ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КАРПИЛЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
CASE OF KARPYLENKO v. UKRAINE
(Заява № 15509/12)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
11 лютого 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
11/05/2016
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Карпиленко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ханлар Хаджиєв (Khanlar Hajiyev),
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 19 січня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 15509/12), яку 8 березня 2012 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Зоя Миколаївна Карпиленко (далі – заявниця).
2. Інтереси заявниці представляв пан О.В. Заруцький, адвокат, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження – пан Б. Бабін з Міністерства юстиції України.
3. Заявниця стверджувала, що її син під час тримання під вартою зазнав жорстокого поводження, та що у зв’язку з цим на національному рівні не було проведено ефективного розслідування. Вона також скаржилась, що під час тримання його під вартою йому не було надано належного лікування та обвинувачувала в його смерті органи влади. Насамкінець, заявниця скаржилась на відсутність у її розпорядженні ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеними вище скаргами.
4. 6 січня 2014 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця народилася у 1957 році і проживає у м. Київ.
A. Стверджуване жорстоке поводження із сином заявниці під час його тримання під вартою, відповідне розслідування та пов’язані з цим події
6. 26 грудня 2009 року двадцятип’ятирічного сина заявниці К., було затримано працівниками Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві за підозрою у вчиненні грабежу.
7. 27 грудня 2009 року K. пройшов медичний огляд, в результаті якого у нього не було виявлено жодних тілесних ушкоджень.
8. 29 грудня 2009 року Шевченківський районний суд м. Києва (далі – Шевченківський суд) обрав йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
9. 30 грудня 2009 року K. було поміщено до Київського слідчого ізолятора (далі – СІЗО).
10. 22 березня 2010 року він звернувся до суду зі скаргою на те, що слідчий застосував до нього фізичне насильство та психологічний тиск з метою змусити його зізнатися у вчиненні злочину, якого він не вчиняв. Його скаргу було направлено до прокуратури Шевченківського району м. Києва (далі – Шевченківська прокуратура).
11. О 9 год 30 хв 10 квітня 2010 року K. було госпіталізовано до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, в якій йому було діагностовано закриту травму живота, розрив селезінки, позачеревну гематому, закриту травму грудної клітки, розрив тканин правої легені, лівосторонню пневмонію, посттравматичну анемію, геморагічний шок IV ступеня (найбільш тяжкий за шкалою від одного до чотирьох, наслідком якого є крововтрата більше 40%).
12. 10 та 12 квітня 2010 року у зв’язку з вищезазначеними ушкодженнями K. двічі оперували, йому було видалено селезінку.
13. У невизначену дату заявниця подала скаргу до органів прокуратури на те, що 8 квітня 2010 року у СІЗО її сину було заподіяно тілесні ушкодження.
14. 23 квітня 2010 року Шевченківська прокуратура винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з жорстоким поводженням з K. у зв’язку з відсутністю в їх діях складу злочину.
15. 28 квітня 2010 року K. був виписаний з лікарні та поміщений до медичної частини СІЗО, в якій перебував до 18 червня 2010 року.
16. 3 червня 2010 року ГУ МВС України у м. Києві завершило службове розслідування у зв’язку зі скаргою заявниці щодо стверджуваного жорстокого поводження з її сином, за результатами якої її скарги були визнані необґрунтованими.
17. 8 червня 2010 року у газеті «Сегодня», яка виходить у Київській області, було опубліковано статтю під назвою «Нехороший участок», в якій розповідалося про стверджуване жорстоке поводження з сином заявниці у Шевченківському районному управлінні міліції навесні 2010 року. Автор посилався, зокрема, на твердження одного з сусідів К. по камері. Схожу за змістом статтю під назвою «Новое ЧП в Шевченковском РУВД» було опубліковано в Інтернет-виданні «Левый берег».
18. 10 червня 2010 року Шевченківська прокуратура скасувала свою постанову від 23 квітня 2010 року та визнала необхідність продовження подальшого розслідування справи. Якщо докладніше, то К. мав бути допитаний щодо того, хто саме піддав його жорстокому поводженню у СІЗО у квітні 2010 року.
19. 10 червня 2010 слідчий також допитав сина заявниці. К. стверджував, що 26 грудня 2009 року при затриманні працівники міліції били його у живіт. Він також стверджував, що слідчий, у провадженні якого перебувала справа, у березні 2010 року одного разу також вдарив його у живіт. Згідно з твердженнями К. внаслідок цих двох випадків побиття 10 квітня 2010 року виникла необхідність у його терміновому лікуванні. К. стверджував, що не може зрозуміти, чому його матір заявила, що його було піддано жорстокому поводженню 8 квітня 2010 року (див. пункт 13).
20. 21 червня 2010 року був також допитаний слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо К. Він заперечив, що коли-небудь бачив К. у березні 2010, не кажучи вже про заподіяння йому тілесних ушкоджень.
21. 8 липня 2010 року Шевченківська прокуратура знову винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо зазначених працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їх діях складу злочину. У постанові про відмову в порушенні кримінальної справи зазначалося, що К. впродовж тримання його під вартою не подавав скарг на будь-яке жорстоке поводження, а в ході його медичного огляду 27 грудня 2009 року не було виявлено жодних тілесних ушкоджень (див. пункт 7). Під час госпіталізації 10 квітня 2010 року К. повідомив лікарю, що приблизно за три дні до того йому було заподіяно тілесні ушкодження, а лікар потім заявив слідчому, що тілесні ушкодження К. було спричинено не більше ніж за два дні до його госпіталізації. Згідно з медичною карткою стаціонарного хворого тілесні ушкодження у К. було спричинено ударами тупим предметом від однієї до дванадцяти годин до моменту доставлення до лікарні (тобто впродовж ночі з 9 до 10 квітня 2010 року). На підставі зазначеної інформації Шевченківська прокуратура дійшла висновку про необґрунтованість тверджень К. про жорстоке поводження.
22. 3 серпня 2010 посадова особа прокуратури м. Києва, до якої тим часом з невідомих причин було передано матеріали перевірки, також допитала К. Цього разу він стверджував, що зазнав жорстокого поводження лише 26 грудня 2009 року, а після цього жорстоке поводження до нього не застосовувалося.
23. 25 серпня 2010 року було також допитано одинадцять осіб, що перебували у СІЗО в одній камері з К. Вони показали, що вночі з 9 на 10 квітня 2010 року він погано почувався та вранці 10 квітня 2010 року йому було викликано карету швидкої медичної допомоги. Вони також повідомили, що ніхто не застосовував до нього насильства та не чинив на нього психологічний тиск.
24. 9 вересня 2010 року в рамках перевірки був допитаний фельдшер СІЗО, який на час подій чергував у медичній частині. Він показав, що о 8 год 45 хв 10 квітня 2010 року його було викликано до камери № 36, в якій перебував К. К. скаржився на слабкість, запаморочення та затьмарений зір. На жодне жорстоке поводження він не скаржився, а в результаті візуального огляду жодних тілесних ушкоджень виявлено не було. У нього був низький кров’яний тиск. Фельдшер показав, що він надав К. необхідну медичну допомогу та повідомив чергового лікаря про те, що трапилося. Лікар, який чергував на час подій, надав схожі покази.
25. 22 жовтня 2010 року посадова особа з прокуратури м. Києва допитала лікарів швидкої медичної допомоги, які виїжджали на виклик і надавали допомогу К. Вони не пам’ятали обставин.
26. 4 листопада 2010 року К. знову був допитаний у прокуратурі м. Києва. Він показав, що працівники Шевченківського районного управління міліції після його затримання 26 грудня 2009 року застосували до нього фізичне насильство. Він вважав, що раптове погіршення стану його здоров’я 10 квітня 2010 року було наслідком зазначеного жорстокого поводження.
27. З 8 листопада 2010 року до 28 січня 2011 року проводилася судово-медична експертиза медичної картки К. з метою точного з’ясування обставин та часу завдання йому тілесних ушкоджень та ступеню їхньої тяжкості. Експерт дійшов висновку, що К. зазнав незначної травми селезінки приблизно за місяць до моменту проведення хірургічної операції – приблизно 10 березня 2010 року. Більш конкретно, він зазнав розриву паренхіматозних тканин селезінки, що не становило серйозної небезпеки та саме загоюється. Проте за дванадцять годин до хірургічного втручання (близько 4 год ранку 10 квітня 2010 року) К. зазнав тяжкої закритої травми живота, спричиненої внаслідок удару тупим предметом. У результаті цього у нього виник гемоперитонеум, він зазнав неповного розриву діафрагми та травми селезінки.
28. 29 грудня 2010 року син заявниці підписав довіреність, якою доручав панові Заруцькому (адвокату, який представляв заявника у Суді – див. пункт 2) представляти його інтереси у провадженні в Суді. Проте того разу він не подав до Суду заяви. Згідно з твердженнями заявниці, її син мав намір подати заяву як щодо жорстокого з ним поводження, так і щодо розслідування його тверджень про зазначене поводження.
29. У лютому 2011 року адвокат K. оскаржив постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 8 липня 2010 року (див. пункт 21 ) до прокуратури м. Києва та до Шевченківського суду. Він доводив, зокрема, що походження тілесних ушкоджень у К. під час його перебування під контролем органів влади не було пояснено.
30. 10 березня 2011 року прокуратура м. Києва, посилаючись на висновки акту судово-медичної експертизи від 28 січня 2011 року (див. пункт 26), порушила кримінальну справу за фактом спричинення К. тяжких тілесних ушкоджень невідомими особами. Розслідування було доручено Шевченківському районному управлінню міліції.
31. 7 липня 2011 року Шевченківський суд скасував постанову Шевченківської прокуратури від 8 липня 2010 року та повернув матеріали справи на додаткову перевірку.
32. З 31 травня до 25 серпня 2011 року було проведено ще одну судово-медичну експертизу. Ця експертиза підтвердила висновки попередньої експертизи від 28 січня 2011 року (див. пункт 27), але в її висновку додатково зазначалося, що серед можливих причин тілесних ушкоджень неможна виключати падіння.
33. 26 серпня 2011 року Шевченківська прокуратура винесла ще одну постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їх діях складу злочину.
34. 30 вересня 2011 року K. було визнано потерпілим у кримінальній справі, порушеній 10 березня 2011 року. У ту ж дату слідчий Шевченківського районного управління міліції допитав його. К. наполягав на своїй попередній версії подій, а саме на тому, що жорстоке з ним поводження складалося з двох епізодів: працівники Шевченківського районного управління міліції застосували до нього фізичне насильство після його затримання 26 грудня 2009 року, а наприкінці березня слідчий, у провадженні якого перебувала його справа, один раз вдарив його у живіт.
35. 30 вересня 2011 року адміністрація СІЗО надіслала слідчому список персоналу, який чергував у ніч з 9 на 10 квітня 2010 року. Щодо списку осіб, які на той час перебували в одній камері з К., адміністрація повідомила слідчого, що ці відомості не збереглися.
36. 7 листопада 2011 року K., якого перевели з СІЗО до закладу охорони здоров’я МОЗ України, та який хворів на ВІЛ-інфекцію, туберкульоз та низку інших супутніх захворювань, помер (див. пункти 43-51).
37. У невідому дату у листопаді 2011 року заявницю було визнано правонаступницею К. у кримінальній справі за фактом жорстокого з ним поводження. Її інтереси представляв той самий адвокат, який до цього представляв інтереси К.
38. 9 грудня 2011 року начальник Шевченківського районного управління міліції повідомив адвоката заявниці про хід кримінальної справи, порушеної 10 березня 2011 року (див. пункт 30).
39. 30 березня 2012 року заявниця звернулася до Шевченківського районного управління міліції із запитом про хід розслідування.
40. 31 липня 2012 року слідче управління ГУМВС України у м. Києві повідомило її, що слідчого, у провадженні якого перебувала справа, було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за ненадання відповіді на зазначений вище запит.
41. Залишається нез’ясованим, чи проводилися у період з 2012 року до 2014 року будь-які слідчі дії.
42. 7 березня 2014 року слідчий Шевченківського районного управління міліції вніс до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про застосування до К. фізичного насильства, яким йому було спричинено тяжкі тілесні ушкодження. Це був новий порядок порушення кримінальної справи згідно з новим Кримінальним процесуальним кодексом України від 19 листопада 2012 року.
B. Інші питання, що стосуються стану здоров’я сина заявниці та лікування, що надавалося йому під час тримання під вартою
43. З 14 до 17 травня, а також з 18 до 23 червня 2010 року під час перебування у СІЗО заявник, на його прохання, проходив обстеження у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом. Обидва рази у нього було встановлено позитивний результат на ВІЛ-інфекцію.
44. Згідно з інформацією, наданою Урядом, з 24 червня 2010 року до 20 квітня 2011 року стан здоров’я K. був стабільним та він не просив про надання йому медичної допомоги.
45. 20 квітня 2011 року K. було зроблено рентгенографію легень та вперше діагностовано туберкульоз правої легені. Залишається нез’ясованим, на якій стадії розвитку був туберкульоз. Згідно з відомостями, наданими Урядом, йому було призначено профілактичне лікування строком від двох до трьох місяців.
46. 23 травня 2011 року захисник K. звернувся до керівництва СІЗО із запитом про стан здоров’я його клієнта. Він просив, зокрема, роз’яснити, чи було К. діагностовано туберкульоз під час тримання його під вартою, та надати йому копії відповідних документів.
47. 8 червня 2011 року заступник начальника СІЗО та начальник медичної частини СІЗО надіслали відповідь, зазначивши, що в результаті проведення запланованої у той день рентгенографії, К. було діагностовано інфільтративний туберкульоз правої легені та переведено на лікування до медичної частини СІЗО. У ще одному листі (від 28 листопада 2011 року) керівництва СІЗО адвокату заявниці (див. також пункт 52) зазначалося, що 8 червня 2011 року К. також було діагностовано ВІЛ-інфекцію, хронічний гастрит, гепатит у стадії ремісії та наркотичну залежність. На додаток було вказано, що він у стані відновлення після видалення селезінки.
48. Згідно з витягом з медичної картки К. у період з червня до жовтня 2011 року його неодноразово оглядали лікарі СІЗО. Кожен запис починається із твердження, що скарги К. залишаються незмінними, але на що він скаржиться, не зазначається. У записах від 28 липня та 9 вересня 2011 року також зазначено, що К. скаржився на слабкість. Крім того, у картці було задокументовано, що на оглядах 7 липня та 15 жовтня 2011 року К. скаржився на відхаркування гнійного мокротиння. З 18 жовтня 2011 почало спостерігатися погіршення стану здоров’я К. 20 жовтня 2011 року йому було викликано карету швидкої медичної допомоги.
49. Як зазначалося у листі, надісланому керівництвом СІЗО 28 листопада 2011 року у відповідь на запит адвоката заявниці від 13 жовтня 2011 року, K. пройшов рентгенографію, яка показала, що лікування його туберкульозу проходить успішно. Було прийнято рішення продовжити курс лікування.
50. 20 жовтня 2011 року K. було доправлено до Київської міської клінічної лікарні № 5, де йому було поставлено такі діагнози: інфільтративний туберкульоз правої легені, ВІЛ-інфекцію у невстановленій стадії, спричинений ВІЛ менінгіт, хронічний гепатит та гастрит у стадії ремісії. Було також вказано, що К. у стані відновлення після видалення селезінки.
51. 7 листопада 2011 року K. помер у лікарні.
52. У листі від 28 листопада 2011 року на адресу адвоката заявниці керівництво СІЗО зазначило, що воно раніше просило Апеляційний суд м. Києва, який розглядав кримінальну справу щодо К., або прискорити розгляд цієї справи, або звільнити К. з-під варти за станом здоров’я. Проте керівництво СІЗО відповіді на це не отримало.
C. Розслідування смерті сина заявниці
53. 8 листопада 2011 року слідчий Святошинського районного управління ГУ МВС України у м. Києві оглянув у лікарні труп К. Згідно з протоколом «огляду місця події» слідів насильницької смерті виявлено не було.
54. Тієї ж дати заявниця попросила міліцію перевезти труп до моргу з метою встановлення причин смерті.
55. Згідно зі свідоцтвом про смерть К., виданим 10 листопада 2011 року, його смерть настала внаслідок гострої серцевої недостатності, ВІЛ та численних супутніх захворювань.
56. В акті розтину, який також було складено 10 листопада 2011 року, зазначалося, що безпосередніми причинами смерті були набряк-набубнявіння головного мозку, легенево-серцева недостатність, як наслідок «явно вираженої автоінтоксикації, внаслідок криптококового менінгоенцефаліту, крупновогнищевої зливної субтотальної двобічної пневмонії та вогнищевого туберкульозу легень хворого, що страждав на ВІЛ-інфекцію та ін’єкційну наркоманію». В протоколі також зазначалося, що у К. були «шокові нирки», кахексія, орофарінгеальний кандидоз, зерниста дистрофія тканин нирок, серцевого м’яза та печінки.
57. Заявниця подала скаргу до органів прокуратури з приводу передчасної смерті її сина та просила розслідувати її.
58. 16 листопада 2011 року Святошинське РУ ГУ МВС України у м. Києві відмовило в порушенні кримінальної справи за зазначеною скаргою, дійшовши висновку про відсутність події злочину.
59. 23 грудня 2011 року прокуратура Святошинського району м. Києва скасувала зазначену постанову на тій підставі, що вона ґрунтувалася на поверховому розслідуванні.
60. 31 грудня 2011 року слідчий знову виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом смерті К. Посилаючись на протокол огляду місця події від 8 листопада 2011 року та на лікарське свідоцтво про смерть від 10 листопада 2011 року (див. пункти 53 та 55), він вважав, що причетність третьої сторони до смерті К. відсутня.
61. 16 липня 2012 року заявниця подала до Генеральної прокуратури України скаргу на неефективність розслідування. Вона доводила, зокрема, що оцінки належності та доцільності медичної допомоги, що надавалася її синові проведено не було. Вона зазначила, що не велося спостереження за перебігом у К. ВІЛ-інфекції. Більше того, хоча діагностована ВІЛ-інфекція припускала наявність високого ризику захворювання на туберкульоз, К. не призначалась рентгенографія ще впродовж майже року після того, як результати тестування на ВІЛ виявилися позитивними. Заявниця також скаржилася, що проміжки часу між проведенням рентгенографії були надмірно довгими. Таким чином, після проведення рентгенографії 6 червня 2011 року К. згодом не проходив рентгенографію до 13 жовтня 2011 року, хоча рентгенографію слід було робити кожні два місяці. Більше того, лікування туберкульозу у К. успішним не було, воно було тривалим, а стійкість організму К. до призначених медичних препаратів ніхто не перевіряв. Насамкінець, заявниця скаржилась, що органи влади не надали їй усієї інформації щодо стану здоров’я її сина, коли він ще був живий, незважаючи на численні запити, подані її адвокатом. Зокрема, вона дізналася про ВІЛ-інфекцію у свого сина лише після його смерті.
62. 20 липня 2012 року Генеральна прокуратура України передала згадану скаргу до прокуратури м. Києва.
63. 15 серпня 2012 року прокуратура Святошинського району надіслала заявниці листа, в якому зазначалося, що її скарга щодо смерті її сина та неадекватної, як стверджувалося, медичної допомоги, яка йому надавалася, вже перевірялася. Внаслідок цього 31 грудня 2011 року було вирішено, що підстави для порушення кримінальної справи відсутні (див. пункт 60). Залишається нез’ясованим, чи оскаржила це рішення заявниця.
64. У матеріалах справи відсутні відомості щодо подальшого перебігу подій.
II. ВІДНОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
65. Відповідні положення національного законодавства та численні міжнародні та внутрішньодержавні документи наведено у рішенні у справі «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonov v. Ukraine) (заява № 40512/13, пп. 40-53 і 55-56, від 22 жовтня 2015 року).
66. Більше того, відповідно до Клінічних протоколів лікування захворювань на ВІЛ-інфекцію/СНІД та догляд за хворими Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), затверджених у 2007 році, первинне обстеження пацієнта повинно включати: підтвердження ВІЛ-інфекції із встановленням, якщо можливо, ймовірного часу інфікування; докладний особистий, та сімейний анамнези, історію захворювання, фізичний огляд, лабораторні та інші дослідження; спеціальні обстеження, необхідності якщо доцільно; стадії та встановлення стадії захворювання та стану імунної системи. Встановлення клінічної стадії захворювання (III або IV стадія) та аналіз крові на кількість клітин CD4 (імунологічне обстеження) є найкращими первинними маркерами при вирішенні питання, чи потрібно розпочинати АРТ (антиретровірусну терапію). Проведення АРТ вважається головним компонентом лікування ВІЛ-інфікованих осіб.
67. У 2010 році ВООЗ видала переглянуту та оновлену версію настанов з «Антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дорослих та підлітків: Методологічні рекомендації у сфері охорони здоров’я». Переглянутий документ передбачає, що усі ВІЛ-інфіковані підлітки та дорослі, у яких кількість клітин CD4 становить 350 клітин/мм3 або менше, мають розпочинати АРТ незалежно від наявності або відсутності клінічних симптомів. Особи з тяжким перебігом захворювання або на його пізній клінічній стадії (клінічна стадія ВООЗ III або IV ) мають розпочинати АРТ незалежно від кількості у них клітин CD4. Для оптимізації догляду на стадії перед АРТ та контролю за перебігом курсу АРТ усім пацієнтам повинен бути доступний аналіз крові на кількість клітин CD4. Для підтвердження підозри про те, що курс лікування виявився невдалим, рекомендується дослідження концентрації вірусу у крові. Незалежно від кількості клітин CD4, пацієнти які мають як ВІЛ-інфекцію, так і туберкульоз, мають розпочинати АРТ якомога швидше після початку лікування туберкульозу.
68. У червні 2013 року ВООЗ також оприлюднила «Консолідовані настанови з використання антиретровірусних препаратів для лікування та профілактики ВІЛ-інфекції». У цих настановах також зазначалося, зокрема, що туберкульоз був «найбільш поширеною небезпечною для життя опортуністичною інфекцією та головною причиною смертності серед ВІЛ-інфікованих осіб».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
69. Заявниця скаржилась на те, що органи влади не надали її синові належної медичної допомоги під час його тримання під вартою, а отже несуть відповідальність за його смерть. Вона також скаржилась на те, що розслідування обставин його смерті не було ані адекватним, ані ефективним.
70. Суд вважає, що зазначені скарги слід розглядати за статтею 2 Конвенції, відповідна частина якої передбачає таке:
«1. Право кожного на життя охороняється законом. ...»
A. Прийнятність
71. Уряд зазначив, що заявниця не оскаржила постанову слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи з цього питання від 31 грудня 2011 року (див. пункти 60 та 63). Отже, Уряд стверджував, що вона не вичерпала ефективних національних засобів юридичного захисту перед поданням заяви до Суду, що суперечить пункту 1 статті 35 Конвенції. Альтернативно, Уряд стверджував, що ці скарги є очевидно необґрунтованими.
72. Заявниця наполягала на своїй скарзі, згідно з якою проведене на національному рівні розслідування обставин смерті її сина не може вважатися ефективним, і таким чином це звільняє її від обов’язку скористатися запропонованим Урядом засобом юридичного захисту.
73. Суд попередньо зазначає, що у разі, коли висувається твердження про порушення права на життя, конвенційні установи приймають заяви від родичів померлих (див. рішення у справі «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), заява № 29971/04, п. 94, від 18 грудня 2008 року, з подальшими посиланнями). Отже, заявниця, яка є матір’ю померлого, має право на отримання статусу потерпілої від стверджуваних порушень статті 2 Конвенції.
74. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, яке міститься в пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує заявників спочатку використати засоби юридичного захисту, які зазвичай доступні й достатні у національному законодавстві, щоб мати змогу на отримання відшкодування за стверджувані порушення. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо певним як в теорії, так і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності. Пункт 1 статті 35 Конвенції також вимагає, щоб скарга, призначена для подання до Суду, була подана – принаймні по суті – до відповідного національного органу та з дотриманням формальних вимог та строків, встановлених національним законодавством, але не зобов’язує користатися засобами юридичного захисту, які є неадекватними або неефективними (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пп. 65-67, Reports of Judgments and Decisions 1996‑IV).
75. Що стосується заперечення Уряду, Суд зауважує, що воно порушує питання щодо ефективності кримінального розслідування при встановленні фактів щодо подій, на які подала скаргу заявниця, а також відповідальності за ці події. Отже, це заперечення безпосередньо пов’язане із суттю її скарги за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції. За цих обставин Суд долучає заперечення Уряду до суті скарги заявниці.
76. Суд також зазначає, що ця частина скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Стверджувана нездатність органів влади України забезпечити захист права К. на життя
77. Заявниця стверджувала, що її син під час тримання його під вартою, помер у зв’язку з тим, що не отримував вчасної та належної медичної допомоги. Конкретніше, вона доводила, що у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією, за ним не велося жодного медичного спостереження та йому не надавалося лікування. Заявниця також скаржилась, що після того, як результати тестування К. на ВІЛ-інфекцію виявилися позитивними, майже впродовж року йому не було проведено рентгенографію легень, а така затримка була надмірною. Зважаючи на те, що туберкульоз часто провокується ВІЛ-інфекцією, на її думку, цілком ймовірно, що до моменту, коли її синові було поставлено діагноз, він вже довгий час хворів на туберкульоз. Заявниця також піддала критиці курс лікування туберкульозу, який згодом було призначено К. Деталі цієї її скарги викладені у пункті 61. Як випливає з відомостей, зазначених у згаданому пункті, ця скарга вже подавалася нею на національному рівні.
78. Уряд вважав, що стану здоров’я К. приділялася належна увага. Уряд зауважив, що його неодноразово оглядали лікарі та що йому призначалися відповідні курси лікування, які він отримував.
79. Стосовно затриманих осіб Суд неодноразово наголошував, що вони перебувають у вразливому становищі, та, що державні органи влади зобов’язані захищати їхні здоров’я та благополуччя (див. рішення у справах «Науменко проти України» (Naumenko v. Ukraine), заява № 42023/98, п. 112, від 10 лютого 2004 року, та «Дзєцяк проти Польщі» (Dzieciak v. Poland), заява № 77766/01, п. 91, від 9 грудня 2008 року). Це означає, що на органи влади покладено обов’язок надавати ув’язненим особам усю необхідну допомогу для захисту їхнього життя (див. рішення у справах «Таїс проти Франції» (Taïs v. France), заява № 39922/03, п. 98, від 1червня 2006 року, та «Гуйлу проти Туреччини» (Huylu v. Turkey), заява № 52955/99, п. 58, від 16 листопада 2006 року).
80. Крім того, органи влади повинні звітувати про лікування людей, позбавлених ними свободи. У разі, якщо ув’язнена особа помре внаслідок хвороби, держава повинна надати як розумне пояснення причини смерті, так й докладні відомості щодо наданого зазначеній особі лікування перед тим, як вона померла (див. згадане рішення у справі «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), п. 104).
81. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що син заявниці помер 7 листопада 2011 року від низки супутніх ВІЛ-інфекції захворювань, перебуваючи під вартою та під контролем органів влади з 26 грудня 2009 року. Для того, щоб встановити, чи дотрималась держава-відповідач свого обов’язку захищати життя особи за статтею 2 Конвенції, чи ні, Суд повинен розглянути питання, чи зробили відповідні національні органи влади усе достатньою мірою можливе, добросовісно та вчасно, для того, щоб запобігти результату смерті особи. Те, чи могли б зусилля органів влади у принципі запобігти цим фатальним наслідкам, чи ні, не є вирішальним для розгляду питання дотримання державою позитивного обов’язку захистити здоров’я та життя сина заявниці (див. рішення у справі «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, п. 180, від 14 березня 2013 року).
82. Суд зауважує, що К. впродовж перебування під вартою мав кілька проблем зі здоров’ям. У квітні 2010 року йому двічі робились хірургічні операції у зв’язку з травмами, яких він зазнав за нез’ясованих обставин (див. пункти 11 та 12), та йому було видалено селезінку. До 18 червня 2010 року він перебував на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я МОЗ, а потім – у медичній частині СІЗО. Немає свідчень того, що лікування було невідповідним або що тілесні ушкодження врешті-решт призвели до погіршення стану здоров’я К.
83. Проте Суд зазначає, що 17 травня 2010 року результати тестування сина заявниці на ВІЛ-інфекцію виявилися позитивними, та цей діагноз був підтверджений 23 червня 2010 року. Безспірно, органи влади знали про те, що він є ВІЛ-інфікованим. З огляду на рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я, наведені у пункті 68, та на стандарти, ухвалені на національному рівні, в наявних у Суду матеріалах справи немає свідчень того, що коли-небудь проводилося імунологічне дослідження захворювання К. за допомогою аналізу крові на кількість клітин CD4, або що він у зв’язку з цим захворюванням отримав яке-небудь лікування.
84. Більше того, як підтвердив Уряд, після того, як результати тестування К. на ВІЛ виявилися позитивними, його фактично залишили без жодного медичного спостереження на строк близько десяти місяців, доки 20 квітня 2011 року він не пройшов рентгенографію (див. пункти 43-45). Навіть якщо К., як доводив Уряд, на це не скаржився, забезпечити належне спостереження за станом його здоров’я було обов’язком органів влади, зважаючи на серйозність його діагнозу та властивий йому ризик виникнення супутніх захворювань.
85. Суд зазначає, що рентгенографія (яку згодом було проведено 20 квітня 2011 року) також виявила, що К. хворий на туберкульоз легень, та у нього також було діагностовано хронічний гастрит та гепатит у стадії ремісії.
86. Як було визнано органами влади України у звіті в рамках Об’єднаної Програми Організації Об’єднаних Націй з питань ВІЛ/СНІД за звітний період з січня 2010 року до грудня 2011 року, «найбільш поширеним СНІД-індикаторним захворюванням в Україні, як і раніше, залишається туберкульоз, який виявлено в 5 745 (62,5%) випадках з 9 189 нових випадків СНІД.» (див. згадане рішення у справі «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonov), п. 51).
87. Саме у період, який охоплювався згаданим звітом, результати тестування К., який тримався під вартою, на ВІЛ виявилися позитивними, та його було залишено без усякого лікарського догляду на строк близько десяти місяців, після чого у нього було діагностовано туберкульоз, та зрештою – через шість з половиною місяців – він помер від пов’язаних з ВІЛ-інфекцією захворювань.
88. У зв’язку з цим Суд зазначає, що ВООЗ також рекомендував розпочинати антиретровірусну терапію пацієнтам, інфікованим ВІЛ та туберкульозом, якомога скоріше після початку лікування туберкульозу (див. рішення у справі «Е.А. проти Росії» (E.A. v. Russia), заява № 44187/04, п. 35, від 23 травня 2013 року). У цій справі питання застосування до К. антиретровірусної терапії ніколи не розглядалося, не говорячи вже про призначення йому зазначеного курсу лікування.
89. Щодо лікування К. від туберкульозу Суд має лише дуже обмежену інформацію. Залишається нез’ясованим, які ліки йому надавались та чи перевірялася коли-небудь стійкість його організму до них. Хоча керівництво СІЗО повідомило адвоката заявниці про те, що проведена К. 13 жовтня 2011 року рентгенографія показала, що лікування його від туберкульозу протікає успішно, подальші події явно суперечили точності цієї заяви, оскільки менше ніж через тиждень, 18 жовтня 2011 року, стан здоров’я К. погіршився такою мірою, що необхідною стала його термінова госпіталізація. Він помер 7 листопада 2011 року – менше ніж через місяць.
90. Суд у низці справ вже звертався до питання неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, які перебувають в установах тримання під вартою та виконання покарань України (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine); рішення у справі «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, від 20 травня 2010 року, і згадане рішення у справі «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine).
91. Так само Суд встановлював порушення статті 3 Конвенції внаслідок неефективної медичної допомоги та неналежного захисту від туберкульозу в установах тримання під вартою та виконання покарань (див., наприклад, рішення у справі «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пп. 97-102, від 25 жовтня 2007 року; згадане рішення у справі «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine, пп. 63-68; рішення у справах «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, п. 72, від 15 грудня 2011 року; та «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пп. 142-150, від 11 грудня 2014 року).
92. У цій справі, зважаючи на затримки та серйозні недоліки при встановленні діагнозу та лікуванні сина заявниці від ВІЛ-інфекції, туберкульозу та супутніх захворювань, Суд не вважає, що органи влади належним чином виконали свій позитивний обов’язок щодо захисту здоров’я та життя сина заявниці. Як Суд вже встановив у пункті 81, питання того, чи могли їхні зусилля у принципі запобігти цим фатальним наслідкам чи ні, для цього висновку не є вирішальним.
93. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення матеріально-правового аспекту статті 2 Конвенції.
2. Стверджуване непроведення належного розслідування обставин смерті К.
94. Уряд доводив, що розслідування обставин смерті сина заявниці було оперативним та ретельним. У зв’язку з цим він зауважив, що огляд місця події було проведено наступного дня після смерті, а невдовзі після цього було складено акт розтину. На думку Уряду, невстановлення причетності до смерті К. третіх осіб не може вважатися свідченням неефективності розслідування.
95. Заявниця наполягала на своїй скарзі.
96. Суд неодноразово встановлював, що якщо було втрачено життя за обставин, що потенційно зачіпають відповідальність держави, стаття 2 Конвенції передбачає обов’язок держави забезпечувати усіма наявними способами адекватне слідче або судове, або інше реагування. Головною метою такого розслідування має бути встановлення фактів, забезпечення чіткого дотримання національного законодавства, яке захищає право на життя, та – у випадках, які стосуються представників держави або державних органів, – встановлення будь-яких винних осіб для притягнення їх до відповідальності (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Пірсон проти Сполученого Королівства» (Pearson v. the United Kingdom), заява № 40957/07, п. 67, від 13 грудня 2011 року, з подальшими посиланнями). Це стосується зокрема тих випадків, коли особа, яка перебуває під вартою, помирає за підозрілих обставин (навіть якщо явною причиною смерті є захворювання), за яких виникає питання того, чи дотрималась держава свого позитивного обов’язку щодо захисту права зазначеної особи на життя (див. рішення у справі «Слімані проти Франції» (Slimani v. France), заява № 57671/00, пп. 30 та 34, ECHR 2004-IX (витяги); згадане рішення у справі «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), п. 115; рішення у справі «Геппа проти Росії» (Geppa v. Russia), заява № 8532/06, п. 71, від 3 лютого 2011 року; та рішення у справі «Махарадзе та Сіхарулідзе проти Грузії» (Makharadze and Sikharulidze v. Georgia), заява № 35254/07, п. 87, від 22 листопада 2011 року). У цьому контексті швидкість та розумна оперативність є тим, що само собою зрозуміло. Будь-який недолік слідства, який ставить під загрозу його здатність відтворити обставини справи або встановити винну особу, найімовірніше, суперечитиме вимозі ефективності (див., наприклад, рішення у справі «Дзєцяк проти Польщі» (Dzieciak v. Poland), заява № 77766/01, п. 105, від 9 грудня 2008 року, з подальшими посиланнями).
97. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вважає, що за статтею 2 Конвенції виник процесуальний обов’язок розслідувати обставини смерті сина заявниці (див. згадані рішення у справах «Слімані проти Франції» (Slimani v. France), пп. 29-34, та «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), п. 117).
98. Суд зазначає, що міліція дійсно оперативно виконала певні слідчі дії. 8 листопада 2011 року, наприклад, міліцією було оглянуто труп К. та зроблено висновок про відсутність ознак насильницької смерті. Проте будь-якої підозри щодо насильницької смерті ніколи не виникало. В дослідження акті розтину від 10 листопада 2011 року зазначалося, що К. помер від низки захворювань, пов’язаних з ВІЛ. Відповідно, ефективне розслідування обставин його смерті мало означати оцінку якості наданого лікування. Саме це питання й було ключовою скаргою заявниці, на підтвердження якої вона надала доволі докладні твердження, які перевірки заслуговували на ретельну перевірку (див. пункт 61). Проте питання лікування К. було залишено без розгляду. З матеріалів справи не випливає, що після його смерті медичні документи докладно розглядалися або що були допитані медичні працівники цивільного закладу охорони здоров’я МОЗ, які лікували його, або персонал СІЗО. Не беручи до уваги факти та скарги заявниці, органи влади трималися своєї лінії аргументації стосовно того, що ніхто не вбивав К. у лікарні, де він проходив курс лікування і помер.
99. З огляду на наведені вище міркування Суд доходить висновку, що органи влади не провели ретельного та ефективного розслідування тверджень про те, що смерть сина заявниці була спричинена неналежним лікуванням після майже двох років, проведених під вартою.
100. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, які він попередньо долучив до суті скарги (див. пункт 75), оскільки Суд вважає, що навіть якщо заявницю було належним чином і вчасно повідомлено про постанову від 31 грудня 2011 року, їй неможна дорікати у тому, що вона не добивалася повторюваного відновлення розслідування, яке, як було встановлено, було неефективним, та встановлює, що було також порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
IІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
101. Заявниця скаржилася, що її син зазнав жорстокого поводження, перебуваючи під вартою, та що у зв’язку з цим на національному рівні не було проведено ефективного розслідування. Вона посилалася на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Прийнятність
1. Locus standi
102. Хоча держава-відповідач не подала жодних заперечень з приводу юрисдикції Суду щодо критерію ratione personae, Суд за власною ініціативою вирішує, що це питання вимагає розгляду (див. рішення у справі «Сейдіч та Фінци проти Боснії і Герцеговини» (Sejdić and Finci v. Bosnia and Herzegovina) [ВП], заяви №№ 27996/06 та 34836/06, п. 27, ECHR 2009).
(a) Загальні принципи практики Суду
103. За статтею 34 Конвенції заявник має право вважатися «потерпілими від... порушення прав, викладених у Конвенції...». Для того, щоб бути визнаною потерпілим, особа повинна безпосередньо постраждати від оскаржуваного заходу (див. рішення у справі «Берден проти Сполученого Королівства» (Burden v. the United Kingdom) [ВП], заява № 13378/05, п. 33, ECHR 2008). Суд тлумачить концепцію «потерпілого» самостійно та незалежно від таких національних концепцій, як ті, що стосуються зацікавленості та дієздатності (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Санлес Санлес проти Іспанії» (Sanles Sanles v. Spain ), no. 48335/99, ECHR 2000‑XI).
104. Цей критерій не може застосовуватися у жорсткий, механічний та негнучкий спосіб (див. рішення у справі «Карнер проти Австрії» (Karner v. Austria), заява № 40016/98, п. 25, ECHR 2003‑IX). Суд визнає, що справи з прав людини, які він розглядає, загалом також мають ще і моральний вимір, а близькі заявникові особи, таким чином, мають законну зацікавленість у тому, щоб подбати про те, щоб правосуддя здійснилося навіть після смерті заявника (див ухвалу щодо прийнятності у справі «Мальхоус проти Чеської Республіки» (Malhous v. the Czech Republic ) [ВП], заява № 33071/96, ECHR 2000‑XII). Відповідно, Суд зазвичай дозволяє близьким родичам підтримати заяву у випадку, коли заявник помер після подання до Суду заяви. Проте порушені питання відрізняються від тих випадків, коли безпосередній потерпілий помирає ще до того, як його скаргу подано до Суду (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Ферфілд проти Сполученого Королівства» (Fairfield v. the United Kingdom ), заява № 24790/04, ECHR 2005-VI). Хоча locus standi потерпілого щодо близьких родичів визнається у разі, коли потерпілий помер або зник за обставин, які, як стверджувалося, породжували відповідальність держави (див. пункт 73 з подальшими посиланнями), підхід Суду у справах, в яких стверджуване порушення Конвенції не було тісно пов’язане зі зникненнями або смертями, які порушують питання за статтею 2 Конвенції, є більш обмежувальним.
105. Що стосується скарг про жорстоке поводження з померлими родичами за статтею 3 Конвенції, Суд приймав locus standi заявників лише у справах, коли жорстоке поводження було тісно пов’язане зі смертю або зникненням (див. рішення у справі «Де Дондер та Де Кліппель проти Бельгії» (De Donder and De Clippel v. Belgium), заява № 8595/06, пп. 53-62, від 6 грудня 2011 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Кабуров проти Болгарії» (Kaburov v. Bulgaria ), заява № 9035/06, від 19 червня 2012 року).
106. Суд підкреслив суворо особистий характер захищеного статтею 3 Конвенції права, яке опинилося під загрозою, у справі «Кабуров проти Болгарії» (Kaburov v. Bulgaria), але не виключив можливості визнання locus standi у контексті за статтею 3 Конвенції для заявників, які подали виключно скарги на жорстоке поводження з їхнім покійним родичем, у разі, коли такі заявники «окрім явної матеріальної зацікавленості, демонструють або сильну моральну зацікавленість у результаті національного провадження, або мають інші вагомі причини, такі як важливий загальний інтерес, який вимагає розгляду їхньої справи» (пункт 56). Крім того, Суд надавав ваги тому фактові, що заявник подав заяву через багато років після закінчення розслідування, «ефективність якого була б найбільш важливим, якщо й не єдиним, питанням загального інтересу у [тій] справі» (пункт 57).
(b) Застосування наведених вище принципів у цій справі
107. Суд зазначає, що стверджуване жорстоке поводження з сином заявниці відбулося щонайпізніше 10 квітня 2010 року (див., зокрема, пункти 11 та 27). Більше ніж через вісім місяців, 29 грудня 2010 року, К. підписав довіреність, якою він надавав право адвокату представляти його інтереси у Суді. К. помер 7 листопада 2011 року ‑ приблизно через одинадцять місяців. На той момент він так і не подав до Суду заяву. Саме заявниця від власного імені подала скаргу до Суду через чотири місяці після смерті її сина.
108. Ані з матеріалів справи, ані з доводів заявниці чітко не випливає, що між стверджуваним жорстоким поводженням з її сином до 10 квітня 2010 року та його смертю через один рік та сім місяців існував причинно-наслідковий зв’язок. Отже, залишається з’ясувати, чи продемонструвала заявниця сильну моральну зацікавленість або показала, що існують інші вагомі причини, такі як важливий загальний інтерес, для того, щоб Суд розглянув її скарги за статтею 3 Конвенції.
109. Суд надає ваги тому фактові, що на відміну від згаданої справи «Кабуров проти Болгарії» (Kaburov v. Bulgaria), в якій заявник вимагав лише матеріальне відшкодування за смерть родича, у цій справі заявниця впродовж кількох років добивається проведення на національному рівні ефективного розслідування обставин жорстокого поводження з її сином (див. пункт 13). Негайно після його смерті у листопаді 2011 року її було визнано правонаступницею К. у кримінальній справі щодо цього питання, яка тривала після березня 2014 року (див. пункти 35-40).
110. Крім того, Суд не залишає поза увагою такі обставини. Як було чітко зафіксовано у медичних документах, син заявниці зазнав тяжких ушкоджень, які вимагали хірургічного втручання вранці 10 квітня 2010 року, та ці тілесні ушкодження було спричинено приблизно за дванадцять годин до хірургічного втручання (див. пункти 27 та 32). Сам К. під час розслідування на національному рівні неодноразово заперечував факт жорстокого поводження (див. пункти 19, 22, 26 та 34). Без сумніву, цих тілесних ушкоджень було завдано під час його перебування у СІЗО та після виписки з лікарні він повернувся до того ж слідчого ізолятора, де його оточували ті ж люди, що й раніше, а осіб що піддали його жорстокому поводженню, встановлено не було. Треба також зазначити, що на той час він вже був серйозно хворий та що зрештою він помер від низки захворювань, залишений без належної медичної допомоги.
111. Суд зазначає, що у своїй практиці він продемонстрував особливу увагу до вразливості потерпілих, особливо з огляду на такі чинники, як вік, стать або інвалідність, які могли не дати їм змоги подати скаргу до Суду, належним чином також враховуючи зв’язок між особою, яка подає заяву, і потерпілим (див., наприклад, рішення у справах «Е.Ф. проти Туреччини» (Y.F. v. Turkey), заява № 24209/94, п. 31, ECHR 2003–IX, та «Центр правових ресурсів від імені Валентина Кемпеану проти Румунії» (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [ВП], заява № 47848/08, п. 103, ECHR 2014). Обставини цієї справи вказують на те, що син заявниці впродовж перебування під вартою був особливо вразливим ‑ якщо не з самого моменту поміщення до СІЗО, то, напевно, з моменту, коли він зазнав серйозних тілесних ушкоджень у квітні 2010 року та одужував від них.
112. Як тільки заявницю було повідомлено про тілесні ушкодження сина, вона подала скаргу на фізичне насильство у СІЗО до органів прокуратури, після смерті її сина їй було надано статус потерпілої як його правонаступниці у кримінальній справі за твердженнями про жорстоке поводження, а також вона оперативно подала заяву до Суду.
113. Більше того, на додаток до вже наведених підстав Суд також наголошує не тому, що ефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження із засудженими з боку персоналу слідчих ізоляторів або його потурання такому поводженню персоналом слідчих ізоляторів є питанням загального інтересу, яке вимагає розгляду цієї справи.
114. У світлі наведених вище міркувань та за конкретних обставин цієї справи Суд приймає locus standi заявниці у зв’язку з її скаргами за статтею 3 Конвенції.
2. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
115. Уряд зауважив, що заявниця не оскаржила постанову Шевченківської прокуратури від 26 серпня 2011 року (див. пункт 33). Отже, Уряд стверджував, що вона не вичерпала національних засобів юридичного захисту та просив Суд визнати заяву неприйнятною на цій підставі.
116. Заявниця заперечила зазначені вище доводи.
117. Суд зазначає, що заперечення Уряду частково пов’язане із суттю скарги заявниці щодо ефективності розслідування на національному рівні тверджень про жорстоке поводження з її сином. Проте Суд зауважує, що у заявниці не було необхідності оскаржувати постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи від 26 серпня 2011 року незалежно від того, чи був ефективним цей засіб юридичного захисту, чи ні, оскільки у паралельному провадженні здійснювалося кримінальне розслідування жорстокого поводження з її сином. Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.
3. Інші питання, пов’язані з прийнятністю
118. Суд також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд оголошує їх прийнятними.
B. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження з сином заявниці під час перебування під вартою
119. Заявниця скаржилась на те, що її син під час перебування під вартою у СІЗО зазнав тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до госпіталізації та хірургічного втручання. Вона наголошувала на тому, що органи влади не доклали серйозних зусиль для того, щоб пояснити походження цих тілесних ушкоджень.
120. Уряд заперечив факт жорстокого поводження з К. Він вказував на невідповідності між його твердженнями та твердженнями заявниці у зв’язку з цим (див. пункт 19). Уряд також зауважив, що час завдання К. тілесних ушкоджень, зафіксований у медичних документах, не відповідає ані твердженням заявниці, ані твердженням самого К. (див. пункти 13, 19, 27 та 32 вище).
121. Суд зазначає, що у разі, якщо особі завдано тілесні ушкодження під час перебування її під вартою або під контролем міліції, будь-які такі ушкодження є підставою для виникнення обґрунтованої презумпції застосування до особи жорстокого поводження (див. рішення у справі «Бурсук проти Румунії» (Bursuc v. Romania), заява № 42066/98, п. 80, від 12 жовтня 2004 року). На державу за обставин, коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади, покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, і якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 87, ECHR 1999‑V).
122. Факт завдання синові заявниці тяжких тілесних ушкоджень під час перебування його під вартою є встановленим у цій справі. Відсутність будь-якого пояснення Уряду щодо цих ушкоджень дає Суду достатні підстави для висновку, що вони виникли внаслідок жорстокого поводження, якого заявник зазнав під час перебування під вартою (див. рішення у справі «Доросєва проти Республіки Молдова» (Doroseva v. the Republic of Moldova), заява № 39553/12, п. 30, від 28 квітня 2015 року).
123. Відповідно, було порушення матеріально-правового аспекту статті 3 Конвенції.
2. Стверджувана неефективність розслідування на національному рівні
124. Заявниця наполягала на своїй скарзі, що розслідування зазначеного питання на національному рівні відбувалося з порушенням вимог статті 3 Конвенції.
125. Уряд доводив, що національні органи влади зробили усе від них залежне для встановлення істини щодо тілесних ушкоджень К. та притягнення до відповідальності винних осіб.
126. Суд повторює, що коли особа подає небезпідставну скаргу на жорстоке з нею поводження працівників поліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні з загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції» за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Так само, як при розслідуванні за статтею 2 Конвенції, таке розслідування має бути спроможним призвести до встановлення та покарання винних. У протилежному випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див., серед інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 131, ECHR 2000-IV).
127. Суд зазначає, що розслідування на національному рівні, незважаючи на наявність встановленого факту, що син заявниці зазнав серйозних ушкоджень у слідчому ізоляторі, не встановило, що насправді трапилося з ним, та навіть наявність такого факту не стала перешкодою для відхилення твердження заявниці про жорстоке поводження як необґрунтованого (див. для порівняння рішення у справі «Лотарєв проти України» (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, п. 91, від 8 квітня 2010 року).
128. Хоча К. незадовго до своєї госпіталізації заперечував, що був підданий жорстокому поводженню, правдивість цього твердження була поставлена під сумнів висновками кількох судово-медичних експертиз (див., зокрема, пункти 27 та 32). Органи влади жодним чином не намагались вжити заходів для того, щоб на К. не чинився тиск, в будь-якому іншому випадку – хоча б захистити його. Вони також не встановили, з ким він мав контакти на час завдання йому тілесних ушкоджень, зважаючи на те, що записи щодо осіб, які перебували з ним в одній камері, не збереглися (див. пункт 35). Натомість вони обмежилися порушенням кримінальної справи за фактом завдання тілесних ушкоджень К невідомими особами.
129. Суд зауважує, що, як видається, у період з 2012 року до 2014 року розслідування зупинилося, оскільки Уряд не посилався на будь-які слідчі дії, проведені протягом зазначеного періоду, а також не надав жодних пояснень щодо такої бездіяльності (див. пункти 41 та 42). Більше того, хоча у березні 2014 року справу було офіційно відновлено, відсутня жодна інформація щодо того, які слідчі дії було проведено після цього, якщо такі проводилися, та щодо того, які висновки було зроблено.
130. Суд доходить висновку, що національні органи влади не забезпечили ефективного та незалежного розслідування обставин, за яких син заявниці, перебуваючи під вартою, зазнав тяжких тілесних ушкоджень. Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
131. Заявниця також скаржилась на те, що у зв’язку із зазначеними вище скаргами вона не мала ефективного національного засобу юридичного захисту. Вона посилалась на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
132. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргами, які розглядалися вище, а отже, вона має бути визнана прийнятною.
133. Проте з огляду на свої висновки за статтями 2 та 3 Конвенції стосовно обставин смерті К. та неможливістю органів влади провести ефективне розслідування цих обставин, а також стверджуваного з ним жорстокого поводження під час перебування під вартою (див. пункти 100 та 130), Суд не вважає за необхідне також розглядати це питання у контексті статті 13 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
134. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
135. Заявниця вимагала 40 000 євро відшкодування моральної шкоди.
136. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану і надмірну.
137. Суд вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди, яку не може бути компенсовано самою лише констатацією порушення конвенційних прав. Зважаючи на обставини справи та постановляючи рішення на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявниці 8 000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись на цю суму.
B. Судові та інші витрати
138. Заявниця також вимагала 2 000 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо її представнику, панові Заруцькому.
139. Уряд зауважив, що заявниця не надала жодних документів на підтвердження своєї вимоги. Тому Уряд просив Суд відхилити її.
140. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги наявні в нього документи та зазначені вище критерії, вважає за належне задовольнити вимогу заявниці щодо компенсації судових та інших витрат і присудити їй суму у розмірі 2 000 євро, які мають бути сплачені безпосередньо її представникові.
C. Пеня
141. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявниці за статтею 2 Конвенції щодо смерті її сина під час його тримання під вартою, до суті цієї скарги та відхиляє їх після розгляду скарги по суті;
2. Оголошує заяву прийнятною;
3. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції у зв’язку з тим, що органи влади не захистили право К. на життя;
4. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування обставин смерті К.;
5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням з К. під час його тримання під вартою;
6. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування тверджень про жорстоке поводження з К.;
7. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу заявниці за статтею 13 Конвенції;
8 Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 8 000 (вісім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково будь-який податок, що може нараховуватись; та
(ii) 2 000 (дві тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково будь-який податок, що може нараховуватись заявниці; цю суму має бути сплачено безпосередньо представникові заявниці, пану Заруцькому;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 лютого 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
(ClaudiaWesterdiek)
Секретар
Ангеліка Нуссбергер
(Angelika Nußberger)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy