© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду № 167
Жовтень 2013
Janowiec і Інші проти Росії [ВП] - 55508/07 і 29520/09
Рішення від 21.10.2013 [ВП]
Стаття 3
Нелюдське поводження
Позитивні зобов’язання
Стверджувана неспроможність надати звіт про долю польських військовополонених, страчених радянськими секретними службами у Катині у 1940 році: немає порушення
Стаття 35
Стаття 35-3
Ratione temporis
Часова юрисдикція Суду стосовно смертей, які трапились за 58 років до набуття Конвенцією чинності відносно Держави-відповідача: задоволення попередніх заперечень
Стаття 38
Стаття 38-1-a
Зобов’язання надати усі необхідні засоби
Відмова з міркувань національної безпеки надати копію рішення національного суду про закриття кримінальної справи: недотримання статті 38
Факти – Заявники були родичами польських офіцерів і посадових осіб, яких після наступу Червоної Армії на Республіку Польща у вересні 1939 року заточили у радянські табори і тюрми, а у квітні і травні 1940 року, разом з більш ніж 21000 особами, вбили без суду радянські секретні служби. Жертв поховали у братських могилах у Катинському лісі. У 1990 році розпочалось розслідування масових вбивств, яке, проте, було припинене у 2004 році. Текст рішення про припинення розслідування залишався засекреченим на момент постановлення Судом рішення, а заявникам не надали доступу до нього. Їхні неодноразові прохання про надання доступу до цього рішення і про зняття з нього грифу таємності російські суди завжди залишали без задоволення. Російська влада відмовилась також надати копію цього рішення Європейському суду на тій підставі, що цей документ не був вирішальним для справи заявників, і що національне право забороняє розкривати засекречену інформацію.
У рішенні від 16 квітня 2012 року (див. Інформаційне повідомлення 151) Палата Суду вирішила чотирма голосами проти трьох, що Уряд не дотримався статті 38 Конвенції, оскільки не надав копії рішення про припинення розслідування, але що Суд не мав часової юрисдикції розглядати суть скарги заявників про порушення державою зобов’язання провести ефективне розслідування згаданих смертей. П’ятьма голосами проти двох Палата встановила порушення статті 3 стосовно десяти заявників через страждання, спричинені тривалим нехтуванням їхнього становища з боку російської влади.
Право – стаття 2 (процесуальний аспект): Суд нагадав, що його часова юрисдикцію перевіряти дотримання державою процесуального зобов’язання за статтею 2 здійснити ефективне розслідування стверджуваного протиправного вбивства, скоєного представниками держави, не є безстроковою, якщо смерті трапились до набуття Конвенцією чинності щодо цієї держави. У таких справах Суд має юрисдикцію лише щодо процесуальних дій або бездіяльності у період після набуття Конвенцією чинності і за наявності “реального зв’язку” між смертю як юридичним фактом і набуттям Конвенцією чинності. Для встановлення “реального зв’язку” відрізок часу між юридичним фактом і набуттям Конвенцією чинності повинен лишатись розумно коротким, а більшість розслідування смерті відбулось або мало відбутись у період після набуття Конвенцією чинності. У зв’язку з цим, розумно короткий строк не повинен перевищувати десять років.
У даній справі родичі заявників мають вважатись страченими радянською владою у 1940 році. Проте, Росія ратифікувала Конвенцію лише у травні 1998 року, через п’ятдесят вісім років. Цей період часу не лише у багато разів довший за ті, що породжували появу процесуального зобов’язання за статтею 2 в усіх попередніх справах, але й задовгий у абсолютному розумінні для встановлення реального зв’язку між смертю родичів заявників і набуттям Конвенцією чинності стосовно Росії. Окрім того, хоча розслідування появи масових поховань формально закінчилось у 2004 році, через шість років після набуттям Конвенцією чинності стосовно Росії, на підставі наявної у матеріалах справи і у поданнях сторін інформації неможливо встановити жодні дійсні слідчі кроки після набуття Конвенцією чинності. Суд не зміг погодитись з тим, що переоцінку доказів, відмову від попередніх висновків або рішення щодо засекречення слідчих матеріалів можна вважати тотожним “значній частці процесуальних кроків”, необхідних для встановлення “реального зв’язку” у розумінні статті 2 Конвенції. Також у період після набуття Конвенцією чинності не було виявлено жодного належного доказу або інформації щодо суті справи. Тому не було дотримано жодного критерію для встановлення існування “реального зв’язку”.
Проте, як зазначив Суд у справі Šilih проти Словенії, можуть існувати надзвичайні ситуації, які не відповідають визначеному вище стандарту “реального зв’язку”, але коли потреба забезпечити реальний і ефективний захист гарантій і основоположних цінностей Конвенції становитиме достатню підставу для визнання існування такого зв’язку. Існування необхідного зв’язку може бути встановлене, якщо подія-юридичний факт мала ширші обсяги, ніж звичайне кримінальне правопорушення, і становила заперечення самих підвалин Конвенції. Таким є випадок тяжких злочинів за міжнародним правом, наприклад, військових злочинів, геноциду або злочинів проти людства. Проте, положення щодо “цінностей Конвенції” не може застосовуватись до подій, які трапились до ухвалення Конвенції 4 листопада 1950 року, оскільки лише тоді Конвенція почала існувати як міжнародний договір з прав людини. Тому Держава-учасниця не може вважатись відповідальною за Конвенцією за нерозслідування навіть найтяжчих злочинів за міжнародним правом, якщо вони передували Конвенції. Існує фундаментальна відмінність між наявністю можливості переслідувати особу за тяжкі злочини за міжнародним правом, якщо обставини дозволяють це, і зобов’язанням за Конвенцією робити це. Події, які могли б породити зобов’язання розслідувати за статтею 2, відбулись на початку 1940 року, тобто більше ніж за десять років до появи Конвенції. Тому не існувало елементів, здатних прокласти місток з далекого минулого до недавнього періоду після набуття чинності, а Суд не має компетенції розглядати скаргу за статтею 2 Конвенції.
Висновок: задоволення попередніх заперечень (тринадцятьма голосами проти чотирьох).
Стаття 3: Юриспруденція Суду погоджується, що страждання членів родини “зниклої особи”, які повинні пережити тривалий період, коли на зміну надії приходить відчай, може виправдати встановлення окремого порушення статті 3 стосовно особливо байдужого ставлення національної влади до пошуків ними інформації. Що стосується даної справи, то юрисдикція Суду поширюється лише на період починаючи з 5 травня 1998 року, дати набуття чинності Конвенцією відносно Росії. Починаючи з цієї дати не можна вважати, що залишалась ще якась непевність стосовно долі польських військовополонених. Хоча не всі тіла було віднайдено, їх смерть була публічно визнана радянською і російською владою і стала доведеним історичним фактом. Стає чітко зрозуміло, що справа, яка спочатку стосувалась “зникнення”, має вважатись справою стосовно “підтвердженої смерті”. Оскільки у даній справі немає особливих обставин, які б давали підстави встановити окреме порушення статті 3, як у справах про “підтверджену смерть” (наприклад, засвідчення на власні очі страждань жертви), то не можна стверджувати, що страждання заявників досягли обсягу і характеру, відмінного від емоційного відчаю, який можна вважати невідворотним наслідком для родичів жертв тяжких порушень прав людини.
Висновок: немає порушення (дванадцять голосів проти п’яти).
Стаття 38: Уряд не виконав прохання Суду надати копію рішення від вересня 2004 року про припинення розслідування подій у Катині на тій підставі, що цьому рішенню на національному рівні законно було присвоєно гриф “цілком таємно», і що Уряду заборонено передавати міжнародним організаціям засекречені матеріали за відсутності гарантій її конфіденційності.
Суд нагадав, що навіть якщо йдеться про національну безпеку, концепції законності і верховенства права у демократичному суспільстві вимагають, аби заходи, які торкаються основоположних прав людини, могли бути оскаржені у рамках певного змагального провадження у незалежному органі, уповноваженому переглядати підстави такого рішення і відповідні докази. Якби не було можливості ефективно оскаржити рішення виконавчого органу про присутність міркувань національної безпеки, державні органи могли б свавільно втручатись у захищені Конвенцією права.
У даній справі національні суди не зробили жодної ґрунтовної перевірки твердження виконавчої влади, що інформація, котра міститься у рішенні про закриття кримінальної справи, має залишатись таємною через більше ніж сімдесят років після подій. Вони обмежили обсяг свого розслідування пересвідченням у тому, що рішення про засекречення було постановлене в межах адміністративних повноважень відповідних органів, і не здійснили незалежної перевірки того, чи мав розумне фактологічне обґрунтування висновок про те, що його розсекречення становить загрозу національній безпеці. Вони не розглянули суті аргументу, що цим рішенням було припинено розслідування одного з найтяжчих порушень прав людини, скоєного за наказами найвищих радянських посадовців, і тому це рішення не підпадає під засекречення на підставі національного законодавства. Вони не здійснили збалансування між, з одного боку, стверджуваною потребою захистити інформацію, якою володіє Федеральна служба безпеки, і, з іншого боку, громадським інтересом щодо прозорого розслідування злочинів попереднього тоталітарного режиму і приватним інтересом родичів жертв у розкритті обставин їх смерті. З огляду на обмежений обсяг вивчення національними судами рішення про засекречення, Суд не міг погодитись, що надання копії рішення від 2004 року про закриття кримінальної справи могло мати наслідки для національної безпеки Росії.
Суд також наголосив, що законні міркування національної безпеки могли б бути забезпечені в рамках його провадження за допомогою належних процесуальних засобів, включно з обмеженим доступом до цього документу, відповідно до правила 33 Регламенту Суду, і, in extremis, проведення слухання за зачиненими дверима. Проте російський уряд не просив про застосування таких заходів.
Висновок: недотримання статті 38 (одноголосно).
Стаття 41: Вимоги щодо відшкодування шкоди відхилено, оскільки недотримання статті 38 Конвенції є процесуальним питанням, яке не спричиняє присудження справедливої сатисфакції.
(Див. Šilih проти Словенії [ВП], 71463/01, 9 квітня 2009 року, Інформаційне повідомлення 118)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy