виконання покарань і досудове затримання 2009 року каже, що новоприбулі ув’язнені повинні бути поміщені до приймальної камери, де повинні залишатись від двох тижнів до місяця. Протягом двох днів після прибуття ув’язненого до цієї камери, тюремна адміністрація має скласти його особову справу (стаття 54(1) Закону і положення 31(1) Положень на імплементацію цього Закону, постановлених 2 лютого 2010 року). Стаття 55(2) Закону каже, що до того, як засуджений залишить цю камеру, закріплені за тюрмою соціальний працівник, лікар і психолог повинні здійснити обстеження його особи, стану здоров’я і працездатності і зробити рекомендації щодо групової або індивідуальної роботи з цим засудженим. Починаючи з 1 січня 2013 цей пункт був доповнений і тепер каже, що таке обстеження має також включати ризик повторного скоєння злочину або шкоди. Водночас до статті 55 був доданий новий пункт 3, який каже, що особа, засуджена до довічного ув’язнення або більше ніж до десяти років позбавлення волі, або засуджені, обстеження яких показує “дуже високий” або “високий” рівень ризику, мають у кожному випадку пройти психологічне обстеження. Стосовно інших засуджених таке обстеження може бути проведене на прохання тюремного соціального працівника і інспектора з перевиховання.
E. Режим для осіб, засуджених до довічного ув’язнення
1. Відповідно до Закону про виконання покарань 1969 року
114. До 1 червня 2009 року режим для осіб, засуджених до довічного ув’язнення, був встановлений статтями 127a-127e Закону про виконання покарань 1969 року, доданими у 1995 році після запровадження довічного ув’язнення як різновиду покарання (див. вище параграф 56), і підзаконною постановою до цього Закону, виданою 1990 року і згодом кілька разів доповненою. Після доповнень, починаючи з червня 2002 року, Закон однозначно встановлював, що особи, засуджені до довічного ув’язнення без заміни вироку, мають утримуватись за таким же тюремним режимом, як і засуджені до довічного ув’язнення.
115. Стаття 127b(1) встановлювала, що призначаючи довічне ув’язнення суд має наказати утримувати засудженого за найсуворішим режимом, так званим “спеціальним режимом”. Іншими тюремними режимами, які застосовувались до осіб, засуджених до позбавлення волі на певний термін, були “легкий”, “загальний”, “суворий” і “посилений” режими (стаття 43(1)); на противагу довічному ув’язненню, суд, який постановляв вирок, мав певні повноваження у визначенні режиму, який мав застосовуватись (стаття 51). Особи, які відбували довічне ув’язнення обох видів і утримувались за “спеціальним режимом”, мали утримуватись у зачинених одиночних камерах і перебувати під посиленим наглядом і контролем безпеки (положення 56(1), 167c і 167d(1)). У свою чергу, “посилений режим” передбачав, що особи, які утримуються за ним, вночі перебувають у зачинених камерах і не можуть залучатись до будь-якої роботи як у тюрмі, так і поза нею (положення 55(1) і (4)). Особи, які утримуються за “посиленим режимом”, могли за наказом керівника тюрми постійно утримуватись у зачинених камерах, якщо з огляду на тяжкість скоєних ними злочинів або тривалість покарання їх можна вважати небезпечними, або якщо вони очевидно і систематично не дотримуються внутрішнього розпорядку або мають негативний вплив на інших засуджених (положення 56(1)).
116. Відповідно до статті 127b(2) і положення 167d(2), після відбуття п’яти років позбавлення волі особи, засуджені до довічного ув’язнення, могли утримуватись за легшим режимом за умови хорошої поведінки. Час, проведений у досудовому затриманні, не входив до цього строку (положення 167(2)). Рішення про утримання особи, засудженої до довічного ув’язнення, за легшим режимом мало ухвалюватись спеціальною комісією із працівників тюрми і інших посадових осіб (стаття 17(1) і (5)(1)); натомість рішення утримувати засудженого за суворішим режимом мало бути ухвалене окружним судом за пропозицією цієї комісії (стаття 17(5)(2)). Усі подібні пропозиції мали ґрунтуватись на оцінці ризику, який становить засуджений для себе, інших засуджених і працівників тюрми (стаття 17a). Відповідно до статті 58, рішення комісії могло бути скасоване міністром юстиції. Після запровадження “суворого режиму” особа, засуджена до довічного ув’язнення, могла за рішенням тієї ж комісії утримуватись разом із іншими засудженими, якщо не становила ризику для себе, інших засуджених і працівників тюрми (стаття 127b(4), додана у червні 2002 року).
2. Відповідно до Закону про виконання покарань і досудове затримання 2009 року
117. У червні 2009 і лютому 2010 років Закон 1969 року і підзаконні положення були скасовані, відповідно, Законом про виконання покарань і досудове затримання 2009 року і підзаконними положеннями, ухваленими 2 лютого 2010 року.
118. Стаття 61(1) Закону 2009 року каже, що засуджуючи особу до довічного ув’язнення суд має постановити про утримання її за “спеціальним режимом” (трьома режимами, що застосовуються до позбавлення волі, є “спеціальний режим”, “суворий режим” і “загальний режим” – стаття 65(2)). Відповідно до статті 71(2), особи, які утримуються за “спеціальним режимом”, мають утримуватись у постійно зачинених камерах і під посиленим наглядом. Стаття 71(3), додана у грудні 2012 року і чинна з 1 січня 2013 року, каже, що особи, засуджені до довічного ув’язнення і утримувані за “суворим режимом”, мають утримуватись у постійно зачинених камерах і під посиленим наглядом, якщо немає можливості, з огляду на вимоги статті 198(2) (див. нижче параграф 121), утримувати їх разом із іншими засудженими. Відповідно до пояснювальної записки до цієї поправки, нове положення було необхідним для того, щоб зменшити кількість скарг від осіб, засуджених до довічного ув’язнення, на те, що вони постійно перебувають під замком, хоча їхній режим був змінений зі “спеціального” на “суворий” (див. нижче параграфи 130-134).
119. Статті 197-99 стосуються саме режиму для осіб, засуджених до довічного ув’язнення.
120. Стаття 197(1) каже, що ці обидва види вироку мають відбуватись у спеціально збудованих для цього тюрмах або, за їх відсутності, у окремих відділеннях інших тюрем. Стаття 197(2) каже, що за відсутності спеціальних положень щодо осіб, засуджених до довічного ув’язнення, до них застосовуються положення щодо інших видів позбавлення волі.
121. Стаття 198(1) каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, можна утримувати за менш суворим режимом, якщо вони добре поводяться і відбули не менше п’яти років покарання. Стаття 198(2) каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, можна утримувати разом із іншими засудженими і залучати до спільної роботи, навчання, освітньої діяльності, спорту і іншої діяльності за рішенням Комісії з виконання покарань, заснованому на вивченні особи засудженого, і за умови, що його вже утримують за “суворим режимом”. Ця комісія складається з керівника тюрми, члена наглядової ради, відповідального за безпеку заступника керівника тюрми, керівника соціального і виховного відділу тюрми і тюремного психолога (стаття 73(1)). Вона проводить засідання принаймні двічі на місяць (положення 55(1)).
122. Стаття 199(1) каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, не можна утримувати за “загальним режимом” або надавати їм заохочення, які не можуть бути використані а межах тюрми. Стаття 199(2) каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, і яким суд змінив вирок на позбавлення волі на певний строк (див. вище параграф 71), можна переводити з тюрми до відкритої пенітенціарної установи, де їх можна утримувати за “загальним режимом” або “полегшеним режимом” (який є тільки у відкритих пенітенціарних установах – стаття 65(3)).
123. Режим утримання осіб, засуджених до довічного ув’язнення, визначено також положеннями Закону 2009 року. Положення щодо довічного ув’язнення із заміною вироку є такими ж, як і щодо довічного ув’язнення без заміни вироку (положення 220).
124. Положення 213 каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, треба утримувати у спеціально збудованих для цього тюрмах або у окремих відділеннях інших тюрем. Воно каже також, що особи, засуджені до довічного ув’язнення, мають утримуватись у постійно зачинених камерах і під посиленим наглядом і можуть брати участь у спільній діяльності тільки з іншими засудженими тієї ж категорії.
125. Положення 214 каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення треба утримувати окремо від інших засуджених також під час перевезення, лікування, побачень, заходів на відкритому повітрі і у інших випадках, коли вони залишають свої камери.
126. Положення 216(1) каже, що особи, засуджені до довічного ув’язнення, можуть працювати у своїх камерах або у спеціально збудованих майстернях, якщо такі наявні. Натомість стаття 71(1) щодо інших засуджених каже, що вони можуть працювати на території тюрми або у житлових кімнатах, а у виняткових випадках – на зовнішніх об’єктах під охороною. Мають вестись записи про дні, відпрацьовані особами, засудженими до довічного ув’язнення (положення 216(2)). Проте. відповідно до статті 38a § 4 Кримінального кодексу 1968 року, чинної з 1995 року, робота, виконана особами, засудженими до довічного ув’язнення, не враховується як підстава для дострокового звільнення; це цілком протилежне порівняно із засудженими на певний строк, для яких два дні роботи зараховуються як три дні тюремного ув’язнення при обчисленні дострокового звільнення (стаття 41 § 3 того ж кодексу).
127. Положення 217, яке відтворює статтю 198(2) Закону (див. вище параграф 121), каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, можна утримувати разом із іншими засудженими і залучати до спільної роботи, навчання, освітньої діяльності, спорту і іншої діяльності за рішенням Комісії з виконання покарань, заснованому на вивченні особи засудженого, і за умови, що його вже утримують за “суворим режимом”.
128. Положення 218, яке відтворює статтю 198(1) Закону (див. вище параграф 121), каже, що осіб, засуджених до довічного ув’язнення, можна утримувати за менш суворим режимом, якщо вони добре поводяться і відбули не менше п’яти років покарання (строк досудового затримання не враховується).
129. Положення 219(1), яке відтворює статтю 197(1) Закону (див. вище параграф 120), каже, що протягом п’яти років після проголошення вироку особи, засуджені до довічного ув’язнення, відбувають покарання в окремих відділеннях інших тюрем або у спеціально збудованих для цього тюрмах, визначених Міністерством юстиції. Після завершення цього строку і на підставі загального обстеження засудженого, його можуть перевести до іншої тюрми і на інших умовах (положення 219(3)).
3. Юридичне оскарження підзаконних положень до Закону 2009 року
130. У 2010 році дві особи, засуджені до довічного ув’язнення, подали до суду скаргу на положення 213, 214 і 219 підзаконних положень до Закону 2009 року. Вони стверджували про те, що ці положення суперечать нормам Закону.
131. Рішенням від 28 березня 2011 року (реш. № 4373 от 28 март 2011 г. по адм. д. № 10758/2010 г., ВАС, І о.) колегія із трьох суддів Вищого адміністративного суду задовольнила скаргу. Вона вирішила, що міністр юстиції не дотримався належної процедури під час постановлення цих положень. Зокрема, він не оприлюднив проект положень на веб-сайті міністерства з метою відкриття для громадськості і отримання коментарів, як того вимагає стаття 26(2) Закону про нормативні акти 1973 року. Це було серйозним недоглядом. Колегія постановила, що положення 213 у тій частині, що вимагає, аби особи, засуджені до довічного ув’язнення, утримувались у постійно зачинених камерах, суперечить статті 197(1) Закону 2009 року (див. вище параграфи 120 і 124), оскільки встановлює вимогу, яка не випливає із тексту закону: подібні підзаконні акти можуть встановлювати тільки спосіб застосування вимог, що випливають із тексту закону. Положення 213 не можна вважати і таким, що ґрунтується на будь-якій з інших статей Закону 2009 року. Решта положення 213, як і положення 214 і 219 (див. вище параграфи 124, 125 і 129), не суперечить вимогам Закону 2009 року.
132. За апеляцією міністра остаточним рішенням від 14 вересня 2011 року (реш. № 11411 от 14 септември 2011 г. по адм. д. № 6341/2011 г., ВАС, петчл. с-в) колегія з п’яти суддів Вищого адміністративного суду скасувала рішення колегії із трьох суддів. Вона постановила, що неоприлюднення проекту положень на веб-сайті міністерства не становить матеріального порушення процесуальних правил. Колегія постановила, що положення 213 не суперечить нормам Закону 2009 року, оскільки його можна вважати таким, що ґрунтується на статті 71(1) Закону (див. вище параграф 118). Останній застосовується до усіх засуджених, які утримуються за “спеціальним режимом”, і вимагає, щоб вони утримувались в окремих і постійно зачинених камерах.
133. Двоє суддів були проти, заявивши, що неоприлюднення міністерством проекту положень на веб-сайті було серйозним недоглядом, який спростив процедуру ухвалення положень.
134. Внаслідок відхилення скарги два позови про відшкодування шкоди, подані тими ж особами, засудженими до довічного ув’язнення, відповідно до статті 1 Закону про відповідальність держави і органів місцевого самоврядування за заподіяну шкоду від 1988 року (див. нижче параграф 136) на підставі страждань, ніби-то спричинених внаслідок неправомірного посилення режиму, були відхилені Вищим адміністративним судом як неприйнятні (див. опр. № 3355 от 7 март 2012 г. по адм. д. № 3154/ 2012 г., ВАС, петчл. с-в, і опр. № 5065 от 6 април 2012 г. по адм. д. № 14339/2011 г., ВАС, петчл. с-в). Суд постановив, що ці позови можуть бути задоволені, лише якщо нормативно-правовий акт, який вони оспорювали, був скасований у попередньому провадженні, чого не було у даному випадку.
4. Національні стандарти поводження з особами, засудженими до довічного ув’язнення
135. 2 лютого 2007 року керівник Директорату з виконання покарань вперше в Болгарії схвалив “Національні стандарти поводження з особами, засудженими до довічного ув’язнення”. Метою цих стандартів є “запровадження ефективної моделі поводження з особами, засудженими до довічного ув’язнення, яка гарантує дієву підтримку їх фізичного і психічного захисту, а також захист суспільства і працівників тюрми”. Вони запровадили, поміж іншим, мінімальні вимоги матеріальних умов, у яких треба утримувати таких засуджених, заходи безпеки, які мають застосовуватись, і спосіб, у який треба поводитись з особами, засудженими до довічного ув’язнення. Вони закликають тюремне керівництво за можливістю і в рамках обмежень, які виплавають із чинних нормативів безпеки, забезпечити, щоб особи, засуджені до довічного ув’язнення, отримували належну роботу, освіту (включно, за можливістю, із дистанційним навчанням), соціальний розвиток, опіку, програми для підтримання фізичного і психічного здоров’я і медичну допомогу. У стандартах йдеться, inter alia, про те, що усі особи, засуджені до довічного ув’язнення, мають бути залучені до програм адаптації, спрямованих на те, щоб вони могли прийняти своє становище, створити відчуття перспективи, заохотити самодопомогу, підтримання соціальних контактів, стимулювання їх участі у різній діяльності і нейтралізацію будь-яких депресивних і психосоматичних симптомів. Стандарти кажуть також, що особи, засуджені до довічного ув’язнення, повинні мати індивідуальний план відбуття покарання і періодичні оцінки, а також можливість обговорювати питання, пов’язані з виконанням покарання, з тюремною адміністрацією. Відповідно до стандартів, особи, засуджені до довічного ув’язнення, повинні мати доступ до культурних і спортивних заходів, тюремної бібліотеки, преси, телебачення і радіо, релігійних відправлень і групової діяльності. Проте у стандартах не згадується про виправні або реабілітаційні програми.
...
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
A. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року
157. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року (999 UNTS 71) був підписаний Болгарією 8 жовтня 1968 року і ратифікований 21 вересня 1970 року; він набув чинності, за винятком статті 41, 23 березня 1976 року і був оприлюднений у болгарській урядовій газеті 28 травня 1976 року (обн., ДВ, бр. 43 от 28 май 1976 г.), що означає, що відповідно до статті 5 § 4 Конституції 1991 року він є частиною національного права. Стаття 10 Пакту у відповідних частинах каже наступне:
“1. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі.
2. ...
3. Пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, істотною метою якого є їх виправлення і соціальне перевиховання. ...”
158. У Загальних коментарях No. 21 щодо статті 10 (гуманне поводження з особами, позбавленими волі), ухвалених на 1141-й нараді (сорок четверта сесія) 6 квітня 1992 року, Комітет з прав людини у параграфі 10 сказав, що “пенітенціарна система не повинна бути виключно каральною; її головною метою має бути виправлення і соціальне перевиховання ув’язненого”.
B. Документи Ради Європи
1. Європейські пенітенціарні правила
159. Європейські пенітенціарні правила є рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасницям щодо мінімальних стандартів, які мають застосовуватись у тюрмах. Європейські пенітенціарні правила 1987 року (як додаток до Рекомендації No. R (87) 3) були ухвалені 12 лютого 1987 року. 11 січня 2006 року Комітет Міністрів, зазначаючи, що Правила 1987 року “вимагають ґрунтовного перегляду та оновлення з метою відображення змін, які відбулися в пенітенціарній політиці, практиці виконання вироків та управління пенітенціарними закладами в Європі в цілому”, ухвалив Рекомендацію Rec(2006)2 про Європейські пенітенціарні правила. Нова версія 2006 року цих Правил є додатком до цієї Рекомендації. У відповідних частинах вони звучать так:
“Частина I
Основні принципи
1. При поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини.
2. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.
3 Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися.
4. Утримання ув’язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.
..
6. Утримання під вартою має здійснюватися таким чином, щоб сприяти поверненню до суспільства осіб, позбавлених волі.
...
Частина II
Умови тюремного ув’язнення
...
Внутрішній режим
25.1. Режим утримання всіх ув’язнених повинен передбачати збалансовану програму заходів.
2. Такий режим мусить надавати всім ув’язненим можливість проводити в день стільки часу за межами своїх камер, скільки необхідно для нормальної людської та соціальної взаємодії.
3. Такий режим повинен також дозволяти забезпечувати потреби добробуту ув’язнених.
4. Особливу увагу варто приділяти потребам ув’язнених, які стали жертвами фізичного, психологічного або сексуального насильства.
...
Звільнення ув’язнених
33.3. Всі ув’язнені мусять мати доступ до служб чи заходів, які розроблені для надання їм допомоги при поверненні в суспільство після звільнення.
...
Безпека
51.1. Заходи безпеки, які вживаються щодо окремих ув’язнених, повинні бути мінімально необхідними для забезпечення їхнього надійного утримання.
...
3. Відразу після надходження ув’язнених до установи мусить провадитися їх оцінка з метою визначення:
a. небезпеки, яку вони становитимуть для суспільства у випадку втечі;
b. ризику того, що вони спробують втекти або самостійно, або за сприяння ззовні.
4. Кожний ув’язнений мусить утримуватися в режимних умовах, які відповідають цим рівням ризику.
5. Рівень необхідних режимних заходів регулярно переглядається протягом усього періоду перебування особи в ув’язнені.
...
Частина VIII
Мета режиму для засуджених ув’язнених
102.1. Поза правилами, які застосовуються до всіх ув’язнених, режим для засуджених ув’язнених мусить бути спрямований на те, щоб вони вели відповідальний спосіб життя без скоєння злочинів.
2. Ув’язнення з позбавленням волі саме по собі є покаранням, і тому режим для засуджених ув’язнених не повинен збільшувати страждання, заподіяні ув’язненням.
Застосування режиму для засуджених ув’язнених
103.1. Режим для засуджених ув’язнених має починатися з моменту надходження до пенітенціарної установи в статусі засудженого ув’язненого, якщо він не почався раніше.
2. Якомога швидше після такого надходження, на засуджених ув’язнених заводяться особисті справи, на кожного з них складається план відбування покарання та стратегія підготовки до звільнення.
3. Потрібно заохочувати участь засуджених ув’язнених у складанні своїх індивідуальних планів відбування покарання.
4. Наскільки це практично можливо, такі плани повинні охоплювати:
a. роботу;
b. освіту;
c. інші види діяльності;
d. підготовку до звільнення.
5. Режим для засуджених ув’язнених також може передбачати соціальну роботу, медичне обслуговування та психологічну допомогу.
...
8. Особлива увага мусить приділятися складанню відповідних планів відбування покарання та режимів для засуджених до довічного ув’язнення та до тривалих термінів ув’язнення.
...
Звільнення засуджених ув’язнених
107.1. Засуджені ув’язнені повинні заздалегідь до свого звільнення одержувати допомогу через спеціальні програми та процедури, які надають їм можливість перейти від життя в пенітенціарній установі до законослухняного життя в суспільстві.
2. Для ув’язнених, засуджених на тривалі терміни ув’язнення, необхідно вживати заходи з поступового повернення до життя на волі.
3. Ця мета може бути досягнута програмою підготовки до звільнення, або частковим чи умовним звільненням під наглядом у поєднанні з дієвою соціальною підтримкою.
4. Пенітенціарні органи мусять працювати в тісному співробітництві зі службами та відомствами, які контролюють звільнених ув’язнених і сприяють їм, надаючи можливість всім засудженим ув’язненим повернутися до життя в суспільстві, особливо що стосується сімейного життя та роботи.
5. Представникам таких соціальних служб або відомств потрібно надавати весь необхідний доступ до пенітенціарної установи та ув’язнених, щоб вони могли сприяти ув’язненим в підготовці до звільнення та у плануванні програм роботи зі звільненими.”
160. Коментар до Правил 2006 року (підготовлений Європейським комітетом з проблем злочинності) каже, що правило 102 відповідає вимогам головних міжнародно-правових документів, включно зі статтею 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (див. вище параграф 157).
2. Резолюція 76(2)
161. Після 1976 року Комітет Міністрів ухвалив низку резолюцій і рекомендацій щодо осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк і довічного позбавлення волі. Першою була Резолюція 76(2) від 17 лютого 1976 року, яка рекомендувала державам-учасницям, inter alia:
“1. Провадити політику у кримінально-правовій сфері, відповідно до якої позбавлення волі на тривалий строк накладається тільки якщо це необхідно для захисту суспільства;
2. Вживати необхідних законодавчих і адміністративних заходів для заохочення належного поводження протягом виконання вироків;
...
6. Заохочувати почуття відповідальності в ув’язненого шляхом поступового запровадження систем участі в усіх належних галузях;
...
9. Забезпечити якомога раніше перегляд справ усіх ув’язнених для встановлення того, чи може бути дароване умовно-дострокове звільнення;
10. Дарувати ув’язненому умовно-дострокове звільнення з огляду на законодавчі вимоги щодо відбутого строку, як тільки можливо встановити сприятливий прогноз; самі загальні превентивні міркування не можуть бути виправданням для відмови в умовно-достроковому звільненні;
11. Застосовувати до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, такі ж принципи, як і до осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк;
12. Забезпечити перегляд, як каже пункт 9, довічного позбавлення волі, якщо це не було зроблено раніше, після відбуття від восьми до чотирнадцяти років ув’язнення і регулярно повторювати такий перегляд; ...”
3. Рекомендація 2003(23) про забезпечення адміністраціями місць позбавлення волі виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк
162. Рекомендація 2003(23) про забезпечення адміністраціями місць позбавлення волі виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк була ухвалена Комітетом Міністрів 9 жовтня 2003 року. Вона рекомендує державам-учасницям провадити в своїх законодавствах політику і практику на здійснення виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк відповідно до принципів, які містяться в додатку до цієї Рекомендації. У відповідних частинах ці принципи кажуть наступне:
“Визначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк
1. Відповідно до цілей цієї Рекомендації, покаранням у вигляді довічного позбавлення волі є довічний строк ув’язнення. Покаранням у вигляді позбавлення волі на тривалий строк є строк покарання або покарань позбавленням волі, який становить п’ять і більше років.
Головні цілі
2. Цілями здійснення виконання покарань у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк повинні бути:
- гарантія, що місця позбавлення волі знаходяться у безпечних і надійних місцях для ув’язнених і для всіх, хто в них працює або їх відвідує;
- протидія негативному впливу довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк;
- збільшення і вдосконалення можливостей таких ув’язнених для успішного повернення в суспільство і повернення до законослухняного життя після їх звільнення.
Головні принципи здійснення виконання покарань у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк
3. Необхідно звернути увагу на сукупність різних особистісних характеристик поміж ув’язнених, засуджених до довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк. Під час виконання покарання треба брати до уваги їхні особисті якості (персональний принцип).
4. Життя в тюрмі має бути облаштованим і за можливістю тісно наближеним до реального життя суспільства (принцип нормалізації).
5. Ув’язнені повинні мати можливість нести особисту відповідальність у повсякденному тюремному житті (принцип відповідальності).
6. Необхідно чітко розмежувати будь-які небезпеки, які становлять особи, засуджені до довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк для зовнішнього світу, для самих себе, для інших ув’язнених і для тих, хто працює
в цьому місці або відвідує тюрму (принцип безпеки і надійності).
7. Необхідно звернути увагу на те, щоб не розділяти осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, з особами, засудженими до позбавлення волі на тривалий строк виключно на підставі покарання (принцип нерозділення).
8. Індивідуальне планування здійснення виконання покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, або осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк, повинне мати за мету захист позитивного розвитку за допомогою пенітенціарної системи (прогресивний принцип).
Планування покарання
9. Для того, щоб досягти головних цілей і здійснити їх відповідно до згаданих принципів у повному обсязі, плани покарання повинні бути зроблені для кожного
конкретного засудженого. Ці плани повинні готуватися і розвиватися, наскільки можливо, за активної участі засуджених і, особливо ближче до закінчення строку дії вироку, в тісній співпраці з органами контролю після звільнення і іншими причетними органами влади.
10. Плани виконання покарання повинні враховувати ризик і необхідність (потреби), визначені для кожного засудженого, і передбачати систематичний підхід до:
- початкового утримання засудженого,
- позитивного розвитку за допомогою пенітенціарної системи для зменшення обмежувальних умов, в ідеалі закінчення строку ув’язнення в незамкнених умовах є прийнятнішим для суспільства;
- участі в роботі, освіті, навчанні і іншій діяльності, яка забезпечує цілеспрямоване використання часу, проведеного в ув’язненні, і збільшує можливість успішної адаптації після звільнення;
- втручання і участі в програмах, призначених скеровувати ризики і потреби до зменшення руйнівного впливу життя у місцях позбавлення волі і можливості повторного скоєння злочину після звільнення;
- участі в організації дозвілля і іншої діяльності, яка попереджує або нейтралізує негативний вплив тривалих строків позбавлення волі;
- умов і заходів контролю, які сприяють законослухняному життю і пристосуванню до життя в суспільстві після умовного звільнення.
11. Планування покарання має починатись за можливістю якомога раніше до звільнення, регулярно перевірятись і за необхідністю змінюватись.
...
Організація реінтеграції в суспільство ув’язнених з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк
33. Для надання засудженим з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк можливості подолати специфічні проблеми, які виникають під час адаптації після тривалого ув’язнення до законослухняного життя в суспільстві, їх звільнення має бути від початку добре підготовлене, і особливо слід взяти до уваги наступне:
- необхідність спеціальних планів до і після звільнення, які враховують наявні ризики і схильності;
- обов’язковий облік можливості звільнення і продовження програм після звільнення, втручання або утримання, вжитих засудженим під час перебування в ув’язненні;
- необхідність досягти тісної співпраці між адміністрацією тюрми і органами, які здійснюють контроль після звільнення, соціальними і медичними службами.
34. Підтримка і здійснення умовного звільнення для ув’язнених з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк мають ґрунтуватись на принципах, встановлених у Рекомендації Rec(2003)22 про умовне звільнення.
163. Щодо пункту 34 звіт, що супроводжує рекомендацію, каже (у параграфі 131):
“Рекомендація Rec(2003)23 містить принцип, що умовне звільнення має бути можливим для усіх засуджених, окрім тих, хто відбуває дуже короткий строк. Відповідно до Рекомендації, цей принцип застосовується навіть до ув’язнених з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі. Слід відзначити, що рекомендовано саме можливість дарування умовного звільнення для ув’язнених з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі, а не те, що їм завжди має бути дароване умовне звільнення.”
...
IV. ВІДПОВІДНІ ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ І НЕЛЮДСЬКОМУ АБО ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ ПОВОДЖЕННЮ І ПОКАРАННЬ (“КЗК”)
A. Одинадцятий загальний звіт
165. У одинадцятому загальному звіті (CPT/Inf (2001) 16), оприлюдненому 3 вересня 2001 року, КЗК зазначив наступне стосовно осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, і інших осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк:
“33. У багатьох європейських країнах зростає кількість осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, і інших осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк. Під час деяких візитів КЗК встановив, що становище таких засуджених залишає бажати кращого відносно матеріальних умов, діяльності і можливості людського контакту. Окрім того, багато таких засуджених зазнавали спеціальних обмежень, які можуть погіршити згубний вплив, невід’ємний від позбавлення волі на тривалий строк; прикладами такого обмеження є постійне відокремлення від решти засуджених, вдягання наручників під час будь-якого виходу з камери, заборона спілкуватись з іншими засудженими і обмеження дозволів на побачення. КЗК не бачить виправдання невибірковому застосуванню обмежень до всіх осіб, засуджених до певного виду покарання, не надаючи належної уваги індивідуальному ризику, які вони можуть (або не можуть) становити.
Позбавлення волі на тривалий строк може мати багато десоціалізуючих наслідків для засуджених. Особи, засуджені до позбавлення волі на тривалий строк, окрім того, що стають інституціалізованими, можуть зіткнутись з низкою психологічних проблем (включно із втратою самоповаги і руйнуванням соціальних навичок) і мають тенденцію все більше відриватись від суспільства, до якого майже всі зрештою повернуться. На думку КЗК, режими, які застосовуються до осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк, повинні мати на меті позитивно і проактивно компенсувати ці наслідки.
Відповідні засуджені повинні мати доступ до широкого вибору корисної діяльності різноманітного характеру (робота, бажано з професійною цінністю; освіта; спорт; дозвілля/громадські заходи). Окрім того, вони повинні мати можливість виявляти певний вибір у способі проведення часу, заохочуючи цим відчуття автономності і особистої відповідальності. Слід вжити додаткових заходів для того, щоб вони усвідомили значення свого перебування у тюрмі; зокрема, положення про індивідуальний план відбуття покарання і належну психосоціальну підтримку є важливими елементами для оцінки ув’язнених, строк позбавлення волі яких завершується, і, у відповідний час, для підготовки до звільнення. Окрім того, негативний вплив інституалізації на засуджених, які відбувають тривалий термін позбавлення волі, буде меншим і вони будуть краще підготовлені до звільнення, якщо будуть спроможні ефективно підтримувати контакт із зовнішнім світом.”
...
V. ЗВІТ БОЛГАРСЬКОГО ГЕЛЬСИНСЬКОГО КОМІТЕТУ ЩОДО ДОВІЧНОГО УВ’ЯЗНЕННЯ
175. Провівши дослідження стосовно довічного позбавлення волі в Болгарії між червнем 2009 року і лютим 2010 року, Болгарський гельсинський комітет у квітні 2010 року оприлюднив звіт “Довічне ув’язнення без права помилування – нелюдське і таке, що принижує гідність покарання”. Звіт стосувався лише осіб, які відбувають довічне ув’язнення без заміни вироку, а не засуджених просто до довічного ув’язнення.
176. У звіті, поміж іншим, йдеться про те, що на момент відвідування усі особи, які відбувають довічне ув’язнення в тюрмі у Пловдиві, перебували в одиночних камерах. В тюрмі у місті Стара Загора дві особи, які відбувають довічне ув’язнення, перебували в одній камері, але інші також перебували в одиночних камерах. За винятком тюрми у Пловдиві і деяких інших тюрем, не включаючи тюрми у місті Стара Загора, відділення, де живуть особи, які відбувають довічне ув’язнення, знаходяться у дуже поганому стані: підлога і стіни брудні, а меблі, завжди прикріплені до підлоги, дуже старі. У деяких відділеннях були двоповерхові ліжка, які, проте, рідко використовуються. Особи, які відбувають довічне ув’язнення, їдять у камері. Сонячне освітлення у відведених для них відділеннях часто є недостатнім. Вікна зазвичай мають вимір 1 на 0,6-0,8 метри і розташовані приблизна на два метри заввишки від підлоги, через що засуджені не можуть дивиться в них. Віконні рами у відділенні для осіб, які відбувають довічне ув’язнення у тюрмі Пловдива (але не у тюрмі міста Стара Загора) були нові. Штучне освітлення ніколи не вимикається, аби охорона могла час від часу візуально оглядати камери. Деякі засуджені скаржились, що через це їм важко засинати, особливо якщо освітлення люмінесцентне. У жодному відділенні, де живуть особи, які відбувають довічне ув’язнення, не було вентиляційної системи, свіже повітря потрапляло тільки через вікна, коли вони відчинялись, що створювало проблеми взимку, оскільки навіть у найхолодніші дні опалення вмикалось на одну годину вранці і на одну годину ввечері. Особи, які відбувають довічне ув’язнення, мусили прати свій одяг під час відвідування туалету і сушити його в камерах. В кількох тюрмах туалети були збудовані всередині камер, але не у тюрмах Пловдива і Стара Загора. Доступ до загальних туалетів був можливий протягом тридцяти хвилин вранці, в обід і ввечері. Протягом цього часу особи, які відбувають довічне ув’язнення, мали також помити свої відра і столовий посуд. Для відправлення потреб протягом решти часу вони мали кликати охорону. Оскільки у більшості тюрем не було сигнальної системи, засуджені мали стукати у двері своїх камер або кричати. Це часто спричиняло конфлікти з охороною, і тому засуджені переважно випорожнювались у відра в своїх камерах. В усіх тюрмах, окрім міста Плевен, особи, які відбувають довічне ув’язнення, постійно залишались у замкнених камерах. В тюрмі Пловдива щоденна годинна прогулянка була продовжена на тридцять хвилин, а у тюрмі міста Стара Загора – на двадцять хвилин. У більшості тюрем особи, які відбувають довічне ув’язнення, виходили на щоденну прогулянку в окремому дворі. Ці двори були досить малі, а у деяких тюрмах, наприклад, у Пловдиві, не дозволяли займатись іншою діяльністю.
177. У звіті йдеться про те, що у серпні 2009 року тільки вісім осіб, які відбувають довічне ув’язнення, мали роботу: семеро всередині камер, а один поза нею. Пізніше ця кількість скоротилась. Тюремному керівництву було важко знайти роботу для таких засуджених, і, наприклад, у тюрмі міста Стара Загора жодна особа, яка відбуває довічне ув’язнення, ніколи не мала роботи. У тюрмі Пловдива особи, які відбувають довічне ув’язнення, на деякий час отримали роботу з пакування хірургічних рукавичок.
178. У звіті також відзначається, що більшість осіб, які відбувають довічне ув’язнення, мали власні телевізори, деякі мали також і радіо. Оскільки більшість цих осіб жили у тих самих камерах протягом кількох років, вони намагались облаштувати їх так, щоб вони якомога більше нагадували домашній інтер’єр. У тюрмах Пловдива і Стара Загора у відділеннях підвищеної безпеки не було клубів. Лише кілька осіб, які відбувають довічне ув’язнення, мали можливість здійснювати значиму діяльність. Догляд за ними був дуже важким через відсутність перспективи звільнення. Проте у деяких тюрмах працівники, котрі опікувались особами, які відбувають довічне ув’язнення, зробили серйозні спроби для їх психологічної підтримки і створення у них відчуття перспективи, а також для бажання підтримувати соціальні контакти, брати участь у різній діяльності і долати депресивні і психосоматичні симптоми. Проте, у деяких тюрмах ставлення до осіб, які відбувають довічне ув’язнення, не відповідало вимогам “Національних стандартів поводження з особами, засудженими до довічного ув’язнення” (див. вище параграф 135), а деякі із засуджених скаржились, що з ними не провадиться жодна індивідуальна робота і для них не організовується жодна культурна, інформаційна або спортивна діяльність.
ПРАВО
I. РЕЖИМ І УМОВИ УТРИМАННЯ ЗАЯВНИКІВ
179. Пан Харакчієв і пан Толумов стверджували, що пенітенціарний режим, за яким вони утримуються, відповідно, як особа, засуджена до довічного позбавлення волі без заміни вироку і з заміною вироку, в сукупності з матеріальними умовами, у яких вони утримуються, становлять або катування, або нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, всупереч статті 3 Конвенції.
180. Стаття 3 Конвенції каже:
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
...
B. Щодо суті
...
III. ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ БЕЗ ЗАМІНИ ВИРОКУ
230. Пан Харакчієв також стверджував, що засудження його до довічного позбавлення волі без заміни вироку становило, від моменту постановлення вироку, нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, всупереч статті 3 Конвенції.
231. Текст статті 3 Конвенції викладено у статті 180 вище.
A. Подання сторін
1. Зауваження Уряду
232. Уряд повідомив, що сам факт, що пана Харакчієва було засуджено до довічного позбавлення волі без заміни вироку, не становив порушення статті 3 Конвенції, оскільки він у будь-який час міг надіслати Президенту клопотання про помилування. Вже існує один прецедент, коли особі, яка відбувала довічне позбавлення волі без заміни вироку, вирок був замінений Віце-Президентом. Рішення про те, що цього не достатньо, буде несправедливим щодо роботи Комісії з помилування при Віце-президенті і спричинить правовий хаос не лише у Болгарії, а й інших державах-учасницях. Запровадження у 1998 році довічного позбавлення волі без заміни вироку внаслідок скасування смертної кари було дуже важливою складовою каральної системи болгарського кримінального права. Це покарання накладалось дуже рідко і виключно за найтяжчі злочини. На цей час в Болгарії 57 осіб відбувають довічне позбавлення волі без заміни вироку, а 106 осіб відбувають звичайне довічне позбавлення волі.
233. Право Президента на помилування є дійсно наявним засобом для зміни довічного позбавлення волі без заміни вироку, який дає засудженим до нього особам надію одного дня отримати свободу. З огляду на це дуже важливо, що 21 січня 2013 року Віце-президент, здійснюючи це повноваження, змінив довічне позбавлення волі без заміни вироку на звичайне. Мотивування цього рішення було викладене у звіті Комісії з помилування, яка, окрім того, зазначила, що це рішення продемонструє іншим особам, засудженим до довічного позбавлення волі без заміни вироку, що вони здатні поліпшити своє становище. Право Президента на помилування було чинним на момент запровадження довічного позбавлення волі без заміни вироку як покарання і завжди здійснювалось у спосіб, що давав відповідним особам надію, що вони можуть отримати зменшення вироку. Це очевидно з причин, наведених для відмови помилування осіб, котрі відбувають довічне позбавлення волі без заміни вироку, які зводяться переважно до двох аргументів: відсутність успіху у виправленні або невеликий термін відбутого вироку. Процедура розгляду клопотань про помилування є і завжди була врегульована декретами Президента, такі як декрет від 23 лютого 2012 року, який має силу закону. Остання версія чинних правил була спрямована на оптимізацію процедури і надання їй більшої прозорості, а також на нормування стандартів, напрацьованих практикою. Головна увага приділялась посиленню дослідницьких і аналітичних можливостей Комісії з помилування і гармонізації способу, у який вона розглядає кожне клопотання про помилування. Ця процедура може мати такі ж наслідки, як судове провадження зі зміни вироку. Президент і Віце-президент не зв’язані жодними критеріями і можуть реалізовувати право помилування будь-коли і щодо будь-якої особи.
234. Режим позбавлення волі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не перешкоджає їм доводити, що вони змінили себе. Це видно з мотивування рішення Віце-президента від 21 січня 2013 року про зміну довічного позбавлення волі без заміни вироку на довічне позбавлення волі, а також із поведінки пана Толумова і зміни режиму його утримання . Зі свого боку, пан Харакчієв не виявив жодних ознак виправлення. Натомість на нього було накладено низку дисциплінарних покарань, і ризик рецидиву у його випадку залишався постійно високим. Окрім того, не було жодних вказівок на те, що заявники подавали клопотання про помилування.
2. Зауваження пана Харакчієва
235. Пан Харакчієв повідомив, що довічне позбавлення волі без заміни вироку, яке він відбуває, є несумісним зі статтею 3 Конвенції, оскільки передбачає, що він буде змушений провести решту життя в тюрмі. Водночас, аналіз відповідних положень болгарського права доводить, що цілі, які мають бути досягнені шляхом накладення цього покарання, можуть бути досягнені також шляхом звичайного довічного позбавлення волі. Відповідно до Кримінального кодексу 1968 року, довічне позбавлення волі без заміни вироку обмежене випадками, у яких цілі покарання не можуть бути досягнені шляхом менш суворого покарання. Отже, воно було призначене для осіб, які ніколи не можуть виправитись, тоді як зрозуміло, що суд, який постановляє вирок, не може сказати, не зміниться засуджений чи ні протягом двадцяти чи тридцяти років.
236. В той час як процедура зміни звичайного довічного позбавлення волі повністю відповідає вимогам статті 3 Конвенції, здійснення президентського права помилування є нечітким і непередбачуваним. Стаття 98 Конституції 1991 року і стаття 74 Кримінального кодексу 1968 року не запроваджують жодної процедури або умов, за яких здійснюється це повноваження. Внаслідок цього особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не знають, що їм треба зробити, аби отримати шанс на отримання помилування. Спосіб, у який здійснювалось це повноваження до 23 лютого 2012 року, також був дуже нечітким: немає інформації про те, скільки осіб просили про помилування і на яких підставах, скільки клопотань було задоволено і з яких причин, а також ким були експерти-радники Віце-президента і відповідно до яких норм вони здійснювали свої повноваження. На підтвердження цих повідомлень заявники надали чотири листи, надіслані між 2006 і 2011 роками адміністрацією Президента особам, які відбувають довічне позбавлення волі без заміни вироку і просили про помилування: в усіх листах йдеться лише про те, що їхні клопотання були належно вивчені і відхилені. Між 2002 і 2009 роками шістнадцять осіб, які відбувають довічне позбавлення волі без заміни вироку, просили про помилування; усі їхні клопотання були відхилені. До 2002 року також не було випадків помилування таких осіб.
237. Правова база, на підставі якої здійснюється право Президента на помилування, 23 лютого 2012 року не була вдосконалена. Положення, запроваджені Президентом у цей день, хоча і були кроком вперед, але належним чином не висвітлили умови, за яких можливо клопотати про помилування. Це були виключно внутрішні інструкції для роботи Комісії з помилування, а не для здійснення повноважень Президента і Віце-президента. Окрім того, ці положення навіть не були оприлюднені в урядовій газеті, і залишається незрозумілим, чи Конституція і закони надають Президенту право запроваджувати абстрактні положення. Проте зрозуміло, що відповідно до закону Президент і Віце-президент можуть вільно вирішувати, не ґрунтуючи свої рішення на жодних критеріях, дарувати помилування чи ні. Рішення з цього питання не має бути мотивованим і не може бути юридично оскарженим. У 2012 році тільки троє зі ста клопотань про помилування були задоволені, тоді як кількість вироків про довічне позбавлення волі залишилась високою. Тому провадження з отримання помилування не є належним засобом для заміни довічного позбавлення волі. Той факт, що чинний Президент на підставі свого переконання, що довічне позбавлення волі без заміни вироку має бути скасоване, помилував одну особу, яка відбуває таке покарання, не дає жодної справжньої надії. Ця позиція Віце-президента хоч і заслуговує на схвалення, є його особистою і дуже непопулярною позицією, і залишатиметься в дії виключно до закінчення його каденції. Вона не може мати тривалих наслідків і спричинити зміні у законодавстві.
238. Режим ув’язнення тих, хто як і пан Харакчієв відбуває довічне позбавлення волі без заміни вироку, спричиняє повну ізоляцію, навіть поза камерою і під час роботи. Єдиною можливістю контактів залишаються засуджені з таким же режимом і тільки під час щоденної прогулянки. Ці вкрай суворі умови майже цілковито перешкоджають особам, засудженим до довічного позбавлення волі, знайти відповідну роботу. Це підтверджує інформація, оприлюднена Болгарським гельсинським комітетом у квітні 2010 року. Цей звіт також показує, що особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не користуються жодними програмами ресоціалізації і утримуються у вкрай поганих матеріальних умовах. Усі ці чинники перешкоджають їм довести, що вони змінились, і, отже, переконати Президента або Віце-президента дарувати їм помилування.
3. Додаткові зауваження Уряду
239. У додаткових зауваженнях Уряд повідомив, що у даній справі ситуація цілком відмінна від справи Vinter і Інші проти Сполученого Королівства ([ВП], №№ 66069/09, 130/10 і 3896/10, ECHR 2013 (витяги)). На відміну від обмежених повноважень міністра юстиції Сполученого Королівства, в Болгарії право Президента на помилування жодним чином не обмежується. Президент може змінити будь-який вирок, і це повноваження дійсно реалізується. Процедура є достатньо гнучкою і дозволяє засудженим просити про помилування без жодних обмежень щодо часу і підстав. Будь-яке клопотання про помилування проходить ретельну перевірку щодо того, чи позбавлення волі продовжує залишатись виправданим на законних пенітенціарних підставах. Щомісячні звіти Комісії з помилування при Віце-президенті показують, що вона детально аналізує це питання. В одній справі, коли комісія рекомендувала зміну довічного позбавлення волі, вона брала до уваги саме ці чинники. Можливість просити Президента про помилування є наявною від початку відбуття довічного позбавлення волі і широко відомою і часто використовується.
240. Як стверджує Уряд, немає потреби у детальніших правилах здійснення цього повноваження. Не існує непевності щодо способу його здійснення, а будь-які детальні правила лише обмежать його обсяг, який на цей момент є дуже широким. У будь-якому випадку, держава має можливість розсуду щодо способу, у який мають переглядатись вироки про довічне позбавлення волі. Той факт, що право Президента на помилування є суто дискреційним, не зменшує його ефективність. Це доводить його здійснення на початку 2013 року стосовно засудженого, який відбував довічне позбавлення волі без заміни вироку. На противагу твердженням пана Харакчієва, причиною тому була не тільки особиста думка чинного Віце-президента. Рішення змінити вирок цього засудженого було прецедентом. Як видно зі звіту Комісії з помилування, воно було ухвалене на підставі цілісного аналізу усіх належних факторів. Прецедентність засвідчує також проект Кримінального кодексу, який передбачає скасування довічного позбавлення волі без заміни вироку. Проте, ухвалення такого складного законодавчого акту, як Кримінальний кодекс, вимагає часу. Між тим можливість просити Президента про помилування є достатньо ефективним правовим засобом, доступним для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі без заміни вироку.
241. Відповідно до чинних положень, осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, після прибуття до тюрми має бути повідомлено зрозумілою мовою про їхні права і обов’язки, про тюремний розпорядок і дисципліну; вони також мають право отримати цю інформацію письмово. Така інформація включає детальне пояснення тюремного розпорядку і положень, право працювати, режим побачень, дисциплінарні стягнення, а також можливість просити про зміну режиму ув’язнення і про дострокове звільнення. Окрім того, у 2007 році Головний директорат з виконання покарань затвердив Національні стандарти поводження з особами, засудженими до довічного позбавлення волі. У цих стандартах чітко вказано, що державні органи повинні допомагати особам, засудженим до довічного позбавлення волі, обговорювати питання щодо виконання їхнього вироку. Усі особи, засуджені до довічного позбавлення волі, незважаючи на те, може бути змінений їхній вирок чи ні, були повідомлені про строк, який вони мають відбути, перш ніж мати можливість просити про зміну режиму ув’язнення, а також про поведінку, якої вони повинні дотримуватись для збільшення можливості отримати заміну вироку. Окрім того, кожна особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має особистий план відбуття покарання, який встановлює позитивні зміни, котрих очікують від неї, а також конкретні кроки, які мають привести до таких змін. Такий план періодично переглядається, про що засудженого ставлять до відома. Щодо пана Харакчієва, то він не підписав останній план, але виключно через те, що він відмовився підписувати будь-які документи, складені тюремною адміністрацією.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
242. Ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції або неприйнятними з інших підстав. Отже, їх слід визнати прийнятними.
2. Щодо суті
(a) Загальні принципи юриспруденції Суду
243. У справі Kafkaris проти Кіпру ([ВП], № 21906/04, § 97, ECHR 2008) Велика Палата Суду постановила, що хоча вибір держави щодо системи кримінального правосуддя, включно з переглядом вироку і умов звільнення, в принципі перебуває поза обсягом нагляду, який здійснює Суд, і хоча накладення покарання у вигляді довічного позбавлення волі на дорослого злочинця саме по собі не заборонене статтею 3 або будь-якою іншою статтею Конвенції і не суперечить їм, проте накладення покарання у вигляді довічного позбавлення волі без можливості перегляду може становити проблему за статтею 3. Велика Палата водночас настійливо наголосила на тому, що довічне позбавлення волі не стає “незмінним” лише через те, що на практиці воно може відбуватись у повному обсязі, і що з огляду на статтю 3 Конвенції достатньо, щоб такий вирок можна було de jure і de facto змінити (ibid., § 98 in fine).
244. У тій справі Велика Палата не встановила порушення статті 3 Конвенції, оскільки відповідно до Конституції Кіпру Президент міг у будь-який час, за згодою Генерального прокурора, змінити довічне позбавлення волі на інше коротше позбавлення волі. Дійсно, ця процедура мала певні недоліки: не було оприлюднених критеріїв, які вказували б, як Президент здійснює своє повноваження, не було вимоги повідомити засудженому думку Генерального прокурора щодо його клопотання, не було вимоги і практики, щоб Президент наводив мотивування, і не було можливості судового перегляду. Правда і те, що перспектива звільнення особи, засудженої до довічного позбавлення волі, була обмеженою, оскільки будь-яка зміна такого вироку перебувала виключно у віданні Президента. Проте була низки конкретних прикладів, коли Президент здійснював це повноваження і наказував звільнити засуджених. Тому не можна сказати, що у пана Кафракіса не було жодних перспектив звільнення (ibid., §§ 102-05).
245. Питання про сумісність незмінного довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції було знову порушене Великою Палатою Суду у новішій справі Vinter і Інші (цитовано вище). Велика Палата детально вивчила міркування, які випливають з юриспруденції Суду і з останніх тенденцій щодо довічного позбавлення волі у порівняльному і міжнародному праві (ibid., §§ 104-18). На підставі цього вона вирішила, що довічне позбавлення волі може залишатись сумісним зі статтею 3 Конвенції, тільки якщо є як перспектива звільнення, так і можливість перегляду (ibid., §§ 109-10), оскільки засуджена особа може залишатись в ув’язненні лише за наявності законних пенітенціарних підстав для позбавлення волі. Цими підставами є покарання, запобігання, захист громадськості і виправлення. Велика Палата, зокрема, зазначила, що рівновага між такими підставами для позбавлення волі не є обов’язково статичною і протягом відбування вироку може змінюватись. Те, що було головною підставою для позбавлення волі на початку відбування покарання, після тривалого строку його відбування може зникнути. Тому ці фактори або зміни можуть бути оцінені виключно шляхом перегляду підстав для продовження позбавлення волі у відповідний момент відбування покарання. Якщо засудженого ув’язнено без жодних перспектив звільнення і без можливості перегляду вироку, існує ризик, що він ніколи не розкається у скоєному злочині: що б він не робив у тюрмі, незважаючи на виняткові успіхи у виправленні, його покарання залишатиметься постійним і незмінним (ibid., §§ 111-12). Тому Велика Палата постановила, що не сумісно з людською гідністю, яка є самою суттю системи Конвенції, силоміць позбавляти особу свободи без мотивування її до виправлення і надання їй шансу одного дня здобути свободу (ibid., § 113). Вона зазначила, що тепер європейське і міжнародне право чітко підтримує принцип, що всі засуджені, в тому числі до довічного позбавлення волі, повинні мати можливість виправлення і перспективу звільнення за умови його успішності (ibid., § 114). Хоча покарання залишається однією з цілей позбавлення волі, європейська кримінально-правова політика, втілена у правилах 6, 102.1 і 103.8 Європейських пенітенціарних правил, резолюції 76(2) і рекомендаціях 2003(23) і 2003(22) Комітету Міністрів, заявах КЗК, практиці низки держав-учасниць і у міжнародному праві, висловленому, inter alia, у статті 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і у Загальних коментарях щодо цієї статті, зараз наголошує на виправній меті позбавлення волі, навіть у випадку довічного позбавлення волі (ibid., §§ 115-18).
246. На підставі цього аналізу Велика Палата вирішила скасувати попереднє рішення Палати і встановити наступне стосовно довічного позбавлення волі:
(a) Стосовно довічного позбавлення волі стаття 3 Конвенції має тлумачитись як така, що вимагає можливості пом’якшення цього вироку у розумінні перегляду, який дозволяє державним органам вирішити, чи зміни в особі, засудженій до довічного позбавлення волі, є значними настільки, і успіх у виправленні був досягнений протягом відбуття вироку, щоб означати, що продовження позбавлення волі більше не може бути виправданим на законних пенітенціарних підставах (ibid., § 119);
(b) З огляду на можливість розсуду, яка має бути надана державам-учасницям у питаннях кримінального правосуддя і постановлення вироків, завдання Суду полягає не в тому, щоб встановлювати форму (виконавчу або судову), у якій має відбуватись такий перегляд, або визначати, коли він має відбуватись. Проте матеріали з порівняльного і міжнародного права чітко підтримують запровадження спеціального механізму, який гарантуватиме перегляд не пізніше, ніж через двадцять п’ять років після постановлення вироку про довічне позбавлення волі, з наступним періодичним переглядом (ibid., § 120);
(c) Якщо національне право не передбачає можливості такого перегляду, довічне позбавлення волі не відповідатиме стандартам статті 3 Конвенції (ibid., § 121);
(d) Хоча неодмінний перегляд є потенційною подією, яка слідує неодмінно за відбуванням покарання, особа, засуджена до довічного позбавлення волі, не має бути змушена чекати і відбувати невстановлену кількість років свого покарання перед тим, як мати можливість подати скаргу про те, що правові обставини її вироку не відповідають у цьому розумінні вимогам статті 3 Конвенції. Це суперечитиме як правовій визначеності, так і загальним принципам щодо статусу потерпілого в розумінні цього визначення за статтею 34 Конвенції. Окрім того, у випадках, коли вирок на момент постановлення відповідно до національного права є незмінним, було б дивним очікувати, що засуджений працюватиме над своїм виправленням не знаючи, чи колись у майбутньому може бути запроваджено механізм, який дозволить йому на підставі такого виправлення отримати можливість звільнення. Особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має знати з моменту постановлення вироку, що вона має зробити, аби отримати можливість звільнення і за яких умов, включно з тим, коли може відбутись перегляд вироку або коли можна буде просити про це. Тому якщо національне право зовсім не передбачає механізму або можливості для перегляду довічного позбавлення волі, несумісність зі статтею 3 Конвенції на цій підставі постає вже у сам момент постановлення вироку про довічне позбавлення волі, а не на наступних стадіях відбуття покарання (ibid., § 122).
(b) Застосування цих принципів у даній справі
247. Суд спочатку зазначає, що пан Харакчієв не намагався стверджувати, що його вирок як такий був явно невідповідним щодо тяжкості скоєних злочинів, або що вже не існувало законних пенітенціарних підстав для продовження позбавлення його волі (див. Vinter і Інші, цитовано вище, § 102). Його заперечення були спрямовані швидше проти наслідків цього вироку.
248. У Болгарії покарання довічним позбавленням волі без заміни вироку (якого доти ніколи не було в болгарському кримінальному праві) було запроваджене у грудні 1998 року, коли парламент офіційно скасував смертну кару (див. вище параграфи 51, 52 і 58). Ця кара (що підтверджують і зауваження Уряду у даній справі) вважається “тимчасовою” і “винятковою” і обмежується злочинами (a) які “загрожують основам Республіки” або інші особливо тяжкими умисними злочинами і (b) і якщо “цілі покарання ... не можуть бути досягнені шляхом менш тяжкого покарання” (див. вище параграфи 59 і 60). У той же час існує покарання у вигляді “звичайного” довічного позбавлення волі, запровадженого у 1995 році, яке може бути змінене (див. вище параграфи 56, 65 і 71).
249. Суд далі зазначає, що покарання довічним позбавленням волі без заміни вироку вважалось “тимчасовим” і “винятковим”, і що проект нового Кримінального кодексу, нещодавно, наприкінці січня 2014 року, поданий Урядом до парламенту, передбачає тільки “звичайне” довічне позбавлення волі, яке може бути змінене (див. вище параграф 67), тому що, відповідно до пояснювальної записки до цього проекту Кодексу, довічне позбавлення волі без заміни вироку “на цей час вважається надто негуманним з огляду на відсутність будь-якої надії для осіб, засуджених до нього” (див. вище параграф 68). Тому після прийняття цей кодекс надаватиме особам, засудженим до довічного позбавлення волі без заміни вироку, таку ж перспективу надії на перегляд вироку, як і тим, хто відбуває довічне позбавлення волі.
250. Вибір держави щодо системи кримінального правосуддя, включно з переглядом вироку і умовами звільнення, перебуває, як вже зазначалось, в принципі поза обсягом нагляду, який здійснює Суд, і саме накладення вироку з довічним позбавленням волі на дорослого злочинця не заборонене статтею 3 або будь-якою іншою статтею Конвенції.
251. З огляду на юриспруденцію, перед Судом постає питання про те, чи покарання, накладене на пана Харакчієва, можна вважати незмінним, тобто, чи існує перспектива звільнення і можливість перегляду. У зв’язку з цим Суд зазначає, що хоча болгарське право не дозволяє пану Харакчієву умовно-дострокового звільнення, яке може бути застосоване лише до осіб, які відбувають позбавлення волі зі встановленим строком, (див. вище параграф 70), і хоча пан Харакчієв не може сподіватись на рішення суду про заміну його довічного ув’язнення на менш тяжке покарання, закон передбачає два заходи президентського помилування: або повне помилування, або заміна вироку (див. вище параграфи 72-74). У випадку повного помилування пан Харакчієв може бути звільнений негайно і безумовно. У випадку заміни вироку, навіть на звичайне довічне позбавлення волі, як трапилось із іншим засудженим у січні 2013 року (див. вище параграфи 99-101), пан Харакчієв зможе просити суд про заміну вироку і потім, можливо, про умовно-дострокове звільнення.
252. У справі Iorgov (№ 2) ([Iorgov проти Болгарії (№ 2), № 36295/02, 2 вересня 2010 року], §§ 48-60), постановленій після рішення у справі Kafkaris (цитовано вище), але до рішення у справі Vinter і Інші (цитовано вище), Палата П’ятої секції Суду вивчила ці конституційні і законодавчі положення і їхнє застосування до 2009 року включно. Вона зазначила, що хоча між 2002 і 2009 роками президентське право помилування було здійснене у випадку 477 засуджених, жодній особі, засудженій до довічного позбавлення волі без зміни вироку, не було дароване помилування. Проте Палата дійшла висновку, що, з огляду на обставини справи, не можна вважати, що пан Іоргов, засуджений до довічного позбавлення волі без зміни вироку, був позбавлений будь-якої надії колись звільнитися з тюрми. Хоча станом на листопад 2009 року жодній особі, засудженій до довічного позбавлення волі, не було дароване президентське помилування, цього не достатньо, аби довести, що довічне позбавлення волі без зміни вироку у Болгарії є de facto незмінним. Це покарання було запроваджене у Болгарії відносно недавно, у грудні 1998 року, після офіційного скасування смертної кари. Тобто малоймовірно, щоб велика кількість осіб, яка відбувала таке покарання, включно з паном Іорговим, провела значний за тривалістю строк у тюрмі, аби мати право на президентське помилування. Ніщо не вказувало на те, що якби пан Іоргов вчасно клопотав про помилування, його заява не була б належно вивчена за широким переліком критеріїв. Тому не можна вважати, що він не мав жодної надії на звільнення, і тому не було порушення статті 3 Конвенції (див. Iorgov (№ 2), цитовано вище, §§ 52-60).
253. Проте з огляду на останнє рішення Великої Палати, в параграфі 122 рішення у справі Vinter і Інші (цитовано вище у параграфі 246(d)), Суд не може застосувати той же підхід у даній справі. Цей підхід ґрунтується на припущенні, що відсутність реальної можливості отримати заміну вироку до довічного позбавлення волі може становити порушення статті 3 Конвенції тільки тоді, коли настав момент, на який засуджений вже відбув достатньо тривалий строк і досяг значних успіхів, аби мати реальний шанс переконати уповноважений орган змінити його вирок. Це припущення знаходить підтвердження у рішеннях національних судів і більшості Палати у справі Vinter і Інші, яка схилилась до думки, що незмінне довічне позбавлення волі спричиняє порушення статті 3 Конвенції тільки і тоді, коли настав момент, коли наступне позбавлення волі є для засудженого невиправданим (див. Vinter і Інші, цитовано вище, §§ 48, 49, 56, 87 і 91). У тій справі Велика Палата однозначно відкинула таке мотивування (ibid., § 122).
254. Отже у даній справі, окрім вивчення чинних положень, які визначають можливість для тих, хто, як і пан Харакчієв, відбуває довічне позбавлення волі без заміни вироку, просити про зміну такого вироку, Суд має перевірити, чи болгарське право передбачало належну можливість переглянути вирок пана Харакчієва на момент, коли він став остаточним (листопад 2004 року) і потім.
255. Зрозуміло, що цей вирок, принаймні після внесення поправки до статті 74 Кримінального кодексу 1968 року, чинної починаючи з 13 жовтня 2006 року (див. вище параграф 74), є de jure змінним. Проте не зрозуміло, чи було так до внесення поправки. У формулюванні до 13 жовтня 2006 року стаття 74 хоча однозначно і не виключала цю можливість, але і чітко не вказувала, що право президентського помилування застосовується і до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі (див. вище параграф 73). Оскільки до жовтня 2006 року не було випадків, коли Президент або Віце-президент здійснювали право помилування щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі (див. вище параграф 87), і оскільки не існувало авторитетного сучасного тлумачення права, яке регулює президентське помилування, важко сказати, чи цю статтю можна вважати, самостійно або в сукупності за статтею 98, пункт 11, Конституції 1991 року, такою, що означає, що це покарання підпадає під дію президентського помилування, навіть незважаючи на те, що про це точно не зазначено у тексті цієї статті. Ця непевність постає з висловлювань парламентарів під час дебатів із запровадження довічного позбавлення волі без заміни вироку (див. вище параграфи 63 і 64), із самого факту, що законодавець вирішив за потрібне висвітлити це питання шляхом поправок до закону, а також з факту, що у 2012 року група парламентарів звернулась до Конституційного суду за обов’язковим тлумаченням статті 98, пункт 11, Конституції 1991 року, зокрема щодо того, чи право президентського помилування стосується усіх видів кримінальних покарань (див. вище параграф 76). За таких обставин Суд не переконаний, що на момент набуття законної сили вироком щодо пана Харакчієва було зрозуміло, чи він є de jure змінним.
256. Якби було так, Суд не певен, що протягом цього часу вирок щодо пана Харакчієва був також і de facto змінним, і що протягом позбавлення волі можна було вважати, що він знав про існування механізму, який дійсно дозволив би йому клопотати про звільнення.
257. Відповідно до чинної системи, яка ґрунтується на рішенні Президента, який обіймає посаду починаючи з січня 2012 року, і на практиці Комісії з помилування, заснованій їм у той же час (див. вище параграфи 90-107), і, головне, на обов’язковому тлумаченні Конституційним судом у квітні 2012 року статті 98, пункт 11, Конституції 1991 року (див. вище параграфи 76-83), спосіб здійснення президентського права помилування є достатньо чітко визначеним.
258. Зокрема, Конституційний суд визначив обсяг цього повноваження і постановив, що воно має здійснюватись у законний спосіб, беручи до уваги рівноправність, гуманність, співчуття, милосердя, а також стан здоров’я і сімейне становище засудженого злочинця. У випадках, коли здійснення права помилування стосується не всього вироку, а його частини, дуже важливо врахувати будь-які позитивні зміни у особі засудженого злочинця. Цей суд постановив, що хоча Президент або Віце-президент не зобов’язаний наводити підстави у окремих справах, він має повідомити про загальні критерії для здійснення права помилування. Зрештою, суд постановив, що декрет про помилування може бути оскаржений до нього за певних обмежувальних умов, зокрема щодо права звернення (див. вище параграфи 76-83). Це рішення надає вагомі гарантії, що президентське право помилування здійснюватиметься у послідовний і загалом передбачуваний спосіб.
259. Окрім того, регламент роботи Комісії з помилування при Віце-президенті каже, що комісія у своїй роботі має брати до уваги, inter alia, відповідну юриспруденцію міжнародних судів і інших органів щодо інтерпретації і застосування міжнародно-правових документів з прав людини, чинних у Болгарії (див. вище параграф 91). Практика діяльності комісії, від моменту початку її роботи на початку 2012 року, особливо стосовно оприлюднення критеріїв, якими вона керується під час розгляду клопотань про помилування, підстав для рекомендації Віце-президенту щодо здійснення права помилування у конкретних справах, і відповідних статистичних даних (див. вище параграфи 94-107), також збільшили прозорість процедури з дарування помилування і є додатковою гарантією послідовного і прозорого здійснення цього президентського повноваження.
260. Зрештою, слід взяти до уваги той факт, що вже в грудні 2012 року Комісія з помилування запропонувала Віце-президенту замінити довічне позбавлення волі без зміни вироку на звичайне на підставі виправлення засудженого, і що в січні 2013 року Віце-президент погодився з цією пропозицією (див. вище параграфи 99-101). Як зазначила Комісія, а також Уряд у своїх зауваженнях, цей випадок доводить іншим особам, засудженим до довічного позбавлення волі, таким як пан Харакчієв, що вони можуть поліпшити своє становище (див. вище параграф 100).
261. Тому якщо чинні і наступні Президент і Віце-президент продовжуватимуть здійснювати право помилування відповідно до приписів, запроваджених Конституційним судом у 2012 році, і практики, закріпленої протягом того ж року, довічне позбавлення волі пана Харакчієва можна вважати de facto змінним, і починаючи з цього моменту можна вважати, що він знав про існування механізму, який дозволив би йому клопотати про звільнення або зміну вироку. Дійсно, деякі з чинних правил закріплені не у Конституції або законі, а у декреті Президента. Проте, як вже зазначалось, Суд не повинен встановлювати форму, у якій має відбуватись такий перегляд.
262. Однак цього не можна сказати щодо часу між моментом набуття вироком чинності (листопад 2004 року) і принаймні першими місяцями 2012 року. В адміністрації попереднього Президента, який обіймав посаду протягом двох каденцій, вперше між 22 січня 2002 року і 22 січня 2007 року і вдруге між 22 січня 2007 року і 22 січня 2012 року, спосіб, у який здійснювалось право президентського помилування, був досить нечітким, жодного разу не було оприлюднено керівні принципи і підстави для окремих рішень про дарування помилування (див. вище параграф 87). Дійсно, Суд не може оминути той факт, що під час дебатів у 1998 році парламентарі хотіли переконатись, що президентське повноваження не здійснюватиметься щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі без зміни вироку, і що у 2012 році парламент вирішив заснувати тимчасову комісію для розслідування цього питання (див. вище параграф 89). Не було і конкретних прикладів, щоб особи у становищі, подібному до пана Харакчієва, могли сподіватись на здійснення цього повноваження (на противагу справі Kafkaris, цитовано вище, § 103). Водночас відсутність таких прикладів може бути пояснена тим, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі без зміни вироку було запроваджене у болгарському праві незадовго до того, у грудні 1998 року, і тому малоймовірно, що велика кількість осіб, які відбували таке покарання, провела на той момент достатньо довгий час у тюрмі, щоб мати право на помилування (див. Iorgov (№ 2), цитовано вище, §§ 56-57). Проте поєднання повної відсутності формальних чи навіть неформальних гарантій щодо здійснення президентського права помилування, в сукупності з відсутністю будь-яких прикладів, які дозволили б припустити, що особа, яка відбуває довічне позбавлення волі, може і за яких обставин отримати зміну такого вироку, змушують Суд дійти висновку, що між листопадом 2004 року і початком 2012 року вирок пана Харакчієва не можна вважати de facto змінним. Із параграфа 122 рішення Великої Палати у справі Vinter і Інші (цитовано вище у параграфі 246(d)) слідує, що у такому типі справ порушення статті 3 Конвенції полягає у позбавленні засудженого на будь-який час будь-якої надії на звільнення, якою б слабкою не було ця надія.
263. Тобто у даній справі, у якій заявники подали також серйозні скарги щодо режиму і умов позбавлення волі (див. вище параграф 179), Суд має вивчити і наступний аспект: чи з огляду на режим і умови позбавлення волі пана Харакчієва його можна вважати таким, хто мав реальну можливість виправитись і, таким чином, намагатись переконати Президента або Віце-президента здійснити щодо нього право помилування. У зв’язку з цим слід також зазначити, що у справі Vinter і Інші (цитовано вище, § 122) Велика Палата постановила, що “особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має знати з моменту постановлення вироку, що вона має зробити, аби отримати можливість звільнення і за яких умов” (див. вище параграф 246(d)).
264. Хоча Конвенція не гарантує право на виправлення як таке і статтю 3 не можна вважати такою, що накладає на державні органи абсолютне зобов’язання забезпечити засудженим програми і заходи (такі як навчання або поради) з виправлення або реінтеграції, проте вона вимагає, аби державні органи дали особам, засудженим до довічного позбавлення волі, хоча б віддалений шанс одного дня повернутись на свободу. Аби такий шанс був реальним і конкретним, державні органи повинні також дати особам, засудженим до довічного позбавлення волі, належну можливість виправитись. Так Суд вже мав нагоду відзначити, що останніми роками існує тенденція до надання більшої уваги виправленню, яке полягає у ресоціалізації шляхом посилення особистої відповідальності (див. Dickson проти Сполученого Королівства [ВП], № 44362/04, § 28, ECHR 2007-V, і Vinter і Інші, цитовано вище, §§ 113-18). Це цілком відповідає першій цілі кримінального покарання, визначеній у статті 36 болгарського Кримінального кодексу (див. вище параграф 53), а також статті 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, чинного в Болгарії з 1970 року, яка каже, що головною метою поводження із засудженими є їх виправлення і соціальна реабілітація (див. вище параграфи 157 і 158). Про це ж йдеться і в кількох інших правових джерелах, яким Суд, попри їхню необов’язковість, надає великої ваги (див., mutatis mutandis, Rivière [Rivière проти Франції, № 33834/03, 11 червня 2006 року], § 72, і Dybeku [Dybeku проти Албанії, № 41153/06, 18 грудня 2007 року], § 48 ...): правила 6, 33.3, 102.1 і 107.1 Європейських пенітенціарних правил 2006 року, пункти 6 і 11 резолюції 76(2) Комітету Міністрів, і параграфи 2 in fine, 5 і 33 рекомендації 2003(23) про забезпечення адміністраціями місць позбавлення волі виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк, в яких наголошується на заходах, які адміністрація місць позбавлення волі має вжити, аби забезпечити реінтеграцію і виправлення усіх засуджених, включно із засудженими до довічного позбавлення волі (див. вище параграфи 159, 161 і 162).
265. Звичайно, це є галуззю, у якій держави-учасниці мають широку можливість розсуду. Проте режим і умови утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не можна через це оминати увагою. Ці режим і умови мають бути такими, щоб дозволити особам, засудженим до довічного позбавлення волі, намагатись змінити себе, аби одного дня мати можливість просити про зміну вироку.
266. Хоча зараз в Болгарії особи, засуджені до довічного позбавлення волі, “мають знати, що вони мають зробити, аби отримати можливість звільнення і за яких умов (див. вище параграф 246(d)), такі засуджені, як пан Харакчієв, на противагу становищу пана Іоргова, чий режим було поступово пом’якшено шляхом “експерименту” у тюрмі міста Плевен (див. вище параграф 209), як правило утримуються за особливо суворим режимом, який спричиняє майже повну ізоляцію і дуже обмежені можливості соціальних контактів, роботи і освіти ... У даній справі, незважаючи на деякі зміни режиму утримання, в дійсності пан Харакчієв залишався майже постійно замкненим у камері і ізольованим від решти засуджених, мав дуже мало можливості для встановлення соціальних контактів або роботи потягом усього часу позбавлення волі (див. вище параграфи 12, 23, 32 і 177). На думку Суду, руйнівні наслідки такого суворого режиму, в сукупності з незадовільними матеріальними умовами, в яких утримувався пан Харакчієв, повинні були серйозно послабити можливість його виправлення і, отже, отримання реальної надії, що одного дня він може досягти успіху і довести його, аби отримати пом’якшення вироку. До цього слід додати відсутність послідовної періодичної оцінки його успіхів у виправленні. Дійсно, пан Харакчієв проходив щорічний психологічний огляд ... Проте слід відзначити, що Національні стандарти поводження з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, оприлюднені у 2007 році, спрямовані швидше на допомогу засудженим адаптуватись до вироку, а не на роботу у напрямку їх виправлення (див. вище параграф 135). Ці стандарти не пояснюють, чи позитивні зміни в особі засуджених до довічного позбавлення волі мають бути наслідком їхніх особистих зусиль або проактивного підходу з боку пенітенціарної адміністрації, як рекомендує КЗК (див. вище параграф 165).
267. З огляду на наведене, Суд робить висновок, що було порушення статті 3 Конвенції.
268. Роблячи такий висновок, Суд хотів би зазначити, що характер скарги пана Харакчієва (див. вище параграф 247) і встановлення порушення щодо цієї скарги не можна вважати такими, що дають йому перспективу певного звільнення.
...
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ
278. Відповідні частини статті 46 Конвенції звучать наступним чином:
“1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням. ...”
279. Відповідно до статті 46 Конвенції договірні сторони зобов’язались виконувати остаточні рішення Суду у кожній справі, стороною якої вони є, а за виконанням наглядає Комітет Міністрів. Відповідно, inter alia, рішення, у якому Суд встановлює порушення Конвенції або Протоколів до неї, накладає на державу-відповідача правове зобов’язання не лише сплатити відповідним особам присуджені відповідно до статті 41 суми справедливої сатисфакції, але й під наглядом Комітету Міністрів обрати загальні і/або, за потреби, індивідуальні заходи, які мають бути застосовані в межах її правової системи для припинення встановленого Судом порушення і за можливості відшкодування його наслідків. Перш за все сама держава, під наглядом Комітету Міністрів, обирає засоби, які мають бути застосовані у її національній правовій системі для виконання цього зобов’язання. Проте, щоб допомогти державі-відповідачу виконати свої зобов’язання за статтею 46, Суд може вирішити вказати вид індивідуальних і/або загальних заходів, які можна вжити з метою припинення становища, існування якого було встановлене (див., як останнє рішення, Stanev проти Болгарії [ВП], № 36760/06, §§ 254-55, ECHR 2012).
280. Встановлене у даній справі порушення статті 3 Конвенції щодо режиму і умов утримання заявників великою мірою витікає із відповідних положень Закону про виконання покарань і досудове затримання 2009 року і його підзаконних положень (див. вище параграфи 203-214). Воно виявляє системну проблему, яка вже спричинила подібні заяви (див. Chervenkov [Chervenkov проти Болгарії (№ 45358/04, 27 листопада 2012 року], §§ 50 і 69-70, і Sabev [Sabev проти Болгарії (№ 27887/06, 28 травня 2013 року], §§ 72 і 98-99, обоє цитовано вище), і може й надалі спричиняти подібні заяви. Характер порушення вказує на те, що для належного виконання цього рішення держава-відповідач має реформувати, бажано законодавчим шляхом, правову базу тюремного режиму, який застосовується до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі обох видів. Ця реформа, на необхідність якої неухильно вказує КЗК починаючи з 1999 року ..., має спричинити (a) скасування автоматичного застосування дуже суворого тюремного режиму, який, як правило, зараз застосовується до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, протягом перших п’яти років відбуття покарання, і (b) запровадження положень, які передбачали б, що спеціальний режим безпеки накладається і зберігається на підставі індивідуальної оцінки ризику кожного засудженого і застосовується лише доти, доки є суворо необхідним.
...
З ЦИХ ПРИЧИН СУД, ОДНОГОЛОСНО,
...
5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції щодо неспроможності пана Харкчієва отримати пом’якшення покарання у вигляді довічного позбавлення волі без заміни вироку з моменту, коли він став остаточним;
6. Постановляє, що встановлення порушення статті 3 Конвенції щодо неспроможності пана Харкчієва отримати пом’якшення покарання у вигляді довічного позбавлення волі без заміни вироку з моменту, коли він став остаточним, становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої він зазнав через це;
...
Складено англійською мовою і повідомлено письмово 8 липня 2014 року відповідно до статті 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Фатош АраджиІнета Зімєлє
Заступник секретаряГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy