© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду №186
Червень 2015
Khoroshenko проти Росії [ВП] - 41418/04
Рішення від 30.6.2015 [ВП]
Стаття 8
Стаття 8-1
Повага до сімейного життя
Повага до приватного життя
Заборона особі, засудженій до довічного позбавлення волі, мати тривалі побачення з родиною: порушення
Факти – Заявник відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Протягом перших десяти років ув’язнення у виправній колонії особливого режиму його утримували за умовами суворого режиму, котрий передбачає, зокрема, обмеження щодо кількості і тривалості побачень у тюрмі і обмеження кількості відвідувачів, а також різні заходи нагляду за цими побаченнями. Заявник міг спілкуватись із зовнішнім світом, але йому було повністю заборонено робити телефонні дзвінки, окрім надзвичайних випадків.
Право – стаття 8: Заходи стосовно побачень, які заявник міг мати перших десяти років ув’язнення за умовами суворого режиму, становили втручання у право заявника на повагу до його «приватного життя» і «сімейного життя» у розумінні статті 8 Конвенції.
Утримання заявника у виправній колонії особливого режиму за умовами суворого режиму має під собою зрозумілу, доступну і достатньо точну законодавчу базу.
Протягом десяти років заявник міг підтримувати стосунки із зовнішнім світом шляхом листування, але усі інші форми стосунків були обмежені. Йому було повністю заборонено робити телефонні дзвінки, окрім надзвичайних випадків, він міг мати побачення з рідними лише один раз на шість місяців, і ці побачення не могли тривати більше чотирьох годин за участю не більше ніж двох дорослих відвідувачів. У таких випадках заявника від відвідувачів відділяла скляна перегородка, а охоронець міг весь час слухати їхні розмови.
Оспорювані обмеження, передбачені безпосередньо законом, були застосовані до заявника винятково на підставі засудження до довічного позбавлення волі, незалежно від інших чинників. Такий режим застосовувався до нього протягом фіксованого строку у десять років, котрий міг бути продовжений у випадку поганої поведінки під час відбування покарання, але не міг бути скорочений. Згадані обмеження були поєднані у рамках одного режиму протягом визначеного строку і не могли бути змінені.
В Росії покарання у вигляді довічного позбавлення волі може бути накладене лише за обмежену кількість особливо злочинних і небезпечних діянь, і у даній справі державні органи мали забезпечити хитку рівновагу між численними задіяними публічними і приватними інтересами. Держави-учасниці у питаннях пенітенціарної політики мають широку можливість розсуду. Тому в принципі не можна виключати встановлення, принаймні певною мірою, співвідношення між суворістю покарання і видом пенітенціарного режиму.
Регламентування на європейському рівні прав засуджених осіб на побачення, включно з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, ґрунтується на принципі, відповідно до якого державні органи повинні запобігти руйнуванню сімейних зв’язків і допомогти особам, засудженим до довічного позбавлення волі, скористатись спілкуванням з їхніми родинами на достатньо хорошому рівні шляхом побачень, влаштованих якомога частіше і доступніше. Практика стосовно регламентування побачень у тюрмі є досить різноманітною. Проте загалом у державах-учасницях побачення у тюрмі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, відбуваються не менш ніж кожні два місяці. Більшість держав-учасниць не встановлюють жодного розрізнення між особами, засудженими до довічного позбавлення волі, і іншими категоріями засуджених, і що у цих країнах принаймні одне побачення на місяць є загальноприйнятою мінімальною частотою. У цьому контексті Росія, схоже, єдина держава-учасниця Ради Європи, котра регламентує побачення у тюрмі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, шляхом застосування протягом тривалого строку до усіх цих осіб загалом режиму, для котрого характерна вкрай мала кількість побачень.
Наведена ситуація має наслідком звуження можливості розсуду, котру має у цій галузі держава-відповідач щодо оцінки прийнятних меж втручання у приватне і сімейне життя.
Всупереч рішенню російського Конституційного суду від 2005 року, Європейський суд вважає, що згаданий режим спричинив сукупність обмежень, котрі помітно погіршили становище заявника, порівняно зі становищем звичайного російського засудженого, який відбуває позбавлення волі на тривалий строк. Тому ці обмеження не можна вважати невід’ємними або притаманними для самого поняття покарання у вигляді позбавлення волі.
Уряд стверджує, що ці обмеження мали на меті «відновлення справедливості, виправлення правопорушника і запобігання новим правопорушенням». Заявник протягом усього згаданого часу міг мати лише одного співкамерника і відносився до категорії в’язнів, засуджених до довічного позбавлення волі, які відбувають покарання окремо від інших засуджених. Суд вражений суворістю і тривалістю обмежень, котрих зазнав заявник, і особливо тим, що протягом усіх десяти років він мав право тільки на два коротких побачення на рік.
Відповідно до напрацьованої юриспруденції Суду, загалом засуджені в’язні продовжують користуватись усіма основоположними гарантованими Конвенцією правами і свободами, за винятком права на свободу, оскільки звичайне позбавлення волі однозначно належить до сфери застосування статті 5 Конвенції, а засудженого не може бути позбавлено гарантованих Конвенцією прав лише на тій підставі, що він за вироком перебуває в ув’язненні.
Отже, чинне російське право не бере належно до уваги інтереси засудженого і його рідних і близьких, як того вимагають стаття 8 Конвенції, зміст міжнародно-правових документів щодо побачень з родиною і практика міжнародних судів і трибуналів, котрі незмінно визнають за усіма ув’язненими, не встановлюючи жодної відмінності між особами, засудженими до довічного позбавлення волі, і іншими в’язнями, право користуватись як мінімум «прийнятним» або розумно «хорошим» рівнем контактів з їхніми родинами.
Уряд, посилаючись на рішення Конституційного суду, стверджує, що ці обмеження мають на меті виправлення правопорушників. Застосований до заявника пенітенціарний режим не переслідував цілі його соціальної реінтеграції, а має на меті виключно його ізолювання. Проте Кримінально-виконавчий кодекс передбачає для особи, засудженої до довічного позбавлення волі, можливість клопотати про умовно-дострокове звільнення після відбуття двадцяти п’яти років покарання. Суд вважає, що дуже суворий характер режиму, котрий застосовується осіб, які, як і заявник, засуджені до довічного позбавлення волі, перешкоджає їм підтримувати стосунки з родинами і тому замість того, щоб сприяти або полегшувати їм соціальну реінтеграцію або виправлення, серйозно їх ускладнює. Це суперечить також відповідним рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванню і нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню (КЗК) і статті 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, котрий набув чинності щодо Росії у 1973 році, а також іншим численним міжнародно-правовим документам.
Втручання у приватне і сімейне життя заявника, спричинене застосуванням до нього протягом тривалого строку і виключно через суворість покарання режиму, для котрого притаманна вкрай мала кількість дозволених побачень, вже саме є непропорційним щодо цілей, про які згадував Уряд. Водночас вплив цього заходу поглиблювався вкрай довгою тривалістю часу застосування, а також різними правилами щодо умов побачення в тюрмі, таких як заборона безпосереднього фізичного контакту, відокремлення відвідувачів і засудженого скляною перегородкою або металевими ґратами, постійна присутність тюремного охоронця протягом побачень і обмеження кількості дорослих відвідувачів. Тому заявнику було вкрай тяжко підтримувати стосунки з дитиною і старими батьками саме в той час, коли збереження родинних зв’язків було вкрай важливим для усіх зацікавлених сторін. Окрім того, це цілковито унеможливило для деяких близьких осіб і дальніх родичів заявника побачення з ним протягом усього цього часу.
З огляду на поєднання різних суворих і тривалих обмежень, накладених на можливість заявника мати побачення в тюрмі, а також на той факт, що даний оспорюваний режим належно не враховує принцип пропорційності і вимоги щодо виправлення і соціальної інтеграції осіб, засуджених до тривалого позбавлення волі, згаданий захід не забезпечував справедливого балансу між, з одного боку, правом заявника на захист приватного і сімейного життя і, з іншого боку, цілями, на які посилався Уряд-відповідач. Отже держава-відповідач перевищила у цьому питанні надану їй можливість розсуду.
Висновок: порушення (одноголосно).
Стаття 41: 6 000 EUR на відшкодування моральної шкоди.
(див. також тематичну підбірку щодо умов ув’язнення і поводження з ув’язненими)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Це резюме, підготовлене Секретаріатом, не є обов’язковим для Суду.
Посилання на Інформаційні повідомлення з юриспруденції
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy