ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КОЛЕСНІЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KOLESNICHENKO v. UKRAINE)
(Заяви № 34532/14 та № 34511/14)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 січня 2026 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Колесніченко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяви, подані у різні дати, зазначені у таблиці в додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двома громадянами України, відомості щодо яких вказані в ній (далі – заявники);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла пані Аліса-Тетяна Пєтухова з Міністерства юстиції України, про скарги за статтями 6 і 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Заяви стосуються скарг заявників, що працівники міліції незаконно проникли до їхньої квартири, вилучили їхнє майно та не перешкодили групі приватних осіб проникнути до їхньої квартири та вивезти їхнє майно. Вони посилалися на статті 6 та 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
2. Пан Василь Колєсніченко (заявник у заяві № 34511/14, далі – перший заявник) був батьком пана Вадима Колесніченка (заявника у заяві № 34532/14, далі – другий заявник). Пан Василь Колєсніченко помер 15 вересня 2022 року, а пан Вадим Колесніченко висловив бажання підтримати розгляд заяви замість нього.
3. До квітня 1999 року обидва заявники проживали в одній квартирі, яка належала другому заявнику. Дружина останнього – Д., та її мати – Ш., проживали в цій самій квартирі. Незрозуміло, чи переїхали Д. і Ш. після квітня 1999 року.
4. 20 жовтня 1998 року Ш. придбала багато меблів з квартири другого заявника та написала на його ім’я розписку на суму 517 000 українських гривень (далі – грн)[1] щодо оплати. Меблі залишалися в квартирі та мешканці користувалися ними.
5. У червні 1999 року другий заявник та Д. ініціювали провадження про розірвання шлюбу та цивільне провадження щодо поділу їхнього спільного майна.
6. 01 листопада 1999 року, коли перший заявник перебував удома, Д., Ш. та група приблизно з двадцяти осіб увірвалися до квартири та почали вивозити меблі та інше майно.
7. Перший заявник викликав працівників міліції, які прибули, відмовилися втручатися та залишили місце подій.
8. 02 листопада 1999 року та сама група осіб продовжила вивозити майно з квартири. Заявники подали письмову скаргу до відділу міліції, а потім скаргу до прокуратури, як стверджується, стосовно незаконної відмови працівників міліції втрутитися. Увечері 02 листопада 1999 року прибули працівники міліції, забрали ключі від квартири у групи осіб, повернули їх заявникам та залишили місце подій.
9. Вранці 03 листопада 1999 року та сама група осіб на чолі з двома захисниками, які представляли Д. і Ш., спробувала потрапити до квартири, але перший заявник відмовився відчиняти двері. Поки група усе ще перебувала біля входу до квартири, прибув працівник міліції П. Він пояснив, що йому було доручено встановити обставини подій і попросив першого заявника впустити його. Перший заявник знову відмовився відчиняти двері, побоюючись, що група осіб могла потрапити до квартири, якби він відчинив двері П.
10. Близько 12 год 00 хв 03 листопада 1999 року прибули працівники міліції О. і С. Вони намагалися переконати першого заявника впустити їх до квартири, аби «розібратися на місці».
11. О. викликав наряд міліції, який складався приблизно з десяти-дванадцяти працівників, екіпірування яких включало автоматичні гвинтівки, шоломи, бронежилети та інше спорядження. Побоюючись, що працівники міліції могли почати стріляти, перший заявник відчинив двері, й О., С. і група приватних осіб увійшли до квартири. Група негайно почала вивозити майно.
12. О. наказав працівнику міліції Г. вилучити рушницю, якою перший заявник, як стверджується, погрожував працівникам міліції, коли відмовлявся впустити їх.
13. Працівники міліції не виявили в квартирі жодної зброї, але Г. вилучив замкнений сейф, у якому, як стверджується, знаходилася рушниця, та доставив його до відділу міліції для зберігання. Згідно з поданими до Суду доводами заявників у сейфі знаходилися «гроші, квитанції, розписки та інші документи на загальну суму близько 5 000 000 українських гривень»[2].
14. У незазначену дату другий заявник звернувся до Ялтинського міського суду з позовом про визнання дій О. та Г. незаконними.
15. 12 грудня 2001 року суд ухвалив рішення, що О. незаконно віддав наказ про вилучення сейфа, а Г. – незаконно здійснив його вилучення. Суд зазначив, що у сейфі знаходилися зброя та боєприпаси, що належали другому заявнику, а також «деяке майно».
16. Заявники зазначили, що у період з 1999 до 2001 роки працівники міліції десять разів відмовляли в порушенні кримінальної справи за їхньою скаргою від 02 листопада 1999 року, але ці відмови були скасовані постановами суду після їхнього оскарження. Заявники подали копію однієї з цих постанов, ухваленої 23 серпня 2001 року.
17. Постанова від 23 серпня 2001 року містить посилання на твердження другого заявника, що він вважав, що 01 – 03 листопада 1999 року Ш. забрала з квартири речі, які вона раніше придбала. Однак у 2001 році заявники дізналися, що Ш. звернулася до цивільного суду з позовом, стверджуючи, що другий заявник не передав їй речі, які вона придбала, та вимагала стягнення 517 000 грн, сплачених за ці речі. У незазначену дату суд, до якого Ш. звернулася з позовом, ухвалив рішення на її користь та зобов’язав другого заявника повернути Ш. цю суму.
18. У липні 2001 року другий заявник звернувся до Ялтинського міського суду з цивільним позовом. Він зазначив, що працівники міліції незаконно проникли до його квартири та вилучили сейф, у якому знаходилося 1 200 доларів США та документи, у тому числі розписки. Другий заявник просив суд зобов’язати відділ міліції виплатити йому відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої, як стверджується, незаконним проникненням та вилученням.
19. Ще в липні 2001 року перший заявник звернувся до того ж суду з позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої, як стверджується, незаконним проникненням та вилученням вмісту сейфа.
20. У 2002 та 2012 роках заявники змінювали свої позовні вимоги. Характер змін, внесених у 2002 році, залишився невідомим. У 2012 році заявники подали до суду першої інстанції опис подій, ідентичний тому, що був поданий до Суду. Тепер вони вимагали відшкодування шкоди за майно, вилучене працівниками міліції та групою приватних осіб, а також відшкодування моральної шкоди, завданої діями та бездіяльністю працівників міліції 01 – 03 листопада 1999 року.
21. Після п’яти повторних розглядів справи, внаслідок повернення її судами вищих інстанцій, 22 листопада 2012 року Ялтинський міський суд відмовив у задоволенні вимоги заявників щодо відшкодування матеріальної шкоди та зобов’язав відділ міліції виплатити їм відшкодування моральної шкоди (1 995 євро першому заявнику та 1 466 євро другому заявнику), спричиненої «неправомірними діями працівників міліції у період з 01 до 03 листопада 1999 року». Суд встановив:
«Встановлено, що з 01 по 03 листопада 1999 з [квартири] [приватні особи] вивезли майно на загальну суму 12 188 988 гривень. ... Судом встановлено, що саме [перший заявник] викликав співробітників міліції з тієї причини, що сторонні особи намагаються протиправно проникнути в його квартиру і забрати майно.
З пояснень свідків встановлено, що всі сейфи в квартирі на ранок 03 листопада 1999 року були розкриті. Збройовий сейф, в якому за твердженнями [другого заявника] знаходилися розписки і інші документи, впродовж тривалого періоду часу – 01-02 листопада – знаходився у розпорядженні [приватних осіб]... Будь-яких підстав ставити під сумнів твердження [заявників], що вказані документи знаходилися в даному сейфі станом на 01 листопада 1999 року, тобто на день, коли [приватні особи] проникли до зазначеної квартири, немає ... суд приходить до висновку, що вказані в описі документи були вилучені [приватними особами] ... тобто до прибуття працівників міліції [03 листопада 1999] ... i відповідальність за [зникнення документів із сейфу] лежить на особах, що організували і безпосередньо здійснили вивіз майна.
Таким чином, позовні вимоги [заявників] в частині [стягнення матеріальної шкоди з відділу міліції] не зайшли свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки в судовому засіданні достовірно встановлено, що працівники міліції 03 листопада 1999 року незаконно проникли до квартири і вивезли з неї тільки металевий збройовий ящик ... Крім того, в судовому засіданні достовірно встановлено, що до вивезення вищезазначеного майна причетні інші [приватні] особи, але позовних вимог до них про стягнення суми вивезеного майна [заявниками] не пред’являється.»
22. Суд зазначив, що вивезення майна з квартири приватними особами не мало законних підстав.
23. Заявники та відділ міліції подали апеляційні скарги. 08 квітня 2013 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував рішення суду першої інстанції в частині щодо відмови присуджувати матеріальну шкоду та зобов’язав відділ міліції виплатити другому заявнику 1 200 доларів США в якості відшкодування матеріальної шкоди, завданої йому внаслідок вилучення сейфа та відшкодування йому 1 200 доларів США, які знаходилися в сейфі. Суд вказав, що заявники доводили, що в сейфі були грошові кошти та розписки. Він зазначив, що працівники міліції опечатали сейф лише після того, як він був доставлений до відділу міліції. Суд також зазначив, посилаючись на недоступний Суду документ, що коли працівники міліції відкрили сейф у 2001 році, вони виявили валютні стрічки, які підтверджували твердження другого заявника, що в сейфі містилося 1 200 доларів США до того, як він був вилучений працівниками міліції.
24. Суд встановив:
«При розгляді справи судом першої інстанції було встановлено, що в період з 01 по 03 листопада 1999 року з [квартири] [декілька приватних осіб] вивезли майно ... на загальну суму ... 12 188 988 гривень. У вивезені майна приймали участь працівники міліції. Проте, судового рішення про [надання дозволу на вивезення майна] не існувало. ... [перший заявник] викликав працівників міліції, які всупереч вимогам ЗУ «Про міліцію» не прийняли належних мір щодо захисту прав [заявників]. Також встановлено, що працівниками міліції [з квартири було винесено сейф].
... колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції ... що неправомірними діями працівників міліції ... заподіяна моральна шкода [заявникам], [були порушені] [їхні] право на недоторканість житла, повагу до особистого життя, непорушність права власності.
Доказів того, що металева шафа (сейф), в якому за твердженням [другого заявника] знаходилися ... інші документи, а також гроші в розмірі від 1 200 доларів США, до часу вилучення його працівниками міліції відкривалася [приватними особами], немає ... Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ключів від вказаної металевої шафи (сейфу) ... не було [до його вилучення працівниками міліції].
... працівники міліції ... 03 листопада 1999 року незаконно проникли до квартири [заявників].
[Згідно з протоколом огляду сейфа] 20 лютого 2001 року ... працівники міліції за участю експерта та двох понятих відкрили сейф ... Судова колегія вважає доводи [другого заявника] про стягнення 1200 доларів США, які були в сейфі і зникли через [неналежне зберігання майна працівниками міліції], такими, що заслуговують на увагу.»
25. 02 жовтня 2013 року касаційні скарги заявників були відхилені.
26. У ході провадження заявник подав одне клопотання про продовження строку на оскарження (див. пункт 21).
ОЦІНКА СУДУ ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ27. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
ПРАВО ДРУГОГО ЗАЯВНИКА ПІДТРИМАТИ РОЗГЛЯД ЗАЯВИ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА28. Уряд доводив, що права першого заявника за статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не могли бути передані іншій особі, а тому другий заявник не міг підтримати розгляд заяви № 34511/14, поданої його покійним батьком. Другий заявник підтримав свої скарги та скарги першого заявника.
29. Суд повторює, що у низці справ, в яких заявник помирав під час розгляду справи, він брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримати розгляд справи у Суді. Найчастіше Суд вчиняв так у справах, які насамперед стосувались матеріальних і з цієї причини таких, які могли бути передані іншій особі, вимог. Однак питання, чи є ці вимоги такими, які можна передати особам, які висловлюють бажання підтримати заяву, не є виключним критерієм. Насправді справи стосовно прав людини, які розглядаються Судом, загалом також мають ще й моральний вимір, і близькі заявнику особи, таким чином, мають законний інтерес у тому, щоб подбати, аби правосуддя здійснилося навіть після смерті заявника. Беручи до уваги конкретні обставини справи, Суд погоджується, що другий заявник має законний інтерес у підтриманні заяви замість покійного першого заявника (див. рішення у справі «Парінов проти України» (Parinov v. Ukraine), заява № 48398/17, від 10 грудня 2020 року).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ30. Заявники скаржилися, що їхній цивільний позов розглядався судом з 07 серпня 2001 року до жовтня 2013 року, тобто протягом дванадцяти років, одного місяця та двадцяти п’яти днів у трьох інстанціях.
31. Уряд стверджував, що ця скарга була необґрунтованою, а заявники самі сприяли збільшенню тривалості провадження, двічі змінивши свої позовні вимоги та подаючи клопотання про продовження строку для оскарження. Уряд також стверджував, що не міг отримати копію матеріалів справи, оскільки вони залишилися в Криму, тому міг посилатися лише на документи, надані Суду заявниками. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язані із суттю справи. Тому він долучає їх до розгляду по суті.
32. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
33. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
34. Суд зауважує, що справа не була особливо складною і ніщо не свідчить, що заявники суттєво сприяли збільшенню тривалості провадження. Стосовно поведінки національних органів влади, то Суд зазначає, що справа п’ять разів поверталася на новий розгляд. Суд повторює, що оскільки повернення справи на новий розгляд відбувається, як правило, у зв’язку з помилками, допущеними судами нижчих інстанцій, повторне ухвалення таких рішень у межах одного провадження свідчить про серйозні недоліки у судовій системі (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Верцішевська проти Польщі» (Wierciszewska v. Poland), заява № 41431/98, пункт 46, від 25 листопада 2003 року).
35. Цього достатньо для висновку Суду, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ36. Заявники скаржилися, що працівники міліції незаконно проникли до їхньої квартири, вилучили сейф з його вмістом, і через бездіяльність працівників міліції їхнє майно було незаконно вивезено приватними особами, які незаконно проникли до квартири заявників, а суди відмовили їм у присудженні відшкодування матеріальної шкоди, яку вони вимагали.
37. Уряд доводив, що ані подані заявниками цивільні позови, ані їхні спроби домогтися порушення кримінальної справи не становили ефективних засобів юридичного захисту у справі заявників. Зокрема, якби працівники міліції сприяли незаконним діям приватних осіб, такі дії становили б злочин згідно з національним законодавством, а цивільні суди не змогли б ухвалити рішення з цього питання за відсутності вироку кримінального суду. Проте, оскільки спроби заявників домогтися порушення кримінальної справи були безуспішними, вони повинні були дійти висновку, що це не було ефективним засобом юридичного захисту, а тому мали звернутися до Суду у 1999 році. Таким чином, їхні заяви були неприйнятними, як подані після закінчення шестимісячного строку. Уряд також зазначив, що заявники не ініціювали проваджень проти приватних осіб, які вивезли їхнє майно. Тому заяви були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
38. Уряд також стверджував, що Ялтинський міський суд належним чином розглянув вимоги заявників щодо матеріальної шкоди, і його висновки були обґрунтованими та вмотивованими. Навіть припустивши, що працівники міліції не захистили житло та майно заявників, чинна нормативно-правова база дозволяла їм відстоювати свої права, тому держава дотрималася свого позитивного зобов’язання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. До того ж заявники не надали доказів того, що працівники міліції допомагали приватним особам проникнути до їхньої квартири 03 листопада 1999 року, і, в будь-якому випадку, права заявників за статтею 8 Конвенції були відновлені в повному обсязі, оскільки їм було присуджено відшкодування на національному рівні.
39. Суд повторює, що ухвалення рішення або вжиття заходів на користь заявника, в принципі, не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції, якщо тільки національні органи влади прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції та не надали відшкодування шкоди за таке порушення (див. рішення у справах «Скордіно проти Італії (№ 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1)) [GC], заява № 36813/97, пункт 180, ЄСПЛ 2006-V та «Куркут та інші проти Туреччини» (Kurkut and Others v. Türkiye), заява № 58901/19 та 6 інших заяв, пункт 85, від 25 червня 2024 року). Лише коли ці умови задоволено, субсидіарний характер захисного механізму, встановленого Конвенцією, перешкоджає розгляду заяви Судом (див. рішення у справі «Руман проти Бельгії» [ВП] (Rooman v. Belgium) [GC], заява № 18052/11, пункти 128 – 133, від 31 січня 2019 року).
40. Суд зауважує, що заявники змогли подати свої скарги на втручання в їхні майнові права та приватне життя до цивільного суду, який визнав, що працівники міліції незаконно проникли до квартири заявників та вилучили сейф, і такою ж незаконною була відсутність втручання з боку працівників міліції щодо вивезення майна приватними особами. Заявникам було присуджено відшкодування моральної шкоди, завданої їм незаконними діями працівників міліції, а також матеріальної шкоди, яку вони зазнали внаслідок вилучення сейфа працівниками міліції. З цього випливає, що стосовно цієї частини заяви заявники більше не могли стверджувати, що були потерпілими від порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 Конвенції. Тому ця частина заяви є несумісною за критерієм ratione personae з положеннями Конвенції у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
41. Стосовно решти скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Суд вважає, що відмова національних судів зобов’язати відділ міліції виплатити відшкодування матеріальної шкоди, завданої вилученням майна приватними особами, не могла вважатися свавільною або необґрунтованою. Крім того, у матеріалах справи ані стверджувалося, ані демонструвалося, що вилучене приватними особами майно стало таким, що не підлягало відшкодуванню, ані що заявники подали цивільний позов проти Ш. і Д., прагнучи повернути відповідне майно або отримати відшкодування за нього. Суд не забуває про те, що згідно з власними твердженнями заявників Ш. була власницею щонайменше деяких меблів, які були вивезені з квартири. Крім того, національні суди розглянули скарги заявників щодо вмісту сейфа та встановили, що лише їхня скарга про зникнення 1 200 доларів США була підтверджена доказами (див. пункт 23). Суд не вбачає вагомих підстав відходити від цього висновку.
42. З цього випливає, що решта скарг за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
43. Отже, що ця частина заяви має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ44. Другий заявник вимагав 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за заявою, поданою його покійним батьком, та 35 000 євро за власною заявою. Він також вимагав 12 188 988 грн в якості відшкодування матеріальної шкоди, посилаючись на обидві заяви.
45. Уряд заперечив проти цих вимог. Зокрема, він доводив, що порушення прав заявників не було. Уряд також зазначив, що другий заявник підписав довіреність на ім’я пана Р. Мартиновського представляти обох заявників у Суді; однак ця довіреність втратила чинність після смерті першого заявника. Тому пан Мартиновський не мав повноважень подавати до Суду вимоги щодо справедливої сатисфакції 02 листопада 2023 року від імені першого заявника.
46. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яка вимагалася, тому він відхиляє цю вимогу. Однак, він присуджує другому заявнику 3 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. Суд також вважає, що встановлення порушення саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, завданої першому заявнику.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНОВирішує об’єднати заяви;Оголошує, що другий заявник має право підтримати провадження в Суді від імені покійного першого заявника;Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості провадження, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;Постановляє, що встановлення порушення саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якою моральної шкоди, завданої першому заявнику;Постановляє, що: упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити другому заявнику 3 600 (три тисячі шістсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 січня
2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Андреас Зюнд
(Andreas Zünd)
Голова
ДОДАТОК
Перелік заяв:
№
П.І.Б. заявника
Заява №
Рік народження
Громадянство
Місце проживання
1.
Василь Корнійович КОЛЄСНІЧЕНКО
34511/14
1935
Україна
м. Севастополь
2.
Вадим Васильович КОЛЕСНІЧЕНКО
34532/14
1958
Україна
м. Севастополь
[1] Приблизно 234 000 доларів США на момент подій.
[2] Приблизно 2 260 000 доларів США на момент подій.