Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА JANSEN ПРОТИ НОРВЕГІЇ
(Заява № 2822/16)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
6 вересня 2018 року
ОСТАТОЧНЕ
06/12/2018
Це рішення стало остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Jansen проти Норвегії,
Європейський суд з прав людини (П’ята Секція) на засіданні Палати у складі:
Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ерік Мьозе (Erik Møse),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Мартінш Міц (Mārtiņš Mits),
Габріель Куско-Штадльмаєр (Gabriele Kucsko-Stadlmayer),
Летіф Хюсейнов (Lәtif Hüseynov),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
і Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря Секції,
Розглянувши справу на засіданні 10 липня 2018 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 2822/16), яку подала проти Королівства Норвегія, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»), пані B. Jansen (Б. Єнсен), громадянка Норвегії, яка народилась у 1992 році і живе в Осло (“заявниця”). В Суді її представляла пані Н. Халлен, адвокат, яка практикує у Осло.
2. Уряд Норвегії (“Уряд”) був представлений уповноваженою особою, паном М. Емберландом з Генеральної прокуратури (цивільно-правовий відділ).
3. Заявниця стверджувала, що відмова у спілкуванні їй з її дочкою A, яку забрали до місцевого центру соціального забезпечення, порушила її право на повагу до її сімейного життя, відповідно до статті 8 Конвенції.
4. 27 квітня 2016 року заява була комунікована Уряду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
A. Передісторія і постанова про взяття під опіку
1. Передісторія
5. А народилася в 2011 році і є дочкою заявниці і Y. Як матері, так і батьку тільки но виповнилося 19 років, коли народилася дитина. Вони заручилися, але відносини закінчилися, і заявниця не назвала Y батьком дитини. За ініціативою батька, батьківство було встановлено судом 18 квітня 2012 року. Заявниця і батько дитини пізніше погодилися на спільну батьківську відповідальність.
6. Коли дитина народилася, заявниця жила зі своїми батьками, які є норвезькими циганами. Незабаром після цього її і А вигнав батько заявниці - дідусь дитини з материнського боку - і заявниця, за допомогою органів соціального забезпечення, вирішила, що вона та дитина залишаться в сімейному центрі у R. - установі для спільного проживання батьків і дітей. Вони повернулися додому трохи менше як за три тижні, але ще за три тижні повернулися в сімейний центр, оскільки дідусь з материнського боку був жорстоким до заявниці.
7. У той час як заявниця перебувала у сімейному центрі, 1 грудня 2011 року, дід з материнського боку поранив ножем сусідню подружню пару, яка була батьками одного з друзів заявниці. Він скоїв це через те, що вважав, ніби вони допомогли заявниці перейти до сімейного центру. Заявниці був виданий сигнал тривоги (voldsalarm).
8. Заявниця і А перебували в сімейному центрі у R протягом трьох з половиною місяців, до 16 лютого 2012 року. Потім вони повернулися до сім’ї заявниці. Незабаром після цього Служба соціального захисту дітей звернулася за отриманням постанови про взяття під опіку, відповідно до статті 4-12 (а) Закону про соціальний захист дітей (див. параграф 67 нижче).
9. 14 червня 2012 року Служба соціального захисту дітей видала наказ про невідкладне взяття під опіку А, яка мала бути розміщена у невідкладному порядку у прийомній сім’ї, адреса якої зберігалася у таємниці, відповідно до другого пункту статті 4-6 Закону про соціальний захист дітей (див. параграф 67 нижче). У рішенні зазначалося, що служба соціального захисту дітей знала цю родину протягом багатьох років, і що сім’я, включно із заявницею, ухилялася від заходів соціальної допомоги. Окружний комітет з питань захисту дітей та соціальних справ (fylkesnemnda for barnevern og sosiale saker – “комітет”) наступного дня схвалив цей невідкладний захід. 18 червня 2012 року А була переведена у невідкладному порядку до прийомної сім’ї надзвичайних ситуацій, і 21 червня 2012 року було вирішено, що заявниця матиме одну годину на тиждень для спілкування під наглядом. Підставою для нагляду була небезпека викрадення дитини.
10. 25 червня 2012 року комітет переглянув наказ про невідкладне взяття під опіку. Він зауважив, що Служба соціального захисту дітей була поінформована співробітниками Центру сім’ї у R про те, що існують значні недоліки у здатності заявниці доглядати за собою та дитиною, але вона відмовляється від допомоги. Більше того, Комісія зауважила, зокрема, що заявниця неодноразово поверталася з сімейного центру додому до своїх батьків, де вона сама неодноразово ставала жертвою насильства, а також свідком насильства щодо інших членів сім’ї та сусідів, навіть після того, як народилася А. Свідок із сімейного центру у R. свідчив, що мати не слухається порад, сама мала неспокійне дитинство і перебувала під впливом свого батька. Свідок зазначив, що батько заявниці ухвалював рішення замість заявниці і контролював її фінанси. Він також відвів її до органів соціального захисту і видавав її за особу з психічною інвалідністю (psykisk utviklingshemmet), щоб отримати квартиру для себе. Комітет додав, що навіть коли заявниця жила у безпечному місці, в центрі сім’ї у R, вона послухалася наказу батька і повернулася додому.
11. 23 серпня 2012 року окружний суд міста Осло (tingrett) переглянув та залишив без змін наказ про невідкладне взяття під опіку. Він зазначив, зокрема, що існує очевидний (nærliggende) ризик того, що батько заявниці вплине на неї, щоб запобігти наступним діям з боку Служби соціального захисту дітей. Суд враховував, що її батько не давав їй ходити до школи, а це означало, що вона все ще не могла читати чи писати і не мала необхідних знань для повсякденного життя. Крім того, окружний суд встановив, що заявниця, очевидно, все ще перебуває під сильним впливом свого батька, як це недавно було доведено тим, що вона двічі залишала сімейний центр (див. параграфи 6 і 8 вище) без попередження, оскільки її батько попросив її зробити це. З цієї причини окружний суд не взяв до уваги свідчення заявниці у суді про те, що вона тепер готова прийняти заходи допомоги. Більше того, заявниця повідомила, що зараз вона живе з другом, але не може повідомити адресу. Батько А, Y, підтримував у окружному суді наказ про невідкладне взяття під опіку.
12. Через три місяці, 26 вересня 2012 року, А була переведена з прийомної сім’ї, у якій була розміщена у невідкладному порядку, до своєї теперішньої прийомної сім’ї. Підставою для цього кроку стало те, що за два дні до того, 24 вересня, прийомна мати, якій передали дитину у невідкладному порядку, виявила машину, що слідувала за нею після побачення в центрі соціального захисту дітей. Вона повідомила про це відділу з невідкладного розміщення у прийомні сім’ї згаданого центру, який з’ясував, що автомобіль належав діду з боку матері. Автомобілем керував молодий чоловік, який був один в машині. У зв’язку з ризиком викрадення дитини, Служба соціального захисту дітей постановила надзвичайний наказ, щоб заявниця мала побачення з A протягом однієї години на місяць у обладнаному приміщенні, під наглядом і у присутності поліції. Наступного дня, 27 вересня, подібне рішення було постановлене щодо Y.
13. 5 жовтня 2012 року Y розпочав провадження про встановлення опіки проти заявниці і просив розпорядитися, щоб А жила під його доглядом. Призначений експерт у цій справі, A.G.H., дійшов висновку, що жоден з батьків не повинен мати опіку та контролювати або контактувати з А.
14. 18 жовтня 2012 року Комітет переглянув накази щодо права на побачення від 26 і 27 вересня 2012 року (див. параграф 12 вище). Він встановив, зокрема, що інцидент 24 вересня, який розглядався разом з іншою інформацією про поведінку сім’ї та родичів матері, показав, що заявниця і Y можуть зазнавати загрози або тиску, що, знову ж таки, спричиняє ризик того, що А може бути викрадена. Комітет зазначив, що проситиме про влаштування побачень без розкриття особи А сім’ї та родичам заявниці, але ризик мінімізується завдяки зменшенню кількості побачень. Комітет також взяв до уваги те, що А є уразливою дитиною, яка пережила значну нестабільність і безладдя в перший рік життя. Нещодавно вона знову переїхала і мала особливу потребу у спокої та стабільності.
2. Наказ про взяття під опіку
15. 19 грудня 2012 року Комітет у складі голови, уповноваженого діяти в якості професійного судді, психолога та сторонньої особи, відповідно до перших пунктів статтей 7-2 та 7-5 Закону про соціальний захист дітей, постановив наказ про взяття під опіку, відповідно до статті 4-12 (а) цього Закону (див. параграф 67 нижче). Під час засідання Комітету Y, батько A, погодився з наказом про взяття під опіку і просив надати йому право на побачення.
16. Щодо питання щоденного догляду, Комітет вирішив, що А є уразливою дівчинкою, яка вже пережила кілька порушених стосунків. Посилаючись на документи у справі та свідчення, Комітет оцінив А як таку, що не відчуває безпеки у прив’язаності до осіб, які про неї піклуються. Комітет також зауважив, що А класифіковано як «відсталу», а також що вона отримала низькі бали у тестуванні стосовно моторних навичок, спілкування та соціального функціонування. З’ясувалося, що вона була недостатньо стимульована, поки її не помістили до прийомної сім’ї. Тому вона, на думку Комітету, має особливу потребу у стабільному та передбачуваному оточенні та догляді, який може сприяти її розвитку (utviklingsfremmende omsorg). Комітет визнав чітко доведеним, що існують серйозні недоліки щодо особистого спілкування та безпеки, необхідних А з огляду на її вік та розвиток. Це могло бути пов’язане з тим, що зростання самої заявниці не було безпечним та належним (trygg og god), в тому числі, що їй перешкоджали, або вона відмовлялась, від допомоги органів соціального захисту та охорони здоров’я дітей.
17. Комітет зауважив, що органи соціального захисту дітей повинні розглянути можливість запропонувати заявниці лікування свого психічного здоров’я, а також оцінили, що вона не зможе скористатися заходами з надання допомоги по догляду за дитиною без попереднього отримання допомоги стосовно її психічного здоров’я. Крім того, Комітет відзначив, що матеріальні умови мали суттєві недоліки: заявниці було надано допомогу в отриманні власної квартири, але вона не платила орендну плату або отримувала документи, щоб орендну плату покривали органи соціального забезпечення. Комітет заявив, що її батько отримував усі гроші, які їй було надано як фінансову підтримку, до якої вона мала обмежений доступ. Комітет вирішив, що вона невдовзі може опинитися в ситуації, коли не може запропонувати дитині житло та харчування. Комітет розглянув проблему ромської спадщини А. в світлі Конвенції ООН про права дитини 1989 року (див. параграф 69 нижче) та Рамкокової конвенції про захист національних меншин від 1995 року (див. параграф 72 нижче) і дійшов висновку, що вони не перешкоджають виданню наказу про взяття під опіку.
18. Щодо питання про побачення, Комітет заявив, що потрібно розглядати у світлі вимог пропорційності, викладених у статті 8 Конвенції, а також Конвенції ООН про права дитини 1989 року (див. параграф 69 нижче). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, чіткою відправною точкою було те, що наказ про взяття під опіку має бути тимчасовим заходом, який буде припинено, як тільки дозволятимуть обставини. Було процитовано рішення у справах Johansen проти Норвегії, 7 серпня 1996, §§ 78 і 83, Reports of Judgments and Decisions 1996‑III, відповідно до якого державні органи несуть “нормальне зобов’язання, відповідно до статті 8 Конвенції, вживати заходів, спрямованих на їх возз’єднання, якщо мати стане спроможною надати своїй дочці задовільне виховання”. В той же час, спілкування, яке не сприятиме розвитку дитини, може бути обмежене і навіть заборонене. Комітет також зазначив, що відповідно до практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, необхідні особливі та переконливі підстави для того, щоб виправдати настільки обмеження спілкування, щоб воно мало вважатись припиненням спілкування.
19. Комітет продовжив розгляд цієї справи з огляду на той факт, що, на його думку, це буде довгострокове взяття під опіку. Це означало, що мета спілкування полягала у тому, щоб А дізналася про своє біологічне походження з метою потенційної майбутньої прив’язаності. Під час засідання Комітету органи соціального захисту дітей повідомили, що у спілкуванні має бути взагалі відмовлено через ризик того, що А в інакшому випадку буде викрадена. Комітет визнав доведеним, що саме член сім’ї заявниці слідкував за прийомною матір’ю 24 вересня 2012 року (див. параграф 12 вище), аби встановити, де мешкає A. Проте, Комітет погодився з батьками, що існує глибока прірва між тим, щоб слідкувати за кимось для того, аби дізнатися адресу, і здійснити викрадення. Отже, Комітет вирішив, що існує “певний ризик” викрадення і переховування А, але на той час, коли він ухвалював рішення, не було достатньо наявного і очевидного (aktuell og nærliggende) ризику. Відтоді, як А переїхала з прийомної сім’ї, до якої її віддали у надзвичайному порядку, до своєї звичайної прийомної сім’ї після «автомобільного інциденту», відбулося два побачення, проте ніхто не намагався дізнатися її адресу. Також під час побачень не надавалось жодної інформації про те, де було розміщено А, оскільки вона була занадто маленька, щоб повідомити цю інформацію. Вона, ймовірно, не змогла б цього зробити ще протягом одного року.
20. Комітет не встановив інших обставин, пов’язаних з побаченнями між батьками та А, які вказували б на те, що існують особливі й переконливі причини для відмови у спілкуванні, і дозволив обом батькам побачення протягом однієї години чотири рази на рік. Жоден з них не мав права знати про місцезнаходження А.
B. Перше провадження щодо права на побачення
1. Міський суд
21. І заявниця, і Y погодилися з наказом про взяття під опіку, але заявниця звернулася до міського суду з проханням збільшити кількість побачень, причому їх частоту мав встановити суд. Батько став стороною провадження. Він спочатку подав клопотання про підтримку рішення Комітету. Згодом він подав заяву на побачення без контролю. Муніципалітет звернувся до суду з проханням відмовити обом батькам у побаченнях через ризик викрадення дитини.
22. Міський суд розглянув справу 18 - 19 червня 2013 року. Суд складався з одного професійного судді, одного судового засідателя та одного психолога (див. параграф 68 нижче). Сторони були представлені юристами і надали свідчення. Було заслухано вісім свідків.
23. 5 липня 2013 року міський суд виніс рішення і постановив, що заявниця і Y не мають права на побачення з А.
24. Міський суд визнав, що батько заявниці не змінив свого рішення контролювати заявницю та її дитину. Суд посилався на заяви, подані заявницею до поліції, у яких зазначалось, що її батько хотів взяти на себе турботу про дитину і планував вивезти заявницю та її дочку за кордон, вбити заявницю, а потім взяти на себе опіку над A. Він нібито говорив про це лише за кілька годин до того, як напав з ножем на батьків друга заявниці (див. параграф 7 вище). Також, на думку міського суду, малоймовірно, що заявниця припинила спілкування з батьком. Крім того, ймовірно, сім’я заявниці слідкувала за прийомною матір’ю (див. параграф 12 вище). Таким чином, існував наявний і очевидний (aktuell og nærliggende) ризик викрадення дитини. У віці двох років А вже кілька разів доводилося міняти піклувальників, і це могло бути дуже шкідливим, якби вона втратила прийомних батьків через викрадення або його ризик. Окрім того, від батька заявниці у жодному випадку не можна очікувати, щоб він був серйозним опікуном А. З огляду на те, що побачення, які відбулись, призвели до негативної реакції дитини та порушили спокій і стабільність прийомної сім’ї, це підтверджує висновок, що суд не повинен допускати жодних побачень. Зважуючи різні інтереси, міський суд дійшов висновку, що рішення про те, що заявниця не має права на побачення з А, відповідає її найвищим інтересам.
25. Щодо походження A. з боку матері, заявниці, міський суд дійшов висновку, що Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 1995 року (див. параграф 72 нижче) не може призвести до інакшого висновку щодо того, що є найвищими інтересами A. Він додав, що заявниця могла б вкрай мало розповісти А про ромів протягом чотирьох щорічних побачень, і що А отримає інформацію про своє походження від прийомних батьків.
2. Апеляційний суд
26. Заявниця і Y звернулися до апеляційного суду (lagmannsrett), який розглянув справу, включно з показами заявниці і батька дитини, які обидва були представлені адвокатом, і 8 свідків, три з яких були експертами. Суд виніс рішення 5 травня 2014 року, відхиливши апеляції..
27. Апеляційний суд зазначив, що саме обставини, пов’язані з сім’єю заявниці, змусили його вирішити не дозволяти будь-яких побачень. Суд зазначив, що батько заявниці протягом багатьох років був засуджений за володіння та вживання наркотиків, водіння у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння (promillekjøring, kjøring i påvirket tilstand), крадіжки та ножові бійки. Він був підозрюваний у насильницьких злочинах і був обвинувачений у вбивстві з використанням вогнепальної зброї, але обвинувачення було зняте. Мати заявниці була оштрафована і засуджена до позбавлення волі за насильницькі злочини. Більше того, апеляційний суд зазначив, що батько заявниці вигнав заявницю з дому, коли вона піклувалася про новонароджену дитину. Заявниця пояснила, що вона зазнала насильства від батька і жорстокого поводження від матері та брата. Апеляційний суд зазначив, що батько заявниці був жорстоким і виглядає непередбачуваним. Крім того, мав місце інцидент стеження за прийомною матір’ю (див. параграф 12 вище). Нарешті, існує ризик того, що дитина буде викрадена і схована від служби соціального захисту дітей. Дитина вже була жертвою недбалого ставлення, коли проживала разом із заявницею і її батьками, і існували підстави побоюватися, що вона знову може бути занедбана, якщо її викраде хтось із дальніх родичів (storfamilie) заявниці. Водночас, порушення відносин А з її прийомними батьками, до яких вона виявила прихильність, також саме по собі є серйозним.
28. Апеляційний суд також посилався на той факт, що психолог в поліклініці K.G.F повідомив, що в ранньому періоді життя А була занедбана. Психолог рекомендував, щоб А, з огляду на її соціально-емоційні труднощі, оглянули у дитячій та молодіжній психіатричній клініці (Barne- og ungdomspsykiatrisk poliklinkk). Крім того, психолог рекомендував, щоб А, через її недостатнє володіння мовою, проблеми з увагою і відставання у ранньому розвитку, своєчасно оглянули освітні та психологічні служби (praktisk-pedagogisk tjeneste) принаймні за один рік до початку школи. Психолог повідомив, що А потребує, аби її потреби розвиватися в цілком безпечному і передбачуваному середовищі були пріоритетними, що також передбачає необхідність влаштувати її таким чином, щоб вона не мала спілкування із заявницею. Апеляційний суд зазначив, окрім того, що інший психолог, A.G.H., призначений експертом у провадженні між батьками стосовно встановлення опіки і батьківських прав (див. параграф 13 вище) у 2012 році вже рекомендував, щоб жоден з батьків не спілкувався з A, перш за все через ризик викрадення.
29. Апеляційний суд не погодився з мотивуванням Комітету, що, хоча існує певний ризик викрадення, він не може вважатися справжнім і очевидним (aktuell og nærliggende), і тому не може бути особливих і переконливих причин. Згідно з висновком апеляційного Суду, повинна бути зроблена загальна оцінка, в якій не тільки зважується ймовірність викрадення, але й такі фактори, як наслідки можливого викрадення, витривалість дитини та інші наслідки, до яких призведуть побачення з дитиною. Хоча основною причиною відмови у спілкуванні є ризик викрадення, цей ризик не є єдиним аргументом для відмови у побаченнях. Одним з нещасних наслідків ризику викрадення було те, що побачення неодмінно мали відбуватися без прийомних батьків - первинних опікунів А, тих, кого вона відчувала найнадійнішими. Це також може зашкодити довірі дитини до прийомних батьків. Крім того, А виявила негативну реакцію на побачення, що відбулися. Прийомні батьки заявили, що вона після побачень може плакати протягом тижня, бути сумною, прокидатися серед ночі, так, ніби бачить погані сни, і з’являється висип, котрий нагадує екзему, про яку медичний працівник сказав, що вона пов’язана зі стресом. Проблеми, пов’язані з побаченнями, слід розглядати з огляду на те, що А є уразливою дитиною.
30. На думку апеляційного суду, батько А, Y, також не може спілкуватися з А. Йому неодноразово погрожували батько, брат і двоюрідний брат заявниці. Суд вважає, що його можуть примусити розкрити інформацію про місцезнаходження А, про яку йому може стати відомо.
3. Верховний Суд
31. Заявниця та Y подали касаційну скаргу до Верховного Суду щодо застосування закону та оцінки доказів. Письмові свідчення були подані до суду A.N, вчителькою середньої школи при муніципальній ромській ініціативі (Romtiltaket) - консультаційний центр, який надавав допомогу та поради; H, посадовою особою служби соціального захисту дітей, і психологом K.G.F. (див. параграф 28 вище). Вони також надали свідчення у міському суді і апеляційному суді (див. параграфи 22 і 26 вище). Після того, як Верховний суд постановив рішення, дід з боку матері почав відбувати покарання у вигляді чотирьох з половиною років позбавлення волі у зв’язку з ножовою бійкою у грудні 2011 року (див. параграф 7 вище). Верховний суд також був поінформований про те, що заявниця була вагітна і жила з майбутнім батьком (див. параграф 38 нижче).
32. Рішенням від 23 жовтня 2014 року (Norsk Retstidende (Rt.) 2014 стор. 976) Верховний суд спочатку виклав загальні принципи щодо права на побачення, відповідно до Закону про соціальний захист дітей, його підготовчих робіт та відповідної практики Верховного суду, статті 9(3) Конвенції 1989 року про права дитини (див. параграф 69 нижче) і статті 8 Конвенції щодо права на повагу до сімейного життя, так як це положення було витлумачене Європейським судом з прав людини у таких справах, як Johansen проти Норвегії, цитовано вище; R. і H. проти Сполученого Королівства (№ 35348/06, § 73, 31 травня 2011); і Neulinger і Shuruk проти Швейцарії [ВП] (№ 41615/07, § 136, ECHR 2010). Крім того, Верховний суд зауважив, що відповідний правовий стандарт, який можна вивести з практики Європейського суду з прав людини - про те, що зв’язки дитини з сім’єю можуть бути порушені лише "за особливих обставин" - також відповідає статті 102 та статті 104 в сукупності зі статтею 92 Конституції Норвегії (див. параграф 66 нижче).
33. Щодо питання про ромську ідентичність A, Верховний суд дослідив, inter alia, статтю 30 Конвенції 1989 року про права дитини (див. параграф 69 нижче), статтю 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (див. параграф 71 нижче), загальний коментар № 11 від 2009 року Комітету ООН з прав дитини (див. параграф 70 нижче) і статтю 5 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин (див. параграф 72 нижче).
34. Верховний суд вирішив, що є дещо незрозумілим, чи вважав апеляційний суд думку про те, що ризик викрадення є достатньо високим, таким, що виправдовує відмову у побаченнях. Вивчаючи мотивування апеляційного Суду, він встановив, що це може означати, що в загальній оцінці навіть невеликий ("певний") ризик викрадення буде достатньою підставою для відмови у побаченнях, якщо викрадення матиме дуже згубний вплив на дитину, якщо дитина уразлива, і якщо дитина негативно реагує на побачення. Якщо це була відправна точка апеляційного суду у його оцінці, то вона не була доречною. Якщо не можна сказати, що ризик викрадення є реальним і справжнім (reell og aktuell), у спілкуванні не може бути відмовлено через те, що викрадення матиме дуже шкідливий наслідок. Це також має застосовуватися у випадку, коли дитина виявляє такі негативні реакції на побачення, як у цій справі, оскільки побачення мають розглядатися в інтересах дитини і у довгостроковій перспективі. Верховний суд також витлумачив, що муніципалітет мав на увазі, що негативні реакції самі по собі не є достатньою підставою для відмови у побаченнях.
35. Звертаючись до фактів цієї справи, Верховний суд взяв до уваги, що йому не було надано прямих доказів, а також не було призначено свідків-експертів, що зазвичай означає, що він вкрай обережно відступає від оцінки фактів, зробленої апеляційним судом. У цій справі, однак, існували деякі неясні або нові аспекти справи, які потребували подальшого розгляду Верховним судом. Поміж іншим, вони включають те, що дід A з боку матері почав відбувати покарання у вигляді чотирьох з половиною років позбавлення волі (див. параграфи 7 і 31 вище); від інциденту стеження за прийомною матір’ю сплинуло два роки (див. параграф 12 вище), і відтоді не трапилось нічого, що б вказувало на те, що сім’я заявниці намагається встановити місцезнаходження А або планує викрасти її; заявниця подорослішала і вдруге вагітна, і майбутніій батько походить з іншого оточення; заявниця ходила до школи і знайшла роботу. Верховний суд хотів побачити оцінку того, що перераховане означає стосовно можливості заявниці протидіяти тиску з боку її родини, а також ретельнішу оцінку стосовно Y.
36. Верховний суд припустив, як і апеляційний суд, що викрадення буде травматичним для А. Вона буде відірвана від свого звичного середовища, і малоймовірно, що вона отримає задовільну опіку, якщо її переховуватиме від влади хтось, хто діятиме від імені її дідуся з боку матері. Справа все ще не була достатньо йому роз’яснена, і тому він не може бути переконаний, що існує реальний і справжній (reell og aktuell) ризик викрадення.
37. Отже, Верховний суд дійшов висновку, що рішення апеляційного суду має бути скасоване, а справа має бути переглянута апеляційним судом.
38. 15 жовтня 2014 року заявниця народила сина В, батько якого за походженням наполовину чилієць, наполовину перуанець.
C. Друге провадження стосовно права на побачення і остаточне рішення
1. Апеляційний суд
39. 3 листопада 2014 року, після повернення справи до апеляційного суду із Верховного Суду, заявниця звернулася з проханням призначити свідка-експерта для оцінки її догляду за В. 13 січня 2015 року суд відхилив запит. Суд зазначив, що ключовим питанням є існування реального ризику викрадення, і що експертна оцінка навичок заявниці із догляду за її новонародженою дитиною не є особливо актуальною. Що стосується стосунків заявниці з власною сім’єю, та значення цього стосовно її здатності та бажання захищати А від осіб з цієї сім’ї, які можуть створювати ризик викрадення, суд вважав, що свідок-експерт не буде особливо кваліфікованим для надання висновку щодо цих обставин. Дослідження цих питань може бути отримане за допомогою розмов між Службою соціального захисту дітей та заявницею, а також свідченням заявниці у апеляційному суді.
40. Заявниця і Y також вимагали тимчасового заходу, щоб побачення були відновлені, відповідно до рішення Комітету. 12 грудня 2014 року апеляційний суд відхилив запит. Суд зауважив, що хоча Верховний суд за відповідним процесуальним законодавством має формальну компетенцію вирішувати справи щодо суті, проте він вирішив скасувати попереднє рішення апеляційного суду, оскільки справа була недостатньо роз’яснена. Відтоді, 8 грудня 2014 року, відбулася зустріч між сторонами, і суд був поінформований, що органи соціального захисту дітей попросили поліцію скласти звіт про ризик викрадення. Звіт мав бути завершений до січня-лютого 2015 року, а слухання щодо апеляції було заплановано на 12 березня. Таким чином, через три місяці мало відбутися нове, повне слухання, і при розгляді клопотання про вжиття тимчасових заходів апеляційий суд не мав жодних подальших підстав для оцінки ризику викрадення, ніж ті, які були у розпорядженні Верховного суду півтора місяці тому.
41. Під час розгляду апеляційної скарги з 12 по 13 березня 2015 року у рамках провадження щодо побачень, апеляційний суд засідав у складі трьох професійних суддів, судового засідателя та психолога (див. параграф 68 нижче). Заявниця і Y взяли участь у засіданні зі своїм адвокатом і дали свідчення. Працівник служби соціального захисту дітей і радник муніципалітету також надали свідчення. Були заслухані сім свідків, у тому числі посадовець з питань соціального захисту дітей.
42. В рішенні від 29 квітня 2015 року апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не можуть бути задоволені.
43. Суд розпочав своє мотивування зазначивши, що він розгляне всі аспекти справи, наскільки вони були з’ясовані на момент постановлення рішення.
44. Як правило, діти та батьки мають право на побачення один з одним після того, як дитина була взята під опіку відповідно до першого пункту статті 4-19 Закону про соціальний захист дітей (див. параграф 67 нижче). Застосовуючи це положення, вирішальне значення має бути надано пошуку заходів, які є в інтересах дитини. Це включає наголос на важливості надання дитині стабільного та якісного спілкування з дорослими та безперервності опіки. Було зроблено посилання на статтю 4-1 Закону про соціальний захист дітей (ibid.).
45. Крім того, Закон про соціальний захист дітей повинен тлумачитися та застосовуватися відповідно до зобов’язань Норвегії за різними конвенціями. У даній справі відповідні положення були встановлені в статті 9 (3) Конвенції 1989 року про права дитини щодо права дитини на регулярне і безпосереднє спілкування з обома батьками (див. параграф 69 нижче) і статті 8 Конвенції про право на повагу до сімейного життя. Якщо дитина належить до національної меншини, то застосовується стаття 30 Конвенції про права дитини щодо права дітей з меншин на життя відповідно до власної культури та використання власної мови (там же). Крім того, відповідно до статті 5 (1), 10 (1) і 14 (1) Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року (див. параграф 72 нижче) держава зобов’язана створювати умови, необхідні для осіб, які належать до національних меншин, для підтримки та розвитку своєї культури, дозволяти меншині вивчати свою мову меншини та використовувати її вільно і без втручання.. Верховний суд обґрунтував кілька рішень на підставі розуміння того, що ці положення повинні тлумачитися таким чином, що для відмови у спілкуванні необхідні особливі та переконливі причини. Високий суд припустив, що та ж вимога застосовується до положення Рамкової конвенції Ради Європи.
46. Особливими і переконливими причинами, що мають відношення до цієї справи, було те, чи існує реальний ризик викрадення, якби відбувалися побачення, та чи існували конкретні обставини, які обґрунтовували це побоювання. Ризик також мав бути присутнім, але не можна було вимагати «переваги ймовірності». Останній був роз’яснений рішенням Верховного Суду у цій справі (див. параграфи 32-37 вище).
47. На думку апеляційого Суду, ризик викрадення все ще залишається реальним і справжнім (reell og aktuell). Цей ризик пов’язаний, зокрема, з батьком заявниці, а також і з іншими особами в громаді, до якої належать він і його сім’я. У цьому відношенні апеляційний суд погодився з адвокатами батьків, що батьки повинні оцінюватися як особистості, а не на основі тієї групи, до якої вони належать. Проте знання про оточення матері можуть мати значення як довідкова інформація. За інформацією, наданою поліцією, ромська громада була статистично надмірно представлена у справах про викрадення дітей. Це також узгоджувалося з враженням психолога. Це надмірне представництво могло бути пов’язане з тим, що багато членів громади не дотримувалися норвезької моделі правозастосування та врегулювання конфліктів, а також з можливістю приховувати дітей від норвезьклї влади за допомогою сімейних зв’язків за кордоном.
48. Заявниці раніше було важко розірвати зв’язок зі своєю сім’єю та громадою. Коли у вересні 2011 року їй було надано місце в сімейному центрі R, то через кілька тижнів вона повернулася до батьків (див. параграф 6 вище). 1 листопада того ж року вона знову була поміщена в цю саму установу, але знову переїхала до своєї сім’ї у лютому 2012 року, незважаючи на те, що її батько раніше скоював насильство щодо неї (див. параграфи 6 і 8 вище).
49. Одна зі свідків, A.N., вчителька муніципальної ромської ініціативи (див. параграф 31 вище), зробила позитивну оцінку останніх змін, які трапились із заявницею. Тепер її характеризували як винахідливу й зацікавлену навчанням, у неї була своя квартира, і вона нещодавно народила другу дитину. За словами свідка, вона могла б слугувати зразком для інших ромських жінок.
50. Апеляційний суд не заперечував, що у розвитку заявниці відбулись позитивні зміни, але також була наявна інформація, яка свідчить про те, що ці зміни не були стабільними, як стверджували заявниця і А.Н У травні 2013 року заявницю було виселено з квартири після кількох скарг від сусідів на внутрішні суперечки. Вона отримувала пільги на соціальне забезпечення, оскільки не мала інших доходів, щоб підтримувати себе та свою другу дитину, B. Також було повідомлено, що її підготовка до роботи та відвідування школи були дещо нестабільними. Влітку 2013 року була викликана поліція через суперечку між заявницею та її батьком. Невдовзі після народження B у жовтні 2014 року (див. параграф 38 вище) соціальні служби висловили занепокоєння через те, що заявниці загрожувало виселення через затримку квартирної плати. Батько В має, серед іншого, судимість за злочини, пов’язані з наркотиками, і за словами заявниці, він був жорстоким до неї під час вагітності. Враховуючи ці обставини, апеляційний суд вирішив за доцільне припустити, що заявниця може відчувати потребу в допомозі та захисті своєї сім’ї.
51. Якщо заявниця знову потрапить під вплив свого батька, малоймовірно, що вона буде співпрацювати з службою соціального захисту дітей, щоб запобігти викраденню А під час побачення. Під час розслідування щодо її батька через ножову бійку (див. параграф 7 вище), вона повідомила, що її батько хотів взяти на себе опіку над A. Заявниці сказали, що її батько планує вивезти її в іншу країну, вбити і забрати її дитину. Потім вона попросила прилад для сигналізації про домашнє насильство.
52. На думку апеляційного суду, якщо батько заявниці захоче взяти на себе піклування про А, немає сумнівів, що він погрожуватиме або переконуватиме заявницю використати побачення для цих цілей, якщо вважатиме це доцільним. Раніше він виявляв панівну та загрозливу поведінку по відношенню до своєї дочки. Він забрав її зі школи, коли їй було вісім років. Він скоював проти неї фізичне насильство, і він був проти її переїзду. Рішення апеляційного суду від 11 жовтня 2013 року у кримінальній справі проти нього довело, що він не вагався скоювати насильницькі діяння за обтяжуючих обставин, коли вважав, що є загроза інтересам сім’ї. Згідно з рішенням суду, він прийшов до сусідньої подружньої пари, яка нібито була причетна до переїзду заявниці з квартири своїх батьків до сімейного центру (див. параграф 6 вище). Батько стверджував, що ця пара не повинна втручатися у внутрішні справи сім’ї. Суперечка закінчилася тим, що він поранив подружжя ножем і завдав їм небезпечні для життя тілесні ушкодження (див. параграф 7 вище). Він був засуджений за цей злочин до чотирьох з половиною років позбавлення волі (див. параграф 35 вище). Поміж його судимостями є багато інших тяжких злочинів (див., inter alia, параграф 27 вище).
53. Після побачення 24 вересня 2012 року прийомна мати помітила, що за нею стежить машина (див. параграф 12 вище). Вона заявила, що вирішила не їхати прямо додому, а замість того зробила коло, поки її переслідувач не втратив її на одному зі світлофорів. Автомобілем керував молодий чоловік, і пізніше було встановлено, що він був зареєстрований на діда заявниці з материнского боку. Про цей епізод було повідомлено в поліцію, але не було проведено подальше розслідування. Проте той факт, що за прийомною матір’ю після побачення стежили на автомобілі, що належить члену сім’ї заявниці, не може бути випадковим. На думку суду, цей епізод підтвердив ризик викрадення, хоча про це не можна сказати нічого конкретнішого.
54. Той факт, що не було жодних подальших епізодів, які б вказували на те, що хтось намагався знайти дитину або планує її викрасти, на думку апеляційного суду, не зменшило значною мірою ризик викрадення. Так могло статись як через відсутність нагоди, так і через зміну у ставленні. Батько заявниці відбував покарання у в’язниці протягом усього цього періоду, а особи та адреси прийомних батьків не були відомі родині заявниці.
55. Апеляційий суд вважав, що існуватиме також реальна й справжня (reell og aktuell) небезпека викрадення стосовно Y, якщо він матиме побачення. Малоймовірно, що він сам викраде дитину, але він може зазнати тиску, або його можуть ввести в оману, щоб сприяти викраденню, наприклад, шляхом погроз або обману, щоб розкрити інформацію про А, яка могла б допомогти виявити прийомних батьків і їхній дім. Y раніше заявляв, що отримував такі погрози. Він повідомив поліції, що двоюрідний брат заявниці і її молодший брат погрожували вбити його, і що це нібито відбулося 15 грудня 2010 року. Його адвокат написав у листі від 8 листопада 2011 року до Служби соціального захисту дітей, що Y неодноразово отримував погрози вбивства від батька заявниці, брата і двоюрідного брата, коли він попросив провести тест на батьківство. Влітку 2012 року Y повідомив Службі соціального захисту дітей, що він двічі повідомляв про сім’ю заявника в поліцію. Одна з офіційних скарг стосувалася брата заявниці та її двоюрідного брата, котрі, як він повідомив, погрожували застрелити його. Інша скарга стосувалася погроз з боку батька та дядька заявниці. Скарги були відкликані, оскільки сторони дійшли згоди. Він висловив занепокоєння перед Комітетом, що дитина може бути викрадена. Апеляційний суд не надавав вирішальної ваги тому факту, що Y, за його показаннями, більше не мав жодного контакту із заявницею або її сім’єю, і що він більше не поділяв занепокоєння Служби соціального захисту дітей щодо викрадення.
56. Викрадення, очевидно, було б шкідливим для А, яка у такому випадку була б відірвана від турботи прийомних батьків. Психолог, F., дав свідчення перед міським судом, що дитина виявляє ознаки того, що в ранньому віці страждала від занедбаності. Вона була ще уразливою дитиною з проблемами прив’заності. Їй потрібно спокійне життя, додаткова безпека і терапія. Вона, ймовірно, буде ще більше занедбана, якщо її викрадуть.
57. Крім загального припущення, що для дитини добре знати свою культуру та історію, мало що вказувало на те, що побачення будуть корисними, якщо вони відбуватимуся. Спілкування буде досить обмеженим, і, таким чином, можливість для дитини пізнати її історію та культуру ромів у будь-якому випадку буде значно зменшена. Крім того, прийомні батьки заявили, що А виявила сильну реакцію на побачення, які вже відбулися. Вона є дитиною з особливими потребами. За словами прийомних батьків, побачення викликали у неї проблеми зі сном і травленням. Психолог F. побоювався, що, якби побачення відновились, це могло спричинити значне відчуття невпевненості та реакцію проти прийомних батьків, які дозволяють цю небезпеку, особливо тому, що А зазнала значної занедбаності у своїй біологічній родині. Як прийомні батьки, так і Служба соціального захисту дітей все ще вважали, що А страждає від тривоги, пов’язаної з розлукою, яка може посилюватися через побачення. Побачення також можуть бути напруженими для неї. Служба соціального захисту дітей заявила, що повинна розглянути ризик викрадення і зробити побачення під наглядом і поліцейською охороною, незалежно від висновку апеляційого суду. Апеляційний суд мав припустити, що це ще більше погіршить якість побачень.
58. Слід також враховувати наслідки побачень для прийомних батьків. Спілкування з біологічними батьками може створити невпевненість, яка, у свою чергу, може негативно позначитися на умовах у прийомній сім’ї. У цьому контексті слід врахувати інцидент, в якому прийомну матір переслідували на автомобілі. Цей епізод не був розслідуваний, і про нього мало відомо. У будь-якому випадку, це мало бути неприємним досвідом і, ймовірно, створило відчуття страху у прийомних батьків.
59. Ні Конвенція про права дитини 1989 року, ні Конвенція, ні Рамкова конвенція Ради Європи не можуть призвести до будь-якого іншого висновку. Апеляційний суд не тлумачив жодної з цих конвенцій у такий спосіб, що батьки мають безумовне право на побачення, якщо це суперечить інтересам дитини. Відповідно до статті 9 (3) Конвенції про права дитини, право на спілкування може бути реалізоване, за винятком випадків, коли це суперечить найвищим інтересам дитини (див. параграф 69 нижче). Право на сімейне життя також не є безумовним, відповідно до статті 8 (2) Конвенції. Ці винятки повинні розглядатися як вираження загального принципу сімейного права (barneretten) з метою врахування найвищих інтересів дитини, і цей принцип також має застосовуватися при тлумаченні статті 30 Конвенції про права дитини (там же) та відповідних положень Рамкової конвенції Ради Європи (див. параграф 72 нижче). Ці положення також мали дозволяти відмову в побаченнях у таких випадках, як даний, коли на це вказували особливі та переконливі причини.
60. Обов’язок держави захищати своїх громадян також не може призвести до іншого висновку. Ризик викрадення не тільки застосовується у зв’язку з побаченнями. Це також стосувалося можливості сім’ї заявниці розкрити особу та адресу прийомної сім’ї. Якби це сталося, заходи, необхідні для захисту дитини від викрадення, були б настільки масштабними, що стали б нереальними. На думку апеляційного суду, відмова у побаченнях була достатньою для виконання обов’язку держави захистити А від викрадення.
61. На підставі наведеного, апеляцію було залишено без задоволення.
2. Апеляційний комітет Верховного суду
62. Обоє батьків подали касаційні скарги до Верховного суду. Заявниця стверджувала, поміж іншим, що заходи безпеки, пов’язані з побаченнями, не є незвичними, і що побачення відбувались і після «автомобільного інциденту» (див. параграф 12 вище), і при цьому не було зроблено спроб викрадення. У відповідь на це питання органи соціального захисту дітей повідомили, inter alia, що той факт, що кілька побачень відбулось після рішення окружної комісії соціального захисту (див. параграфи 15-19 вище) без спроби викрадення, не міг бути вирішальним. Він стверджував, що ці побачення, які відбувались у присутності поліції, відбулись у той час, коли A ще не почала говорити і мало що розуміла з того, що відбувалось.
63. 7 липня 2015 року Апеляційний комітет Верховного суду (Høyesteretts ankeutvalg) у складі трьох суддів Верховного Суду, відмовив у розгляді касаційної скарги.
64. Комітет зауважив, що під час судового засідання апеляційного суду прийомна мати дитини давала свідчення по телефону, не розголошуючи свою особу заявникам. Це була процедурна помилка. Проте Комітету було зрозуміло, що це не могло мати відношення до суті рішення, і тому немає підстав для передачі касаційної скарги з цього питання на розгляд Верховного суду.
65. Мотивування апеляційного суду явно було достатнім. Щодо оскарження заявниками змісту рішення апеляційного суду, то Комітет визнав, що ні значення рішення, що виходить за рамки поточної справи, ні інші обставини не вказують на те, що справа повинна бути розглянута Верховним Судом. Рішення про відмову у розгляді касаційної скарги було одностайним.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
A. Національне право
66. Статті 92, 102 і 104 Конституції Норвегії від 17 травня 1814 року (Grunnloven), зі змінами від 2014 року, кажуть:
Стаття 92
“Органи державної влади поважають і забезпечують права людини, закріплені в цій Конституції і в договорах, що стосуються прав людини, які є обов’язковими для Норвегії.”
Стаття 102
“Кожен має право на повагу до приватного та сімейного життя, свого житла та спілкування. Обшук приватних будинків не допускається, окрім як у рамках кримінальних справ. Органи державної влади забезпечують захист особистої недоторканності.”
Стаття 104
“Діти мають право на повагу до людської гідності. Вони мають право бути заслуханими у питаннях, які їх стосуються, і їхній думці слід приділяти належну увагу, відповідно до їхнього віку та розвитку.
У діях і рішенннях, що стоуються дітей, вищий інтерес дитини є засадовим міркуванням.
Діти мають право на захист особистої недоторканності. Державні органи створюють умови, які полегшують розвиток дитини, включно із забезпеченням дитини необхідною економічною, соціальною та медичною безпекою, бажано в межах своєї сім’ї.”
67. Відповідні статті Закону про соціальний захист дітей від 17 липня 1992 року (barnevernloven) кажуть:
Стаття 4-1. Врахування вищого інтересу дитини
“При застосуванні положень цієї глави вирішальне значення має надаватись пошуку заходів, які відповідають інтересам дитини. Це включає в себе наголос на важливості надання дитині стабільного та якісного спілкування з дорослими та безперервність у наданні піклування.
...”
Стаття 4-6. Тимчасові накази у невідкладних випадках
“Якщо дитина перебуває без догляду через те, що батьки хворі або з інших причин, служба соціального захисту дітей якомога невідкладніше надає таку допомогу. Такі заходи не можуть тривати проти волі батьків.
Якщо існує ризик того, що дитина зазнає значної шкоди, залишаючись вдома, керівник органу з питань захисту прав дитини або орган прокуратури може негайно видати дозвіл на тимчасову опіку без згоди батьків.
У такому випадку керівник органу з питань захисту прав дитини може також зробити тимчасове розпорядження відповідно до статті 4-19.
Якщо розпорядження було зроблено згідно з другим пунктом, заява про вжиття заходів, зазначених у статті 7-11, надсилається окружному комітету соціального захисту якнайшвидше і не пізніше шести тижнів, але протягом двох тижнів, якщо йдеться про заходи, передбачені статтею 4-24.
Якщо справа не надіслана до окружного комітету з питань соціального захисту у строки, зазначені в четвертому абзаці, то цей наказ скасовується .
...”
Стаття 4-12 Наказ про взяття під опіку
“Наказ про опіку може бути постановлений
(a) якщо є серйозні недоліки в повсякденному догляді, отриманому дитиною, або серйозні недоліки з точки зору особистого спілкування та безпеки, необхідних дитині його чи її віку та розвитку,
(b) якщо батьки не забезпечують, щоб дитина, яка захворіла, є інвалідом або потребувала допомоги, отримувала необхідне лікування та навчання,
(c) якщо з дитиною неналежно поводяться або вона зазнає вдома іншого серйозного жорстокого поводження або
(d) якщо дуже ймовірно, що здоров’я або розвиток дитини можуть зазнати суттєвої шкоди через те, що батьки не можуть взяти на себе належну відповідальність за дитину.
Наказ може бути постановлений за першим пунктом, лише якщо це необхідно, виходячи з поточної ситуації дитини. Отже, такий наказ не може бути постановлений, якщо для дитини можуть бути створені задовільні умови за допомогою заходів допомоги, згідно зі статтею 4-4 або за допомогою заходів, згідно зі статтею 4-10 або статтею 4-11.
Наказ згідно з першим абзацом повинен бути зроблений окружним комітетом соціального захисту, відповідно до положень глави 7.
...”
Стаття 4-19. Право на спілкування. Таємна адреса
“Якщо не передбачено інше, діти і батьки мають право на спілкування одне з одним.
Якщо постановлено наказ про взяття під опіку, окружний комітет соціального захисту визначає ступінь спілкування, але може, заради дитини, також вирішити, що не повинно бути побачень. Окружний комітет соціального захисту може також вирішити, що батьки не мають права знати місцезнаходження дитини.
...
Приватні сторони не можуть вимагати, щоб справу про побачення вирішував окружний комітет з питань соціального захисту, якщо справа розглядалася цим комітетом або судом протягом попередніх дванадцяти місяців.
...”
Стаття 7-2. Склад окружного комітету з питань соціального захисту.
“Кожен окружний комітет з питань соціального захисту складається з
(a) одного чи двох членів, уповноважених діяти в якості суддів,
(b) експертного комітету,
(c) комітету звичайних членів. Міністерство може вирішити, що комітет має бути розділений на підкомітети, що охоплюють різні частини його територіальної юрисдикції.
...”
Стаття 7-5. Склад комітету в індивідуальних справах.
“ В індивідуальних справах окружний комітет соціального захисту складається з голови, одного члена звичайного комітету та одного члена експертної комісії. У разі необхідності у зв’язку зі складністю справи, голова може вирішити, що окрім голови комітет складається з двох членів звичайного комітету та двох членів експертного комісітету.”
68. Перша частина статті 36-4 і останній параграф статті 36-10 Закону про спори від 17 липня 2005 року (tvisteloven) каже:
Стаття 36-4. Склад суду. Експертна комісія
“Районний суд складається з двох судових засідателів, один з яких має бути звичайним судовим засідателем, а інший - експертом. У особливих випадках суд може складатися з двох професійних суддів і трьох судових засідателів, один або два з яких є експертами.
...”
Стаття 36-10. Апеляція
“...
(4) Під час усного апеляційного слухання в апеляційному суді суд засідає у складі двох судових засідателів, один з яких - звичайний суддя, а інший - експерт. В іншому випадку положення цієї глави належною мірою застосовуються до апеляційного слухання.”
B. Міжнародно-правові документи
69. Відповідні положення Конвенції ООН про права дитини, укладеної в Нью-Йорку 20 листопада 1989 року, кажуть:
Стаття 8
“1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.
2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, Держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності.”
Стаття 9
“1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно, і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім зацікавленим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.
3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
...”
Стаття 19
“1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка піклується про дитину.
2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які піклуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв’язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності, для порушення початку судової процедури.”
Стаття 20
“1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою.
2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною.
3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, "кафала" за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажану послідовність у вихованні дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.
...”
Стаття 30
“У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
...”
Стаття 39
“Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров’я, самоповагу і гідність дитини.”
70. Відповідні частини загального коментаря № 11 (2009) Комітету ООН про права дитини (КПД): «Діти корінних народів та їхні права згідно з Конвенцією [про права дитини]» від 12 лютого 2009 року, CRC/C/ВП/11, каже:
“15. Комітет зазначає, що Конвенція містить згадування про дітей як меншин, так корінних народів. Деякі посилання в цьому загальному коментарі можуть бути актуальними для дітей груп меншин, і Комітет може вирішити в майбутньому підготувати загальний коментар, що стосується прав дітей, які належать до меншин.
...
17. Незважаючи на те, що стаття 30 сформульована в негативному плані, вона, однак, визнає існування “права” і вимагає, щоб у ньому “не було відмовлено”. Отже, держава-учасниця зобов’язана забезпечити, щоб існування та здійснення цього права були захищені від відмови у них або їх порушення. Комітет погоджується з Комітетом з прав людини, що потрібні позитивні заходи захисту, але не тільки стосовно дій самої держави-учасниці, через її законодавчі, судові чи адміністративні органи, а також стосовно дій інших осіб всередині держави-учасниці.”
71. Стаття 27 Міжнародного пакту 1966 року про громадянські і політичні права каже:
“У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.”
72. Відповідні положення Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин 1995 року наведено нижче:
Стаття 5
“1. Сторони зобов’язуються створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема, релігію, мову, традиції та культурну спадщину.
2. Без шкоди для заходів, що вживаються згідно з їх загальною політикою інтеграції, Сторони утримуються від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їхньої волі і захищають цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію.
...”
Стаття 10
“1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі.
...”
Стаття 14
“1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини.
...”
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
73. Заявниця скаржилася, що відмова в наданні їй побачень з А порушила її право на повагу до сімейного життя, як це передбачено статтею 8 Конвенції, котра каже:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, що відбуваються за законом, і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.”
74. Уряд оспорив цей аргумент.
A. Прийнятність
75. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Щодо суті
1. Подання сторін
(a) Заявниця
76. Заявниця зазначила, що Верховний суд у своєму рішенні від 23 жовтня 2014 року заявив, що апеляційний суд не повністю вивчив справу, і що він вказав на обставини, що стосуються заявниці та її розвитку. Проте апеляційний суд не здійснив такого розгляду під час повторного слухання справи. Він також відхилив прохання заявниці про призначення психолога як експерта.
77. Влада надала старі справи, в яких згадуються особи з ромського населення, хоча ці люди не мали жодного зв’язку з заявницею або її сім’єю, включно з її батьком. Цей спосіб розгляду справи став расистським і зовсім не відповідав ситуації, яка б пояснювала становище заявниці. Крім того, апеляційний суд говорив про статистично надмірне представництво ромів у справах про викрадення дітей, хоча не було ніякого зв’язку між випадковими кримінальними справами, які були представлені, та заявницею і її сім’єю.
78. Докази не доводили, що існував реальний і справжній ризик викрадення, що становить особливі й переконливі причини для відмови заявниці у побаченнях. Було привернуто увагу до того, що в 2012 році, після “автомобільного інциденту”, між А та її батьками відбулися побачення, і що ніяких проблем не виникло. Не було наведено належних причин, чому такі побачення не могли бути влаштовані пізніше.
79. Заявниця підкреслила позитивні зобов’язання Уряду, передбачені статтею 8. Вона та А мали спільні інтереси - жодного ризику, пов’язаного з ними, не було, а Уряд мав забезпечити, щоб вона та її дочка були в безпеці під час зустрічей одна з одною.
80. Що стосується культурного походження А, було зрозуміло, що дівчинка її віку не може взяти на себе відповідальність за вивчення своєї культури з книг або фотографій.
(b) Уряд
81. Уряд стверджував, що для прийняття рішення про відмову заявниці у побаченнях були наведені належні та достатні підстави. Відмову в побаченнях було ухвалено для того, щоб захистити А, оскільки викрадення нашкодило б її інтересам.
82. Крім того, процес ухвалення рішень був справедливим і передбачав належну повагу до прав заявниці. Заявниця мала правову допомогу та адвоката протягом усього провадження. Вона була повністю вільна надавати докази і давати свідчення. Національні суди провели поглиблене вивчення справи. Здається, що між сторонами не існує розбіжностей щодо порогу, на який орієнтувались національні суди при оцінці того, чи ризик викрадення був достатнім для того, щоб забезпечити обмеження прав заявниці на побачення, і чи був це «реальний і справжній» ризик. Щодо питання про те, чи існував реальний і справжній ризик у справі, то це було питанням факту. Відповідно до «доктрини четвертої інстанції», оцінювати докази повинні перш за все національні суди.
83. Ризик викрадення у цій справі оцінювався загалом п’ять разів Комітетом, міським судом, Верховним судом і апеляційним судом. Враховуючи те, як національні суди скотристались безпосереднім спілкуванням з відповідними особами, Уряд запропонував Суду приєднатися до оцінок фактів, зроблених апеляційним судом. Апеляційний суд розглянув питання щодо заявниці та Y окремо. Інформація про інших членів ромської громади була актуальною, але не вирішальною.
84. Вирішуючи, що становило найвищий інтерес А, Суд повинен мати на увазі наслідки її викрадення. Уряд був зобов’язаний захищати А від викрадення. Було зроблено посилання на статтю 3 Конвенції та статті 19 та 20 Конвенції про права дитини. Крім того, А була уразливою і потребувала спокійного та стабільного оточення. У цьому питанні було зроблено посилання на статтю 39 Конвенції про права дитини. Крім того, минуло багато часу після того, як заявниці було відмовлено у побаченнях. Більше того, дозвіл на побачення міг вплинути на здатність прийомних батьків піклуватись про А, а також на їхню власну безпеку. Нарешті, заявниця може подати клопотання про перегляд питання про побачення у майбутньому.
85. Що стосується піклування про В з боку заявниці, то це не змінило оцінку ситуації щодо А. У зв’язку з позитивними зобов’язаннями, Уряд мало що міг зробити, щоб забезпечити спілкування між заявницею і А, як було зазначено апеляційним судом. Міжнародний захист етнічних меншин не міг змінити оцінку згідно зі статтею 8 Конвенції, оскільки саме інтереси дитини мали першочергове значення. Уряд стверджував, що прийомні батьки А розповідали їй про її історію і про її етнічне походження та про те, що служби соціального захисту дітей пропонували передати книги та фотографії від заявниці, але вона не відповіла на цю пропозицію.
2. Оцінка Суду
86. Уряд не заперечував, що відмова заявниці у побаченнях з А становила «втручання» у її право на повагу до її сімейного життя, відповідно до статті 8 Конвенції. Заявниця також не заперечувала, що оскаржуваний захід відбувався «відповідно до закону» і був вжитий з метою забезпечення «прав і свобод» А і їхнього «здоров’я або моралі», згідно з другою частиною цього положення.
87. На підставі наданих матеріалів Суд, не знаходить причин для інакшого висновку, і, відповідно, розглядатиме, чи було оскаржуване втручання «необхідне в демократичному суспільстві».
(a) Загальні принципи
88. Суд нагадує, що, визначаючи, чи була оскаржувана міра "необхідною в демократичному суспільстві", він розглядатиме, чи в світлі справи в цілому наведені підстави для обґрунтування цього заходу є відповідними і достатніми, з точки зору статті 8 § 2 (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Paradiso і Campanelli проти Італії [ВП], № 25358/12, § 179, 24 січня 2017). Головна мета статті 8 полягає у захисті особи від свавільних дій з боку державних органів (див. наприклад, Wagner і J.M.W.L. проти Люксембургу, № 76240/01, § 118, 28 червня 2007).
89. Відповідно до усталеної практики Суду, поняття необхідності означає, що втручання має відповідати нагальній соціальній потребі і, зокрема, має бути пропорційним переслідуваній законній меті, враховуючи наявність справедливого балансу, який має бути досягнутий між відповідними конкуруючими інтересами. Вирішуючи, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд бере до уваги, що державним органам влади надається можливість розсуду, і їхнє рішення залишається предметом перегляду Судом на відповідність вимогам Конвенції (див. Paradiso і Campanelli, цитовано вище, § 180).
90. Межі можливості розсуду, які мають бути надані уповноваженим державним органам, будуть змінюватися з урахуванням характеру питань та серйозності задіяних інтересів, таких як, з одного боку, важливість захисту дитини в ситуації, яка оцінюється як серйозна загроза його або її здоров’ю або розвитку, а з іншого боку, мета, що полягає у возз’єднанні сім’ї, як тільки обставини дозволятимуть це. Якщо сплине значний період часу з моменту, коли дитина початково була віддана під державну опіку, інтерес дитини не змінювати ще раз свої фактичні сімейні обставини може переважити інтерес батьків, який полягає у возз’єднанні їхньої сім’ї. Таким чином, Суд визнає, що органи влади користуються широкою можливістю розсуду для оцінки необхідності взяти дитину під опіку. Проте вимагається суворіша перевірка стосовно будь-яких подальших обмежень, таких як обмеження, що встановлюються органами влади щодо батьківських прав на спілкування, та будь-яких правових гарантій, спрямованих на забезпечення ефективного захисту права батьків і дітей на повагу до їхнього сімейного життя. Такі наступні обмеження тягнуть за собою небезпеку того, що сімейні відносини між батьками та маленькою дитиною фактично згортаються (див. K. і T. проти Фінляндії [ВП], № 25702/94, § 155, ECHR 2001‑VII).
91. Там, де задіяні діти, необхідно враховувати їхній найвищий інтерес. Суд нагадує, що існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найвищі інтереси мають першорядне значення (див. поміж іншими рішеннями, Neulinger і Shuruk, цитовано вище, § 135). Дійсно, Суд наголосив, що у справах, пов’язаних з опікою над дітьми та обмеженням спілкування, інтереси дитини повинні переважати над усіма іншими міркуваннями (див. Jovanovic проти Швеції, № 10592/12, § 77, 22 жовтня 2015, і Gnahoré, № 40031/98, § 59, ECHR 2000 IX).
92. З одного боку, найвищі інтереси дитини визначають, що зв’язки дитини з сім’єю повинні зберігатися, за винятком випадків, коли родина виявилася особливо непридатною. З іншого боку, в інтересах дитини очевидно також, щоб забезпечити її розвиток в здоровому оточенні, і батьки не можуть мати право, згідно зі статтею 8 Конвенції, вживати таких заходів, які завдають шкоди здоров’ю та розвитку дитини (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Neulinger і Shuruk, цитовано вище, § 136).
93. Згідно з практикою Суду, заходи, які повністю позбавляють заявника його сімейного життя з дитиною і несумісні з метою їх возз’єднання, повинні "застосовуватися лише у виняткових обставинах і можуть бути виправданими, лише якщо вони були мотивовані вимогами, що стосуються найвищих інтересів дитини” (див. наприклад, Johansen, цитовано вище, § 78, і Aune проти Норвегії, № 52502/07, § 66, 28 жовтня 2010). Слід також нагадати, що у справі Gnahoré проти Франції (цитовано вище, § 59; див. також Görgülü проти Німеччини, № 74969/01, § 48, 26 лютого 2004), Суд постановив:
“...зрозуміло, що в інтересах дитини однаково важливо підтримувати зв’язки з сім’єю, за винятком випадків, коли родина виявилася особливо непридатною, оскільки розрив цих зв’язків означає відривання дитини від її коріння. Звідси випливає, що інтерес дитини обумовлює, що сімейні зв’язки можуть бути розірвані тільки за дуже виняткових обставин, і що необхідно зробити все для збереження особистих відносин і, якщо і коли це необхідно, «відновити» сім’ю.”
94. Що стосується процесу ухвалення рішень, то слід визначити, чи, враховуючи особливі обставини справи і особливо серйозність ухвалених рішень, батьки були достатньо залучені до процесу ухвалення рішень, що розглядаються в цілому, аби забезпечити необхідний захист своїх інтересів і повною мірою викласти свою справу. Таким чином, Суд зобов’язаний з’ясувати, чи провели національні суди поглиблене вивчення всієї сімейної ситуації та цілого ряду чинників, зокрема фактологічного, емоційного, психологічного, матеріального та медичного характеру, і здійснити збалансовану і розумну оцінку відповідних інтересів кожної особи, неухильно турбуючись щодо визначення того, що буде найкращим рішенням для дитини. На практиці в цьому відношенні існує певний ступінь збігу з необхідністю належних і достатніх підстав для обґрунтування заходів щодо опіки над дитиною (див., inter alia, Y.C., цитовано вище, § 138).
95. Визначаючи, чи були підстави для оскаржуваних заходів належними та достатніми з точки зору другої частини статті 8 Конвенції, Суд враховує той факт, що уявлення про доцільність втручання органів державної влади у піклування про дітей залежить від таких факторів, як традиції, пов’язані з роллю сім’ї та втручання держави у справи сім’ї, та наявність ресурсів для громадських заходів у цій конкретній сфері. Проте розгляд того, що є в інтересах дитини, є в кожному випадку надзвичайно важливим. Крім того, слід мати на увазі, що національні органи влади безпосередньо спілкуються з усіма зацікавленими особами, часто вже на стадії, коли передбачаються заходи опіки, або відразу після їх вжиття. З цих міркувань випливає, що завдання Суду полягає не в тому, щоб заступати собою державні органи, коли вони виконують свої обов’язки з регулювання опіки над дітьми та прав батьків, чиї діти були взяті на опіку місцевих органів влади, а скоріше у тому, щоб переглядати відповідно до Конвенції рішення, ухвалені цими органами при здійсненні ними своїх повноважень зі здійснення оцінки (див. наприклад, K. і T. проти Фінляндії, цитовано вище, § 154).
(b) Застосування цих принципів у даній справі
96. Первинним питанням у цій справі є те, чи стверджувана загроза викрадення та її наслідки для побачень виправдовувала рішення органів влади про відмову заявниці у спілкуванні з її дочкою, незважаючи на потенційні негативні довгострокові наслідки для відносин між дитиною та матір’ю, якщо не буде жодного спілкування.
97. На підставі оцінки доказів, зробленої національними судами, і від яких Суд не вбачає підстав відступати, існували ознаки того, що був реальний ризик викрадення, який походив переважно від батька заявниці, але не виключно від нього. Наприклад, батько заявниці завдав ножових ударів сусідньому подружжю, переконавшись, що вони допомогли заявниці вивезти дитину з їхнього дому (див. параграф 7 вище); заявниці сказали, що її батько планував вивезти її до іншої країни, вбити її і забрати її дитину (див. параграф 51 вище); батько А отримав погрози вбивства, коли намагався довести своє батьківство (див. параграф 55 вище); і один з членів сім’ї слідкував за одним із прийомних батьків, можливо, з наміром встановити місцезнаходження А (див. параграф 12 вище). Суд не має підстав вважати, що національні суди помилилися у оцінці ризику викрадення та визнали його "реальним ризиком" відповідно до національної судової практики (див. наприклад, параграфи 19 (Комісія), 34 і 36 (Верховний суд), і 46-47 (апеляційний суд) вище).
98. Суд також погоджується з оцінкою національних органів влади про те, що наслідки викрадення згубно вплинуть на розвиток А, оскільки вона знову може зазнати занедбаності (див. параграф 56 вище). У зв’язку з цим він нагадує, що національні органи влади мали переваги безпосереднього спілкування з усіма зацікавленими особами (див. параграф 95 вище).
99. Стосовно провадження Суд зазначає, що після того, як в грудні 2012 року Комітет постановив наказ про взяття під опіку (див. параграф 15 вище), справу один раз розглядав міський суд (див. параграфи 21-25 вище), двічі апеляційний суд (див. параграфи 26-30 і 39-59 вище) і один раз у повному обсязі Верховний суд (див. параграфи 31-37 вище). Окрім того, Апеляційний Комітет Верховного Суду у липні 2015 року здійснив перегляд, коли розглядав питання про допущення касаційної скарги до розгляду (див. параграфи 62-65 вище). Апеляційний суд засідав у складі трьох професійних суддів, судового засідателя і психолога (див. зокрема, параграф 41 вище). Таким чином, не можна говорити про відсутність експертних висновків. Ніщо не вказує на те, що Верховний суд помилково вирішив, що призначення свідка-експерта, відповідно до клопотання заявниці, не є належним способом пролити світло на здатність і бажання заявниці захистити А від інших осіб у сім’ї (див. параграф 39 вище). Заявниці, яка отримала правову допомогу, було дозволено подавати докази та давати показання у міському суді, а також у обох випадках у апеляційому суді (див. параграфи 22, 26 і 41 вище). Беручи все це до уваги, Суд вважає, що внутрішній процес ухвалення рішень був всеосяжним, і що заявниця була достатньо залучена до нього, оскільки їй було забезпечено необхідний захист її інтересів, і вона могла повною мірою представити свою справу (див. параграф 94 вище).
100. Суд також зауважує, що національні суди не тільки оцінювали становище заявниці і А. на момент, коли А. було взято на опіку, але й слідкували за наступними подіями. Таким чином, апеляційний суд у своєму рішенні від 29 квітня 2015 року здійснив глибоку оцінку останніх подій та становища заявниці на той час, включно з її батьком, який відбував покарання протягом усього періоду (див. зокрема, параграфи 50-54 вище). По суті, він дійшов висновку, що, хоч і є позитивні ознаки, проте існує також ряд факторів, що вказують на протилежне (див. зокрема, параграф 50 вище). У процесі ухвалення рішень було враховано багато різних аспектів, а не лише ступінь ризику викрадення (див. параграфи 50-55 вище), а також наслідки, якби трапилось викрадення, ознаки того, що A потерпала від занедбаності, її уразливість і потреби (див. параграф 56 вище), її інтерес бути ознайомленою з ромською історією і культурою (див. параграф 57 вище), а також наслідки, які може мати спілкування для прийомних батьків і становища у прийомній родині (див. параграф 58 вище). На думку Суду, немає жодних підстав для сумнівів у тому, що національні органи провели достатньо глибоке вивчення справи, або у тому, що рішення було ухвалене на основі того, що вважалося найвищим інтересом А.
101. Залишається розглянути питання, чи ґрунтувалось рішення апеляційного суду на тлумаченні і застосуванні поняття “найвищі інтереси дитини”, сумісних з практикою Суду (див. параграфи 91-92 вище), беручи до уваги керівний принцип, відповідно до якого постанова про опіку має вважатись тимчасовим заходом, який має бути припинений, як тільки обставини дозволятимуть це (див. параграф 90 вище), і котрий, до того ж, супроводжується позитивним зобов’занням вжити заходів, спрямованих на возз’єднання сім’ї, як тільки це буде можливо зробити (див. поміж іншими рішеннями, K. і T. проти Фінляндії, цитовано вище, § 178).
102. Суд приймає до уваги мотивування апеляційного суду, що ризик викрадення стосується не тільки моменту, коли відбуватимуться побачення, але й небезпеки того, що особа і адреса прийомної сім’ї стануть відомими сім’ї заявниці (див. параграф 60 вище). Хоча Суд погоджується, що організація таких побачень може бути складною, і що будь-яке число побачень потенційно може спричинити, що інформація про те, де живе А, буде встановлена, він також підкреслює, що ніколи не передбачалося влаштовувати більше чотирьох побачень на рік, і цей фактор мав зменшити ризик виявлення місцезнаходження А та труднощі влади.
103. Більше того, у оскаржуваному рішенні згадувалася небезпека того, що сімейні відносини між заявницею та А були фактично обмежені (див. параграф 90 вище). У своєму рішенні апеляційний суд прямо не згадував, що заявниця і А не бачилися одна з одною протягом трьох років - після кількох побачень, які відбулися після "автомобільного інциденту" (див. параграф 12 вище). До того ж, рішення апеляційного суду не зосереджувалось на возз’єднанні A і заявниці (див. параграф 93 вище) або на підготовці до подібного возз’єднання, а радше на захисті A від потенційного викрадення і його наслідках. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд вважає, що існує ризик того, що А може повністю втратити контакт з матір’ю. Відповідно до практики Суду, необхідно розглянути також довгострокові наслідки, які може мати постійне відділення дитини від її біологічної матері (див., mutatis mutandis, Görgülü проти Німеччини, № 74969/01, § 46, 26 лютого 2004). Тим більше, що відділення А від її матері також може призвести до відчуження А від її ромської ідентичності.
104. У підсумку, хоча Суд погоджується з тим, що рішення національних органів влади були ухвалені з огляду на те, що вони вважали найвищими інтересами дитини, і бере до уваги, що уявлення про доцільність втручання державних органів у опіку над дітьми відрізняються залежно від Договірної Держави (див. параграф 95 вище), Суд постановляє, що в даному випадку потенційні негативні довгострокові наслідки для А. від втрати контакту з матір’ю, та позитивний обов’язок вживати заходів для полегшення якнайшвидшого возз’єднання сім’ї не були достатньо враховані і врівноважені.
105. З огляду на наведене вище, Суд робить висновок, що було порушення статті 8 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
106. Відповідно до статті 41 Конвенції:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
107. Заявниця просила, щоб Суд призначив їй відшкодування моральної шкоди на власний розсуд.
108. Уряд залишив питання про відшкодування моральної шкоди і його обсяг на розсуд Суду.
109. Суд вважає, що заявниця мала зазнати моральної шкоди через відчай, зважаючи на вищезазначене порушення. Суд присуджує заявниці 25 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
B. Пеня
110. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє
(a) що держава-відповідач має сплатити заявниці протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступну суму, конвертовану у норвезькі крони (NOK) за курсом, чинним на момент розрахунку:
25 000 EUR (двадцять п’ять тисяч євро) на відшкодування моральної шкоди, а також будь-які податки, які у зв’язку з цим мають бути сплачені;
(b) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
Складено англійською мовою і письмово повідомлено 6 вересня 2018 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Мілан БлашкоАнгеліка Нусбергер
заступник секретаряГолова
Full & Egal Universal Law Academy