© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА KHOROSHENKO ПРОТИ РОСІЇ
(Заява № 41418/04)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
30 червня 2015 року
Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Khoroshenko проти Росії,
Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:
Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Марк Вілігер (Mark Villiger),
Ізабель Беро (Isabelle Berro),
Інета Зімєлє (Ineta Ziemele),
Елізебет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Мір’яна Лазарова Трайковска (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Жулія Лафранк (Julia Laffranque),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),
Лінос-Александре Сіцільянос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Ерік Мьозе (Erik Møse),
Пол Магоні (Paul Mahoney),
Ксенія Турковіч (Ksenija Turković),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov),
Еґідіюс Кюріс (Egidijus Kūris), судді,
і Лоренс Ерлі, юрисконсульт,
Розглянувши справу на засіданнях 3 вересня 2014 року і 22 квітня 2015 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була відкрита за заявою № 41418/04, поданою до Суду проти Російської Федерації 6 жовтня 2004 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином цієї Держави, паном Андрєєм Анатольєвічєм Хорошенко (далі - заявник).
2. Заявника, котрому була оплачена юридична допомога, представляли пані О.В. Прєображенская і пані М. Макарова, адвокати зі Страсбурга. Уряд Російської Федерації (далі – Уряд) був представлений уповноваженою особою, паном М. Г. Матюшкіним, представником Російської Федерації при Європейському суді з прав людини.
3. Заявник, зокрема, стверджував, що різні обмеження на його побачення з родиною під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі суперечили статті 8 Конвенції.
4. 13 січня 2011 року заяву було комуніковано Уряду.
5. Заява була передана до п’ятої секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду, далі - Регламенту). 11 лютого 2014 року палата цієї секції у складі: Ізабель Беро, Елізабет Штайнер, Ханлар Хаджієв, Мір’яна Лазарова Трайковска, Жулія Лафранк, Ксенія Турковіч і Дмітрій Дєдов, судді, і Сьорен Нільсен, секретар секції, передала справу на розгляд Великої Палати, проти чого жодна зі сторін не заперечувала (стаття 30 Конвенції і правило 72 Регламенту).
6. Склад Великої Палати було сформовано відповідно до статті 26 §§ 1, 4 і 5 Конвенції і правила 24 Регламенту.
7. Заявники і Уряд надали письмові зауваження щодо прийнятності і суті справи (стаття 59 § 1 Регламенту). Зауваження надійшли також від низки науковців університету Суррея («треті особи»), яким Голова дозволив виступити у письмовому провадженні (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3 Регламенту)).
8. Відкрите слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 3 вересня 2014 року (правило 59 § 3 Регламенту).
Тоді перед Судом з’явились:
- від Уряду
панМ. Г. Матюшкін, представник Російської Федерації при Європейському суді з прав людини, Уповноважена особа;
пан. Н. Міхайлов,
пані Ю. Цимбалова,
пан С. Ковпак,радники;
– від заявника
пані О. Прєображенская,
пані М. Макарова, радники.
Суд заслухав звернення пана М.Г. Матюшкіна, пані Прєображенскої і пані Макарової, а також відповіді пана М.Г. Матюшкіна і пані Макарової на питання суддів.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Обставини справи можуть бути підсумовані наступним чином.
A. Загальна інформація щодо становища заявника
10. Заявник народився у 1968 році і на даний час відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі у місті Солікамську (Пермська область).
11. Його затримали за підозрою у бандитизмі, пограбуванні і вбивстві за обтяжуючих обставин 21 листопада 1994 року.
12. З 21 листопада 1994 року, дати затримання, і до літа 1995 року він перебував у різних слідчих ізоляторах у Єкатеринбурзі, Іжевську, Пермі і Пермській області.
13. 13 жовтня 1995 року Пермський обласний суд визнав заявника винним у злочинах, за якими йому було пред’явлене обвинувачення, і засудив його до смертної кари. Вирок став остаточним 6 червня 1996 року.
14. З літа 1995 року до осені 1999 року заявник перебував у слідчому ізоляторі № l міста Перм. Після проголошення вироку його помістили до спеціальної камери, призначеної для осіб, засуджених до смертної кари.
15. 19 травня 1999 року Президент Російської Федерації замінив смертну кару заявника на довічне позбавлення волі.
16. 8 жовтня 1999 року заявника перевели до виправної колонії спеціального режиму для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, розташованої у Пермській області, а 11 жовтня 1999 року він почав відбувати перші десять років ув’язнення у розумінні статті 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу. Як виняток із загального правила, передбаченого цим положенням, у випадку заявника моментом початку відліку перших десяти років відбування покарання рахувалась дата прибуття до виправної колонії особливого режиму, а не дата першого затримання у 1994 році. Цей виняток застосовувався тільки до ув’язнених, які порушували дисципліну під час тимчасового затримання (параграф 52 нижче). Згодом заявник безуспішно оскаржував це положення у Конституційному суді (параграф 30 нижче).
17. Протягом перших десяти років відбування покарання заявника утримували за суворим режимом, передбаченим статтею 125 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу (параграф 29 нижче).
18. 11 жовтня 2009 року, після відбуття перших десяти років покарання, заявника перевели з суворого на звичайний режим, передбачений статтею 125 § 1 Кримінально-виконавчого кодексу (параграф 50 нижче).
B. Побачення з членами сім’ї під час тимчасового затримання і протягом наступного ув’язнення
19. Станом на 21 листопада 1994 року, на момент затримання, заявник був одруженим з С. і мав трирічного сина. Загалом його родина складалась з батьків, О. і А., брата Се. і бабусі М. Заявник пояснив, що уся родина загалом складалась з сімнадцяти осіб, і з усіма він бажав би підтримувати стосунки.
1. Позбавлення заявника волі до переведення його до виправної колонії спеціального режиму
20. З 21 листопада 1994 року до 8 жовтня 1999 року заявникові зовсім не дозволяли зустрічатись з родиною за винятком одного разу, коли у жовтні 1995 року його відвідала дружина протягом першого тижня після постановлення вироку суду першої інстанції за наслідком кримінального провадження.
21. У 1996 році на підставі згаданого вироку і за заявою його дружини шлюб було розірвано.
22. Заявник каже, що йому дозволили розпочати листування із зовнішнім світом після набуття чинності Кримінально-виконавчим кодексом у січні 1997 року. Тоді він відновив спілкування з усіма членами родини і з колишньою дружиною.
2. Утримання заявника у виправній колонії спеціального режиму з 8 жовтня 1999 року до11 жовтня 2009 року
23. Протягом цього періоду заявникові було дозволено один раз на шість місяців мати коротке побачення з родиною максимальною тривалістю чотири години. У таких випадках заявник спілкувався з рідними через скляну стіну або металеві ґрати за умов, що не дозволяли жодного фізичного контакту. Охоронець слухав усі його розмови з відвідувачами.
24. Заявник за кожної можливості користувався правом на короткі побачення, і його відвідували мати, батько і брат. Друзі також намагались відвідати його, але тюремні адміністрація цього не дозволила. Протягом перших десяти років відбування покарання заявнику не дозволяли мати тривалі побачення з родиною.
25. Заявник стверджує, що обсяг обмежень, накладених на його спілкування із зовнішнім світом, призвів до того, що він втратив зв’язок з деякими членами родини, починаючи з його дитини, котрої він не бачив протягом п’ятнадцяти років. Син заявника відмовляється зустрічатись з батьком, але згоден матеріально допомагати йому.
3. Утримання заявника у виправній колонії спеціального режиму починаючи з 11 жовтня 2009 року
26. Після зміни режиму 11 жовтня 2009 року заявник, окрім коротких побачень, отримав право мати тривалі побачення з родиною. Заявник за кожної можливості користувався правом на тривалі побачення, і його раз на півроку відвідували члени родини: один раз у 2009 році і двічі у 2010, 2011, 2012 і 2013 роках. Кожного разу побачення тривало три дні, тобто дозволений максимум, окрім побачення навесні 2013 року, перерваного на прохання заявника і його матері, котра мала піти раніше, щоб встигнути на поїзд. На побачення приходив і брат заявника. Ці побачення не перевищували сімдесят дві години, і родичі не мали можливості бути цілком на самоті. Батько заявника приїздив на короткі побачення до 2007 року, але через стан здоров’я не зміг приїздити на тривалі побачення, котрі розпочались у 2009 році.
27. Як стверджує Уряд, заявник протягом перебування у виправній колонії особливого режиму мав загалом чотирнадцять коротких побачень і дев’ять тривалих. Жодне клопотання про побачення не було відхилене.
C. Провадження у Конституційному суді
1. Ухвала № 257-O від 24 травня 2005 року
28. 24 серпня 2004 року заявник звернувся до Конституційного суду, стверджуючи, що передбачена статтею 125 § 4 Кримінально-виконавчого кодексу заборона ув’язненим, засудженим до довічного позбавлення волі, протягом десяти років мати тривалі побачення з родиною суперечить Конституції. Він стверджував, зокрема, що це положення є дискримінаційним і порушує його право на повагу до приватного і сімейного життя.
29. Конституційний суд проголосив неприйнятною скаргу заявника стосовно статей 125 § 3 і 127 § 3 з наступних підстав:
« (...) Ані положення статті 125 § 3, ані статті 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу не порушують конституційні права [заявника].
Стаття 55 § 3 Конституції (...) дозволяє федеральному законодавцю обмежувати права людини і громадянина з метою захисту підвалин конституційного ладу, моралі, здоров’я, законних прав і інтересів інших осіб [і] з метою захисту державної безпеки. Зокрема, такі обмеження можуть супроводжувати застосування кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі або інших карних заходів.
(...) Стаття 71 o) Конституції дозволяє федеральному законодавцю застосовувати подібні обмежуючі заходи до ув’язнених, засуджених до покарання, яке за своєю суттю, як випливає зі статті 43 § 1 Кримінального кодексу (...), полягає у позбавленні або обмеженні засуджених у передбачених законом правах і свободах. Водночас як законодавець, встановлюючи відповідальність за правопорушення, так і державні органи, котрі мають забезпечити повагу до закону, вирішуючи застосувати таку відповідальність до правопорушника, повинні брати до уваги характер правопорушення, небезпеку, яку воно становить для цінностей, захищених Конституцією і кримінальним правом, його тяжкість, мотиви і інші обставини, що супроводжували його скоєння, а також інформацію щодо правопорушника, за умови, що постановлені цими органами підзаконні акти і їх застосування відповідають конституційним принципам юридичної відповідальності і гарантіям, якими має користуватись особа у публічних правовідносинах з державою.
Як Конституційний суд вже зазначав [у попередніх рішеннях], законодавство щодо кримінальної відповідальності і покарань, котре не бере до уваги особу правопорушника і інші об’єктивні і розумні обставини, що допомагають належно визначити небезпеку, яку становить для суспільства як саме кримінально каране діяння, так і правопорушник, і яке застосовуватиме однакові санкції за правопорушення, яку спричиняють суспільні ризики різного ступеню, незалежно від участі правопорушника у злочині, його поведінку після скоєння злочину і протягом виконання призначеного йому покарання, а також інші [належні] чинники, суперечитиме як встановленій Конституцією забороні дискримінації, так і гарантованим нею принципам рівності і гуманізму.
Обираючи кримінальні санкції з переліку обмежень, що відповідають тяжкості скоєного засудженим правопорушення і призначеного покарання, а також обираючи спосіб виконання покарання, законодавець має відштовхуватись від принципу, що засуджений загалом має ті ж права й свободи, що й інші громадяни, окрім винятків, пов’язаних з його особою і правопорушеннями, які він скоїв. Умови виконання покарань, передбачені статтями 125 і 127 Кримінально-виконавчого кодексу, а також іншими численними положеннями цього кодексу, мають на меті адаптувати покарання щодо кожного правопорушника, здійснити диференціацію санкцій і їх застосування, а також визначити умови, необхідні для реалізації мети покарання, яка, як вказано у статті 43 § 2 Кримінального кодексу, полягає у відновленні правосуддя, виправленні правопорушника і запобіганні новим правопорушенням (...) ».
2. Ухвала № 591-O від 21 грудня 2006 року
30. У невстановлений день заявник звернувся до Конституційного суду, цього разу щоб оскаржити розмежування, яке передбачає стаття 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу між двома категоріями засуджених, яку відбувають покарання в колоніях особливого режиму залежно від того, чи вони під час попереднього ув’язнення дотримувались чи не дотримувались тюремного режиму і чи були покарані поміщенням до ізолятора. Ті, хто не скоював таких порушень і, відповідно, не утримувався в ізоляторі, десятирічний строк, протягом якого вони відбували покарання за суворим режимом, починав відраховуватись від моменту затримання і досудового позбавлення волі. Ті ж, хто попередньо порушував тюремний режим і через це поміщався до ізолятора, відбували покарання за суворим режимом протягом десяти років, починаючи від моменту прибуття до колонії особливого режиму. Заявник стверджував, що це положення є неконституційним і дискримінаційним. 21 грудня 2006 року Конституційний суд проголосив неприйнятною другу скаргу заявника стосовно згаданих положень. Суд, зокрема, постановив:
« (...) [згадане] положення не порушує права [заявника].
Стаття 55 § 3 Конституції (...) дозволяє федеральному законодавцю обмежувати права людини і громадянина з метою захисту підвалин конституційного ладу, моралі, здоров’я, законних прав і інтересів інших осіб [і] з метою захисту державної безпеки. Зокрема, такі обмеження можуть супроводжувати застосування державою до правопорушників кримінальних покарань у вигляді суспільного обмеження, котре має властивість протягом усього застосування позбавляти відповідних осіб певних прав і свобод, а також накладати на них особливі зобов’язання.
Водночас обмеження прав і свобод засудженого повинні відповідати скоєному нею правопорушенню, а також його особі. Це зобов’язання застосовується, зокрема, у випадках, коли [влада карає] осіб, які протягом кримінального провадження або [вже] протягом відбування покарання порушили встановлені законом правила.
Положення статей 125 і 127 Кримінально-виконавчого кодексу [стосовно оскаржуваних правових норм], мають на меті адаптувати покарання щодо кожного правопорушника, здійснити диференціацію санкцій і їх застосування, а також визначити умови, необхідні для реалізації мети покарання, яка, як вказано у статті 43 § 2 Кримінального кодексу, полягає у відновленні правосуддя, виправленні правопорушника і запобіганні новим правопорушенням.
Якщо [заявник] вважає, що державні органи, котрі мають забезпечити дотримання закону, порушили його права згаданими діями або рішеннями, наклавши на нього санкцію, що полягала в ізолюванні протягом переведення із слідчого ізолятора до виправної колонії, або вираховуючи строк, протягом якого він має перебувати на суворому режимі, він має право оскаржити ці рішення в судовому порядку (...). »
D. Інші факти
31. Заявник намагався подати позови проти прокуратури і адвоката, котрий захищав його під час кримінального провадження. Він оскаржував у судовому порядку відмову прокуратури порушити кримінальні справи і відсутність реакції з боку представника на його скарги. Він звертався до Конституційного суду з численними скаргами. Усі ці провадження були безуспішними.
II. ЧИННЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО
A. Конституція Російської Федерації
32. Даної справи стосуються наступні положення Конституції.
Стаття 23
« 1. Кожен має право на недоторканість особистого життя, особисту і сімейну таємницю, захист своєї честі і доброго імені.
2. Кожен має право на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших способів спілкування. Обмеження цього права допускається тільки на підставі судового рішення. »
Стаття 55
« 1. Перерахування в Конституції Російської Федерації основоположних прав і свобод не може тлумачитися як заперечення або обмеження інших загальноприйнятих прав і свобод людини і громадянина.
2. В Російській Федерації не можуть ухвалюватися закони, які скасовують або обмежують права і свободи людини і громадянина.
3. Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені федеральним законом лише настільки, наскільки це необхідно з метою захисту конституційного ладу, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони держави і безпеки держав. »
Стаття 71 o)
« У віданні Російської Федерації знаходяться:
(...)
o) судовий устрій; прокуратура; кримінальне і кримінально-виконавче законодавство; амністія і помилування; цивільне законодавство; процесуальне законодавство; правове регулювання інтелектуальної власності; (...) »
B. Кримінальний кодекс від 13 червня 1996 року
33. Даної справи стосуються наступні положення Кримінального кодексу.
1. Загальні положення
Стаття 43 (Визначення покарання і його мета)
« 1. Покарання є засобом державного примусу, що призначається за вироком суду. Покарання застосовується до особи, визнаної винуватою у скоєнні злочину, і полягає у передбачених цим Кодексом позбавленні або обмеженні прав і свобод цієї особи.
2. Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і запобігання скоєнню нових злочинів. »
Стаття 57 (Довічне позбавлення волі)
« 1. Довічне позбавлення волі призначається за скоєння особливо тяжких злочинів, що зазіхають на життя, а також за скоєння особливо тяжких злочинів проти здоров’я населення і суспільної моралі, громадської безпеки, статевої недоторканості неповнолітніх, які не досягли чотирнадцятирічного віку.
2. Довічне позбавлення волі не призначається жінкам, а також особам, які скоїли злочин у віці до вісімнадцяти років, і чоловікам, які досягли на момент постановлення судом вироку шестидесятип’ятирічного віку. »
Стаття 58 (Обрання виправних закладів для осіб, засуджених до позбавлення волі)
« 1. Відбування позбавлення волі призначається:
– особам, засудженим за злочини, скоєні з необережності, а також особам, засудженим до позбавлення волі за скоєння умисних злочинів малої і середньої тяжкості, які раніше не відбували позбавлення волі, - в колоніях-поселеннях;
– чоловікам, засудженим до позбавлення волі за скоєння тяжких злочинів, які раніше не відбували позбавлення волі, а також жінкам, засудженим до позбавлення волі за скоєння тяжких і особливо тяжких злочинів, в тому числі у будь-якому випадку рецидиву, - у виправних колоніях загального режиму;
– чоловікам, засудженим до позбавлення волі за скоєння особливо тяжких злочинів, які раніше не відбували позбавлення волі, а також у випадку рецидиву або небезпечного рецидиву, якщо засуджений раніше відбував позбавлення волі, - у виправних колоніях суворого режиму;
– чоловікам, засудженим до довічного позбавлення волі, а також у випадку особливо небезпечного рецидиву злочинів - у виправних колоніях особливого режиму;
– чоловікам, засудженим до позбавлення волі за скоєння особливо тяжких злочинів на строк більше п’яти років, а також у випадку особливо небезпечного рецидиву злочинів відбування частини строку покарання може бути призначене в тюрмі.
Виправні колонії особливого режиму призначені для утримання наступних категорій засуджених:
(...)
d) чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, а також у випадку особливо небезпечного рецидиву злочинів (...) »
Стаття 79 (Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання)
« (...)
5. Особа, яке відбуває довічне позбавлення волі, може бути звільнена умовно-достроково, якщо судом буде визнано, що вона не потребує надалі відбувати це покарання і фактично відбула не менше двадцяти п’яти років позбавлення волі. (...) ».
2. Покарання у вигляді довічного позбавлення волі у російському кримінальному праві
34. Покарання у вигляді довічного позбавлення волі було запроваджене до Кримінального кодексу (від 1960 року), що втратив чинність, як можливість помилування і покарання, що замінювало собою смертну кару. Воно присутнє у системі покарань, запроваджених Кримінальним кодексом від 1996 року, і застосовується за особливо тяжкі злочини, що зазіхають на життя інших осіб (стаття 159 § 2 – вбивство за обтяжуючих обставин), статеву недоторканість неповнолітніх, які не досягли чотирнадцяти років (статті 131 § 5, 132 § 5, 134 § 6 – різні статеві злочини проти неповнолітніх), безпеку (статті 205 § 3, 205.3 §§ 3 і 4, 211 § 4, 205.1 § 4, 205 § 3, 205.4 § 1, 205.5 § 1, 206 § 4 – різні злочини, пов’язані з тероризмом; стаття 210 § 4 – утворення і керівництво злочинною організацією; стаття 211 § 4 – угон літаків, кораблів або поїздів за обтяжуючих обставин; статті 228.1 § 5 і 229.1 § 4 – різні тяжкі злочини, пов’язані із законодавством щодо обігу наркотичних речовин; стаття 281 § 3 – диверсія за обтяжуючих обставин; стаття 295 – замах на життя осіб, які здійснюють правосуддя або досудове розслідування злочинів; стаття 57 – геноцид).
35. Смертна кара винятково може застосовуватись за особливо тяжкі злочини, що зазіхають на життя інших осіб (стаття 59 § 1).
36. Вона може бути замінена на довічного позбавлення волі як можливість помилування (стаття 59 § 3). Чоловік, засуджений до довічного позбавлення волі, має відбувати покарання у виправній колонії особливого режиму і окремо від інших ув’язнених (стаття 58 § 1). Ув’язнений, засуджений до довічного позбавлення волі, може бути звільнений умовно-достроково, якщо судом буде визнано, що він не потребує надалі відбувати це покарання і фактично відбув не менше двадцяти п’яти років позбавлення волі (стаття 79 § 5).
C. Кримінально-виконавчого кодекс від 8 січня 1997 року
1. Загальні правила щодо зв’язку із зовнішнім світом
37. Відповідно до статті 89 § 1 цього кодексу, засуджені до позбавлення волі мають право на короткі побачення тривалістю чотири години і тривалі побачення тривалістю до трьох діб на території виправного закладу. Тривалі побачення відбуваються у приміщенні, де можливо забезпечити приватність. Короткі побачення є можливістю для засуджених зустрітись з членами родини або іншими особами. Вони тривають чотири години у присутності охоронця (стаття 89 §§ 1 і 2), а ув’язнені і їхні відвідувачі розділені скляною перегородкою або металевими ґратами. За обмеженого переліку обставин засудженим можуть надаватися тривалі побачення до п’яти діб поза територією виправного закладу. Тривалі побачення надаються засудженим, щоб зустрітись з дружиною, батьками, дітьми, батьками дружини, невісткою і зятем, братами і сестрами, дідусями, бабусями, онуками, а з дозволу начальника виправного закладу - з іншими особами.
38. У рішенні від 29 січня 2014 року у справі № AKPI13-1283 Верховний суд Російської Федерації постановив, що начальник виправної колонії може відмовити у проханні про побачення у обмеженому переліку випадків, зокрема, якщо прохання про тривале побачення було подане особою, яка не має родинних зв’язків із засудженим (стаття 89 § 2), або якщо можливість такого побачення не передбачена кодексом (у випадку, коли, наприклад, прохання про тривале побачення надійшло протягом перших десяти років відбування покарання, або якщо кількість дозволених побачень вичерпана). У той же час, відповідно до статті 118 кодексу, засуджені, яких поміщали до карцера за порушення правил внутрішнього розпорядку виправного закладу, не мають права на побачення.
39. Відповідно до статті 89 § 3, засудженим на їх прохання дозволено замінити тривале побачення коротким, а коротке або тривале побачення - телефонними переговорами.
40. Усі засуджені мають право отримувати і відправляти листи, листівки і телеграми без обмеження їх кількості (стаття 91 § 1). Листування засуджених із рідними і посилки, які вони отримують, систематично контролюються працівниками виправної колонії (статті 90 § 4 і 91 § 1).
2. Види приміщень і режимів у російських пенітенціарних закладах
41. Відповідно до статті 58 Кримінального кодексу (параграф 33 вище), засуджені до позбавлення волі, залежно від тяжкості злочину, у якому їх визнано винними, відбувають покарання у одному з п’яти видів наявних пенітенціарних закладів. У різних видах колоній засуджені, залежно від різних обставин, зокрема від тяжкості скоєного злочину і їхньої поведінки у тюрмі, утримуються за одним із трьох виправних режимів, а саме, за звичайним, пом’якшеним або суворим режимом. У тюрмах є два види режиму - суворий і загальний.
42. Відповідно до статті 129 Кримінально-виконавчого кодексу, засуджені до позбавлення волі, які відбувають покарання у колоніях-поселеннях, можуть за дозволом начальника колонії проживати із членами родини на території колонії.
43. Відповідно до статті 121 цього ж кодексу, у виправних колоніях загального режиму спілкування засуджених із зовнішнім світом обмежується:
a) шість коротких і чотири тривалих побачення на рік і отримання шести посилок і шести бандеролей за умов звичайного режиму (застосовується до новоприбулих і до засуджених, які до того утримувались за суворим або пом’якшеним режимом, чия поведінка покращилась або погіршилась – стаття 120);
b) шість коротких і чотири тривалих побачення на рік і отримання чотирьох посилок і чотирьох бандеролей за умов пом’якшеного режиму (застосовується до новоприбулих протягом перших шести місяців позбавлення волі за умови, що вони виявили хорошу поведінку і позитивне ставлення до роботи – стаття 120);
c) два коротких і два тривалих побачення на рік і отримання дванадцяти посилок і дванадцяти бандеролей за умов суворого режиму (застосовується до засуджених, які неодноразово порушували правила внутрішнього розпорядку пенітенціарного закладу, повернення до загального режиму можливе лише через шість місяців – стаття 120).
44. Відповідно до статті 123 кодексу, у виправних колоніях суворого режиму спілкування засуджених із зовнішнім світом обмежується:
a) три коротких і три тривалих побачення на рік і отримання трьох посилок і трьох бандеролей за умов звичайного режиму (застосовується до усіх новоприбулих, окрім засуджених за умисні злочини, скоєні під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі, а також засуджених, які до того утримувались за суворим або пом’якшеним режимом, чия поведінка покращилась або погіршилась – стаття 122);
b) чотири коротких і чотири тривалих побачення на рік і отримання чотирьох посилок і чотирьох бандеролей за умов пом’якшеного режиму (застосовується до новоприбулих протягом перших дев’яти місяців позбавлення волі за умови, що вони виявили хорошу поведінку і позитивне ставлення до роботи – стаття 122);
c) два коротких і два тривалих побачення на рік і отримання двох посилок і двох бандеролей за умов суворого режиму (застосовується до засуджених, які неодноразово порушували правила внутрішнього розпорядку пенітенціарного закладу, повернення до загального режиму можливе лише через дев’ять місяців; до осіб, засуджених за умисні злочини, скоєні під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі, цей режим застосовується одразу – стаття 122).
45. Відповідно до статті 130 кодексу, у тюрмах є два види режиму - суворий і загальний. За умов загального режиму спілкування засуджених із зовнішнім світом обмежується двома короткими і двома тривалими побаченнями на рік, тоді як засуджені, які утримуються за суворим режимом, мають право на два коротких побачення на рік.
46. Усі новоприбулі засуджені або засуджені, які неодноразово порушували правила внутрішнього розпорядку пенітенціарного закладу, відбувають покарання за умов суворого режиму, повернення до загального режиму можливе лише після відбуття початкового строку у дванадцять місяців (стаття 130).
3. Утримання у виправних колоніях особливого режиму
47. У закладах цього виду засуджені утримуються за наступними внутрішніми режимами.
a) Загальний режим
48. За умовами цього режиму засуджені живуть у гуртожитках і мають право на два коротких і два тривалих побачення з родиною на рік (стаття 125 § 1). Вони також мають право на отримання трьох посилок і трьох бандеролей на рік. Цей режим застосовується до усіх новоприбулих, окрім засуджених за умисні злочини, скоєні під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі (параграф 52 вище), а також до засуджених, які до того утримувались за суворим або пом’якшеним режимом, чия поведінка покращилась або погіршилась (стаття 124).
b) Пом’якшений режим
49. За умовами цього режиму засуджені живуть у гуртожитках і мають право на три коротких і три тривалих побачення з родиною на рік (стаття 125 § 2). Вони також мають право на отримання чотирьох посилок і чотирьох бандеролей на рік. Засуджені, які раніше утримувались за загальним режимом, можуть бути переведені на цей режим після відбуття перших дванадцяти місяців ув’язнення за умови, що вони виявили хорошу поведінку і позитивне ставлення до роботи (стаття 124).
c) Суворий режим
50. За умовами суворого режиму засуджені живуть у камерах і мають право на два коротких побачення на рік (стаття 125 § 3). Відповідно до кодексу, засуджені, які утримуються за суворим режимом, не можуть мати тривалих побачень з родиною. Засуджені, які утримуються за цим режимом, мають право на отримання однієї посилки і однієї бандеролі на рік (стаття 125 § 3). Цей режим застосовується до засуджених, які неодноразово порушували правила внутрішнього розпорядку пенітенціарного закладу, і повернення до загального режиму можливе лише після відбуття початкового строку у дванадцять місяців. До осіб, засуджених за умисні злочини, скоєні під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі, цей режим застосовується одразу (стаття 124).
51. Засуджені, які утримуються за суворим режимом, мають право на телефонні переговори тільки за виняткових особистих обставин (стаття 92 § 3), і їхні телефонні переговори можуть прослуховуватись працівниками виправної колонії (стаття 92 § 5).
d) Правила, що застосовуються до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі
52. До усіх осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, після прибуття до виправної колонії особливого режиму застосовується суворий режим, і вони відбувають покарання окремо від інших засуджених у камерах, розрахованих максимум на двох осіб (статті 126 і 127 § 3). Таких засуджених може бути переведено на загальний режим після відбуття не менше ніж десяти років покарання, і цей десятирічний строк вираховується починаючи з дати затримання (стаття 127 § 3). Якщо засуджений протягом попереднього ув’язнення був поміщений до карцера за особливо злісне порушення порядку, то початок десятирічного строку вираховується з моменту прибуття до виправної колонії особливого режиму, а не від дати затримання. Особи, засуджених до довічного позбавлення волі, можуть бути переведені на пом’якшений режим після відбуття не менше ніж десяти років покарання за загальним режимом (стаття 127 § 3).
53. Засуджені, визнані злісними порушниками встановленого порядку відбування покарання, котрі відбувають покарання за пом’якшеними умовами, переводяться на загальні або суворі умови відбування покарання, а засуджені, котрі відбувають покарання на загальних умовах, - на суворі умови відбування покарання. Повторне переведення на загальні або пом’якшені умови відбувається лише після відбуття не менше ніж десяти років покарання (стаття 127 § 5).
D. Правила внутрішнього розпорядку виправних закладів, затверджені наказом Міністерства юстиції від 3 листопада 2005 року (№ 205)
54. Даної справи стосуються наступні положення Правил.
1. Розділ XIV: Порядок надання засудженим побачень
« (...) 68. Дозвіл на побачення видає начальник виправного закладу або особа, яка його заміщає, за заявою засудженого або особи, яка приїхала до нього на побачення. [Причини відмови мають зазначатись] (...).
(...)
72. (...) Об’єднання побачень або роз’єднання одного побачення на кілька не дозволяється (...)
(...)
74. Засудженому дозволяється тривале або коротке побачення одночасно не більше, ніж з двома дорослими особами, разом з якими можуть бути неповнолітні брати, сестри, діти, онуки засудженого.
.
75. Тривалі побачення з іншими особами надаються лише у випадках, коли, на думку адміністрації, такі побачення не впливатимуть негативно на засудженого (...)
(...)
82. Заміна видів побачень і побачень на телефонні переговори здійснюється за письмовою заявою засудженого. »
2. Розділ XV: Порядок надання засудженим телефонних розмов
« (...) 85. Телефонна розмова надається за письмовою заявою засудженого, у якій вказується адреса, номер телефону абонента і тривалість розмови, що не перебільшує 15 хвилин.
86. Телефонні переговори оплачуються засудженим власним коштом або коштом родичів чи інших осіб. Телефонні переговори можуть контролюватись адміністрацією.
(...)
89. Засудженим, які утримуються за суворими умовами відбування покарання, а також які відбувають стягнення у штрафних ізоляторах, приміщеннях камерного типу, єдиних приміщеннях камерного типу і одиночних камерах, телефонна розмова може бути дозволена лише за виняткових особистих обставин (смерть або тяжка хвороба близького родича, яка загрожує життю хворого; стихійне лихо, яке спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його родині тощо) (...) ».
E. Юриспруденція Конституційного суду
55. Конституційний суд неодноразово вивчав питання конституційності положень, які встановлюють умови ув’язнення за суворим режимом у виправних колоніях особливого режиму.
1. Ухвала № 466-O від 21 грудня 2004 року
56. У справі, поданій засудженим Г., Конституційний суд висловився наступним чином:
« (...) У своїй скарзі до Конституційного суду М.Г. просить визнати такою, що суперечить Конституції, статтю 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу, котра, на думку заявника, не передбачає можливість врахування строку, проведеного засудженим у слідчому ізоляторі, до строку відбування покарання в суворих умовах утримання у виправній колонії особливого режиму, що перешкоджає переведенню його на легші умови утримання (...)
2.1 Конституційний суд вже мав нагоду вивчати питання щодо конституційності положень Кримінально-виконавчого кодексу, котрі встановлюють правила вираховування строків відбування позбавлення волі, котрі мають значення для переведення засудженого на умови легшого режиму або іншого поліпшення становища особи, яка відбуває покарання.
У Постанові від 27 лютого 2003 року у справі стосовно перевірки конституційності положень статті 130 § 1 Кримінально-виконавчого кодексу, Конституційний суд дійшов висновку, що час утримання під вартою як запобіжний захід у будь-якому випадку має враховуватись під час визначення загального строку призначеного судом покарання, а також при обчисленні строку відбутого покарання, що дозволяє застосувати умовно-дострокове звільнення від покарання. Такий підхід Конституційний суд визнав відповідним міжнародним нормам (...)
З огляду на наведену правову позицію, стаття 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу не може тлумачитись як така, що виключає зарахування особі, засудженій до позбавлення волі, до строку покарання, в тому числі до тієї його частини, яка відповідно до встановленого законом порядку має відбуватись в суворих умовах, строку, протягом якої до неї застосовувався запобіжний захід у вигляді взяття під варту (...) »
2. Ухвала № 248-O від 9 червня 2005 року
57. У справі за скаргою засудженого М.З. і його дружини Конституційний суд сформулював свої міркування наступним чином:
« (...) М.З. (...), засуджений до довічного позбавлення волі, і його дружина (...) неодноразово звертались до адміністрації місць позбавлення волі з проханням про надання їм тривалого побачення, оскільки вони бажають мати дитину (...) ; у задоволенні прохань їм було відмовлено на підставі статей 125 § 3 і 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу, котрі передбачають, що особи, які відбувають покарання у виправних колоніях суворого режиму в суворих умовах мають право на два коротких побачення на рік, а перше тривале побачення може бути дозволене їм не раніше, ніж після відбуття десяти років позбавлення волі.
У скарзі З. і [його дружина] оспорюють конституційність згаданих положень, котрі позбавляють їх можливості мати дітей, порушуючи тим самим право на повагу до приватного і сімейного життя, гарантоване статтею 23 § 1 Конституції, а також обмежують їхні права більше, ніж передбачено статтею 55 § 3 Конституції.
(...)
Стаття 55 § 3 Конституції (...) дозволяє федеральному законодавцю обмежувати права людини і громадянина з метою захисту підвалин конституційного ладу, моралі, здоров’я, законних прав і інтересів інших осіб [і] з метою захисту державної безпеки. Зокрема, такі обмеження можуть супроводжувати застосування державою до правопорушників кримінальних покарань у вигляді суспільного обмеження, котре має властивість протягом усього застосування позбавляти відповідних осіб певних прав і свобод, а також накладати на них особливі зобов’язання.
(...) Стаття 71 o) Конституції дозволяє федеральному законодавцю застосовувати подібні обмежуючі заходи
Визначаючи одним з видів покарання позбавлення волі, держава діє як у власних інтересах, так і в інтересах суспільства і його членів. При цьому його виконання змінює звичний ритм життя людини, його стосунки з оточуючими і має певні морально-психологічні наслідки, обмежуючи тим самим не лише права і свободи громадянина, але й права особи. Таке обмеження пов’язане із протиправною поведінкою і спричинене необхідністю обмеження природнього права на свободу з метою захисту моралі, прав і законних інтересів інших осіб.
У кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві встановлені як міри кримінального покарання з різним комплексом обмежень, що відповідають тяжкості покарання, так і порядок відбуття цього покарання. Обираючи кримінальні санкції, законодавець має відштовхуватись від принципу, що засуджений загалом має ті ж права й свободи, що й інші громадяни, окрім винятків, пов’язаних з його особою і правопорушеннями, які він скоїв, а також від певного режиму, котрий діє у даній виправній установі.
Обмеження, передбачені статтями 125 і 127 Кримінально-виконавчого кодексу і іншими його положеннями, в тому числі стосовно порядку надання побачень з родичами і іншими особами, мають на меті адаптувати покарання щодо кожного правопорушника, здійснити диференціацію санкцій і їх застосування, а також визначити умови, необхідні для реалізації мети покарання, яка, як вказано у статті 43 § 2 Кримінального кодексу, полягає у відновленні правосуддя, виправленні правопорушника і запобіганні новим правопорушенням.
Необхідність законодавчої регламентації побачень засуджених із рідними і близькими випливає з положень затверджених Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1998 року Зведених принципів захисту усіх осіб, що перебувають у затриманні або ув’язненні будь-якого виду, зокрема з принципу 19 (...)
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях вказав, що для того, аби уточнити зобов’язання, які стаття 8 накладає на Держав-учасниць у питаннях відвідання тюрми, необхідно враховувати нормальні і розумні вимоги тюремного ув’язнення, а також обсяг можливості розсуду, наданого державним органам, коли вони регулюють спілкування засудженого з родиною, маючи при цьому на увазі, що «будь-яке позбавлення волі спричиняє за своєю суттю обмеження приватного і сімейного життя особи » (...)
Обмеження дозволених засудженому побачень за кількістю, тривалістю і умовами проведення є неодмінним наслідком даної міри покарання, котра полягає у ізоляції засудженого у спеціальному місці під охороною. З цієї точки зору оспорювані заявниками норми самі собою не запроваджують жодних додаткових обмежень, окрім тих, які у розумінні статті 55 § 3 Конституції випливають із самої суті такого покарання, як позбавлення волі
При цьому сукупність обмежень є різною і залежить перш за все від тяжкості призначеного судом покарання, котре відповідає характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його скоєння і особі злочинця. Найбільший обсяг обмежень передбачено для осіб, засуджених як альтернатива смертній карі до довічного позбавлення волі за скоєння особливо тяжких злочинів, що зазіхають на життя (стаття 57 § 1 Кримінального кодексу), і які відбувають покарання у виправних колоніях особливого режиму (стаття 58 § 1, пункт 2, Кримінального кодексу).
Право на приватне життя (стаття 23 § 1 Конституції) передбачає надання і гарантування особі державою можливості контролювати інформацію про себе і перешкоджати розголошенню відомостей особистого, інтимного характеру. Поняття «приватне життя» включає ту сферу життєдіяльності людини, котра стосується даної особи, торкається тільки її і не зазнає контролю з боку держави і суспільства, якщо вона не має протиправного характеру. Проте, як вказав Європейський суд з прав людини, «стаття 8 має перш за все на меті захистити особу від протиправного втручання державної влади». Визначаючи міру покарання у вигляді позбавлення волі за скоєний злочин, держава не здійснює протиправне втручання у приватне життя громадянина, а лише виконує свою функцію із захисту суспільних інтересів (...)
Особа, яка має умисел на скоєння тяжких злочинів, повинна передбачати, що в результаті її може бути позбавлено волі і обмежено в правах і свободах, в тому числі у праві на приватне життя, приватну і сімейну таємницю і, відповідно, у можливості мати дитину. Скоюючи злочини, особа сама прирікає себе і членів своєї родини на такі обмеження.
Тобто оспорювані положення, котрі передбачають, що засуджені до довічного позбавлення волі за особливо тяжкі злочини, що посягають на життя, мають право на тривале побачення не раніше, ніж після відбуття десяти років позбавлення волі, запроваджені законодавцем у межах своєї компетенції і не порушують справедливий баланс між інтересами суспільства загалом і інтересами особи (...). »
III. ЧИННЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Рада Європи
1. Комітет Міністрів
58. Рекомендація Rec(2006)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасницям про Європейські пенітенціарні правила, ухвалена 11 січня 2006 року, звучить так:
« Частина I
Основні принципи
1. При поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини.
2. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.
3 Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися.
4. Утримання ув’язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.
5. Життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві.
6. Утримання під вартою має здійснюватися таким чином, щоб сприяти поверненню до суспільства осіб, позбавлених волі.
(...)
Частина II
(...)
Контакти із зовнішнім світом
24.1. Ув’язненим необхідно дозволяти максимально часто спілкуватися поштою, телефоном або в інші способи спілкування зі своїми родинами, іншими особами та представниками зовнішніх організацій; необхідно дозволяти також відвідування ув’язнених зазначеними особами.
2. Контакти та відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для продовження кримінального розслідування, підтримки порядку та безпеки, запобігання кримінальним злочинам та захисту жертв злочинів, проте такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, визначені судовим органом, повинні допускати прийнятний мінімальний рівень контактів.
3. У національному законодавстві потрібно визначити національні та міжнародні органи та посадові особи, контакти ув’язнених з якими не обмежуються.
4. Візити мусять бути організовані таким чином, аби надати ув’язненим можливість максимально природно підтримувати та зміцнювати сімейні стосунки.
5. Адміністрація пенітенціарних установ мусить сприяти ув’язненим підтримувати адекватні контакти із зовнішнім світом та надавати їм із цією метою відповідну матеріальну підтримку
(...)
Частина VIII
Засуджені ув’язнені
Мета режиму для засуджених ув’язнених
102.1. Поза правилами, які застосовуються до всіх ув’язнених, режим для засуджених ув’язнених мусить бути спрямований на те, щоб вони вели відповідальний спосіб життя без скоєння злочинів.
2. Ув’язнення з позбавленням волі саме по собі є покаранням, і тому режим для засуджених ув’язнених не повинен збільшувати страждання, заподіяні ув’язненням.»
59. У коментарі до Рекомендації Rec(2006)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасницям про Європейські пенітенціарні правила Європейський комітет з проблем злочинності («ЄКПЗ») зазначає, що правило 2 підкреслює, що втрата права на свободу, котрої зазнають засуджені ув’язнені, не може вважатись такою, що автоматично призводить до втрати їхніх політичних, громадянських, соціальних, економічних і культурних прав. ЄКПЗ вважає невідворотним обмеження прав засуджених через позбавлення волі, але додає, що додаткові обмеження мають бути якомога меншими, повинні бути передбачені законом і застосовуватись виключно тоді, коли є необхідними для підтримання порядку, безпеки і стабільності у тюрмах. ЄКПЗ вважає, що запроваджені обмеження не повинні звужувати застосування Європейських пенітенціарних правил.
60. На думку ЄКПЗ, правило 5 передбачає, що пенітенціарні органи повинні активно працювати над тим, щоб умови життя у тюрмі наближались до нормального життя.
61. Стосовно контактів із зовнішнім світом ЄКПЗ висловився наступним чином:
«Втрата свободи не повинна неодмінно призводити до відсутності спілкування із зовнішнім світом. Навпаки, усі засуджені мають право на певне спілкування, і пенітенціарні органи повинні намагатись створити умови, які б оптимально дозволили підтримувати зв’язки. »
62. Стосовно саме побачень з родиною ЄКПЗ уточнює наступне:
«Поняття «сім’я» має розумітись у широкому значенні і включати стосунки засудженого з певною особою, котрі можна порівняти зі стосунками з членом сім’ї, навіть якщо вони не є юридично закріпленими.
Стаття 8 Конвенції визнає за кожною особою право на повагу до приватного і сімейного життя і до її кореспонденції, а Правило 24 можна вважати таким, що визначає відповідальність пенітенціарних органів за забезпечення дотримання цих прав за загалом обмежуючих умов тюрми. Це Правило стосується також і побачень, котрі є особливо важливим різновидом спілкування.
(...) »
63. Комітет Міністрів ухвалив низку резолюцій і рекомендацій щодо осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк і довічного позбавлення волі. Резолюція 76(2) від 17 лютого 1976 року щодо поводження із засудженими до позбавлення волі на тривалий строк першою рекомендувала державам-учасницям з цього питання, inter alia:
«1. Провадити політику у кримінально-правовій сфері, відповідно до якої позбавлення волі на тривалий строк накладається тільки якщо це необхідно для захисту суспільства;
2. Вживати необхідних законодавчих і адміністративних заходів для заохочення належного поводження протягом виконання вироків;
...
6. Заохочувати почуття відповідальності в ув’язненого шляхом поступового запровадження систем участі в усіх належних галузях;
...
9. Забезпечити якомога раніше перегляд справ усіх ув’язнених для встановлення того, чи може бути дароване умовно-дострокове звільнення;
10. Дарувати ув’язненому умовно-дострокове звільнення з огляду на законодавчі вимоги щодо відбутого строку, як тільки можливо встановити сприятливий прогноз; самі загальні превентивні міркування не можуть бути виправданням для відмови в умовно-достроковому звільненні;
11. Застосовувати до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, такі ж принципи, як і до осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий строк;
12. Забезпечити перегляд, як каже пункт 9, довічного позбавлення волі, якщо це не було зроблено раніше, після відбуття від восьми до чотирнадцяти років ув’язнення і регулярно повторювати такий перегляд; (...) ».
64. Відповідні параграфи Рекомендації Rec(2003)23 про забезпечення адміністраціями місць позбавлення волі виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк, ухваленої Комітетом Міністрів 9 жовтня 2003 року, звучать наступним чином:
« 2. Цілями здійснення виконання покарань у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк повинні бути:
- гарантія, що місця позбавлення волі знаходяться у безпечних і надійних місцях для ув’язнених і для всіх, хто в них працює або їх відвідує;
- протидія негативному впливу довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк;
- збільшення і вдосконалення можливостей таких ув’язнених для успішного повернення в суспільство і повернення до законослухняного життя після їх звільнення. (...)
22. Необхідно докласти особливих зусиль для збереження перерваних сімейних зв’язків. З цією метою:
- засуджені повинні бути якомога ймовірніше розміщені в тюрмах, що знаходяться поблизу місць проживання сімей або на близьких
або на прилеглих територіях;
- листи, телефонні переговори і побачення повинні провадитися з максимальною можливістю часто і конфіденційно. Якщо така умова загрожує безпеці і охороні, або є обґрунтована загроза ризику, ці контакти можуть супроводжуватись відповідними заходами безпеки, такими як перевірка (цензура) кореспонденції і обшуки до і після побачень.
(...)
33. Для надання засудженим з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк можливості подолати специфічні проблеми, які виникають під час адаптації після тривалого ув’язнення до законослухняного життя в суспільстві, їх звільнення має бути від початку добре підготовлене, і особливо слід взяти до уваги наступне:
- необхідність спеціальних планів до і після звільнення, які враховують наявні ризики і схильності;
- обов’язковий облік можливості звільнення і продовження програм після звільнення, втручання або утримання, вжитих засудженим під час перебування в ув’язненні;
- необхідність досягти тісної співпраці між адміністрацією тюрми і органами, які здійснюють контроль після звільнення, соціальними і медичними службами.
34. Підтримка і здійснення умовного звільнення для ув’язнених з покаранням у вигляді довічного позбавлення волі і позбавлення волі на тривалий строк мають ґрунтуватись на принципах, встановлених у Рекомендації Rec(2003)22 про умовне звільнення. »
2. Європейський комітет із запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню
65. Відповідні параграфи Меморандуму Європейського комітету із запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню («КЗК») від 27 червня 2007 року (CPT (2007) 55), під назвою «Дійсне і фактичне довічне позбавлення волі» звучать так:
«Спілкування із зовнішнім світом
Тривале ув’язнення і довічне позбавлення волі призводять до порушення подружніх і сімейних зв’язків. Запобігання розірванню таких зв’язків є важливим заходом для захисту психічного здоров’я засуджених і часто заохочує їх позитивно користатись своїм перебуванням у тюрмі. Подружні і сімейні стосунки ґрунтуються на емоційних зв’язках. Тому важливо якомога ретельніше слідкувати за тим, щоб умови тривалого ув’язнення і довічного позбавлення волі не призвели до розірвання таких зв’язків.
Збереженню сімейних стосунків сприяє можливість для родини відвідувати засудженого без складнощів.
Важливо запровадити ліберальний режим листування як для відправлення, так і для отримання листів. Важливими також є часті і тривалі побачення за умов, що дозволяють приватне життя і фізичний контакт. Телефонні розмови є додатковим засобом для підтримання контактів з родиною. Засуджені до тривалого ув’язнення і довічного позбавлення волі повинні мати можливість за простою процедурою робити телефонні дзвінки. Якщо є підстави припускати, що телефонні розмови можуть бути використані для організації злочинів, підготовки втечі або для порушення у будь-який інший спосіб порядку і безпеки, то їх можна контролювати за умови, що засудженому повідомлять, що за необхідності буде здійснено такий нагляд. Так само, якщо листи або побачення становлять загрозу для порядку і безпеки, то вони можуть надалі тривати із застосуванням таких превентивних заходів, як контроль кореспонденції і практика обшуків перед побаченнями і після них.
Згубні наслідки інституціолізованого життя на засуджених до тривалого ув’язнення будуть меншими, а засуджені будуть краще підготовлені до звільнення, якщо вони дійсно мають можливість підтримувати спілкування із зовнішнім світом. Щодо умов проведення побачень, то індивідуальна оцінка ризиків і потреб цієї категорії засуджених дозволить на індивідуальній основі ухвалювати рішення про надання дозволу на побачення без нагляду.
Зокрема слід намагатись уникнути руйнування подружніх і сімейних стосунків, що, в свою чергу, матиме сприятливий вплив на психічне здоров’я засудженого, регулярно мотивуючи його до позитивного використання часу в тюрмі.
Неприпустимою є систематична відмова засудженим до довічного позбавлення волі протягом кількох років мати можливість отримувати побачення у спеціальному приміщенні для побачень і без нагляду. Надання дозволу на побачення у спеціальному приміщенні для побачень і без нагляду має здійснюватись на підставі індивідуальної оцінки ризиків. »
66. Стандарти 2002 року КЗК (переглянуті у 2011 році) містять наступні положення (витяг із 2го загального звіту щодо діяльності КЗК, CPT/Inf(92) 3):
« 51. Також важливим питанням для ув’язнених є підтримання нормальних зв’язків із зовнішнім світом. Ув’язнені повинні передовсім мати можливість підтримувати зв’язки зі своєю родиною та з близькими друзями. Керівним принципом повинно стати забезпечення контактів із зовнішнім світом; будь-яке обмеження таких контактів повинно мотивуватись виключно серйозними мотивами безпеки або ж нестачею ресурсів, що є в розпорядженні.
У зв’язку з цим Комітет хоче підкреслити необхідність певної гнучкості у застосуванні правил щодо режиму відвідування та телефонних контактів з тими з ув’язнених, сім’ї яких проживають на значній відстані від місця ув’язнення (що робить неможливим регулярні побачення). Таким ув’язненим слід, наприклад, дозволяти більш тривалі побачення або ж надавати їм більше можливостей для телефонних переговорів з їхніми родинами. »
67. Стосовно засуджених до тривалого ув’язнення і довічного позбавлення волі КЗК сформулював наступні декларації (витяг із 11го загального звіту щодо діяльності (CPT/Inf(2001) 16):
« 33. (...)Під час проведення інспекційних відвідин представники Комітету не раз відзначали, що умови утримання таких в’язнів, доступні їм види діяльності та надавані можливості людського спілкування залишають бажати кращого. Більш того, багатьом із таких засуджених призначали особливі режимні обмеження, котрі не могли не погіршити й без того згубні наслідки довгострокового позбавлення волі; прикладами таких обмежень є постійна ізоляція від решти в’язнів, надягання наручників при кожному виході з камери, заборона спілкуватись з іншими ув’язненими і ущемлення в правах на побачення з близькими. Комітет не визнає аніякі аргументи на користь нерозбірливого застосування обмежень щодо всіх засуджених до окремих категорій покарання без урахування тієї небезпеки, яку становить (або не становить) кожна конкретна особа.
Тривале позбавлення волі в чимало способів сприяє десоціалізації ув’язнених. Вони відчувають себе невід’ємними від пенітенціарних інститутів, їм можуть дошкуляти різні проблеми психологічного характеру (включаючи втрату почуття власної гідності і погіршення соціальних навичок), вони все більш відчувають себе віддаленими від суспільства, у яке із часом більшість в’язнів має повернутись. На думку Комітету, режими, які призначаються засудженим на тривале позбавлення волі, мають якомога компенсувати зазначені негативні наслідки у позитивний та випереджувальний спосіб. »
68. Конкретно щодо становища засуджених до тривалого ув’язнення у Російській Федерації КЗК сформулював наступні декларації у звіті за результатами візиту до цієї країни 21 травня - 4 червня 2012 року (CPT/Inf(2013/41):
« 113. Зрештою стосовно становища, що панує у «Владімірському Централі», КЗК знову наголошує, що, на його думку, нічим не можна виправдати систематичне відокремлення засуджених до довічного позбавлення волі від інших засуджених до ув’язнення. Така ситуація суперечить Рекомендації Rec(2003)23 Комітету Міністрів від 9 жовтня 2003 року про забезпечення адміністраціями місць позбавлення волі виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк. У звіті, що супроводжує цю Рекомендацію, нагадується, що дуже часто помилково застосовується принцип, що особа, засуджена до довічного позбавлення волі, є небезпечною і в тюрмі. Розміщення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, має здійснюватись на підставі вичерпної і постійної оцінки ризиків і потреб, заснованій на індивідуальному плані відбування покарання, а не просто на підставі вироку. КЗК рекомендує російським державним органам з урахуванням цих порад переглянути законодавство і практику щодо відокремлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, у закладах федеральної системи виконання покарань. »
B. ООН
1. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1996 року і Комітет ООН з прав людини
69. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права («МПГПП») набув чинності стосовно Росії 16 жовтня 1973 року. Його стаття 10 § 3 звучить наступним чином:
« Пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, істотною метою якого є їх виправлення і соціальне перевиховання. (...) »
70. Стаття 17 того ж Пакту звучить наступним чином:
« 1. Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.
2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань. »
71. У Загальних коментарях No. 9 щодо статті 10 Комітет з прав людини (1982) у параграфі 3 сказав:
«Можливість мати побачення з родичами (...) продиктована мотивами гуманності. »
72. У Загальних коментарях No. 21 щодо статті 10 Комітет з прав людини (1992) у параграфах 3 і 4 сказав, що особи, позбавлені волі:
« (...) не повинні зазнавати обмежень і перешкод, інших ніж ті, що є невід’ємними від позбавлення волі; повага до їхньої гідності має бути гарантована цим особам так само, як і вільним особам. Особи, позбавлені волі, мають усі передбачені Пактом права, за винятком обмежень, що є невід’ємними від позбавлення волі.
Ставлення до кожної особи, позбавлені волі, з гуманністю і повагою до її гідності є основоположним правилом загального застосування, котре не має залежати від наявних у Держави-учасниці матеріальних ресурсів. Це правило має неодмінно застосовуватись без жодного розрізнення, зокрема щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, матеріальних статків, народження або будь-якого іншого становища. »
У параграфі 10 Комітет додав, що:
« пенітенціарна система не повинна бути виключно каральною; її головною метою має бути виправлення і соціальне перевиховання ув’язненого. »
2. Мінімальні Стандартні Правила поводження з ув’язненими
73. Мінімальні Стандартні Правила поводження з ув’язненими Організації Об’єднаних Націй, схвалені 30 серпня 1955 року, містять особливі положення щодо засуджених, зокрема наступні керівні принципи:
« Контакти із зовнішнім світом
37. В’язням треба давати можливість спілкуватися через регулярні проміжки часу і під належним наглядом з їхніми сім’ями або друзями, що мають бездоганну репутацію, як шляхом листування, так і безпосередньо, в ході відвідин.
38. 1) Іноземним громадянам, які перебувають в ув’язненні, слід забезпечити розумну можливість підтримувати зв’язок з дипломатичними і консульськими представниками їхньої країни.
2) В’язні, котрі є громадянами країн, що не мають дипломатичного або консульського представництва в даній державі, а також біженці та особи без громадянства повинні мати можливість підтримувати зв’язок з дипломатичними представниками держави, яка взяла на себе захист їхніх інтересів, або ж із будь-яким національним чи міжнародним органом, що займається їхнім захистом.
39. До відома в’язнів слід регулярно доводити найважливіші новини, дозволяючи їм читати газети, журнали або особливі в’язничні видання, слухати радіо й бути присутніми на лекціях, або ж з допомогою будь-яких інших засобів, що допускаються і контролюються органами адміністрації.
(...)
Правила, що застосовуються до особливих категорій
ПРАВИЛА, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ДО ОСОБЛИВИХ КАТЕГОРІЙ
A. Засуджені в’язні
(...)
57. Ув’язнення та інші заходи, які ізолюють правопорушника від навколишнього світу, завдають йому страждань уже тому, що вони відбирають у нього право на самовизначення, оскільки позбавляють свободи. Тому, крім випадків, коли сегрегація (відокремлення) видається виправданою або коли цього вимагає дисципліна, в’язнична система не повинна поглиблювати страждань, що випливають з такого становища.
58. Метою і виправданням присуду до ув’язнення або взагалі до позбавлення свободи є в кінцевому підсумку захист суспільства і попередження злочинів, що загрожують йому. Цієї мети можна досягти лише тоді, коли після відбуття терміну ув’язнення і повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися закону та забезпечити своє існування.
59. Для цього установа мусить використовувати всі виправні, виховні, моральні і духовні сили і види допомоги, якими вона володіє і які вважає придатними, застосовуючи їх з урахуванням потреб перевиховання кожного в’язня. »
3. Зведені принципи ООН щодо захисту усіх осіб, які зазнали будь-якого позбавлення волі або ув’язнення
74. Положення Зведених принципів ООН щодо захисту усіх осіб, які зазнали будь-якого позбавлення волі або ув’язнення, ухвалених Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 року (A/RES/43/173), стосовно даної справи звучать наступним чином:
Принцип 3
В інтересах осіб, які зазнають затримання або ув’язнення у будь-якій формі, не допускається жодне обмеження або применшення будь-яких прав людини, котрі є визнаними або наявними у будь-якій державі відповідно до права,
конвенцій, правилам або звичаїв, на тій підставі, що ці права не визнаються або визнаються в меншому обсязі у даних Зведених принципах.
(...)
Принцип 19
Особі, яка затримана або перебуває в ув’язненні, надається, зокрема, право на відвідання членами сім’ї і листування з ними, а також належну можливість спілкуватись із зовнішнім світом відповідно до розумних умов і обмежень, передбачених законом і встановленими відповідно до правилах.
Принцип 20
На прохання особи, яка затримана або перебуває в ув’язненні, така особа за можливості утримується у місці затримання або в ув’язнення, котре знаходиться на розумній відстані від її звичайного місця проживання. »
4. Основні принципи ООН щодо поводження з в’язнями
75. Основні принципи поводження з в’язнями (ухвалені Резолюцією 45/111 від 14 грудня 1990 року) містять наступні положення:
« 1. Усі ув’язнені користуються повагою, бо в них є гідність і значимість, як людей.
(...)
5. За винятком тих обмежень, необхідність яких надто обумовлена фактом ув’язнення в тюрму, всі ув’язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами, викладеними у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і Факультативному протоколі до них (Резолюція 2200A(XXI) Генеральної Асамблеї, Додаток), а також іншими правами, які викладені в інших пактах Організації Об’єднаних Націй. »
5. Конвенція ООН проти катувань та інших жорстких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження або покарання
76. У прикінцевих зауваженнях стосовно п’ятого періодичного звіту щодо Російської Федерації, ухвалених під час сорок дев’ятого засідання (29 жовтня–23 листопада 2012 року), Комітет ООН проти катувань сформулював наступний коментар:
« 9. (...) [Комітет] стурбований також тим, що законодавство Держави-учасниці замість того, аби визнавати за кожною особою, позбавленою волі, право на спілкуватись без зволікань із членами своєї родини від самого початку ув’язнення, дозволяє функціонерам Держави-учасниці контактувати з рідними ув’язненого від його імені і не передбачає необхідності у кожному випадку повідомляти близьких про його місце ув’язнення. (...) »
C. Статут міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії стосовно режиму ув’язнення осіб, котрі очікують на вирок або апеляційний розгляд Трибуналу або затримані за наказом Трибуналу (з поправками від 21 червня 2005 року)
77. Стаття61 A) цього Статуту каже наступне:
«Кожен затриманий має право бути відвіданим своєю родиною, друзями і іншими особами, за винятком статей 64 і 64 bis, а також обмежень і заходів спостереження, котрі може запровадити Комендант за погодженням із Секретарем. Ці обмеження і заходи спостереження мають бути необхідними в інтересах відправлення правосуддя, а також для захисту безпеки і порядку в тюрмі і пенітенціарних приміщеннях. »
D. Міжамериканський суд з прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини
78. Відповідно до усталеної юриспруденції Міжамериканської комісії з прав людини («МКПЛ»), держава зобов’язана сприяти спілкуванню між ув’язненими і їхніми родинами і регламентувати ці контакти. У зв’язку з цим МКПЛ проголосила, що право на побачення є основоположним для забезпечення права на захист сімейного життя усіх зацікавлених сторін.
79. У справі X і Y проти Аргентини (МКПЛ, звіт 38/96, справа 10.506, щодо суті, 15 жовтня 1996 року), МКПЛ підкреслила, що хоча побачення не є правом, але влада, дозволяючи їх, має регламентувати їх з дотриманням прав людини і гідності відповідних осіб. Зокрема Комісія висловила наступні міркування:
« 97. Право на сімейне життя може стикатись з деякими притаманними йому обмеженнями. Існують особливі обставини, наприклад, ув’язнення або військова служба, які, не скасовуючи саме право, неодмінно впливають на його реалізацію і перешкоджають повноцінно користуватись ним. Хоча ув’язнення неодмінно перешкоджає повноцінно користуватись сімейним життям, силоміць розлучаючи родину її з одним із членів, держава, однак, зобов’язана сприяти спілкуванню між ув’язненим і його родиною і регламентувати такі стосунки, поважаючи основоположні права усіх осіб на захист від неправомірного і свавільного втручання з боку держави і державних службовців.
98. Комісія постійно стверджує, що держава зобов’язана сприяти спілкуванню між ув’язненим і його родиною незважаючи на обмеження, накладені ув’язненням на особисті свободи. У зв’язку з цим Комісія неодноразово проголошувала, що право на побачення є основоположним правом для забезпечення поваги до особистої недоторканості і свободи ув’язненого, а також, відповідно, до права на захист сім’ї усіх залучених осіб. Саме з огляду на виняткові обставини, що супроводжують ув’язнення, держава зобов’язана вживати заходів, котрі мають ефективно гарантувати право підтримувати і розвивати сімейні відносини. Тому обов’язковий характер усіх заходів, що обмежують це право, має пристосовуватись до звичайних і розумних умов ув’язнення. »
80. У справі Oscar Elias Biscet і Інші проти Куби (МКПЛ, звіт № 67/06, справа 12.476, щодо суті, 1 жовтня 2006 року), Комісія засудила на підставі статті VI Американської декларації прав і обов’язків людини обмеження, накладені без видимої підстави на побачення з родиною.
Зокрема Комісія висловилась наступним чином:
« 237. Комісія вважає, що хоча ув’язнення неодмінно спричиняє роз’єднання засудженого із родиною, проте держава зобов’язана сприяти спілкуванню між ними і регламентувати його. З огляду на породжені ув’язненням виняткові обставини, держава має вжити заходів, що дозволили б ефективно гарантувати право підтримувати і розвивати родинні стосунки. Необхідність будь-якого заходу, що обмежує це право, має пристосовуватись до звичайних і розумних умов ув’язнення. Хоча держава і регламентує спосіб, у який засуджений і його рідні здійснюють право встановлювати і зберігати сімейне життя, проте вона не може ані встановлювати жодних умов, ані запроваджувати жодну процедуру, котрі перешкоджали б визнаним Американською декларацією правам.
(...)
239. У даній справі Комісія зазначає, що більшість потерпілих утримуються у тюрмах, розташованих далеко від їхніх сімей. Заявники навіть стверджують, що державні органи навмисно ув’язнювали потерпілих у віддалених закладах, аби зашкодити спілкуванню цих осіб з їхніми родинами, адвокатами і ЗМІ. Більш того, вони стверджують, що у більшості випадків відповідні державні органи без видимої причини обмежували побачення з родинами і дружинами.
240. Комісія вважає, що держава не дотрималась зобов’язання сприяти спілкування між засудженими і їхніми родинами. З огляду на сукупність фактів, Комісія робить висновок, що держава порушила статтю VI Американської декларації стосовно усіх потерпілих. »
IV. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВО
81. Німеччина, Австрія, Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Хорватія, Данія, Іспанія, Естонія, Фінляндія, Франція, Грузія, Греція, Ірландія, Італія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Колишня югославська республіка Македонія, Мальта, Молдова, Чорногорія, Нідерланди, Польща, Португалія, Чеська республіка, Румунія, Сполучене Королівство (Англія і Уельс), Сербія, Словаччина, Словенія, Швеція, Швейцарія, Туреччина і Україна в принципі дозволяють особам, засудженим до довічного позбавлення волі і тривалого ув’язнення, як і іншим категоріям засуджених, спілкуватись з родинами, отримуючи через регулярні проміжки часу побачення відповідно до процедури і порядку, встановлених внутрішнім правом, і залежно від фактичного стану закладів, у яких перебувають ці особи. Як чітко сказано у відповідних правових нормах деяких держав-учасниць, наприклад, Німеччини, Італії, Польщі і Сполученого Королівства, такі побачення мають головною метою збереження родинних зв’язків.
82. У більшості згаданих держав нормативно-правові акти щодо побачень у тюрмі є однаковими для усіх категорій засуджених, включно з особами, засудженими до довічного позбавлення волі і тривалого ув’язнення. У деяких державах-учасницях, таких як Азербайджан, Болгарія, Литва, Польща, Сербія і Туреччина, деякі категорії засуджених, зокрема особи, засуджені до довічного позбавлення волі і тривалого ув’язнення, можуть зазнавати додаткових обмежень, зокрема щодо частоти і тривалості побачень і приміщень, у яких вони відбуваються. Поміж державами, котрі дозволяють побачення в інтимній обстановці, одна держава-учасниця, Молдова, виключає цю можливість для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі і деяких інших категорій ув’язнених. Подібний стан діяв в Україні до 7 травня 2014 року, коли набула чинності стаття 151 з поправками Кримінально-виконавчого кодексу, котра дозволила такі побачення засудженим до довічного позбавлення волі.
83. У більшості згаданих держав діють різні заходи контролю, що обмежують безпосередній фізичний контакт, кількість відвідувачів і інтимність під час побачень в тюрмі. І лише невелика кількість держав, таких як Німеччина, Хорватія, Швеція і Швейцарія, дозволяють регулярні побачення з родиною в принципі без нагляду, окрім випадків особливих проблем з безпекою або інших перешкод. Загалом регулярні побачення з родиною осіб, засуджених до довічного позбавлення волі і тривалого ув’язнення, відбуваються за столом у спеціально призначеній для цього кімнаті, у деяких випадках поруч з іншими засудженими і відвідувачами (наприклад, у Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Сполученому Королівстві і Швейцарії) або за скляною перегородкою (зокрема у Азербайджані, Болгарії, Греції, Колишній югославській республіці Македонія, Румунії і Словаччині). У деяких державах-учасницях (наприклад, у Австрії, Іспанії, Фінляндії, Туреччині і Україні) можливі два варіанти, залежно від закладу і інших умов. У Німеччині, Естонії, Португалії, Сполученому Королівстві і Швеції побачення з міркувань безпеки відбуваються у кімнаті зі скляною перегородкою (або іншим обладнанням, що перешкоджає фізичному контакту). У державах-учасницях, де побачення відбуваються у приміщеннях без фізичних перешкод, таких як Німеччина, Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Ліхтенштейн, Чорногорія, Польща, Португалія, Сербія, Швейцарія, Швеція, Словенія і Туреччина (стосовно відкритих побачень), фізичні контакти певною мірою дозволені між дорослими відвідувачами і дорослими засудженими. Натомість вони найчастіше заборонені у Фінляндії і суворо регламентовані у Нідерландах і Словаччині.
84. Частота коротких побачень в тюрмі різко коливається, одне коротке побачення на місяць є загальноприйнятим мінімумом для більшості засуджених у всіх державах, котрі вивчались. У деяких державах-учасницях, наприклад, у Австрії, Бельгії, Іспанії, Фінляндії, Греції, Ірландії, Мальті, Чорногорії, Нідерландах, Португалії, Словенії і Швейцарії побачення з родиною в принципі дозволені щотижня. У інших державах, наприклад, в Болгарії, Хорватії, Колишній югославській республіці Македонія, Польщі, Румунії і Сполученому Королівстві такі побачення дозволені двічі на місяць. У Італії дозволено шість побачень на місяць, а в Туреччині чотири на місяць. У деяких державах, наприклад у Німеччині, Естонії, Грузії, Молдові, Чеській республіці, Сербії, Словаччині і Україні побачення з родиною дозволені раз на місяць. У Литві особи, засуджені до довічного позбавлення волі, котрі належать до категорії ув’язнених, які утримуються за режимом середнього рівня безпеки, можуть мати регулярні побачення кожні два місяці. Так само і в Азербайджані, де кількість побачень залежить від режиму, котрий застосовується на підставі Кримінального кодексу, особи, засуджені до довічного позбавлення волі, можуть мати шість регулярних побачень на рік.
ПРАВО
I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
85. Заявник стверджує, що протягом перших десяти років, коли його після проголошення вироку утримували у виправній колонії особливого режиму, він мав дуже обмежену можливість мати побачення зі своєю дружиною і членами родини. Зокрема він скаржиться на неможливість мати подружні побачення протягом ув’язнення у цій колонії. У своїх зауваженнях від 12 травня 2014 року він також стверджував, що протягом тимчасового затримання з листопада 1994 року до жовтня 1995 року його дружина і інші члени родини не отримали дозволу відвідати його у слідчому ізоляторі. Він посилається на статтю 8 Конвенції, котра звучить наступним чином:
« 1. Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до свого
житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб. »
A. Щодо прийнятності
1. Подання сторін
86. Повідомляючи, що дружина заявника розлучилася з ним у 1996 році, Уряд стверджує, що заява має бути визнана неприйнятною, оскільки стосується скарги щодо неможливості для заявника зустрічатись зі своєю жінкою в рамках подружніх побачень починаючи з 8 жовтня 1999 року, коли після проголошення вироку розпочалось його ув’язнення у виправній колонії особливого режиму.
87. Заявник підтверджу, що розлучився зі своєю жінкою у 1996 році, але вважає, що обмежуючий режим побачень у тюрмі вплинув також і на інших членів його родини і близьких, і тому Суд має продовжити розгляд справи.
2. Оцінка Суду
a) Скарга щодо тимчасового затримання заявника з листопада 1994 року до жовтня 1995 року
88. Суд перш за все нагадує, що Конвенція набула чинності щодо Росії 5 травня 1998 року. Тому стосовно подій, пов’язаних із тимчасовим затриманням заявника від листопада 1994 року до жовтня 1995 року, скарга є несумісною ratione temporis із положеннями Конвенції у розумінні статті 35 § 3 a) і має бути залишена без розгляду на підставі статті 35 § 4.
b) Скарга щодо неможливості заявника мати подружні побачення протягом утримання у виправній колонії особливого режиму
89. Суд констатує, що із зауважень, наданих заявником 12 травня 2014 року, видно, що дружина розлучилась із ним у 1996 році. За відсутності доказів протилежного, заявник не може стверджувати, що має сімейне життя у розумінні статті 8 Конвенції зі своєю колишньою дружиною після їх розлучення у 1996 році і прибуття до виправної колонії особливого режиму 8 жовтня 1999 року. Отже, стосовно скарг заявника на неможливість зустрічатись зі своєю жінкою у вигляді подружніх побачень, він не може казати, що є потерпілим від стверджуваного порушення статті 8 Конвенції.
90. З огляду на сказане Суд вважає, що ця частина заяви є несумісною ratione personae із положеннями Конвенції у розумінні статті 35 § 3 a) і має бути залишена без розгляду на підставі статті 35 § 4.
c) Скарга щодо перших десяти років, коли заявника після проголошення вироку утримували у виправній колонії особливого режиму
91. Стосовно останньої скарги заявника щодо різних обмежень на спілкування його з близькими і членами родини з 8 жовтня 1999 року до 11 жовтня 2009 року, коли його утримували у виправній колонії особливого режиму, Суд вважає, що вона йому підсудна, оскільки надійшла до нього у жовтні 2006 року і проміжок часу, що вивчається, є тривалим станом у розумінні його юриспруденції (див., mutatis mutandis, Benediktov проти Росії, № 106/02, § 12, 10 травня 2007 року; Igor Ivanov проти Росії, № 34000/02, § 30, 7 червня 2007 року; Gouliyev проти Росії, № 24650/02, § 31, 19 червня 2008 року; Maltabar і Maltabar проти Росії, № 6954/02, §§ 82-84, 29 січня 2009 року; Aleksandr Matveïev проти Росії, № 14797/02, §§ 67-68, 8 липня 2010 року; і Valeriy Lopata проти Росії, № 19936/04, §§ 104-106, 30 жовтня 2012 року), протягом якого умови ув’язнення заявника залишались переважно однаковими.
92. Суд зазначає, що скарга стосовно обґрунтованих питань за статтею 8 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції або неприйнятною з інших підстав. Отже, її слід визнати прийнятною.
B. Щодо суті
1. Подання сторін
a) Заявник
93. Заявник стверджує, що обмеження кількості коротких і тривалих побачень протягом перших десяти років ув’язнення у виправній колонії особливого режиму було невиправданим і надмірно суворим. На його думку, суворість правил щодо видів побачень, а також їх частоти і тривалості, як і безпосереднє регулювання цих правил законодавством, перешкоджають застосовувати будь-який індивідуалізований підхід, адаптований до специфічних обставин становища кожного засудженого.
94. Нагадуючи про мету кримінального покарання, наведену у статті 43 § 2 Кримінального кодексу, а саме «відновлення суспільної справедливості, виправлення засудженого і запобігання новим злочинам», заявник стверджує, що у ній йдеться про законну мету (параграф 33 вище). Натомість він вважає, що оспорюване законодавство перешкоджає досягненню цієї мети. Він вважає, що збереження родинних стосунків є єдиним зв’язком, що ще поєднує його із суспільством, і є найдієвішим засобом для заохочення засудженого до виправлення.
95. Стосовно аргументів Уряду щодо тимчасового характеру обмежень, пов’язаних із забороною тривалих родинних побачень протягом десяти років, заявник стверджує, що дійсна тривалість цього заходу на практиці є значно довшою з огляду на строк тимчасового затримання і на дуже суворі правила обчислення цього десятирічного строку. У його випадку ці обмеження застосовувались до нього загалом протягом п’ятнадцяти років.
96. Стосовно правил щодо коротких побачень заявник скаржиться на їх малу кількість (двічі на рік), коротку тривалість (максимум чотири години) і умови, що виключають будь-яку інтимність, такі як присутність тюремного охоронця і фізичне відокремлення скляною стіною. Він вважає також, що обмеження участі у побаченні тільки двома дорослими особами є надмірно суворим.
97. Зрештою заявник стверджує також, що заборона тривалих побачень протягом десяти років і дуже суворі правила щодо коротких побачень, що виключають будь-яку інтимність і фізичний контакт, мають згубний вплив на членів родини, зокрема на його старого і хворого батька і на сина, котрий віддалився від нього через відсутність будь-яких стосунків між ними.
b) Уряд
98. Уряд погоджується, що виправний режим, за яким заявника утримували після проголошення вироку протягом перших десяти років під час ув’язнення у виправній колонії суворого режиму, становив втручання у його приватне і особисте життя. Проте, посилаючись на юриспруденцію Конституційного суду (параграфи 29 і 55-57 вище), він вважає, що таке втручання було передбачене законом і є пропорційним до законної мети, яку переслідує.
99. Посилаючись на юриспруденцію Конституційного суду, Уряд стверджує, що згадуваний захід мав на меті усунення несправедливості, виправлення засудженого і запобігання скоєнню інших кримінальних правопорушень. Він також пояснив, що відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу пенітенціарне законодавство має перш за все на меті виправлення засудженого і запобігання скоєнню інших кримінальних правопорушень як цим засудженим, так і іншими особами. У виступі під час засідання Суду Уряд проголосив, що не можна очікувати на втілення цілі щодо соціальної реінтеграції стосовно особи, засудженої, як заявник, до довічного позбавлення волі, і тому даний виправний режим має на меті виключно ізолювання таких осіб, як він.
100. Уряд вважає, що втручання було пропорційним щодо законних цілей, котрі переслідувались, беручи до уваги зокрема те, що заявника було засуджено до довічного позбавлення волі за особливо тяжкі злочини, і що різні обмеження стосовно побачень з родиною були тільки тимчасовими. Уряд додає, що необхідні заходи щодо індивідуалізації і оцінки пропорційності інтегровані до відповідних законодавчих положень і беруться до уваги на стадії підготовки вироку у справі. На його думку, суворість режиму залежить, зокрема, від тяжкості присудженого судом покарання, характеру злочину, його небезпечності для суспільства, особливих обставин його скоєння, особи правопорушника і його поведінки протягом ув’язнення після проголошення вироку.
101. Водночас Уряд вважає, що необхідно відштовхуватись від принципу, що кожен правопорушник повністю усвідомлює наслідки своєї караної поведінки і тому, скоюючи злочин, сам засуджує себе і своїх близьких зазнавати обмежень, що накладаються на його право спілкуватись з родиною, на недоторканість його приватного життя і на таємницю його особистих і сімейних справ.
102. Зрештою Уряд стверджує, що згадані обмеження випливають в основному із обмежуючого заходу, такого як позбавлення волі. Він підкреслює, що ці обмеження не перервали усіх зв’язків між заявником і його родиною протягом перших десяти років його ув’язнення, і, окрім того, вони були обмежені у часі.
c) Треті особи
103. Треті особи критикують тривалість у десять років суворого режиму, що застосовується у виправних колоніях особливого режиму, вважаючи її неправомірною, надмірно суворою і такою, що не ґрунтується на соціологічних або демографічних показниках і на міжнародно-правових нормах. Вони також не погоджуються із забороною тривалих побачень і різними обмежуючими умовами щодо коротких побачень, такими як відсутність будь-якого фізичного контакту і обмеження кількості дозволених побачень.
104. Треті особи вважають, що правило про десять років має на меті виключно накладення додаткового покарання на осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, протягом часу, коли, на їхню думку, стосунки з родиною є вирішальними для виправлення і наступної соціальної реінтеграції засуджених. На їхню думку, цей захід цілковито позбавляє осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, будь-якого права на надію і має особливо нищівний вплив на їхнє сімейне життя.
105. Треті особи окрім того стверджують, що оспорюване законодавство суперечить міцно вкоріненій тепер європейській тенденції до надання все більшої ваги виправленню засуджених і до полегшення певних обмежень щодо осіб, засуджених до тривалого позбавлення волі. У зв’язку з цим вони наводять як приклад такі держави, як Вірменія, Азербайджан, Латвія, Литва і Україна.
2. Оцінка Суду
a) Щодо існування втручання у права заявника, передбачені статтею 8
106. Ув’язнення, як і інші заходи позбавлення волі, за своєю суттю спричиняють обмеження приватного і сімейного життя відповідної особи. Проте для поваги до сімейного життя важливо, щоб пенітенціарна адміністрація дозволяла і допомагала засудженому у потребі підтримувати стосунки з близькими родичами (див., поміж багатьма іншими, Messina проти Італії (№ 2), № 25498/94, §§ 61-62, CEDH 2000-X; Lavents проти Латвії, № 58442/00, § 139, 28 листопада 2002 року; Estrikh проти Латвії, № 73819/01, § 166, 18 січня 2007 року; Nazarenko проти Латвії, № 76843/01, § 25, 1 лютого 2007 року; Trosin проти України, № 39758/05, § 39, 23 лютого 2012 року; і Epners‑Gefners проти Латвії, № 37862/02, §§ 60-66, 29 травня 2012 року).
107. У даній справі Суд нагадує, що після проголошення вироку протягом перших десяти років ув’язнення у виправній колонії особливого режиму заявник утримувався за суворим режимом, тобто за специфічним виправним режимом, котрий передбачає, зокрема, обмеження кількості і тривалості побачень в тюрмі і обмеження кількості відвідувачів, а також різні заходи нагляду під час таких побачень. Заявник міг спілкуватись із зовнішнім світом, але йому було суворо заборонено робити телефонні дзвінки, окрім надзвичайних випадків. Суд також зазначає, що протягом цього періоду заявник намагався підтримувати стосунки з близькими, а саме з батьками, братом і сином, можливості котрих відвідувати свого родича були, цілком безсумнівно, обмеженими.
108. Уряд не заперечує, що застосування до заявника згаданого виправного режиму становило втручання у його право на повагу до приватного і сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції.
109. З огляду на юриспруденцію і на наведені вище обставини даної справи, Суд вважає, що дані заходи становили втручання у право заявника на повагу до його «приватного життя» і «сімейного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Тому слід встановити, чи це втручання було виправданим у розумінні другого параграфа цього положення.
b) Щодо виправданості втручання
i. Передбачене законом
110. Відповідно до юриспруденції Суду, вираз «передбачене законом» у статті 8 § 2 не лише вимагає, щоб спірні захід або заходи мали внутрішньо-правову базу (див., наприклад, Aleksandra Dmitriyeva проти Росії, № 9390/05, §§ 104-107, 3 листопада 2011 року), але й стосується якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним даній особі і передбачуваним щодо наслідків (Rotaru проти Румунії [ВП], № 28341/95, § 52, CEDH 2000‑V). Для того, щоб відповідати вимозі передбачуваності, у законі має бути достатньо чітко сформульовано умови застосування заходу, аби дозволити особам, яких він торкається (за потреби звернувшись за фаховою порадою), керувати своєю поведінкою.
111. Суд відзначає, що оспорювані обмеження були накладені на заявника на підставі статей 125 § 3, 126 і 127 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу (параграфи 50 і 52 вище), котрі, відповідно, передбачають утримання усіх осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, за суворим режимом після прибуття до виправної колонії особливого режиму, різні обмеження можливості засуджених мати в тюрмі побачення з рідними, і у такий спосіб стосунки засуджених із зовнішнім світом регламентуються протягом десяти років після прибуття до колонії.
112. Суд зазначає, і сторони з цим теж погодились, що утримання заявника у виправній колонії особливого режиму за умовами суворого режиму має законодавчу базу у російському праві, а сам закон є зрозумілим, доступним і достатньо точним.
ii. Законна мета
113. Уряд виправдовує обмеження можливості заявника мати в тюрмі побачення з рідними, спираючись на юриспруденцію Конституційного суду, котрий у своїй ухвалі 257-O від 24 травня 2005 року (параграф 29 вище) постановив, що метою згаданого законодавства є «відновлення справедливості, виправлення правопорушника і запобігання новим правопорушенням». У своєму виступі під час засідання Великої Палати Уряд уточнив, що не можна очікувати на втілення цілі щодо соціальної реінтеграції стосовно особи, засудженої, як заявник, до довічного позбавлення волі, і тому даний виправний режим має на меті виключно ізолювання від суспільства таких осіб, як він (параграф 99 вище).
114. З огляду на зауваження сторін і, зокрема, на пояснення, наведені Урядом-відповідачем під час засідання, можна цілком правомірно порушити питання, про те, чи обмеження, накладені на право заявника мати в тюрмі побачення, переслідували законну мету у розумінні статті 8 § 2 Конвенції.
115. Проте з огляду на наведені нижче висновки Суд не вбачає підстав висловлюватись з цього питання (параграфи 127-149 нижче).
c) Необхідне у демократичному суспільстві
i. Загальні принципи
116. Суд нагадує про свою добре напрацьовану юриспруденцію, відповідно до якої засуджені в’язні протягом позбавлення волі продовжують користуватись усіма гарантованими Конвенцією основоположними правами і свободами, окрім права на свободу (див., наприклад, Dickson проти Сполученого Королівства [ВП], № 44362/04, § 67, CEDH 2007‑V, цитуючи Hirst проти Сполученого Королівства (№ 2) [ВП], № 74025/01, § 69, CEDH 2005‑IX, і Boulois проти Люксембургу [ВП], № 37575/04, § 82, CEDH 2012).
117. Отже, особи, позбавлені волі, не втрачають гарантовані Конвенцією права, включно з правом на повагу до їхнього сімейного життя (Płoski проти Польщі, № 26761/95, §§ 32 і 35, 12 листопада 2002 року), і тому будь-яке обмеження цих прав у кожному випадку має бути виправданим (Dickson [ВП], цитовано, § 68).
118. Щодо вимоги «необхідності у демократичному суспільстві» Суд уточнив, що поняття «необхідності» передбачає втручання, засноване на найвищій соціальній потребі, і, зокрема, пропорційне відносно переслідуваної законної мети. Для того, щоб встановити, чи втручання є «необхідним у демократичному суспільстві», Суд враховує залишену за внутрішньодержавними органами можливість розсуду, проте держава-відповідач залишається зобов’язаною довести існування найвищої соціальної потреби, що вимагає втручання (Kučera проти Словаччини, № 48666/99, § 127, 17 липня 2007 року; і Klamecki проти Польщі (№ 2), № 31583/96, § 144, 3 квітня 2003 року). Окрім того, Суд не обмежує себе окремим вивченням спірних фактів: він має застосувати об’єктивний критерій і вивчити їх у світлі сукупності обставин справи (Nowicka проти Польщі, № 30218/96, §§ 69-70, 3 грудня 2002 року).
119. Саме внутрішньодержавні органи мають першими сказати, де знаходиться справедливий баланс, котрий повинен бути забезпечений у даній справі, перш ніж Суд перейде до оцінки у останній інстанції, тому в принципі у цій галузі за державами залишається певна можливість розсуду. Обсяг такої можливості розсуду є різним і залежить від певної низки складових, зокрема від характеру конкретних дій і від цілей обмеження (Dickson [ВП], цитовано, § 77).
120. Тому якщо задіяно особливо важливий аспект існування або ідентичності особи, можливість розсуду для держави є загалом обмеженою. Натомість, якщо поміж державами-членами Ради Європи немає консенсусу як щодо відносної важливості задіяного інтересу, так і щодо найліпших засобів захистити його, зокрема якщо справа порушує питання або вимагає комплексного вибору соціальної стратегії, то можливість розсуду може бути ширшою. Завдяки безпосередньому знанню про суспільство і його потреби, державні органи в принципі знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародні суд, аби встановити, що саме має суспільну користь. У таких випадках Суд загалом поважає вибір законодавчої політики, якщо тільки вона не має «вочевидь нерозумних підстав». Зазвичай можливість розсуду є також широкою, коли держава має забезпечити баланс між конкуруючими або різними захищеними Конвенцією приватними і публічними інтересами (Dickson [ВП], цитовано, § 78).
121. Окрім того, підхід, що застосовується для оцінки пропорційності вжитих державою заходів щодо підстав «мети відшкодування», протягом останніх років змінився, і тепер все більша вага приділяється необхідності забезпечити справедливу рівновагу між покаранням і виправленням засуджених (Mastromatteo проти Італії [ВП], № 37703/97, § 72, CEDH 2002‑VIII, Maiorano і Інші проти Італії, № 28634/06, § 108, 15 грудня 2009 року, і Schemkamper проти Франції, № 75833/01, § 31, 18 жовтня 2005 року). У зв’язку з цим Суд нагадує свої зауваження, сформульовані, по-перше, у рішенні Великої Палати у справі Dickson (цитовано, § 75), у якому констатував загальну тенденцію пенітенціарних політик у Європі до надання усе більшої ваги виправній меті позбавлення волі, зокрема під кінець тривалого ув’язнення, і, по-друге, у рішенні у справі Vinter і Інші проти Сполученого Королівства ([ВП], №№ 66069/09, 130/10 і 3896/10, §§ 111-116, CEDH 2013 (витяги)) і Harakchiev і Tolumov проти Болгарії (№№ 15018/11 і 61199/12, §§ 243-246, CEDH 2014 (витяги)), у яких підкреслив, що на цей час виправлення і перевиховання засуджених є складовими, котрі держави мають брати до уваги під час розробки пенітенціарної політики.
122. Тому режим і умови утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не можна оминати увагою. Ці режим і умови мають бути такими, щоб дозволити особам, засудженим до довічного позбавлення волі, намагатись змінити себе, аби одного дня мати можливість просити про зміну вироку (Harakchiev і Tolumov, цитовано, § 265).
ii. Підхід, застосований Судом у попередніх подібних справах
123. Що стосується права на побачення, то для поваги до права на сімейне життя важливо, щоб пенітенціарна адміністрація дозволяла або, за необхідності, допомагала засудженим підтримувати стосунки з близькими родичами (Messina, цитовано, § 61; і Öcalan проти Туреччини (№ 2), №№ 24069/03, 197/04, 6201/06 і 10464/07, §§ 108-149 і §§ 154-164, 18 березня 2014 року). Водночас, не можна не погодитись з тим, що певні заходи, спрямовані на контролювання контактів засудженого із зовнішнім світом, необхідні і не є як такі несумісними з Конвенцією (Aliev проти України, № 41220/98, § 187, 29 квітня 2003 року; і Kalachnikov проти Росії (déc.), № 47095/99, § 7, CEDH 2001‑XI (витяги)). Подібні заходи можуть включати в себе обмеження кількості побачень, нагляд за їх проходженням і утримання засудженого за особливим виправним режимом або особливі умови здійснення побачень, якщо це виправдано характером злочину і наявними елементами характеристики становища засудженого (Hagyó проти Угорщини, № 52624/10, § 84, 23 квітня 2013 року).
124. У цьому контексті важливо встановити відмінність між, з одного боку, застосуванням під час проведення слідства спеціального пенітенціарного режиму або спеціальних заходів щодо побачень, коли можна обґрунтовано припускати, що цей захід необхідний для досягнення поставленої законної мети, і, з іншого боку, продовження тривалості такого режиму (Messina, цитовано, § 67). У такому випадку відповідні державні органи повинні якнайретельніше оцінити необхідність продовження тривалості особливого режиму (Bastone проти Італії (déc.), № 59638/00, § 2, CEDH 2005‑II (витяги); Indelicato проти Італії (déc.), № 31143/96, § 2, 6 липня 2000 року; Ospina Vargas проти Італії, № 40750/98, § 3, 14 жовтня 2004 року; і Enea проти Італії [ВП], № 74912/01, §§ 125-131, CEDH 2009).
125. Так само у випадку тюрем з підвищеним рівнем охорони безпеки застосування таких заходів, як фізичне відокремлення, може бути мотивоване наявними у межах даного закладу заходами безпеки або ризиком того, що засуджений спілкуватиметься із злочинними організаціями за посередництвом членів своєї родини (Lorsé і Інші проти Нідерландів, № 52750/99, §§ 83-86, 4 лютого 2003 року, і Van der Ven проти Нідерландів, № 50901/99, §§ 69-72, CEDH 2003‑II). Проте збереження заборони на безпосередній фізичний контакт може бути виправдане лише існуванням реальної і постійної загрози такого виду (Horych проти Польщі, № 13621/08, §§ 117-132, 17 квітня 2012 року, і Piechowicz проти Польщі, № 20071/07, §§ 205‑222, 17 квітня 2012 року).
126. Інакше кажучи, держава не повинна мати необмеженої можливості запроваджувати загальні обмеження, не передбачивши певного запасу гнучкості, котра дозволила би встановити, чи запроваджені у кожному конкретному випадку обмеження є належними або дійсно необхідними (див., mutatis mutandis, Moïsseïev проти Росії, № 62936/00, §§ 254-255, 9 жовтня 2008 року), особливо стосовно засуджених в’язнів (Harakchiev et Tolumov, цитовано, § 204). У зв’язку з цим Суд нагадує своє рішення у справі Trosin (цитовано, §§ 42-44), у якому він вивчав обмеження, автоматично запроваджені національним правом щодо частоти, тривалості і різних умов родинних побачень усіх засуджених до довічного позбавлення волі протягом встановленого терміну у десять років. У цьому рішенні Суд висловився наступним чином:
« 42. Суд нагадує, що попередньо вже постановляв, що з точки зору Конвенції не постає жодних питань, якщо засуджений має право лише на два побачення з родиною на місяць через тимчасове застосування особливого режиму. Тому, як і внутрішньодержавні органи, Суд має брати до уваги особливі і специфічні міркування, що породжують обмеження (Messina проти Італії (№ 2), № 25498/94, §§ 62-74, CEDH 2000‑X) (...) у даній справі, відповідними положеннями внутрішнього права було запроваджено систематичні обмеження щодо частоти і тривалості родинних побачень усіх засуджених до довічного позбавлення волі, не передбачивши певного запасу гнучкості, котра дозволила би встановити, чи такі драконівські обмеження є належними або дійсно необхідними у кожному конкретному випадку, хоча вони і застосовуються до осіб, засуджених до найсуворішого передбаченого кримінальним правом покарання. Суд вважає, що нормативно-правові акти з цього питання не повинні призводити до таких радикальних обмежень, і що держави повинні розвивати методику оцінки пропорційності, аби надати своїм органам можливість збалансовувати суперечливі особисті і громадські інтереси і брати до уваги особливості кожного конкретного випадку (див., mutatis mutandis, Dickson проти Сполученого Королівства [ВП], № 44362/04, §§ 82-85, CEDH 2007‑V).
43. Здійснюючи власну оцінку ситуації у даній справі, Суд не виявив жодної особливої і специфічної обставини, котра зробила б необхідним обмеження зустрічей заявника з родиною одним разом на шість місяців протягом більш ніж чотирьох років. З кількісної точки зору Суд вважає, що коротка тривалість цих рідкісних побачень є додатковим обмеженням.
44. Водночас Суд зазначає, що законодавчі зміни від 21 січня 2010 року (...) дозволили покращити становище щодо частоти побачень з родиною для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Проте нове правило у даному питанні застосовується так само автоматично щодо усіх осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, без здійснення жодної оцінки необхідності цього заходу з точки зору особливого становища кожного з них (...) ».
iii. Застосування наведених принципів у даній справі
127. Відповідно до статті 126 Кримінально-виконавчого кодексу, заявник, як засуджений до довічного позбавлення волі, відбував перші десять років покарання, починаючи з 8 жовтня 1999 року, у виправній колонії особливого режиму, де утримувався за суворим режимом (параграф 16 вище). Його перевели на звичайний режим 11 жовтня 2009 року відповідно до статті 127 § 3 згаданого кодексу (параграф 18 вище).
128. З 8 жовтня 1999 року до 11 жовтня 2009 року заявник міг підтримувати стосунки із зовнішнім світом шляхом листування, але усі інші форми стосунків були обмежені (параграфи 23-25 вище). Йому було повністю заборонено робити телефонні дзвінки, окрім надзвичайних випадків, він міг мати побачення з рідними лише один раз на шість місяців, і ці побачення не могли тривати більше чотирьох годин за участю не більше ніж двох дорослих відвідувачів. У таких випадках заявника від відвідувачів відділяла скляна перегородка, а охоронець міг весь час слухати їхні розмови.
129. Оспорювані обмеження, передбачені безпосередньо законом, були застосовані до заявника винятково на підставі засудження до довічного позбавлення волі, незалежно від інших чинників (параграфи 50 і 52 вище). Такий режим застосовувався до нього протягом фіксованого строку у десять років, котрий міг бути продовжений у випадку поганої поведінки під час відбування покарання, але не міг бути скорочений (параграф 52 вище).
130. Важливо зазначити, що згадані обмеження були поєднані у рамках одного режиму протягом визначеного строку і не могли бути змінені. З огляду на важливість для заявника, для якого побачення у тюрмі були протягом десяти років єдиною нагодою, окрім листування, підтримувати справжній зв’язок із близькими і родиною, а також із зовнішнім світом загалом (параграфи 23-25 вище), Суд вважає, що такий режим має бути ретельно вивчений.
131. Суд усвідомлює, що в Росії покарання у вигляді довічного позбавлення волі може бути накладене лише за обмежену кількість особливо злочинних і небезпечних діянь (параграфи 34-35 вище), і що у даній справі державні органи мали забезпечити хитку рівновагу між численними задіяними публічними і приватними інтересами.
132. Держави-учасниці у питаннях пенітенціарної політики мають широку можливість розсуду (Laduna проти Словаччини, № 31827/02, § 59, CEDH 2011). Тому в принципі не можна виключати встановлення, принаймні певною мірою, співвідношення між суворістю покарання і видом пенітенціарного режиму (Horych, цитовано, § 129).
133. Проте, визнаючи важливість боротьби зі злочинністю, Суд має визначити, чи у справі заявника запроваджені законом обмеження були виправдані досягненням цілей, на які посилається Уряд під кутом статті 8 § 2 Конвенції. Суд вирішує вивчити це питання у світлі відповідних документів Ради Європи (параграфи 58-68 вище) і права і практики інших держав-учасниць (параграфи 81-84 вище).
134. Регламентування на європейському рівні прав засуджених осіб на побачення, включно з особами, засудженими до довічного позбавлення волі, ґрунтується на принципі, відповідно до якого державні органи повинні запобігти руйнуванню сімейних зв’язків і допомогти особам, засудженим до довічного позбавлення волі, скористатись спілкуванням з їхніми родинами на достатньо хорошому рівні шляхом побачень, влаштованих якомога частіше і доступніше (див. статті 24.1, 24.2, 24.4 і 24.5 Європейських пенітенціарних правил (параграф 58 вище) і Рекомендацію Rec(2006)2 Комітету Міністрів Державам-учасницям про Європейські пенітенціарні правила, параграфи 59-62 вище). Ці принципи застосовуються державами-учасницями переважно послідовно і відповідно до рекомендацій Комітету Міністрів (параграфи 63-64 вище) і Комітету із запобігання катуванням (параграфи 65-67 вище).
135. Практика стосовно регламентування побачень у тюрмі є досить різноманітною (параграфи 81-84 вище). Проте загалом у державах-учасницях побачення у тюрмі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, відбуваються не менш ніж кожні два місяці (параграф 84 вище). Слід також зазначити, що більшість держав-учасниць не встановлюють жодного розрізнення між особами, засудженими до довічного позбавлення волі, і іншими категоріями засуджених (параграф 82 вище), і що у цих країнах принаймні одне побачення на місяць є загальноприйнятою мінімальною частотою (параграф 84 вище). У цьому контексті Росія, схоже, єдина держава-учасниця Ради Європи, котра регламентує побачення у тюрмі для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, шляхом застосування протягом тривалого строку до усіх цих осіб загалом режиму, для котрого характерна вкрай мала кількість побачень.
136. На думку Суду, наведена ситуація має наслідком звуження можливості розсуду, котру має у цій галузі держава-відповідач щодо оцінки прийнятних меж втручання у приватне і сімейне життя. З огляду на ці міркування Суд перейде до встановлення того, чи застосований до заявника режим ґрунтувався на наявних і достатніх підставах.
137. В своїй ухвалі № 248-O від 9 червня 2005 року російський Конституційний суд навів багато підстав, а саме, «відновлення справедливості, виправлення правопорушника і запобігання новим правопорушенням». Конституційний суд також сказав, що «оспорювані [заявником] положення самі собою не є додатковими обмеженнями положень, котрі, у розумінні статті 55 § 3 Конституції, спричинені самою суттю такого покарання, як позбавлення волі».
138. Останній аргумент для Суду не є переконливим, оскільки згаданий режим спричинив сукупність обмежень, котрі помітно погіршили становище заявника, порівняно зі становищем звичайного російського засудженого, який відбуває позбавлення волі на тривалий строк. Тому ці обмеження не можна вважати невід’ємними або притаманними для самого поняття покарання у вигляді позбавлення волі (Boyle і Rice проти Сполученого Королівства, 27 квітня 1988 року, § 34, série A № 131).
139. Уряд стверджує, що ці обмеження мали на меті «відновлення справедливості, виправлення правопорушника і запобігання новим правопорушенням». Припускаючи, що оспорювані обмеження переслідують законну мету у розумінні статті 8 § 2, слід перевірити, чи такий режим є пропорційним і забезпечує справедливий баланс між задіяними публічними і приватними інтересами.
140. У зв’язку з цим Суд вже вирішував, що «усі форми ізолювання без належного розумового і фізичного стимулювання можуть призвести у тривалому підсумку до згубних наслідків, що спричиняють руйнування розумових здібностей і соціальних навичок» (Iorgov проти Болгарії, № 40653/98, §§ 83-84, 11 березня 2004 року, і Harakchiev і Tolumov, цитовано, § 204). У даній справі заявник протягом усього згаданого часу міг мати лише одного співкамерника і відносився до категорії в’язнів, засуджених до довічного позбавлення волі, які відбувають покарання окремо від інших засуджених (параграф 52 вище). Суд вражений суворістю і тривалістю обмежень, котрих зазнав заявник, і особливо тим, що протягом усіх десяти років він мав право тільки на два коротких побачення на рік.
141. Відповідно до напрацьованої юриспруденції Суду, наведеної вище у параграфі 116, загалом засуджені в’язні продовжують користуватись усіма гарантованими Конвенцією основоположними правами і свободами, за винятком права на свободу, оскільки звичайне позбавлення волі однозначно належить до сфери застосування статті 5 Конвенції, а засудженого не може бути позбавлено гарантованих Конвенцією прав лише на тій підставі, що він за вироком перебуває в ув’язненні (Hirst, цитовано, § 69-70). Тому не можна легковажно вдаватись до суворих заходів, що обмежують гарантовані Конвенцією права; зокрема, принцип пропорційності вимагає існування очевидного і достатнього зв’язку між покаранням і поведінкою, а також становищем особи, якої він торкається (Trosin, цитовано, §§ 41-44).
142. Щодо аргументу Уряду стосовно того, що оцінка пропорційності втручання у випадку заявника інтегрована до відповідних законодавчих положень і до процесу ухвалення рішення на стадії постановлення вироку судом, який призначає покарання, Суд вважає, що стосовно побачень з родиною стаття 8 Конвенції вимагає від держав-учасниць брати до уваги інтереси засудженого і його рідних і близьких. Проте, на думку Суду, згадане законодавство не враховує належним чином інтереси цих осіб.
143. У зв’язку з цим Суд посилається на зміст міжнародно-правових документів і практику міжнародних судів і трибуналів (параграфи 69-80 вище), котрі незмінно визнають за усіма ув’язненими, не встановлюючи жодної відмінності між особами, засудженими до довічного позбавлення волі, і іншими в’язнями, право користуватись як мінімум «прийнятним» або розумно «хорошим» рівнем контактів з їхніми родинами (правила 37 і 57 Мінімальних Стандартних Правил поводження з ув’язненими Організації Об’єднаних Націй (параграф 73 вище), принцип 19 Зведених принципів ООН щодо захисту усіх осіб, які зазнали будь-якого позбавлення волі або ув’язнення (параграф 74 вище), стаття 61 A) Статуту міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії стосовно режиму ув’язнення осіб, котрі очікують на вирок або апеляційний розгляд Трибуналу або затримані за наказом Трибуналу (параграф 77 вище), а також юриспруденція Міжамериканського суду з прав людини і Міжамериканської комісії з прав людини (параграфи 78-80 вище)).
144. У своїх письмових зауваженнях Уряд, посилаючись на рішення Конституційного суду, стверджує, що ці обмеження мають на меті виправлення правопорушників. Під час засідання Великої Палати Уряд однозначно визнав, що застосований до заявника пенітенціарний режим не переслідував цілі його соціальної реінтеграції, а має на меті виключно його ізолювання (параграф 99 вище). Проте Суд відзначає, що стаття 79 Кримінально-виконавчого кодексу передбачає для особи, засудженої до довічного позбавлення волі, можливість клопотати про умовно-дострокове звільнення після відбуття двадцяти п’яти років покарання. Суд вважає, що дуже суворий характер режиму, котрий застосовується осіб, засуджених, як і заявник, до довічного позбавлення волі, перешкоджає їм підтримувати стосунки з родинами і тому замість того, щоб сприяти або полегшувати їм соціальну реінтеграцію або виправлення, серйозно їх ускладнює (Vinter і Інші, цитовано, §§ 111-116). У зв’язку з цим Суд надає значної ваги рекомендаціям КЗК, де зазначено, що режими для осіб, засуджених до позбавлення волі на тривалий термін, «повинні за своїм характером компенсувати [десоціалізуючі наслідки ув’язнення] у позитивний та випереджувальний спосіб» (параграф 67 вище).
145. Ця мета узгоджується зі статтею 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, котрий набув чинності щодо Росії у 1973 році, відповідно до якої головною метою поводження із засудженими є їх виправлення і соціальне перевиховання (параграф 69 вище). Ця мета фігурує також у багатьох інших правових документах, де підкреслюється, що пенітенціарні органи мають докладати зусиль для виправлення і соціального перевиховання усіх засуджених, включно з особами, засудженими до довічного позбавлення волі (правила 6, 102.1 і 102.2 Європейських пенітенціарних правил 2006 року, пункти 6 і 11 Резолюції 76(2) Комітету Міністрів і параграфи 2 in fine, 5, 22 і 33 Рекомендації Rec(2003)23 Комітету Міністрів про забезпечення адміністраціями місць позбавлення волі виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі і іншого позбавлення волі на тривалий строк (параграфи 58-64 вище).
146. Суд робить висновок, що втручання у приватне і сімейне життя заявника, спричинене застосуванням до нього протягом тривалого строку і виключно через суворість покарання режиму, для котрого притаманна вкрай мала кількість дозволених побачень, вже саме є непропорційним щодо цілей, про які згадував Уряд. Водночас Суд вважає, що вплив цього заходу поглиблювався вкрай довгою тривалістю часу застосування, а також різними правилами щодо умов побачення в тюрмі, таких як заборона безпосереднього фізичного контакту, відокремлення відвідувачів і засудженого скляною перегородкою або металевими ґратами, постійна присутність тюремного охоронця протягом побачень і обмеження кількості дорослих відвідувачів (Trosin, цитовано, §§ 43-46).
147. У даній справі згадані вище додаткові обмеження призвели до того, що заявнику було вкрай тяжко підтримувати стосунки з дитиною і старими батьками саме в той час, коли збереження родинних зв’язків було вкрай важливим для усіх зацікавлених сторін (параграфи 23-25 і 97 вище). Повна заборона безпосередніх фізичних контактів між заявником і його відвідувачами, а також присутність охоронця, який слухав розмови, перешкодили заявнику встановити тісні стосунки з сином протягом вирішальної фази раннього дитинства, а також мали негативні наслідки для стосунків зі старим батьком у той час, коли він ще міг відвідувати свого сина. Окрім того, очевидним є те, що обмеження кількості дорослих відвідувачів і мала кількість дозволених побачень цілковито унеможливили для деяких близьких осіб і далеких родичів заявника побачення з ним протягом усього цього часу.
148. З огляду на поєднання різних суворих і тривалих обмежень, накладених на можливість заявника мати побачення в тюрмі, а також на той факт, що даний оспорюваний режим належно не враховує принцип пропорційності і вимоги щодо виправлення і соціальної інтеграції осіб, засуджених до тривалого позбавлення волі, Суд робить висновок, що згаданий захід не забезпечував справедливого балансу між, з одного боку, правом заявника на захист приватного і сімейного життя і, з іншого боку, цілями, на які посилався Уряд-відповідач. Отже Уряд-відповідач перевищив у цьому питанні надану йому можливість розсуду.
149. Тому було порушення права заявника на захист приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, через застосування до нього суворого режиму у виправній колонії особливого режиму.
II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ
150. Окрім скарг за статтею 8 Конвенції, заявник також стверджує, що різні обмеження, накладені на можливість заявника мати в тюрмі після проголошення вироку побачення з рідними, суперечили статті 14 Конвенції.
151. З огляду на особливі обставини справи і мотивування, на підставі якого зроблено висновок про порушення статті 8, Суд не вбачає підстав для окремого вивчення тих же фактів з погляду статті 14 (Dickson, цитовано, § 86).
III. ЩОДО ІНШИХ СТВЕРДЖУВАНИХ ПОРУШЕНЬ КОНВЕНЦІЇ
152. Суд вивчив інші подані заявником скарги. Проте з огляду на наявні у його розпорядженні матеріали, і постільки, поскільки ці скарги йому підсудні, Суд вважає, що вони не містять жодних ознак порушення прав і свобод, перелічених у Конвенції і протоколах до неї. Тому ця частина заяви має бути відхилена як необґрунтована на підставі статті 35 §§ 3 і 4 Конвенції.
IV. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
153. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
154. Заявник вимагає 40 000 євро (EUR) на відшкодування моральної шкоди. Він стверджує, що пережив глибокий відчай через обмеження, котрі протягом десяти років перешкоджали йому бачитись з родиною.
155. На думку Уряду, встановлення порушення становитиме у даній справі достатню справедливу сатисфакцію.
156. Суд вважає, що заявник мав пережити почуття відчаю і фрустрації, спричинені встановленими порушеннями. Міркуючи справедливо, йому присуджується 6 000 EUR на відшкодування моральної шкоди, включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити.
B. Видатки і витрати
157. Заявник просить також 12 525 EUR на відшкодування видатків і витрат, яких він зазнав під час провадження у Суді. Він надав детальну квитанцію щодо гонорару, котра відповідає 120 годинам праці (пошук і підготовка документів), здійсненої адвокатом О. Преображенською за погодинною ставкою 100 EUR, а також за перекладацькі послуги вартістю 525 EUR.
158. Уряд, з одного боку, стверджує, що гонорар адвоката є надмірним, а з іншого боку, що немає доказів того, що його було дійсно виплачено або здійснено.
159. Відповідно до юриспруденції Суду, заявнику надається відшкодування видатків і витрат лише якщо він доведе, що вони дійсно і необхідно мали місце і є розумними щодо обсягу. У даній справі з огляду на наявні документи, а також на згадані критерії Суд вважає розумним присудити заявнику 11 675 EUR, що відповідає сумі, котру вимагає заявник, за вирахуванням 850 EUR, вже сплачених адвокату заявника у якості юридичної допомоги.
C. Пеня
160. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує прийнятною скаргу щодо обмежень, накладених на побачення заявника в тюрмі між 8 жовтня 1999 року і 11 жовтня 2009 року, а решту заяви неприйнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє, що з огляду на висновки за статтею 8 Конвенції немає потреби перевіряти прийнятність і суть скарг за статтею 14 Конвенції;
4. Постановляє,
(a) що Держава-відповідач протягом трьох місяців має виплатити наступні суми, переведені у грошову одиницю держави-відповідача за курсом на день виплати:
i. стосовно відшкодування моральної шкоди 6 000 EUR (шість тисяч євро), включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити;
ii. стосовно витрат і видатків 11 675 EUR (одинадцять тисяч шістсот сімдесят п’ять євро), включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити;
b) що, зі спливом вищезгаданих трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму мають нараховуватися відсотки у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
5. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською і французькою мовою і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 30 червня 2015 року.
Лоренс ЕрліДін Шпільман
ЮрисконсультГолова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано спільну окрему думку, що співпадає з позицією Суду, суддів Пінто де Альбукерк і Турковіч.
Окрема думка не перекладалась, але викладена у англійській і французькій офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy