ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КАДУШКЕВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KADUSHKEVYCH v. UKRAINE)
(Заява № 21702/14)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 вересня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Кадушкевич проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (Lado Chanturia) Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 21702/14), яку 03 березня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Володимир Євгенович Кадушкевич (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 10 березня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
вступ
1. Справа стосується законності затримання заявника та обґрунтованості подальшого тримання його під вартою, а також дотримання процесуальних гарантій під час судового засідання щодо поміщення його під варту відповідно до пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції.
факти
2. Заявник народився у 1967 році та проживає у м. Київ. У Суді заявника представляв пан Т.В. Сенів, юрист, який практикує у м. Стрий.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА ТА ЙОГО затримання5. 01 грудня 2012 року слідчий Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області порушив щодо К. кримінальне провадження за фактом шахрайства та привласнення, розтрати майна та заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (справа № 091). Заявник мав статус свідка в цьому провадженні.
6. Відповідно до протоколів міліції від 10 та 14 серпня 2013 року, долучених до матеріалів справи, заявник не з’явився на допит до слідчого без поважної причини. З огляду на це 15 серпня та 18 вересня 2013 року Галицький районний суд міста Львова (далі – Галицький суд) ухвалював здійснити його примусовий привід на допит.
7. 28 серпня 2013 року слідчий Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області порушив кримінальне провадження за фактом шахрайства (справа № 679).
8. Під час провадження у справі № 679 слідчий подав низку запитів до органів державної влади, запитуючи дані про особу заявника; в одному із запитів причиною запиту було вказано «притягнення до кримінальної відповідальності». 15, 17 та 18 вересня 2013 року слідчий отримував відповіді від медичних закладів і підрозділу міліції, в яких йому повідомлялося, що заявник не мав психічних або наркотичних захворювань і в базі даних МВС України були відсутні дані про попередні судимості.
9. 18 вересня 2013 року слідчий виніс постанову, згідно з якою заявник разом з іншою особою, обидва члени інвестиційної компанії, отримали гроші від П. шахрайським способом. У зв’язку з цим слідчий виніс постанову про виділення певних матеріалів зі справи № 091 та їхнє долучення до справи № 679.
10. 19 вересня 2013 року заявника затримали. Сторони не надали копії протоколу затримання заявника.
11. О 17 год 05 хв того ж дня слідчий повідомив заявнику про підозру у провадженні № 679 та о 17 год 20 хв він звернувся до Галицького суду з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. У своєму клопотанні слідчий зазначив, що затримання заявника було здійснено для його допиту у зв’язку зі справою № 091.
12. О 18 год 53 хв Галицький суд розпочав розгляд клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу заявнику у вигляді тримання під вартою. Відповідно до протоколу судового засідання о 18 год 55 хв суддя оголосив перерву, щоб дати можливість захиснику заявника ознайомитися з матеріалами справи. О 19 год 08 хв засідання було відновлено.
13. Того ж вечора Галицький суд постановив ухвалу про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Не навівши додаткових відомостей стосовно свого рішення, суд зазначив, що заявник підозрюється у вчиненні тяжкого злочину та існували ризики його переховування, перешкоджання слідству та впливу на свідків і потерпілого.
14. Суд визначив заставу у розмірі 344 100 українських гривень і встановив такі умови для заявника у випадку її сплати:
(i) з’являтися до слідчого, прокурора або суду на першу вимогу;
(ii) не відлучатися із населеного пункту, де він проживав, без дозволу слідчого, прокурора чи суду;
(iii) повідомляти слідчого, прокурора або суд про зміну місця проживання або роботи;
(iv) здати на зберігання свій паспорт для виїзду за кордон та інші документи, що дають право на виїзд з країни.
15. 24 вересня 2013 року заявник оскаржив ухвалу Галицького суду від 19 вересня 2013 року, стверджуючи про відсутність достатніх підстав підозрювати його у причетності до злочину, ненаведення судом достатнього обґрунтування для поміщення його під варту, відсутність розгляду можливості застосування альтернативного запобіжного заходу, а також про надмірний розмір застави.
16. 27 вересня 2013 року Апеляційний суд Львівської області залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника та вказав, що Галицький суд достатньо обґрунтував свою ухвалу від 19 вересня 2013 року.
СПЛАТА ЗАСТАВИ17. Вранці 21 вересня 2013 року застава, визначена Галицьким судом у його ухвалі від 19 вересня 2013 року, була внесена на відповідний банківський рахунок. 23 вересня 2013 року слідчий ізолятор, в якому заявник тримався під вартою, звернувся до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області, яке відповідало за управління виплатами застави, стосовно того, чи була внесена застава. Того ж дня після отримання підтвердження про надходження суми застави на рахунок слідчий ізолятор звільнив заявника.
ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА
18. Частина четверта статті 202 Кримінального процесуального кодексу України передбачає, що підозрюваний має бути звільнений з-під варти після внесення застави, визначеної судом. Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, уповноважена службова особа місця ув’язнення, негайно звільняє підозрюваного з-під варти. Порядок перевірки документа, що підтверджує внесення застави, має тривати не більше одного робочого дня.
право
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ19. Заявник скаржився, що його затримання як свідка та подальше тримання під вартою як підозрюваного були свавільними та необґрунтованими, і його не було звільнено з-під варти негайно після внесення застави. Він також скаржився, що у нього не було достатньо часу та можливостей для ознайомлення з матеріалами справи під час судового засідання щодо законності його затримання. Він посилався на пункт 1 статті 5, пункт 1 статті 6 і підпункт «b» пункту 3 статті 6 Конвенції, але Суд вважає, що його скарги мають розглядатися за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції, які передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»
20. Уряд стверджував, що документи у справах № 091 та № 679 були викрадені з приміщення прокуратури Львівської області під час масових акцій протесту в Україні у лютому 2014 року. Проте Уряд надав зауваження щодо порушених заявником питань та задокументовані докази його звільнення після внесення застави.
ПрийнятністьЩодо тримання заявника під вартою після внесення застави21. Уряд стверджував, що заявника було звільнено без невиправданої затримки після внесення застави.
22. Заявник заперечив, зазначивши, що оскільки 21 та 22 вересня 2013 року були вихідними днями, він не міг подати до слідчого ізолятора документ, який підтверджував внесення застави 21 вересня 2013 року.
23. Суд зауважує, що національне законодавство передбачає, що після внесення застави затриманий має бути звільнений після перевірки того, що суму застави було сплачено на відповідний банківський рахунок. Законодавство також передбачає, що перевірка внесення застави має тривати не більше одного робочого дня. Після внесення застави затриманий має бути негайно звільнений (див. пункт 18).
24. Суд зазначає, що застава була внесена в банк у суботу, 21 вересня 2013 року – неробочий день в Україні. У понеділок, 23 вересня 2013 року, органи державної влади перевірили, що заставу було внесено, і звільнили заявника.
25. Заявник, у свою чергу, не надав доказів ні у своєму формулярі заяви, ні у своїх подальших зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду, що він намагався повідомити слідчий ізолятор про внесення застави 21 або 22 вересня 2013 року.
26. На підставі наявних матеріалів Суд вважає, що не було достатньо доведено, що органи державної влади були належним чином повідомлені до 23 вересня 2013 року про внесення застави та були зобов’язані звільнити заявника раніше.
27. З огляду на зазначене немає підстав вважати, що тримання заявника під вартою з 21 до 23 вересня 2013 року було незаконним або свавільним. З цього випливає, що відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована.
Щодо недостатньої кількості часу та можливостей для ознайомлення з матеріалами справи в судовому засіданні 19 вересня 2013 року28. Уряд доводив, що заявник мав достатньо часу та можливостей для ознайомлення з матеріалами справи, аби підготуватися до засідання у своїй справі. Після клопотання захисника заявника суддя оголосив перерву у засіданні 19 вересня 2013 року, щоб дати йому можливість ознайомитися з матеріалами справи. Після того, як засідання було відновлено, заявник більше не висував скарг у зв’язку з цим. Він також не порушував це питання у своїй апеляційній скарзі на ухвалу суду від 19 вересня 2013 року про обрання йому запобіжного заходу.
29. Заявник заперечив.
30. Суд зауважує, що, як вбачається з протоколу судового засідання від 19 вересня 2013 року, суддя оголосив перерву у засіданні, щоб дати можливість захиснику заявника ознайомитися з матеріалами справи (див. пункт 12), і не було жодних додаткових клопотань у зв’язку з цим чи скарг на недостатність наданого часу. У зв’язку з цим Суд не вбачає ознак, які б підтримали твердження заявника, що він не мав належної можливості підготуватися до засідання у своїй справі. З цього випливає, що відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована.
Інше щодо прийнятності31. Суд також зазначає, що решта скарг заявника за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції – на його затримання 19 вересня 2013 року та свавільність і необґрунтованість ухвали суду про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час досудового розслідування – не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
СутьПункт 1 статті 5 Конвенції32. Заявник стверджував, що його затримання 19 вересня 2013 року було незаконним, оскільки воно було здійснено на підставі незаконної ухвали суду. Коли суд вирішив здійснити його примусовий привід на допит, він посилався на те, що заявник раніше не з’явився на допит, але це не відповідало дійсності. Заявник також стверджував, що фактично його затримали з метою притягнення до відповідальності у справі № 679. Насамкінець, він стверджував, що ухвала суду від 19 вересня 2013 року про поміщення його під варту не містила обґрунтування.
33. Уряд заперечив.
34. Суд зазначає, що коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі чи було дотримано «порядок, встановлений законом», Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Однак недостатньо лише відповідності національному законодавству: пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті захисту особи від свавілля. Один із встановлених практикою Суду загальних принципів полягає у тому, що тримання під вартою вважатиметься «свавільним», коли, незважаючи на дотримання букви національного закону, матиме місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади, або коли органи державної влади нехтують спробами правильного застосування відповідного законодавства (див. рішення у справі «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші заяви, пункти 74 і 76, від 22 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).
35. Суд зауважує, що основним питанням у цій справі, як воно наведено у формулярі заяви та в інших відповідних документах, є свавільність затримання заявника 19 вересня 2013 року.
36. Суд зазначає, що сторони не надали копію протоколу затримання заявника 19 вересня 2013 року. Проте з клопотання слідчого про його затримання (див. пункт 11) вбачається, що його затримали для допиту у справі № 091. З цього випливає, що позбавлення його свободи потенційно могло підпадати під дію підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції.
37. У зв’язку з цим Суд зазначає, що ні в доводах сторін, ні в наявних документах немає вказівок про допит заявника як свідка у справі № 091 після його затримання. Суд також бере до уваги події, які передували затриманню заявника, зокрема направлення слідчим запитів про дані про особу заявника у зв’язку з «притягненням до кримінальної відповідальності» (див. пункт 8) та постанову слідчого від 18 вересня 2013 року про виділення певних матеріалів зі справи № 091 та долучення до справи № 679 (див. пункт 9). Суд вважає, що формулювання, використані слідчим у його запитах і постанові, не залишають жодних сумнівів, що перед затриманням 19 вересня 2013 року органи державної влади вважали заявника підозрюваним. Крім того, Суд зазначає, що Уряд не надав пояснень, чому працівники міліції не дотрималися стандартного порядку затримання підозрюваного.
38. З огляду на зазначене та за відсутності доказів про протилежне Суд вважає, що затримання заявника 19 вересня 2013 року, було офіційно здійснене для допиту його у зв’язку зі справою № 091, насправді мало іншу мету, а саме: притягнути його до кримінальної відповідальності у справі № 679.
39. Отже, Суд доходить висновку, що затримання заявника 19 вересня 2013 року було свавільним і порушувало національне законодавство. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з цим.
40. З огляду на свої висновки Суд не вважає за необхідне розглядати питання законності ухвали Галицького суду від 18 вересня 2013 року про санкціонування затримання заявника для допиту як свідка.
Пункт 3 статті 5 Конвенції41. Застосовні загальні принципи практики Суду щодо виправданості та обґрунтованості тримання особи під вартою нещодавно були узагальнені в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 110 – 115, від 17 вересня 2020 року).
42. Хоча ця скарга стосується обґрунтування однієї ухвали суду про тримання заявника під вартою, яке тривало п’ять днів, Суд повторює, що органами державної влади має бути переконливо обґрунтовано будь-який період тримання під вартою, яким би коротким він не був (див. рішення у справі «Бузаджи проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 87, від 05 липня 2016 року).
43. Суд зазначає, що в ухвалі національного суду було наведено посилання на підстави тримання заявника під вартою, а саме те, що його підозрювали у вчиненні тяжкого злочину та існували ризики його переховування, перешкоджання слідству й впливу на свідків і потерпілого. У цій ухвалі були відсутні вказівки, що суд проводив аналіз наявності цих ризиків. Крім того, встановлюючи різні умови під час звільнення під заставу (див. пункт 14), національний суд не згадав нічого, що могло б запобігти заявнику перешкоджати слідству чи впливати на свідків і потерпілого. Насамкінець, посилаючись на тяжкість пред’явлених заявнику обвинувачень (шахрайство), національний суд не пояснив, чому цей елемент мав тлумачитися на користь тримання його під вартою.
44. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що, використовуючи стандартне формулювання, яке містить лише перелік підстав для тримання під вартою, без розгляду конкретних фактів у справі заявника, національний суд не навів «відповідних» і «достатніх» підстав для обґрунтування своєї ухвали про поміщення його під варту.
45. З цього випливає, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ46. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
47. Заявник вимагав 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.
48. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 3 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
49. Заявник також вимагав 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
50. Уряд стверджував, що заявник не сплатив за надану йому правову допомогу, а тому не поніс жодних витрат.
51. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.
52. Суд зазначає, що вимога заявника підтверджувалася договором про надання правової допомоги між ним і адвокатською компанією «Прокопишин і Партнери» від 03 лютого 2014 року та актом виконаних робіт від 25 березня 2018 року. Хоча заявник ще не оплатив надану правову допомогу, він має договірне зобов’язання сплатити її. Як вбачається з матеріалів справи, пан Сенів, юрист, згаданий в договорі, представляв заявника протягом усього провадження у Суді, тому гонорар має бути сплачено. Таким чином, вбачається, що ці витрати були «фактичними» (див. рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 115, від 07 листопада 2013 року).
53. З огляду на зазначене, а також на обставини справи Суд вважає вимогу заявника обґрунтованою та присуджує йому суму, яка вимагалася в якості компенсації судових та інших витрат, у повному обсязі.
54. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними скарги за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на свавільність затримання заявника 19 вересня 2013 року та необґрунтованість тримання його під вартою, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції стосовно законності ухвали Галицького районного суду міста Львова від 18 вересня 2013 року про санкціонування затримання заявника для допиту як свідка;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 3 900 (три тисячі дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ладо Чантурія
(Lado Chanturia)
Голова