ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА НІК (Knick) проти Туреччини
(заява № 53138/09)
РІШЕННЯ
(по суті справи)
СТРАСБУРГ
7 червня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
17/10/2016
У справі Нік (Knick) проти Туреччини
Європейський суд з прав людини (Друга Секція) на засіданні палати у складі:
Джулія Лафранк (Julia Laffranque), Голова,
Ішіл Каракаш (Işıl Karakaş),
Небойша Вучинич (Nebojša Vučinić),
Пол Лемменс (Paul Lemmens),
Ксенія Туркович (Ksenija Turković),
Джон Фрідрік Кьолбро (Jon Fridrik Kjølbro),
Стефані Муру-Вікстрем (Stéphanie Mourou-Vikström), судді,
і Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар секції суду,
Після обговорення у закритому засіданні 17 травня 2016 року постановляє таке рішення, ухвалене цього ж дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 53138/09), яку 24 вересня 2009 року подав до Суду проти Республіки Туреччина на підставі статті 34 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин ФРН пан Дітер Клаус Нік (далі – заявник).
2. Заявника представляла адвокат пані Дж. Ертюрк, що практикує в Анкарі. Уряд Турецької Республіки (далі – Уряд) представляв його Уповноважений.
3. 17 жовтня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
4. На підставі повідомлення відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції та правила 44 параграфу 1 (a) Регламенту Суду, уряд ФРН не мав намір реалізовувати своє право щодо вступу у розгляд даної справи.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1960 році і проживає в Бад-Дюркхаймі, ФРН. Через посередництво німецької фондової біржі він придбав 81 529 турецьких та 737 німецьких сертифікатів акцій Демірбанку, який на той час був визнаний п’ятим найбільшим приватним банком в Туреччині.
A. Розвиток подій, що мали місце до подачі скарги у цій справі
6. Рішенням від 6 грудня 2000 року (№ 123) Рада банківського регулювання та нагляду (Bankalar Düzenleme ve Denetleme Kurulu, далі – Рада) передала Фонду страхування депозитів (Tasarruf Mevduatı Sigorta Fonu, далі – Фонд) управління та контроль Демірбанку відповідно до статті 14 (3) Закону про банківську діяльність (Закон № 4389). У своєму рішенні Рада зазначає, що активи Демірбанку були недостатніми для забезпечення покриття його зобов’язань і що продовження його діяльності загрожувало б безпеці та стабільності фінансової системи. Відповідно, управління та контроль над Демірбанком, а також переважні права його акціонерів, крім дивідендів, були передані Фонду. Фонд також вилучив все належне Демірбанку майно.
7. 31 січня 2001 року всі акціонерні капітали банку були вилучені з його рахунку на Стамбульській фондовій біржі (Istanbul Menkul Kıymetler Borsası) (далі – біржа) і перераховані на рахунок Фонду. Згодом, 20 вересня 2001 року Фонд уклав угоду з банком HSBC і продав останньому Демірбанк за 350 000 доларів США. Внаслідок цього 14 грудня 2001 року юридична особа Демірбанк була ліквідована і вилучена з комерційного реєстру.
B. Провадження за позовом основних акціонерів Демірбанку
1. Провадження стосовно рішення № 123
8. 2 лютого 2001 року основний акціонер Демірбанку, а саме Cıngıllı Holding A.Ş., подав адміністративний позов проти Агентства з банківського регулювання та нагляду (Bankalar Düzenleme ve Denetleme Kurumu, далі – Агентство) до адміністративного суду Анкари, з проханням ухвалити рішення про скасування рішення від 6 грудня 2000 року про передачу Демірбанку до Фонду.
9. Адміністративний суд Анкари визнав, що він не має юрисдикції для розгляду справи, і передав справу до Вищого адміністративного суду.
10. У своїх зверненнях до Вищого адміністративного суду позивач стверджував, що його майнові права були порушені. Він також звернувся з заявою про неконституційність відповідно до статті 14 Закону про банківську діяльність. Компанія також заявила, що до листопада 2000 року Демірбанк ніколи не стикався з великими фінансовими проблемами. Було акцентовано увагу, що відповідно до статті 14 (2) Закону банк, який має фінансові труднощі спочатку попереджається про зміцнення своєї схеми фінансування та йому надається час для вжиття конкретних заходів. Проте в даному випадку такого попередження не було. По-друге, Рада не заявила, що рівень фінансової ситуації Демірбанку був настільки низьким, що його не можна зміцнити, навіть якщо були б вжиті конкретні заходи. Нарешті, компанія заявила, що після передачі банку до Фонду Генеральна Асамблея, що складається з посадових осіб Фонду, звільнила від юридичної відповідальності колишніх керівників Демірбанку, вважаючи, що вони не були винні в інциденті, що призвів до передачі банку.
11. Після вивчення матеріалів справи 3 червня 2003 року Вищий адміністративний суд відмовив у задоволенні позову. Він ухвалив, що поглинання банку здійснювалося Фондом відповідно до статті 14 (3) Закону про банківську діяльність.
12. 18 грудня 2003 року Об’єднані адміністративні палати Вищого адміністративного суду вирішили скасувати рішення від 3 червня 2003 року. Суд дійшов висновку, що Рада повинна була спочатку зобов’язати Демірбанк вжити конкретних заходів відповідно до статті 14 (2) Закону про банківську діяльність, перш ніж застосовувати статті 14 (3) цього Закону.
13. 29 квітня 2004 року клопотання Агенства про скасування рішення було відхилено.
14. Справу було передано до Вищого адміністративного суду, який ухвалив рішення 5 листопада 2004 року, застосовуючи рішення Об’єднаних адміністративних палат Вищого адміністративного суду. Відповідно, він скасував рішення Ради від 6 грудня 2000 року, яким встановлюється передача Демірбанку Фонду, вважаючи, що поглинання було незаконним. Подальша апеляція та клопотання Агенства про скасування рішення були відхилені відповідно 14 квітня 2005 року та 15 грудня 2005 року.
2. Провадження у справі про анулювання договору про продаж Демірбанку HSBC
15. 20 вересня 2001 року головний акціонер Cıngıllı Holding A.Ş.
пані С. Цингілліоглу (S. Cıngıllıoğlu), подала адміністративний позов проти Фонду до адміністративного суду Анкари, вимагаючи скасування угоди про продаж Демірбанку HSBC.
16. Оскільки Об’єднані адміністративні палати Вищого адміністративного суду визнали незаконним передачу Демірбанку до Фонду 21 квітня 2004 року адміністративний суд Анкари скасував угоду, укладену 20 вересня 2001 року між Фондом та HSBC. Апеляція та клопотання Фонду про скасування рішення були відхилені 3 червня 2005 року та 24 лютого 2006 року відповідно.
C. Провадження за позовом заявника
1. Перший судовий розгляд
17. Після передачі Демірбанку до Фонду заявник звернувся до Ради з вимогою щодо компенсації. Він не отримав жодної відповіді.
18. Згодом, у невстановлену дату 2002 року, заявник подав позов щодо компенсації проти Агентства до Вищого адміністративного суду. Він стверджував, що втратив свої акції Демірбанку в результаті його передачі до Фонду і просив скасувати умовне відхилення Радою його вимоги про компенсацію.
19. 26 червня 2003 року Вищий адміністративний суд відхилив позов заявника. На підставі попереднього рішення, яке ухвалено 3 червня 2003 року (див. параграф 11 вище), суд встановив, що поглинання Фондом банку здійснювалося відповідно до статті 14 (3) Закону про банківську діяльність.
20. Заявник подав апеляцію.
21. 21 жовтня 2004 року Об’єднані адміністративні палати Вищого адміністративного суду скасували рішення суду. Суд зазначив, що попереднє рішення від 3 червня 2003 року, яке послужило основою останнього, було скасовано 18 грудня 2003 року (див. параграф 12 вище).
22. Клопотання Агенства про скасування рішення було відхилено
26 травня 2005 року.
23. 19 вересня 2005 року Вищий адміністративний суд визнав відсутність юрисдикції ratione materiae, оскільки справа заявника стосувалася лише умовної відмови Ради, що має бути оцінена адміністративним судом Анкари.
24. 29 грудня 2005 року адміністративний суд Анкари відхилив позов як поданий з порушенням строку. Суд постановив, що заявник повинен був подати позов протягом шістдесяти днів з дати, коли акції Демірбанку були передані на рахунок Фонду на Фондовій біржі, а саме 31 січня 2001 року (див. параграф 7 вище).
25. 12 березня 2007 року Вищий адміністративний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції.
2. Другий судовий розгляд
26. Після двох рішень стосовно основних акціонерів (див. параграфи 8-16 вище), 10 та 11 травня 2006 року заявник звернувся до Агентства та Фонду з вимогою про повернення його прав як акціонера. Спираючись на принцип restitutio in integrum, він стверджував, що вищезгадані рішення Вищого адміністративного суду мають бути виконані, а його права як акціонера Демірбанку відновлені.
27. Агентство не надало відповіді на вимогу заявника у встановлений законом строк.
28. 15 червня 2006 року Фонд відмовив у задоволені вимоги заявника, заявивши, що застосування реституції є юридично та практично неможливим.
29. Згодом заявник подав інший позов до адміністративного суду в Анкари, стверджуючи, що Агентство має виконати вищезазначені рішення і що його права як акціонера Демірбанку мають бути відновлені. Він стверджував, що банк як і раніше володіє певною кількістю активів після продажу HSBC і що, таким чином, застосування реституції до певної міри можливо. Він також стверджував, що у випадку, якщо його права не будуть відновлені, йому слід надати компенсацію за втрату його акцій.
30. 30 листопада 2007 року адміністративний суд Анкари відхилив позовну заяву. Він зазначив, що відповідно до статей 12 і 28 Кодексу адміністративного судочинства тільки „зацікавлені особи‟ мали право подати позов, спрямований на виправлення ситуації в повному обсязі (tam yargı davası). Суд встановив, що заявника не можна вважати „зацікавленою особою‟, оскільки він не був учасником провадження за позовом щодо скасування рішення про передачу Демірбанку (iptal davası), поданого основними акціонерами. Суд постановив, що якщо скасований адміністративний акт був регулятивним (düzenleyici işlem), поняття „зацікавлені особи‟ застосовувалося б до будь-кого, кому спричинено шкоду від його дії, тоді як у випадку окремого акта (bireysel işlem), поняття „зацікавлені особи‟ застосовується лише стосовно учасників розгляду справи про його скасування. Вважаючи, що скасовані адміністративні акти є окремими діями, суд вважає, що заявник не був „зацікавленою особою‟ при їх скасуванні. Нарешті, Суд зазначив, що рішення Агентства та Фонду про відхилення заяв заявника були законними і що застосування реституції було б неможливим.
31. 23 жовтня 2008 року Анкарський окружний адміністративний суд залишив це рішення без змін і 26 лютого 2009 року відхилив клопотання заявника про його перегляд.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
32. Опис національного законодавства можна знайти в рішенні Reisner проти Туреччини (№ 46815/09, § 34, 21 липня 2015 року).
33. Крім того, стаття 12 Кодексу адміністративного судочинства передбачає, що будь-яка особа, якій спричинено шкоду, яка стверджує про порушення її прав внаслідок дії адміністративного акта, може звернутися до адміністративних судів з метою усунення порушення прав у повному обсязі. Водночас вони можуть також подати позов про скасування оскаржуваного акта або, за їх бажанням, спочатку можуть подати позов про скасування акта, а згодом, залежно від результату розгляду цього провадження, подати позов про повну компенсацію в межах встановлених законом строки з моменту повідомлення про рішення про скасування акта.
34. Пункт 3 статті 28 Кодексу адміністративного судочинства передбачає, що у разі невиконання публічним органом управління судових рішень, ухвалених адміністративними судами, подається позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
ПРАВО
I. ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ ВІДПОВІДНО ДО ПРАВИЛА 47 РУГЛАМЕНТУ СУДУ
35. Уряд стверджував, що заявник не вказав свою професію на бланку заяви. Тому вони просили Суд відхилити заяву у зв’язку з невиконанням вимог правила 47 Реґламенту Суду.
36. Суд зазначає, що відповідно до змісту правила 47 Реґламенту Суду, що діяв у відповідний час, заяву відповідно до статті 34 Конвенції має бути подано за формою заяви, наданою Секретаріатом Суду, якщо Суд не вирішить питання інакше. Форма заяви повинна містити всю інформацію, що запитується у відповідних частинах форми, щоб Суд міг визначити характер і сферу застосування вимоги без звернення до будь-якого іншого документа. Суд зауважує, що у своїй вимозі заявник чітко описав факти та передбачувані порушення Конвенції. Суд також зазначає, що дана вимога не є однією з підстав недопустимості, викладених у статті 35 Конвенції. Відповідно, попереднє заперечення Уряду має бути відхилене, оскільки заява не може бути відхилена за невиконання процесуальних правил Суду (див. Reisner проти Туреччини,
№ 46815/09, § 36, 21 липня 2015 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1 ДО КОНВЕНЦІЇ
37. Заявник скаржився, що його право на мирне користування своїм майном було порушено, оскільки він був незаконно позбавлений своїх акцій Демірбанку і не зміг отримати компенсацію за його збитки. У зв’язку з цим він посилався на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
38. Уряд заперечив твердження заявника.
39. Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції передбачає:
„Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.‟
A. Прийнятність
40. Уряд стверджував, що цю скаргу слід відхилити через невичерпання національних засобів правового захисту, оскільки заявник не подав позов про компенсацію до національних судів відповідно до статті 12 Адміністративного процесуального кодексу та статті 125 Конституції.
41. Суд нагадує, що заявник зобов’язаний, зазвичай, використовувати національні засоби правового захисту, які, ймовірно, є ефективними та достатніми, і що, коли було застосовано засіб правового захисту, використання іншого засобу правового захисту, що має по суті ту саму мету, не потрібно (див. Kozacıoğlu проти Туреччини [GC], № 2334/03, § 40, 19 лютого 2009 року). У цій справі заявник вимагав виконання судових рішень, але адміністративні органи, які були конституційно зобов’язані вживати всіх необхідних заходів для відновлення де-факто та де-юре становища, яке, ймовірно, існувало, не вживали жодних заходів. Демірбанк не було незаконно передано Фонду. За цих обставин заявник не міг би очікувати, що він може подавати подальші позови проти держави. Тому Суд доходить висновку, що заявник виконав вимогу вичерпання національних засобів правового захисту. Отже, він відхиляє заперечення Уряду в цьому випадку (див. згадане вище рішення Reisner, § 41).
42. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 (a) статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що він не є неприйнятним з будь-яких інших підстав. Тому він має бути визнаний прийнятним.
B. Обставини справи
43. Заявник скаржився, що він був позбавлений своїх акцій Демірбанку в результаті незаконних дій держави і що йому не було відшкодовано його збитки.
44. Уряд, по-перше, стверджував, що заявник, як міноритарний акціонер[1], не мав жодного „права володіння‟ у розумінні статті 1 Протоколу № 1. Вони також стверджували, що неможливо de jure і de facto забезпечити виконання рішення суду, яке викликало сумніви, тому що Демірбанк було виключено з комерційного реєстру, і тому він як юридична особа припинив своє існування. Вони також стверджували, що неможливо відновити юридичну особу Демірбанк або акції, оскільки органи влади не мали повноважень для цього.
45. Суд зазначає, що нещодавно було розглянуто подібну скаргу і встановлено порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції у справі Reisner (наведене вище, §§ 45-51), де він дійшов висновку, що акції Демірбанку, придбані на фондовій біржі, мали економічну цінність і, таким чином, становили власність у розумінні статті 1 Протоколу № 1. У цій справі Суд також нагадав, що труднощі національної процедури виконання чи державної бюджетної системи не звільняє державу від її зобов’язань згідно з Конвенцією гарантувати кожному право на обов’язкове та примусове виконання судового рішення протягом розумного строку (див. Бурдов проти Росії (№ 2), № 33509/04, § 70, ECHR 2009, а також Süzer and Eksen Holding A.Ş. проти Туреччини, № 6334/05, § 116, 23 жовтня 2012 року). Він також зауважив, що заявник, акції якого були вилучені з його володіння на підставі адміністративних дій, які згодом виявилися незаконними, не отримав компенсації за понесені збитки і, таким чином, призвело до непропорційного індивідуального тягаря (посилання у справі Reisner, наведено вище, § 50).
46. Суд зауважує, що у цій справі заявник також був міноритарним акціонером Демірбанку. Проте, національні суди відхилили його позов за різними підставами, а саме, що він не може вважатися „зацікавленою‟ особою, оскільки він не був стороною у справі про скасування акта за позовом головних акціонерів (див. параграф 30 вище). Однак у справі Рейснер національні суди, не розглядаючи, чи був заявник „зацікавленою‟ особою, яка може скористатися рішеннями судів, вважали, що відновлення прав заявника як акціонера було юридично неможливим, оскільки після продажу компанії HSBC Демірбанк був вилучений з комерційного реєстру. Суд зазначає, що, хоча національні суди вказували різні підстави для відмови у задоволенні позову, обидві заяви стосуються того самого предмету, і тому не знаходить особливих обставин у цій справі, які б вимагали від нього прийняти інший висновок, який було досягнуто у рішенні Reisner (зазначено вище, §§ 45-51).
47. Суд, зокрема, зазначає, що рішення про визнання поглинання та продажу Демірбанку незаконним має наслідки як для основних акціонерів, так і для акціонерів з незначною часткою акцій, незалежно від того, чи були вони сторонами у справі про скасування акта чи ні. Зрозуміло, що заявник зазнав матеріальних збитків, незалежно від того, наскільки невелика кількість його акцій. Органи влади були зобов’язані відшкодувати йому збитки, що було явно результатом незаконних адміністративних дій, які згодом були визнані незаконними Вищим адміністративним судом (див. параграфи 8-16 вище). Акції заявника були вилучені з його володіння на підставі незаконного втручання, проте він не отримав компенсації за свої збитки, що призвело до непропорційного індивідуального тягаря.
48. З огляду на викладене, Суд вважає, що було порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
49. Посилаючись на пункт 1 статті 6 та статтю 13, заявник скаржився на інші питання, пов’язані як з першим, так і з другим судовими провадженнями.
50. Беручи до уваги всі матеріали, наявні у справі, і оскільки ці скарги належать до його компетенції, Суд вважає, що немає жодного порушення прав і свобод, зазначених у цих положеннях з зазначеного питання. Отже, ця частина заяви повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 1, 3 і 4 статті 35 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
51. Стаття 41 Конвенції передбачає:
„Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію‟.
52. Заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди. Щоб розрахувати свої фінансові втрати, він спирався на три різні методи розрахунку, результати яких відрізнялися (6,020.29 євро (EUR), 5,301.13 євро та 3,038.12 євро відповідно). Він вимагав ще 1000 євро відшкодування моральної шкоди.
53. Заявник також вимагав 1 328,06 євро за послуги адвокатів і 1 621,87 євро судових витрат.
54. Уряд заперечив ці вимоги.
55. У конкретних обставинах цієї справи Суд вважає, що питання про застосування статті 41 наразі не може бути вирішене. Отже, необхідно відкласти розгляд цього питання, беручи до уваги можливість укладання угоди між державою-відповідачем і заявником (пункт 1 і 4 правила 75 Регламенту Суду).
З ЦИХ ПІДСТАВ (ВРАХОВУЮЧИ НАВЕДЕНЕ) СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Оголошує скаргу за статтею 1 Протоколу № 1 прийнятною, а решту частини заяви неприйнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;
3. Постановляє, що питання справедливої сатисфакції за статтею 41 Конвенції може бути вирішено, відповідно:
(a) відкладає розгляд цього питання в цілому;
(b) пропонує Уряду і заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, подати письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд щодо будь-якої угоди, яку вони можуть досягти;
(c) залишає за собою подальшу процедуру і делегує Голові Палати повноваження у разі потреби її встановлювати.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 7 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар секції суду
Джулія Лафранк (Julia Laffranque), Голова
[1] Міноритарний акціонер (міноритарій) – акціонер компанії (фізична або юридична особа), розмір пакету акцій якого не дозволяє йому безпосередньо брати участь в управлінні компанією (наприклад, шляхом формування ради директорів). Такий пакет акцій називається «неконтролюючим». Міноритарні акціонери мають малу частку пакету акцій, серед їхніх переваг є можливість отримати дивідендів і при цьому не понести сильного збитку
Full & Egal Universal Law Academy