CASE OF KORGUN v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «КОРГУН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF KORGUN v. UKRAINE)

(Заява № 68907/14)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

14 грудня 2023 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Коргун проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Ладо Чантурія (Lado Chanturia), Голова,
 Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström),
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 68907/14), яку 17 жовтня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Сергій Петрович Коргун (далі – заявник), 1984 року народження, який проживає у м. Київ;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані Маргарита Сокоренко;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 23 листопада 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Заява стосується скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконне позбавлення його заробітної плати і ненаведення національними судами достатнього обґрунтування у своїх рішеннях про відмову у задоволенні його позовних вимог щодо виплати заборгованості.

2.  Заявника, на той момент працівника міліції, затримали 03 лютого 2010 року за підозрою в одержанні хабара. Він перебував під вартою щонайменше до моменту визнання його винним.

3.  17 лютого 2010 року заявника відсторонили від виконання службових обов’язків на період проведення службового розслідування. 04 березня 2010 року це розслідування закінчилося ухваленням висновку, що питання про подальше перебування заявника на службі мало залежати від остаточного рішення у його кримінальній справі.

4.  06 травня 2011 року заявника визнали винним, а 16 вересня 2011 року його звільнили зі служби в органах внутрішніх справ на підставі цього вироку.

5.  З дня затримання до дня звільнення заявнику не нараховувалася заробітна плата. Заявник звернувся до суду проти свого колишнього роботодавця, відділу міліції, вимагаючи погашення заборгованості із виплати заробітної плати за цей період.

6.  Окружний адміністративний суд міста Києва задовольнив його позов. Він посилався, зокрема, на статтю 17 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України та пункт 3.5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ: обидва ці положення передбачали, що працівник міліції, стосовно якого проводилося службове розслідування, міг бути відсторонений від своєї посади зі збереженням посадового окладу[1]. Суд зобов’язав відповідача виплатити заявнику заборгованість із заробітної плати за весь період з моменту його затримання до звільнення.

7.  Відповідач подав апеляційну скаргу, стверджуючи про відсутність підстав для виплати заявнику його заробітної плати, оскільки протягом відповідного періоду він перебував під вартою і не виконував своїх службових обов’язків. Відповідач також зазначив, що до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ було внесено зміни і нове положення передбачало припинення виплати заробітної плати за період перебування працівника міліції під вартою[2]. Отже, виконання постанови суду першої інстанції становило б порушення законодавства і призвело б до нецільового використання бюджетних коштів.

8.  Заявник заперечив проти апеляційної скарги, зазначивши, що зміни до нормативно-правових актів, на які посилався відповідач, були внесені у 2012 році, після звільнення заявника, і тому вони не підлягали застосуванню.

9.  Заявник подав до Суду власноруч виготовлений протокол засідання, яке відбулося 24 січня 2013 року в Київському апеляційному адміністративному суді. Уряд не заперечив його правдивість. Згідно з протоколом під час засідання представник відповідача наголосив, що заробітна плата заявникові не виплачувалася, оскільки він не перебував на робочому місці та не виконував своїх службових обов’язків у відповідний період. Головуючий суддя запитав відповідача, чи був факт неявки заявника на роботу задокументований і оформлений як підстава для невиплати заробітної плати, і представник відповів, що ні.

101.  Апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу та відмовив у задоволенні більшої частини позовних вимог заявника, задовольнивши їх лише у частині стосовно періоду службового розслідування (17 лютого – 04 березня 2010 року). Апеляційний суд погодився з окружним судом, що у випадку відсторонення для проведення службового розслідування, працівник міліції, якого відсторонили від виконання службових обов’язків, мав надалі отримувати свою заробітну плату. Це означало, що право заявника на оплату зберігалося на період проведення розслідування з 17 лютого до 04 березня 2010 року.

Щодо решти відповідного періоду, то суд послався на положення Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ (підпункт 3.4.5), яке регулювало оплату праці у випадку перебування працівника міліції в розпорядженні. Згідно з Інструкцією таке перебування було можливим під час «організаційно-штатних заходів» на строк до п’ятнадцяти днів (або, за погодженням міністра, до двох місяців). Інструкція передбачала, що під час такого перебування виплачувалася заробітна плата, за винятком заробітної плати за період перебування працівника міліції під вартою.

11.  Апеляційний суд також зазначив, що положення загального трудового законодавства не поширювалися на питання оплати праці працівників міліції, а застосовувалися лише зазначені спеціальні норми.

12.  Заявник подав касаційну скаргу. Зокрема, він стверджував, що ніколи не перебував у розпорядженні і жодного рішення щодо цього не ухвалювалося. Отже, положення про перебування у розпорядженні, на яке послався апеляційний суд, до нього не застосовувалося.

13.  10 липня 2014 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін постанову апеляційного суду, повторно навівши його обґрунтування щодо перебування у розпорядженні.

ОЦІНКА СУДУ

14.  Заявник стверджував, що суди припустилися явної помилки та посилалися на незастосовні до його ситуації положення.

15.  Уряд стверджував, що обґрунтування національних судів не досягло рівня свавільності чи явної необґрунтованості, оскільки суди посилалися на положення національного законодавства, які передбачали нездійснення виплати заробітної плати за періоди тримання під вартою. Постанова апеляційного суду була переглянута та залишена без змін касаційним судом. Скарга заявника становила спробу оскаржити оцінку доказів національними судами, тобто класичним прикладом заяви до «четвертої інстанції».

16.  Уряд доводив, що національне законодавство передбачало збереження заробітної плати працівників міліції лише протягом періоду проведення службового розслідування. Це підтвердили суди. Заявник перебував під вартою з 03 лютого 2010 року, і жодне положення законодавства не передбачало виплату заробітної плати за період перебування працівника міліції під вартою. Затвердження 04 травня 2012 року спеціального положення, яке виключало виплату заробітної плати під час періоду перебування під вартою, не означало, що виплати мали здійснюватися до введення його в дію, а лише роз’яснювало це питання.

17.  Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

18.  Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте цей пункт не можна розуміти як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (див. рішення у справі «Перез проти Франції» [ВП] (Perez v. France) [GC], заява № 47287/99, пункт 81, ЄСПЛ 2004-I). Питання стосовно виконання судом свого обов’язку навести обґрунтування, яке виникає з пункту 1 статті 6 Конвенції, можна вирішити лише з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Гору проти Греції (№ 2)» [ВП] (Gorou v. Greece (no. 2)) [GC], заява № 12686/03, пункт 37, від 20 березня 2009 року з подальшими посиланнями).

19.  Згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Це зобов’язання передбачає, що сторона провадження може розраховувати на конкретну та чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату розгляду справи (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші, пункт 185, від 06 листопада 2018 року з подальшими посиланнями).

20.  Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що апеляційний суд не прокоментував, чому він вважав положення про перебування у розпорядженні застосовними до заявника, враховуючи, що не було доведено ухвалення будь-якого рішення про перебування його у розпорядженні.

21.  Заявник вказав на проблему у наведеному апеляційним судом обґрунтуванні, але Вищий адміністративний суд України жодним чином не прокоментував цей аргумент, просто повторивши обґрунтування апеляційного суду.

22.  Суд також не вбачає опосередкованої відповіді на аргументи заявника (див в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі «Чівінскайте проти Литви» (Čivinskaitė v. Lithuania), заява № 21218/12, пункти 142 – 144, від 15 вересня 2020 року).

23.  За цих обставин неможливо з’ясувати, чи суди просто знехтували розглядом цього аргументу, чи мали намір відхилити його, і, якщо таким був їхній намір, якими були підстави для такого рішення.

24.  Суди не посилалися на будь-яке інше положення національного законодавства, яке могло б бути підставою для невиплати заробітної плати заявнику за відповідний період.

25.  Під час провадження на національному рівні відповідач посилався на подальші зміни у відповідних нормативно-правових актах, внесені у 2012 році. Його аргументи у зв’язку з цим були неоднозначними: він прямо не сказав (не кажучи вже про цитування будь-якого положення законодавства на підтвердження свого аргументу), що зміни мали застосовуватися ретроактивно, а радше стверджував, що у зв’язку зі змінами він мав би складнощі з виконанням рішення з бюджетних причин (див. пункт 7).

26.  Крім того, Уряд стверджував, що ці зміни були додатковими і просто чітко вказували на відповідне правило, яке, як вони вважали, вже існувало в національному законодавстві ще до їхнього внесення, а саме, що законодавство не передбачало права на отримання будь-якої заробітної плати працівниками міліції, коли вони перебували під вартою і, таким чином, не виконували своїх службових обов’язків. Це також співпадає з аргументом, наведеним відповідачем у його апеляційній скарзі (див. пункти 7 і 16).

27.  Однак ні апеляційний суд, ні Вищий адміністративний суд України не посилалися на жоден із цих аргументів. Крім того, ні відповідач, ні Уряд ніколи не наводили жодного конкретного положення законодавства, на якому могли б ґрунтуватися ці аргументи.

28.  Таким чином, суди не виконали свого обов’язку розглянути та прокоментувати доводи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи. Суд не може дійти висновку, що національні суди розглянули справу заявника, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, щоб провадження вважалося «справедливим».

29.  Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

30.  Уряд стверджував, що за відсутності будь-якого права згідно з національним законодавством на отримання заробітної плати під час тримання під вартою (див. пункт 16), стаття 1 Першого протоколу не застосовувалася.

31.  Заявник доводив, що він мав право на отримання заробітної плати.

32.  Суд вважає, що, беручи до уваги його висновок за пунктом 1 статті 6 Конвенції і, зокрема, з огляду на раніше наведені міркування (див. пункти 26 – 29), він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і тому немає потреби у винесенні окремого рішення у зв’язку зі скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справах «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014; «ТОВ «Ксеро Флор в Польщі» проти Польщі» (Xero Flor w Polsce sp. z o.o. v. Poland), заява № 4907/18, пункт 295, від 07 травня 2021 року; «Бочан проти України (№ 2)» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункт 68, ЄСПЛ 2015; і, наприклад, рішення у справі «Кравчук проти України» [Комітет] (Kravchuk v. Ukraine) [Committee], заява № 77435/12, пункт 29, від 22 квітня 2021 року).

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

33.  Заявник вимагав 351 941,57 українських гривень в якості відшкодування матеріальної шкоди (що становило суму невиплаченої йому заробітної плати протягом оскаржуваного періоду та відшкодування пені за затримку у виплаті, розраховану відповідно до певних положень національного законодавства) та 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

34.  Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх необґрунтованими та надмірними.

35.  Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Суд зауважує, що національне законодавство, зокрема статті 361 і 362 Кодексу адміністративного судочинства України, дозволяє заявнику вимагати відновлення провадження (див. рішення у справі «Краєва проти України» (Krayeva v. Ukraine), заява № 72858/13, пункти 14 і 43, від 13 січня 2022 року).

36.  Однак він присуджує заявнику 2 250 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2 250 (дві тисячі двісті п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 грудня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Ладо Чантурія

(Lado Chanturia)

Голова

[1] Частина перша статті 17 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України (який набрав чинності 22 лютого 2006 року) передбачала, що працівник міліції, щодо якого проводилося службове розслідування, міг бути відсторонений від посади зі збереженням посадового окладу та надбавок і виплат. Частина третя цієї статті передбачала, що тривалість відсторонення від посади не мала перевищувати часу, передбаченого для проведення службового розслідування. У підпункті 3.5.1 пункту 3.5 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499 було повторно закріплено положення статті 17 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України.

[2] Зміни до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05 квітня 2012 року № 288. Наказом до Інструкції було додано підпункт 3.5.4, який передбачав, що працівникам міліції, щодо яких було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у межах кримінального провадження, виплата грошового забезпечення призупинялася з дати їхнього затримання. У наказі також зазначалося, що він набирав чинності з дати опублікування. Наказ було опубліковано 14 травня 2012 року.