© WTS Consulting LLC. Переклад опублікований за посиланням Дозвіл на перевидання цього перекладу наданий виключно з метою включення його в базу даних HUDOC.
© WTS Consulting LLC. Translation already published by link . Permission to re-publish this translation has been granted for the sole purpose of its inclusion in the Court’s database HUDOC.
ПЕРША СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЙОХАННЕССОН ТА ІНШІ ПРОТИ ІСЛАНДІЇ»
(Заява № 22007/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
18 Травня 2017 року
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до § 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Йоханнессон та інші проти Ісландії»,
Європейський суд з прав людини (Перша секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:
Лінос-Александре Сіціліанос, Голова,
Крістіна Пардалос,
Алеш Пейчал,
Армен Харутюнян,
Тім Ейке,
Йован Ільєвскі, судді,
Одні Мйоль Арнардоттір, тимчасовий суддя,
і Рената Дегенер, Заступник секретаря секції,
Після обговорення за зачиненими дверима 25 квітня 2017 року,
Виносить наступне рішення, яке було ухвалено того ж дня.
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 22007/11 - {"appno":["23620/05"]}), яку 21 березня 2011 року подали проти Республіки Ісландії до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – «Конвенція») два громадяни Ісландії: пан Джон Асгеір Йоханессон, пан Трігві Джонсон та компанія з обмеженою відповідальністю «Fjárfestingafélagið Gaumur», яка знаходиться в Ісландії (далі – «Заявники»).
2. Заявників представляли пан Гестур Джонсон, пан Джейкоб Р. Мьоллер та пані Крістін Едвальд, адвокати, практикуючі в місті Рейк`явік. Уряд Ісландії (далі – «Уряд») був представлений його Уповноваженою особою - пані Рагнхілдур Хйалтадоттір, постійним секретарем Міністерства внутрішніх справ.
3. Заявники скаржилися на те, що вони, в порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції були засуджені двічі за одне й те саме правопорушення шляхом здійснення податкових донарахувань і подальшого кримінального процесу за вчинення податкових правопорушень за обтяжуючих обставин, оскільки два провадження були засновані на ідентичних фактах.
4. 3 червня 2013 року Уряд було повідомлено про заяву. Уряд, а також спільно перший і другий заявники представили письмові зауваження щодо прийнятності та суті заяв. Третій заявник не надав письмових зауважень.
5. Пан Роберт Спано, суддя, обраний від Ісландії, був відведений від участі у справі (Правило 28 Регламенту Суду). Відповідно, пані Одні Мйоль Арнардотір була призначена для участі у справі в якості тимчасового судді (§ 4 статті 26 Конвенції та § 1 Правила 29 Регламенту).
6. У листі від 8 вересня 2015 року надісланому рекомендованим порядком, Суд вимагав від третього заявника до 22 вересня 2015 року повідомити Суд, чи бажає він представити свою заяву в Суді. Увага заявника зверталася на пп. (а) § 1 статті 37 Конвенції, який передбачає, що Суд може прийняти рішення про вилучення заяви зі списку справ, якщо обставини ведуть до висновку, що заявник не має наміру представити свою заяву. Заявник отримав цей лист 16 вересня 2015 року. Проте, жодної відповіді отримано не було.
7. 6 січня 2017 року перший і другий заявники надали Суду додаткову інформацію. Суд прийняв рішення відповідно до § 1 Правила 38 Регламенту Суду включити інформацію до матеріалів справи для розгляду в Суді. Копія була направлена Уряду, якому було доручено представити свої зауваження. 1 березня 2017 року Уряд представив свої зауваження.
8. Крім того, 6 січня 2017 року заявники просили провести усне слухання у справі. Суд вирішив не проводити слухання.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Перший заявник, пан Йон Асгейр Йоханнессон, народився у 1968 році і проживає в Лондоні. Другий заявник, пан Тріггві Йонсон, народився в 1955 році та проживає в Рейк`явіку. На момент подачі заяви, третім заявником було компанія з обмеженою відповідальністю «Fjárfestingafélagið Gaumur», зареєстрована в Ісландії.
А. Податкове провадження
10. 17 листопада 2003 року Управління податкових розслідувань (Skattrannsóknarstjóri ríkisins) розпочало перевірку податкових декларацій та бухгалтерії заявників. Розслідування щодо першого заявника було завершено протоколом від 27 жовтня 2004 року. На підставі згаданого протоколу Управління внутрішніх доходів (Ríkisskattstjóri), Постановою від 30 грудня 2004 року було встановлено, що перший заявник не задекларував значну суму, яку він отримав в серпні 1998 року. Таким чином, Управління переглянуло суму, задекларовану в якості доходу з капіталу в податковій декларації за 1999 рік в сторону збільшення, і у подальшому зробило перерахунок його податків та нарахувало 25% податкових донарахувань. Також, Постановою від 30 грудня 2005 року було встановлено, що він не задекларував значні платежі, отримані в період з 1999 по 2002 роки, компенсації за використання власного автомобіля в службових цілях за 2000 по 2002 роки, додаткові компенсації (плата за страхування життя) і прибуток від продажу акцій компанії Баугур Груп (Baugur Group). Управління зробило перерахунок його податків за період з 1999 по 2002 роки і здійснило 25% податкових донарахувань.
11. Розслідування щодо другого заявника було завершено протоколом від 24 листопада 2005. На підставі протоколу та Постанови від 29 грудня 2005 року, Управління внутрішніх доходів виявило, зокрема, що він не задекларував значні платежі, отримані з 1999 по 2002 роки. Було також встановлено, що компанія Баугур Груп (Baugur Group) заплатила за страхування його життя в період з 1999 по 2002 роки, і що він не задекларував ці суми в якості оподатковуваних компенсацій. Управління зробило перерахунок його податків за зазначені роки і здійснило 25% податкових донарахувань.
12. Розслідування щодо третього заявника було завершено протоколом від 29 липня 2004 року. На підставі протоколу та Постанови від 30 грудня 2004 року, Управління внутрішніх доходів зробило перерахунок податків третього заявника за період з 1998 по 2002 роки. Зокрема, було встановлено, що третій заявник не підрахував та не задекларував компенсації за використання власного автомобіля в службових цілях та компенсації за житло, якими користуються перший заявник та інші співробітники, крім того не були утримані державні збори за ці виплати і відповідно - не сплачені державну казну. Крім того, Управління вважало, що доходи і витрати від продажу акцій компанії Baugur Group не були задекларовані правильно і що сума витрат за період з 2000 по 2002 роки була задекларована у більшому розмірі, ніж повинна була б бути. Отже, було зроблено перерахунок податків третього заявника за період з 1998 по 2002 роки, здійснено 25% податкових донарахувань і ще 10% донарахувань за його нездатність утримувати податки з прибутку і оплатити їх в державну казну.
13. Після апеляції заявників, Рада внутрішніх доходів (Yfirskattanefnd), в своїх рішеннях від 29 серпня 2007 року (щодо другого заявника) та 26 вересня 2007 року (щодо першого та третього заявників), підтвердила здійснення більшості податкових донарахувань.
14. Заявники не прагнули звертатися до суду для перегляду цих рішень, які, як наслідок, набули законної сили через шість місяців, в лютому і березні 2008 року відповідно, коли сплив термін оскарження.
Б. Кримінальне провадження
15. 12 листопада 2004 року директор Управління податкових розслідувань повідомив про це Національного комісара поліції (Ríkislögreglustjóri) і його підрозділ з розслідування і судового переслідування економічних і екологічних злочинів, та направив до поліції свої протоколи, що стосуються заявників та документи, зібрані в ході розслідування. У серпні 2006 року заявники та інші свідки були допитані поліцією вперше. За даними відповідача у справі - Уряду, заявників було одночасно повідомлено про їх статус підозрюваних в кримінальному розслідуванні.
18 грудня 2008 року Національний комісар поліції пред`явив заявникам обвинувачення у податкових правопорушеннях за обтяжуючих обставин. Перший заявник був звинувачений в тому, що він не задекларував дохід в своїх податкових деклараціях за період 1999 по 2003 роки. Таке звинувачення щодо недекларування значних платежів, отриманих з 1998 року по 2002 роки включало компенсації за використання власного автомобіля в службових цілях за період з 2000 по 2002 роки, додаткові компенсації (платежі за страхування життя) і прибуток від продажу акцій компанії Баугур Груп (Baugur Group). Другий заявник був звинувачений у тому, що він не задекларував дохід у своїй податковій декларації за період з 1999 по 2003 роки, а саме - значні платежі, які він отримав з 1998 по 2002 роки, а також платежі компанії Баугур Груп (Baugur Group) за страхування його життя. Третьому заявникові і його представнику KJ, були пред’явлені звинувачення у тому, що з 1999 по 2002 роки він не задекларував заробітні плати та компенсації за використання власного автомобіля в службових цілях, якими користувались перший заявник та інші співробітники, з яких він неутримав державні збори і несплатив їх в державну казну, а також за те, що внаслідок недбалості були неправильно задекларовані прибутки і втрати від продажу акцій компанії Баугур Груп (Baugur Group), а витрати і втрати були задекларовані у значно більшому розмірі ніж повинні були б бути.
16. У постанові від 1 червня 2010 року Окружний суд міста Рейк`явік (Héraðsdómur Reykjavíkur) встановив, що злочини, за якими заявникам особисто пред`явили обвинувачення, були засновані на тих же фактах, що й в згаданих вище рішеннях податкових органів. Далі було встановлено, що провадження, що стосувалося нарахувань, включало визначення «кримінального обвинувачення» за змістом статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції. Спираючись головним чином на це положення і рішення Суду у справі «Сергій Золотухін проти Росії» ([ВП], №. 14939/03, ЄСПЛ 2009), Окружний суд відхилив частину обвинувального акту на тій підставі, що вона стосувалася злочинів, за які заявники вже були засуджені і покарані рішеннями Управління внутрішніх доходів від 30 грудня 2004 року та 29 грудня 2005 року, підтримані Радою внутрішніх доходів в своїх рішеннях від 29 серпня і 26 вересня 2007 року.
17. Національний комісар поліції подав апеляцію до Верховного суду (Hæstiréttur Íslands), який, своєю ухвалою від 22 вересня 2010 року, скасував постанову Окружного суду і наказав розглянути справу по суті. Він посилався на розділ 2 Закону про Європейську конвенцію про права людини (Lög um mannréttindasáttmála Evrópu, № 62/1994), в якому законодавчий орган підтвердив обґрунтованість принципу дуалізму національного і міжнародного права щодо рішення установ, створених відповідно до Конвенції. В ньому зазначається, що суди при тлумаченні Конвенції повинні орієнтуватися на рішення Європейського суду, але принцип дуалізму вимагає, що законодавчим органом повинні бути зроблені необхідні поправки до національного законодавства щодо зобов’язань держави за Конвенцією.
У національному законодавстві, передбаченому існуючою системою, податкові правопорушення можуть розглядатися в двох окремих провадженнях, в одному з яких приймається рішення про донарахування, а в іншому - про кримінальне покарання, навіть в тих випадках, коли провадження були засновані на однакових або по суті однакових фактах.
На думку Верховного Суду, практика Європейського суду не є зрозумілою з цього питання, а отже, існує невизначеність щодо обсягу та змісту статті 4 Протоколу № 7.
У світлі цього, Верховний суд встановив, що національні суди не могли вирішувати, що застосування існуючої системи податкових донарахувань і подальшого кримінального провадження порушують Конвенцію.
18. Ухвалою від 9 грудня 2011 року Окружний суд встановив, що перший і другий заявники діяли з грубою недбалістю, яка була достатньою для кримінальної відповідальності на підставі відповідних положень податкового законодавства, а також всі три заявники були засуджені за деякими обвинуваченнями, висунутими проти них. Проте, Окружний суд, посилаючись на надмірну тривалість судового розгляду і на те, що податкові органи здійснили 25% податкових донарахувань заявникам, вирішив призупинити на один рік визначення суми штрафу.
19. Перший та другий заявники, а також KJ та прокурор, оскаржили рішення Окружного суду. Від імені третього заявника не було подано жодної апеляційної скарги.
20. 7 лютого 2013 року Верховний суд залишив вироки щодо першого і другого заявників в більшій частині без змін. Крім того, Верховний суд визнав першого заявника винним в двох обвинуваченнях, за якими він був виправданий Окружним судом. Він скасував вироки, виконання яких було призупинено (три місяці позбавлення волі щодо першого заявника і дванадцять місяців позбавлення волі щодо другого заявника призупинені на два роки ухвалою Верховного Суду від 5 червня 2008 року) та включив їх до вироку в теперішній справі. Перший заявник був засуджений до позбавлення волі на дванадцять місяців, вироком, виконання якого було призупинено на два роки, і виплати штрафу в розмірі 62,000,000 ісландських крон (ISK, що відповідає приблизно 360000 євро (EUR) за обмінним курсом, що діяв в лютому 2013 року). Другий заявник був засуджений до позбавлення волі строком на вісімнадцять місяців, вироком, виконання якого було призупинено на два роки, і виплати штрафу в розмірі 32,000,000 ісландських крон (близько 186,000 євро). При визначенні тюремного ув’язнення щодо заявників, Верховний суд прийняв до уваги надмірну тривалість судового розгляду, зазначивши, що затримка була не з вини заявників, і тому вирішив, що виконання вироку повинне бути призупинене. При встановленні штрафу, який заявники повинні були сплатити, суд взяв до уваги податкові донарахування, здійснені без будь-яких розрахунків, і надмірну тривалість судового розгляду.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
21. У розділі 108 Закону «Про податок на дохід» (Lög um tekjuskatt, № 90/2003) зазначено наступне:
«Якщо особа, яка зобов’язана подати податкову декларацію, не робить цього протягом встановленого терміну, Директору управління внутрішніх доходів дозволяється додатково нараховувати 15% до його бази оподаткування. Директору управління внутрішніх доходів необхідно враховувати розмір утриманих податків. Директор управління внутрішніх доходів встановлює додаткові правила з цього питання. Якщо інформація про податок, на якому буде базуватися стягнення, була зазначена після закінчення крайнього терміну подачі, але до того, як місцевий податковий комісар завершив здійснення податкових нарахувань, то можуть бути застосовані лише 0,5% донарахувань до бази оподаткування за кожен день, на який було затримано подання податкової декларації після зазначеного кінцевого терміну, проте загальна сума не може бути більше 10%.
Якщо податкова декларація дефектна, як зазначено в статті 96, або конкретні дані неправильно задекларовані, Директор управління внутрішніх доходів може додатково нарахувати 25% до оціночних або неправильно задекларованих податкових баз. Якщо податковий орган виправляє помилку або врегульовує конкретні пункти в податковій декларації до здійснення податкових нарахувань, то донарахування, зроблене директором Управління внутрішніх доходів, не може перевищувати 15%.
Додаткові нарахування, відповідно до цієї статті, повинні бути скасовані, якщо податковий агент зможе довести, що він не винний в недоліках податкової декларації, або в неподанні такої декларації, та що форс-мажорні обставини унеможливили подання податкової декларації на той час, і також якщо він виправить помилки в податковій декларації або конкретні дані в ній. Скарги до Управління внутрішніх доходів і Ради внутрішніх доходів подаються відповідно до положень статті 99 Закону, а також положень Закону № 30/1992 про Раду внутрішніх доходів».
22. У розділі 109 Закону «Про податок на дохід» зазначено:
«Якщо платник податку, навмисне або з грубої недбалості, робить помилкові або ті, що вводять в оману, твердження про щось, що має значення в зв’язку з його податком на дохід, така особа повинна сплатити штраф в розмірі десятикратної суми податку з бази оподаткування, від якого він ухилився, і не меншому ніж подвійна сума податку. Податок з донарахування у відповідності до статті 108, вираховується зі штрафу. Пункт 1 статті 262 Кримінально-виконавчого кодексу застосовується до основних порушень цього положення.
Якщо платник податку, навмисне або з грубої недбалості нехтує поданням податкової декларації, таке порушення передбачає штраф, який ніколи не буде нижче, ніж подвійна сума податку з податкової бази, якої не вистачало, а в разі якщо оцінка податку виявилася занадто низькою, коли податки були повторно нараховані відповідно до пункту 2 статті 96 цього Закону, в цьому випадку податок на додаткове нарахування вираховується від суми штрафу відповідно до статті 108. Пункт 1 статті 262 Кримінально-виконавчого кодексу застосовується до основних порушень цього положення.
Якщо платник податку надає неправдиву інформацію або таку, що вводить в оману щодо будь-яких аспектів, що стосуються його податкової декларації, то така особа може бути змушена заплатити штраф, навіть якщо ця інформація не може впливати на його податкові зобов’язання або податкові платежі.
Якщо порушення пункту 1 або пункту 2 цього положення будуть виявлені тоді, коли ліквідується нерухоме майно померлої особи, то за це майно потрібно буде заплатити штраф у чотирьохкратному розмірі суми податку з податкової бази, від якого особа ухилилась, в сумі не менш ніж півтора розміри суму податку. Податок з донарахування відповідно до статті 108, вираховується зі штрафу. В умовах, зазначених в пункті 3, на майно може бути накладено штраф.
Будь-яка особа, яка навмисно або через грубу недбалість надає податковим органам неправдиву інформацію чи документацію щодо податкових декларацій інших осіб, або таку, що вводить в оману, або подає до податкових органів неправдиву податкову декларацію або таку, що вводить в оману, така особа підлягає покаранню, як зазначено в пункті 1 цієї статті.
Якщо особа, свідомо або через грубу недбалість, знехтувала своїми обов’язками відповідно до положень статей 90, 92 або 94, вона повинна заплатити штраф або буде засуджена до позбавлення волі на строк до 2-х років.
Спроба порушення та співучасть в порушенні цього Закону карається відповідно до положень глави III Кримінально-виконавчого кодексу і підлягає максимальному штрафу, зазначеному в інших положеннях цієї статті.
На юридичну особу може бути накладено штраф за порушення цього Закону, незалежно від того, чи може порушення бути пов’язане з кримінальним діянням посадової особи або працівника юридичної особи. Якщо її посадова або працівник є винним у порушенні цього Закону, на юридичну особу може бути накладено штраф з вилученням її діючої ліцензії в додаток до застосованого до неї покарання, за умови, що порушення було вчинене на користь юридичної особи і вона отримала прибуток від порушення».
23. У розділі 110 Закону «Про податок на дохід» зазначено наступне:
«Правила Державної Ради внутрішніх доходів щодо штрафів відповідно до статті 109, якщо справа не відноситься до розслідування та судового процесу відповідно до пункту 4 Закону 30/1992 про Раду внутрішніх доходів, відносяться до компетенції Ради.
Управління податкових розслідувань Ісландії виступає перед Радою від імені держави у випадках, що стосуються штрафів. Постанови Ради є остаточними.
Незважаючи на положення пункту 1, Управлінню податкових розслідувань або його представнику, обізнаному в правових питаннях, дозволено запропонувати стороні можливість припинити кримінальне провадження у справі, заплативши штраф в Казначейство, за умови, що правопорушення вважається поза всяким сумнівом доведеним, а потім справа не направляється ні для розслідування поліцією, ні до Державної Ради внутрішніх доходів. При визначенні суми штрафу приймаються до уваги характер та масштаб правопорушення. Штрафи можуть скласти від 100 тисяч до 6 мільйонів крон. Перш ніж погодиться з тим, щоб в такий спосіб закінчити справу, особа у справі повинна бути проінформована щодо суми штрафу, яку їй пропонують сплатити. Рішення про розмір штрафу відповідно до цього положення повинно бути винесено протягом шести місяців після закінчення розслідування Управлінням податкових розслідувань.
Альтернативне покарання не включене до рішення Управління податкових розслідувань. До стягнення штрафу, накладеного Управлінням податкових розслідувань, застосовуються ті ж правила, що й до податків відповідно до цього Закону, в тому числі право накладати арешт. Прокурору мають відправити протокол по всіх справах, які були закриті, відповідно до цього положення. Якщо прокурор вважає, що невинувата особа постраждала від штрафу відповідно до пункту 2, або що закриття справи було неправомірним у зв’язку з іншими обставинами, він може передати справу на розгляд до суду, щоб скасувати рішення Управління податкових розслідувань.
Управління податкових розслідувань може направити справу до поліції з метою розслідування за власною ініціативою, а також за проханням обвинуваченого, якщо він заперечує проти справи, що розглядається Державною Радою внутрішніх доходів відповідно до пункту 1.
Податкові скарги можуть бути підтримані і розглянуті судом в кримінальному провадженні через порушення Закону.
Штрафи за порушення цього Закону перераховуються до Казначейства. Альтернативний штраф не супроводжується постановою Державної Ради внутрішніх доходів щодо штрафу. Щодо стягнення штрафу, накладеного Державною Радою внутрішніх доходів, застосовуються ті ж правила, що й до податків відповідно до цього Закону, в тому числі право накладати арешт.
Нарахування відповідно до статті 109 мають шестимісячний строк давності з моменту початку розслідування Управлінням податкових розслідувань, враховуючи, що немає ніяких непотрібних затримок в розслідуванні справи або питанні покарання».
24. Розділ 28 Закону про Утримання державних зборів з прибутку (Lög um staðgreiðslu opinberra gjalda, № 45/1987) передбачає наступне:
«Якщо платежі платника заробітної плати відповідно до статті 20 не перераховуються в призначений час, то донарахування стягується додатково до суми коштів, яка була перерахована або додатково до суми коштів, яка повинна бути перерахована. Те ж саме застосовується, якщо не була надана форма грошового переказу, або якщо вона була неповна, і сума стягнених зборів була оцінена як зазначено в статті 21, за виключенням, якщо платник заробітної плати сплатив еквівалентну оцінці суму станом на остаточну дату платежу.
Донарахування на непереведені кошти, згадані в першому абзаці, повинні бути наступними:
1. один відсоток (1%) від суми непереведених коштів за кожен день після кінцевого терміну платежу, до десяти відсотків (10%) максимум;
2. додаткове нарахування на суму непереведених коштів, розрахованих на належну дату, якщо оплата не була проведена в перший день місяця, що настає за остаточною датою платежу. Це додаткове нарахування повинне бути еквівалентним пені, як встановлено Центральним банком Ісландії і опубліковано відповідно до порядку, передбаченого Законом № 38/2001 «Про відсоток і індексацію цін».
Для розрахунку донарахування на суму стягнених зборів, кінцевою датою платежу вважається кінцева для місячної оплати дата, для якої була зроблена оцінка. Те ж саме стосується донарахувань на всі неоплачені платежі за більш ранні періоди.
Якщо платник заробітної плати надсилає задовільну форму переказу грошей протягом 15 днів з дати отримання відповідного повідомлення від регіонального податкового директора, як йдеться в статті 21, то він повинен сплатити суму грошових коштів за формою грошового переказу плюс додаткову плату, як це передбачено в другому абзаці. Директор внутрішніх доходів може змінити попередню оцінку після того, як цей термін закінчиться, якщо цього вимагають особливі обставини.
У тому випадку, якщо для платника заробітної плати, який повинен був заплатити кошти за грошові перекази не було зроблено жодної оцінки, або якщо оцінка була нижче, ніж кошти за грошові перекази, які він повинен був сплатити, платник заробітної плати виплачує кошти за грошові перекази з донарахуванням, як це передбачено в другому абзаці.
Донарахування, як зазначено у другому абзаці, може бути скасоване, якщо платник заробітної плати може надати вагомі причини для свого виправдання; регіональний податковий директор повинен вирішувати в кожній окремій справі, які причини можуть вважатися вагомими.
Сума грошового переказу від платника заробітної плати може бути оцінена, якщо з’ясується, що його форма грошового переказу не підкріплена запропонованими рахунками відповідно до Закону № 51/1968 [зараз Закон № 145/1994] або положень правил щодо спеціального обліку заробітної плати, встановлених Міністром фінансів на підставі дозволу в статті 27.
Крім того, сума грошового переказу від платника заробітної плати може бути оцінена, якщо з’ясується, що записи в його платіжних відомостях або інші чинники, на яких форма грошового переказу повинна ґрунтуватися, не підкріплена даними, прийнятими відповідно до положень правил, вказаних в статті 27, або якщо рахунки і наявні дані щодо суми грошового переказу, що надаються відповідно до форми грошового переказу, не можна вважати достатньо надійними. Крім того, сума грошових переказів від платника заробітної плати може бути оцінена, якщо не можливо подати рахунки або будь-яку документацію, яку податкові органи можуть запросити для перевірки переказу грошових форм, див. статтю 25.
Положення другого пункту застосовуються також до оцінок відповідно до цього пункту.
«Якщо кошти за грошовий переказ були недонараховані або про заробітну плату не було повідомлено, платник заробітної плати може бути зобов’язаний сплатити непереведені грошові кошти за попередні шість років, які розраховуються з початку року, коли відбувається переоцінка. Якщо розслідування щодо грошового переказу платника заробітної плати проводиться Директором внутрішніх доходів або поліцією щодо переказу грошових коштів платником заробітної плати, дозвіл на повторну оцінку коштів поширюється на попередні шість років, обчислених з початку року, коли почалося розслідування».
25. В розділі 30 Закону про Утримання державних зборів з прибутку зазначено наступне:
«Якщо особа, яка зобов’язана платити податки, навмисно або через грубу недбалість надає невірну інформацію про що-небудь, що має значення для переказу його / її грошових або таку, що вводить в оману, особа повинна заплатити штраф в десятикратному розмірі суми податку, оплата якого не була виконана, і не менше, ніж еквівалент подвійної суми такого податку. Пункт 1 статті 262 Кримінально-виконавчого кодексу застосовується до основних правопорушень проти цього положення.
Будь який платник заробітної плати, який навмисно або через грубу недбалість надає невірну інформацію про щось, що має значення щодо утримання грошових коштів для їх переказу або ту, що вводить в оману, та який не утримав кошти, як це належно робити з виплатами заробітної плати, не надав форми грошових переказів у встановлений законом термін, або не перераховував заробітні плати найманих працівників, які були утримані або повинні бути утримані, така особа повинна заплатити штраф в десятикратному розмірі суми податку, який він не утримав або не перерахував, та не менше, ніж еквівалент подвійної суми такого податку, в разі якщо порушення не підлягає більш суворому покаранню відповідно до статті 247 Кримінально-виконавчого кодексу.
Мінімальний штраф, передбачений цим пунктом, не застосовується, якщо порушення стосується тільки ненадання належного повідомлення про утримання форми утримуваного грошового переказу, за умови, що значна частина утримуваної суми була передана або є істотні пом’якшувальні обставини. Донарахування, як це передбачено в пункті 1 абзацу другого статті 28, вираховуються від суми штрафу. Пункт 1 статті 262 Кримінально-виконавчого кодексу застосовується до основних порушень цього положення.
Якщо платник заробітної плати навмисно або через грубу недбалість не зберіг встановлену відомість про рахунки щодо заробітної плати, за таке порушення передбачена відповідальність у вигляді штрафних санкцій відповідно до Закону про бухгалтерський облік, або до другого пункту статті 262 Кримінально-виконавчого кодексу, якщо порушення є значним.
Якщо особа навмисно або через грубу недбалість не виконує зобов’язання щодо надання повідомлення, про яке йдеться у статті 19, не виконує зобов’язання щодо розкриття інформації, як зазначено в статті 25, не правильно використовує картку з податку на дохід, не може надати інформацію або посприяти в наданні інформації, форми грошових переказів, звітів або документації, як передбачено цим Законом, то він / вона несе відповідальність у вигляді штрафів або позбавлення волі на строк до 2-х років.
Якщо особа, яка зобов’язана перераховувати збори, навмисно або через грубу недбалість надає невірну інформацію про що-небудь, що має значення для утримання ним / нею податку або таку, що вводить в оману, особа несе відповідальність у вигляді штрафу, навіть якщо інформація не може вплинути на його / її податки або їх виплату. Те ж покарання застосовується до отримувача заробітної плати, який приймає зарплату, що виплачується йому / їй, знаючи, що платник зарплати не вирахував із заробітної плати суми державних податків, передбачених цим Законом, або той, хто надає невірну інформацію про що-небудь, що стосується податків або їх сплати або таку, що вводить в оману, навіть якщо ця інформація не може вплинути на цей переказ грошових коштів.
Якщо порушення першого або другого абзацу виявляється, коли майно затверджено заповітом, власник майна повинен сплатити штраф у чотирьохкратному розмірі суми податку, який не був сплачений, та не менше, ніж еквівалент в півтора розміри суму податку. Донарахування, передбачене в пункті 1 частини другої статті 28, вираховується від суми штрафу. Якщо склалася така ситуація, як описано в абзаці п’ятому, то на майно може бути накладений штраф.
Будь-яка особа, яка навмисно або через грубу недбалість надає податковим органам невірну інформацію або документацію щодо сум, які належать іншій особі або таку, що вводить в оману, або сприяє поданню податкової декларації до податкових органів або надання невірної інформації або тієї, що вводить в оману, підлягає покаранню, як зазначено в першому чи в другому абзаці цієї статті.
Спроба вчинити порушення, або співучасть в порушенні цього Закону карається, як це передбачено розділом III Загального кримінально-виконавчого кодексу, і тягне за собою накладення максимальних штрафів, як визначено в інших положеннях цієї статті.
На юридичну особу може бути накладено штраф за порушення цього Закону, незалежно від того, чи може порушення бути пов’язане з кримінальним діянням посадової особи або працівника юридичної особи. Якщо посадова особа або працівник такої юридичної особи є винним у порушенні цього закону, на юридичну особу може бути накладено штраф з вилученням її діючої ліцензії на додаток до застосованого до неї покарання, за умови, що порушення було вчинене на користь юридичної особи і вона отримала прибуток від такого порушення».
26. В статті 262 Кримінально-виконавчого кодексу (Almenn hegningarlög, № 19/1940) зазначено:
«Будь-яка особа, яка навмисно або через грубу недбалість, є винною в значному порушенні першого, другого або п’ятого абзаців статті 109 Закону № 90/2003 про податок на дохід, див. також статтю 22 Закону про муніципальні податкові надходження, перший, другий або сьомий абзаци статті 30 Закону про утримання державних зборів з прибутку, див. також статтю 11 Закону про податок на заробітну плату, а також перший або шостий пункт статті 40 Закону про податок на додану вартість, підлягає позбавленню волі на строк до 6 років. Додатковий штраф може бути накладений на підставі положень податкового законодавства, зазначених вище.
Таке ж покарання може бути призначене особі, яка навмисно або через грубу недбалість є винною в значному порушенні, зазначеному в третьому абзаці статті 30 Закону про Утриманням державних зборів з прибутку, в другому пункті статті 40 Закону про податок на додану вартість, статті 37 і 28, див. статтю 36, Закону про бухгалтерський облік або статті 83-85, див. статтю 82, Закону про річну бухгалтерську звітність, в тому числі маючи будь-які наміри приховати порушення, вчинене одноособово або разом з іншими особами.
Діяння вважається значним порушенням згідно з абзацами першим і другим цього Закону, якщо порушення передбачає значні суми, діяння вчинене з особливою жорстокістю або при обставинах, які значно посилюють винуватість в порушенні, а також, якщо особа була засуджена до покарання за будь-яке з порушень, зазначених в першому або другому абзаці, або раніше була засуджена за аналогічне порушення або будь-яке інше порушення, що охоплюється цими положеннями.
ЗАКОН
І. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ
27. Заявники скаржилися на те, що через здійснення податкових донарахувань і подальшого кримінального процесу і засудження за податкові правопорушення за обтяжуючих обставин, вони були засуджені і покарані двічі за одне і те ж саме правопорушення. Вони стверджували, що обидва провадження базувалися на ідентичних фактах. Вони посилалися на статтю 4 Протоколу № 7 до Конвенції, у відповідній частині якої вказано наступне:
«1. Ніхто не може бути повторно засуджений і покараний в кримінальному провадженні під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке він уже був остаточно виправданий або засуджений відповідно до законодавства та кримінально-виконавчої процедури цієї держави.
2. Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи відповідно до закону і кримінально-виконавчої процедури відповідної держави, якщо існують відомості про нові або нововиявлені факти чи існує суттєве порушення в попередньому провадженні, яке могло б вплинути на результат справи ..... »
28. Уряд заперечив цей аргумент.
А. Прийнятність
29. Відповідно до положень § 1 (а) статті 37 Конвенції, Суд на будь-якому етапі провадження може прийняти рішення про вилучення справи зі свого списку, якщо обставини призводять до висновку про те, що заявник не має наміру представити свою заяву в Суді. Третій заявник не довів, що він мав намір представити його заяву в Суді в значенні § 1 (а) статті 37 Конвенції. Отже, відповідно до § 1 статті 37, Суд не знаходить жодних особливих обставин, що стосуються дотримання прав людини, як вони визначені в Конвенції та Протоколах до неї, які вимагають продовження розгляду скарги третього заявника. Таким чином, оскільки скарга третього заявника були розглянуті, Суд вилучив заяву зі свого списку.
30. Суд зазначає, що інша частина заяви є явно необґрунтованою в значенні § 3 (а) статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, оскільки вона стосується першого і другого заявників, заява повинна бути визнана прийнятною.
Б. Обставини справи/Суть
Доводи сторін
а) Заявники
31. По-перше, заявники стверджували, що, відповідно до практики Суду, здійснення податкових донарахувань вважається санкцією, яка мала кримінальний характер і належала до сфери застосування статей 6 і 7, а також статті 4 Протоколу № 7 (посилаючись, серед інших органів влади, до справи «Понзетті та Чеснел проти Франції» (Ponsetti and Chesnel v. France) (dec.), № 36855/97 і 41731/98, ЄСПЛ 1999‑VI; справи «Яносевіч проти Швеції» (Janosevic v. Sweden), № 34619/97, ЄСПЛ 2002‑VII; справи «Розенквіст проти Швеції» (Rosenquist v. Sweden ) (dec.), № 60619/00, 24 вересня 2004 р.; та справи «Карлберг проти Швеції» (Carlberg v. Sweden) (dec.), № 9631/04, 27 січня 2009 р.). Згадані рішення зі Швецією як стороною у справі були особливо актуальними по відношенню до даної заяви, оскільки систему податкових донарахувань в Швеції та Ісландії можна було порівняти в розрізі кримінального характеру донарахувань. Крім того, заявники посилалися на справу «Сергій Золотухін проти Росії» (Sergey Zolotukhin v. Russia ) (зазначену вище, § 52), в якій Суд підтвердив, що поняття «кримінальний процес» в статті 4 Протоколу № 7 слід тлумачити в світлі загальних принципів поняття «кримінального обвинувачення» і «покарання» в статтях 6 і 7 Конвенції, а саме на основі «критеріїв Енгеля» (Engel criteria) (тобто, правової класифікації відповідно до національного законодавства, характеру правопорушення і ступені суворості покарання – див. справу «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), 8 червня 1976 року, серія А № 22).
32. Застосовуючи ці критерії до фактів даної справи, заявники стверджували, що здійснені донарахування мали каральну мету стримувати платників податків від порушення статутних зобов’язань у вигляді повідомлення державних органів про оподатковуваний дохід та іншу відповідну інформацію належним чином. У цьому контексті вони також посилалися на те, що, відповідно до національного законодавства, ці донарахування повинні були бути вирахувані з наступних кримінальних санкцій. Заявники наголошували, що така система не забезпечує захист від засудження або можливості засудження в нових провадженнях після дати винесення остаточного рішення.
33. Що стосується ступеня тяжкості заходів, заявники стверджували, що 25% донарахувань, здійснених до заявників, було максимальним потенційним покаранням, передбаченим відповідним національним законодавством. Це склало 45,558,248 ісландських крон (близько 530,000 євро за обмінним курсом станом на серпень / вересень 2007 року) для першого заявника та 1,314,781 ісландських крон (приблизно 15,000 євро) для другого заявника.
34. Крім того, заявники стверджували, що правопорушення, за які вони були притягнуті до відповідальності були такими ж, як ті, які лягли в основу здійснення податкових донарахувань («idem» елемент принципу ne bis in idem). Повертаючись знову до справи Сергій Золотухін (Sergey Zolotukhin ) (зазначену вище), заявник стверджував, що стаття 4 Протоколу № 7 забороняє судовий розгляд за друге порушення «в тій мірі, в якій воно випливає з ідентичних фактів або фактів, які, по суті є однаковими" (§ 82). В цій справі, ні національні суди, ні органи прокуратури не оскаржували твердження заявників про те, що обвинувальний акт в кримінальній справі був заснований на тих самих фактах, що й податкові донарахування.
35. Нарешті, заявник вказав, що розслідування поліції розпочалося 16 серпня 2006 року. Вони заявили, що, якщо подивитися на факти даної справи, стає зрозумілим, що два провадження, адміністративне і кримінальне, не проводилися паралельно та не були взаємопов’язаними, на відміну від справи «А і Б проти Норвегії» (A and B v. Norway) ([ВП], № 24130/11 і 29758/11, ЄСПЛ 2016).
(б) Уряд
36. Уряд не заперечував, що здійснення 25% податкових донарахувань відповідно до розділу 108 Закону про податок на дохід встановлює покарання в розумінні статті 4 Протоколу № 7, а отже що провадження відкрите податковим органом мало кримінальний характер.
37. Щодо того, чи були заявники засуджені або покарані двічі за одне й те саме правопорушення, Уряд визнав, що податкове провадження, з одного боку, та кримінальне провадження, з іншого, були засновані на однакових подіях. Однак вони стверджували, що відповідно до тлумачення Суду у справі Сергій Золотухін (Sergey Zolotukhin) (зазначеному вище, § 82), елемент "idem" Статті 4 Протоколу № 7 забороняє судовий розгляд з приводу другого "порушення", оскільки він виникає з ідентичних фактів або фактів, які є однаковими по суті, та не міг бути застосований в цій справі в світлі особливого характеру податкових справ, оскільки це призведе до надзвичайно необґрунтованого висновку. Обставини та особливості цієї справи дуже відрізняються від тих, що були в справі Сергій Золотухін (Sergey Zolotukhin), а отже не можуть бути порівняні.
38. Уряд стверджував, що податкові донарахування були здійснені об’єктивно обгрунтовані, і що умови для їх застосування були виконані, якщо б податкова декларація не була подана в потрібний час або якщо в декларації були недоліки або неправдива інформація, незалежні від вини платника податків. Отже, основною метою донарахувань була впевненість в тому, що податковим органам була надана достатня, правильна та своєчасна інформація, щоб дати їм можливість практичним та ефективним чином регулювати стягування податків. Щоб забезпечити це, мала бути ефективна і негайно застосовна санкція. Кримінальне провадження могло зайняти багато часу і це зменшило б стримуючий вплив від порушень податкового законодавства, якщо санкції могли бути застосовані тільки після завершення кримінального провадження. Більше того, податкові органи не наполягали на кримінальному характері дій платників податків; в Законі про податок на дохід та інших актах щодо оподаткування були й інші положення, які були більш схожі на кримінальні санкції і які вимагали наявність наміру або грубої недбалості. Крім того, застосовані до заявників донарахування, були вирахувані зі штрафів, визначених Верховним Судом в кримінальному провадженні.
39. Положення права Ісландії щодо несплаченого податку та податкових донарахувань, з одного боку, і кримінальної відповідальності, з іншого, істотно відрізнялися. Уряд посилався на справи Понсетті (Ponsetti), Чеснель (Chesnel) та Розенквіст (Rosenquist) (обидва зазначені вище) і стверджував, що положення, які стосуються даної справи, відрізняються за їх метою і не містять в собі ті ж самі фундаментальні елементи. Ці два правопорушення не є однаковими в значенні статті 4 Протоколу № 7.
40. Крім того, ісландська система була повністю прозорою і гарантувала узгоджене виконання і ефективність. Отже, у заявників не було жодного законного очікування, що вони будуть звинувачені в кримінальному порушені після того, як вони були притягнені до сплати податкових донарахувань. Тому, ситуація в даній справі була й відмінна від ситуації в справі Сергій Золотухін (Sergey Zolotukhin ), і тлумачення Суду в останній справі не могло застосовуватися до даної справи. В цьому контексті, Уряд також посилався на принцип субсидіарності, який передбачає, що національні органи влади мають більше можливостей, ніж міжнародні суди, при виконанні певних завдань, які, з точки зору Уряду, будуть дійсно застосовуватися до заходів, прийнятих державами, для того, щоб створити ефективні податкові системи.
41. У будь-якому випадку Уряд стверджував, що заявники не потратипили під дію нового або повторного провадження в значенні статті 4 Протоколу № 7. Що стосується справи «Р.T. проти Швейцарії» (R.T. v Switzerland ) №. 31982/96, 30 травня 2000) та справи «Нільсон проти Швеції» (Nilsson v. Sweden) (dec.), № 73661/01, ЄСПЛ 2005 XIII), він стверджував, що положення не забороняло паралельні провадження. В даному випадку податкове і кримінальне провадження розпочалися фактично в той же самий час, тоді як розслідування директора Управління податкових розслідувань було завершено 27 жовтня 2004 року, і він передав справу до Національному комісару ісландської поліції до Відділу розслідування економічних злочинів 12 листопада 2004 року. Кримінальне провадження було відкрито саме 12 листопада 2004 року, а кримінальне розслідування продовжувалося протягом усього періоду, протягом якого відбувалося податкове провадження.
У серпні 2006 року заявники були проінформовані, що вони мають статус підозрюваних в кримінальному розслідуванні, а 18 грудня 2008 року їм також було пред’явлено обвинувачення.
Уряд стверджував, що не має значення, що обвинувальний акт був складений після рішення податкових органів щодо податкових донарахувань, яке набрало статусу остаточного, оскільки розслідування почалося багато років тому. Оскільки, як в даній справі, кримінальне провадження було розпочато задовго до того, як було винесене остаточне рішення податкових органів, заявники не могли мати ніяких законних очікувань, що кримінальне провадження буде припинено. Крім того, два провадження були тісно пов’язані по суті, оскільки вони стосувалися одних і тих самих подій. Таким чином, вони були частиною інтегрованого подвійного процесу.
42. Крім того, Уряд стверджував, що факти даної справи були схожі з фактами у справі «А і Б проти Норвегії» (A and B v. Norway) (зазначене вище). Адміністративні та кримінальні розслідування були взаємопов’язаними, тому що вони обидва ґрунтувалися на однакових фактах у відповідних остаточних протоколах податкового розслідування.
Оцінка суду
(а) Чи мало здійснення податкових нарахувань кримінальний характер
43. В порівняних справах, в тому числі щодо здійснення податкових нарахувань, Суд постановив, базуючись на критеріях Енгеля, що провадження в цій справі мали «кримінальний» характер не тільки в значенні статті 6 Конвенції, але також для цілей статті 4 Протоколу №7 (див. рішення у справі «А і В проти Норвегії» (A and B v. Norway), зазначене вище, §§ 107, 136 і 138, з подальшими посиланнями).
44. Відзначаючи, що сторони не оскаржували цей факт, Суд дійшов до висновку, що обидва провадження в даній справі стосувалися «кримінальної» суті в самостійному значенні статті 4 Протоколу № 7.
(б) Чи були кримінальні правопорушення, за які заявники були притягнуті до відповідальності та засуджені, такими ж, як ті, за які було здійснено податкові донарахування (idem)
45. Поняття «однакове правопорушення», тобто елемент idem принципу ne bis in idem, закріпленого в статті 4 Протоколу № 7, слід розуміти як заборону притягнення до відповідальності або засудження за друге «порушення» в тій мірі, що воно виникає з ідентичних фактів або фактів, які по суті є однаковими (див. рішення у справі Сергій Золотухін (Sergey Zolutukhin), зазначене вище, §§ 78-84).
46. У кримінальному провадженні в даній справі, заявники були обвинувачені та засуджені за податкові правопорушення за обтяжуючих обставин. Обидві сторони заявили, а національні суди дійшли висновку, що факти, що лежать в основі обвинувального акта і засудження були такими ж самими або по суті такими, як ті, що призводять до нарахування податкових донарахувань.
47. Суд погоджується зі сторонами. Засудження заявників і нарахування податкових донарахувань були засновані на однаковій неспроможності задекларувати дохід. Крім того, податкове провадження і кримінальне провадження стосується того ж періоду часу і по суті такої ж суми ухилених податків. Отже, елемент idem принципу ne bis in idem – присутній.
(в) Чи було остаточне рішення
48. Перш ніж визначити, чи мало місце дублювання проваджень (bis), в деяких справах Суд спершу досліджував такий факт, та в разі якщо він мав місце, визначав коли було винесене «остаточне» рішення в одному з проваджень (потенційно забороняючи продовження іншого провадження). Але питання про те, чи є рішення «остаточним» або ні, не є актуальним, в разі якщо немає реального дублювання проваджень, а наявне лише поєднання проваджень, яке повинне розглядатися як складова єдиного цілого. В даній справі, Суд не вважає за необхідне визначити, коли перше податкове провадження стало «остаточним» та чи стало воно взагалі таким, оскільки ця обставина не впливає на наведену нижче оцінку відносин між ними (див. рішення у справі «A і Б проти Норвегії»( A and B v. Norway), зазначене вище, §§ 126 і 142).
(г) Чи мало місце дублювання процедур (bis)
49. В нещодавньому рішенні Великої палати в справі «A і Б проти Норвегії» (A and B v. Norway) (зазначене вище), Суд зазначив (§ 130):
«На підставі вищевикладеного огляду практики Суду, очевидно, що по відношенню до питань, що стосуються застосування санкцій в рамках як кримінального, так і адміністративного права, найнадійнішим способом виконання вимог статті 4 Протоколу №7 є забезпечення належних стадій, уніфікованих методик, що дозволяють об’єднати паралельне правове регулювання відповідної діяльності з тим, щоб реалізувати різні суспільні інтереси у сфері реагування на правопорушення, в рамках єдиного провадження.
Проте, як описано вище (див. зокрема пункти 111 і 117-120), стаття 4 Протоколу №7 не виключає проведення подвійного провадження, за умови, що будуть виконані певні умови. Зокрема, для того, щоб Суд визнав, що не відбулося подвійного засудження чи покарання (bis), забороненого статтею 4 Протоколу №7, Держава-відповідач має довести, що подвійні провадження були «досить тісно пов’язані за суттю та в часі».
Інакше кажучи, необхідною є демонстрація того, що вони об’єднані на комплексній основі і утворюють єдине ціле. Це означає, що не тільки мета і засоби, що використовуються для її досягнення мають доповнювати одне одного за суттю і бути пов’язані в часі, а й те, що можливі наслідки такого правового реагування на відповідну поведінку мають бути пропорційними і передбачуваними для осіб, яких вони стосуються.
Суд проілюстрував, що саме слід брати до уваги при оцінці зв’язку за своєю суттю і в часі у подвійному кримінальному та адміністративному провадженні. Що стосується зв’язку по суті, Суд зазначив (§§ 132-133):
«Істотні критерії для визначення того, чи існує досить тісний зв’язок за суттю, включають в себе:
- чи переслідують різні провадження взаємодоповнюючі цілі і, таким чином, стосуються не тільки in abstracto, але й in сoncreto, різних аспектів соціально неправомірної поведінки;
- чи є подвійність провадження передбачуваним наслідком (як в законодавстві, так і на практиці), одного і того ж оспорюваного діяння (idem);
- чи проводяться паралельні провадження таким чином, щоб уникнути, наскільки це можливо, будь-якого дублювання в збиранні, а також оцінці доказів, зокрема, шляхом належної взаємодії між різними компетентними органами з тим, щоб факти, встановлені в одному провадженні, також використовувалися в іншому провадженні;
- і, перш за все, чи враховується санкція у першому завершеному провадженні в тих провадженнях, які завершуються пізніше з тим, щоб особа, якої вони стосуються, не несла надмірний тягар. Останній ризик буде менш імовірним у правових системах, де налагоджений компенсаційний механізм, призначений для забезпечення пропорційності загальної суми накладених штрафів.
У зв’язку з цим, також необхідно враховувати порядок застосування статті 6 Конвенції до такого роду справ, яка зараз знаходиться на розгляді (див. справу «Юссіла проти Фінляндії» [ВП] (Jussila v. Finland ), № 73053/01, § 43 , ЄСПЛ 2006 XIV):
«Очевидно, що є кримінальні справи, які не спричиняють значної «стигматизації». Є явно «кримінальні обвинувачення» різної тяжкості. Більш того, автономне тлумачення, прийняте органами Конвенції щодо поняття «кримінальне обвинувачення», з застосуванням критеріїв Енгеля сприяє поступовому розширенню кримінального контексту до справ, які не належать до традиційних категорій кримінального права, наприклад, адміністративних штрафів, ..., тюремного дисциплінарного провадження, ..., митного права, ..., конкурентного права, ... і штрафів, накладених судом з фінансових питань .... Податкові донарахування не є «суворими» в розумінні кримінального права; отже, кримінально-правові гарантії не обов’язково мають застосовуватися з усією «суворістю...».
Наведені вище аргументи відображають міркування, що мають значення при вирішенні питання про дотримання статті 4 Протоколу №7 у справах, що стосуються подвійного адміністративного та кримінального провадження. Крім того, як постановив Суд у багатьох випадках, Конвенція має братися до уваги в цілому, і тлумачитися таким чином, щоб сприяти внутрішній узгодженості і гармонії між її різними положеннями ...
Міра, в якій адміністративне провадження має ознаки типового кримінального провадження, є важливим фактором. Комбіновані провадження в більшій мірі відповідають критеріям взаємодоповнюваності і узгодженості, якщо санкції, що застосовуються, формально не класифікуються як «кримінальні», є специфічними для конкретного діяння, і, таким чином, відрізняються від «суворості кримінального права» (цитата з рішення у справі Юссіли (Jussila), згаданого вище). Додатковим фактором є те, що ці провадження не несуть значного рівня «стигматизації», тому менш імовірно, що поєднання проваджень потягне за собою непропорційний тягар на обвинуваченого. З іншого боку, якщо адміністративні провадження мають «стигматизуючі» риси і багато в чому нагадують звичайні кримінальні провадження, збільшується ризик того, що суспільні цілі, які досягаються при застосуванні санкцій в різних провадженнях, будуть скоріше дублюватися (bis), ніж доповнювати одна одну. Остаточні рішення у справах, зазначених у пункті 129 вище, можна розглядати в якості прикладу матеріалізації такого ризику».
Що стосується зв’язку у часі між двома провадженнями, Суд зазначив (§ 134):
«... [Я]кщо зв’язок за своєю суттю є досить сильним, тим не менш, вимога щодо зв’язку у часі залишається і має бути задоволеною. Проте, це не означає, що два провадження мають проводитися одночасно з початку і до кінця. Держави повинні мати вибір для проведення провадження поступово в тих випадках, коли це вмотивовано інтересами ефективності та належного здійснення правосуддя для різних соціальних цілей, та не змушують заявника зазнавати неспіврозмірної шкоди. Проте, ... завжди має бути присутнім зв’язок у часі. Таким чином, зв’язок у часі має бути досить близьким, для того, щоб особа була захищена від невпевненості, затримки, та довготриваючого провадження ..., навіть якщо відповідна національна система передбачає «комплексну» схему, що розділяє адміністративні і кримінальні елементи. Чим слабший зв’язок у часі, тим більше навантаження на державу, щоб пояснити і виправдати будь-яку таку затримку при здійсненні провадження».
50. В цій справі 17 листопада 2003 року Управління податкових розслідувань розпочало податкову перевірку заявників. Після її закінчення були складені протоколи від 27 жовтня 2004 року (щодо першого заявника) та від 24 листопада 2005 (щодо другого заявника) (див. пункти 9-10 вище). 12 листопада 2004 року Управління повідомило поліцію з метою кримінального розслідування. Управління направило до поліції протоколи та документи, отримані під час податкової перевірки. У серпні 2006 року поліція вперше допитала заявників та інших свідків та, безсумнівно, повідомила заявникам їх статус в якості підозрюваних в кримінальному розслідуванні (див. пункт 14 вище). Рішення Державної Ради внутрішніх доходів в податковому провадженні були винесені 29 серпня 2007 року (щодо другого заявника) та 26 вересня 2007 року (щодо першого заявника), які набули статусу остаточних через шість місяців після цього (див. пункт 13 вище). 18 грудня 2008 року, близько двох років і чотирьох місяців після того, як заявники були повідомлені про кримінальне розслідування та їх статус в якості підозрюваних, і приблизно дев’ять місяців після того, як рішення в податковому провадженні набули статусу остаточних, в кримінальній справі були складені обвинувальні акти. Рішенням від 9 грудня 2011 року Окружний суд визнав заявників винними у податкових правопорушеннях за обтяжуючих обставин.
7 лютого 2013 року Верховний суд залишив в силі більшу частину обвинувачень заявників, та висунув щодо першого заявника два подальші обвинувачення, за якими він був виправданий Окружним судом. Таким чином, загальна тривалість двох проваджень, з моменту як Управління розпочало розслідування та до того, як Верховний суд виніс своє остаточне рішення, склала майже дев’ять років і три місяці, яка відбулася не з вини заявників, як було наголошено Верховним судом.
51. Оцінюючи зв’язок за суттю між податковим і кримінальним провадженням в даній справі, а також різні санкції щодо заявників, Суд спочатку визнає, що вони переслідували додаткові цілі в вирішенні питання про недотримання платниками податків правових вимог щодо подання податкових декларацій. Крім того, наслідки діяння заявників були передбачуваними: здійснення податкових донарахувань, обвинувальний акт та засудження за податкові правопорушення складають частину прийнятих заходів та санкцій стягнення за надання недостовірної інформації в податковій декларації відповідно до законодавства Ісландії.
52. Верховний суд засудив заявників до умовного покарання, яке включало попередні умовні покарання за різні правопорушення (див. пункт 19 вище) на 12 та 18 місяців відповідно, та постановив виплатити штрафи. При встановленні розміру штрафів, суд взяв до уваги надмірну тривалість провадження та податкові донарахування, які вже були застосовані до заявників, хоча і без надання будь-яких відомостей про розрахунок таких штрафів. Однак, при визначенні тюремного ув’язнення суд розглянув тільки надмірну тривалість провадження. Тим не менше, Суд дійшов до висновку, що, з огляду на те, що податкові донарахування були компенсовані штрафами, санкції, які були вже були застосовані в податковому провадженні, вже були в достатній мірі взяті до уваги при винесенні вироку у кримінальному провадженні.
53. Як було зазначено вище (пункт 14), поліція, яка вела кримінальне розслідування, мала доступ до протоколів, складених Управлінням податкових розслідувань, та документів, отриманих під час проведення податкової перевірки. Тим не менш, поліція розпочала своє власне незалежне розслідування, яке завершилось засудженням заявників Верховним судом більш ніж через вісім років після того, як Управління повідомило поліцію про справу. Діяння заявників та їх відповідальність за різними положеннями податкового та кримінального права, таким чином розглядались різними органами та судами в провадженнях, які були в значній мірі незалежними один від одного.
54. Повертаючись до питання про зв’язок у часі між двома провадженнями, Суд повторно наголошує, що загальна тривалість була близько дев’яти років та трьох місяців. Протягом цього періоду провадження фактично були одночасно прогресуючими в серпні 2006 року, коли поліцією були проведені перші допити, 29 серпня 2007 року (у справі другого заявника) або 26 вересня 2007 року (в справі першого заявника), коли Державна рада внутрішніх доходів винесла свої рішення щодо розгляду скарг заявників, підтверджуючи їх обов’язок зі сплати податкових донарахувань. Таким чином, провадження тривали паралельно трохи більше року. Крім того, заявникам були пред’явлені обвинувачення 18 грудня 2008 року, через 15 і 16 місяців після прийняття зазначеного податкового рішення та через дев’ять та десять місяців після того, як вони набрали законної сили. Кримінальні провадження тоді продовжувалися самі по собі протягом декількох років: Окружний суд визнав заявників винними 9 листопада 2011 року, більш ніж через чотири роки після рішень Державної Ради внутрішніх доходів, а рішення Верховного суду було проголошено більш ніж один рік потому, 7 лютого 2013 року. Це, знову ж таки, відрізняється від справи «A і B проти Норвегії» (A and B v. Norway) (згадуваної вище), в якій загальна тривалість провадження щодо двох заявників склала приблизно п’ять років, а кримінальне провадження тривало менш ніж протягом двох років після того, як податкові рішення набрали законної сили, та в якій поєднання двох проваджень було очевидним, завдяки тому, що обвинувальні акти заявників були складені до того, як були прийняті рішення податкових органів щодо податкових нарахувань, та Окружний суд визнав їх винними лише через кілька місяців після цих податкових рішень. Більше того, в цій справі Уряд не зміг пояснити і обґрунтувати затримку, яка відбулася у внутрішніх провадженнях і яка, сталася не з вини заявників, як було встановлено Верховним судом (див. справу А. і Б., (A. and B.) зазначену вище, § 134).
55. Враховуючи вищевикладені обставини, а саме, обмежений зв’язок в часі та значно незалежний збір та оцінку доказів, Суд не може погодитись з тим, що між податковим і кримінальним провадженнями був тісний зв’язок за суттю та в часі для того, щоб вони відповідали вимогам статті 4 Протоколу № 7 щодо подвійного притягнення до відповідальності.
56. Отже, заявники зазнали непропорційної шкоди внаслідок того, що вони притягнені до суду та покарані за таку ж або практично таку ж поведінку різними органами влади у двох різних провадженнях, які не мали необхідного зв’язку між собою.
З цих причин мало місце порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
57. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
Шкода
58. Перший заявник вимагав 62,000,000 ісландських крон (що відповідає приблизно 520,000 євро за сьогоднішнім обмінним курсом) в якості компенсації за матеріальну шкоду або анулювання всієї заборгованості (62,000,000 ісландських крон), яка виникла в результаті прийняття Верховним судом рішення від 7 лютого 2013 року. Другий заявник вимагав, щоб вся заборгованість, (32,000,000 ісландських крон, що відповідає приблизно 269,000 євро), яка виникла в результаті такого рішення, була скасована. Заявники підтвердили, що вони досі не заплатили штрафи, накладені Верховним судом. Кожен заявник вимагав 50,000 євро в якості компенсації за моральну шкоду.
59. Уряд стверджував, що, оскільки заявники не сплатили штрафи, матеріальну шкоду визнавати не можна. Більше того, якщо б було встановлено порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції, то такий висновок Суду сам по собі означав би справедливу компенсацію будь-якої заявленої нематеріальної шкоди.
60. Суд зазначає, що загальною позицією є те, що штрафи, накладені рішенням Верховного суду від 7 лютого 2013 року, не були сплачені. Погоджуючись з Урядом, Суд вважає, що через несплату штрафів, він не може зазначити, що заявники зазнали будь-якої матеріальної шкоди. За таких обставин, висновок щодо порушення прав заявників відповідно до статті 4 Протоколу № 7 слід розглядати як достатню справедливу компенсацію в цьому відношенні.
61. Однак, не можна зазначити, що цей висновок є компенсацією за почуття несправедливості та розчарування, які відчули заявники. Тому, надаючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує кожному заявнику 5000 євро в якості компенсацію за моральну шкоду».
Б. Судові та інші витрати
62. Перший заявник вимагав 5,647,500 ісландських крон (що відповідає приблизно 47,000 євро за сьогоднішнім обмінним курсом) для покриття витрат, понесених в рамках національних проваджень, і 4,232,283 ісландських крон (35 000 євро) за витрати, понесені в Суді. Другий заявник вимагав 3,906,638 ісландських крон (33,000 євро) для покриття витрат, понесених в рамках національних проваджень, і 1,310,220 ісландських крон (11,000 євро) за витрати, понесені в Суді.
63. Уряд зазначив, що заявники не повернули в державне казначейство кошти, сплачені державою законним представникам заявників за їх роботу в рамках національних проваджень. Більше того, Уряд стверджує, що раніше заявлені до Суду витрати були надмірно високими, беручи до уваги обсяг справи та роботу, проведену представниками заявників.
64. Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в тій мірі, в якій показано, що вони дійсно і обов’язково були понесені і є розумними за розміром. В даному випадку, беручи до уваги документи, що знаходяться в розпорядженні Суду та вищеназвані критерії, Суд зазначає, що заявники не сплатили витрати, понесені в рамках національного провадження, а отже відхиляє цю вимогу. Більше того, Суд вважає, що вимоги заявників щодо їх судових витрат є надмірними. Однак, надаючи загальну оцінку, Суд вважає за доцільне присудити першому заявникові 10,000 євро, а другому заявникові 5000 євро для покриття витрат, понесених в ході провадження в Суді.
Пеня
65. Суд вважає, що пеня повинна визначатись, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Приймає рішення вилучити заяву зі свого реєстру в тій мірі, в якій скарги стосуються третього заявника - Fjárfestingafélagið Gaumur;
2. Оголошує іншу частину заяви допустимою;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції;
4. Постановляє, що (а) З дати, коли це рішення набуде статусу остаточного, відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, Держава-відповідач має сплатити заявникам протягом трьох місяців наступні суми, плюс будь-який податок, який може нараховуватись заявникам, конвертовані в валюту Держави-відповідача за курсом, встановленим на дату платежу:
(i) першому заявнику (пану Йон Асгейр Йоханнессон):
- 5000 євро (п’ять тисяч євро) в якості компенсації за моральну шкоду;
- 10,000 євро (десять тисяч євро) в якості компенсації за судові витрати;
(ii) другому заявнику (пану Тріггві Йонссон):
- 5000 євро (п’ять тисяч євро в якості компенсації за моральну шкоду;
- 5000 євро (п’ять тисяч євро) в якості компенсації за судові витрати;
(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої компенсації.
Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовому вигляді 18 травня 2017 року, відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Рената Дегенер Лінос- Александер Сіціліанос
Секретар Голова
Full & Egal Universal Law Academy