© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА «Hirsi Jamaa ТА ІНШІ ПРОТИ ІТАЛІЇ»
(Заява № 27765/09)
РІШЕННЯ
Страсбург
23 лютого 2012 року
Це рішення є остаточним, але воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Hirsi Jamaa та інші проти Італії»,
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:
Ніколас Братца (Nicolas Bratza), Голова,
Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa),
Франсуаза Тюлькенс (Françoise Tulkens),
Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),
Ніна Вайіч (Nina Vajić),
Дін Шпільман (Dean Spielmann),
Пер Лоренцен (Peer Lorenzen),
Лільяна Мійовіч (Ljiljana Mijović),
Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),
Джорджіо Малінверні (Giorgio Malinverni),
Мір’яна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Ішил Каракас (Işıl Karakaş),
Кристина Пардалос (Kristina Pardalos),
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Вінсент Е. де Гаетано (Vincent A. de Gaetano),
Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque), судді,
та Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), Заступник Секретаря,
Після наради за зачиненими дверима 22 червня 2011 року та 19 січня 2012 року,
Постановляє таке рішення, прийняте в останню зазначену дату:
ПРОЦЕДУРА Справу розпочато за заявою (№ 27765/09) проти Італійської Республіки, поданою до Суду 26 травня 2009 року згідно статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») одинадцятьма громадянами Сомалі та тринадцятьма громадянами Еритреї («заявники»), чиї імена та дати народження перераховані у списку, що додається до цього рішення. Заявники були представлені паном А.Г. Ланою (A.G. Lana) та паном А. Саккуччі (A. Saccucci), юристами, що практикують у Римі. Італійський уряд («уряд») був представлений його уповноваженою, пані Е. Спатафорою (E. Spatafora), та її заступницею, пані С. Коппарі (S. Coppari). Заявники, зокрема, стверджували, що їхнє повернення італійськими органами до Лівії порушило статтю 3 Конвенції та статтю 4 Протоколу № 4. Вони також скаржились на відсутність засобу правового захисту, який відповідав би вимогам статті 13 Конвенції та надав би їм можливість розгляду їхніх скарг. Заяву було передано до Другої Секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). 17 листопада 2009 року Палата Секції вирішила довести заяву до відома уряду Італії. 15 лютого 2011 року Палата, до складу якої увійшли наступні судді: Франсуаза Тюлькенс, Голова, Іренеу Кабрал Баррето (Ireneu Cabral Barreto), Драголюб Поповіч, Нона Цоцорія, Ішил Каракас, Кристина Пардалос та Гвідо Раймонді, а також Стенлі Найсміт (Stanley Naismith), Секретар Секції, вирішила поступитися юрисдикцією на користь Великої палати, про що жодна зі сторін не заперечувала (стаття 30 Конвенції та правило 72). Склад Великої палати був визначений згідно з положеннями статті 27 §§ 2 та 3 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду. Було вирішено, що Велика палата прийме рішення щодо прийнятності та суті справи одночасно (стаття 29 § 1 Конвенції). Заявники та уряд подали письмові зауваження по суті. На відкритому слуханні сторони відповіли на зауваження один одного (правило 44 § 5). Голова Палати надав дозвіл на участь у справі (стаття 36 § 2 Конвенції) Верховному Комісару Організації Об’єднаних Націй у справах біженців («ВКБ ООН»), Г’юман Райтс Вотч (Human Rights Watch), Юридичній клініці з прав людини Колумбійської юридичної школи, Консультативному центру з прав людини в Європі («Центр Ейр») (Aire Centre), Міжнародній амністії та Міжнародній федерації з прав людини («МФПЛ»), які, діючи спільно, надали письмові зауваження. Голова Суду надав дозвіл на участь у справі Верховному Комісару Організації Об’єднаних Націй з прав людини («ВКПЛ ООН»), який також надав зауваження. ВКПЛ ООН також отримав дозвіл на участь в усних слуханнях. 22 червня 2011 року в Палаці прав людини в Страсбурзі відбулось відкрите слухання (правило 59 § 3).
У Суді були присутні:
(a) від уряду
ПаніС. Коппарі, заступниця уповноваженої,
ПанД. Альбенціо (G. Albenzio), адвокат держави (Avvocato dello Stato);
(b) від заявників
Пан А.Г. Лана,
Пан A. Саккуччі, адвокати,
ПаніA. Сіроні (A. Sironi), консультант;
(c) від Верховного Комісару Організації Об’єднаних Націй у справах біженців, третьої сторони
ПаніM. Гарлік (M. Garlick), голова відділу політики та правової допомоги,
Європейський офіс,адвокат,
ПанК. Ваутерс (C. Wouters), головний радник з прав біженців,
відділ національного захисту,
ПанС. Бутруш (S.Boutruche), юридичний радник відділу політики та правової допомоги, Європейський офіс радники.
Суд заслухав виступи пані Коппарі, пана Альбенціо, пана Лани, пана Саккуччі та пані Гарлік, а також їхні відповіді на запитання суддів.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
A. Перехоплення та повернення заявників до Лівії
Заявники, одинадцять громадян Сомалі та тринадцять громадян Еритреї, входили до групи близько двохсот осіб, які залишили Лівію на трьох човнах, маючи на меті потрапити на територію Італії.6 травня 2009 року, коли човни знаходились в 35 морських милях на південь від Лампедузи (Агрідженто) (Lampedusa (Agrigento)), тобто, в мальтійській пошуково-рятувальній зоні відповідальності, їх перехопили три судна італійської фінансової поліції (Guardia di Finanza) та берегової охорони.Пасажирів перехоплених човнів пересадили на італійські військові судна та повернули до Тріполі. Заявники стверджували, що під час цієї подорожі італійські органи не повідомили їх про їхній дійсний пункт призначення та не здійснили жодних кроків для їхньої ідентифікації.
Усі їхні особисті речі, в тому числі документи, що підтверджують особу, були конфісковані військовими.Коли мігранти прибули в порт Тріполі після десяти годин подорожі, їх передали лівійським органам. За версією подій заявників, вони заперечували проти їхньої передачі лівійським органам, але були змушені залишити італійські судна.На прес-конференції, яка відбулася 7 травня 2009 року, італійський міністр внутрішніх справ заявив, що операція з перехоплення суден у відкритому морі та повернення мігрантів до Лівії була наслідком набрання чинності 4 лютого 2009 року двосторонніх угод, укладених з Лівією, і була важливим поворотним моментом у боротьбі з нелегальною імміграцією. У промові, виголошеній у Сенаті 25 травня 2009 року, міністр заявив, що з 6 по 10 травня 2009 року у відкритому морі було перехоплено більш ніж 471 нелегальних мігрантів та передано до Лівії згідно з цими двосторонніми угодами. Після того, як міністр пояснив, що операції були проведені в застосування принципу співробітництва між державами, він заявив, що політика повернення була дуже ефективною в боротьбі з нелегальною імміграцією. За словами міністра внутрішніх справ, ця політика перешкоджала діяльності злочинних угруповань, що займаються контрабандою та торгівлею людьми, допомагала рятувати життя на морі та істотно скорочувала висадки нелегальних мігрантів на італійське узбережжя, які в травні 2009 року скоротилися в п’ять разів порівняно з травнем 2008 року.Згідно з двосторонніми угодами, укладеними з Лівією, протягом 2009 року Італія здійснила дев’ять операцій у відкритому морі по перехопленню нелегальних мігрантів.
B. Доля заявників та їхні контакти з представникамиЗгідно з інформацією, наданою Суду представниками заявників, двоє заявників, пан Мохамед Абукар Мохамед (Mohamed Abukar Mohamed) та пан Хасан Шаріфф Аббірахман (Hasan Shariff Abbirahman) (відповідно, №№ 10 та 11 у списку, що додається до цього рішення), померли за невідомих обставин після подій, що розглядаються в цій справі.Після подачі цієї заяви адвокати могли підтримувати контакт з іншими заявниками, з якими можна було зв’язатися по телефону та електронною поштою.
У період з червня по жовтень 2009 року чотирнадцять заявників (зазначених у списку) отримали статус біженця ВКБ ООН у Тріполі.Після революції, яка спалахнула в Лівії в лютому 2011 року та змусила багатьох людей втекти з країни, якість контактів між заявниками та їхніми представниками погіршилася. На даний час адвокати підтримують контакт з шістьма заявниками:
(i) пану Ерміасу Берхане (Ermias Berhane) (№ 20 у списку) вдалося незаконно потрапити на італійський берег. 21 червня 2011 року Управління у справах біженців м. Кротоне надало йому статус біженця;
(ii) пан Хабтом Цегай (Habtom Tsegay) (№ 19 у списку) наразі знаходиться в таборі Чуча в Тунісі. Він планує повернутися до Італії;
(iii) пан Кіфтом Тесфазіон Кідан (Kiflom Tesfazion Kidan) (№ 24 у списку) проживає на Мальті;
(iv) пан Хайєлом Могос Кідане (Hayelom Mogos Kidane) та пан Валду Хабтемчаел (Waldu Habtemchael) (відповідно, №№ 23 та 13 у списку) проживають у Швейцарії, де вони чекають відповіді на свої клопотання про надання їм міжнародного захисту;
(v) пан Роберл Абзінгхі Йоханнес (Roberl Abzighi Yohannes) (№ 21 у списку) проживає в Беніні.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Кодекс мореплавства ІталіїСтаття 4 Кодексу мореплавства від 30 березня 1942 року, зі змінами, внесеними в 2002 році, передбачає наступне:
«Італійські судна, що знаходяться у відкритому морі, а також літаки, що знаходяться у повітряному просторі, на який не поширюється державний суверенітет, вважаються італійською територією».
B. Двосторонні угоди між Італією та Лівією29 грудня 2007 року Італія та Лівія підписали в Тріполі двосторонню угоду про співпрацю в боротьбі з нелегальною імміграцією. У той же день обидві держави підписали додатковий протокол, який передбачав оперативні та технічні заходи з реалізації зазначеної Угоди. Згідно статті 2 Угоди:
[переклад Секретаріату]
«Італія та «Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія» зобов’язуються організувати морське патрулювання з використанням шести суден, які надаються Італією на тимчасовій основі. На суднах повинні бути змішані екіпажі, які складаються з лівійського персоналу та італійських офіцерів поліції, які забезпечують підготовку, керівництво та технічну допомогу з питань експлуатації та управління суднами. Інспектування та пошуково-рятувальні операції повинні здійснюватись у районах відправлення та транзиту суден, які використовуються для перевезення нелегальних іммігрантів, як в лівійських територіальних водах, так і в міжнародних водах, у відповідності з чинними міжнародними конвенціями та згідно з оперативними заходами, які будуть визначені обома державами».
Крім того, Італія зобов’язалася передати Лівії на період трьох років три судна без прапору (стаття 3 Угоди) та заохочувати органи Європейського Союзу (ЄС) укласти рамкову угоду між ЄС та Лівією (стаття 4 Угоди).
Нарешті, згідно зі статтею 7 двосторонньої угоди, Лівія зобов’язалася «координувати свої дії з діями країн походження в цілях скорочення нелегальної імміграції та забезпечення репатріації іммігрантів».
4 лютого 2009 року Італія та Лівія підписали в Тріполі Додатковий протокол, спрямований на зміцнення двостороннього співробітництва в боротьбі з нелегальною імміграцією. Цей протокол частково змінив угоду від 29 грудня 2007 року, зокрема, шляхом включення нової статті, яка передбачала:
«Обидві держави зобов’язуються організувати морське патрулювання з використанням спільного екіпажу, що складається з рівного числа італійських та лівійських членів екіпажу, які мають однаковий досвід та навички. Патрулювання має проводитись у лівійських та міжнародних водах під контролем лівійського персоналу та за участю італійських членів екіпажу, а також в італійських та міжнародних водах під контролем італійського персоналу та за участю лівійських членів екіпажу.
Право власності на судна, надані Італією за змістом статті 3 Угоди від 29 грудня 2007 року, остаточно переходить до Лівії.
Обидві держави зобов’язуються репатріювати незаконних іммігрантів та укладати угоди з країнами походження з метою обмеження нелегальної імміграції».30 серпня 2008 року Італія та Лівія підписали в Бенгазі Договір про дружбу, партнерство та співробітництво, стаття 19 якого містить положення про необхідність докладання зусиль із запобігання нелегальної імміграції в країнах походження міграційних потоків. Згідно статті 6 цього Договору, Італія та Лівія зобов’язалися діяти відповідно до принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй та Загальної декларації прав людини.Згідно із заявою італійського міністра оборони, дія угод між Італією та Лівією була призупинена після подій 2011 року.
III. ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА
A. Женевська конвенція про статус біженців 1951 рокуІталія ратифікувала Женевську конвенцію про статус біженців 1951 року («Женевська конвенція»), яка дає визначення ситуаціям, в яких держава повинна надавати статус біженця особам, які за ним звертаються, а також передбачає права та обов’язки таких осіб. Статті 1 та 33 § 1 Конвенції передбачають:
Стаття 1
«У цій Конвенції термін «біженець» означає особу, яка ... через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань».
Стаття 33 § 1
«1. Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання...».
У своїй Записці про міжнародний захист від 13 вересня 2001 року (A/AC.96/951, § 16), ВКБ ООН, до функцій якого входить нагляд за тим, як держави-учасниці застосовують Женевську конвенцію, зазначено, що принцип невидворення, викладений у статті 33, був:
«...основоположним принципом захисту, закріпленим в Конвенції, до якого не допускаються ніякі застереження. У багатьох відносинах, цей принцип є логічним доповненням до права звернення за притулком, визнаним у Загальній декларації прав людини. На сьогоднішній день він вважається нормою міжнародного звичаєвого права, обов’язковою для всіх держав. Крім того, міжнародне право прав людини встановило принцип невидворення в якості основного компоненту абсолютної заборони катувань та жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Обов’язок невидворення також застосовується до біженців незалежно від їхнього офіційного визнання, таким чином вочевидь включаючи осіб, які звертаються за наданням притулку, але статус яких ще підлягає встановленню. Він включає в себе будь-які заходи держави, які можуть мати ефект повернення особи, яка звертається за наданням притулку, або біженця до кордонів держави, де їхнім життю чи свободі загрожує небезпека або де вони наражаються на ризик стати жертвами переслідувань. Це включає в себе відмову в дозволі перетнути кордон, перехоплення та непряме видворення - як в індивідуальних ситуаціях, коли особа звертається за надання притулку, так і в ситуаціях масового припливу осіб».
B. Конвенція Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року («Конвенція Монтего-Бей»)Відповідні положення Конвенції Монтего-Бей передбачають наступне:
Стаття 92
Статус суден
«1. Судно повинно плавати під прапором тільки однієї держави i, крім виняткових випадків, прямо передбачених у міжнародних договорах або в цій Конвенції, підпорядковується її виключній юрисдикції у відкритому морі...».
Стаття 94
Обов’язки держави прапору судна
«1. Кожна держава ефективно здійснює в адміністративних, технічних та соціальних питаннях свою юрисдикцію та контроль над суднами, які плавають під її прапором.
...»
Стаття 98
Обов’язок надавати допомогу
«1. Кожна держава зобов’язує капітана будь-якого судна, що плаває пiд її прапором, наскільки капітан може це виконати, не наражаючи на серйозну небезпеку судно, екіпаж чи пасажирів:
а) надавати допомогу будь-якій знайдені в морі особі, якій загрожує загибель;
b) прямувати якомога швидше на допомогу потерпаючим, якщо йому було повідомлено, що вони потребують допомоги, наскільки на таку дію з його боку можна розумно розраховувати;
...».
C. Міжнародна Конвенція про пошук та рятування на морі 1979 року («Конвенція про пошук та рятування») (зі змінами 2004 року)Підпункт 3.1.9 Конвенції про пошук та рятування передбачає:
«Сторони координують діяльність та співпрацюють з тим, щоб капітани суден, які надають допомогу, приймаючи на борт осіб, які терплять лихо на морі, звільнялись від своїх зобов’язань з мінімальним подальшим відхиленням від передбаченого рейсу судна за умови, що звільнення капітана судна від цих зобов’язань не загрожує подальшій безпеці життя на морі. Сторона, відповідальна за пошуково-рятувальний район, в якому надається така допомога, несе основну відповідальність за забезпечення такої координації і співпраці з тим, щоб врятовані особи, яким була надана допомога, були висаджені з судна, яке надало допомогу, та були доставлені в безпечне місце, беручи до уваги конкретні обставини справи та керівні принципи, розроблені Організацією (Міжнародною морською організацією). У таких випадках відповідні сторони повинні організувати висадку, яку треба здійснити як тільки видасться розумна нагода».
D. Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності («Протокол Палермо») (2000 року)Стаття 19 § 1 Протоколу Палермо передбачає:
«1. Ніщо в цьому Протоколі не зачіпає інших прав, зобов’язань та відповідальності держав і окремих осіб відповідно до міжнародного права, включаючи міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини і, зокрема, коли вони застосовуються, Конвенцію 1951 року та Протокол 1967 року, що стосується статусу біженців, а також принцип невидворення, закріплений у них».
E. Резолюція 1821 (2011) Парламентської Асамблеї Ради Європи21 червня 2011 року Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію про перехоплення та рятування на морі шукачів притулку, біженців та нелегальних мігрантів, яка передбачає наступне:
«1. Контроль за південними кордонами Європи став першочерговим пріоритетом регіону. Європейський континент зіткнувся з відносно масштабним напливом мігрантів, які прибувають морем з Африки, потрапляючи до Європи переважно через Італію, Мальту, Іспанію, Грецію та Кіпр.
2. Мігранти, біженці, шукачі притулку та інші особи з ризиком для життя прибувають до південного узбережжя Європи, головним чином на суднах, негідних для плавання. Такі подорожі, що завжди здійснюються нелегально, в своїй більшості на суднах без прапора, з ризиком потрапити до рук злочинних мереж, що займаються незаконним ввезенням мігрантів та торгівлею людьми, відображають відчай пасажирів, які не мають законних і, головне, безпечних засобів потрапити до Європи.
3. Хоча в останні роки чисельність осіб, які прибувають морем, різко знизилася в результаті зміни міграційних маршрутів (зокрема, в напрямку сухопутного кордону між Туреччиною та Грецією), Парламентська Асамблея, нагадуючи, зокрема, про резолюцію 1637 (2008) ««Люди в човнах» біля берегів Європи: змішані міграційні потоки прибувають до південної Європи морським шляхом», ще раз висловлює свою глибоку занепокоєність з приводу заходів, що здійснюються для того, щоб впоратися зі змішаними міграційними потоками, які прибули морським шляхом. Багато людей з суден, що потерпіли лихо в морі, були врятовані, а багато людей, які намагалися досягти берегів Європи, були відправлені назад, проте довгий список інцидентів зі смертельним результатом, - наскільки трагічних, настільки й передбачуваних, - зростає практично щоденно.
4. Крім того, нещодавня хвиля мігрантів, які прибули до Італії та Мальти в результаті заворушень у північній Африці, підтверджує, що Європа повинна завжди бути напоготові до можливого масового прибуття на її південне узбережжя нелегальних мігрантів, шукачів притулку та біженців.
5. Асамблея відзначає, що заходи, які здійснюються для того, щоб впоратися з потоками мігрантів, які прибувають морем, призводять до появи низки проблем, п’ять з яких викликають найбільшу занепокоєність:
5.1. незважаючи на існування ряду відповідних міжнародно-правових документів, які належним чином встановлюють права та обов’язки держав і осіб та які застосовуються в даній сфері, тлумачаться ці документи, судячи з усього, по-різному. Деякі держави не згодні з характером та обсягом своєї відповідальності в певних ситуаціях, а інші держави ставлять під сумнів застосовність у відкритому морі принципу невидворення;
5.2. хоча абсолютним пріоритетом у випадку перехоплення у відкритому морі є негайна висадка врятованих пасажирів у «безпечному місці», саме поняття «безпечного місця» не знаходить однозначного тлумачення серед усіх держав-членів. Проте очевидно, що поняття «безпечне місце» не повинно зводитися лише до надання людям фізичного захисту, але в обов’язковому порядку має також включати в себе повагу до їхніх основних прав;
5.3. розбіжності такого роду безпосередньо наражають на небезпеку життя людей, які потребують порятунку, зокрема, через затримку або зрив рятувальних операцій і, можливо, навіть змушують моряків відмовляти в допомозі людям, які зазнали лиха на морі. Крім того, вони можуть призвести до порушення принципу невидворення щодо багатьох осіб, в тому числі тих, хто потребує міжнародного захисту;
5.4. хоча Європейське агентство з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів Європейського Союзу (Frontex) відіграє постійно зростаючу роль у перехопленні суден на морі, при проведенні спільних операцій, координованих Агентством, не забезпечуються достатні гарантії для дотримання прав людини та виконання зобов’язань за міжнародним правом та правом Європейського Союзу;
5.5. нарешті, прибуття цих людей морем лягає невідповідно важким тягарем на держави, розташовані в південних кордонах Європейського Союзу. Мета більш справедливого розподілу відповідальності та прояви більшої солідарності у сфері міграції між європейськими державами ще далека від свого досягнення.
6. Ситуація суттєво ускладнюється тим, що такі потоки мігрантів носять змішаний характер, унаслідок чого виникає потреба у більш спеціалізованому та індивідуалізованому підході до вибору форми захисту в залежності від статусу кожної з врятованих осіб. Для прийняття адекватних і таких, що відповідають прийнятим міжнародним стандартам, заходів щодо осіб, які прибувають морським шляхом, державам необхідно враховувати цей аспект у практиці та політиці управління міграційними потоками.
7. Асамблея нагадує державам-членам про їхні зобов’язання за міжнародним правом, зокрема, за Європейською конвенцією про права людини, Конвенцією Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року і Женевською конвенцією про статус біженців 1951 року, та особливо про принцип невидворення і право на пошук притулку. Асамблея також нагадує про зобов’язання держав-учасниць Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі 1974 року та Міжнародної конвенції про пошук та рятування на морі 1979 року.
8. І, нарешті, що найголовніше, Асамблея нагадує державам-членам про їхні моральні та юридичні зобов’язання негайно вживати заходів для врятування людей, що терплять лихо на морі, і наполегливо нагадує про роз’яснення Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) про те, що принцип невидворення в рівному ступені діє й у відкритому морі. Відкрите море не є районом, в якому держави звільняються від своїх юридичних зобов’язань, у тому числі тих, що випливають з міжнародного права прав людини та прав біженців.
9. Відповідно, Асамблея закликає держави-члени при здійсненні ними операцій з контролю за морськими кордонами, незалежно від того, чи проводяться вони в цілях запобігання незаконному переправленню людей та торгівлі ними або у зв’язку зі здійсненням заходів щодо захисту своїх кордонів у межах своєї де-юре або де-факто юрисдикції:
9.1. без винятків та зволікань виконувати свої обов’язки з порятунку людей, що терплять лихо на морі;
9.2. вживати всіх заходів до того, щоб у політиці та практиці захисту кордонів, включаючи заходи з перехоплення, враховувався змішаний характер потоків людей, які намагаються перетнути морські кордони;
9.3. гарантувати всім перехопленим особам гуманне поводження та систематичне дотримання їхніх прав людини, включаючи дотримання принципу невидворення, незалежно від того, чи здійснювалися заходи з перехоплення в їхніх власних територіальних водах, у водах іншої держави на підставі спеціальної двосторонньої угоди або у відкритому морі;
9.4. утримуватися від будь-яких дій, які можуть прямо або побічно становити видворення, у тому числі у відкритому морі, враховуючи роз’яснення УВКБ ООН про екстериторіальне застосування цього принципу, а також відповідні рішення Європейського суду з прав людини;
9.5. розглядати в якості пріоритетного завдання негайну висадку врятованих осіб в «безпечному місці», причому під «безпечним місцем» слід розуміти те місце, в якому є можливість задовольнити першочергові потреби цих осіб і в якому б жодним чином не порушувалися їхні основні права, оскільки поняття «безпека» означає не тільки забезпечення захисту від фізичної небезпеки, але також включає в себе й аспект дотримання основних прав людини в запропонованому місці висадки;
9.6. гарантувати перехопленим особам, які потребують міжнародного захисту, доступ до справедливої та ефективної процедури розгляду клопотань про надання притулку;
9.7. гарантувати перехопленим особам, які стали жертвами торгівлі людьми, або особам, які можуть стати її жертвами, доступ до захисту і допомоги, в тому числі до процедури надання притулку;
9.8. вживати всіх заходів для того, щоб поміщення в місця затримання перехоплених осіб, - крім неповнолітніх та осіб, які належать до вразливих категорій, - незалежно від їхнього статусу, здійснювалось з санкції судових органів і тільки за необхідності на передбачених законом підставах і за відсутності іншої прийнятної альтернативи, і щоб таке поміщення відповідало мінімальним стандартам і принципам, зазначеним в Резолюції Асамблеї 1707 (2010) «Затримання шукачів притулку та нелегальних мігрантів в Європі»;
9.9. призупинити дію будь-яких двосторонніх угод, які могли бути укладені з третіми державами, якщо в них не передбачені належні гарантії дотримання прав перехоплених осіб, зокрема, право на доступ до процедури надання притулку, а також, якщо вони фактично передбачають порушення принципу невидворення, і укласти нові двосторонні угоди, в яких спеціально будуть включені такі гарантії дотримання прав людини та заходи щодо їхнього регулярного та ефективного моніторингу;
9.10. підписати та ратифікувати, якщо це ще не зроблено, вищезазначені міжнародно-правові документи та брати до уваги положення Керівництва Міжнародної морської організації (ІМО) щодо поводження з особами, врятованими на морі;
9.11. підписати та ратифікувати, якщо це ще не зроблено, Конвенцію Ради Європи щодо протидії торгівлі людьми (CETS № 197) і так званий «Протокол Палермо» до Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000 року);
9.12. вживати всіх заходів для того, щоб при здійсненні операцій з контролю морських кордонів і здійсненні заходів з охорони кордонів не порушувалися обумовлені міжнародним правом спеціальні заходи захисту осіб, які належать до вразливих категорій, зокрема, біженців, осіб без громадянства, жінок та дітей без супроводу дорослих, мігрантів, жертв торгівлі людьми або осіб, які наражаються на небезпеку стати її жертвами, а також жертв катувань та поранень.
10. Асамблея стурбована недостатньою ясністю відповідних зобов’язань Європейського Союзу та агентства Frontex та відсутністю достатніх гарантій дотримання основних прав та міжнародних стандартів у рамках проведення спільних операцій, координованих даним агентством. Хоча Асамблея схвалює пропозиції, представлені Європейською Комісією щодо зміни положень, які регулюють діяльність агентства, з метою посилення гарантій повного дотримання основних прав, вона вважає їх недостатніми і вважає за доцільне наділити Європейський парламент функцією демократичного контролю за діяльністю агентства, зокрема в питаннях, що стосуються дотримання основних прав людини.
11. Асамблея також вважає надзвичайно важливим докладати зусиль по усуненню першопричин, які змушують зневірених осіб ризикувати життям, сідаючи на судна, що прямують до Європи. Асамблея закликає всі держави-члени активізувати зусилля з підтримки миру, верховенства права та благополуччя в державах походження потенційних іммігрантів і шукачів притулку.
12. На закінчення, у зв’язку з серйозними викликами, з якими зіткнулися прибережні держави внаслідок незаконного прибуття морем змішаних потоків людей, Асамблея звертається із закликом до міжнародного співтовариства, зокрема до ІМО, УВКБ ООН, Міжнародної організації з міграції (МОМ), Ради Європи та Європейського Союзу (включаючи агентство Frontex та Європейське бюро з питань притулку):
12.1. в дусі солідарності і поділу відповідальності надавати будь-яку допомогу, яку потребують ці держави;
12.2. докладати під егідою ІМО узгоджених зусиль, щоб забезпечити послідовний узгоджений підхід до міжнародного морського права, в тому числі шляхом погодження визначення та змісту основних термінів і норм;
12.3. створити міжвідомчу групу з вивчення та усунення основних проблем у галузі морського перехоплення, включаючи п’ять проблем, перерахованих у даній резолюції, встановлення чітких політичних пріоритетів, вироблення рекомендацій для держав та інших структур, а також моніторингу та оцінки застосування заходів з перехоплення на морі. У групу мають увійти представники ІМО, УВКБ ООН, МОМ, Ради Європи, агентства Frontex та Європейського бюро з питань притулку».
F. Право Європейського Союзу
1. Хартія основних прав Європейського Союзу (2000 року)Стаття 19 Хартії основних прав Європейського Союзу передбачає:
Захист у разі видворення, вислання та екстрадиції
« 1. Колективне вислання забороняється.
2. Ніхто не може бути видворений, висланий або екстрадований у державу, в якій існує серйозна небезпека того, що йому може бути винесений смертний вирок або що до нього може бути застосоване катування та інші види нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання».
2. Шенгенська угода 1985 рокуСтаття 17 Шенгенської угоди передбачає:
«Сторони будуть прагнути до скасування контролю за перетином особами спільних кордонів і до перенесення його на зовнішні кордони. Для цього будуть насамперед ужиті всі необхідні заходи для приведення у відповідність усіх законодавчих актів та адміністративних розпоряджень, що лежать в основі пов’язаних з контролем заборон та обмежень, а також заходи щодо зміцнення безпеки та запобігання нелегальній імміграції громадянами держав, які не входять до Європейських Співтовариств».
3. Постанова Ради (ЄР) № 2007/2004 від 26 жовтня 2004 року про створення Європейського агентства з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів Європейського союзу (Frontex)Постанова (ЄР) № 2007/2004 містить наступні положення:
«(1) Політика Співтовариства в області зовнішніх кордонів ЄС спрямована на комплексне управління для забезпечення однорідного високоякісного контролю та спостереження, яке є необхідним наслідком вільного пересування осіб у рамках Європейського Союзу і основним компонентом зони свободи, безпеки та справедливості. З цією метою передбачається встановлення загальних правил, стандартів та процедур контролю на зовнішніх кордонах.
(2) Ефективна реалізація спільних правил вимагає посилення координації оперативної співпраці між державами-членами.
(3) Беручи до уваги досвід Спільного відділу спеціалістів із зовнішніх кордонів, що діє в рамках Ради, необхідно створити спеціалізований експертний орган, на який буде покладено завдання поліпшення координації оперативної співпраці між державами-членами у сфері управління зовнішніми кордонами, у формі Європейського агентства з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів Європейського Союзу (далі - Агентство).
(4) Відповідальність за контроль та нагляд за зовнішніми кордонами лежить на державах-членах. Агентство повинне сприяти застосуванню існуючих та майбутніх заходів Співтовариства, що стосуються управління зовнішніми кордонами шляхом забезпечення координації дій держав-членів у здійсненні цих заходів.
(5) Ефективний контроль та нагляд за зовнішніми кордонами є питанням надзвичайної важливості для держав-членів, незалежно від їхнього географічного положення. Відповідно, існує необхідність сприяння солідарності між державами-членами у сфері управління зовнішніми кордонами. Створення Агентства, яке буде надавати державам-членам допомогу у впровадженні оперативних аспектів управління зовнішніми кордонами, в тому числі у поверненні громадян третіх країн, що незаконно перебувають у державах-членах, являє собою важливий крок у цьому напрямку».
4. Постанова (ЄР) № 562/2006 Європейського парламенту та Ради від 15 березня 2006 року про прийняття Кодексу Співтовариства про правила переміщення осіб через кордони (Шенгенський кодекс про кордони)Стаття 3 Постанови (ЄР) № 562/2006 передбачає:
«Ця Постанова застосовується до будь-якої особи, що перетинає внутрішні або зовнішні кордони держав-членів, без шкоди для:
(а) прав осіб, які користуються правом Співтовариства на вільне пересування;
(b) прав біженців та осіб, які звертаються за отриманням міжнародного захисту, зокрема, стосовно невидворення».
5. Рішення Ради від 26 квітня 2010 року, що доповнює Шенгенський кодекс про кордони в питаннях нагляду за зовнішніми морськими кордонами в рамках оперативної співпраці, координованої Європейським агентством з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів Європейського Союзу (2010/252/ЄР)Додаток до Рішення Ради від 26 квітня 2010 року зазначає:
«Правила, що стосуються операцій на морських кордонах, координованих Агентством [Frontex]
1. Загальні принципи
1.1. Заходи, що здійснюються для цілей операцій з інспектування, повинні дотримуватись основоположних прав та проводитись таким чином, щоб не ставити під загрозу безпеку осіб, яких було перехоплено та врятовано, а також підрозділів, що приймають у них участь.
1.2. Ніхто не може бути висаджений у державі, або іншим чином переданий її органам, у порушення принципу невидворення, або в державі, в якій існує ризик вислання або повернення до іншої держави в порушення цього принципу. Без шкоди для положень пункту 1.1, перехоплені та врятовані особи повинні бути належним чином проінформовані з тим, щоб вони мали можливість надати будь-які аргументи, згідно з якими вони вважатимуть, що висадка в запропонованому місці становитиме порушення принципу невидворення.
1.3. Під час проведення операції слід постійно брати до уваги особливі потреби дітей, які стали жертвами торгівлі людьми, осіб, що потребують термінової медичної допомоги, осіб, які потребують міжнародного захисту, та інших осіб, що знаходяться в особливо вразливому становищі.
1.4. Держави-члени повинні забезпечувати, щоб прикордонники, які беруть участь в операціях з інспектування, отримували підготовку з урахуванням відповідних положень у сфері прав людини та прав біженців, а також були обізнані з міжнародним режимом пошуку та рятування».
IV. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ЩОДО ПЕРЕХВАТІВ, ЗДІЙСНЕНИХ ІТАЛІЄЮ У ВІДКРИТОМУ МОРІ, ТА СИТУАЦІЇ В ЛІВІЇ
A. Прес-реліз Верховного Комісару ООН у справах біженців7 травня 2009 року ВКБ ООН оприлюднив прес-реліз наступного змісту:
«ВКБ ООН висловив у четвер глибоку занепокоєність з приводу долі близько 230 осіб, які були врятовані в середу італійськими патрульними катерами в мальтійській пошуково-рятувальній зоні відповідальності (ПРЗ) та були відправлені назад до Лівії без належної оцінки їхніх можливих потреб у захисті. Рятування було здійснене приблизно в 35 морських милях на південний схід від італійського острова Лампедуза, але в межах мальтійської ПРЗ.
Відправленню у Лівію передував день палких дискусій між мальтійськими та італійськими органами щодо того, кому належала відповідальність за рятування та пересадку з трьох човнів людей, які потерпали від лиха. Хоча човни знаходились ближче до Лампедузи, вони перебували в мальтійській пошуково-рятувальній зоні відповідальності.
Хоча немає ніякої інформації про громадянство тих, хто знаходився на борту човнів, цілком імовірно, що серед них були люди, що потребують міжнародного захисту. За оцінками, у 2008 році 75 відсотків тих, хто прибув морем до Італії, клопотали про отримання притулку, і 50 відсоткам з них було надано певні форми захисту.
«Я звертаюся до італійських та мальтійських органів з тим, щоб вони продовжували забезпечувати отримання врятованими на морі людьми, які потребують міжнародного захисту, повного доступу до території та до процедур надання притулку», - зазначив Верховний Комісар ООН у справах біженців Антоніу Гутерріш (António Guterres).
Інцидент вказує на значну зміну політики уряду Італії та є джерелом для дуже серйозної стурбованості. ВКБ ООН глибоко занепокоєний відсутністю прозорості у проведеному заході.
«Ми працюємо в тісному контакті з італійськими органами в Лампедузі та повсюди, аби забезпечити охорону людей, які втікають від війни та переслідувань, відповідно до Женевської конвенції 1951 року», - зазначив Лоренс Джоллс (Laurens Jolles), представник ВКБ ООН в Римі. «Принципово важливим є продовження дотримання в повній мірі міжнародного принципу невидворення».
Крім того, Лівія не підписала Конвенцію ООН про статус біженців 1951 року і не має функціонуючої національної системи надання притулку. ВКБ ООН закликає органи влади Італії переглянути своє рішення та уникати повторення таких заходів».
B. Лист пана Жака Барро (Jacques Barrot), Віце-президента Європейської Комісії, від 15 липня 2009 року15 липня 2009 року пан Жак Барро написав голові Комітету Європейського парламенту з громадянських свобод, юстиції та внутрішніх справ листа у відповідь на прохання надати юридичний висновок щодо «повернення італійськими органами до Лівії морем різних груп мігрантів». У цьому листі віце-президент Європейської Комісії висловився наступним чином:
«За інформацією, наявною у Комісії, відповідні мігранти були перехоплені у відкритому морі.
Слід розглянути дві системи норм Співтовариства стосовно становища громадян третіх країн або осіб без громадянства, що намагаються незаконно потрапити на територію держав-членів та деякі з яких можуть потребувати міжнародного захисту.
По-перше, доробок Співтовариства у сфері надання притулку призначений для захисту права на притулок, як це передбачено у статті 18 Хартії основних прав Європейського Союзу та у відповідності до Женевської конвенції 1951 року, що стосується статусу біженців, та інших застосовних договорів. Однак цей доробок, у тому числі Директива по процедурам надання притулку 2005 року, стосуються лише заяв про надання притулку, поданих на території держав-членів, яка включає в себе кордон, транзитні зони і, стосовно морських кордонів, територіальні води держав-членів. Тому з юридичної точки зору очевидно, що доробок Співтовариства у сфері надання притулку не поширюється на ситуації у відкритому морі.
По-друге, Шенгенський кодекс про кордони (ШКК) вимагає від держав-членів здійснювати прикордонний контроль для запобігання, зокрема, несанкціонованого перетину кордону (стаття 12 Постанови ЄР № 562/2006 (ШКК)). Однак це зобов’язання Співтовариства має виконуватись у відповідності з принципом невидворення і без шкоди для прав біженців та інших осіб, що потребують міжнародного захисту.
Комісія вважає, що діяльність з прикордонного контролю, що проводиться на морі, незалежно від того, чи це територіальне море, прилегла зона, виключна економічна зона або відкрите море, підпадає під сферу застосування ШКК. У цьому зв’язку наш попередній юридичний аналіз приходить до висновку, що діяльність італійських прикордонників відповідає поняттю «прикордонного контролю», як це зазначено у статті 12 ШКК, тому що вони попередили несанкціонований перетин зовнішніх морських кордонів відповідними особами, що призвело до їхнього повернення до третьої країни відправлення. Згідно з практикою Суду Європейського Співтовариства, зобов’язання Співтовариства повинні застосовуватися в суворій відповідності з основоположними правами, що входять до складу загальних принципів права Співтовариства. Суд також роз’яснив, що сфера застосування цих прав у правовій системі Співтовариства має визначатись з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
У тлумаченні ЄСПЛ, принцип невидворення по суті означає, що держави повинні утримуватись від повернення особи (прямо чи опосередковано) до місця, де вона може зіткнутися з реальним ризиком катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Крім того, держави не можуть повертати біженців до країн, в яких їхньому життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При здійсненні будь-якого прикордонного контролю, в тому числі інспектування у відкритому морі, це зобов’язання має бути виконане з урахуванням ШКК. Практика ЄСПЛ свідчить, що дії, вчинені у відкритому морі державним судном, становлять випадки екстериторіальної юрисдикції і можуть призвести до відповідальності відповідної держави.
Беручи до уваги вищевикладене стосовно сфери застосування юрисдикції Співтовариства, Комісія запропонувала органам влади Італії надати їй додаткову інформацію стосовно фактичних обставин повернення відповідних осіб до Лівії, а також норм, прийнятих на забезпечення дотримання принципу невидворення при виконанні двосторонньої угоди між двома державами».
C. Звіт Комітету Ради Європи з попередження катуваньЗ 27 по 31 липня 2009 року делегація Комітету Ради Європи з попередження катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (КПК) відвідала Італію. У ході свого візиту делегація розглянула різні питання, що випливають з нової урядової політики по перехопленню на морі та поверненню до Лівії мігрантів, які дістались південного морського кордону Італії. Зокрема, делегація зосередилась на системі гарантій для забезпечення того, щоб нікого не було відправлено до країни, де існують серйозні підстави вважати, що особа наражатиметься на реальний ризик катувань або жорстокого поводження.У своєму звіті, опублікованому 28 квітня 2010 року, Комітет висловив думку, що політика Італії по перехопленню мігрантів на морі та їхньому примусовому поверненню до Лівії або до інших неєвропейських країни порушувала принцип невидворення. Комітет підкреслив, що Італія була пов’язана принципом невидворення, де б вона не здійснювала свою юрисдикцію, включаючи здійснення юрисдикції її персоналом та суднами, що займаються охороною кордону чи рятуванням на морі, в тому числі поза межами її території. Крім того, всі особи, які попадають під юрисдикцію Італії, повинні отримувати відповідну можливість та засоби для звернення за міжнародним захистом. Інформація, яку мав в наявності КПК, свідчила про те, що такі можливості або засоби не були надані мігрантам, яких було перехоплено на морі італійськими органами під час розглянутого періоду. Навпаки, особам, яких було повернуто до Лівії під час операцій, здійснених з травня по липень 2009 року, було відмовлено у праві на отримання індивідуального розгляду їхніх справ та на ефективний доступ до системи захисту біженців. У цьому зв’язку Комітет зазначив, що особи, які вижили після морської подорожі, були особливо вразливими і часто не в тому стані, в якому від них можна очікувати негайного оголошення свого бажання про подачу клопотання про надання притулку.
Згідно зі звітом КПК, Лівія не може вважатися безпечною країною з точки зору прав людини та прав біженців; становище осіб, заарештованих та затриманих у Лівії, у тому числі мігрантів, - які також наражались і на ризик депортації до інших держав, - свідчило про те, що повернуті до Лівії особи наражалися на ризик жорстокого поводження.
D. Звіт Г’юман Райтс ВотчУ детальному звіті, опублікованому 21 вересня 2009 року під назвою «Повернуті та знедолені: примусове повернення Італією прибулих на човнах мігрантів та шукачів притулку; жорстоке поводження в Лівії з мігрантами та шукачами притулку», організація «Г’юман Райтс Вотч» засудила практику Італії з перехоплення у відкритому морі човнів з мігрантами та повернення їх до Лівії без необхідної перевірки. Цей звіт також ґрунтувався на результатах дослідження, опублікованого в 2006 році у звіті під назвою «Лівія та зупинення потоків. Зловживання щодо мігрантів, шукачів притулку та біженців».За даними Г’юман Райтс Вотч, італійські патрульні катери відбуксировували човни з мігрантами з міжнародних вод без встановлення, чи були в деяких з них біженці, хворі або травмовані особи, вагітні жінки, безпритульні діти або жертви торгівлі людьми або інших форм насильства. Італійські органи влади змушували мігрантів на човнах пересідати на лівійські судна або самі повертали мігрантів до Лівії, де органи влади негайно затримували їх. Деякі операції координувалися Frontex.
Звіт ґрунтувався на співбесідах з 91 мігрантом, шукачем притулку та біженцем в Італії та Мальті, проведених в основному в травні 2009 року, а також на одній телефонній співбесіді з мігрантом, затриманим в Лівії. Представники Г’юман Райтс Вотч відвідали в квітні Лівію і зустрілися з урядовцями, але лівійські органи влади не дозволили організації провести приватні бесіди з мігрантами. Крім того, незважаючи на неодноразові прохання, органи влади не дозволили Г’юман Райтс Вотч відвідати хоча б один з численних центрів затримання мігрантів у Лівії.
Верховний Комісар ООН у справах біженців тепер має доступ до в’язниці Місурати (Misrata), в якій зазвичай утримуються нелегальні мігранти, і де лівійські організації надають гуманітарні послуги. Тим не менш, формальної угоди, а відтак і гарантованого доступу, немає. Крім того, в Лівії немає законодавства про надання притулку. Органи влади не роблять різниці між біженцями, шукачами притулку та іншими нелегальними мігрантами.Г’юман Райтс Вотч наполегливо закликала лівійський уряд поліпшити жахливі умови утримання під вартою в Лівії та запровадити процедуру надання притулку, яка відповідала б міжнародним стандартам, що застосовуються до біженців. Вона також закликала уряд Італії, Європейський Союз та Frontex забезпечити доступ до притулку, в тому числі й тим, кого було перехоплено у відкритому морі, і утримуватися від повернення нелівійців до Лівії, допоки її поводження з мігрантами, шукачами притулку і біженцями не буде повністю відповідати міжнародним стандартам.
E. Візит Міжнародної амністіїЗ 15 по 23 травня 2009 року колектив співробітників Міжнародної амністії здійснив візит до Лівії для встановлення фактів; з 2004 року це був перший такий візит організації до держави, на який лівійські органи влади надали дозвіл.
Під час цього візиту Міжнародна амністія відвідала центр затримання Місурати, що знаходиться приблизно в 200 кілометрах від Тріполі, в якому кілька сотень нелегальних мігрантів з інших африканських країн утримувались у сильно переповнених камерах, та провела короткі співбесіди з кількома особами, які утримувались у ньому. Багатьох з них було затримано у зв’язку з їхнім перехопленням тоді, коли вони намагались потрапити до Італії чи інших південно-європейських країн, що попросили Лівію та інші північно-африканські країни зупинити потік до Європи нелегальних мігрантів з держав, які знаходяться на півдні Сахари.Міжнародна амністія вважала, що серед затриманих у Місураті можуть бути біженці, які втікали від переслідувань, та підкреслила, що оскільки в Лівії не було процедури надання притулку і що вона не була учасницею Конвенції про статус біженців та Протоколу 1967 року, іноземці, включаючи осіб, які потребують міжнародного захисту, могли опинитись поза захистом закону. Затримані практично не мали можливості подати до компетентних судових органів скарги про катування та інші види жорстокого поводження.
У ході своїх зустрічей з лівійськими урядовцями Міжнародна амністія висловила свою занепокоєність з приводу затримання та жорстокого поводження з сотнями, а можливо й тисячами іноземних громадян, яких органи влади розглядали у якості нелегальних мігрантів, і закликала їх запровадити необхідні процедури для виявлення шукачів притулку та біженців та надати їм належний захист. Міжнародна амністія також закликала лівійські органи влади припинити примусове повернення іноземних громадян до країн, в яких вони наражаються на ризик серйозних порушень прав людини, та знайти кращу затриманню альтернативу для тих іноземців, яких вона з цієї причини не змогла повернути до їхніх країн походження. Деякі громадяни Еритреї, які становили значну частку іноземних громадян, затриманих в Місураті, розповіли Міжнародній амністії про те, що вони утримувались під вартою протягом двох років.
V. ІНШІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ СТОСОВНО СИТУАЦІЇ В ЛІВІЇНа додаток до наведених вище звітів, національні та міжнародні організації та неурядові організації опублікували численні звіти, які засуджують умови утримання під вартою та умови проживання нелегальних мігрантів у Лівії.
Основні звіти такі:
(i), Г’юман Райтс Вотч: «Зупинення потоків: зловживання щодо мігрантів, шукачів притулку та біженців», вересень 2006 року;
(ii) Комітет з прав людини Організації Об’єднаних Націй: «Прикінцеві зауваження. Лівійська Арабська Джамахірія», 15 листопада 2007 року;
(iii) Міжнародна амністія: «Лівія – Звіт Міжнародної амністії за 2008 рік», 28 травня 2008 року;
(iv) Г’юман Райтс Вотч: «Правам в Лівії загрожує небезпека», 2 вересня 2008 року;
(v) Державний департамент США, «Звіт про права людини за 2010 рік: Лівія», 4 квітня 2010 року.
VI. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ СТОСОВНО СТУАЦІЇ В СОМАЛІ ТА ЕРИТРЕЇГоловні міжнародні документи, що стосуються ситуації в Сомалі, були викладені в рішенні у справі «Sufi та Elmi проти Сполученого Королівства» від 28 червня 2011 року (№ 8319/07 та 11449/07, §§ 80-195).Різні звіти засуджують порушення прав людини, що вчинюються в Еритреї. Вони докладно описують серйозні порушення прав людини, вчинені урядом Еритреї, а саме: свавільні арешти, катування, нелюдські умови затримання, примусова праця та серйозні обмеження свободи пересування, вираження думки та свободи релігії. Ці документи також аналізують складну ситуацію еритрейців, яким вдалося втекти до інших країн, а саме - Лівії, Судану, Єгипту та Італії, і які згодом були насильно репатрійовані.
Основні звіти включають:
(i) ВКБ ООН: «Керівництво щодо оцінки прийнятності потреб у міжнародному захисті шукачів притулку з Еритреї», квітень 2009 року;
(ii) Міжнародна амністія: «Еритрея: звіт Міжнародної амністії за 2009 рік», 28 травня 2009 року;
(iii) Г’юман Райтс Вотч: «Довічна служба, державні репресії та безстроковий військовий обов’язок в Еритреї», квітень 2009 року;
(iv) Г’юман Райтс Вотч: «Лівіє, не повертай еритрейців до ризику катування», 15 січня 2010 року;
(v) Г’юман Райтс Вотч: «Світовий тематичний звіт», січень 2010 року.
ПРАВО
I. ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ, ПІДНЯТІ УРЯДОМ
A. Дійсність довіреностей та подальший розгляд заяв
1. Питання, підняті урядомУряд з різних підстав оскаржував дійсність довіреностей, наданих представниками заявників. Насамперед, він стверджував, що більшість довіреностей містили формальні недоліки, а саме:
(i) не містили відомостей про дату та місце, а в деяких з них вбачалося, що дата та місце були написані тією ж самою особою;
(ii) не був зазначений номер заяви;
(iii) заявники ідентифікувалась лише прізвищем, ім’ям, по батькові, громадянством, нерозбірливим підписом та відбитком пальця, який часто був неповним або таким, що було важко розгледіти;
(iv) не було жодної інформації про дати народження заявників.Також уряд стверджував, що заява не містила ані інформацію про обставини, за яких довіреності було складено, що ставило під сумнів їхню достовірність, ані будь-яку інформацію про кроки, здійснені представниками заявників для ідентифікації своїх клієнтів. Крім того, уряд оскаржував якість існуючих угод між заявниками та їхніми представниками. Зокрема, він стверджував, що електронні повідомлення, відправлені заявниками після їхнього повернення до Лівії, не містили підписів, які можна було б порівняти з тими, що містяться у довіреностях. На думку уряду, проблеми, з якими зіткнулися адвокати під час встановлення та підтримки контактів із заявниками, виключали розгляд справи на засадах змагальності.Таким чином, оскільки було неможливо ідентифікувати заявників та оскільки заявники не «брали участь у справі особисто», Суд повинен припинити розгляд справи. Посилаючись на рішення у справі «Hussun та інші проти Італії» від 19 січня 2010 року (вилучення з реєстру) (№№ 10171/05, 10601/05, 11593/05 та 17165/05), уряд клопотав перед Судом про вилучення заяви з реєстру.
2. Аргументи заявниківПредставники заявників стверджували, що довіреності були дійсними. Вони зазначили, що, по-перше, формальні недоліки, на які вказував уряд, не були такими, щоб визнати повноваження, надані їм їхніми клієнтами, недійсними.Що стосується обставин, за яких довіреності були складені, вони стверджували, що довіреності були складені заявниками по їхньому прибутті до Лівії, за сприяння співробітників гуманітарних організацій, що працюють при різних центрах затримання. Останні згодом подбали про встановлення контакту з представниками заявників та про передачу їм довіреностей для підписання та прийняття наданих повноважень.Вони стверджували, що проблеми, пов’язані з ідентифікацією заявників, були прямим результатом предмету заяви, а саме - колективної операції з повернення, в якій не було вжито ніяких попередніх заходів для ідентифікації нелегальних мігрантів. Якими б не були обставини, адвокати звернули увагу Суду на той факт, що значна кількість заявників була ідентифікована представництвом ВКБ ООН в Тріполі по їхньому прибутті до Лівії.Нарешті, адвокати стверджували, що вони підтримували контакт з деякими із заявників, з якими можна було зв’язатися по телефону та електронною поштою. Вони вказали на серйозні труднощі, з якими вони зіткнулися у підтримці контактів з заявниками, зокрема, на насилля, що панувало в Лівії з лютого 2011 року.
3. Оцінка СудуНасамперед, Суд повторює, що представник заявника повинен надати «довіреність або письмовий дозвіл для вчинення дій» (правило 45 § 3 Регламенту Суду). Таким чином, простого письмового дозволу буде достатньо для цілей провадження в Суді, якщо тільки не буде доведено, що він був наданий без розуміння заявника та без його згоди (див. рішення у справі «Velikova проти Болгарії», № 41488/98, § 50, ECHR 2000-VI).Крім того, ані Конвенція, ані Регламент Суду не містять жодних конкретних вимог щодо того, яким чином має бути складена довіреність, як і не вимагають, щоб вона була якимось чином засвідчена будь-яким національним органом. Для Суду важливо те, щоб в довіреності було чітко зазначено, що заявник ввірив своє представництво в Суді представнику, і що представник прийняв таке повноваження (див. рішення у справі «Ryabov проти Росії» від 31 січня 2008 року, № 3896/04, §§ 40 та 43).Що стосується даної справи, то Суд зазначає, що всі довіреності, які є в матеріалах справи, підписані та містять відбитки пальців. Крім того, упродовж всього розгляду справи адвокати заявників надавали детальну інформацію про фактичні обставини справи та про долю заявників, з якими вони могли підтримувати контакт. У матеріалах справи немає нічого, що могло б поставити під сумнів надану адвокатами інформацію або обмін інформацією з Судом (див., навпаки, згадане вище рішення у справі «Hussun», §§ 43 50).За таких обставин в Суду немає підстав сумніватися в достовірності довіреностей. Відповідно, він відхиляє заперечення уряду.Далі Суд зазначає, що за інформацією, наданою адвокатами, двоє заявників, пан Мохамед Абукар Мохамед та пан Хасан Шаріфф Аббірахман (відповідно, №№ 10 та 11 у списку) помели невдовзі після того, як була подана заява (див. вище, пункт 15).Він зазначає, що практика Суду полягає у вилученні заяви з реєстру, якщо заявник помирає в ході судового провадження, і якщо жоден спадкоємець або близький родич не висловив свого бажання продовжувати справу (див., серед інших, справи «Scherer проти Швейцарії», рішення від 25 березня 1994 року, §§ 31-32, Series A no. 287; «Öhlinger проти Австрії», № 21444/93, звіт Комісії від 14 січня 1997 року, § 15; «Thévenon проти Франції» (рішення про вилучення з реєстру), № 2476/02, ECHR 2006-III; та «Léger проти Франції» (вилучення з реєстру), рішення від 30 березня 2009 року [ВП], № 19324/02, § 44).У світлі обставин справи Суд вважає, що продовження розгляду справи щодо померлих буде невиправданим (стаття 31 § 1 (с) Конвенції). Крім того, він зазначає, що скарги, які спочатку були подані паном Мохамедом Абукаром Мохамедом та паном Хасаном Шаріффом Аббірахманом, аналогічні тим, що були подані іншими заявниками та щодо яких Суд висловить свою думку нижче. За таких обставин Суд не вбачає підстав, пов’язаних з повагою до гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї прав людини, які згідно статті 37 § 1 (в кінці) вимагали б продовження розгляду заяви померлих заявників.Таким чином, Суд вирішує вилучити заяву з реєстру в частині скарг Мохамеда Абукара Мохамеда та Хасана Шаріффа Аббірахмана та продовжити розгляд решти заяви.
B. Вичерпання внутрішніх засобів правового захистуПід час слухання справи в Великій палаті уряд стверджував, що скарга є неприйнятною, оскільки не були вичерпані внутрішні засоби правового захисту. Він стверджував, що заявники не звернулися до італійських судів з метою отримання визнання стверджуваних порушень Конвенції та вимоги компенсації.На думку уряду, заявники, які в даний час можуть вільно пересуватися та можуть зв’язатися зі своїми адвокатами з питань провадження в Суді, повинні були ініціювати провадження в італійських кримінальних судах, поскаржившись на порушення національного та міжнародного права військовими, які здійснювали їхнє повернення. На сьогодні в подібних справах тривали кримінальні провадження, а відтак такий тип засобу правового захисту був «ефективним».Суд зазначає, що заявники також скаржилися про те, що вони були позбавлені засобу, який відповідав би вимогам статті 13 Конвенції. Він вважає, що між доводом уряду з цього питання та суттю скарг, поданих заявниками за статтею 13 Конвенції, існує тісний зв’язок. Тому він вважає, що це заперечення необхідно приєднати до суті скарги за статтею 13 Конвенції та розглянути заяву у даному контексті (див. нижче, пункт 207).
II. ПИТАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЗА СТАТТЕЮ I КОНВЕНЦІЇСтаття 1 Конвенції передбачає:
«Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції».
1. Доводи сторін
(a) УрядУряд-відповідач визнав, що події, які розглядаються у справі, трапились на борту італійського військового судна. Проте він заперечував, що італійські органи влади здійснювали «абсолютний та виключний контроль» над заявниками.Він стверджував, що човни, які перевозили заявників, були перехоплені в рамках рятування у відкритому морі людей, що зазнали лиха, тобто виконання зобов’язання, передбаченого міжнародним правом, зокрема, Конвенцією Організації Об’єднаних Націй з морського права («Конвенція Монтего-Бей»), і в будь-якому разі не в рамках морської поліцейської операції.
Італійські судна обмежились втручанням для надання допомоги трьом човнам, що зазнали лиха, і забезпечення безпеки осіб, що перебували в них. Потім згідно з двосторонніми угодами 2007 та 2009 років вони супроводили затриманих мігрантів до Лівії. Уряд стверджував, що зобов’язання з врятування людського життя на морі, як це вимагається Конвенцією Монтего-Бей, саме по собі не створювало зв’язку між державою та відповідними особами, який встановив би юрисдикцію держави.Що стосується «врятування» заявників, яке загалом тривало не більше десяти годин, то органи влади надали відповідним особам необхідну гуманітарну та медичну допомогу та в жодному разі не вдавалися до насильства; вони не ступали на борт човнів та не використовували зброю. Уряд дійшов висновку, що дана заява відрізнялася від справи «Medvedyev та інші проти Франції» ([ВП], № 3394/03, рішення від 29 березня 2010 року), в якій Суд дійшов висновку, що заявники підпадали під юрисдикцію Франції з огляду на повний та винятковий характер контролю, що здійснювався Францією над судном, яке знаходилось у відкритому морі, а також над його екіпажем.
(b) ЗаявникиЗаявники стверджували, що в даній справі не було жодного сумніву, що Італія здійснювала юрисдикцію. Як тільки вони піднялися на борт італійських кораблів, вони попали під виключний контроль Італії, яка у цьому зв’язку повинна була виконати всі зобов’язання, що випливають із Конвенції та Протоколів до неї.
Вони зазначили, що стаття 4 Кодексу мореплавства Італії прямо не передбачала, що судна, які плавають під італійським прапором, підпадали під італійську юрисдикцію навіть під час плавання за межами територіальних вод.
(c) Треті сторониТреті сторони вважали, що згідно з принципами міжнародного звичаєвого права і практики Суду обов’язок держав не повертати шукачів притулку, навіть «потенційних» шукачів притулку, та забезпечити їм доступ до справедливого розгляду їхньої справи, був екстериторіальним за сферою свого застосування.Згідно з нормами міжнародного права, що стосуються захисту біженців, вирішальна перевірка у встановленні відповідальності держави полягає не в тому, чи знаходиться особа, яку повертають, на території держави, а в тому, чи попадає особа під ефективний контроль та сферу повноважень цієї держави.
Треті сторони послались на практику Суду по статті 1 Конвенції, екстериторіальний аспект поняття «юрисдикція» та на висновки інших міжнародних органів. Вони підкреслили важливість недопущення подвійних стандартів у галузі захисту прав людини та недопущення того, щоб держава вчинювала поза межами своєї території дії, які ніколи не були б прийнятними в межах її території.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні засади, що стосуються юрисдикції в розумінні статті 1 КонвенціїЗгідно зі статтею 1 Конвенції, зобов’язання держав-учасниць полягає в тому, що вони повинні «гарантувати» (у французькій версії Конвенції - «визнати») кожному, хто перебуває під їхньою «юрисдикцією», права та свободи, визначені в розділі I (див. рішення у справах «Soering проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 року, § 86, Series A no. 161, та «Banković та інші проти Бельгії та 16 інших держав-учасниць» (рішення щодо прийнятності) [ВП], № 52207/99, § 66, ECHR 2001-XII). Здійснення юрисдикції є необхідною передумовою для того, щоб держава-учасниця несла відповідальність за дії або бездіяльність, які ставляться їй у провину, та які призводять до виникнення тверджень про порушення прав та свобод, передбачених Конвенцією (див. рішення у справі «Ilaşcu та інші проти Молдови та Росії» [ВП], № 48787/99, § 311, ECHR 2004-VII).У розумінні статті 1, юрисдикція держави є головним чином територіальною (див. згадані вище рішення у справах «Banković», §§ 61 та 67, та «Ilaşcu», § 312). Як правило, вона має здійснюватись у межах території держави (див. рішення у справах «Ilaşcu та інші», згадане вище, § 312, та «Assanidze проти Грузії» [ВП], № 71503/01, § 139, ECHR 2004-II).Дотримуючись принципу територіальності юрисдикції, Суд лише у виняткових випадках погоджувався, що дії держав-учасниць, вчинені поза межами їхніх територій, або такі, що поширювались поза межі їхніх територій, могли вважатись здійсненням ними юрисдикції у розумінні статті 1 Конвенції (див. рішення у справах «Drozd та Janousek проти Франції та Іспанії» від 26 червня 1992 року, § 91, Series A no. 240; «Banković», згадане вище, § 67; та «Ilaşcu та інші», згадане вище, § 314).У своєму першому рішенні по справі «Loizidou» (попередні заперечення), Суд постановив, що з урахуванням об’єкта та мети Конвенції, відповідальність держави-учасниці може також виникнути тоді, коли внаслідок бойових дій - незалежно від того, чи були вони законними, - вона здійснює ефективний контроль над районом, що знаходиться поза межами її національної території (див. рішення у справі «Loizidou проти Туреччини» (попередні заперечення) [ВП] від 23 березня 1995 року, § 62, Series A no. 310), яка, втім, виключається тоді, коли, як і у справі «Banković», йдеться лише про миттєву екстериторіальну дію, оскільки формулювання статті 1 не враховує такий підхід до поняття «юрисдикції» (див. згадане вище рішення, § 75). У кожному випадку питання про те, чи існують виняткові обставини, які вимагають та виправдовують висновок Суду про те, що держава здійснювала екстериторіальну юрисдикцію, повинне бути визначене з урахуванням конкретних фактів, наприклад, повного та виняткового контролю над в’язницею або судном (див. рішення у справах «Al-Skeini та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] від 7 липня 2011 року, № 55721/07, §§ 132 та 136, та «Medvedyev та інші», згадане вище, § 67).Кожного разу, коли держава здійснює через своїх представників, які працюють поза межами її території, контроль та владу над особою, а відтак і юрисдикцію, держава зобов’язана за статтею 1 гарантувати цій особі права та свободи, передбачені у розділі 1 Конвенції, які стосуються ситуації цієї особи. Тому у цьому сенсі Суд на сьогодні визнав, що права за Конвенцією можуть бути «розділені та адаптовані» (див. рішення у справах «Al‑Skeini», згадане вище, §§ 136 та 137, та, для порівняння, «Banković», згадане вище, § 75).У практиці Суду були й інші приклади здійснення екстериторіальної юрисдикції державою в справах, пов’язаних з діяльністю її дипломатичних або консульських агентів за кордоном та на борту літаків чи суден, які зареєстровані або які плавають під прапором такої держави. У цих конкретних ситуаціях Суд, опираючись на норми міжнародного звичаєвого права та міжнародних договорів, визнав здійснення відповідною державою екстериторіальної юрисдикції (див. згадані вище рішення у справах «Banković», § 73, та «Medvedyev та інші», § 65).
(b) Застосування до даної справиСторони не оскаржували в Суді, що події, які ним розглядаються, трапились у відкритому морі, на борту військових суден, що плавали під італійським прапором. Більше того, уряд-відповідач визнав, що судна фінансової поліції та берегової охорони, на які пересіли заявники, повністю перебували під італійською юрисдикцією.Суд зазначає, що в силу відповідних положень міжнародного морського права, судно, яке знаходиться у відкритому морі, підлягає винятковій юрисдикції держави свого прапора. Цей принцип міжнародного права дав Суду можливість визнати, що дії, вчинені на борту суден, які плавають під прапором держави, а рівно і на повітряних суднах, є прикладами здійснення екстериторіальної юрисдикції цієї держави (див. вище, пункт 75). Там, де здійснюється над кимось контроль, це де-юре є контроль з боку держави над відповідними особами.Крім того, Суд зазначає, що вищезазначений принцип закріплений у національному законодавстві, а саме у статті 4 Кодексу мореплавства Італії, що не оспорюється урядом-відповідачем (див. вище, пункт 18). Він приходить до висновку, що дана справа дійсно є прикладом здійснення Італією екстериторіальної юрисдикції, яке може призводити до настання відповідальності цієї держави за Конвенцією.Крім того, Італія не може уникнути своєї «юрисдикції» за Конвенцією, описуючи події, що розглядаються в Суді, як рятувальні операції у відкритому морі. Зокрема, Суд не може погодитися з доводом уряду про те, що Італія не несе відповідальності за долю заявників у зв’язку з нібито мінімальним контролем з боку органів влади над відповідними особами у відповідний час.У цьому зв’язку достатньо зауважити, що у згаданій вище справі «Medvedyev та інші» відповідні події сталися на борту судна «Переможець» («Winner») - судна, яке плавало під прапором третьої держави, але екіпаж якого контролювався французькими військовими. У конкретних обставинах даної справи Суд розглянув характер та масштаби дій, здійснених французькими посадовцями, для того, щоб з’ясувати, чи існував принаймні де-факто постійний та безперервний контроль з боку Франції над «Переможцем» та його екіпажем (там само, §§ 66 та 67).Суд зазначає, що в даній справі події трапились виключно на суднах італійських збройних сил, екіпажі яких складалися виключно з італійських військових. На думку Суду, в період між посадкою на судна італійських збройних сил та передачею лівійським органам влади заявники як де-юре, так і де-факто перебували під безперервним та виключним контролем італійських органів влади. Роздуми про характер та цілі втручання італійських кораблів у відкритому морі не привели б Суд до інших висновків.Відповідно, події, що послужили підставою для стверджуваних порушень, підпадають під «юрисдикцію» Італії у розумінні статті 1 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇЗаявники скаржилися про те, що в результаті повернення їх наразили на ризик катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження в Лівії та в відповідних державах їхнього походження, а саме - в Еритреї та Сомалі. Вони посилалися на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».Суд зазначає, що існують два різні аспекти статті 3 Конвенції, які слід окремо розглянути: по-перше, ризик того, що заявники могли зазнати нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження в Лівії і, по-друге, небезпека повернення до їхніх відповідних держав походження.
A. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявників наразили на ризик нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження
1. Доводи сторін
(a) ЗаявникиЗаявники стверджували, що вони стали жертвами свавільного видворення в порушення Конвенції. Вони заявили, що їм не була надана можливість оскарження їхнього повернення до Лівії та клопотання перед італійськими органами влади про надання їм міжнародного захисту.Не отримавши ніякої інформації щодо свого дійсного пункту призначення, заявники були впевнені протягом всієї подорожі на борту італійських суден, що їх везли до Італії. Вони стверджували, що в цьому відношенні вони стали жертвами справжнього «обману» з боку італійських органів влади.На борту суден не було можливості проведення процедури ідентифікації затриманих мігрантів та збору інформації про їхні особисті обставини. За таких обставин не можна було подати офіційне клопотання про надання притулку. Тим не менш, при наближенні до лівійського узбережжя заявники та велика кількість інших мігрантів попросили італійських військових не висаджувати їх в порту Тріполі, звідки вони щойно втекли, а відправити їх до Італії.
Заявники стверджували, що вони досить чітко висловили своє побажання про те, що вони не хотіли, щоб їх передавали лівійським органам влади. Вони не погодились із твердженням уряду про те, що таке висловлення не могло вважатися клопотанням про надання міжнародного захисту.Також заявники стверджували, що їх повернули до країни, в якій були достатні підстави вважати, що з ними поводитимуться в порушення Конвенції. Багато міжнародних джерел свідчили про нелюдські та такі, що принижують гідність, умови, в яких тримались в Лівії нелегальні мігранти, особливо з Сомалі та Еритреї, та про важкі умови життя, з якими стикаються нелегальні мігранти в цій державі.
У цьому зв’язку заявники посилалися на доповідь КПК, датовану квітнем 2010 року, а також на матеріали та документи щодо ситуації в Лівії, підготовлені третіми сторонами.На їхню думку, при підписанні двосторонніх угод з Лівією та при здійсненні операцій з повернення, що розглядаються у цій справі, Італія не могла не знати про ситуацію, що постійно погіршувалась.Крім того, острахи та побоювання заявників виявилися обґрунтованими. Усі вони заявили про нелюдські та такі, що принижують гідність, умови затримання, а після їхнього звільнення - про важкі умови життя, пов’язані з їхнім статусом нелегальних іммігрантів.Заявники стверджували, що рішення про повернення до Лівії нелегальних мігрантів, перехоплених у відкритому морі, було насправді політичним вибором Італії, спрямованим на надання поліції основних повноважень при здійсненні боротьби з незаконною імміграцією в порушення захисту основоположних прав відповідних осіб.
(b) УрядУряд стверджував, що, по-перше, заявники недостатньо довели те, що вони зазнали поводження в порушення Конвенції. Тому вони не могли вважатись «жертвами» у розумінні статті 34 Конвенції.Він також стверджував, що заявники були відправлені до Лівії у відповідності з двосторонніми угодами, підписаними Італією та Лівією в 2007 та 2009 роках. Ці двосторонні угоди були відповіддю на збільшення міграційних потоків між Африкою та Європою і були укладені в дусі співробітництва між двома державами, що займаються боротьбою з нелегальною імміграцією.Органи Європейського Союзу чимало разів заохочували співпрацю між державами Середземномор’я в управлінні міграцією та боротьбою зі злочинами, пов’язаними з незаконною імміграцією. Зокрема, уряд посилався на Резолюцію Європейського парламенту № 2006/2250 та на Європейський пакт про імміграцію і надання притулку, прийнятий Радою Європейського Союзу 24 вересня 2008 року, які підтвердили необхідність співпраці та встановлення партнерських відносин між державами ЄС та державами походження і транзиту з метою посилення контролю на зовнішніх кордонах ЄС, а також боротьби з нелегальною імміграцією.Уряд стверджував, що події 6 травня 2009 року, які призвели до подачі цієї заяви, були проведені в рамках здійснення операції з рятування у відкритому морі за міжнародним правом. Він зазначив, що італійські військові судна здійснили втручання у відповідності з Конвенцією Монтего-Бей та Міжнародною конвенцію про пошук та рятування на морі («Конвенція про пошук та рятування») для того, щоб впоратися з ситуацією безпосередньої небезпеки, в якій перебували ці судна, та врятувати життя заявників та інших мігрантів.
На думку уряду, правовий режим відкритого моря характеризується принципом свободи судноплавства. У цьому зв’язку необхідності в ідентифікації відповідних осіб не було. Італійські органи влади лише надали необхідну гуманітарну допомогу. Встановлення особи заявників було зведено до мінімуму, оскільки на борту суден не передбачалось ніяких морських поліцейських операцій.Під час повернення до Лівії заявники жодного разу не висловили наміру подати клопотання про отримання політичного притулку або будь-якої іншої форми міжнародного захисту. Уряд стверджує, що прохання заявників не передавати їх до рук лівійських органів влади не могло тлумачитись як прохання про надання притулку.
У цьому зв’язку він заявив, що якби відповідні сторони попросили притулку, вони були б доставлені на італійську територію, як це траплялось в інших випадках проведених у 2009 році операцій у відкритому морі.Уряд також стверджував, що Лівія була безпечною для прийняття заявників країною. На підтримку цього твердження він послався на той факт, що Лівія ратифікувала Міжнародний пакт Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Конвенцію Африканського Союзу про статус біженців, а також на членство Лівії у Міжнародній організації з міграції (МОМ).
Хоча Лівія і не є учасницею Конвенції Організації Об’єднаних Націй про статус біженців, вона, тим не менш, дозволила ВКБ ООН та МОМ відкрити свої представництва в Тріполі, тим самим дозволяючи отримання численними заявниками статусу біженців та гарантованого міжнародного захисту.Уряд звернув увагу Суду на той факт, що, коли Лівія ратифікувала в 2008 році Договір про дружбу, вона відкрито взяла на себе зобов’язання про дотримання принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй та Загальної декларації прав людини. Італія не мала підстав вважати, що Лівія мала намір ухилятися від своїх зобов’язань.
Ця обставина, а також той факт, що в Тріполі були присутні та активно діяли представництва ВКБ ООН та МОМ, повністю виправдовували переконання Італії про те, що Лівія була безпечною країною для отримання перехоплених у відкритому морі мігрантів. Крім того, уряд висловив думку, що визнання статусу біженця, наданого ВКБ ООН численним заявникам, у тому числі деяким із заявників по даній справі, був безперечним доказом того, що ситуація в Лівії у відповідний час відповідала міжнародним стандартам прав людини.Уряд визнав, що ситуація в Лівії погіршилася з квітня 2010 року, коли органи влади закрили представництво ВКБ ООН в Тріполі, і остаточно зіпсувалась після подій, що трапились на початку 2011 року, але він стверджував, що Італія відразу ж перестала повертати до Лівії мігрантів і змінила заходи з врятування мігрантів у відкритому морі, надаючи з тих пір дозвіл на в’їзд до території Італії. Уряд оскаржував існування «практики уряду», яка, на думку заявників, полягала у здійсненні свавільного повернення до Лівії. У цьому зв’язку він описав заяву як «політичну та ідеологічну діатрибу» проти дій уряду Італії. Уряд просив Суд розглянути лише події 6 травня 2009 року і не ставити під сумнів повноваження Італії щодо імміграційного контролю - області, яку він вважав надзвичайно чутливою та складною.
(c) Треті сторони Посилаючись на свідчення численних прямих свідків, Г’юман Райтс Вотч та ВКБ ООН засудили примусове повернення Італією нелегальних мігрантів до Лівії. Протягом 2009 року Італія здійснила дев’ять операцій у відкритому морі, повернувши до Лівії 834 громадян Сомалі, Еритреї та Нігерії. Г’юман Райтс Вотч засуджувала ситуацію в Лівії в ряді випадків, зокрема, у своїх звітах 2006 та 2009 років. Організація заявила, що через відсутність національної системи надання притулку в Лівії, нелегальних мігрантів систематично заарештовували та часто піддавали катуванням та фізичному насильству, включаючи зґвалтування. У порушення принципів Організації Об’єднаних Націй про затримання, мігранти часто затримуються на невизначений термін без судового перегляду затримання. Крім того, умови затримання були нелюдськими. Мігрантів катували, а медична допомога в різних таборах країни їм не надавалась. Їх могли в будь-який час повернути до країн їхнього походження або залишити в пустелі, де на них чекала вірна смерть. Центр Ейр, Міжнародна амністія та МФПЛ зазначили, що інформація, надана з надійних джерел за останні декілька років, продовжувала свідчити, що ситуація з правами людини в Лівії була катастрофічною, особливо для біженців, шукачів притулку та мігрантів, зокрема для осіб з окремих регіонів Африки, наприклад Еритреї та Сомалі.
Три треті сторони висловили думку про те, що існує «обов’язок розслідування», якщо є достовірна інформація з надійних джерел, що затримання або умови проживання в приймаючій державі є несумісними з вимогами статті 3.
Згідно принципу «договори повинні виконуватися» (pacta sunt servanda), держава не може ухилятися від виконання своїх зобов’язань за Конвенцією, посилаючись на зобов’язання, що випливають з двосторонніх або багатосторонніх угод, які стосуються боротьби з нелегальною імміграцією. ВКБ ООН зазначив, що хоча італійські органи влади не надали докладної інформації про операції з повернення, кілька свідків, опитаних Верховним Комісаром, надали інформацію, схожу на ту, що надали заявники. Зокрема, вони повідомили, що для того, щоб заохотити людей пересісти на борт італійських суден, італійські військові натякнули їм про те, що їх повезуть до Італії. Різні свідки заявили, що під час їхнього повернення до Лівії на них надівали кайдани та застосовували щодо них насилля. Крім того, італійські органи влади конфіскували особисті речі мігрантів, у тому числі свідоцтва ВКБ ООН, що підтверджують їхній статус біженців. Різні свідки також підтвердили, що вони клопотали про надання захисту і що вони конкретно повідомили італійські органи влади про цей факт під час здійснення операції. Згідно з інформацією, наданою ВКБ ООН, принаймні п’ять мігрантів, яких повернули до Лівії і яким згодом вдалося повернутися до Італії, в тому числі пан Ерміас Берхане (Ermias Berhane), отримали статус біженця в Італії. Крім того, в 2009 році представництво ВКБ ООН в Тріполі надало статус біженця семидесяти трьом особам, повернутим Італією, в тому числі чотирнадцятьом заявникам. Це доводило те, що операції, здійснювані Італією у відкритому морі, включали реальний ризик свавільного повернення осіб, які потребують міжнародного захисту. ВКБ ООН також стверджував, що жоден з аргументів Італії щодо виправдання повернень не був прийнятним. Ані принцип співробітництва між державами в цілях боротьби з незаконною торгівлею мігрантами, ані положення міжнародного морського права щодо безпеки людського життя на морі не звільняли держави від їхніх зобов’язань діяти згідно з принципами міжнародного права. Лівія, держава транзиту та отримання міграційних потоків з Азії та Африки, не надавала шукачам притулку жодної форми захисту. Хоча вона й підписала низку міжнародних документів з прав людини, вона майже не виконувала своїх зобов’язань. У відсутність у національному праві системи надання притулку, діяльність у цій сфері здійснювалась виключно ВКБ ООН та його партнерами. Разом з тим, діяльність Верховного Комісара ніколи не була офіційно визнана урядом Лівії, який в квітні 2010 року наказав ВКБ ООН закрити своє представництво в Тріполі та припинити діяльність.
Враховуючи такі обставини, лівійський уряд ніколи не надавав будь-якого офіційного статусу особам, зареєстрованим ВКБ ООН в якості біженців, і не гарантував їм жодної форми захисту. До подій 2011 року особи, які вважались нелегальними іммігрантами, поміщались до «центрів затримання», більшість з яких відвідав ВКБ ООН. Умови перебування в цих центрах були убогими і характеризувалися переповненістю та неналежними санітарними умовами. Ця ситуація погіршувалась операціями з повернення, які збільшували перенаселеність та призводили до подальшого погіршення санітарних умов. Це призвело до значно більшої необхідності у наданні основної допомоги для того, щоб ці люди хоча б вижили. За словами Юридичної клініки з прав людини Колумбійської юридичної школи, хоча нелегальна імміграція морем і не була новим явищем, міжнародне співтовариство все більше визнавало необхідність в обмеженні практики імміграційного контролю, в тому числі перехоплення на морі, яка могла б ускладнити доступ мігрантів до отримання захисту, а відтак наразити їх на ризик катувань.
1. Оцінка Суду
(a) Прийнятність Уряд стверджував, що заявники не могли претендувати на статус «жертви» у розумінні статті 34 Конвенції щодо подій, про які вони скаржилися. Він оскаржував існування дійсного ризику нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження із заявниками в результаті їхнього повернення до Лівії. Цю небезпеку слід було оцінювати на основі серйозних підстав, пов’язаних з обставинами кожного заявника. Інформація, надана відповідними особами, була неконкретною та недостатньо. Суд зазначає, що питання, порушене в попередньому запереченні, тісно пов’язане з тими питаннями, які він повинен буде розглянути при вивчені скарги за статтею 3 Конвенції. Це положення вимагає від Суду встановлення того, чи існують серйозні підстави вважати, що відповідні особи наражалися на реальну небезпеку катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження після їхнього повернення. Тому це питання слід приєднати до розгляду справи по суті. Суд вважає, що ця частина заяви піднімає складні питання права та фактів, яким неможливо дати оцінку без розгляду справи по суті. Звідси випливає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (а) Конвенції. Не є вона неприйнятною і з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.
(b) Суть справи
(i) Загальні засади
(α) Відповідальність держав-учасниць у разі вислання Згідно з усталеною практикою Суду, держави-учасниці мають добре встановлене в міжнародному праві та з урахуванням своїх договірних зобов’язань, в тому числі за Конвенцію, право контролювати в’їзд, проживання та вислання іноземців (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справах «Abdulaziz, Cabales та Balkandali проти Сполученого Королівства» від 28 травня 1985 року, § 67, Series A no. 94, та «Boujlifa проти Франції» від 21 жовтня 1997, § 42, Reports of Judgments and Decisions 1997-VI). Суд також зазначає, що право на отримання політичного притулку не гарантується Конвенцією або Протоколами до неї (див. рішення у справах «Vilvarajah та інші проти Сполученого Королівства» від 30 жовтня 1991, § 102, Series A no. 215, та «Ahmed проти Австрії» від 17 грудня 1996 § 38, Reports 1996-VI). Тим не менш, вислання, екстрадиція або будь-які інші заходи, пов’язані з видворенням іноземця, можуть призвести до виникнення проблеми з точки зору статті 3, а отже й до відповідальності за Конвенцією держави, яка здійснює видворення, якщо були продемонстровані серйозні підстави для того, щоб вважати, що у приймаючій країні дана особа може наражатися на реальну небезпеку поводження, яке суперечить статті 3. За таких обставин стаття 3 включає обов’язок не висилати особу до такої країни (див. рішення у справах «Soering», згадане вище, §§ 90-91; «Vilvarajah та інші», згадане вище, § 103; «Ahmed», згадане вище, § 39; «H.L.R. проти Франції» від 29 квітня 1997 року, § 34, Reports 1997-III; «Jabari проти Туреччини», № 40035/98, § 38, ECHR 2000-VIII; та «Salah Sheekh проти Нідерландів» від 11 січня 2007 року, № 1948/04, § 135). Таким чином, у цьому типі справи Суд повинен оцінити ситуацію в приймаючій країні у світлі вимог статті 3 Конвенції. У тій мірі, в якій настає чи може настати будь-яка відповідальність за Конвенцією, це відповідальність, яку несе держава-учасник по причині того, що вона вчинила дію, яка у якості прямого наслідку має залишення людини у небезпеці забороненого жорстокого поводження (див. рішення у справі «Saadi проти Італії» [ВП] від 28 лютого 2008 року, № 37201/06, § 126).
(β) Чинники, які слід взяти до уваги при вивченні небезпеки постраждати від поводження, забороненого статтею 3 Конвенції При визначенні того, чи було доведено, що заявнику загрожує реальна небезпека постраждати від поводження, забороненого статтею 3, Суд оцінить це питання у світлі всіх наданих йому матеріалів або, за необхідності, матеріалів, отриманих ним за власною ініціативою (див. рішення у справах «H.L.R. проти Франції», згадане вище, § 37, та «Hilal проти Сполученого Королівства», № 45276/99, § 60, ECHR 2001-II). У подібних до цієї справах оцінка Суду про існування реальної небезпеки жорстокого поводження обов’язково має бути ретельною (див. рішення у справі «Chahal проти Сполученого Королівства» від 15 листопада 1996, § 96, Reports 1996-V). Щоб встановити, чи існує ризик жорстокого поводження, Суд повинен розглянути можливі наслідки вислання заявника до приймаючої країни у світлі загальної ситуації в ній, а також його особистих обставин (див. згадане вище рішення у справі «Vilvarajah та інші», § 108 в кінці). У зв’язку з цим, по відношенню до загальної ситуації в конкретній країні Суд часто надає великого значення інформації, яка міститься в останніх звітах таких незалежних міжнародних асоціацій з захисту прав людини, як Міжнародна амністія, або урядовим джерелам (див., наприклад, рішення у справах «Chahal», згадане вище, §§ 99-100; «Müslim проти Туреччини» від 26 квітня 2005 року, № 53566/99, § 67; «Said проти Нідерландів», № 2345/02, § 54, ECHR 2005-VI; «Al-Moayad проти Німеччини» (рішення щодо прийнятності) від 20 лютого 2007 року, № 35865/03, §§ 65-66; та «Saadi», згадане вище, § 131). У справах, в яких заявник стверджує, що він є членом групи, яку систематично піддають жорстокому поводженню, Суд вважає, що захист за статтею 3 Конвенції починається тоді, коли заявник доведе, за необхідності на основі джерел, згаданих у попередньому абзаці, що існують серйозні підстави вірити в існування такого поводження та його членства у відповідній групі (див., з відповідними змінами, згадане вище рішення у справі «Salah Sheekh», §§ 138 - 49). У зв’язку з абсолютним характером гарантованого права, Суд не виключає можливості того, що стаття 3 Конвенції може застосовуватися також і тоді, коли небезпека походить від осіб чи груп осіб, які не є державними посадовцями. Тим не менш, необхідно довести, що ризик є реальним, і що органи влади приймаючої держави не можуть усунути ризик шляхом надання належного захисту (див. згадане вище рішення у справі «H.L.R. проти Франції», § 40). Що стосується конкретної дати, то існування ризику повинно оцінюватися насамперед з урахуванням тих фактів, які були відомі або повинні були бути відомі державі-учасниці на момент вислання.
(ii) Застосування до даної справи Суд уже мав нагоду зазначити, що держави, території яких формують зовнішні кордони Європейського Союзу, в даний час відчувають значні труднощі у боротьбі зі зростаючим напливом мігрантів та шукачів притулку. Не варто недооцінювати тягар та тиск, які ця ситуація накладає на відповідні держави, та які є ще важчими в нинішніх умовах економічної кризи (див. рішення у справі «M.S.S. проти Бельгії та Греції» [ВП] від 21 січня 2011 року, № 30696/09, § 223). Він особливо добре знає про труднощі, пов’язані з явищем міграції морем, яка додатково ускладнює здійснення державами управління кордонами в південній Європі.
Проте враховуючи абсолютний характер прав, гарантованих статтею 3, це не звільняє державу від її зобов’язань за цим положенням. Суд повторює, що захист від поводження, забороненого статтею 3, накладає на держави зобов’язання не висилати будь-яку особу, яка в приймаючій країні наражатиметься на реальну небезпеку такого поводження.
Він відзначає, що численні звіти міжнародних організацій та неурядових організацій малюють тривожну картину поводження в Лівії з нелегальними іммігрантами у відповідний період часу. Крім того, висновки цих документів підтверджується у звіті КПК від 28 квітня 2010 року (див. вище, пункт 35). Суд принагідно зазначає, що ситуація в Лівії погіршилася після закриття представництва ВКБ ООН в Тріполі в квітні 2010 року та послідуючої народної революції, що вибухнула в країні в лютому 2011 року. Однак для цілей розгляду цієї справи Суд буде посилатися на ситуацію, яка існувала в Лівії у відповідний момент часу. За даними різних звітів, згаданих вище, протягом даного періоду часу Лівія не дотримувалась жодних норм, що регулюють захист біженців. Будь-яка особа, яка незаконно потрапила до країни, вважалась нелегальним іммігрантом; при цьому не проводилось жодної різниці між нелегальними мігрантами та шукачами притулку. Як результат, таких осіб систематично заарештовували та утримували в умовах, які такі зовнішні відвідувачі, як делегації ВКБ ООН, Г’юман Райтс Вотч та Міжнародної амністії могли описати лише як нелюдські. Всі спостерігачі засудили багато випадків застосування катувань, поганих санітарних умов та відсутності належної медичної допомоги. Нелегальні мігранти перебували у небезпеці повернення в будь-який час до своїх країн походження, а якщо їм і вдавалося знову попасти на волю, то вони проживали в особливо важких умовах, з огляду на свій незаконний статус. Доля таких нелегальних іммігрантів, як заявники, полягала в тому, що вони займали маргінальну та ізольовану позицію в лівійському суспільстві, що робило їх надзвичайно вразливими до ксенофобських та расистських дій (див. вище, пункти 35-41). Ті ж самі звіти чітко демонструють, що такі нелегальні мігранти, як заявники, висаджені в Лівії після їхнього перехоплення Італією у відкритому морі, наражалися на такі ризики. Зіткнувшись з тривожною картиною, змальованою різними міжнародними організаціями, уряд-відповідач стверджував, що Лівія у відповідний період часу була «безпечним» місцем для мігрантів, перехоплених у відкритому морі.
Він обґрунтував це твердження припущенням, що Лівія дотримувалась своїх міжнародних зобов’язань щодо надання притулку та захисту біженців, у тому числі принципу невидворення. Він стверджував, що Договір про дружбу між Італією та Лівією 2008 року, згідно з яким нелегальні мігранти повертались до Лівії, передбачав конкретне посилання на дотримання норм міжнародного права з прав людини та інших міжнародних конвенцій, стороною яких була Лівія. У цьому зв’язку Суд зазначає, що недотримання Лівією своїх міжнародних зобов’язань стало одним з фактів, засуджених у міжнародних звітах по цій країні. У будь-якому випадку Суд зобов’язаний відзначити, що існування національного законодавства та ратифікації міжнародних договорів, які гарантують повагу до основних прав, самого по собі недостатньо для забезпечення належного захисту від ризику поганого поводження, коли, як і в цій справі, надійні джерела повідомляють про практику, до якої вдавалися або яку потурали органи влади, і яка явно суперечить принципам Конвенції (див. згадані вище рішення у справах «M.S.S.», § 353, та, з відповідними змінами, «Saadi», § 147). Крім того, Суд зазначає, що Італія не може ухилитися від своєї власної відповідальності, спираючись на свої зобов’язання, які витікають з двосторонніх угод з Лівією. Навіть якщо б можна було припустити, що ті угоди прямо передбачали повернення до Лівії мігрантів, перехоплених у відкритому морі, відповідальність держав-учасниць продовжується навіть після того, як вони зобов’язались іншими договорами після набуття Конвенцією або Протоколів до неї чинності щодо цих держав (див. рішення у справах «Князь Ліхтенштейнський Ганс-Адам II (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein) проти Німеччини» [ВП], № 42527/98, § 47, ECHR 2001-VIII, та «Al-Saadoon та Mufdhi проти Сполученого Королівства» від 2 березня 2010 року, № 61498/08, § 128). Що стосується аргументу уряду, який базувався на присутності представництва ВКБ ООН у Тріполі, то слід зазначити, що діяльність представництва Верховного Комісара навіть до того, як вона була остаточно припинена в квітні 2010 року, ніколи не була жодним чином визнаною лівійським урядом. Документи, розглянуті Судом, свідчать про те, що статус біженця, наданий ВКБ ООН, не гарантував відповідним особам жодного захисту в Лівії. Суд знову зазначає, що ця ситуація була добре відомою та її можна було легко перевірити на основі численних джерел. Тому він вважає, що коли заявників повертали, італійські органи влади знали або повинні були знати про те, що як нелегальні мігранти вони піддаватимуться в Лівії поводженню в порушення Конвенції, і що їм не буде надано жодного захисту в цій країні. Уряд стверджував, що заявники недостатньо описали ризики в Лівії, тому що вони не звернулися до італійських органів влади з клопотанням про отримання притулку. На думку уряду, лише той факт, що заявники протестували проти своєї висадки в Лівії, не міг вважатися клопотанням про надання захисту, тим самим накладаючи на Італію зобов’язання за статтею 3 Конвенції. По-перше, Суд зазначає, що цей факт оспорювався заявниками, які стверджували, що вони повідомили італійських військових про свій намір просити міжнародного захисту. Крім того, версія заявників підтверджується численними заявами свідків, зібраними ВКБ ООН та Г’юман Райтс Вотч. У будь-якому випадку Суд вважає, що саме національні органи влади, зіткнувшись із ситуацією, в якій систематично порушувалися права людини, як це було описано вище, повинні були довідатися про поводження, на яке заявники наразилися б після свого повернення (див., з відповідними змінами, згадані вище рішення у справах «Chahal», §§ 104 та 105; «Jabari», §§ 40 та 41; та «M.S.S.», § 359). Беручи до уваги обставини справи, той факт, що відповідні особи не попросили чітко про надання їм притулку, не звільняє Італію від виконання нею своїх зобов’язань за статтею 3. У цьому зв’язку Суд зазначає, що жодне з положень міжнародного права, процитоване урядом, не виправдовувало повернення заявників до Лівії, оскільки норми стосовно порятунку людей на морі та норми, що регулюють боротьбу з торгівлею людьми, накладають на держави обов’язок дотримуватись зобов’язань, що витікають з міжнародного права біженців, включаючи принцип невидворення (див. вище, пункт 23). Цей принцип невидворення також закріплений у статті 19 Хартії основних прав Європейського Союзу. У цьому зв’язку Суд надає особливого значення змісту листа, написаного 15 травня 2009 року паном Жаком Барро, віце-президентом Європейської Комісії, в якому він наголосив на важливості дотримання принципу невидворення у рамках операцій, здійснюваних у відкритому морі державами-членами Європейського Союзу (див. вище, пункт 34). Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що в даній справі були продемонстровані суттєві підстави, щоб вважати, що існував реальний ризик того, що заявники будуть піддані в Лівії поводженню, забороненому статтею 3. Той факт, що велика кількість нелегальних іммігрантів в Лівії опинилася в такій самій ситуації, що і заявники, ніяким чином не змінює індивідуального характеру цього ризику там, де він є достатньо реальним та вірогідним (див., з відповідними змінами, згадане вище рішення у справі «Saadi», § 132). Опираючись на ці висновки та на зобов’язання держав за статтею 3, Суд вважає, що передавши заявників до Лівії, італійські органи влади, будучи повністю обізнані з фактами, наразили їх на поводження, заборонене Конвенцією. Таким чином, заперечення уряду стосовно відсутності у заявників статусу жертви слід відхилити та слід зробити висновок про те, що мало місце порушення статті 3 Конвенції.
B. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявників наразили на ризик свавільної репатріації до Еритреї та Сомалі
1. Доводи сторін
(a) Заявники Заявники стверджували, що їхня передача до Лівії, де біженці та шукачі притулку не отримували жодної форми захисту, наражала їх на ризик повернення до їхніх країн походження - Сомалі та Еритреї. Вони стверджували, що різні звіти міжнародних джерел свідчили про наявність в обох цих країнах умов, які порушували права людини. Заявники, які втекли зі своїх країн, стверджували, що їм не було надано жодної можливості отримати міжнародний захист. Той факт, що більшість з них отримали статус біженців після свого прибуття до Лівії, підтверджував, що їхні побоювання про погане поводження були обґрунтовані. Вони стверджували, що хоча лівійські органи влади і не визнали статус біженців, наданий представництвом ВКБ ООН в Тріполі, надання цього статусу свідчило про те, що група мігрантів, до якої вони належали, потребувала міжнародного захисту.
(b) Уряд Уряд зазначав, що Лівія підписала низку міжнародних документів про захист прав людини, та зазначив, що, ратифікувавши у 2008 році Договір про дружбу, вона відкрито взяла на себе зобов’язання щодо дотримання принципів, закріплених у Статуті Організації Об’єднаних Націй та Загальній декларації прав людини. Він повторив, що присутність ВКБ ООН у Лівії становила гарантію того, що нікого з тих, хто має право на притулок або будь-яку іншу форму міжнародного захисту, не буде свавільно вислано. Він стверджував, що значна кількість заявників отримали статус біженців у Лівії, що виключало їхню репатріацію.
(c) Треті сторони ВКБ ООН заявив, що Лівія часто здійснювала колективне вислання біженців та шукачів притулку до країн їхнього походження, де вони могли зазнати катування та інших видів жорстокого поводження. Він засудив відсутність у Лівії системи міжнародного захисту, яка призвела до дуже високого ризику «ланцюгового видворення» осіб, що потребують захисту.
Верховний Комісар Організації Об’єднаних Націй, Г’юман Райтс Вотч та Міжнародна амністія відзначили, що для осіб, насильно репатрійованих до Еритреї та Сомалі, існував ризик катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та перебування в надзвичайно важких життєвих умовах. Центр Ейр, Міжнародна амністія та МФПЛ зазначили, що з огляду на особливу вразливість шукачів притулку та осіб, перехоплених у відкритому морі, а також на відсутність належних гарантій або процедур на борту суден, що дозволили б оскарження повернень, для держав-учасниць, які здійснюють операції з повернення, було ще більш важливим з’ясовувати реальну ситуацію у приймаючих державах, у тому числі стосовно ризику будь-якого подальшого видворення.
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність Суд вважає, що ця скарга порушує складні питання права та фактів, на які неможливо дати відповідь без розгляду справи по суті. Звідси випливає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Не є вона неприйнятною і з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.
(b) Суть справи Суд повторює принцип, згідно з яким опосередковане вислання іноземця не змінює меж відповідальності держав-учасниць, і що згідно з усталеною практикою Суду держава зобов’язана забезпечити, щоб у випадку репатріації даній особі не загрожував реальний ризик поводження, забороненого статтею 3 (див., з відповідними змінами, рішення у справах «T.I. проти Сполученого Королівства» (рішення про прийнятність), № 43844/98, ECHR 2000-III, та «M.S.S.», згадане вище, § 342). Держава, яка здійснює повернення, повинна забезпечити, щоб держава-посередник надала достатні гарантії того, що відповідну особу не буде повернуто до її країни походження без вивчення ризиків, на які вона в ній може наражатись. Суд зазначає, що таке зобов’язання є ще більш актуальним, коли, як і в даній справі, держава-посередник не є державою-учасницею Конвенції. У даній справі завдання Суду полягає не в тому, щоб прийняти рішення про порушення Конвенції в разі репатріації заявників, а в тому, щоб з’ясувати, чи існували достатні гарантії того, що відповідні особи не були б повернуті до країн їхнього походження, якщо б вони мали обґрунтовану скаргу, що їхня репатріація становитиме порушення статті 3 Конвенції. Суд має у розпорядженні певний обсяг інформації про загальну ситуацію в Еритреї та Сомалі - країнах походження заявників, - наданої відповідними сторонами та третіми сторонами (див. вище, пункти 43 та 44). Він зазначає, що за даними ВКБ ООН та Г’юман Райтс Вотч, особи, примусово репатрійовані до Еритреї, стикаються з катуванням та утримуються в нелюдських умовах лише за те, що вони незаконно покинули країну. Що стосується Сомалі, то в нещодавній справі «Sufi та Elmi» (див. вище) Суд відзначив серйозний рівень насильства в Могадишо та те, що для людей, які повернулися до цієї країни, існувала підвищена небезпека необхідності перетинати райони, уражені збройними конфліктами, або шукати притулку в таборах для переселенців та біженців з жахливими умовами перебування. Суд вважає, що вся наявна в нього інформація свідчить на перший погляд, що ситуація в Сомалі та Еритреї створювала та продовжує створювати широкомасштабні та серйозні проблеми безпеки. Крім того, в Суді цей висновок ніхто не оскаржував. Таким чином, заявники могли обґрунтовано стверджувати, що їхня репатріація становила б порушення статті 3 Конвенції. Далі Суд має встановити, чи могли італійські органи влади розумно очікувати надання Лівією достатніх гарантій проти свавільної репатріації. По-перше, Суд зазначає, що Лівія не ратифікувала Женевську конвенцію про статус біженців. Крім того, міжнародні спостерігачі відзначають відсутність у Лівії будь-якої форми процедури надання притулку та захисту біженців. У цьому зв’язку Суд вже мав нагоду зауважити, що присутність ВКБ ООН в Тріполі навряд чи являла собою гарантію захисту шукачів притулку у зв’язку з негативним ставленням лівійських органів влади, які ніяк не визнавали статус біженця (див. вище, пункт 130). За таких обставин, Суд не може погодитися з доводом уряду про те, що діяльність ВКБ ООН становила гарантію проти свавільної репатріації. Крім того, Г’юман Райтс Вотч та ВКБ ООН засудили декілька більш ранніх примусових повернень до країн високого ризику нелегальних мігрантів, у тому числі шукачів притулку та біженців. Таким чином, той факт, що деякі заявники отримали статус біженця, не переконує Суд стосовно ризику свавільного повернення. Навпаки, Суд поділяє думку заявників, що цей факт є додатковим свідченням вразливості відповідних осіб. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що під час відправлення заявників до Лівії італійські органи влади знали або повинні були знати, що достатніх гарантій захисту відповідних осіб від ризику репатріації до країн їхнього походження, враховуючи, зокрема, відсутність процедури надання притулку та неможливість примусити лівійські органи влади визнати наданий ВКБ ООН статус біженців, не існувало. Крім того, Суд повторює, що Італія не звільняється від виконання своїх зобов’язань за статтею 3 Конвенції тільки тому, що заявники не клопотали про надання притулку або не описали ризики, на які вони наражались у результаті відсутності системи надання притулку в Лівії. Він нагадує, що італійські органи влади повинні були встановити, яким чином лівійські органи влади виконували свої міжнародні зобов’язання щодо захисту біженців. Звідси випливає, що передача заявників до Лівії порушила статтю 3 Конвенції і тому, що вона наразила заявників на ризик свавільної репатріації.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ № 4 Заявники стверджували, що вони підлягали колективному висланню, яке не мало жодних законних підстав. Вони посилались на статтю 4 Протоколу № 4, яка передбачає:
«Колективне вислання іноземців заборонено».
1. Аргументи сторін
(a) Уряд Уряд зазначив, що стаття 4 Протоколу № 4 не застосовувалась у цій справі. Він стверджував, що гарантія, надана цією нормою, починає діяти лише в разі вислання осіб, які знаходяться на території держави або які перетнули державний кордон нелегально. У даній справі захід, що розглядається в Суді, полягав у відмові у в’їзді до території країни, а не «вислання».
(b) Заявники Визнаючи, що слово «вислання» може на перший погляд бути перешкодою для застосування статті 4 Протоколу № 4, заявники стверджували, що Суд повинен застосувати еволюційний підхід та визнати застосовність статті 4 Протоколу № 4 в цій справі. Зокрема, заявники підтримували функціональне та телеологічне тлумачення цього положення. На їхню думку, першочергова мета заборони колективного вислання полягала в тому, щоб не дати державам можливості примусової передачі груп іноземців до інших держав без розгляду їхніх індивідуальних обставин, хай навіть у прискореному порядку. Така заборона має також застосовуватися до заходів щодо повернення мігрантів у відкритому морі, які здійснюються без будь-якого попереднього формального рішення, оскільки такі заходи можуть являти собою «приховані вислання». Телеологічне та «екстериторіальне» тлумачення цього положення зробило б його практичним та ефективним, а не теоретичним та ілюзорним. За словами заявників, навіть якщо Суд і вирішить встановити, що заборона, встановлена статтею 4 Протоколу № 4, має чітко територіальну сферу застосування, повернення їх до Лівії у будь-якому випадку підпадає під сферу застосування цієї статті, оскільки воно відбулося на судні, яке плавало під італійським прапором та яке, згідно зі статтею 4 Кодексу мореплавства Італії, вважалось «італійською територією».
Їхнє повернення до Лівії, що було здійснене без попередньої ідентифікації та без вивчення особистих обставин кожного заявника, становило вислання, яке по суті було «колективним».
(c) Треті сторони Верховний Комісар Організації Об’єднаних Націй з прав людини (ВКПЛ ООН), з аргументами якого погодився і Верховний Комісар Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (ВКБ ООН) (див. вище, пункт 7), стверджував, що стаття 4 Протоколу № 4 застосовувалась у даній справі. Вони стверджували, що дане питання мало дуже важливе значення, беручи до уваги потенційно значні наслідки широкого тлумачення цього положення в галузі міжнародної міграції.
Після того, як ВКПЛ ООН зазначив, що колективне вислання іноземців, у тому числі нелегальних, у цілому заборонялось міжнародним правом та правом Співтовариства, він висловив думку, що особи, перехоплені у відкритому морі, повинні мати можливість користуватись захистом проти такого вислання, навіть якщо вони не могли потрапити на територію держави.
Колективне вислання у відкритому морі було заборонене, враховуючи принцип добросовісності, у світлі якого слід тлумачити положення Конвенції. Якщо дозволити державам повертати мігрантів, перехоплених у відкритому морі, без дотримання гарантій, закріплених у статті 4 Протоколу № 4, то це буде рівнозначним визнанню того, що держави можуть ухилятися від виконання своїх зобов’язань за Конвенцією, аргументуючи це здійсненням своєї діяльності з прикордонного контролю.
Крім того, на думку ВКПЛ ООН, визнання екстериторіального здійснення юрисдикції державами-учасницями щодо дій, які мали місце у відкритому морі, тягтиме за собою припущення, що всі права, гарантовані Конвенцією та Протоколами до неї, застосовуються. Юридична клініка з прав людини Колумбійської юридичної школи зазначила важливість процесуальних гарантій у галузі захисту прав біженців. Держави повинні вивчити ситуацію кожної особи в індивідуальному порядку для того, щоб гарантувати ефективний захист основних прав відповідних осіб і уникнути їхнього вислання, якщо існує ризик заподіяння їм шкоди.
Юридична клініка з прав людини Колумбійської юридичної школи стверджувала, що нелегальна імміграція морем не була новим явищем, і що міжнародне співтовариство все більше визнає необхідність встановлення обмежень у практиці державного імміграційного контролю, в тому числі перехоплення на морі. Принцип невидворення вимагає від держав утримуватися від вислання осіб, не оцінивши їхні обставини в індивідуальному порядку.
Різні органи Організації Об’єднаних Націй, у тому числі Комітет проти катувань, чітко зазначили, що така практика призводила до ризику порушення міжнародних стандартів у галузі прав людини, і наголосили на важливості індивідуальної ідентифікації та здійснення оцінки для того, щоб попередити повернення людей туди, де вони будуть перебувати в небезпеці. Міжамериканська комісія з прав людини визнала важливість цих процесуальних гарантій у справі «Гаїтянський центр з прав людини (Haitian Center for Human Rights) та інші проти Сполучених Штатів» (справа № 10675, звіт № 51/96, § 163), в якій вона висловила думку, що повернення Сполученими Штатами перехоплених гаїтянських мігрантів без належного визначення їхнього статусу та без розгляду їхньої справи, в якому можна було б встановити, чи підпадали вони під статус біженців, було неприпустимим. Це рішення мало особливе значення, оскільки воно суперечило позиції Верховного суду Сполучених Штатів, прийнятій раніше у справі «Sale v. Haitian Centers Council» (113 S. Ct., 2549, 1993).
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність Суд спочатку повинен розглянути питання про застосовність статті 4 Протоколу № 4. У справі «Henning Becker проти Данії» (№ 7011/75, рішення від 3 жовтня 1975 року), що стосувалася репатріації данськими органами влади групи, яка складалась з близько двохсот в’єтнамських дітей, Комісія вперше визначила «колективне вислання іноземців» як «будь-які заходи компетентного органу, що примушують іноземців як групу покинути країну, крім випадків, коли такий захід здійснюється після та на основі розумного і об’єктивного розгляду конкретної справи кожного іноземця в групі». Згодом це визначення було використане органами Конвенції в інших справах по статті 4 Протоколу № 4. Суд зазначає, що більшість таких справ стосувалися осіб, які перебували на відповідній території (див. справи «K.G. проти ФРН», № 7704/76, рішення Комісії від 1 березня 1977 року; «О. та інші проти Люксембургу», № 7757/77, рішення Комісії від 3 березня 1978 року; «А. та інші проти Нідерландів», № 14209/88, рішення Комісії від 16 грудня 1988 року; «Andric проти Швеції» (рішення щодо прийнятності), № 45917/99, від 23 лютого 1999; «Čonka проти Бельгії», № 51564/99, ECHR 2002-I; «Davydov проти Естонії» (рішення щодо прийнятності), № 16387/03, від 31 травня 2005 року; «Berisha та Haljiti проти «Колишньої Югославської Республіки Македонії»», № 1867/03, рішення від 16 червня 2005 року; «Sultani проти Франції», № 45223/05, ECHR 2007-X; «Ghulami проти Франції» (рішення щодо прийнятності), № 45302/05, від 7 квітня 2009 року; «Dritsas проти Італії» (рішення щодо прийнятності), № 2344/02, від 1 лютого 2011 року). Проте справа «Xhavara та інші проти Італії та Албанії» (рішення щодо прийнятності, № 39473/98, від 11 січня 2001 року) стосувалась албанських громадян, які намагалися незаконно потрапити на територію Італії, знаходячись на борту албанського судна, перехопленого італійським військовим судном на відстані приблизно 35 морських миль від італійського узбережжя. Італійське судно намагалося запобігти висадці відповідних осіб на державну територію, що в результаті зіткнення призвело до смерті п’ятдесяти восьми осіб, у тому числі батьків заявників. У цій справі заявники скаржилися, зокрема, на законодавчий указ № 60 1997 року, який передбачав негайне вислання іноземців-нелегалів – захід, який можна було оскаржити, але без призупинення його дії. Вони вважали, що це становило порушення гарантії, наданої статтею 4 Протоколу № 4. Суд відхилив скаргу на підставі несумісності ratione personae, оскільки дане положення не стосувалось саме них, а тому й не розглядав питання застосовності статті 4 Протоколу № 4 до даної справі. Таким чином, у даній справі Суд уперше повинен розглянути питання, чи застосовується стаття 4 Протоколу № 4 до випадків вислання іноземців у треті держави, здійснене за межами національної території. Він повинен з’ясувати, чи була передача заявників до Лівії «колективним висланням іноземців» у розумінні даного положення. При тлумаченні положень Конвенції Суд спирається на статті 31 та 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (див., наприклад, рішення у справах «Golder проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975, § 29, Series A no. 18; «Demir та Baykara проти Туреччини» [ВП] від 12 листопада 2008 року, № 34503/97, § 65; та «Saadi проти Сполученого Королівства» [ВП] від 29 січня 2008 року, № 13229/03, § 62). Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, Суд повинен встановити звичайне значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті та у світлі об’єкта та цілей положення, в якому вони фігурують. Він повинен враховувати той факт, що дане положення є частиною договору, створеного для ефективного захисту прав людини, і що Конвенція повинна читатись в цілому та тлумачитись таким чином, щоб стимулювати внутрішню узгодженість та гармонію між її різними положеннями (див. рішення у справі «Stec та інші проти Сполученого Королівства» (рішення щодо прийнятності) [ВП], № 65731/01 та 65900/01, § 48, ECHR 2005-X). Суд також повинен взяти до уваги будь-які відповідні норми та принципи міжнародного права, що застосовуються у відносинах між державами-учасницями (див. рішення у справах «Al-Adsani проти Сполученого Королівства» [ВП], № 35763/97, § 55, ECHR 2001-XI, та «Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi (Босфорські Авіалінії) проти Ірландії» [ВП], № 45036/98, § 150, ECHR 2005-VI; див. також статтю 31 § 3 (с) Віденської конвенції). Суд може також звернутися до додаткових засобів тлумачення, зокрема, до підготовчих матеріалів Конвенції, щоб підтвердити значення, визначене згідно зі згаданими вище методами, або щоб уточнити значення, якщо воно все ще залишається двояким, неясним або призводить до результатів, які є явно абсурдними або нерозумними (див. статтю 32 Віденської конвенції). Уряд стверджував, що в даній справі існувала логічна перешкода для застосування статті 4 Протоколу № 4, а саме той факт, що заявники не перебували на території Італії під час їхньої передачі до Лівії, а тому захід, на думку уряду, не міг вважатись «висланням» в звичайному значенні цього слова. Суд не поділяє думки уряду з цього питання. По-перше, він зазначає, що в той час як розглянуті дотепер справи стосувались осіб, які так чи інакше вже перебували на території відповідної країни, формулювання статті 4 Протоколу № 4 саме по собі не є перешкодою для її екстериторіального застосування. Слід зазначити, що стаття 4 Протоколу № 4 не містить жодного посилання на поняття «територія», в той час як формулювання статті 3 цього ж Протоколу навпаки чітко посилається на територіальну сферу застосування заборони вислання державами своїх громадян. Так само, стаття 1 Протоколу № 7 чітко посилається на поняття території щодо процедурних гарантій, які стосуються вислання іноземців, що законно перебувають на території держави. На думку Суду, це формулювання не можна ігнорувати. З підготовчих матеріалів чітко не видно сфери застосування та дії статті 4 Протоколу № 4. У будь-якому випадку, Пояснювальна записка до Протоколу № 4, підготовлена в 1963 році, свідчить про те, що для Комітету експертів метою статті 4 була офіційна заборона «такого колективного вислання іноземців, яке було предметом нещодавньої історії». Таким чином, було «зрозуміло, що прийняття цієї статті [статті 4] та пункту 1 статті 3 жодним чином не можна було витлумачити так, щоб виправдати заходи колективного вислання, які могли статися у минулому». Коментар до проекту свідчить, що на думку Комітету експертів, іноземці, на яких посилається стаття, - це не тільки ті, хто законно перебуває на території, але й «кожен, хто не має фактичного права на громадянство в державі, незалежно від того, чи перетинає він територію держави, чи проживає він в ній тимчасово або постійно, чи є він біженцем або чи в’їхав до держави за власною ініціативою, та чи є він особою без громадянства або таким, що має громадянство іншої держави» (стаття 4 остаточного проекту Комітету, стор. 505, § 34). Нарешті, на думку авторів проекту Протоколу № 4, слово «вислання» слід тлумачити «в загальному сенсі, в його поточному використанні (вигнати з якого-небудь місця)». Хоча таке тлумачення міститься в частині, що стосувалась статті 3 Протоколу, Суд вважає, що воно може бути однаково застосоване і до статті 4 того ж Протоколу. Звідси випливає, що підготовчі матеріали не виключають екстериторіального застосування статті 4 Протоколу № 4. Тим не менш, все ще необхідно з’ясувати, чи буде таке застосування виправданим. Щоб відповісти на це запитання, необхідно враховувати мету та значення даного положення, які у свою чергу слід проаналізувати у світлі принципу, що міцно вкоренився в практиці Суду, згідно з яким Конвенція є живим інструментом, який необхідно тлумачити в контексті сьогоденних умов (див., наприклад, рішення у справах «Soering», згадане вище, § 102; «Dudgeon проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1981 року, Series A no. 45; «X, Y, та Z проти Сполученого Королівства» від 22 квітня 1997 року, Reports 1997-II; «V. проти Сполученого Королівства» [ВП], № 24888/94, § 72, ECHR 1999-IX; та «Matthews проти Сполученого Королівства» [ВП], № 24833/94, § 39, ECHR 1999-I). Крім того, важливо тлумачити та застосовувати Конвенцію так, щоб гарантії були практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (див. рішення у справах «Marckx проти Бельгії» від 13 червня 1979 року, § 41, Series A no. 31; «Airey проти Ірландії» від 9 жовтня 1979 року, § 26, Series A no. 32; «Mamatkulov та Askarov проти Туреччини» [ВП], № 46827/99 та 46951/99, § 121, ECHR 2005-I; та «Leyla Şahin проти Туреччини» [ВП], № 44774/98, § 136, ECHR 2005-XI). З моменту розробки Протоколу № 4 сплинуло багато часу. З того часу міграційні потоки в Європі продовжували посилюватися, особливо морем, хоча перехоплення мігрантів у відкритому морі і їхнє повернення до держав транзиту або походження є на даний час засобом міграційного контролю в тій мірі, в якій він являє собою інструмент держав у боротьбі з незаконною імміграцією.
Економічна криза та останні соціальні та політичні зміни мали особливий вплив на деякі регіони Африки та Близького Сходу, кидаючи Європі нові виклики з точки зору імміграційного контролю. Суд уже встановив, що згідно зі встановленою практикою Комісії та Суду, метою статті 4 Протоколу № 4 є запобігання висланню державами деяких іноземців без перевірки їхніх особистих обставин, а відтак і без надання їм можливості висловити свої аргументи проти заходу, здійснюваного відповідним органом. Тому, якщо стаття 4 Протоколу № 4 застосовувалась б лише до колективного вислання з територій держав-учасниць Конвенції, тоді під дію цього положення не підпадав би важливий компонент сучасних міграцій, незважаючи на те, що поведінка, яку воно забороняє, може відбуватися і поза межами національної території, зокрема, як у даній справі, у відкритому морі. Таким чином, на практиці стаття 4 була б неефективною стосовно таких ситуацій, які, тим не менш, збільшуються в кількості. Наслідком цього було б те, що на відміну від сухопутних мігрантів, морські мігранти, часто ризикуючи своїм життям та так і не діставшись берегів держави, не мали б перед висланням права на розгляд їхніх особистих обставин. Тому зрозуміло, що хоча поняття «юрисдикція» має, головним чином, територіальне значення і має здійснюватися на національній території держави (див. вище, пункт 71), поняття вислання має також, головним чином, територіальне значення, в тому сенсі, що вислання найчастіше здійснюється з національної території. Однак якщо, як у даній справі, Суд встановить, що держава-учасниця здійснила у якості винятку юрисдикцію поза межами своєї національної території, то він не бачитиме ніяких перешкод для визнання того, що здійснення екстериторіальної юрисдикції цією державою прийняло форму колективного вислання. Якщо ж прийти до протилежного висновку та припустити, що останнє поняття має виключно територіальну сферу застосування, то це призведе до протиріччя між сферою застосування Конвенції в цілому та сферою застосування статті 4 Протоколу № 4, що суперечитиме принципу, згідно з яким Конвенція має тлумачитись в цілому. Крім того, що стосується здійснення державою своєї юрисдикції у відкритому морі, Суд уже відзначав, що особливий характер морського середовища не може виправдовувати відсутність правового поля, коли особи не охоплюються ніякою правовою системою, здатною надати їм можливість користування правами та гарантіями, що захищаються Конвенцією, які держави зобов’язались забезпечувати кожному, хто знаходиться під їхньою юрисдикцією (див. згадане вище рішення у справі «Medvedyev та інші», § 81). Наведені вище міркування не ставлять під сумнів право держав на встановлення власної імміграційної політики. Однак слід відзначити, що проблеми з управлінням міграційними потоками не можуть виправдовувати здійснення практик, несумісних із зобов’язаннями держави за Конвенцією. У цьому зв’язку Суд нагадує, що положення договорів повинні тлумачитися добросовісно у світлі об’єкту та мети договору та у відповідності з принципом ефективності (див. згадане вище рішення у справі «Mamatkulov та Askarov», § 123). Беручи до уваги вищезазначене, Суд вважає, що вислання іноземців, проведене в рамках перехоплень у відкритому морі органами влади держави у здійснення своїх суверенних повноважень, наслідки якого полягають у запобіганні висадки мігрантів на територію держави або навіть в їхньому поверненні до іншої держави, являє собою здійснення юрисдикції у розумінні статті 1 Конвенції, яке тягне за собою відповідальність такої держави згідно статті 4 Протоколу № 4. У даній справі Суд вважає, що операція по передачі заявників до Лівії була проведена італійськими органами влади з метою запобігання висадки нелегальних мігрантів на італійську територію. У цьому зв’язку він надає особливого значення заявам, зробленим після цих подій в італійській пресі та Державному сенаті міністром внутрішніх справ, у яких він пояснив важливість операцій з повернення у відкритому морі в боротьбі з нелегальною імміграцією та підкреслив значне зниження висадок мігрантів на територію Італії в результаті операцій, проведених в травні 2009 року (див. вище, пункт 13). Відповідно, Суд відхиляє заперечення уряду і вважає, що стаття 4 Протоколу № 4 застосовується в даній справі.
(b) Суть справи Суд зазначає, що на сьогоднішній день справа «Čonka» (див. згадане вище рішення) є єдиною справою, в якій він визнав порушення статті 4 Протоколу № 4. При розгляді цієї справи і для того, щоб встановити, чи мало місце колективне вислання, він вивчив обставини справи та з’ясував, чи прийняли до уваги рішення про депортацію особисті обставини відповідних осіб. Далі Суд зазначив (§§ 61-63):
«Проте Суд зазначає, що дані рішення про затримання та депортацію були прийняті для санкціонування наказу про залишення території від 29 вересня 1999 року; зазначений наказ був прийнятий виключно на підставі статті 7, першого абзацу, пункту (2) Закону про іноземців, а єдиним посиланням на особисті обставини заявників було те, що їхнє перебування в Бельгії перевищило три місяці. Зокрема, в документі не згадувалось їхнє клопотання про отримання притулку та рішення від 3 березня та 18 червня 1999 року. Можна припустити, що ці рішення також супроводжувались наказом про залишення території, але сам по собі цей наказ не санкціонував арешту заявників. Тому арешт заявників був вперше постановлений в рішенні від 29 вересня 1999 року на правовій підставі, не пов’язаній з їхнім клопотанням про надання притулку, але тим не менш достатній для того, щоб здійснити оскаржувані заходи. За таких обставин та беручи до уваги велику кількість осіб однакового походження, яких спіткала та ж сама доля, що і заявників, Суд вважає, що здійснена процедура не дозволяє розвіяти всі сумніви на рахунок того, що вислання могло бути колективним.
Цей сумнів підкріплюється цілим рядом факторів: по-перше, до депортації заявників відповідні політичні органи влади оголосили про здійснення таких операцій та надали вказівки відповідному органу для їхньої реалізації..., по-друге, всі відповідні іноземці були зобов’язані одночасно з’явитися в поліцейський відділок, по-третє, видані їм накази про залишення території та рішення про їхній арешт були сформульовані ідентично; по-четверте, іноземцям було дуже важко зв’язатися з адвокатом; нарешті, процедуру надання притулку не було завершено.
У підсумок, між врученням іноземцям повідомлення про необхідність прибуття до поліцейського відділку та їхнім висланням процедура не надавала достатніх гарантій, які б засвідчили, що особисті обставини кожної особи були дійсно та в індивідуальному порядку взяті до уваги». Крім того, у своїй практиці органи Конвенції зазначили, що той факт, що стосовно багатьох іноземців існують подібні рішення, сам по собі не приводить до висновку, що має місце колективне вислання, якщо кожній відповідній особі була надана можливість надати в компетентні органи та в індивідуальному порядку аргументи проти свого вислання (див. рішення у справах «K.G. проти ФРН», згадане вище; «Andric», згадане вище; та «Sultani», згадане вище, § 81). Нарешті, Суд постановив, що порушення статті 4 Протоколу № 4 не буде, якщо відсутність прийнятого в індивідуальному порядку рішення про вислання є наслідком власної винної поведінки заявників (див. згадані вище рішення у справах «Berisha and Haljiti» та «Dritsas»). У даній справі Суд може лише встановити, що передача заявників до Лівії була здійснена без будь-якого вивчення індивідуальної ситуації кожного заявника. Ніхто не заперечував, що італійські органи влади не здійснювали жодних процедур з ідентифікації заявників, а лише обмежились пересадкою всіх затриманих мігрантів на військові судна і їхньою висадкою на лівійську територію. Крім того, Суд зазначає, що екіпаж військових суден не мав підготовки для проведення індивідуальних співбесід та не користався послугами перекладачів та юристів.
Цього достатньо, щоб Суд зміг виключити існування достатніх гарантій забезпечення того, що конкретні обставини кожної особи були дійсно детально розглянуті. Беручи до уваги вищевикладене, Суд приходить до висновку про те, що вислання заявників мало колективний характер і в порушення статті 4 Протоколу № 4. Відповідно, мало місце порушення цієї статті.
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13, ВЗЯТОЇ В ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТЕЮ 4 ПРОТОКОЛУ № 4 Заявники скаржилися, що за італійським законодавством вони не мали ефективного засобу правового захисту, за допомогою якого вони могли б подати свої скарги за статтею 3 Конвенції та статтею 4 Протоколу № 4. Вони посилались на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
1. Аргументи сторін
(a) Заявники Заявники стверджували, що перехоплення Італією осіб у відкритому морі не було здійснене у відповідності з законом, а його законність не підлягала перегляду національним органом. З цієї причини заявники були позбавлені можливості оскарження свого повернення до Лівії та стверджувати про порушення статті 3 Конвенції та статті 4 Протоколу № 4. Заявники стверджували, що італійські органи влади, навіть не здійснивши ідентифікації затриманих мігрантів та проігнорувавши їхні прохання про надання захисту, не виконали жодної з вимог ефективності засобів правового захисту, як це встановлено в практиці Суду. Крім того, навіть якщо можна було б припустити, що вони мали можливість висловити військовим свої клопотання про надання притулку, вони не змогли б скористатись такими процедурними гарантіями за італійським законодавством, як звернення до суду, з тієї простої причини, що вони перебували на борту суден. Заявники вважали, що здійснення територіального суверенітету у зв’язку з імміграційною політикою ні в якому разі не повинно призводити до невиконання державами своїх зобов’язань за Конвенцією, у тому числі зобов’язання гарантувати будь-якій особі, що підпадає під їхню юрисдикцію, право на ефективний засіб правового захисту в національному суді.
(b) Уряд Уряд стверджував, що оскільки події в даній справі відбувались на борту судна, то не було можливості гарантувати заявникам права на доступ до національного суду. На слуханні справи в Великій палаті він стверджував, що заявники повинні були звернутися до національних судів, щоб отримати визнання стверджуваних порушень Конвенції та, в залежності від результату, компенсацію. На думку уряду, італійська судова система дозволила б встановити відповідальність військових, які врятували заявників, як за національним, так і за міжнародним правом.
Уряд стверджував, що заявники, яким ВКБ ООН надав статус біженців, могли в будь-який момент потрапити на територію Італії та скористуватися своїми правами, передбаченими Конвенцією, у тому числі правом на звернення до судових органів.
(c) Треті сторони ВКБ ООН зазначив, що принцип невидворення передбачав процесуальні зобов’язання держав. Крім того, право на доступ до ефективної процедури надання притулку, що проводиться компетентним органом, було ще більш важливим, коли йшла мова про «змішані» міграційні потоки, в рамках якої необхідно виокремити потенційних шукачів притулку та відрізнити їх від інших мігрантів. Центр Ейр, Міжнародна амністія та МФПЛ вважали, що особи, повернуті в результаті перехоплення у відкритому морі, не мали доступу до жодного засобу правового захисту в державі-учасниці, відповідальній за операції, а тим більше до засобу, здатного задовольнити вимоги статті 13. Заявники не мали ані відповідної можливості, ані необхідної підтримки, зокрема, допомоги перекладача, щоб змогти викласти аргументи, які перешкоджають їхньому поверненню, не кажучи вже про розгляд, стандарти якого відповідали б вимогам Конвенції. Треті сторони стверджували, що коли держави-учасниці здійснюють перехоплення на морі та повернення осіб, їхнім обов’язком є забезпечення, щоб кожна відповідна особа мала реальну можливість оскаржити своє повернення у світлі прав, гарантованих Конвенцією, та отримати розгляд свого клопотання, перш ніж буде здійснене її повернення.
Треті сторони вважали, що відсутність засобу правового захисту, який дозволив би провести ідентифікацію заявників та індивідуальну оцінку їхніх клопотань про надання захисту, а також їхніх потреб, була серйозним упущенням, так само як і відсутність будь-якого подальшого розслідування з метою з’ясування долі повернутих осіб. Клініка з прав людини Колумбійської юридичної школи зазначила, що міжнародне право прав людини та біженців вимагало, по-перше, щоб держава роз’яснювала мігрантам їхні права на доступ до захисту. Таке роз’яснення має вирішальне значення для виконання державою свого обов’язку ідентифікувати серед перехоплених осіб тих, хто потребує міжнародного захисту. Ця вимога ще більше посилювалась щодо перехоплених на морі осіб, оскільки саме вони найменш ймовірно могли знати місцеві закони та часто не мали доступу до перекладача або юриста. Крім того, національний орган повинен провести співбесіду з кожною особою, аби винести індивідуальне рішення по її заяві.
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність Суд нагадує, що він приєднав до вивчення по суті скарги за статтею 13 Конвенції заперечення уряду про невичерпання внутрішніх засобів правового захисту, піднятих на слуханнях у Великій палаті (див. вище, пункт 62). Крім того, Суд вважає, що ця частина заяви піднімає складні питання права та фактів, які не можливо вивчити без розгляду справи по суті. Звідси випливає, що вона не є явно необґрунтованою за змістом статті 35 § 3 (а) Конвенції. Не є вона неприйнятною і з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.
(b) Суть справи
(i) Загальні засади Стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для забезпечення суті прав та свобод за Конвенцією, в якій би формі вони не були гарантовані. Таким чином, значення цього положення полягає у вимозі запровадження внутрішнього засобу правового захисту для розгляду по суті «обґрунтованої скарги» за Конвенцією та надання відповідного судового захисту. Обсяг зобов’язань держав-учасниць за статтею 13 може змінюватись у залежності від характеру скарги заявника. Тим не менш, засіб правового захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і у праві. «Ефективність» «засобу правового захисту» за змістом статті 13 не залежить від впевненості в успішному для заявника результаті розгляду справи. Також «національний орган», про який йдеться у цьому положенні, не обов’язково повинен бути судовим; але якщо він не є судовим органом, його повноваження та гарантії захисту, які він надає, мають значення у визначенні того, чи є даний засіб правового захисту ефективним. Крім того, навіть якщо один засіб правового захисту сам по собі не в повній мірі відповідає вимогам статті 13, це може зробити сукупність засобів правового захисту, передбачених внутрішнім законодавством (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справі «Kudła проти Польщі» [ВП], № 30210/96, § 157, ECHR 2000-XI). З практики Суду випливає, що скарга заявника, який стверджує, що його передача до третьої держави наразить його на поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, «обов’язково має бути предметом ретельного розгляду з боку «національного органу» (див. рішення у справі «Shamayev та інші проти Грузії і Росії», № 36378/02, § 448, ECHR 2005-III; див. також згадане вище рішення у справі «Jabari», § 39). З огляду на цей принцип, Суд постановив, що поняття «ефективного засобу правового захисту» у розумінні статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 3 вимагає, по-перше, «незалежного та ретельного розгляду» будь-якої скарги, поданої особою в ситуації, в якій «існують серйозні підстави побоюватися реального ризику поводження, забороненого статтею 3», та, по-друге, «можливості призупинення виконання оскаржуваного заходу» (див. згадані вище рішення § 460 та § 50, відповідно). Крім того, в рішенні у справі «Čonka» (згадане вище, §§ 79 і далі) Суд постановив щодо статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 4 Протоколу № 4, що засіб правового захисту не відповідає вимогам першого положення, якщо він не має ефекту призупинення. Зокрема, він зазначив (§ 79):
«Суд вважає, що поняття ефективного засобу правового захисту за статтею 13 вимагає, щоб засіб правового захисту міг запобігти виконанню мір, які суперечать Конвенції, і наслідки яких є потенційно незворотними... Таким чином, виконання таких мір перед тим, як національні органи вивчать, чи сумісні вони з Конвенцією, суперечитиме статті 13, хоча держави-учасниці і мають певну свободу дій у тому, як саме вони мають виконати свої зобов’язання згідно з цим положенням...». З огляду на те важливе значення, яке Суд надає статті 3 Конвенції, та на незворотний характер шкоди, яка може виникнути в разі матеріалізації ризику катувань чи жорстокого поводження, Суд постановив, що ефект призупинення має також застосовуватись у випадках, в яких держава-учасник вирішить видворити іноземця до держави, в якій існують серйозні підстави вважати, що особа наражається на ризик такого характеру (див. рішення у справах «Gebremedhin [Geberamadhien] проти Франції», № 25389/05, § 66, ECHR 2007-II, та «M.S.S.», згадане вище, § 293).
(ii) Застосування до даної справи Суд вже зробив висновок, що повернення заявників до Лівії становило порушення статті 3 Конвенції та статті 4 Протоколу № 4. Тому скарги, подані заявниками з цих питань, є «обґрунтованими» для цілей статті 13. Суд встановив, що заявники не мали доступу до процедури їхньої ідентифікації та оцінки їхніх особистих обставин, перш ніж їх повернули до Лівії (див. вище, пункт 185). Уряд визнав, що на борту військових суден, на які заявників змусили пересісти, таких процедур передбачено не було. Крім того, серед членів екіпажу на борту не було перекладачів та юристів. Суд зазначає, що заявники стверджували, що вони не отримали ніякої інформації від італійських військових, які змусили їх повірити, що їх везли до Італії, і які не повідомили їх про процедури, які необхідно було здійснити для уникнення повернення до Лівії.
Хоча це твердження і заперечується урядом, Суд надає більшої ваги версії заявників, оскільки вона підсилюється дуже великою кількістю показань свідків, зібраних ВКБ ООН, КПК та Г’юман Райтс Вотч. Суд раніше встановив, що відсутність доступу до інформації є однією з основних перешкод у доступі до процедур отримання притулку (див. згадане вище рішення у справі «M.S.S», § 304). У даній справі він знову повторює важливість забезпечення кожному, хто підлягає висланню, наслідки якого є потенційно незворотними, права на отримання достатньої інформації, яка б надала їм можливість отримати ефективний доступ до відповідних процедур та обґрунтувати свої скарги. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд вважає, що заявники були позбавлені засобу, який дозволив би їм подати свої скарги за статтею 3 Конвенції та статтею 4 Протоколу № 4 до компетентного органу та отримати всебічне та ретельне вивчення їхніх клопотань, перш ніж вислання буде приведене у виконання. Що стосується аргументу уряду про те, що заявники повинні були скористатися можливістю звернення до італійських кримінальних судів після їхнього прибуття до Лівії, то Суд може лише зазначити, що навіть якщо такий засіб правового захисту і був доступний на практиці, кримінальні провадження, порушені відносно військових, що служили на суднах армії, явно не відповідали б вимогам статті 13 Конвенції, оскільки це не задовольнило б критерій ефекту призупинення, закріплений у згаданому вище рішенні у справі «Čonka». Суд повторює, що вимога, яка випливає зі статті 13 про те, що виконання оскаржуваної міри повинне бути призупинене, не може розглядатися в якості другорядного заходу (див. згадане вище рішення у справі «M.S.S», § 388). Суд приходить до висновку, що мало місце порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 3 Конвенції та статтею 4 Протоколу № 4. Звідси випливає, що заявникам не можна ставити за провину те, що вони неналежно вичерпали внутрішні засоби правового захисту, а попередні заперечення уряду (див. вище, пункт 62) слід відхилити.
VII. СТАТТІ 46 ТА 41 КОНВЕНЦІЇ
A. Стаття 46 Конвенції Стаття 46 передбачає:
«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням».
Згідно зі статтею 46 Конвенції, держави-учасниці зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду у справах, в яких вони виступають сторонами, а Комітет Міністрів відповідає за нагляд за виконанням рішень. Це означає, що коли Суд встановить порушення, держава-відповідач юридично зобов’язана не тільки виплатити відповідним особам суми, присуджені в якості справедливої сатисфакції за статтею 41, але й прийняти необхідні загальні та/або, за необхідності, індивідуальні заходи. Оскільки рішення Суду по своїй суті мають декларативний характер, саме держава повинна в першу чергу обрати, під наглядом Комітету Міністрів, засіб, який вона використає для виконання свого юридичного обов’язку за статтею 46 Конвенції, за умови, що такий захід сумісний з висновками, отриманими Судом у своєму рішенні. Однак у деяких конкретних ситуаціях Суд може визнати доцільним вказати державі-відповідачу, який саме захід можна прийняти для того, щоб покласти край ситуації - часто системній, - яка призвела до встановлення порушення (див., наприклад, рішення у справах «Öcalan проти Туреччини» [ВП], № 46221/99, § 210, ECHR 2005-IV, та «Popov проти Росії» від 13 липня 2006 року, № 26853/04, § 263). Інколи природа встановленого порушення може не залишити реального вибору щодо необхідного заходу (див. рішення у справах «Assanidze», згадане вище, § 198; «Aleksanyan проти Росії» від 22 грудня 2008 року, № 46468/06, § 239; та «Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) проти Швейцарії» (№ 2) [ВП] від 30 червня 2009 року, № 32772/02, §§ 85 та 88). У даній справі Суд вважає за необхідне призначити індивідуальні заходи, необхідні для виконання цього рішення, без шкоди для загальних заходів, необхідних для запобігання подібних порушень у майбутньому (див. згадане вище рішення у справі «M.S.S», § 400). Суд, зокрема, встановив, що передача заявників наразила їх на ризик жорстокого поводження в Лівії та свавільної репатріації до Сомалі та Еритреї. Беручи до уваги обставини справи, Суд вважає, що італійський уряд повинен вжити всіх можливих заходів для того, щоб отримати від лівійських органів влади запевнення, що із заявниками не будуть поводитись несумісним зі статтею 3 Конвенції чином та що їх не буде свавільно репатрійовано.
B. Стаття 41 Конвенції Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». Кожен заявник вимагав 15000 євро в якості стверджуваної моральної шкоди. Уряд заперечував проти цих вимог, зазначивши, що завдяки втручанню італійських органів життя заявників були врятовані. Суд вважає, що заявники вочевидь зазнали певних страждань, за які саме лише визнання Судом порушень не становитиме справедливої компенсації. З урахуванням характеру встановлених порушень у даній справі Суд вважає справедливим визнати вимоги заявників і присуджує кожному з них по 15000 євро в якості компенсації моральної шкоди; ці суми мають бути передані представникам заявників у довірче управління.
C. Судові та інші витрати Заявники також вимагали 1575,74 євро в якості судових та інших витрат. Уряд оскаржував ці вимоги. Відповідно до встановленої практики Суду, присуджуються лише ті судові та інші витрати, які заявник поніс фактично, яких він не міг уникнути, та які є розумними за розміром. У даній справі, беручи до уваги наявні в розпорядженні Суду документи, а також свою практику, Суд вважає, що загальна сума вимог щодо витрат, пов’язаних з провадженням в Суді, є розумною, а тому присуджує її заявникам.
D. Відсотки у разі несвоєчасної виплати Суд вважає, що відсотки у разі несвоєчасної сплати мають визначатися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, плюс три відсоткові пункти.
НА ПІДСТАВІ ВИКЛАДЕНОГО СУД:
1. Вирішує тринадцятьма голосами проти чотирьох вилучити заяву з реєстру в тій частині, що стосується пана Мохамеда Абакура Мохамеда та пана Хасана Шаріффа Аббірахмана;
2. Вирішує одностайно не вилучати заяву з реєстру в частині, що стосується інших заявників;
3. Постановляє одностайно, що заявники перебували під юрисдикцією Італії у розумінні статті 1 Конвенції;
4. Приєднує до розгляду по суті одностайно попередні заперечення уряду щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту та відсутності у заявників статусу жертв;
5. Визнає прийнятною одностайно скарги за статтею 3;
6. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявників наразили на ризик поганого поводження в Лівії та відхиляє попереднє заперечення уряду щодо відсутності у заявників статусу жертви;
7. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявників наразили на ризик репатріації до Сомалі та Еритреї;
8. Визнає прийнятною одностайно скаргу за статтею 4 Протоколу № 4;
9. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 4 Протоколу № 4;
10. Визнає прийнятною одностайно скаргу за статтею 13, взятою у поєднанні зі статтею 3 Конвенції та статтею 4 Протоколу № 4;
11. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, та порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 4 Протоколу № 4, та відхиляє попереднє заперечення уряду щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту;
12. Постановляє одностайно:
(a) що держава-відповідач повинна протягом трьох місяців виплатити заявникам наступні суми:
(i) 15000 євро (п’ятнадцять тисяч євро) кожному, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, у якості компенсації за моральну шкоду; ці суми мають бути передані представникам заявників у довірче управління;
(ii) 1575,74 євро (одна тисяча п’ятсот сімдесят п’ять євро сімдесят чотири центи) в цілому, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий із заявників, у якості компенсації судових та інших витрат;
(b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиплати цих платежів, плюс три відсоткові пункти.
Учинено англійською та французькою мовами на відкритому слуханні у Палаці прав людини у Страсбурзі 23 лютого 2012 року у відповідності з правилом 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Майкл O’БойлНіколас Братца
СекретарГолова
У відповідності зі статтею 45 § 2 Конвенції та правилом 74 § 2 Регламенту Суду, до рішення була надана окрема думка судді Пінто де Альбукерке.
Н.Б.
M.O.Б.
Окрема думка та Додаток (список заявників) не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy