CASE OF JANOWIEC AND OTHERS v. RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА « JANOWIEC І ІНШІ ПРОТИ РОСІЇ »

(Заяви №№ 55508/07 і 29520/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

21 жовтня 2013 року

Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі « Janowiec і Інші проти Росії »,

Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:

Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall), Голова,
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Інета Зімєлє (Ineta Ziemele),
Ізабель Беро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan),
Пер Лоренцен (Peer Lorenzen),
Альвіна Гюлумян (Alvina Gyulumyan),

Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),             

Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),
Луіс Лопез Ґера (Luis López Guerra),
Крістіна Пардалос (Kristina Pardalos),
Вінсент А. Де Ґаетано (Vincent A. de Gaetano),
Жюлія Лафранк (Julia Laffranque),
Гелен Келер (Helen Keller),
Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
і Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар,

Розглянувши справу на закритому засіданні 13 лютого і 5 вересня 2013 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була відкрита за двома заявами (№№ 55508/07 і 29520/09), поданими до Суду проти Російської Федерації на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) п’ятнадцятьма громадянами Польщі (далі - заявники), відповідно, 19 листопада 2007 року і 24 травня 2009 року.

2. Імена заявників наведено нижче у параграфах 25 - 37. Вони живуть у Польщі і Сполучених Штатах Америки. Заявники пан Яновєц (Janowiec) і пан Трибовскі (Trybowski) були представлені у Суді паном Й. Шевчиком (J. Szewczyk), польським юристом, який практикує у Варшаві. Інших заявників представляв професор І. Каміньскі (I. Kamiński) з Інституту правових досліджень, пан Р. Новошєльскі (R. Nowosielski) і пан Б. Сочаньскі (B. Sochański), польські юристи, які практикують, відповідно, у Ґданську і Щечіні, а також пан Р. Карпінскій і пані A. Ставіцкая, російські юристи, які практикують у Москві.

3. Російський уряд (“Уряд”) був представлений паном Г. Матюшкіним, представником Російської Федерації у Європейському суді з прав людини.

4. Польський Уряд, який виступав у справі відповідно до статті 36 § 1 Конвенції, спочатку був представлений уповноваженою особою, паном Й. Волошєвічем (J. Wołąsiewicz) з Міністерства закордонних справ, а згодом заступником уповноваженої особи, пані А. Менжиковскою (A. Mężykowska).

5. Заяви були передані П’ятій Секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). 7 жовтня 2008 року і 24 листопада 2009 року Голова Секції вирішив комунікувати заяви російському і польському Урядам. Було також вирішено надати справі пріоритетність відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

6. Рішенням від 5 липня 2011 року Суд об’єднав заяви. Було також вирішено додати до розгляду суті справи заперечення Уряду щодо юрисдикції Суду ratione temporis стосовно скарги за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції, і заяви було проголошено частково прийнятними.

7. 16 квітня 2012 року палата П’ятої Секції у складі таких суддів: Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова, Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert), Босьтьян М. Жупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Анатолій Ковлєр (Anatoly Kovler), Марк Віліґер (Mark Villiger), Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska) і Ангеліка Нусберґер (Angelika Nußberger) ухвалила своє рішення. Чотирма голосами проти трьох було вирішено, що неможливо дослідити суті заяви за статтею 2 Конвенції, і п’ятьма голосами проти двох, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно десяти заявників, і одноголосно, що не було порушення цього положення стосовно інших заявників. Було також вирішено чотирма голосами проти трьох, що Уряд не виконав зобов’язання за статтею 38 Конвенції.

8. 5 липня 2012 року заявники попросили передати справу до Великої Палати відповідно до статті 43 Конвенції і правила 73 Регламенту Суду. 24 вересня 2012 року колегія Великої Палати задовольнила клопотання.

9. Склад Великої Палати було визначено відповідно до положень статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції і правила 24 Регламенту Суду.

10. Заявники і Уряд подали до Великої Палати свої меморандуми.

11. Згодом Голова Великої Палати надав дозвіл наступним організаціям надати письмові коментарі у якості третіх сторін, відповідно до статті 36 § 2 Конвенції: Ініціатива з правосуддя відкритого суспільства (Open Society Justice Initiative), Міжнародна Амністія (Amnesty International) і Група з публічного міжнародного права і політики (Public International Law and Policy Group). Група з трьох громадських організацій – «Меморіал», Європейський центр захисту прав людини (European Human Rights Advocacy Centre) і Мережа з перехідної юстиції (Transitional Justice Network) – також отримали дозвіл надати письмові коментарі у якості третіх сторін.

12. Слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 13 лютого 2013 року (правило 59 § 3).

Тоді перед Судом з’явились:

(a) від Уряду-відповідача
пан Г. Матюшкін,Уповноважена особа,
панН. Міхайлов,
панП. Смірнов,радники;

(b) від заявників
панЙ. Шевчик,
панI. Каміньскі,
панБ. Сочаньскі,радники;

(c) від польського Уряду
панM. Шпунар,заступник міністра закордонних справ,
паніA. Менжиковска,заступник Уповноваженої особи,
панВ. Шабас,радник.

Суд заслухав звернення пана Шевчика, пана Каміньского і пана Сочаньского від заявників, пана Матюшкіна від Уряду-відповідача і пані Менжиковску від польського Уряду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

13. Факти щодо справи, надані або не оспорювані сторонами, можна підсумувати наступним чином.

A. Передісторія

14. 23 серпня 1939 року міністри закордонних справ Радянського Союзу і нацистської Німеччини підписали договір про ненапад (відомий як «пакт Молотова-Ріббентропа), що містив додатковий секретний протокол, за яким сторони погоджувались у “питанні кордонів їхніх сфер впливу у Східній Європі”. Зокрема, вони погодились про наступне:

“2. У випадку територіальних і політичних змін на територіях, які належать польській державі, межі сфер впливу Німеччини і СРСР проходитимуть приблизно по річках Нарва, Вісла і Сян.”

15. 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу і розпочала Другу Світову Війну. 17 вересня 1939 року радянська Червона Армія вступила на польську територію, діючи нібито на захист українців і білорусів, які проживали у східних районах Польщі, оскільки польська держава впала під натиском Німеччини і більше не могла гарантувати безпеку своїм громадянам. Польська армія не чинила військового спротиву. СРСР приєднав територію, яка потрапила під його контроль, і у листопаді 1939 року проголосив, що 13,5 мільйонів польських громадян, які проживали на ній, стали радянськими громадянами.

16. На початку наступу Червоної Армії було взято в полон приблизно 250000 польських солдатів, прикордонників, поліцейських, державних посадовців і інших службовців. Після роззброєння декого з них звільнили; інших відіслали до спеціальних тюремних таборів, організованих НКВС (Народним комісаріатом внутрішніх справ, попередником КДБ) у Козельську, Осташкові і Старобільську. 9 жовтня 1939 року було вирішено перевести польських військових офіцерів до таборів у Козельську і Старобільську, а решту посадовців, включно з офіцерами поліції і тюремними наглядачами, у Осташків.

17. На початку березня 1940 року Л. Берія, голова НКВС, надіслав Й. Сталіну, Генеральному секретарю Комуністичної партії СРСР, пропозицію схвалити розстріл польських військовополонених на тій підставі, що усі вони були “ворогами радянської влади, переповненими ненавистю до радянської системи управління”, і “намагаються продовжувати контрреволюційну роботу” і “вести антирадянську агітацію”. У пропозиції уточнювалось, що у таборах для військовополонених зосереджено 14736 колишніх військових офіцерів і офіцерів поліції, 97% з них за національністю поляки, і що ще 10685 поляків утримуються у тюрмах у західних областях України і Білорусі.

18. 5 березня 1940 року Політбюро ЦК КПРС розглянуло цю пропозицію і вирішило наступним чином:

“I. Наказує НКВС СРСР наступне:

(1) справи 14700 осіб, які залишаються у таборах для військовополонених (колишні офіцери польської армії, члени уряду, землевласники, поліцейські, агенти розвідки, воєнізовані поліцейські, осадники і тюремні наглядачі),

(2) і справи осіб, які були заарештовані і залишаються в тюрмах у західних областях України і Білорусі, кількістю 11000 (члени різних контрреволюційних організацій зі шпигунства і саботажу, колишні землевласники, власники фабрик, колишні офіцери польської армії, члени уряду і втікачі), слід розглядати за спеціальною процедурою і засуджувати до вищої міри покарання – [страти шляхом] розстрілу.

II. Справи слід розглядати у наступний спосіб, без допиту затриманих або пред’явлення обвинувачення, без повідомлення про завершення розслідування або пред’явлення обвинувального висновку:

(a) щодо осіб, які залишаються у таборах для військовополонених: на основі інформації, наданої управлінням у справах військовополонених НКВС СРСР,

(b) заарештованих осіб: на основі інформації, наданої НКВС УРСР і НКВС БРСР.”

Рішення було підписане Й. Сталіним, К. Ворошиловим, А. Мікояном, В. Молотовим, М. Калініним і Л. Кагановичем.

19. Вбивства відбулись у квітні і травні 1940 року. В’язні із табору у Козельську були вбиті у місцевості біля Смоленська, відомій як Катинський ліс; в’язні із табору у Старобільську були розстріляні у харківській тюрмі НКВС, а їхні тіла були поховані біля села П’ятихатки; офіцери поліції були вбиті у тюрмі НКВС у Калініні (тепер Твер) і поховані у містечку Мєдноє. Обставини страти в’язнів із тюрем на заході України і Білорусі досі залишаються невідомими.

20. У 1942 і 1943 роках спочатку польські залізничники, а потім і німецька армія відкрили масові поховання біля Катинського лісу. Була утворена міжнародна комісія у складі дванадцяти судово-медичних експертів і їхніх помічників із Бельгії, Болгарії, Хорватії, Данії, Фінляндії, Франції, Угорщини, Італії, Румунії, Словаччини, Швеції і Нідерландів, яка з квітня до червня 1943 року провела ексгумаційні роботи. Було розкопано рештки 4243 польських офіцерів, 2730 з них було ідентифіковано. Комісія дійшла висновку, що радянська влада відповідальна за це масове вбивство.

21. Радянська влада відповіла тим, що звинуватила німців, які, як твердили у Москві, нібито влітку 1941 року взяли під контроль і вбили польських полонених. Після визволення Смоленська радянською армією у вересні 1943 року НКВС створив надзвичайну державну комісію, очолену Н. Бурденком, яка мала зібрати докази відповідальності німців за вбивство польських офіцерів. В комюніке від 22 січня 1944 року ця комісія повідомила, що польські полонені були страчені німцями восени 1941 року.

22. Під час суду над німецькими військовими злочинцями у Міжнародному військовому трибуналі вбивства у Катині згадувались в обвинувальному висновку як приклад військового злочину (Обвинувальний висновок: Третій том – Військові злочини, розділ C (2)). 13 лютого 1946 року заступник Генерального прокурора СРСР Покровський обвинуватив підсудних у вбивстві 11000 польських військовополонених восени 1941 року, спираючись на звіт надзвичайної державної комісії (Процес над головними воєнними злочинцями у Міжнародному військовому трибуналі, том VII, стор. 425-7). Незважаючи на заперечення радянських прокурорів проти заслуховування усних свідчень, Трибунал заслухав ці докази 1 і 2 липня 1946 року від трьох свідків від обвинувачення і трьох свідків від захисту (том XVII, стор. 270-371). Про підсумки судових слухань щодо вбивств у Катині не було згадано ні у вироку Міжнародного військового трибуналу, ні в окремій думці радянського судді.

23. 3 березня 1959 року A. Шелєпін, керівник Комітету державної безпеки (КДБ), запропонував М. Хрущову, Генеральному секретарю Комуністичної партії СРСР, знищити документи щодо страти польських військовополонених:

“Починаючи з 1940 року протоколи і інші матеріали щодо в’язнів і інтернованих офіцерів, поліцейських, жандармів, [військових] осадників, землевласників і інших осіб з колишньої польської буржуазії, які були розстріляні того ж року, зберігались Комітетом державної безпеки Ради Міністрів УРСР. На підставі рішень, ухвалених спеціальними трійками радянського НКВС, було розстріляно загалом 21857 осіб, з 4421 у Катинському лісі (Смоленський район), 3820 у Старобільському таборі біля Харкова, 6311 у Осташківському таборі (Калінінський район) і 7305 у інших таборах і тюрмах у західних Україні і Білорусі.

Уся операція з ліквідації згаданих осіб була здійснена на підставі рішення ЦК КПРС від 5 березня 1940 року ... Від моменту здійснення цієї операції, тобто, з 1940 року, жодна інформація про цю операцію не надавалась жодній особі, і всі 21857 справ зберігаються в опечатаному приміщенні.

Жодна з цих справ не має жодної оперативної або історичної цінності для радянських органів. Є дуже сумнівним, щоб вони могли становити справжню цінність для наших польських друзів. Натомість, непередбачуваний випадок може призвести до розкриття інформації з усіма небажаними наслідками, які можливі для нашої країни, особливо тому, що стосовно розстріляних у Катинському лісі осіб є офіційна версія, підтверджена розслідуванням, проведеним за ініціативою радянської влади у 1944 році ...

На підставі наведеного видається належним знищити усі записи стосовно осіб, розстріляних у 1940 році протягом згаданої операції... Можна зберегти протоколи нарад трійок НКВС УРСР з вироками, якими цих осіб було засуджено до розстрілу, а також документи про виконання цих рішень.”

24. Решта документів була покладена до спеціальної справи, відомої як “папка № 1”, до якої мав право доступу лише Генеральний секретар КПУ. 28 квітня 2010 року їхній зміст було офіційно оприлюднено на веб-сайті російської Державної архівної служби. Справа містила наступні історичні документи: пропозиція Берії від 5 березня 1940 року, рішення Політбюро від того ж дня, сторінки, вилучені з протоколу наради Політбюро, і записка Шелєпіна від 3 березня 1959 року.

B. Заявники і їхня спорідненість з жертвами

1. Заявники у справі № 55508/07

25. Перший заявник, пан Єжи-Роман Яновєц (Jerzy-Roman Janowiec) народився 1929 року. Він син пана Анджея Яновця (Andrzej Janowiec), народженого 1890 року, який був лейтенантом польської армії перед Другою Світовою Війною.

26. Другий заявник, пан Антоні-Станіслав Трибовскі (Antoni-Stanisław Trybowski), народився 1940 року. Він онук пана Антоні Навратіла (Antoni Nawratil), народженого 1883 року, генерал-лейтенанта польської армії.

27. Пан Анджей Яновєц і пан Антоні Навратіл були взяті в полон під час радянського нападу на Польщу у вересні 1939 року і відіслані до Старобільського табору в УРСР. Пан Яновєц значився за номером 3914 поміж в’язнями табору, а пан Навратіл за номером 2407. Згодом їх перевезли до харківської тюрми і розстріляли у квітні 1940 року.

2. Заявники у справі № 29520/09

28. Перша і друга заявниці, пані Вітоміла Волк-Єжєрска (Witomiła Wołk-Jezierska) і пані Ойуцуміла Волк (Ojcumiła Wołk), народились, відповідно, 1940 і 1917 року. Це дочка і дружина пана Вінцента Волка (Wincenty Wołk), народженого 1909 року, який був лейтенантом важкої артилерії польської армії перед Другою Світовою Війною. Його було взято в полон вночі 19 вересня 1939 року і відіслано до Козельського спеціального табору (числиться за № 3 у списку НКВС 052/3 04.1940). Його вбили 30 квітня 1940 року і поховали в Катині. Його тіло було опізнано протягом ексгумації 1943 року (№ 2564).

29. Третя заявниця, пані Ванда Родовіч (Wanda Rodowicz), народилась 1938 року. Вона онучка пана Станіслава Родовіча (Stanisław Rodowicz), народженого 1883 року, який був офіцером резерву польської армії. Його взяла в полон Червона Армія на угорському кордоні приблизно 20 вересня 1939 року, його утримували у Козельському спеціальному таборі (числиться за № 94 у списку 017/2). Його вбили і поховали в Катині. Його тіло було опізнано протягом ексгумації 1943 року (№ 970).

30. Четверта заявниця, пані Галіна Міхальска (Halina Michalska), народилась 1929 року і померла 2012 року. Вона була дочкою пана Станіслава Ужємбло (Stanisław Uziembło), народженого 1889 року. Офіцер польської армії пан Ужємбло був взятий в полон радянською армією біля Білостока, Польща, і утримувався у спеціальному таборі НКВС у Старобільську (№ 3400). Його вважають вбитим у Харкові і похованим у П’ятихатках біля Харкова (тепер Україна).

31. П’ятий заявник, пан Артур Томашевскі (Artur Tomaszewski), народився 1933 року. Він син пана Шимона Томашевского (Szymon Tomaszewski), народженого 1900 року. Батько п’ятого заявника, командир відділку поліції на польсько-радянському кордоні у Кобилі, був заарештований радянськими військами і утримувався у спеціальному таборі НКВС у Осташкові (№ 5 у списку 045/3). Його вбили у Твері і поховали у Мєдному.

32. Шостий заявник, пан Єжи Лєх Вєлєбновскі (Jerzy Lech Wielebnowski), народився 1930 року. Його батько, пан Алєксандер Вєлєбновскі (Aleksander Wielebnowski), народжений 1897 року, був офіцером поліції, який працював у Луцьку. У жовтні 1939 року він був заарештований радянськими військами і утримувався у спеціальному таборі НКВС у Осташкові (№ 10 у списку 033/2). Його вбили у Твері і поховали у Мєдному.

33. Сьомий заявник, пан Ґустав Ерхард (Gustaw Erchard), народився 1935 року. Його батько, пан Стефан Ерхард (Stefan Erchard), народжений 1900 року, був директором початкової школи у Рудці, Польща. Він був заарештований радянськими військами і утримувався у таборі у Старобільську (№ 3869). Його вважають вбитим у Харкові і похованим у П’ятихатках.

34. Восьмий і дев’ятий заявники, пан Єжи Кароль Малєвіч (Jerzy Karol Malewicz) і пан Кшиштоф Ян Малєвіч (Krzysztof Jan Malewicz), народжені, відповідно, 1928 і 1931 року, діти пана Станіслава Аугуста Малєвіча (Stanisław August Malewicz). Дев’ятий заявник помер 2011 року. Їхній батько народився 1889 року і служив лікарем польської армії. Його взяли в полон у Рівному і утримували у таборі у Старобільську (№ 2219). Його вважають вбитим у Харкові і похованим у П’ятихатках.

35. Десята і одинадцята заявниці, пані Кристина Кшишковяк (Krystyna Krzyszkowiak) і пані Ірена Ерхард (Irena Erchard), народжені, відповідно, 1940 і 1936 року, дочки пана Міхала Адамчика (Michał Adamczyk). Народжений 1903 року, він був командиром відділку поліції у Сарнаках. Він був заарештований радянськими військами і утримувався у таборі у Осташкові (№ 5 у списку 037/2), вбитий у Твері і похований у Мєдному.

36. Дванадцята заявниця, пані Кристина Мєщанковска (Krystyna Mieszczankowska), народжена 1930 року, є дочкою пана Станіслава Мєлєцкого (Stanisław Mielecki). Її батько, польський офіцер, народився 1895 року і після арешту радянськими військами утримувався у таборі у Козельську. Його вбили і поховали в Катині. Його тіло було опізнано протягом ексгумації 1943 року.

37. Тринадцятий заявник, пан Кшиштоф Романовскі, народжений 1953 року, є племінником пана Ришарда Жолендзьовского (Ryszard Żołędziowski). Пана Жолендзьовского, народженого 1887 року, утримували у таборі у Старобільську (№ 1151). Його вважають вбитим у Харкові і похованим у П’ятихатках. Список в’язнів зі Старобільська, у якому було його ім’я, був віднайдений у кишені пальта польського офіцера, чиї рештки, з кульовим пораненням в серце, були виявлені під час польсько-російської ексгумації біля Харкова у 1991 році.

C. Розслідування кримінальної справи № 159

38. 13 квітня 1990 року, під час візиту польського Президента    В. Ярузельського до Москви, Президент СРСР М. Горбачов передав йому документи щодо масових вбивств у Катині. Офіційна агенція новин СРСР оприлюднила комюніке, у якому на підставі нещодавно розкритих архівних матеріалів підтверджувалось, що “Берія, Меркулов і їхні підлеглі несуть пряму відповідальність за злочин, скоєний у Катинському лісі”.

39. 22 березня 1990 року прокуратура Харківської області порушила кримінальну справу щодо походження масових поховань, знайдених у Лісопарковому районі цього міста. 6 червня 1990 року прокурор Калініна (Твері) порушив кримінальну справу щодо “зникнення” (исчезновение) у травні 1940 року польських військовополонених, які утримувались у таборі НКВС у Осташкові. 27 вересня 1990 року Головний військовий прокурор УРСР взяв до провадження розслідування у Харкові під номером 159 і передав його групі військових прокурорів.

40. Влітку і восени 1991 року польські і російські спеціалісти провели ексгумацію тіл у масових похованнях Харкова, Мєдного і Катині. Вони також перевірили архівні документи щодо масових вбивств у Катині, допитали не менше сорока свідків і доручили провести судово-медичну експертизу.

41. 14 жовтня 1992 року Президент Росії Б. Єльцин повідомив, що польські офіцери були засуджені до смерті Сталіним і Політбюро КПРС. Директор російського Державного архіву передав польській владі ряд документів, включно з рішенням від 5 березня 1940 року. Під час офіційного візиту до Польщі 25 серпня 1993 року Президент Єльцин вшанував пам’ять жертв перед Катиньським Хрестом у Варшаві.

42. Наприкінці травня 1995 року прокурори з Білорусі, Польщі, Росії і України провели у Варшаві робочу зустріч, під час якої розглянули стан розслідування справи № 159. Учасники погодились, що російські прокурори мають просити білоруських і українських колег про правову допомогу для встановлення обставин страти у 1940 році 7305 польських громадян.

43. 13 травня 1997 року влада Білорусі повідомила російську сторону про неможливість віднайти будь-які документи щодо страти польських військовополонених у 1940 році. У 2002 році українська влада надала документи щодо перевезення польських полонених з табору у Старобільську до харківської обласної тюрми НКВС.

44. У 2001, 2002 і 2004 роках президент польського Інституту національної пам’яті (ІНП) неодноразово, хоча й безуспішно, звертався до Головної військової прокуратури Росії, намагаючись отримати доступ до слідчих справ.

45. 21 вересня 2004 року Головна військова прокуратура вирішила закрити кримінальну справу № 159, ймовірно на підставі, що особи, які можуть бути відповідальні за злочин, вже померли. 22 грудня 2004 року Міжвідомча комісія із захисту державної таємниці класифікувала тридцять шість томів справ (із 183 томів загалом) як “цілком таємні”, а ще вісім томів як “виключно для внутрішнього користування”. Рішенню про закриття кримінальної справи були присвоєно гриф “цілком таємно”, і про нього було повідомлено лише 11 березня 2005 року під час прес-конференції Головного військового прокурора.

46. У відповідь на запит Суду надати копію рішення від 21 вересня 2004 року, російський Уряд відмовився надавати її, посилаючись на гриф секретності. Із подання Уряду можна було зрозуміти, що розслідування було припинене на підставі статті 24 § 4 (1) Кримінально-процесуального кодексу – через смерть підозрюваної особи.

47. З 9 до 21 жовтня 2005 року три прокурори з ІНП, які розслідували масові вбивства в Катині, а також головний спеціаліст Центральної комісії з переслідування злочинів проти польської нації відвідали Москву на запрошення Головної військової прокуратури. Вони вивчили шістдесят сім томів справи № 159, які не були класифіковані як таємні, але їм не дозволили робити копії.

48. 8 травня 2010 року Президент Росії Д. Мєдвєдєв передав спікеру польського Парламенту шістдесят сім томів слідчої справи щодо Катині. Загалом, відповідно до інформації, наданої польським урядом, російська влада передала йому завірені копії 148 томів, які містять приблизно 45000 сторінок.

D. Провадження за заявою № 55508/07

49. У 2003 році пан Шевчик, польський юрист, найнятий заявником паном Яновцем і матір’ю заявника пана Трибовского, звернувся до Генерального прокурора Російської Федерації з проханням надати документи стосовно пана Анджея Яновця, пана Антоні Навратіла і третьої особи.

50. 23 червня 2003 року Генеральна прокуратура відповіла юристу, що Головна військова прокуратура розслідує кримінальну справу щодо страти польських офіцерів у 1940 році. У 1991 році слідство виявило приблизно двісті тіл у Харківській, Тверській і Смоленській областях, деякі з них було ідентифіковано, включно з паном Навратілом і паном Яновцем. Їхні імена були також виявлені у списку в’язнів табору у Старобільську. Будь-які інші документи щодо них були знищені раніше.

51. 4 грудня 2004 року пан Шевчик офіційно запросив Головну військову прокуратуру визнати права пана Яновця і пана Трибовского як родичів страчених польських офіцерів і надати їм копії процесуальних документів, а також особистих документів щодо пана Антоні Навратіла і пана Анджея Яновця.

52. 10 лютого 2005 року Головна військова прокуратура відповіла, що пана Антоні Навратіла і пана Анджея Яновця згадано поміж в’язнів табору у Старобільську, яких 1940 року було страчено НКВС і поховано біля Харкова. Жодних матеріалів про цих осіб більше немає. Копії процесуальних документів можуть видаватись лише офіційно визнаним потерпілим або їхнім представникам.

53. Після цього заявники пан Яновець і пан Трибовскі звернулись по допомогу до російського юриста, пана Башаєва, який попросив Головну військову прокуратуру про дозвіл на вивчення матеріалів справи. 7 листопада 2006 року Головна військова прокуратура повідомила йому, що не може надати дозвіл на доступ до матеріалів справи, оскільки його клієнти процесуально не визнані потерпілими у справі.

54. Юрист оскаржив у суді відмови Головної військової прокуратури від 10 лютого 2005 року і 7 листопада 2006 року. Зокрема, він повідомив, що статус потерпілого від кримінального правопорушення має визначатись стосунком до фактичних обставин, наприклад, зазнала чи ні дана особа шкоди внаслідок правопорушення. З цієї точки зору рішення слідчого про визнання когось потерпілим слід розглядати як формальне визнання цих фактичних обставин. Юрист вимагав, щоб заявників пана Яновця і пан Трибовского визнали потерпілими і надали їм доступ до матеріалів справи.

55. 18 квітня 2007 року Військовий суд Московського військового округу залишив цю скаргу без задоволення. Він зазначив, що хоча пан Антоні Навратіл і пан Анджей Яновєц значились між в’язнів табору у Старобільську, їхніх решток не було поміж тими, кого було ідентифіковано під час слідства. Отже, на думку військового суду, не існувало правових підстав припускати, що вони загинули внаслідок згаданого злочину. Щодо матеріалів справи військовий суд зауважив, що рішення про закриття кримінальної справи від 21 вересня 2004 року було проголошене державною таємницею, і через це іноземці не можуть мати доступу до нього.

56. 24 травня 2007 року Верховний суд Російської Федерації залишив це рішення без змін, повторивши слово в слово мотивування військового суду.

E. Провадження за заявою № 29520/09

57. 20 серпня 2008 року група юристів, які діяли в інтересах заявників, оскаржила в суді рішення прокурора від 21 вересня 2004 року. Вони повідомили, що родичі заявників були поміж полоненими польськими офіцерами, стратити яких наказало Політбюро КПРС 5 березня 1940 року. Проте, заявникам не було надано статусу потерпілих у справі № 159, і вони не могли робити подання або клопотання або мати доступ до матеріалів справи і отримувати копії рішень. Юристи також стверджували, що розслідування було неефективним, оскільки не було спроб взяти біологічні зразки від заявників для того, щоб ідентифікувати ексгумовані людські рештки.

58. 14 жовтня 2008 року Військовий суд Московського військового округу залишив цю скаргу без задоволення. Він зазначив, що у 1943 році міжнародна комісія і технічна комісія польського Червоного Хреста відкопали рештки людей і знову поховали їх, не ідентифікувавши тіл і не порахувавши їх. Наступні розкопки 1991 року ідентифікували лише двадцять дві особи, серед яких не було родичів заявників. Військовий суд визнав, що імена родичів заявників були включені до списків НКВС Осташківського, Старобільського і Козельського таборів; проте, “‘катиньське слідство’ ... не встановило долю згаданих осіб.” Оскільки їхні тіла не були ідентифіковані, то немає доказів, що родичі заявників втратили життя внаслідок злочину зловживання владою (стаття 193-17 радянського Кримінального кодексу 1926 року), про який йдеться у рішенні від 21 вересня 2004 року. Відповідно, немає підстави надавити заявникам статус потерпілих відповідно до статті 42 Кримінально-процесуального кодексу. Окрім того, засекречені матеріали не можуть видаватись “представникам іноземних держав”.

59. Юристи подали апеляційну скаргу, у якій стверджували, що брак інформації про долю родичів заявників був причиною неефективності розслідування. Двадцять дві особи були ідентифіковані лише на підставі військових розпізнавальних позначок, знайдених у місцях поховання, а слідство не вжило жодних заходів і не постановило про жодну судово-медичну експертизу для ідентифікації розкопаних решток. Окрім того, загально відомим фактом є те, що розкопки 1943 року виявили рештки 4243 осіб, 2730 з яких були ідентифіковані. Поміж ідентифікованих було троє осіб, чиї родичі є позивачами у провадженні. Надання позивачам статусу потерпілих сприяло б ідентифікації решток за допомогою генетичного методів. Зрештою юристи наголосили, що кримінальна справа щодо Катині не містить інформації, яка підтверджувала б висновок, що хтось із польських офіцерів, які перебували у таборах НКВС, вижив або помер природною смертю.

60. 29 січня 2009 року Верховний суд Російської Федерації залишив рішення від 14 жовтня 2008 року без змін. Він повторив слово в слово мотивування військового суду і додав, що рішення від 21 вересня 2004 року не може бути скасоване за спливом процесуального строку і тому, що провадження стосовно певних осіб було припинене “за реабілітуючими обставинами”.

F. Провадження щодо зняття секретності з рішення від 21 вересня 2004 року

61. 26 березня 2008 року російська громадська правозахисна організація «Меморіал» подала до Головної військової прокуратури заяву про зняття секретності з рішення від 21 вересня 2004 року. У відповіді, датованій 22 квітня 2008 року, прокуратура повідомила «Меморіалу», що не має повноважень для зняття грифу секретності, який був схвалений 22 грудня 2004 року Міжвідомчою комісією із захисту державної таємниці (“комісія”).

62. 12 березня 2009 року «Меморіал» подав до комісії заяву про зняття секретності з рішення від 21 вересня 2004 року, стверджуючи, що засекречення матеріалів катиньського розслідування морально і легально неприйнятне, а також порушує статтю 7 Закону про державну таємницю, яка забороняє засекречення будь-якої інформації про порушення прав людини. У листі від 27 серпня 2009 року комісія відповіла «Меморіалу», що їхню заяву розглянули і відхилили, але іншої інформації не було надано.

63. «Меморіал» оскаржив у Московському міському суді відмову комісії. Під час судового засідання 13 липня 2010 року суд зачитав лист комісії до головуючого судді від 25 червня 2010 року. У листі зазначалось, що 22 грудня 2004 року комісія не ухвалювала рішення про засекречення рішення Головної військової прокуратури від 21 вересня 2004 року.

64. Після закритого судового засідання 2 листопада 2010 року Московський міський суд залишив без задоволення заяву «Меморіалу» про зняття секретності, встановивши, зокрема, наступне:

“Суд встановив, що 21 вересня 2004 року Головна військова прокуратура постановила рішення про закриття кримінальної справи, порушеної 22 березня 1990 року Харківською обласною прокуратурою УРСР у зв’язку з виявленням у лісовій зоні Харкова решток польських громадян ...

Слідство кваліфікувало дії низки згаданих високопосадовців СРСР як зловживання владою за особливо обтяжуючих обставин, відповідно до статті 193-17 (b) Кримінального кодексу РСФСР. Кримінальна справа щодо цих посадовців була закрита на підставі статті 24 § 1 (4) російського Кримінально-процесуального кодексу (через смерть обвинуваченого). Справа щодо інших осіб була закрита на підставі статті 24 § 1 (2) (відсутність події злочину).

Головна військова прокуратура надіслала проект рішення про закриття кримінальної справи до Федеральної служби безпеки для експертної думки щодо того, чи є в ньому конфіденційна або секретна інформація у розумінні статті 9 Закону про державну таємницю, оскільки Федеральна служба безпеки має право розпоряджатись, як вважає належним, інформацією, відтвореною у рішенні Головної військової прокуратури.

Комісія експертів Федеральної служби безпеки вирішила, що проект рішення Головної військової прокуратури містив інформацію, яка залишається секретною. Окрім того, комісія вказала, що проект рішення містив інформацію, доступ до якої обмежений...

21 вересня 2004 року посадовець Головної військової прокуратури постановив рішення про закриття кримінальної справи № 159. У світлі згаданого висновку Федеральної служби безпеки і на підставі статті 5 § 4 (2, 3) і статті 8 Закону про державну таємницю і пункту 80 Указу Президента № 1203 від 30 листопада 1995 року, документу було надано гриф особливої таємності ... Тому немає правової підстави задовольняти клопотання «Меморіалу» про визнання незаконним і необґрунтованим рішення Головної військової прокуратури від 21 вересня 2004 року...

Щодо твердження позивача про те, що інформація про порушення законів державною владою або посадовими особами не може бути визнана державною таємницею або визнана секретною відповідно до статті 7 Закону про державну таємницю, то цей аргумент не може бути взятий до уваги, оскільки рішення Головної військової прокуратури від 21 вересня 2004 року містило інформацію стосовно розвідки, контррозвідки і слідчо-оперативних дій, які, відповідно до статті 4 Закону про державну таємницю, становлять державну таємницю...”

65. 26 січня 2011 року Верховний суд Російської Федерації залишив без задоволення касаційну скаргу «Меморіалу» на це рішення.

G. Провадження щодо “реабілітації” родичів заявників

66. Більшість заявників неодноразово звертались до різних російських державних органів, по-перше і переважно до Головної військової прокуратури, щодо інформації про розслідування кримінальної справи про Катинь і “реабілітацію” їхніх родичів відповідно до положень Закону про реабілітацію 1991 року (див. параграф 86 нижче).

67. У листі від 21 квітня 1998 року, надісланому у відповідь на прохання про реабілітацію від пані Ойцуміли Волк, Головна військова прокуратура підтвердила, що її чоловік, пан Вінценти Волк, утримувався як військовополонений у козельському таборі, а потім разом з іншими полоненими був страчений навесні 1940 року. У листі зазначалось, що її клопотання про реабілітацію може бути розглянуте лише після завершення кримінального розслідування.

68. Після припинення розслідування у справі № 159 пані Вітоміла Волк-Єжєрска 25 жовтня 2005 року надіслала до Головної військової прокуратури прохання надати копію рішення про закриття кримінальної справи. У листі від 23 листопада 2005 року прокуратура відмовилась надати її, посилаючись на рішення про присвоєння грифу особливої таємності. 8 грудня 2005 року посольство Польщі у Москві попросило прокуратуру надати пояснення щодо реабілітації пана Волка. У листі від 18 січня 2006 року прокуратура висловила думку, що не існує правової підстави для реабілітації пана Волка або інших польських громадян, оскільки слідство не встановило, яке положення Кримінального кодексу 1926 року було підставою для репресії, якої він зазнав. Листом з таким же формулюванням від 12 лютого 2007 року було відмовлено у такому ж проханні пані Волк.

69. 13 березня 2008 року Головна військова прокуратура залишила без задоволення клопотання про реабілітацію, надіслане юристом від імені усіх заявників. Прокурор зазначив, що неможливо встановити правову підставу для репресії, якої зазнали польські громадяни у 1940 році. Попри існування деяких документів, у яких зазначається, що родичі заявників були перевезені з таборів НКВС у Осташкові, Козельську і Старобільську до Калініна, Смоленська і Харкова, спільні зусилля білоруських, польських, російських і українських слідчих не виявили жодних кримінальних справ або інших документів щодо їх переслідування у 1940 році. За відсутності таких справ неможливо вирішити, чи Закон про реабілітацію має застосовуватись. Окрім того, прокурор зазначив, що рештки родичів заявників не були виявлені поміж людських решток, виявлених протягом ексгумації.

70. Юрист оскаржив в суді відмову прокурора.

71. 24 жовтня 2008 року Хамовницький суд Москви залишив скаргу без задоволення. Хоча суд і підтвердив, що імена родичів заявників були у списках в’язнів НКВС, він підкреслив, що в ході ексгумації, проведеної в рамках справи № 159, було ідентифіковано лише двадцять два тіла, і родичів заявників поміж ними не було. Суд також встановив, що немає підстав припускати, що десять польських військовополонених (родичі заявників) були дійсно вбиті, і що російські юристи не мали законного інтересу у реабілітації польських громадян.

72. 25 листопада 2008 року Московський міський суд у загальних фразах відхилив апеляційну скаргу на це рішення.

H. Заява російської Державної Думи щодо катиньської трагедії

73. 26 листопада 2010 року Державна Дума, нижня палата російського Парламенту, ухвалила заяву під назвою “Про катинську трагедію і її жертв” яка, зокрема, звучить так:

“Сімдесят років тому тисячі польських громадян, які утримувались у таборах для військовополонених НКВС СРСР і в тюрмах у західних регіонах УРСР і БРСР, були розстріляні.

Офіційна радянська пропаганда поклала відповідальність за ці звірства, яким була дана назва катиньська трагедія, на нацистських злочинців... На початку 1990-х років наша країна доклала великих зусиль для встановлення правди про катинську трагедію. Було визнано, що масове знищення польських громадян на території СРСР протягом Другої Світової Війни було злочинним діянням тоталітарної держави...

Опубліковані матеріали, які протягом багатьох років зберігались у секретних архівах, не лише демонструють масштаб цієї жахливої трагедії, але й засвідчують той факт, що катинський злочин був здійснений за прямим наказом Сталіна і інших радянських керівників...

Копії багатьох документів, які протягом багатьох років зберігались у закритих архівах Політбюро КПРС, вже були передані польській стороні. Члени Державної Думи переконані, що ця робота має бути здійснена. Необхідно продовжити дослідження архівів, перевірки списків жертв, відновлення доброго імені тих, хто загинув у Катині і інших місцях, і розкриття обставин цієї трагедії...”

II. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Гаазька конвенція IV

74. Гаазька конвенція від 1907 року (IV) про закони і звичаї суходільної війни, з Положеннями в додатку: Положення щодо законів і звичаїв суходільної війни (Гаага, 18 жовтня 1907 року) каже наступне:

“Ст. 4. Військовополонені перебувають під владою ворожого уряду, але не осіб або військових формувань, які їх взяли в полон.

З ними треба поводитись гуманно.

...

Ст. 23. Крім обмежень, установлених особливими угодами, забороняється

...

(b) Зрадницьки вбивати осіб, які належать до ворогуючої нації чи армії;

(c) Вбивати або ранити ворога, який склав зброю, не має більше засобів захисту і здався;

....

Ст. 50. Ніяке загальне покарання, грошове або інше, не може накладатись на населення за діяння окремих осіб, за які воно не може вважатись спільно або солідарно відповідальним.”

B. Женевська конвенція

75. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (Женева, 27 липня 1929 року) каже наступне:

“Ст. 2. Військовополонені перебувають під владою ворожого уряду, але не осіб або військових формувань, які їх взяли в полон.

З ними треба поводитись гуманно і захищати, зокрема, від виявів насилля, від образ і громадської цікавості.

Репресивні заходи проти них заборонені.

...

Ст. 61. Жоден полонений не може бути засуджений без надання йому можливості захистити себе.

Жоден полонений не може бути змушений визнавати, що він винний у порушенні, у якому його обвинувачують.

...

Ст. 63. Вирок щодо військовополоненого може проголошуватись лише тими ж трибуналами і за тими ж процедурами, як у випадку осіб, приналежних до збройних сил держави, яка взяла в полон.”

C. Статут Міжнародного військового трибуналу

76. Стаття 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (Нюрнберзький трибунал), застосованого відповідно до угоди, підписаної 8 серпня 1945 року урядами США, Франції, Сполученого Королівства і СРСР, містить наступне визначення злочинів:

Наступні дії, або будь-яка з них, є злочинами, що підпадають під юрисдикцію Трибуналу і за які встановлюється особиста відповідальність:

(a) злочини проти миру: а саме, планування, підготовка, розпалювання або ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів, угод або запевнень, або участь в загальному плані або змові, спрямованих на здійснення будь-яких перелічених дій;

(b) військові злочини: а саме, порушення законів і звичаїв війни. Такі порушення включають, але не обмежуються: вбивство, погане ставлення до мирного населення на окупованій території або його депортація для рабської праці або з іншою метою, вбивство або погане ставлення до військовополонених або осіб в морі, вбивство заручників, плюндрування державної або приватної власності, умисне знищення або спустошення міст, селищ або сіл, не виправдане військовою необхідністю; ...

(c) злочини проти людства: а саме, вбивства, винищення, перетворення на рабів, депортація і інші негуманні діяння, скоєні проти будь-якого цивільного населення перед війною або протягом війни, або переслідування з політичних, расових або релігійних підстав на виконання або у зв’язку з будь-яким злочином в межах юрисдикції Трибуналу, з порушенням або без порушення внутрішнього права країни, де вони були скоєні.”

77. Це визначення було згодом кодифіковане у Принципі VI у Принципах міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнберзького трибуналу і у вироку цього трибуналу, сформульоване Комісією з міжнародного права у 1950 році і резолюцією 177 (II) Генеральної Асамблеї ООН і схвалене Генеральною Асамблеєю.

D. Конвенція про незастосовність терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства

78. Конвенція про незастосовність терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства (26 листопада 1968 року), стороною якої є Російська Федерація, каже, зокрема, про наступне:

Стаття I

“Ніякі терміни давності не застосовуються до наступних злочинів, незалежно від часу їхнього скоєння:

(a) військові злочини, як вони визначені в Статуті Міжнародного нюрнберзького військового трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються резолюціями 3 (I) від 13 лютого 1946 року і 95 (I) від 11 грудня 1946 року Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй...

(b) злочини проти людства, скоєні під час війни або у мирний час, як вони визначені в Статуті Міжнародного нюрнберзького військового трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються резолюціями 3 (I) від 13 лютого 1946 року і 95 (I) від 11 грудня 1946 року Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй...”

Стаття IV

“Держави-учасниці цієї Конвенції зобов’язуються ухвалити, відповідно до їхніх конституційних процесів, усі законодавчі або інші заходи, необхідні для забезпечення того, щоб строки давності або інші обмеження не застосовувались до переслідування або покарання злочинів, про які йдеться у статтях I і II цієї Конвенції і щоб, у випадку існування, такі обмеження були скасовані.”

E. Віденська конвенція про право міжнародних договорів

79. Віденська конвенція про право міжнародних договорів (23 травня 1969 року), стороною якої є Російська Федерація, каже, зокрема, про наступне:

Стаття 26
“Pacta sunt servanda”

“Кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.”

Стаття 27
Внутрішнє право і додержання договорів

“ Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. ...”

Стаття 28
Договори не мають зворотної сили

“Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб, то положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для визначеного учасника, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати.”

F. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

80. Стаття 7 Пакту, стороною якої є Російська Федерація, каже, зокрема, про наступне:

“Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.”

81.  Загальний коментар Комітету з прав людини № 31 [80] «Характер правових зобов’язань Держав-учасниць цього Пакту», ухвалений 29 березня 2004 року (2187-а нарада), звучить наступним чином:

“4. Зобов’язання за Пактом загалом і за статтею 2 зокрема обов’язкові для кожної Держави-учасниці загалом. Усі гілки влади (виконавча, законодавча і судова), а також інші державні і урядові органи будь-якого рівня – національного, регіонального або місцевого – мають повноваження нести відповідальність, покладену на Державу-учасницю. Виконавча гілка, яка зазвичай представляє Державу-учасницю на міжнародному рівні, включно з Комітетом, може не повідомляти про факт, що інша гілка скоїла діяння, несумісне з положенням Пакту, з метою сприяти уникнення відповідальності Держави-учасниці за діяння і відповідну несумісність. Це розуміння випливає безпосередньо з принципу, який міститься у статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно до якої Держава-учасниця ‘не може спиратись на положення внутрішнього права, аби виправдати недотримання договору. ...”

82. На нараді 3 квітня 2003 року Комітет з прав людини, встановлений відповідно до статті 28 Пакту, після розгляду повідомлення № 886/1999, поданого від імені пані Наталії Шедко і пана Антона Бондаренко проти Білорусі, висловив наступну думку:

“10.2 Комітет зазначає, що твердження заявниці про те, що її сім’ю не повідомили ні про час, ні про місце страти її сина, ні про точне місце його поховання, не було спростоване. За відсутності будь-якого спростування заяви Державою-учасницею, а також будь-якої належної інформації з боку Держави-учасниці щодо практики виконання вищої міри покарання, то слід надати належної ваги твердженням заявника. Комітет розуміє постійний неспокій і душевний відчай, спричинений заявниці як матері засудженого в’язня внаслідок тривалої непевності щодо обставин, за яких було здійснено страту, а також розташування його могили. Повна секретність, яка оточує дату страти і місце поховання, а також відмова віддати тіло для поховання спричиняють залякування і покарання сім’ї шляхом умисного залишення їх у стані непевності і розумового відчаю. Комітет вважає, що первинна неспроможність влади повідомити заявницю про заплановану дату страти її сина, а також постійна неспроможність повідомити про розташування могили її сина становить нелюдське поводження щодо заявниці, що порушує статтю 7 Пакту.”

83. На нараді 28 березня 2006 року Комітет з прав людини висловив наступну думку після розгляду повідомлення № 1159/2003, поданого від імені Маріам, Філіпа, Огюста і Томаса Санкара (Sankara) проти Буркіна Фасо:

“6.2 Комітет бере до уваги аргументи Держави-учасниці стосовно неприйнятності повідомлення ratione temporis. Взявши також до уваги аргументи заявників, Комітет вважає, що слід розрізняти скаргу пана Томаса Санкара і скаргу стосовно пані Санкара і її дітей. Комітет вважає, що смерть пана Санкара, яка могла спричинити порушення кількох статей Пакту, трапилась 15 жовтня 1987 року, тобто до набрання чинності Пактом і Додатковим протоколом для Буркіна Фасо. Отже, ця частина повідомлення є несумісною ratione temporis. Свідоцтво про смерть Томаса Санкара від 17 січня 1988 року, який засвідчує, що він помер природною смертю, всупереч фактам, які загально відомі і підтверджені Державою-учасницею, ... і неспроможність державних органів виправити свідоцтво протягом цього часу, слід розглядати у світлі їх тривалого впливу на пані Санкара і її дітей.

...

12.2 Що стосується стверджуваного порушення статті 7, то Комітет розуміє неспокій і психологічний тиск, якого пані Санкара і її сини, сім’я чоловіка, який загинув за спірних обставин, зазнали і продовжують зазнавати, оскільки вони досі не знають обставин смерті Томаса Санкара, або ж точного місця, де офіційно були поховані його рештки. Сім’я Томаса Санкара має право знати обставини його смерті, і Комітет відзначає, що будь-яка скарга щодо діянь, заборонених статтею 7 Пакту, має бути швидко і об’єктивно розслідувана компетентними органами. Окрім того Комітет відзначає, як він зробив протягом обговорення щодо прийнятності, неспроможність виправити свідоцтво про смерть Томаса Санкара від 17 січня 1988 року, яке засвідчує природну смерть, попри загальновідомі факти, які були підтверджені Державою-учасницею. Комітет вважає, що відмова провести розслідування смерті Томаса Санкара, відсутність офіційного встановлення місця його поховання і неспроможність виправити свідоцтво про смерть становлять нелюдське поводження щодо пані Санкара і її синів, що суперечить статті 7 Пакту. ...”

III. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (Закон № 174-FZ від 18 грудня 2001 року)

84.  Стаття 24 § 1 встановлює наступні підстави для припинення провадження у кримінальній справі:

“(1) за відсутністю події злочину;

(2) діяння не становить злочин;

...

(4) смерть підозрюваного або підсудного, окрім випадків, якщо провадження у кримінальній справі має бути продовжене для реабілітації померлого...”

85. Стаття 42 визначає “потерпілого” як особу, яка зазнала фізичної, матеріальної або моральної шкоди внаслідок злочину. Рішення визнати особу “потерпілою” має бути постановлене дізнавачем, слідчим, прокурором або судом.

B. Закон про реабілітацію (Закон № 1761-I від 18 жовтня 1991 року)

86. Відповідно до преамбули, метою Закону про реабілітацію є “реабілітація” усіх жертв політичних репресій, яких переслідували на території Російської Федерації після 7 листопада 1917 року, а термін “реабілітація” слід розуміти як “відновлення їхніх громадянських прав, усунення будь-яких інших негативних наслідків протиправних діянь і виплата компенсації стосовно матеріальної шкоди”.

87. Стаття 1 визначає “політичні репресії” як різноманітні засоби переслідування, включно з позбавленням життя або свободи, запроваджені державою з політичних мотивів, а також будь-які інші обмеження прав або свобод тих осіб, яких було визнано суспільно небезпечними для держави або політичного режиму на підставі класового або соціального походження, національності або релігії.

88. Стаття 2 поширювала дію Закону про реабілітацію на всіх російських громадян, колишніх громадян СРСР, іноземних громадян і осіб без національності, які зазнали політичних репресій на території Російської Федерації після 7 листопада 1917 року.

89. Стаття 3 встановлює категорії осіб, які підпадають під “реабілітацію”. Пункт (b) стосується осіб, які зазнали політичних репресій на підставі рішень Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК), Головного політичного управління (ГПУ), Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД), Міністерства державної безпеки (МГБ), прокурорів або інших колегіальних органів, “спеціальних комісій”, трійок і інших органів з судовими повноваженнями.

C. Встановлення і зняття державної таємниці в Росії

90.  Відповідно до преамбули, Закон про державну таємницю (Закон № 5485-I від 21 липня 1993 року) визначає процедуру визначення державної таємниці, присвоєння і зняття грифу секретності з інформації і захист інформації в інтересах національної безпеки Російської Федерації.

91. Стаття 5 містить перелік категорій інформації, яка становить державну таємницю. Він включає, зокрема, наступне:

“(4) інформацію у сфері розвідки, контррозвідки і оперативної і слідчої діяльності, а також у сфері боротьби з тероризмом:

- щодо ресурсів, засобів, джерел, методів, планів і результатів розвідки і контррозвідки, оперативної і розшукової діяльності і її фінансування...

- щодо осіб. які співпрацювали або співпрацюють на конфіденційній основі з органами, які займаються розвідкою і контррозвідкою, оперативною і розшуковою діяльністю.”

92. Стаття 7 містить перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею або засекречена. Він включає, зокрема, наступну інформацію:

“- щодо порушень прав людини і свобод осіб і громадян...

- щодо порушень закону, скоєних державними органами або посадовими особами.”

93.  Стаття 13 встановлює процедуру зняття з інформації грифу секретності. Воно також каже наступне:

“Строк, протягом якого державна таємниця залишається засекреченою, не може перевищувати тридцять років. У виняткових випадках Міжвідомча комісія із захисту державної таємниці може продовжити цей строк.”

94. 2 серпня 1997 року уряд ухвалив постанову про підготовку державної таємниці для передання до іноземних держав і міжнародних організацій (№ 973). Відповідно до неї рішення про передання такої інформації може здійснюватись російським урядом на підставі звіту, підготовленого Міжвідомчою комісією із захисту державної таємниці (§ 3). Сторона-отримувач має зобов’язатись захищати секретну інформацію шляхом долучення до міжнародного договору, який встановлює, поміж іншим, процедуру передання інформації, положення про конфіденційність і процедуру розв’язання спорів (§ 4).

D. Кримінальний кодекс Російської Федерації (Закон № 63-FZ від 13 червня 1996 року)

95. Розділ 34 містить перелік злочинів проти миру і безпеки людини. Стаття 356 забороняє, зокрема, “жорстоке поводження з військовополоненими і цивільними особами”, злочин, який карається позбавленням волі на строк до двадцяти років.

96. Стаття 78 § 5 каже, що злочини, визначені у статті 353 (війна), 356 (заборонені засоби ведення війни), 357 (геноцид) і 358 (екоцид) не мають строку давності.

ПРАВО

I. ЧИ МАЮТЬ РОДИЧІ ПОМЕРЛИХ ЗАЯВНИКІВ ПРАВО ПРЕДСТАВЛЯТИ ЗАЯВУ В СУДІ

97. Після смерті заявника пана Кшиштофа Яна Малєвіча (Krzysztof Jan Malewicz) 7 липня 2011 року його син, пан Пьотр Малєвіч (Piotr Malewicz), повідомив Суду бажання підтримувати замість нього подані скарги.

98. Палата підтвердила, що у справах, коли заявник помирав під час провадження, Суд вже брав до уваги заяви спадкоємців заявників або близьких членів родини про намір продовжити провадження в Суді (див. Karner проти Австрії, № 40016/98, § 25, ECHR 2003-IX, і Dalban проти Румунії [ВП], № 28114/95, § 39, ECHR 1999-VI). Отже, Палата погодилась, що пан Пьотр Малєвіч може підтримувати заяву, оскільки її подав його батько.

99. Заявниця пані Галіна Міхальська (Halina Michalska) померла 28 листопада 2012 року. У листі від 30 січня 2013 року її син, пан Казімєж Рачиньскі (Kazimierz Raczyński), висловив намір підтримати провадження замість неї.

100. Велика Палата згодна, що як пан Пьотр Малєвіч, так і пан Казімєж Рачиньскі є найближчими спадкоємцями померлих заявників. Суд також зазначає, що участь пана Пьотра Малєвіча у провадженні в Суді не оспорюється жодною стороною. Тому Велика Палата не бачить підстав для ухвалення інакшого рішення як щодо пана Пьотра Малєвіча, так і, за аналогією, щодо пана Казімєжа Рачиньского.

101. Тому Суд згоден з тим, що пан Пьотр Малєвіч і пан Казімєж Рачиньскі можуть підтримувати заяву, подану, відповідно, покійним паном Кшиштофом Яном Малєвічем і покійною пані Галіною Міхальською.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

102. Заявники скаржились, що російська влада не виконала свої зобов’язання за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції, що вимагало від неї проведення належного і ефективного розслідування смерті їхніх родичів. Стаття 2 каже наступне:

“1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

(a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

(b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

(c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.”

A. Рішення Палати

103. Нагадуючи, що у рішенні про прийнятність від 5 липня 2011 року, яким Суд об’єднав заперечення Уряду стосовно часової компетенції Суду щодо процесуального аспекту статті 2 і розгляд справи за суттю, Палата, по-перше, перевірила, чи слід погодитись з таким запереченням, чи відхилити його. Для цього Палата переглянула відповідну юриспруденцію Суду і принципи, які встановлюють часові межі процесуальних зобов’язань держав, як вони були сформульовані у рішенні у справі Šilih проти Словенії ([ВП], № 71463/01, §§ 160-163, 9 квітня 2009 року) і застосовані у справах проти Румунії, України і Хорватії.

104. Під час першої перевірки – існування “реального зв’язку”, якого вимагає перше речення параграфа 163 у рішенні Šilih, Палата вирішила, що стандарту “реального зв’язку” буде дотримано, лише якщо проміжок часу між спірною подією і датою ратифікації залишався розумно коротким. Окрім того, Суд відзначив, що значна частка слідчих дій, необхідних для забезпечення дотримання процесуальних зобов’язань за статтею 2, мала б бути здійснена після дати ратифікації. На думку Палати, у даній справі не було дотримано жодних умов, оскільки проміжок часу між смертю (1940 рік ) і датою ратифікації (5 травня 1998 року) був у абсолютному значенні занадто довгим для того, щоб відповідати стандарту “реального зв’язку”. Так само Палата не змогла віднайти у матеріалах справи або поданнях сторін жодних вказівок на те, що у пост-ратифікаційний період було виконано будь-які процесуальні дії, які за значенням можна було б порівняти з процесуальними діями, здійсненими до дати ратифікації.

105. Після цього Палата розглянула, чи обставини справи були такими, які б виправдали висновок, що зв’язок між спірною подією і датою ратифікації ґрунтувався на “потребі забезпечити ефективний захист гарантій і основоположних цінностей Конвенції” (§ 139), як вказано у останньому реченні параграфа 163 у рішенні Šilih. Як було і у першій справі, у якій Суд мав розтлумачити це поняття, Палата, спираючись на рішення у справі Brecknell (Brecknell проти Сполученого Королівства, № 32457/04, 27 листопада 2007 року), висловилась у наступний спосіб:

“Не буде цілком неочікуваним сказати, що посилання на основоположні цінності Конвенції вказує, що для того, щоб встановити такий зв’язок, дана подія повинна мати ширші масштаби, ніж звичайне кримінальне правопорушення, і суперечити самим підвалинам Конвенції; такими, наприклад, є військові злочини або злочини проти людства. Хоча такі злочини не мають строків давності на підставі Конвенції про незастосовність строків давності до військових злочинів або злочинів проти людства ..., це не означає, що держави мають безстроковий обов’язок розслідувати їх. Проте, процесуальні зобов’язання можуть поновлюватись, якщо після критичної дати громадськість отримує інформацію, яка ймовірно проливає світло на нові обставини таких злочинів. Не можна твердити, що будь-яке твердження або припущення може спровокувати нові зобов’язання щодо розслідування за статтею 2 Конвенції. З огляду на засадову важливість цього положення, державні органи мають бути уважними до будь-якої інформації або матеріалів, які здатні або поставити під сумнів висновки попередніх розслідувань, або сприяти продовженню раніше безплідного розслідування ... Якщо у пост-ратифікаійний період виявляються нові матеріали, і якщо буде можливість достатньо вагомо і переконливо гарантувати новий рівень провадження, Суд матиме часову юрисдикцію для вирішення того, чи держава-відповідач виконала свої процесуальні зобов’язання за статтею 2 у спосіб, сумісний з принципами, закріпленими у його юриспруденції .” (параграф 139, без посилання)

106. Застосовуючи ці вимоги до даної справи, Палата вирішила, що 1) масові вбивства польських полонених радянською таємною поліцією мають риси військового злочину, але що 2) у період після 5 травня 1998 року не було надано або віднайдено жодних визначних або змістовних доказів, які могли б відновити процесуальні зобов’язання щодо розслідування або порушити нові або глибші питання. Тому Суд дійшов висновку, що не існувало елементів, які могли б перекинути місток з віддаленого минулого до недавнього пост-ратифікаційного періоду, і що не було доведено існування таких обставин, які б виправдали зв’язок між смертями і ратифікацією.

107. У світлі таких міркувань Палата вирішила, що Суд не має повноваження ratione temporis для дослідження суті скарги за статтею 2 Конвенції.

B. Подання сторін

1. Російський Уряд

108. Уряд повідомив, що необхідно провести правову відмінність між двома ситуаціями: першу, коли порушення Конвенції трапилось протягом періоду, який не підпадає під часову юрисдикцію Суду, і другу, коли порушення Конвенції “у правовому розумінні не існувало взагалі”, оскільки на той час Конвенції не існувало. На думку Уряду, ця відмінність є наріжною, оскільки лише порушення статті 2 у матеріальному аспекті, яке “юридично існувало”, хоча й могло статись поза часовою юрисдикцією Суду, могло породити процесуальні зобов’язання за статтею 2 в сукупності зі статтею 1 Конвенції. У справах, які Суд розглядав раніше, події, які породжували обов’язок повести розслідування, траплялись після прийняття Конвенції. У даній справі стверджуване порушення статті 2 у матеріальному аспекті не лише випадає поза часову юрисдикцію Суду, але й не існувало de jure, оскільки “катинські події” передували прийняттю Конвенції 4 листопада 1950 року на десять років, а її ратифікації Росією 5 травня 1998 року на п’ятдесят вісім років. На думку Уряду, це перешкоджає Суду розглядати дотримання Росією своїх процесуальних зобов’язань. Окрім того, Уряд переконаний, що Суд не має повноваження ratione materiae для того, щоб кваліфікувати масові вбивства в Катині як “військовий злочин” з точки зору міжнародного гуманітарного права.

109. Уряд повідомив, що не можна казати про появу зобов’язання розслідувати “катинські події” як за національним, так і за міжнародним гуманітарним правом або за Конвенцією. На національному рівні було проведене розслідування кримінального правопорушення, караного за статтею 193-17 (b) Кримінального кодексу РСФСР 1926 року (зловживання владою, яке спричинило тяжкі наслідки, скоєне за обтяжуючих обставин), строк давності за яким становив десять років. Тогочасний російський Кримінально-процесуальний кодекс вимагав, щоб кримінальна справа закривалась після закінчення строку давності. Окрім того, офіцери НКВС УРСР померли до того, як було порушено кримінальну справу. Відповідно до внутрішнього кримінального процесу, їхні смерті були окремою правовою підставою, яка перешкоджала порушенню або продовженню кримінальної справи проти них. У міжнародному праві смерть підозрюваного або підсудного також є загальновизнаною підставою для відмови у порушенні або для закриття кримінальної справи (тут Уряд посилався на справи Прокурор проти Норман, Фофана і Кондева (Prosecutor v. Norman, Fofana and Kondewa) Спеціального суду для Сієра-Леоне, рішення Судової палати від 21 травня 2007 року, SCSL-04-14-T-776, і Прокурор проти Слободана Мілошевіча Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії, IT-02-54, постанова про припинення провадження від 14 березня 2006 року). На думку Уряду, цілком зрозуміло, що розслідування кримінальної справи № 159 було проведене “всупереч вимогам кримінального процесу, з політичних міркувань, як жест доброї волі щодо польської влади”.

110. З точки зору міжнародного гуманітарного права, Уряд вважав, що принаймні до 1945 року не існувало загальнообов’язкового положення міжнародного права з визначення військових злочинів або злочинів проти людства, або щодо встановлення відповідальності і переслідування за такі злочини. Оскільки Міжнародний військовий трибунал був трибуналом ad hoc, то положення його Статуту, включно з визначенням злочинів, які містяться у ньому, були обмежені провадженням у ньому проти найбільших військових злочинців європейських держав Осі. Уряд дійшов висновку, що міжнародне право станом на 1940 рік не надавало достатніх підстав для того, щоб кваліфікувати “катинські події” як військовий злочин, злочин проти людства або геноцид, якщо вони не були скоєні найбільшими військовими злочинцями європейських держав Осі і не підпадали під юрисдикцію Нюрнберзького трибуналу. Проте на прохання польської влади російські слідчі перевірили “версію геноциду” і встановили, що такий злочин не було скоєно, оскільки підозрювані керувались виключно злочинними мотивами, а не наміром знищити, в цілому або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу (відповідно до визначення у статтях 2 і 3 Конвенції про запобігання і покарання злочину геноциду, 9 грудня 1948 року).

111. Щодо процесуального зобов’язання, відповідно до Конвенції, розслідувати, то Уряд, по-перше, нагадав, що розслідування кримінальної справи № 159 було проведене з політичних причин, як жест доброї волі, і тому не може оцінюватись з точки зору процесуальних вимог статті 2. По-друге, на думку Уряду, лише ті події, які трапились після ухвалення Конвенції, можуть породжувати будь-які процесуальні зобов’язання. По-третє, від російської влади не можна було розумно очікувати проведення ефективного розслідування через приблизно п’ятдесят вісім років після подій, коли свідки вже померли, а вирішальні документи були знищені. Натомість, Уряд стверджував, що “Конвенція не накладала конкретного зобов’язання ... надавати захист від зла або шкоди, завданих до ... ратифікації” (тут Уряд посилався на справу Kopecký проти Словаччини [ВП], № 44912/98, § 38, ECHR 2004‑IX). Іншими словами, оскільки Суд не міг через ratione temporis вивчати обставини смерті, тому не неможливо встановити, виникало чи ні процесуальне зобов’язання за статтею 2 (тут Уряд посилався на справу Kholodovy проти Росії (dec.), № 30651/05, 14 вересня 2006 року, і Moldovan і Інші проти Румунії (dec.), №№ 41138/98 і 64320/01, 13 березня 2001 року).

112. Щодо виникнення процесуального зобов’язання, то російський Уряд вказував, що не кожна смерть спричинить процесуальне зобов’язання, і що Суд спочатку має перевірити, чи обставини смерті були такими, що породжують це зобов’язання. Проте, якщо смерть трапилась до дати ратифікації, Суд не мав би часової юрисдикції здійснювати такий аналіз. Окрім того, принцип виникнення зобов’язання має зазнавати певного обмеження, аби уникнути непередбаченого розширення юрисдикції Суду і сфери дії Конвенції. По-перше, час, який сплинув, має бути розумно коротким, чого не було у даній справі. По-друге, значна частка слідчих дій мала бути здійснена після дати ратифікації. Вочевидь, у даній справі цей критерій не був дотриманий. Зрештою, що стосується потреби забезпечити реальний і ефективний захист основоположних цінностей Конвенції, Уряд погодився, що відповідна подія повинна мати більший масштаб, ніж звичайне кримінальне правопорушення. Проте, що стосується “катинських подій”, Cуд не мав юрисдикції ні ratione temporis, ні ratione materiae, щоб оцінювати їх з точки зору міжнародного гуманітарного права.

113. Уряд наголосив, що усі найважливіші процесуальні кроки із розслідування катинських подій були здійснені між 1990 і 1995 роками, і що після 5 травня 1998 року не з’являлось жодних відповідних «нових матеріалів». На противагу твердженням польського Уряду, рішення із засекречення певних матеріалів не можна вважати “новим матеріалом”, здатним породити чи відновити процесуальне зобов’язання за статтею 2. Так само не могло це зробити і стверджуване відкриття українського списку у 2002 році, яке було лише проханням про роз’яснення з боку української влади.

2. Заявники

114. Заявники визнали, що масові вбивства у Катині, скоєні у 1940 році, були діянням, яке випадає поза часові рамки Конвенції, і що Суд не мав повноваження ratione temporis розглядати матеріальний аспект статті 2. Проте, на їхню думку, Суд повинен мати часову юрисдикцію перевіряти, чи Росія дотрималась процесуального зобов’язання за статтею 2, що є окремим і автономним обов’язком, який може накладатись на державу, навіть якщо згадана смерть трапилась до дати ратифікації.

115. Заявники вважали, що неспростовний зв’язок, необхідний для встановлення часової компетенції Суду, має ґрунтуватись, перш за все, на “потребі забезпечення того, щоб гарантії і основоположні цінності Конвенції [були] захищені у реальний і ефективний спосіб” (заявники посилались на цитовану вище справу Šilih, § 163 in fine). Вираз “основоположні цінності Конвенції” вже вживався Судом у висновку, що особливі випадки висловлення ненависті, такі як заперечення Голокосту або виправдання військових злочинів, несумісні з цінностями Конвенції (тут вони посилались на справи Garaudy проти Франції (dec.), № 65831/01, ECHR 2003-IX (витяги); Witzsch проти Німеччини (dec.), № 7485/03, 13 грудня 2005 року; і Orban і Інші проти Франції, № 20985/05, § 35, 15 січня 2009 року). Оскільки промови, які заперечували реальність злочинів за міжнародним правом, були визнані такими, що суперечать основоположним цінностям Конвенції, такий же принцип має застосовуватись a fortiori до самих діянь, які підривають саме значення справедливості і миру – основоположних цінностей Конвенції, як говориться у її преамбулі. На думку заявників, згадка про основоположні цінності у параграфі 163 рішення у справі Šilih вказувала, що існували певні випадки діянь, які порушують самі підвалини системи Конвенції, чий характер, обсяг і серйозність мають надавати Суду юрисдикцію ratione temporis для розгляду зобов’язання держави провести ефективне розслідування.

116. Заявники стверджували, що масові вбивства у Катині були злочином відповідно до міжнародного права. Польські солдати, взяті в полон Червоною Армією, повинні були мати повний захист, гарантований військовополоненим, включно із захистом від актів насильства і жорстокості, наданим положеннями Гаазької конвенції IV 1907 року і Женевської конвенції 1929 року. Вбивство польських військовополонених у 1940 році було незаконним актом, який порушував статті 4, 23 (c) і 50 Гаазької конвенції IV і статті 2, 46, 61 і 63 Женевської конвенції. Хоча СРСР не був стороною цих конвенцій, він мав обов’язок поважати загальновизнані обов’язкові принципи міжнародного звичаєвого права, яке було просто кодифіковане цими конвенціями. Те, що таке зобов’язання було визнане СРСР як юридично обов’язкове, чітко засвідчує той факт, що під час Нюрнберзького трибуналу радянський прокурор намагався обвинуватити нацистських керівників у вбивстві польських військовополонених. Винищення польських військовополонених було військовим злочином у розумінні статті 6 (b) Нюрнберзького статуту, а розстріл цивільного населення становив злочин проти людства, визначений статтею 6 (c) Нюрнберзького статуту. Кваліфікація масових вбивств у Катині як військового злочину, як було зроблено Нюрнберзьким трибуналом, слід розглядати у об’єктивних категоріях і незалежно від того, хто саме скоїв таке звірство. Окрім того, страта військовополонених становила військовий злочин і вважалась таким міжнародною спільнотою, що переконливо доводить багата юриспруденція післявоєнних судів над військовими злочинцями. Як злочин відповідно до міжнародного права, масові вбивства у Катині не мали строку давності як на час скоєння, так і тепер, і пов’язаний з цим обов’язок розслідування дожив до наших днів.

117. Заявники також посилались на два фактори, які підтверджували тезу про компетенцію Суду ухвалювати рішення щодо дотримання Росією процесуальних зобов’язань за статтею 2. По-перше, Рада Європи і Конвенція виникли як демократичні політичні і правові альтернативи широкомасштабним порушенням людської гідності, скоєним двома тоталітарними режимами – нацизмом і сталінізмом. Масові вбивств у Катині були скоєні тоталітарним режимом, чиї цілі і цінності радикально суперечили цілям і цінностям Конвенції. Якщо Конвенція мала бути захищена у реальний і ефективний спосіб, то Держави-учасниці мали провести ефективне розслідування злочинів тоталітаризму. По-друге, ефективне розслідування масових вбивств у Катині було передумовою для “реабілітації” вбитих осіб як жертв політичних репресій і для поглиблення усвідомлення громадськістю злочинів тоталітаризму.

118. Заявники також вважали, що навіть за “тестом на нові матеріали”, розробленим і застосованим у рішенні Палати, Суд може мати компетенцію перевіряти дотримання Росією процесуального зобов’язання за статтею 2, припускаючи, що необхідний новий елемент не був обмежений важливими новими доказами, які стали відомі у пост-ратифікаційний період, а включав також нові і достатньо важливі процесуальні факти. Цей тест має також включати випадки, коли внутрішні державні органи утримались від збирання нових доказів або коли вони зробили висновки, які кричущо суперечили попереднім висновкам або історичним фактам. Хоча рішення про припинення розслідування не було саме по собі новим матеріалом для розслідування, воно могло становити важливий новий процесуальний крок в контексті статті 2 Конвенції, особливо тому, що воно засвідчувало несподівану зміну у розслідуванні. Окрім того, коли значна частка кримінальної справи була засекречена, і такий же статус було надано остаточному рішенню слідства, з’явились поважні підстави припустити, що несподівані і радикальні зміни у розслідуванні мали бути спричинені відповідними новими результатами.

119. Повертаючись до суті скарги за статтею 2, заявники повідомили, що російське слідство не відповідало основним вимогам цього положення. Російські державні органи не знайшли пояснення різниці між кількістю вбитих осіб (21857) і значно меншою кількістю тих, кого вважали “невпізнанними рештками” (1803). Вони не провели повномасштабні розкопки місць поховання. Заявникам відмовили у наданні статусу потерпілої сторони у провадженні, а розслідуванню бракувало прозорості щодо цього. Зрештою, розслідування не було спрямоване на встановлення виконавців злочину і притягнення їх до суду. Заявники цитували імена двох радянських високопосадовців, причетних до масових вбивств у Катині, які ще були живі у 1990-х роках.

3. Польський Уряд

120. Польський Уряд повідомив, що тлумачення “фрази про особливі обставини” у останньому реченні параграфа 163 у рішенні у справі Šilih має враховувати особливий характер скоєних діянь, які були військовими злочинами відповідно до міжнародного права. Окрім того, Суд має зважати на наступні факти: (1) до 1990 року розслідування масових вбивств у Катині було неможливим з політичних причин; (2) слідство тривало протягом шести років після ратифікації Росією Конвенції; (3) існувала значна кількість осіб, які мали законний інтерес до встановлення обставин масових вбивств; і (4) ще не було достатньо широких можливостей провести розслідування.

121. Польський Уряд також повідомив, що між 1998 і 2004 роками російські органи прокуратури в рамках розслідування катинських подій здійснили низку процесуальних дій, внаслідок яких було отримано нові докази, які з високою ймовірністю могли “відновити” процесуальне зобов’язання за статтею 2. Вони включали: (1) обмін листами у 2002 році між російськими і українськими прокурорами щодо катинського злочину; (2) надсилання більш ніж 3000 інформаційних запитів до російських центів обліку особистої інформації щодо долі польських громадян, чиї імена фігурували в “українському катинському списку”; (3) польсько-російські двосторонні консультації; (4) подання більше ніж дев’яноста запитів від родичів катинських жертв; (5) замовлення двох експертних думок щодо правової кваліфікації масових вбивств у Катині; і (6) рішення про засекречення матеріалів кримінальної справи.

122. Повертаючись до суті скарги за статтею 2, польський Уряд стверджував, що розслідування катинських подій було неефективним. З одного боку, російські прокурори підтвердили страту родичів заявників у 1940 році, але, з іншого боку, російські військові суди проголосили їх зниклими безвісті. Російські державні органи не допитали заявників і не зробили жодних кроків до проведення судових експертиз або розкриття документів. Вони неправильно оцінили докази, надані польською стороною, і неправильно кваліфікували масові вбивства у Катині як зловживання владою. Заявникам відмовили у праві брати участь у розслідуванні і не надали процесуального статусу потерпілої сторони. Зрештою, засекретивши значну частку кримінальної справи, російська влада не забезпечила справедливого балансу між громадським інтересом у розкритті злочинів тоталітарного минулого і приватним інтересом заявників у встановленні обставин смерті їхніх родичів.

4. Треті сторони

(a) Ініціатива з правосуддя відкритого суспільства (Open Society Justice Initiative)

123. Ініціатива з правосуддя відкритого суспільства повідомила, що держави, відповідно до Конвенції і міжнародного звичаєвого права, мають зобов’язання розслідувати військові злочини і злочини проти людства протягом часу, доки це практично можливо. Це зобов’язання невід’ємне від заборони застосування строків давності до таких злочинів і не має часових рамок. Звичайно, проведення ефективного розслідування ускладнюється з перебігом часу; проте, існуюча практика національних і міжнародних судів брати на себе юрисдикцію над минулими правопорушеннями засвідчує, що успішне переслідування можливе навіть через багато десятиліть після самих подій. Третя сторона посилалась на рішення Суду у справах Brecknell і Varnava і на юриспруденцію Міжамериканського суду з прав людини у справах Heliodoro Portugal проти Панами (рішення від 12 серпня 2008 року) і Gomes Lund проти Бразилії (рішення від 24 листопада 2010 року). Третя сторона запевнила, що ефективне розслідування злочинів Другої Світової Війни було ще можливим після 1998 року. Вона цитувала приклади розслідування нацистських злочинів, здійснених у Німеччині, Угорщині, Італії і Польщі, деякі з яких закінчились повноцінним переслідуванням, незважаючи на вік підсудних. Окрім того, у 2012 році британський суд задовольнив цивільний позов до британського уряду про відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваними фактами тортур протягом повстання у Кенії, яке відбувалось між 1952 і 1961 роками.

124. Третя сторона також повідомила, що право на правду, в його індивідуальному вимірі, передбачає доступ до результатів розслідування, а також до архівів і відкритих кримінальних справ. Таке розкриття важливе для запобігання порушенням, боротьби з безкарністю і підтримки віри громадськості у верховенство права (тут вона посилалась на Kelly і Інші проти Сполученого Королівства,  № 30054/96, § 118, 4 травня 2001 року). Стосовно права на правду, засекречення інформації щодо порушення прав людини дозволяється лише за виняткових обставин і за доведення існування переконливого державного інтересу шляхом незалежного судового розгляду і на обмежений строк, за умови, що менші обмеження неможливі. Третя сторона надала результати дослідження законодавства щодо права на інформацію дев’яноста трьох держав, відповідно до якого сорок чотири з них однозначно вимагають поширення інформації, якщо громадський інтерес у відкритості переважає над інтересом у секретності. Об’єктивне відновлення правди про зловживання у минулому важливе для того, щоб нація вчилась на своїй історії, а також для вжиття заходів із запобігання звірствам у майбутньому (ВКПЛ ООН, «Оновлений набір принципів із захисту і посилання прав людини шляхом заходів на подолання безкарності», резолюція 2005/81, 8 лютого 2005 року, принципи 2 і 3).

(b) Міжнародна Амністія (Amnesty International)

125. Міжнародна Амністія повідомила, що зобов’язання розслідувати військові злочини і злочини проти людства поширюється на ці злочини, скоєні до підготовки і набуття чинності Конвенцією. Вбивство військовополонених і цивільного населення і жорстоке поводження з ними у 1939 році було заборонене звичаєвим правом, а держави несли зобов’язання розслідувати і переслідувати військові злочини ще набагато раніше 1939 року, без строків давності (тут вона посилається на справу Kononov проти Латвії [ВП], № 36376/04, §§ 186 і 232, ECHR 2010, і на рішення Міжамериканського суду з прав людини у справах Velásquez-Rodríguez проти Гондурасу, 29 липня 1988 року, § 174, і Gomes Lund проти Бразилії, 24 листопада 2010 року,  § 108). Третя сторона наголосила, що Міжамериканський суд неодноразово знаходив порушення зобов’язання розслідувати, переслідувати і карати діяння, які мали місце до ратифікації Американської конвенції з прав людини державою-відповідачем (тут вона цитує рішення у справах Gomes Lund і Almonacid Arellano проти Чилі, 26 вересня 2006 року, § 151). Вона наголошує, що перебіг часу не впливає на зобов’язання держави провести розслідування і надати потерпілим належні і ефективні засоби. Право потерпілих на ефективний доступ до правосуддя включає право бути почутим і право на повне відшкодування, яке включає наступні елементи: реституція, компенсація, реабілітація, сатисфакція і гарантії неповторення (посилання на висновки Міжамериканського суду у справі Gomes Lund, §§ 261-262, 277 і 297). Зрештою, третя сторона повідомила, знову посилаючись на справу Gomes Lund (§§ 241-242), що неспроможність провести ефективне розслідування негативно впливає на право членів родини на гуманне ставлення.

(c) «Меморіал» (Москва), EHRAC (Лондон) і Мережа перехідного правосуддя (Transitional Justice Network, Ессекс)

126. Ці три організації повідомили, що Генеральна Асамблея ООН, міжамериканська система з прав людини і право міжнародних договорів передбачають зобов’язання розслідувати і переслідувати військові злочини, з метою надання потерпілим, їхнім сім’ям, суспільству загалом і міжнародній спільноті точної і прозорої звітності про порушення. Право сімей знати долю рідних осіб, які пропали безвісті або загинули, є самодостатньою складовою обов’язку розслідування, яке є кодифікованою нормою міжнародного звичаєвого права (тут вони посилаються, зокрема, на правило 117 у «Міжнародному звичаєвому гуманітарному праві», том I, «Дослідження міжнародного звичаєвого права Міжнародним комітетом Червоного Хреста», 2005 рік, і на юриспруденцію Міжамериканського суду з прав людини). Вони наводять також опис практики різних держав щодо заснування комісій із встановлення правди або подібних слідчих органів у відповідь на скоєння міжнародних злочинів, включно з детальною інформацією про мандат і функції таких комісій.

C. Оцінка Суду

127. Уряд висунув попереднє заперечення щодо компетенції Суду ratione temporis у розгляді за суттю скарги заявників стосовно процесуального аспекту статті 2 Конвенції. Тому Суд спочатку має перевірити, чи слід погодитися з цим запереченням.

1. Загальні принципи

128. Суд нагадує, що положення Конвенції не зобов’язують Державу-учасницю щодо будь-якого діяння або факту, які мали місце, або стану, який припинився до дати набуття чинності Конвенцією щодо цієї Сторони (“критична дата”). Це є встановленим принципом юриспруденції Суду, заснованим на загальному правилі міжнародного права, закріпленому статтею 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (див. Varnava і Інші поти Туреччини [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і 16073/90, § 130, ECHR 2009; Šilih проти Словенії [ВП], № 71463/01, § 140, 9 квітня 2009 року; і Blečić проти Хорватії [ВП], № 59532/00, § 70, ECHR 2006‑III).

129. Якщо діяння, бездіяльність або рішення, які могли порушувати Конвенцію, трапились до набуття нею чинності, але провадження щодо отримання відшкодування за таке діяння було розпочате або продовжувалось після набуття нею чинності, то таке провадження не можна вважати частиною фактів, які становлять можливе порушення, і воно не ставить справу в межі часової юрисдикції Суду (див. Varnava і Інші, § 130, і Blečić, §§ 77-79, цитовані вище).

130. Хоча, починаючи з критичної дати усі дії і бездіяльність держави повинні відповідати Конвенції, Конвенція не накладає на Державу-учасницю конкретного зобов’язання надати відшкодування за зло або шкоду, завдані до цієї дати (див. Kopecký проти Словаччини [ВП], № 44912/98, § 38, ECHR 2004‑IX). Тому для встановлення часової юрисдикції Суду важливо визначити у кожному конкретному випадку точний час стверджуваного втручання. Роблячи це, Суд повинен брати до уваги як факти, на які скаржиться заявник, так і обсяг гарантованих Конвенцією прав, які можливо були порушені (див. Varnava і Інші, § 131, і Blečić, §§ 72 і 81-82, цитовані вище).

131. Суд вже розглядав ряд справ, у яких факти щодо матеріального аспекту статті 2 або 3 випадали поза часову компетенцію Суду, тоді як факти щодо пов’язаного з ними процесуального аспекту, тобто наступного провадження, принаймні частково підпадали під компетенцію Суду (для підсумку про юриспруденцію див. Šilih,   §§ 148-152, цитовано вище).

132. Суд дійшов висновку, що процесуальне зобов’язання провести ефективне розслідування відповідно до статті 2 розвинулось у окремий і автономний обов’язок. Хоча він і породжується фактами, які стосуються матеріального аспекту статті 2, його можна вважати відокремленим зобов’язанням, яке постає зі статті 2 і може зобов’язувати державу, навіть якщо смерть трапилась до критичної дати (див. Varnava і Інші, § 138, і Šilih, § 159, цитовані вище).

133. Проте, з огляду на принцип правової визначеності, сучасна юриспруденція Суду щодо дотримання процесуального зобов’язання за статтею 2 стосовно смерті, яка трапилась до критичної дати, не є необмеженою (див. Šilih, § 161, цитовано вище). В рішенні у справі Šilih Суд визначив межі своєї часової юрисдикції у наступний спосіб:

“162. По-перше, зрозуміло, що якщо смерть трапилась до критичної дати, то лише процесуальні дії або бездіяльність, які трапились після цієї дати, можуть підпадати під часову юрисдикцію Суду.

163. По-друге, повинен існувати реальний зв’язок між смертю і набуттям Конвенцією чинності відносно Держави-відповідача, аби процесуальні зобов’язання за статтею 2 почали діяти.

Тому значна частка процесуальних кроків, яких вимагає це положення (що включає не лише ефективне розслідування смерті даної особи, але й початок належного провадження з метою встановлення причини смерті і притягнення винних до відповідальності), мала б бути або мала бути здійснена після критичної дати.

Проте, Суд не виключатиме, що за певних обставин цей зв’язок може ґрунтуватись на потребі забезпечити реальний і ефективний захист гарантій і основоположних цінностей Конвенції.”

134. У рішенні у справі Varnava Суд роз’яснив, що слід здійснити важливе розрізнення між зобов’язанням розслідувати підозрілу смерть і зобов’язанням розслідувати підозріле зникненням безвісті:

“148. ... Зникнення безвісті є окремим феноменом, характерним тривалим становищем непевності і безвідповідальності, за якого бракує інформації чи навіть присутнє навмисне приховування або перекручування того, що сталось ... Таке становище дуже часто розтягується у часі, продовжуючи страждання родичів жертви. Тому не можна вважати, що зникнення безвісті є просто ‘одномоментним’ актом або подією; додатковий характерний елемент наступної неспроможності дати звіт про становище і долю зниклої особи породжує тривалий стан. Тому процесуальне зобов’язання потенційно триватиме доти, доки доля цієї особи залишатиметься невстановленою; систематична неспроможність провести необхідне розслідування слід вважати тривалим порушенням ... Це стосуватиметься і випадків, коли може існувати презумпція смерті.”

135. Суд також наголосив, що вимога наближеності у часі смерті і слідчих кроків відносно дати набуття чинності Конвенцією щодо Держави-відповідача – як було наголошено у рішенні у справі Šilih – застосовується лише в контексті вбивств або підозрілої смерті, коли певний фактологічний елемент, позбавлення жертви життя, відомий напевне, навіть якщо точна причина або остаточна відповідальність не встановлені. У таких справах процесуальне зобов’язання не має систематичного характеру (див. Varnava і Інші, цитовано вище, § 149).

2. Остання юриспруденція

136. Після рішення у справі Šilih принципи, які визначають часову юриспруденцію Суду щодо “відокремленого” зобов’язання розслідувати смерть особи, відповідно до статті 2 Конвенції, застосовувались у великій кількості справ.

137. Єдину найбільшу групу таких справ становлять скарги проти Румунії щодо ймовірно неефективного розслідування загибелі протестувальників під час румунської революції у грудні 1989 року, у яких Суд вирішив, що має юрисдикцію щодо факту, що на момент набуття чинності Конвенцією відносно Румунії провадження у прокуратурі ще тривало (див. Association “21 December 1989” і Інші проти Румунії, №№ 33810/07 і 18817/08, 24 травня 2011 року; Pastor і Ţiclete проти Румунії, №№ 30911/06 і 40967/06, 19 квітня 2011 року; Lăpuşan і Інші проти Румунії, №№ 29007/06, 30552/06, 31323/06, 31920/06, 34485/06, 38960/06, 38996/06, 39027/06 і 39067/06, 8 березня 2011 року; Şandru і Інші проти Румунії, №№ 22465/03, 8 грудня 2009 року; і Agache і Інші проти Румунії, № 2712/02, 20 жовтня 2009 року). Подібні висновки були зроблені у двох наступних рішеннях, які стосувались сплесків насилля, що трапились у червні 1990 року (див. Mocanu і Інші проти Румунії, №№ 10865/09, 45886/07 і 32431/08, 13 листопада 2012 року) і у вересні 1991 року (див. Crăiniceanu і Frumuşanu проти Румунії, № 12442/04, 24 квітня 2012 року).

138. За винятком справи Tuna проти Туреччини, пов’язаної зі смертю під час арешту в поліції, яка трапилась за сім років до визнання Туреччиною права на індивідуальне звернення (див. Tuna проти Туреччини, № 22339/03, §§ 57-63, 19 січня 2010 року), у інших недавнішніх справах смерть, яка не стверджувалась як наслідок діяння представника держави, передувала даті набуття чинності від одного до чотирьох років, і значна частка провадження здійснювалась після цієї дати (див. Kudra проти Хорватії, № 13904/07, §§ 110-112, 18 грудня 2012 року: чотири роки, випадкова смерть через недбалість приватної компанії; Igor Shevchenko проти України, № 22737/04, §§ 45-48, 12 січня 2012 року: три роки, автокатастрофа; Bajić проти Хорватії, № 41108/10, § 62, 13 листопада 2012 року: чотири роки, медична недбалість; Dimovi проти Болгарії, № 52744/07, §§ 36-45, 6 листопада 2012 року: три роки, загибель під час пожежі; Velcea і Mazăre проти Румунії, № 64301/01, §§ 85-88, 1 грудня 2009 року: один рік, сімейна сварка; Trufin проти Румунії, № 3990/04, §§ 32-34, 20 жовтня 2009 року: два роки, вбивство; і Lyubov Efimenko проти України,     № 75726/01, § 65, 25 листопада 2010 року: чотири роки, грабіж і вбивство). У двох справах те, що родичі заявників втратили життя від рук повстанців або парамілітарних формувань, відповідно, сім і шість років до критичної дати, не перешкодило Суду досліджувати за суттю скарги щодо процесуального аспекту статті 2 (див. Paçacı і Інші проти Туреччини, № 3064/07, §§ 64-66, 8 листопада 2011 року, і Jularić проти Хорватії, № 20106/06, §§ 38 і 45-46, 20 січня 2011 року). Також і тринадцятирічний строк, який відокремлював смерть сина заявника під час заворушень і набуття Конвенцією чинності стосовно Сербії, не переважив важливість процесуальних актів, здійснених після критичної дати (див. Mladenović проти Сербії, № 1099/08, §§ 38-40, 22 травня 2012 року).

139. Суд також розглядав ряд справ, у яких заявник ймовірно зазнав поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, у певний час до критичної дати. Суд вирішив, що має юрисдикцію перевіряти дотримання Державою-відповідачем – у період після набуття чинності – процесуального аспекту статті 3, який вимагає проведення ефективного розслідування жорстокості з боку поліції (див. Yatsenko проти України, № 75345/01, § 40, 16 лютого 2012 року, і Stanimirović проти Сербії, № 26088/06, §§ 28-29, 18 жовтня 2011 року), зґвалтування (див. P.M. проти Болгарії, № 49669/07, § 58, 24 січня 2012 року) і жорстоке поводження з боку приватної особи (див. Otašević проти Сербії, № 32198/07, 5 лютого 2013 року).

3. Роз’яснення критеріїв рішення у справі Šilih

140. Незважаючи на постійне збільшення кількості рішень, у яких Суд встановив свою компетенцію ratione temporis з посиланням на критерії, ухвалені у рішенні у справі Šilih, їх застосування на практиці іноді породжувало непевність, і тому бажано зробити роз’яснення.

141. Критерії, сформульовані у параграфах 162 і 163 рішення у справі Šilih (цитовано у параграфі 133 вище), можна підсумувати наступним чином. По-перше, якщо смерть трапилась до критичної дати, часова компетенція Суду поширюватиметься лише на процесуальні дії або бездіяльність у період після цієї дати. По-друге, процесуальне зобов’язання набуде чинності лише якщо був “реальний зв’язок” між смертю як юридичним фактом і набуттям Конвенцією чинності. По-третє, зв’язок, який не є “реальним”, може, тим не менш, бути достатнім для встановлення юрисдикції Суду, якщо це необхідно для забезпечення реального і ефективного захисту гарантій і основоположних цінностей і Конвенції. Суд по черзі розгляне кожен з цих елементів.

(a) Процесуальні дії або бездіяльність у період після набуття Конвенцією чинності

142. Спочатку Суд нагадує, що процесуальне зобов’язання розслідування за статтею 2 не є процедурою з отримання відшкодування стосовно стведжуваного порушення права на життя, яке могло трапитись до критичної дати. Стверджуване порушення процесуального зобов’язання полягає у відсутності ефективного розслідування; процесуальне зобов’язання має свій власний обсяг застосування і діє незалежно від матеріального аспекту статті 2 (див. Varnava і Інші § 136, і Šilih, § 159, цитовані вище). Відповідно, часова юрисдикція Суду поширюється на ці процесуальні дії або бездіяльність, які трапились або мали трапитись у період після набуття Конвенцією чинності стосовно Держави-відповідача.

143. Суд також вважає, що посилання на “процесуальні дії” слід розуміти у значенні, притаманному процесуальному змісту Конвенції, а саме, дій, вжитих у рамках кримінального, цивільного, адміністративного або дисциплінарного провадження, здатного призвести до встановлення і покарання винних осіб або до присудження компенсації потерпілій стороні (див. Labita проти Італії [ВП], № 26772/95, § 131, ECHR 2000‑IV, і McCann і Інші проти Сполученого Королівства, 27 вересня 1995 року, § 161, Series A   № 324). Це визначення має на меті виключення інших видів розслідування, які можуть здійснюватись з іншою метою, наприклад, встановлення історичної правди.

144. Згадка про “бездіяльність” стосується ситуації, коли не було здійснено жодного розслідування або було зроблено лише незначні процесуальні кроки, тоді як стверджується, що мало бути проведене ефективне розслідування. Таке зобов’язання з боку влади вжити слідчих заходів може виникати, коли виявляється обґрунтоване і вірогідне твердження, доказ або інформація, які стосуються ідентифікації і наступного переслідування або покарання відповідальних осіб (див. Gutiérrez Dorado і Dorado Ortiz проти Іспанії (dec.), № 30141/09, §§ 39-41, 27 березня 2012 року; Çakir і Інші проти Кіпру (dec.), № 7864/06, 29 квітня 2010 року; і Brecknell проти Сполученого Королівства, № 32457/04, §§ 66‑72, 27 листопада 2007 року). Якщо у період після набуття чинності виявиться новий матеріал, і якщо він буде достатньо вагомим і переконливим для того, щоб забезпечити новий рівень провадження, Суд повинен буде переконатись, що Держава-відповідач виконала своє процесуальне зобов’язання за статтею 2 у спосіб, сумісний з принципами, висловленими у його юриспруденції. Проте, якщо подія, котра є юридичним фактом, перебуває поза компетенцією Суду ratione temporis, то віднайдення нового матеріалу після критичної дати може породити нове зобов’язання розслідувати, лише якщо буде встановлено або “реальний зв’язок”, або “цінності Конвенції”, про якій йтиметься нижче.

(b) Тест на “реальний зв’язок”

145. Перше речення параграфа 163 рішення у справі Šilih стверджує, що існування “реального зв’язку” між подією, котра є юридичним фактом, і набуттям Конвенцією чинності щодо Держави-відповідача, є умовою sine qua non для появи процесуального зобов’язання за статтею 2 Конвенції.

146. Суд вважає, що часовий фактор є першим і найвизначальнішим показником “реального” характеру цього зв’язку. Він зазначає, як робив і раніше у рішенні Палати, що відрізок часу між юридичним фактом і критичною датою повинен лишатись розумно коротким для того, щоб відповідати стандарту “реального зв’язку”. Хоча немає очевидних правових критеріїв, за допомогою яких можна визначити абсолютну межу тривалості цього строку, проте він не повинен перевищувати десять років (див. за аналогією, Varnava і Інші, цитовано вище, § 166, і Er і Інші проти Туреччини, № 23016/04, §§ 59-60, ECHR 2012 (витяги)). Навіть якщо за виняткових обставин продовження цього строку у минуле може бути виправдане, це слід робити за умови, що вимоги тесту на “цінності Конвенції” виконані.

147. Проте, тривалість періоду часу між юридичним фактом і критичною датою сама по собі не є вирішальною для встановлення того, чи цей зв’язок був реальним. Як вказує друге речення параграфа 163 рішення у справі Šilih, зв’язок буде встановлено, якщо більшість розслідування смерті відбулось або мало відбутись у період після набуття Конвенцією чинності. Це включає здійснення провадження зі встановлення причини смерті і притягнення винних осіб до відповідальності, а також вживання значної частки процесуальних кроків, які є вирішальними для перебігу розслідування. Це є похідним від принципу, що юрисдикція Суду поширюється тільки на процесуальні дії і бездіяльність, які трапились після набуття чинності. Проте, якщо основна частина провадження або найважливіші процесуальні кроки відбулись до набуття чинності, то це може незворотньо підірвати здатність Суду зробити загальну оцінку ефективності розслідування з точки зору процесуальних вимог статті 2 Конвенції.

148. З огляду на наведене, Суд вважає, що для встановлення “реального зв’язку” необхідне дотримання обох критеріїв: період часу між смертю як юридичним фактом і набуттям Конвенцією чинності має бути розумно коротким, а переважна частина розслідування має бути проведена або мала б бути проведена після набуття чинності.

(c) Тест на “цінності Конвенції”

149. Суд також погоджується, що можуть існувати надзвичайні ситуації, які не відповідають визначеному вище стандарту “реального зв’язку”, але коли потреба забезпечити реальний і ефективний захист гарантій і основоположних цінностей Конвенції становитиме достатню підставу для визнання існування такого зв’язку. Останнє речення параграфа 163 рішення у справі Šilih не виключає такої можливості, котра виступатиме винятком із загального правила тесту на “реальний зв’язок”. В усіх перерахованих вище справах Суд погодився з існуванням “реального зв’язку”, оскільки відрізок часу між смертю і критичною датою був розумно коротким, а значна частина провадження відбулась після критичної дати. Порівняно із згаданими, дана справа є першою, яка можливо підпадатиме під цю іншу, виняткову категорію. Тому Суд має роз’яснити критерії для застосування тесту на “цінності Конвенції”.

150. Як і Палата, Велика Палата вважає, що посилання на основоположні цінності Конвенції означає, що існування необхідного зв’язку може бути встановлене, якщо подія-юридичний факт мала ширші обсяги, ніж звичайне кримінальне правопорушення, і становила заперечення самих підвалин Конвенції. Таким є випадок тяжких злочинів за міжнародним правом, наприклад, військові злочини, геноцид або злочини проти людства, згідно з визначеннями, які дають їм відповідні міжнародні документи.

151. Страхітливий характер і тяжкість цих злочинів спонукали держав-учасниць Конвенції про незастосування строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства погодитись, що вони не повинні мати можливості зняття відповідальності і строків давності у національних правових системах. Проте Суд вважає, що положення щодо “цінностей Конвенції” не може застосовуватись до подій, які трапились до ухвалення Конвенції 4 листопада 1950 року, оскільки лише тоді Конвенція почала існувати як міжнародний договір з прав людини. Тому Держава-учасниця не може вважатись відповідальною за Конвенцією за нерозслідування навіть найтяжчих злочинів за міжнародним правом, якщо вони передували Конвенції. Хоча Суд бере до уваги аргумент, що навіть сьогодні деякі країни успішно судили осіб, відповідальних за військові злочини, скоєні під час Другої Світової Війни, він наголошує на фундаментальній відмінності між наявністю можливості переслідувати особу за тяжкі злочини за міжнародним правом, якщо обставини дозволяють це, і зобов’язанням за Конвенцією робити це.

4. Застосування згаданих принципів до даної справи

152. Повертаючись до неоспорюваних фактів даної справи, Суд нагадує, що родичі заявників були на службі у польській армії і були взяті в полон під час радянського наступу на східні території Польщі у вересні 1939 року. Протягом наступних місяців вони утримувались у таборах НКВС у західних областях УРСР, у Козельську, Осташкові і Старобільську.

153. 5 березня 1940 року, діючи за пропозицією керівника НКВС, члени ЦК КПРС схвалили позасудові страти польських військовополонених, які мали бути здійснені працівниками НКВС. Полонені були вбиті і поховані у братських могилах у різний час у квітні і травні 1940 року. Список полонених для страти був складений на основі “розстрільних списків” НКВС, у яких поміж іншими були згадані імена родичів заявників.

154. Троє з членів родин заявників були ідентифіковані під час ексгумації 1943 року; рештки інших не були віднайдені або ідентифіковані. Суд нагадує, що у багатьох випадках робив оцінку фактів з тим, щоб зниклу безвісті особу можна було вважати померлою. Зазвичай така оцінка фактів робилась у відповідь на твердження Уряду-відповідача, що особа ще жива або не було доведено, що вона померла від рук державних посадовців. Така презумпція смерті не є автоматичною і робиться тільки після вивчення обставин справи, у якій строк відтоді, як особу бачили живою або від неї була звістка, є належним елементом (див. Aslakhanova і Інші проти Росії, №№ 2944/06, 8300/07, 50184/07, 332/08 і 42509/10, § 100, 18 грудня 2012 року; Varnava і Інші, цитовано вище, § 143; і Vagapova і Zubirayev проти Росії, № 21080/05, §§ 85-86, 26 лютого 2009 року). Суд застосовував презумпцію смерті за відсутності будь-яких надійних повідомлень про зниклу особу протягом строку, що становить від чотирьох з половиною років (див. Imakayeva проти Росії, № 7615/02, § 155, ECHR 2006‑XIII (витяги)) до більш ніж десяти років (див. Aslakhanova і Інші, цитовано вище, §§ 103-115).

155. Безспірним є те – і “розстрільний список” НКВС надає тому документальне підтвердження, – що наприкінці 1939 і на початку 1940 року члени родин заявників перебували в ув’язненні на радянській території під повним і винятковим контролем радянської влади. Рішення Політбюро від 5 березня 1940 року визначає, що усі без винятку військовополонені, які утримувались у таборах НКВС, повинні були бути піддані позасудовій страті, що і було виконано протягом наступних місяців радянською секретною поліцією. Масові поховання полонених у польських одностроях були відкриті у Катинському лісі ще у 1943 році після завоювання німцями цієї території. Записка, складена у 1959 році керівником КДБ (наступником НКВС), вказувала, що загалом більше ніж двадцять одна тисяча польських військовополонених були розстріляні посадовцями НКВС. Родини перестали отримувати листи від полонених у 1940 році і відтоді, тобто протягом більше сімдесяти років, не отримували жодної інформації про них.

156. З огляду на ці фактологічні елементи Суд робить висновок, що члени родин заявників, взяті в полон у 1939 році, мають вважатись страченими радянською владою у 1940 році.

157. Російська Федерація ратифікувала Конвенцію 5 травня 1998 року, тобто через п’ятдесят вісім років після страти родичів заявників. Велика Палата погоджується з висновком Палати, що період часу між смертю і критичною датою не лише у багато разів довший за ті, що породжували появу процесуального зобов’язання за статтею 2 в усіх попередніх справах, але й задовгий у абсолютному розумінні для встановлення реального зв’язку між смертю родичів заявників і набуттям Конвенцією чинності стосовно Росії.

158. Розслідування появи масових поховань почалось у 1990 році і формально закінчилось у вересні 2004 року. Хоча російський Уряд і стверджує, що первинне рішення про порушення кримінальної справи було незаконним, це провадження могло, принаймні теоретично, призвести до встановлення і покарання відповідальних осіб. Отже, воно підпадало під поняття “процесуальних дій і бездіяльності” у розумінні статті 2 Конвенції.

159. На початку 1990-х років радянські, а потім і російські державні органи здійснили значну кількість процесуальних кроків. У місцях масових поховань у Харкові, Мєдному і Катині були розкопані тіла, слідчі призначили судово-експертні дослідження і провели допити потенційних свідків вбивств. Між російськими, польськими, українськими і білоруськими державними органами були проведені офіційні візити і координаційні наради. Проте всі ці кроки було зроблено до критичної дати. Що стосується періоду після набуття чинності, то на підставі наявної у матеріалах справи і у поданнях сторін інформації неможливо встановити жодні дійсні слідчі кроки після 5 травня 1998 року. Суд не може погодитись з тим, що переоцінку доказів, відмову від попередніх висновків або рішення щодо засекречення слідчих матеріалів можна вважати тотожним “значній частці процесуальних кроків”, необхідних для встановлення “реального зв’язку” у розумінні статті 2 Конвенції. Також у період після критичної дати не було виявлено жодного належного доказу або інформації щодо суті справи. Тому Суд робить висновок, що не було дотримано жодного критерію для встановлення існування “реального зв’язку”.

160. Зрештою, залишається встановити, чи у даній справі були виняткові обставини, які могли б виправдати відступ від вимоги “реального зв’язку” і застосування стандарту цінностей Конвенції. Як встановив Суд, події, які могли б породити зобов’язання розслідувати за статтею 2, відбулись на початку 1940 року, тобто більше ніж за десять років до появи Конвенції. Тому Суд погоджується з висновком Палати, що не існувало елементів, здатних прокласти місток з далекого минулого до недавнього періоду після набуття чинності.

161. З огляду на наведені міркування, Суд погоджується із запереченням Уряду ratione temporis і вирішує, що не має компетенції розглядати скаргу за статтею 2 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

162. Заявники скаржились, що тривале заперечення історичного факту і приховування інформації про долю їхніх родичів, у поєднанні з невизначеними і суперечливими відповідями російських державних органів на їхні інформаційні запити, становить нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, всупереч статті 3, яка звучить наступним чином:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню”.

A. Рішення Палати

163. Палата розрізнила дві групи заявників на підставі близькості родинних зв’язків, які поєднують їх з жертвами масових вбивств у Катині. Вона погодилась, що існує “міцний родинний зв’язок” у випадку вдови і дев’яти дітей, які народились до 1940 року, і що ця група може стверджувати, що є потерпілими від стверджуваного порушення статті 3. З іншого боку, душевне хвилювання п’яти інших заявників, які народились 1940 року або пізніше, або ж є віддаленішими родичами катинських жертв, не було таким, що підпадає під сферу дії статті 3 Конвенції.

164. Палата здійснила вивчення становища першої групи заявників протягом різних періодів часу. Під час Другої Світової Війни вони “залишались у стані непевності щодо долі” рідних; після війни вони “ще могли плекати надію, що хоча б дехто з польських військовополонених вижив або у віддаленіших радянських таборах, або завдяки втечі і переховуванню”. Під час існування підконтрольної СРСР соціалістичної Польщі заявникам “з політичних причин не дозволяли дізнаватись правду про те, що трапилось, і вони були змушені погодитись з історичними фактами, перекрученими радянською і польською комуністичною владою”. Навіть після публічного визнання радянською і російською владою масових вбивств у Катині, заявники мали “відчувати неспокій щодо очевидної відсутності прогресу у розслідуванні”.

165. У період після набуття чинності заявникам відмовили у доступі до матеріалів слідства або виключили їх з провадження на підставі іноземного громадянства. Палата була особливо вражена “очевидним небажанням російської влади визнати реалії масових вбивств у Катині”. Визнаючи, що родичі заявників утримувались у таборах НКВС, російські суди послідовно уникали будь-якої згадки про їх наступну страту, посилаючись на недостатність доказів цього від катинського розслідування. Палата визначила такий підхід як “безсердечне нехтування турботами заявників і умисне приховування обставин масових вбивств у Катині”. Щодо реабілітаційного провадження Палата вирішила, що “заперечення реальності масових вбивств, посилене натяком на те, що польські полонені могли відповідати за обвинуваченням у злочинах і могли бути належно засуджені до вищої міри покарання, демонструвало ставлення vis-à-vis заявників, яке було не просто ганебним, але й таким, якому бракує гуманності”.

166. Палата взяла до уваги, що обсяг часу, який минув відтоді, як заявники були розлучені з їхніми родичами, у даній справі був значно довшим, ніж у інших справах, і що заявники вже не страждали від відчаю, спричиненого тим, що вони не знали, мертвими чи живими є члени їхніх родин. Проте, посилаючись на юриспруденцію Комітету ООН з прав людини за аналогічною статтею 7 МПГПП, Палата вирішила, що зобов’язання влади за статтею 3 не може обмежуватись самим визнанням факту смерті, але й вимагає від неї звітування про обставини смерті і розташування могили. У даній справі російська влада не надала заявникам жодної офіційної інформації про обставини смерті їхніх родичів і не зробила жодної серйозної спроби встановити місця їх поховання. Палата встановила порушення статті 3.

B. Подання сторін

1. Російський уряд

167. Уряд спочатку повідомив, що для порушення питання за статтею 3 стосовно родичів убитих або зниклих безвісті осіб, необхідно довести існування двох складових: (1) заявники мали пережити період непевності щодо долі їхніх родичів, і (2) дії влади мали поглибити їхні страждання протягом цього періоду (тут Уряд посилається на справу Luluyev і Інші проти Росії, № 69480/01, §§ 114-115, ECHR 2006‑XIII (витяги)).

168. Щодо першої складової, стану непевності, Уряд зауважив, що хоча долю родичів заявників не можна встановити з точністю, необхідною для кримінального або “реабілітаційного” провадження, нерозумно було очікувати, що на 5 травня 1998 року вони ще могли бути живі, беручи до уваги дати їх народження і відсутність жодних новин від них починаючи з Другої Світової Війни. За відсутності першої складової російський уряд вирішив, що жодне окреме питання не може бути порушене за статтею 3, окрім питань, вже перевірених за статтею 2 (тут Уряд посилається на справи Esmukhambetov і Інші проти Росії, № 23445/03, § 189, 29 березня 2011 року; Velkhiyev і Інші проти Росії, № 34085/06, § 137, 5 липня 2011 року; Sambiyev і Pokayeva проти Росії, № 38693/04, §§ 74-75, 22 січня 2009 року; і Tangiyeva проти Росії, № 57935/00, § 104, 29 листопада 2007 року).

169. Уряд далі зазначив відсутність “спеціальних факторів”, які надали б стражданням заявників “обсягу і характеру, відмінних від емоційного відчаю, який можна вважати таким, що неодмінно завдається родичам жертв тяжких порушень прав людини” (тут Уряд посилається на справи Gongadze проти України, № 34056/02, § 184, ECHR 2005‑XI, і Orhan проти Туреччини, № 25656/94, §§ 357-358, 18 червня 2002 року). Щодо першого “спеціального фактора”, “близькості родинних зв’язків”, то п’ятеро заявників народились після арешту їхніх родичів, і Палата не встановила порушення статті 3 стосовно цих заявників. Другий “спеціальний фактор”, “обсяг, за якого члени родини були свідками згаданих подій”, був відсутній, оскільки жоден з них не бачив подій, які призвели до смерті їхніх родичів. Третій критерій, “долучення членів родини до спроб отримати інформацію про зниклу особу”, не був виконаний, оскільки заявники не брали участі у катинському розслідуванні, не подавали клопотань і не надавали свідчень. Хоча це провадження широко висвітлювалось у російських і польських ЗМІ протягом більше ніж чотирнадцяти років, двоє заявників попросили про надання офіційного процесуального статусу лише після закриття кримінальної справи (тут Уряд посилається, на противагу, на справу Musikhanova і Інші проти Росії, № 27243/03, §§ 81-82, 4 грудня 2008 року).

170. Щодо відповіді російських державних органів на запити заявників, що є четвертим “спеціальним фактором”, то Уряд стверджував, по-перше, що стверджуваний вплив їхніх дій або бездіяльності мав бути значно зменшений з огляду на п’ятдесятивосьмирічний період, що відділяє “катинські події” від дати ратифікації Росією Конвенції, а також з огляду на той факт, що заявники вже не перебували у стані непевності щодо долі їхніх родичів. Уряд стверджував, що дії державних органів були виправдані, підкреслюючи, по-перше, що “реабілітація” польських полонених була неможливою за відсутності будь-якої інформації щодо обвинувачення, висуненого проти них. По-друге, влада не мала жодного правового зобов’язання розшукувати заявників або надавати їм статус потерпілих, оскільки не було достатніх доказів для встановлення причинно-наслідкового зв’язку між “катинськими подіями” і смертю родичів заявників з точки зору стандартів доказування у кримінальному провадженні. По-третє, адресовані заявникам листи прокурорів містили “неправильні висновки”, і ці “невідповідності” були згодом усунені російськими судами, які, за участю представників заявників, здійснили належну оцінку документів.

171. Уряд не погодився з висновком Палати, що російські суди заперечували реальність масових вбивств у Катині; на його думку, суди “просто вказали на брак достатніх доказів для встановлення обставин смерті родичів заявників” з точки зору стандартів доказування у кримінальному провадженні. Уряд також не погоджувався з тим, що влада була зобов’язана відзвітуватись про долю зниклих осіб і відшукати місце їх поховання, оскільки родичі заявників не були “зниклими особами”, і оскільки таке зобов’язання не витікало з національного права, міжнародного гуманітарного права або Конвенції. Зрештою Уряд стверджував, що він не мав наміру перекручувати історичні факти або завдавати заявникам будь-якого поводження, що принижує гідність.

2. Заявники

172. Заявники погодились з позицією, висловленою у рішенні Палати, відповідно до якої зобов’язання за статтею 3 є відмінним від зобов’язання за статтею 2 у тому, що останнє положення вимагає від держави вжиття конкретних юридичних дій, тоді як перше має загальніший гуманітарний характер. Вони стверджували, що Суд повинен мати змогу брати до уваги факти, які передували набуттю Конвенцією чинності, оскільки вони можуть стосуватись фактів, які трапились після цієї дати (вони посилаються на справи Broniowski проти Польщі (dec.) [ВП], № 31443/96, § 74, ECHR 2002‑X, і Hokkanen проти Фінляндії, 23 вересня 1994 року, § 53, Series A № 299‑A). Окрім того, суд повинен мати компетенцію оцінювати дотримання державними органами зобов’язань за статтею 3, навіть якщо саме позбавлення життя випадає поза його дослідження ratione temporis (тут вони провели паралель з рішенням Комітету ООН з прав людини від 28 березня 2006 року у справі Mariam Sankara і Інші проти Буркіна Фасо).

173. Заявники не погодились із рішенням Палати про поділ їх на дві окремі групи на підставі близькості родинних зв’язків. Вони повідомили, що ситуація у повоєнній соціалістичній Польщі і події після визнання радянською владою масових вбивств у Катині однаково торкнулись усіх заявників. На противагу рішенню Палати, вони стверджували, що ті, хто не пам’ятає своїх батьків або не мав можливості мати особисті стосунки з ними, були уразливішими щодо трагічної долі їхніх родичів. Окрім того, заявники із другої групи, відносно яких не було встановлено порушення статті 3, активно вживали ряд юридичних кроків, а також долучались до іншої діяльності, пов’язаної із вшануванням їхніх загиблих родичів: пані Волк-Єжєрска написала ряд книг про масові вбивства у Катині, пані Кшишковяк заснувала видавничий дім, який друкує матеріали про катинські події, пані Родовіч створила кілька художніх робіт, присвячених масовим вбивствам у Катині, а пан Романовскі, наймолодший серед заявників, “успадкував” від померлої матері завдання вшанувати пам’ять вбитого дядька. Посилаючись на юриспруденцію Міжамериканського суду з прав людини, заявники повідомили, що всі вони є потерпілими у розумінні скарг, сформульованих за статтею 3, або як дорослі прямі родичі вбитих осіб, або як непрямі родичі, які довели глибоку і тривалу особисту відданість численними діями щодо долі вбитих членів їхніх родин.

174. Щодо ставлення російської влади до їхніх запитів, заявники вказали, що у попередніх справах, які розглядав Суд, іноді траплялось, що “зниклі особи” ставали “померлими особами”, коли було віднайдено їхні тіла. У катинській справі послідовність була зворотною: в очах російської влади “померлі” ставали “зниклими”. Такий переворот засвідчив повне заперечення історичних фактів і завдав заявникам гострого болю, неспокою і стресу. Це було так само, якби групі родичів жертв Голокосту повідомили, що цих жертв слід вважати зниклими безвісті, оскільки їхню долю можна прослідкувати лише до списку смертників концентраційного табору, а документи були знищені нацистською владою. Окрім того, стосовно твердження військових прокурорів, що вони не можуть встановити, “яке положення Кримінального кодексу було правовою підставою для притягнення [польських] в’язнів до відповідальності”, це було по суті твердженням, що жертви могли бути злочинцями, яких належно засудили до вищої міри покарання. До того ж під час реабілітаційного провадження у Московському суді прокурор стверджував, що існували “належні підстави” для репресій, оскільки деякі польські офіцери були “шпигунами, терористами і саботажниками”, і оскільки польська передвоєнна армія “готувались воювати проти Радянського Союзу”. Заявники наголосили, що їхні душевні страждання слід вважати не такими, що неодмінно супроводжують вбивство, а спричиненими поводженням, якого вони зазнали від рук російської влади.

3. Польський уряд

175. Польський уряд стверджував, що російська влада завдала заявникам нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження. Він підкреслив, що особи, яких взяли в полон, утримували в ув’язненні і згодом вбили радянські державні органи, були найближчими родичами заявників. Протягом багатьох років радянська влада з політичних міркувань відмовляла у доступі до будь-якої офіційної інформації про долю осіб, взятих в полон наприкінці 1939 року. Після порушення кримінальної справи у 1990 році, заявники безуспішно намагались отримати доступ до слідчих матеріалів з метою досягти юридичної реабілітації своїх родичів. Відсутність доступу і суперечлива інформація, яку отримали заявники, викликала у них відчуття постійної непевності і стресу і зробила їх повністю залежними від дій російської влади, спрямованих на їх приниження. Це становило поводження всупереч статті 3 Конвенції.

4. Подання третьої сторони

176. Група з публічного міжнародного права і політики (The Public International Law & Policy Group) надала огляд юриспруденції Суду щодо характеру і міцності родинних зв’язків, необхідних для того, щоб заявника-члена родини вважати потерпілим від порушення статті 3. На її думку, ця юриспруденція вказує, що Суд все більше переймається діями заявників-членів родини і роллю, яку відіграє держава після того, як було зроблено інформаційні запити. Третя сторона також повідомила, що підхід до визнання потерпілим на підставі причетності члена родини до спроб отримати інформацію про зниклу особу, а також спосіб, у який державні органи поставились до цих спроб, є відповідним до стандартів, які застосовують інші міжнародні судові органи, включно з Міжамериканським судом з прав людини (тут цитують справи Garrido і Baigorria проти Аргентини, рішення від 27 серпня 1998 року, і Blake проти Гватемали, рішення від 24 січня 1998 року) і Палати з надзвичайних справ Суду для Камбоджі.

C. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

177. У своїй юриспруденції Суд завжди звертав велику увагу на психологічні наслідки тяжких порушень прав людини для членів родини жертви, які є заявниками до Суду. Проте, для того, щоб встановити окреме порушення статті 3 Конвенції стосовно родичів жертви, мають існувати особливі фактори, які надавали б їхнім стражданням обсягу і характеру, відмінних від емоційного відчаю, який невідворотно виникає із самого згаданого порушення. Такі фактори включають близькість родинних зв’язків, особливі обставини стосунків, ступінь того, як цей член родини став свідком такої події, а також залучення заявників до спроб отримати інформацію про долю їхніх родичів.

178. У зв’язку з цим Суд нагадує, що член родини “зниклої особи” може стверджувати, що є потерпілим від поводження, яке суперечить статті 3, у випадках, коли зникнення супроводжувалось тривалим періодом непевності, доки тіло зниклої особи не було знайдене. Суть проблеми за статтею 3 у цьому виді справ полягає не стільки у тяжкості порушення прав людини зниклої особи, скільки у байдужій реакції і ставленні влади до ситуації, на яку звернули її увагу. Встановлення порушення на цій підставі не обмежується випадками, коли держава-відповідач має вважатись відповідальною за зникнення. Воно також може бути наслідком неспроможності влади відповісти на інформаційний запит родичів або перешкод, які ставляться на їхньому шляху, полишаючи на них тягар спроб встановити факти, коли таке ставлення може вважатись розкриттям умисного, тривалого і жорстокого нехтування зобов’язанням дати звіт про долю зниклої особи (див., зокрема, Açış проти Туреччини,    № 7050/05, §§ 36 і 51‑54, 1 лютого 2011 року; Varnava і Інші, цитовано вище, § 200; Osmanoğlu проти Туреччини, № 48804/99, § 96, 24 січня 2008 року; Luluyev і Інші проти Росії, № 69480/01, § 114, ECHR 2006‑XIII (витяги); Bazorkina проти Росії, № 69481/01, § 139, 27 липня 2006 року; Gongadze проти України, № 34056/02, § 184, ECHR 2005‑XI; Taniş і Інші проти Туреччини, № 65899/01, § 219, ECHR 2005–VIII; Orhan проти Туреччини, № 25656/94, § 358, 18 червня 2002 року; і Çakıcı проти Туреччини, [ВП], № 23657/94, § 98, ECHR 1999‑IV).

179. Суд притримується обмежувального підходу у ситуаціях, коли особу було взято під варту, а згодом знайдено мертвою після відносно короткого періоду непевності щодо її долі (див. Tanlı проти Туреччини, № 26129/95, § 159, ECHR 2001-III, і Bitiyeva і Інші проти Росії,   № 36156/04, § 106, 23 квітня 2009 року). У ряді чеченських справ, у яких заявники не були свідками вбивства їхніх родичів, але дізнались про їхню смерть лише після віднайдення тіл, Суд вирішив, що окреме встановлення порушення статті 3 не потрібне, оскільки вже було встановлено порушення статті 2 Конвенції у матеріальному і процесуальному аспектах (див. Velkhiyev і Інші проти Росії, № 34085/06, § 137, 5 липня 2011 року; Sambiyev і Pokayeva проти Росії, № 38693/04, §§ 74‑75, 22 січня 2009 року; і Tangiyeva проти Росії, № 57935/00, § 104, 29 листопада 2007 року).

180. Окрім того, у справах щодо осіб, які були вбиті представниками влади з порушенням статті 2, Суд вирішив, що застосування статті 3 зазвичай не поширюється на родичів з огляду на одномоментний характер інциденту, який спричинив таку смерть (див. Damayev проти Росії, № 36150/04, § 97, 29 травня 2012 року; Yasin Ateş проти Туреччини, № 30949/96, § 135, 31 травня 2005 року; Udayeva і Yusupova проти Росії, № 36542/05, § 82, 21 грудня 2010 року; Khashuyeva проти Росії, № 25553/07, § 154, 19 липня 2011 року; і Inderbiyeva проти Росії, № 56765/08, § 110, 27 березня 2012 року).

181. Проте Суд вирішив, що є виправданим окреме встановлення порушення статті 3 у ситуаціях підтвердженої смерті, коли заявники були безпосередніми свідками страждань членів їхньої родини (див. Salakhov і Islyamova проти України, № 28005/08, § 204, 14 березня 2013 року, у якій заявниця була свідком повільної смерті її сина, який перебував під вартою, і не могла допомогти йому; Esmukhambetov і Інші проти Росії, № 23445/03, § 190, 29 березня 2011 року, у якій було встановлене порушення статті 3 відносно заявника, який був свідком вбивства усієї сім’ї, але порушення не було встановлене відносно інших заявників, які лише згодом дізнались по вбивство; Khadzhialiyev і Інші проти Росії, № 3013/04, § 121, 6 листопада 2008 року, у якій заявники не могли належно поховати розчленовані і обезголовлені тіла своїх дітей; Musayev і Інші проти Росії, №№ 57941/00, 58699/00 і 60403/00, § 169, 26 липня 2007 року, у якій заявник був свідком позасудової страти кількох родичів і сусідів; і Akkum і Інші проти Туреччини, № 21894/93, §§ 258-259, ECHR 2005‑II (витяги), у якій заявнику видали скалічене тіло сина).

2. Застосування згаданих принципів до даної справи

182. Суд зазначає, що ситуація, яка лежить в основі скарги за статтею 3, спочатку мала риси справи про “зникнення”. Члени родин заявників були взяті в полон радянськими окупаційними військами і утримувались в радянських таборах. Є докази того, що листування між польськими полоненими і їхніми родинами тривало до весни 1940 року, тому родини мали розуміти, що їхні родичі живі. Коли листи від них перестали доходити до Польщі, їхні родичі протягом багатьох років перебували у стані непевності щодо долі, яка випала їм.

183. У 1943 році, після відкриття масових поховань біля Катинського лісу, було проведено часткову ексгумацію і ідентифікацію решток. Проте, у той час було ідентифіковано лише трьох родичів заявників: пана Волка, пана Родовіча і пана Мєлєцкого. Радянська влада заперечувала, що стратила польських військовополонених, а без доступу до документів Політбюро або НКВС неможливо було пересвідчитись у долі тих полонених, чиї тіла не було ідентифіковано. Протягом Холодної війни не було зроблено жодної спроби ідентифікувати жертв масових вбивств у Катині, оскільки радянська версія про організацію нацистами вбивств була проголошена офіційною у Польській Народній Республіці потягом всього існування соціалістичного режиму, тобто до 1989 року.

184. У 1990 році СРСР офіційно визнав відповідальність радянського керівництва за вбивство польських військовополонених. Протягом наступних років були оприлюднені ті документи стосовно масових вбивств, які вціліли, а слідчі провели наступну часткову ексгумацію кількох місць поховання. Між польськими, російськими, українськими і білоруськими прокурорами було проведено низку консультацій.

185. На момент ратифікації Росією Конвенції 5 травня 1998 року минуло більше п’ятдесяти восьми років після страти польських військовополонених. З огляду на тривалий відтинок часу, матеріали, які виявились за наведений у даній справі період, а також на вжиті різними сторонами спроби висвітлити обставини масових вбивств у Катині, Суд вирішує, що у період після критичної дати не можна вважати, що заявники перебували у стані непевності щодо долі їхніх родичів, взятих у полон радянською армією у 1939 році. Стає чітко зрозуміло, що справа, яка спочатку стосувалась “зникнення”, має вважатись справою стосовно “підтвердженої смерті”. Заявники погодились з такою оцінкою даної справи (див., зокрема, параграф 116 вище, а також параграф 119 у рішенні Палати). Цей висновок не може бути змінений навіть з огляду на рішення російських судів у різних провадженнях на національному рівні, котрі, як виявилось, заперечували однозначне визнання факту, що родичі заявників були вбиті в радянських таборах.

186. Суд не ставить під сумнів глибоку скорботу і відчай, яких зазнали заявники внаслідок позасудової страти членів їхніх родин. Проте, він нагадує, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності і рівності перед законом не повинен без вагомих підстав відступати від власних прецедентів (див. Sabri Güneş проти Туреччини [ВП], № 27396/06, § 50, 29 червня 2012 року). Юриспруденція Суду, як підкреслено вище, погоджується, що страждання членів родини “зниклої особи”, які повинні пережити тривалий період, коли на зміну надії приходить відчай, може виправдати встановлення окремого порушення статті 3 стосовно особливо байдужого ставлення національної влади до пошуків ними інформації. Що стосується даної справи, то юрисдикція Суду поширюється лише на період починаючи з 5 травня 1998 року, дати набуття чинності Конвенцією відносно Росії. Суд вище встановив, що починаючи з цієї дати не можна вважати, що залишалась ще якась непевність стосовно долі польських військовополонених. Хоча не всі тіла було віднайдено, їх смерть була публічно визнана радянською і російською владою і стала доведеним історичним фактом. Обсяги злочину, скоєного у 1940 році радянською владою, є потужним емоційним фактором, хоча з суто юридичної точки зору Суд не може погодитись, що це є вагомою підставою для відступу від юриспруденції стосовно статусу членів родин “зниклих осіб” як потерпілих від порушення статті 3 і надання цього статусу заявникам, для яких смерть їхніх родичів була певною.

187. Суд не вбачає також інших особливих обставин, які б давали підстави встановити окреме порушення статті 3, як у справах про “підтверджену смерть” (див. юриспруденцію, цитовану вище у параграфі 181).

188. За таких обставин Суд вважає, що не можна стверджувати, що страждання заявників досягли обсягу і характеру, відмінного від емоційного відчаю, який можна вважати невідворотним наслідком для родичів жертв тяжких порушень прав людини.

189. Тому Суд не знаходить порушення статті 3 Конвенції.

IV. ДОТРИМАННЯ СТАТТІ 38 КОНВЕНЦІЇ УРЯДОМ-ВІДПОВІДАЧЕМ

190. Суд неодноразово просив Уряд-відповідач надати копію рішення від 21 вересня 2004 року, на підставі якої було припинене розслідування масових вбивств у Катині (див. вище параграф 45). Зіткнувшись з відмовою Уряду-відповідача надати документ, про який надходили запити, Суд попросив сторони прокоментувати питання щодо дотримання Урядом зобов’язання надати усі необхідні засоби для розслідування в Суді, відповідно до статті 38 Конвенції. Це положення звучить наступним чином:

“Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого зацікавлені Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.”

A. Рішення Палати

191. Палата нагадала, що “лише Суд [може] вирішити ... які докази сторони повинні надати для належного розгляду справи”, і що “сторони [були] зобов’язані виконувати прохання і вказівки щодо надання доказів”. Вона також вказала на відсутність обґрунтованого пояснення Урядом-відповідачем характеру міркувань щодо безпеки, на підставі яких було ухвалено рішення засекретити документ, щодо якого було здійснено запит. Вона зазначила, що документ, щодо якого було здійснено запит, “стосувався історичної події, більшість учасників якої вже померли, і він не міг стосуватись жодних поточних операцій спостереження або іншої діяльності поліції”. Висловлюючись загальніше, Палата зазначила, що відкрите і прозоре розслідування злочинів попереднього тоталітарного режиму навряд чи могло зашкодити інтересам національної безпеки сучасної демократичної Російської Федерації, особливо беручи до уваги те, що відповідальність радянської влади за цей злочин були визнана на найвищому політичному рівні.

B. Подання сторін

1. Російський уряд

192. Уряд спочатку повідомив, що засекречення тридцяти шести томів кримінальної справи і рішення від 21 вересня 2004 року як “цілком таємних” документів було законним, оскільки вони містили інформацію у галузі розвідки, контррозвідки і оперативної і слідчої діяльності, а також тому, що це засекречення було “перевірене і схвалене” Федеральною службою безпеки і Міжвідомчою комісією із захисту державної таємниці, а також наступними рішеннями Московського міського суду і Верховного суду за позовом «Меморіалу». Уряд стверджував, що російське законодавство не містить абсолютної заборони повідомляти таємну інформацію міжнародним організаціям, і що рішення від 21 вересня 2004 року не було відкрите Суду виключно тому, що “відповідальні національні органи не дійшли висновку”, що це можливо.

193. Уряд стверджував, що статтю 38 Конвенції не можна тлумачити у спосіб, який вимагатиме від Держав-учасниць розкриття інформації, яка може зашкодити їхній безпеці. Він запропонував Суду проаналізувати закони інших Держав-учасниць, “які, дуже ймовірно, передбачатимуть подібні правила”. Уряд посилався на положення Європейської конвенції про спільну допомогу у кримінальних справах, а також на Договір між Російською Федерацією і Республікою Польща про правову допомогу і правовідносини у цивільних і кримінальних справах, який дозволяє Державі-учасниці відмовитись від виконання запиту, якщо це може мати негативний вплив на суверенітет, безпеку, громадський порядок і інші життєві інтереси країни (тут він посилається також на справи Liu проти Росії, (№ 2), № 29157/09, § 85, 26 липня 2011 року, і Chahal проти Сполученого Королівства, 15 листопада 1996 року, § 138, Reports of Judgments and Decisions 1996‑V). Уряд наголосив, що правило 33 Регламенту Суду не передбачає санкцій за недозволене розкриття конфіденційної інформації, довіреної Суду.

194. Уряд стверджував, що надав інформацію щодо змісту рішення від 21 вересня 2004 року, що має бути достатнім для виконання зобов’язання за статтею 38. Окрім того, він вказав, який орган засекретив його, якими були міркування щодо безпеки, якими були підстави для закриття кримінальної справи, і яка юридична кваліфікація були дана стверджуваним правопорушенням. У згаданому рішенні не згадувалось про заявників і не містилось жодної інформації про долю їхніх родичів або розташування місць їх поховання.

195. Зрештою Уряд порушив питання про, як він висловився, “незвичну логіку” рішення Палати. На його думку, статтю 38 слід було розглядати наприкінці рішення, як це було зроблено у попередніх справах. Він наголосив, що зобов’язання за статтею 38 має “суто процесуальний характер”, що її стверджуване порушення “не могло завдати заявникам жодних страждань” або “переважити тяжкість сверджуваних порушень статті 2 і статті 3”. Уряд не погодився, що зобов’язання за статтею 38 має виконуватись за будь-яких обставин. На його думку, воно за своїм характером є похідним і залежним від існування прийнятних скарг за іншими положеннями Конвенції. У даній справі не було підстав перевіряти дотримання Урядом статті 38, оскільки Суд мав вирішити, що не має юрисдикції вивчати суть скарги за статтею 2 Конвенції.

2. Заявники

196. Заявники повідомили, що віддавна встановлений принцип звичаєвого міжнародного права визначає, що жодна внутрішня правова норма, навіть конституційного рівня, не може бути виправданням для недотримання міжнародного права (вони посилались на юриспруденцію Постійного суду міжнародного правосуддя і Міжнародного суду (МС)). Цей принцип було кодифіковано у статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів як продовження загальнішого pacta sunt servanda принципу, і на нього часто посилались у юриспруденції міжнародних судів і квазі-судових інституцій, включно з Комітетом з прав людини, Міжнародним кримінальним трибуналом для колишньої Югославії (МКТЮ), Міжамериканським судом з прав людини, Африканською комісією з прав людини і народів і арбітражними судами. Зіткнувшись з небажанням Держави-учасниці надавати з міркувань секретності матеріали, щодо яких було здійснено запит, міжнародні суди проводили закриті засідання (заявники посилались на справи Godínez Cruz проти Гондурасу, МАСПЛ, рішення від 20 січня 1989 року, і Ballo проти ЮНЕСКО, Адміністративний суд МОП, рішення № 191, 15 травня 1972 року). У справі Каналу Корфу, МС не зробив жодного негативного висновку, коли Сполучене Королівство відмовилось надавати докази, які вважало пов’язаними з таємницею флоту (рішення від 9 квітня 1949 року). Проте МКТЮ відмовив уряду Хорватії у посиланні на рішення у справі Корфу як на виправдання відмови надати деякі документи і докази військового характеру у справі Прокурор проти Тихоміра Блашкіча (Prosecutor v. Tihomir Blaškić), стверджуючи, зокрема, що необмежене право держав відмовляти з міркувань безпеки у наданні документів, необхідних для провадження, може поставити під загрозу саме існування Трибуналу (рішення від 29 жовтня 1997 року). Він додав, що правомірність турботи держави про безпеку можна забезпечити процесуальними заходами, включно із засіданнями in camera і спеціальною процедурою передачі і фіксування секретних документів. У пізнішій справі Прокурор проти Даріо Кордіча і Маріо Черкеза (Prosecutor v. Dario Kordić and Mario Čerkez), МКТЮ також вирішив, що питання належності для провадження матеріалів, щодо яких було здійснено запит, підпадає під його виключне повноваження і не може бути оскаржене державами (рішення від 9 вересня 1999 року). Заявники повідомили, що ratio decidendi цих справ застосовується, mutatis mutandis, до даної справи.

197. Заявники нагадали, що російський уряд не обґрунтував свої твердження про міркування безпеки і не пояснив, чому документ про звірства, скоєні попереднім тоталітарним режимом, мав бути засекречений. Рішення засекретити його суперечить також російському Закону про державну таємницю, стаття 7 якого забороняє засекречення інформації про порушення прав людини. Масові вбивства у Катині було широкомасштабним порушенням права на життя, скоєним за наказами найвищого керівництва СРСР.

198. Заявники вказали, що погоджуються з рішенням Палати стосовно встановлення порушення статті 38 Конвенції. Вони повідомили, що Суд має абсолютне повноваження визначати, які докази потрібні йому для розгляду справи, і що відмова співпрацювати з Судом може призвести до порушення статті 38, навіть якщо не було встановлено порушення гарантованого Конвенцією права.

3. Польський уряд

199. Польський уряд погодився з висновками Палати стосовно встановлення порушення статті 38 Конвенції. Спочатку він зазначив, що навіть під час провадження у Суді російський уряд надав суперечливу інформацію щодо того, хто ухвалив рішення засекретити матеріали, а також у який день його було постановлено. Хоча у поданні від 19 березня 2010 року російський уряд зазначив, що рішення було ухвалене Міжвідомчою комісією із захисту державної таємниці, у поданні від 30 листопада 2012 року він вказує, що Головна військова прокуратура ухвалила рішення, консультуючись з Федеральною службою безпеки.

200. Польський уряд переконаний, що рішення засекретити матеріали слідства суперечило суті російського законодавства. Зміст рішення про закриття кримінальної справи чітко вказаний у російському Кримінально-процесуальному кодексі і не може містити жодної інформації, визначеної як державна таємниця. Навіть якщо воно дійсно містило інформацію про осіб, відносно яких здійснювалось провадження, це не могло бути підставою для засекречення усього рішення як цілком таємного. Будь-яка інформація про високопосадовців СРСР стосувалась періоду до 1970 року і, відповідно, на час постановлення рішення максимальний тридцятилітній строк засекречення, встановлений статтею 13 Закону про державну таємницю, скінчився. Окрім того, що стосується твердження російського уряду, що дії радянських посадовців кваліфікуються законодавством як зловживання владою, то ця інформація однозначно виключається із засекречення на підставі статті 7 Закону про державну таємницю. Польський уряд також наголосив, що російський уряд не надав обґрунтованого рішення про засекречення.

201. Зрештою польський уряд вказав, що розслідування катинських подій не пов’язане з сучасною діяльністю або операціями спеціальних підрозділів поліції. Навіть якщо частину матеріалів було засекречено попереднім режимом, вже не існує тривалого і актуального громадського інтересу у збереженні такої секретності.

C. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

202. Суд нагадує, що для функціонування системи індивідуальної заяви, запровадженої відповідно до статті 34 Конвенції, держави мають необхідні засоби для забезпечення належного і ефективного розгляду заяв. Це зобов’язання вимагає від Держав-учасниць надавати Суду усі необхідні засоби як для проведення розслідування із встановлення фактів, так і для здійснення його загальних обов’язків щодо розгляду заяв. Неспроможність з боку Уряду надати таку наявну інформацію без задовільного пояснення може не лише спричинити ухвалення висновків щодо обґрунтованості тверджень заявника, але й може негативно позначитись на рівні дотримання Державою-відповідачем зобов’язань за статтею 38 Конвенції (див. Tahsin Acar проти Туреччини [ВП], № 26307/95, §§ 253-254, ECHR 2004‑III; Timurtaş проти Туреччини, № 23531/94, §§ 66 і 70, ECHR 2000‑VI; і Tanrıkulu проти Туреччини [ВП], № 23763/94, § 70, ECHR 1999‑IV).

203. Зобов’язання надати докази на прохання Суду є обов’язковим для Держави-відповідача від моменту, коли таке прохання було сформульовано, незалежно від того, чи є це перше комунікування заяви уряду, чи наступна стадія провадження (див. Enukidze і Girgvliani проти Грузії, № 25091/07, § 295, 26 квітня 2011 року, і Bekirski проти Болгарії, № 71420/01, §§ 111-113, 2 вересня 2010 року). Основоположною вимогою є надання матеріалу, щодо якого здійснено запит, у повному обсязі, якщо Суд вирішить про це, а за кожний пропущений елемент має бути надано належний звіт (див. Damir Sibgatullin проти Росії, № 1413/05, §§ 65-68, 24 квітня 2012 року; Enukidze і Girgvliani, цитовано вище, §§ 299‑300; і Davydov і Інші проти України, №№ 17674/02 і 39081/02, §§ 167 і далі, 1 липня 2010 року). Окрім того, будь-який матеріал, щодо якого здійснено запит, має бути надано невідкладно і, у будь-якому випадку, протягом встановленого Судом строку, оскільки значне і необґрунтоване зволікання може змусити Суд визнати пояснення Держави-відповідача непереконливими (див. Damir Sibgatullin, § 68; Tahsin Acar, § 254; і Enukidze і Girgvliani, §§ 297 і 301, цитовані вище).

204. Суд вже раніше вирішував, що Уряд-відповідач не виконував вимог статті 38 у справах, у яких він не надавав жодного пояснення відмові надати документи, щодо яких було здійснено запит (див., наприклад, Bekirski, цитовано вище, § 115; Tigran Ayrapetyan проти Росії, № 75472/01, § 64, 16 вересня 2010 року; і Maslova і Nalbandov проти Росії, № 839/02, §§ 128-129, 24 січня 2008 року), або надавав неповну чи змінену копію, відмовляючись надати оригінал для огляду Судом (див. Trubnikov проти Росії, № 49790/99, §§ 50-57, 5 липня 2005 року).

205. У справах, коли уряд наводив міркування конфіденційності або секретності як підставу для ненадання матеріалів, щодо яких було здійснено запит, Суд мусив переконатись, що існують розумні і достатні підстави для того, щоб вважати даний документ секретним або конфіденційним. Тому у багатьох справах, які стосувались переважно зникнень безвісті у Чеченській республіці, російський уряд спирався на положення Кримінально-процесуального кодексу, які, на його думку, забороняли розкриття матеріалів кримінальної справи, слідство за якою триває. Проте Суд підкреслював, що дане положення не містить абсолютної заборони, а скоріше встановлює процедуру і межі такого розкриття. Він також зазначав, що у багатьох подібних справах російський уряд надавав документи, щодо яких було здійснено запит, не згадуючи це положення, або ж погоджувався надавати документи з кримінальної справи, навіть якщо спочатку посилався на це положення (див. поміж іншими справами, Sasita Israilova і Інші проти Росії, № 35079/04, § 145, 28 жовтня 2010 року, і Musikhanova і Інші проти Росії, № 27243/03, § 107, 4 грудня 2008 року).

206. Щодо засекречення документів як таємних, Суд в одній із справ не погодився з поясненням уряду-відповідача, відповідно до якого положення по процедуру перегляду листування в’язнів становить державну таємницю (див. Davydov і Інші, цитовано вище, § 170) або у іншій справі, що національне право не передбачає процедури повідомлення міжнародній організації інформації, визначеної як державна таємниця (див. Nolan і K. проти Росії, № 2512/04, § 56, 12 лютого 2009 року). Суд вказав, що якщо й існували законні побоювання про національну безпеку, уряд мав би відредагувати секретні частини або надати переказ відповідних фактологічних підстав (loc. cit.). Зрештою, переглядаючи характер засекреченої інформації, Суд взяв до уваги те, чи про документ було відомо будь-кому, окрім секретних служб розвідки і найвищих посадовців. Стверджуваний особливо секретний характер інформації було взято під сумнів, коли стало ясно, що звичайні особи, наприклад, представник позивача у цивільній справі, могли ознайомитись з цим документом (loc. cit.).

2. Застосування наведених принципів до даної справи

207. Комунікуючи Уряду-відповідачу дві заяви, на яких ґрунтується дана справа, Суд поставив сторонам низку питань і попросив Уряд надати копію рішення від 21 вересня 2004 року про закриття кримінальної справи № 159. Уряд відмовився надати її, посилаючись на класифікацію «цілком таємно» на національному рівні. 5 липня 2011 року Суд ухвалив рішення про часткову прийнятність, запросив сторони надати будь-які додаткові матеріали, які вони бажали б донести до його відома, а також поставив питання про дотримання Урядом зобов’язань за статтею 38 Конвенції. Уряд не надав копію рішення, щодо якого було здійснено запит. Під час провадження у Великій Палаті, 30 листопада 2012 року і 17 січня 2013 року, Уряд надав низку додаткових документів, серед яких, проте, не було копії рішення від 21 вересня 2004 року, щодо якого було здійснено запит.

208. Суд нагадує, що стаття 38 Конвенції вимагає від Держав-учасниць надавати Суду усі необхідні засоби як для проведення розслідування із встановлення фактів, так і для здійснення загальних обов’язків щодо розгляду заяв. Самостійно встановлюючи свою процедуру і свій регламент, Суд має повну свободу оцінювати не лише прийнятність і належність, але й доказову цінність кожного наданого йому доказу. Лише Суд може вирішити, чи участь конкретного свідка, і якою мірою, може бути належною для оцінки фактів, і які докази сторони мають надати для належного розгляду справи. Сторони мають виконувати запити і інструкції про надання доказів, вчасно надавати інформацію про будь-які перешкоди для їх виконання і надавати будь-яке розумне або переконливе пояснення їх невиконання (див. Davydov і Інші, цитовано вище, § 174; Nevmerzhitsky проти України, № 54825/00, § 77, ECHR 2005-II (витяги); і Ірландія проти Сполученого Королівства, 18 січня 1978 року, § 210, Series A №. 25). Тому достатньо, аби Суд вважав доказ, який міститься у рішенні, щодо якого здійснено запит, необхідним для встановлення фактів у даній справі (див. Dedovskiy і Інші проти Росії, № 7178/03, § 107, ECHR 2008 (витяги), і також Akhmadova і Sadulayeva проти Росії, № 40464/02, § 137, 10 травня 2007 року).

209. Що стосується нібито похідного характеру зобов’язання надати усі необхідні засоби для розслідування, яке витікає зі статті 38 Конвенції, то Суд нагадує, що це зобов’язання є наслідком обов’язку не перешкоджати ефективній реалізації права на індивідуальну заяву, відповідно до статті 34 Конвенції. Дійсно, ефективній реалізації цього права може зашкодити неспроможність Держави-учасниці допомогти Суду у здійсненні розгляду всіх обставин, що стосуються справи, включно, зокрема, з ненаданням доказів, які Суд вважає вирішальними для цього завдання. Обидва положення працюють разом, аби гарантувати ефективне проведення судового провадження, і стосуються швидше питань процедури, аніж суті скарг заявників за матеріальними нормами Конвенції і її Протоколів. Хоча структура рішень Суду традиційно відображає нумерування статей Конвенції, проте Суд має також звичай спочатку перевіряти дотримання урядом процесуального зобов’язання за статтею 38 Конвенції, особливо якщо слід очікувати негативних наслідків від неспроможності уряду надати докази, щодо яких здійснено запит (див., поміж іншими справами, Shakhgiriyeva і Інші проти Росії, № 27251/03, §§ 134-140, 8 січня 2009 року; Utsayeva і Інші проти Росії, № 29133/03, §§ 149-153, 29 травня 2008 року; Zubayrayev проти Росії, № 67797/01, §§ 74-77, 10 січня 2008 року; і Tangiyeva, цитовано вище, §§ 73-77). У зв’язку з цим Суд також нагадує, що він може встановити неспроможність уряду-відповідача дотриматись процесуальних зобов’язань навіть за відсутності жодної прийнятної скарги про порушення гарантованого Конвенцією права (див. Poleshchuk проти Росії, № 60776/00, 7 жовтня 2004 року). Окрім того, не обов’язково, щоб стверджуване втручання дійсно обмежувало або мало значний вплив на реалізацію права на особисту заяву (див. McShane проти Сполученого Королівства, № 43290/98, § 151, 28 травня 2002 року). Суд підтверджує, що процесуальні зобов’язання Держави-учасниці за статтями 34 і 38 Конвенції мають бути виконані, незважаючи на остаточний результат провадження, і у такий спосіб, аби уникнути будь-якого дійсного або потенційного негативного наслідку для заявників або їхніх представників.

210. Повертаючись до обґрунтування, наведеного Урядом на виправдання неспроможності надати копію рішення, щодо якого було здійснено запит, Суд зазначає, що воно зосереджується на факті, що це рішення було законно засекречене на національному рівні, і що чинні закони і підзаконні акти забороняють Уряду передавати міжнародним організаціям засекречені матеріали за відсутності гарантій їх конфіденційності.

211. Суд нагадує, що у інших справах проти Росії він вже встановив, що саме посилання на структурну неповність національного права, яка унеможливлює надання міжнародним організаціям секретних матеріалів, є недостатнім поясненням для виправдання ненадання інформації, по яку запитує Суд (див. Nolan і K., цитовано вище, § 56). Суд також вже раніше відхиляв подібні заперечення російського уряду щодо стверджуваної недостатності у процедурі Суду гарантій збереження конфіденційності документів або накладення стягнень на іноземців за порушення конфіденційності (див. Shakhgiriyeva і Інші, цитовано вище, §§ 136-140). Суд у зв’язку з цим нагадує, що Конвенція є міжнародним договором, який, відповідно до принципу pacta sunt servanda, кодифікованого у статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, є обов’язковим для Держав-учасниць і має бути добросовісно дотриманий ними. Відповідно до статті 27 Віденської конвенції, положення внутрішнього права не можуть служити виправданням для недотримання Державою-учасницею договірних зобов’язань. В контексті зобов’язання, яке випливає з тексту статті 38 Конвенції, ця вимога означає, що уряд-відповідач не може спиратись на перешкоди у національному законодавстві, такі як відсутність спеціального рішення якогось державного органу, аби виправдати ненадання усіх засобів, необхідних для розгляду справи Судом. Суд постійно дотримувався позиції, що уряди відповідальні за Конвенцією за дії будь-якого державного органу, оскільки в усіх справах, які розглядає Суд, порушується питання про міжнародну відповідальність держави (див. Lukanov проти Болгарії, 20 березня 1997 року, § 40, Reports 1997‑II).

212. Хоча під час провадження у Великій Палаті Уряд надав копії рішень, постановлених національними судами за позовами про зняття секретності, ці рішення не допомогли встановити точний характер міркувань безпеки, які були підставою для рішення засекретити частину матеріалів кримінальної справи, включно з рішенням від 21 вересня 2004 року, щодо якого Суд робив запит. Зрозуміло, що рішення про засекречення було ухвалене Головною військовою прокуратурою не за власною ініціативою, а швидше на підставі думки певних посадових осіб Федеральної служби безпеки, які мали “право розпоряджатись на власний розсуд інформацією, відтвореною у рішенні Головної військової прокуратури”. Також вже зазначалось, що рішення від 21 вересня 2004 року містило інформацію “у сфері розвідки, контррозвідки і оперативної і пошукової діяльності”, без наступних роз’яснень (див. вище параграф 64).

213. Суд нагадує, що не має достатніх можливостей оспорювати рішення національних органів у певній справі про присутність міркувань національної безпеки. Проте, навіть якщо йдеться про національну безпеку, концепції законності і верховенства права у демократичному суспільстві вимагають, аби заходи, які торкаються основоположних прав людини, могли бути оскаржені у рамках певного змагального провадження у незалежному органі, уповноваженому переглядати підстави такого рішення і відповідні докази. Якби не було можливості ефективно оскаржити рішення виконавчого органу про присутність міркувань національної безпеки, державні органи могли б свавільно втручатись у захищені Конвенцією права (див. Liu, цитовано вище, §§ 85-87, і Al‑Nashif проти Болгарії, № 50963/99, §§ 123 і 124, 20 червня 2002 року).

214. У даній справі рішення Московського міського суду від 2 листопада 2010 року, залишене без змін Верховним судом, не містить аналізу щодо суті причин для збереження грифу таємності матеріалів кримінальної справи. Незрозуміло навіть, чи міському суду надали копію експертного звіту, складеного Федеральною службою безпеки. Національні суди не зробили жодної ґрунтовної перевірки твердження виконавчої влади, що інформація, котра міститься у цьому рішенні, має залишатись таємною через більше ніж сімдесят років після подій. Вони обмежили обсяг свого розслідування пересвідченням у тому, що рішення про засекречення було постановлене в межах адміністративних повноважень відповідних органів, і не здійснили незалежної перевірки того, чи мав розумне фактологічне обґрунтування висновок про те, що його розсекречення становить загрозу національній безпеці. Російські суди не розглянули суті аргументу «Меморіалу», що цим рішенням було припинено розслідування масових вбивств неозброєних військовополонених, тобто одного з найтяжчих порушень прав людини, скоєного за наказами найвищих радянських посадовців, і тому це рішення не підпадає під засекречення на підставі статті 7 Закону про державну таємницю. Зрештою, вони не здійснили збалансування між, з одного боку, стверджуваною потребою захистити інформацію, якою володіє Федеральна служба безпеки, і, з іншого боку, громадським інтересом щодо прозорого розслідування злочинів попереднього тоталітарного режиму і приватним інтересом родичів жертв у розкритті обставин їх смерті. З огляду на обмежений обсяг вивчення національними судами рішення про засекречення, Суд не може погодитись, що надання копії рішення від 21 вересня 2004 року, про що просив Суд, могло мати наслідки для національної безпеки Росії.

215. Наприкінці Суд наголошує, що законні міркування національної безпеки могли б бути забезпечені в рамках його провадження за допомогою належних процесуальних засобів, включно з обмеженим доступом до цього документу, відповідно до правила 33 Регламенту Суду, і, in extremis, проведення слухання за зачиненими дверима. Хоча російський уряд чудово знав про такі можливості, проте не просив про застосування таких заходів, в той час як сторона, яка просить про конфіденційність, має сама подати і обґрунтувати таке клопотання.

216. Тому Суд вважає, що у даній справі Держава-відповідач не виконала свої зобов’язання за статтею 38 Конвенції стосовно відмови надати копію документа, щодо якого Суд робив запит.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

  217. Стаття 41 Конвенції каже:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Шкода

218. Заявники пан Єжи Кароль Малєвіч, пан Яновєц і пан Трибовскі вимагали відшкодування за втрату, відповідно, батьків і діда. Усі заявники просили також компенсацію моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статей 2 і 3 Конвенції, залишаючи визначення обсягу справедливої сатисфакції на розсуд Суду.

219. Уряд оскаржив ці вимоги.

220. Суд не встановив порушення статті 2 або статті 3 Конвенції, про що стверджували заявники. Недотримання російським урядом статті 38 Конвенції було процесуальним питанням, яке не спричиняє присудження заявникам справедливої сатисфакції. Тому Суд відхиляє вимоги заявників стосовно матеріальної і моральної шкоди.

B. Видатки і витрати

221. Заявники вимагали наступні суми: (i) 25024,82 євро (EUR) на сплату гонорару панові Шевчику (за винятком наданої Судом оплати правової допомоги);

(ii) EUR 7000 на сплату гонорару панові Карпінскому і пані Ставіцкій за провадження у Росії;

(iii) EUR 7581 і 1199,25 польських злотих за витрати на переїзд і переклади у зв’язку з провадженням у Палаті;

(iv) EUR 4129 за витрати на переїзд і проживання, пов’язані з підготовкою і участю юристів і заявників у слуханні, під час якого було постановлене рішення Палати, і у слуханнях у Великій Палаті;

(v) EUR 124 за поштові витрати і переклад під час провадження у Великій Палаті.

222. Окрім того заявник пан Єжи Кароль Малєвіч вимагав 2219,36 доларів США за проїзд і проживання його і його дочки у зв’язку з участю у слуханні у Палаті.

223. Уряд прокоментував, що гонорар пана Шевчика видається надмірним, що не було переконливо доведено необхідність витрат на переїзд, і що двоє російських юристів брали участь лише у внутрішньому “реабілітаційному” провадженні, яке не входить у рамки даної справи. Окрім того, вимога російського адвоката не ґрунтувалась на жодних розцінках і не була пов’язана з обсягом дійсно виконаної роботи. Витрати, пов’язані з присутністю заявників під час постановлення рішення Палати і слухання у Великій палаті не були необхідними, оскільки заявники були представлені трьома юристами. Зрештою пан Каміньскі і пан Сочаньскі за власною ініціативою виконували свою роботу pro bono, що, на думку Уряду, не дозволяє їм вимагати будь-які суми за підготовку справи.

224. Суд нагадує, що він не встановив порушень, про які стверджували заявники. Проте він погоджується, що недотримання російським урядом статті 38 Конвенції спричинило додатковий обсяг роботи для представників заявників, які мали висловлюватись щодо цього питання у письмових і усних поданнях. Проте, Суд вважає, що суми, сплачені представникам шляхом оплати правової допомоги, були за цих обставин достатніми щодо розміру. Тому Суд відхиляє вимоги щодо видатків і витрат.

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1. Постановляє, одноголосно, що пан Пьотр Малєвіч і пан Казімєж Рачиньскі мають право підтримувати заяву замість, відповідно, померлого пана Кшиштофа Яна Малєвіча і померлої пані Галіни Міхальскої;

2. Постановляє, тринадцятьма голосами проти чотирьох, що Суд не має повноваження перевіряти скаргу за статтею 2 Конвенції;

3. Постановляє, дванадцятьма голосами проти п’яти, що не було порушення статті 3 Конвенції;

4. Постановляє, одноголосно, що Держава-відповідач не виконала зобов’язання за статтею 38 Конвенції;

5. Відхиляє, дванадцятьма голосами проти п’яти, вимоги заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською і французькою мовою і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 21 жовтня 2013 року.

Ерік ФрібергЖозеп Касадеваль
Секретар Голова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окремі думки:

(a) думка, що збігається з позицією більшості, судді Гюлумян;

(b) думка, що збігається з позицією більшості, судді Дєдова;

(c) думка, що частково збігається з позицією більшості і частково не збігається з позицією більшості, судді Войтичека;

(d) спільна думка, що частково не збігається з позицією більшості, суддів Зімєлє, де Ґаетано, Лафранк і Келер.

Окремі думки не перекладались, але викладені у англійській і/або французькій офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014 рік.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

Full & Egal Universal Law Academy