ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КОСМАЦЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KOSMATSKA v. UKRAINE)
(Заява № 9953/16)
РІШЕННЯ
Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції • Мирне володіння майном • Визнання недійсним права власності заявниці на земельну ділянку, придбану у приватних осіб, які отримали землю від держави, внаслідок подання позову прокурором про повернення цієї землі державі без відшкодування шкоди • Серйозні сумніви щодо законності та законної мети втручання • Вимога до заявниці звернутися з позовом про відшкодування шкоди до продавців не є обґрунтованою з точки зору необхідної пропорційності втручання • Внесені у 2025 році зміни до національного законодавства, що передбачають відшкодування шкоди державою, не застосовні до справи заявниці • Накладення непропорційного тягаря
Ст. 46 • Виконання рішення суду • Індивідуальні заходи • Держава-відповідач повинна забезпечити повне повернення заявниці права власності на відчужену земельну ділянку або надати відшкодування у грошовій формі чи право власності на рівнозначне майно
Підготовлено Секретаріатом. Не є обов’язковим для Суду.
СТРАСБУРГ
04 грудня 2025 року
ОСТАТОЧНЕ
04.03.2026
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Космацька проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), Голова,
Георгіс А. Сергідес (Georgios A. Serghides),
Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan),
Себастьєн Б’янкері (Sébastien Biancheri), судді,
та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,
з огляду на:
заяву (№ 9953/16), яку 12 лютого 2016 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Наталя Валеріївна Космацька (далі – заявниця);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд);
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 12 листопада 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Заява стосується позбавлення заявниці земельної ділянки, яку вона придбала у приватних осіб, у результаті ухвалення судових рішень, якими було задоволено позов прокурора про повернення земельної ділянки державі. Заявниця посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
ФАКТИ2. Заявниця народилася у 1977 році та проживає у с. Гатне Київської області. Заявницю представляла пані А.Б. Кульчицька, юрист, яка практикує у м. Київ.
3. Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко.
4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.
ПЕРВИННЕ ВИДІЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНих ДІЛЯНок5. Декількома розпорядженнями, прийнятими у квітні 2008 року, Бородянська районна державна адміністрація Київської області (далі – Бородянська РДА) виділила 109 особам земельні ділянки площею по 2 гектари (далі – га) кожна у власність шляхом приватизації для ведення особистого селянського господарства. Земельні ділянки були розташовані поблизу села Майданівка. У липні 2008 року відповідні особи отримали права власності на земельні ділянки.
6. У жовтні 2008 року 14 осіб продали свої земельні ділянки заявниці, яка через два місяці отримала документи на право власності на об’єднану земельну ділянку площею 28 га. Копії договорів купівлі-продажу Суду надані не були. Заявниця стверджувала, що вона сплатила загалом 3 029 145 українських гривень (далі – грн; еквівалент приблизно 436 000 євро на момент подій).
7. У невідому дату 2008 року районний прокурор провів розслідування щодо виділення відповідної землі. Суду не були надані матеріали цього розслідування, проте з інших наявних у справі документів вбачається, що було встановлено, що деякі особи, яким було виділено земельні ділянки, ніколи не зверталися до Бородянської РДА щодо приватизації земельних ділянок чи втратили свої паспорти та/або інші документи, що посвідчували особу, приблизно в той самий період. Ці факти вказували на ймовірність того, що умотивовані особистою вигодою треті особи могли скористатися цією ситуацією.
8. 21 жовтня 2010 року, за позовом прокурора, поданим за результатами згаданого розслідування, Київський апеляційний адміністративний суд скасував розпорядження Бородянської РДА 2008 року щодо виділення земельних ділянок. Суд, по суті, посилався на висновки прокурора. У постанові він зазначив, що «деякі» з 109 осіб ніколи не подавали заяв про приватизацію земельної ділянки, але не вказав точно, хто саме ці особи, скільки з цих 109 осіб не подавали заяв, або чи вимагала така ситуація повного скасування оскаржуваних розпоряджень Бородянської РДА. Постанова не була оскаржена та набрала чинності. Відповідні особи не брали участі в цьому провадженні.
ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЗАЯВНИЦІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ9. У листопаді 2013 року прокурор провів ще одну перевірку щодо виділення земельних ділянок Бородянською РДА та їхньої подальшої передачі заявниці. У відповідній постанові про проведення перевірки було зазначено, що вона була зумовлена тим, що «під час проведення первісної перевірки та розгляду позову в суді прокуратурою району не було встановлено даних щодо видачі державних актів на право власності на земельні ділянки [вказаним] громадянам», а також, що після скасування розпоряджень Бородянської РДА 2008 року відповідні земельні ділянки не були повернуті Майданівській сільській раді. Це вказувало на можливість існування подальших порушень земельного законодавства.
10. З наявних документів також вбачається, що у грудні 2013 року було порушено кримінальне провадження щодо виділення відповідних земельних ділянок, що було кваліфіковано як шахрайство.
11. Суду не було надано матеріалів стосовно результатів згаданої перевірки 2013 року чи кримінального провадження (зокрема, чи хто-небудь був визнаний підозрюваним або йому було пред’явлено обвинувачення у цьому провадженні та яким був його результат).
12. Як вбачається, після завершення згаданої перевірки прокурор подав окремі позови проти осіб, які отримали земельні ділянки у 2008 році, вимагаючи визнання їхніх прав власності недійсними, у тому числі тих осіб, які продали свої земельні ділянки заявниці. Відповідні судові рішення про визнання прав власності недійсними були ухвалені у період з лютого до травня 2014 року; вони були доволі короткими та містили стандартні формулювання, і в них посилалися, по суті, на постанову від 21 жовтня 2010 року (див. пункт 8).
13. У квітні 2014 року прокурор подав позов проти заявниці з вимогою визнати її право власності на земельну ділянку площею 28 га недійсним та повернути цю земельну ділянку державі. Він посилався, inter alia, на статті 387 та 388 Цивільного кодексу України (див. пункт 19), а також на попереднє провадження, яке призвело до скасування розпоряджень Бородянської РДА 2008 року, та на провадження, які призвели до визнання недійсними державних актів про право власності первинних власників (див. пункти 8 і 12). Прокурор повторив, що під час перевірки 2008 року та розгляду позову у суді 2010 року не було встановлено даних щодо видачі приватним особам державних актів на право власності на земельні ділянки.
14. У своїх коментарях до цього позову заявниця стверджувала, що прокурор пропустив трирічний строк позовної давності, оскільки він повинен був встановити стверджувані порушення стосовно придбання земельної ділянки задовго до квітня 2014 року. Зокрема, вона доводила, що прокурору мало бути відомо про стверджувані порушення ще в жовтні 2010 року, коли суд скасував розпорядження Бородянської РДА 2008 року. Заявниця також стверджувала, що вона була добросовісною власницею земельної ділянки, яку, таким чином, було неможливо витребувати у неї, і жодна з встановлених статтею 140 Земельного кодексу України підстав (див. пункт 22), як підстав для припинення прав власності на земельну ділянку, не застосовувалася до її справи.
15. Суди трьох інстанцій задовольнили позов прокурора, а остаточна ухвала була постановлена 12 серпня 2015 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суди по суті встановили, що попередні провадження, які призвели до скасування розпоряджень Бородянської РДА 2008 року та визнання недійсними державних актів про право власності первинних власників, продемонстрували, що земля незаконно вибула з державної власності та її можна було витребувати на підставі статті 387 та частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України. Суди також відхилили аргументи заявниці щодо строку позовної давності як необґрунтовані, оскільки прокурору стало відомо про незаконність придбання земельної ділянки лише у 2013 році за результатами другої перевірки.
ІНШІ ПОВ’ЯЗАНІ ФАКТИ16. У своїх подальших доводах до Суду заявниця стверджувала, що прокурор порушив щодо неї ще одне провадження (позов rei vindicatio) стосовно придбання ще декількох земельних ділянок. Ухвалою, постановленою 13 листопада 2019 року Верховний Суд (справа № 360/625/16-ц), залишив без задоволення скаргу прокурора, оскільки він пропустив трирічний строк позовної давності, який мав обраховуватися з моменту проведення прокурором перевірки у 2008 році. Суд також вказав на відсутність доказів того, що заявниця мала будь-який стосунок до ухвалення розпоряджень Бородянською РДА у 2008 році, і її право власності було належним чином зареєстроване на той момент.
17. Заявниця також стверджувала, що у 2020 році прокурор порушив ще одне провадження щодо цих земельних ділянок, цього разу вимагаючи усунути перешкоди у праві розпорядження земельними ділянками (негаторний позов). Районний суд відмовив у задоволенні його позову, оскільки за цих обставин негаторний позов був неправильним засобом юридичного захисту, а правильний засіб юридичного захисту (позов rei vindicatio) вже був використаний. Апеляційне провадження тривало.
ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ18. Відповідні положення Конституції України передбачають:
Стаття 13
«Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. ...»
Стаття 14
«Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
...»
Стаття 56
«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.»
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ19. Відповідні положення Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину
«1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
2. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування ...»
...
Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння
«1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.»
Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача
«1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
(1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
(2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
(3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
...»
Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння
«...
3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна [під час перебування в його володінні], здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.»
...
Стаття 661. Відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця
«1. У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
2. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним.
...»
Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування
«1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується [відповідною] державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.»
20. 12 березня 2025 року Верховна Рада України ухвалила закон (Закон України № 4292-IX), яким внесла зміни до Цивільного кодексу України, а також Цивільного та Господарського процесуальних кодексів України, спрямованих на захист добросовісних власників. Закон набрав чинності 09 квітня 2025 року.
21. Зміни передбачають спеціальний десятирічний строк позовної давності для подання позову про витребування майна, що раніше належало державі або органам місцевого самоврядування, який обраховується з дати вибуття такого майна з власності держави або органів місцевого самоврядування (на відміну від загального трирічного строку позовної давності, який обраховується з дати, коли відповідна особа дізналася про порушення своїх майнових прав). Зміни також передбачають, що особі, у якої держава вилучає майно, має бути надано відшкодування вартості майна, розмір якого визначається згідно з національним порядком оцінки майна. Остання вимога забезпечується шляхом зобов’язання органів державної влади під час подання відповідного позову до суду вносити вартість майна на спеціальний рахунок суду. Недотримання цієї вимоги означає, що такий позов залишиться без розгляду та буде повернутий позивачу. Зміни, внесені Законом України № 4292-IX, застосовуються «на майбутнє» зі зворотною дією лише для відповідних справ, що перебувають на розгляді судів першої інстанції. Після того, як майно буде витребуване на користь держави, а його вартість сплачена колишньому приватному власнику, держава (або орган місцевого самоврядування) отримує право подати позов про стягнення сплачених сум проти особи, дії якої призвели до вибуття майна з державної власності.
ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2002 РОКУ22. Відповідні частини Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
Стаття 125. Виникнення права на земельну ділянку
«Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
...»
Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку
«Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
(a) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
(b) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
(c) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
(d) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
(e) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
(f) конфіскація за рішенням суду;
(g) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом».
ПРАВО
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ23. Заявниця скаржилася, що позбавлення її майна було незаконним та непропорційним, оскільки їй не було надано жодного відшкодування шкоди. Вона також скаржилася, що національні суди не застосували встановлений законом строк позовної давності щодо позову прокурора проти неї. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
Прийнятність24. Уряд доводив, що заявниця не вичерпала національних засобів юридичного захисту, оскільки вона ніколи не подавала до національних судів ані позову (1) проти держави про відшкодування шкоди за статтею 56 Конституції України, ані (2) проти продавців про відшкодування суми, сплаченої нею за земельну ділянку згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України, ані (3) про відшкодування шкоди, яка дорівнювала вартості будь-яких здійснених поліпшень або понесених витрат на утримання майна за статтею 390 Цивільного кодексу України. Він навів приклади відповідної практики національних судів.
25. У зв’язку з необхідністю вичерпання конкретного засобу юридичного захисту заявниця наголосила, що вона вичерпала доступні національні засоби юридичного захисту, посилаючись на рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року), в якому Суд зазначив, що засіб юридичного захисту, який не міг призвести до відновлення права власності, не мав бути вичерпаним для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції. Заявниця також оскаржила ефективність запропонованих Урядом засобів юридичного захисту. Зокрема, вона стверджувала, що стаття 390 мала на меті відшкодування здійснених поліпшень або понесених витрат на утримання майна, проте не вартості майна як такого.
26. Суд зазначає, що заявниця вичерпала всі доступні їй можливості оскаржити рішення суду про визнання її права власності на спірну земельну ділянку недійсним, стверджуючи, як вона це зробила і у Суді, що визнання її права власності недійсним було незаконним та необґрунтованим (див. пункт 15). За цих обставин питання про наявність у заявниці можливості отримати відшкодування шкоди після визнання її права власності недійсним стосується не вичерпання національних засобів юридичного захисту, а оцінки наслідків втручання та, таким чином, його пропорційності, а також розрахунку матеріальної шкоди, якщо буде встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду та розгляне питання відшкодування шкоди згідно з наведеним далі аналізом пропорційності (там само, пункт 47 in fine).
27. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть Доводи сторін28. Заявниця доводила, що відповідне втручання не було передбачено законом, оскільки у своїх рішеннях суди посилалися на частину третю статті 388 Цивільного кодексу України, яка стосувалася ситуацій, коли майно було витребувано в особи, яка отримала його безкоштовно, чого не було у ситуації заявниці, бо вона заплатила за земельну ділянку. Іншими словами, стаття 388 дозволяла витребувати майно у добросовісного власника лише у випадку, якщо воно вибуло з володіння власника «не з його волі». У її випадку земельні ділянки були виділені приватним особам органом, уповноваженим розпоряджатися земельним фондом в межах процедури приватизації, тобто органи державної влади мали всю інформацію про таку передачу земельних ділянок та мали намір це зробити.
29. Стосовно критеріїв законності заявниця також стверджувала, що суди належним чином не здійснили оцінки застосування строку позовної давності, який, на її думку, мав обраховуватися найпізніше з 21 жовтня 2010 року, дати ухвалення постанови Київського апеляційного адміністративного суду, якою було скасовано розпорядження Бородянської РДА 2008 року про виділення земельних ділянок (якщо не з первинної перевірки прокурора 2008 року, коли він повинен був дізнатися про всі події щодо передачі відповідних земельних ділянок). У цьому контексті заявниця наголосила, що подальші провадження стосовно її інших земельних ділянок (див. пункт 16) довели, що національні суди вважали 2008 рік правильною початковою датою для обрахунку трирічного строку позовної давності.
30. З огляду на зазначені обставини, заявниця доводила, що критерії законності в її справі дотримані не були.
31. Стосовно того, що втручання було в інтересах суспільства, заявниця зазначила, що ані в ході провадження на національному рівні, ані в Суді не було пояснено з належною точністю, який саме суспільний інтерес переслідувався відповідним втручанням. Вона вважала аргументи Уряду у зв’язку з цим надто загальними. Заявниця також зазначила, що вона досі була зазначена власником відповідної земельної ділянки у відповідному державному реєстрі, і земельна ділянка не використовувалася державою чи «кимось іншим».
32. Насамкінець стосовно питання пропорційності заявниця зазначила, що її було позбавлено майна без будь-якого відшкодування шкоди, а оскільки земельну ділянку витребувала держава, саме держава мала надати таке відшкодування, а не попередні приватні власники.
33. Уряд визнав, що мало місце втручання у майнові права заявниці. Однак він вважав, що воно відповідало критеріям, наведеним у другому пункті статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Стосовно законності він стверджував, що національне законодавство передбачало можливість витребування майна в особи, яка незаконно заволоділа ним, як це відбулося за обставин цієї справи. Уряд не зазначив конкретних положень законодавства у зв’язку з цим.
34. Стосовно суспільного інтересу Уряд доводив, що витребування земельної ділянки відповідало інтересам верховенства права та суспільства в цілому, оскільки згідно з Конституцією України земля була власністю народу України. Стосовно пропорційності Уряд підтримав свою позицію про наявність у заявниці можливості вимагати відшкодування шкоди, як було описано в пункті щодо прийнятності (див. пункт 24).
Оцінка Суду35. Суд вважає, що у цій справі мало місце втручання у майнові права заявниці, оскільки її право власності було визнано недійсним остаточною ухвалою суду. Той факт, що вона, вочевидь, залишалася зареєстрованою власницею відповідної земельної ділянки не впливає на зазначений висновок, оскільки така реєстрація без належної правової підстави не могла розглядатися як надання будь-яких майнових прав. Незалежно від того, чи розглядається це як позбавлення майна або контроль за використання майна, застосовні принципи залишаються такими ж (див., наприклад, рішення у справах «Унспед Пакет Сервісі СаН. Ве ТіК. А.С. проти Болгарії» (Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş. v. Bulgaria), заява № 3503/08, пункти 39 і 40, від 13 жовтня 2015 року та «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року). Тому Суд розгляне, чи було втручання законним, чи здійснювалося воно в інтересах суспільства та чи було воно пропорційним.
36. Стосовно питання законності Суд зауважує, що подаючи позов у 2014 році прокурор посилався на статті 387 та 388 Цивільного кодексу України, не уточнивши їхніх частин. У своїх рішеннях національні суди посилалися на статтю 387 та, зокрема, на частину третю статті 388, як на підставу для задоволення позову прокурора про визнання права власності заявниці недійсним (див. пункт 15).
37. Стосовно першого положення, яке стосувалося ситуацій незаконного заволодіння майном, Суд зазначає, що не оскаржувалося, що заявниця придбала відповідну землю згідно з декількома договорами купівлі-продажу та зареєструвала право власності на об’єднану земельну ділянку у компетентних органах державної влади. Суд враховує особливу ситуацію навколо купівлі землі заявницею, оскільки, вочевидь, вона придбала приблизно в той самий період значну кількість менших земельних ділянок в тій самій місцевості, а пізніше об’єднала їх у декілька більших ділянок (див. пункти 6 і 16). Хоча, згідно з версією подій прокурора, деякі з первісних власників ніколи самі не зверталися до органів державної влади із заявою про приватизацію землі, а треті сторони діяли шахрайським шляхом, представляючи їх, за відсутності висновку компетентного національного суду у зв’язку з цим або іншої переконливої інформації та документів, Суд не може робити припущення, чи мала заявниця знати про пов’язані з цим порушення під час придбання відповідної землі (див. для порівняння ухвалу щодо прийнятності у справі «Василевська проти України» (Vasylevska v. Ukraine), заява № 37919/15, пункт 20, від 04 липня 2024 року). Крім того, відповідні національні органи влади ніколи не вважали, що заявниця діяла недобросовісно або могла бути причетна до будь-яких правопорушень (див. рішення у справах «Бейнарович та інші проти Литви» (Beinarovič and Others v. Lithuania), заява № 70520/10 та 2 інші заяви, пункт 144, від 12 червня 2018 року та «Надточій проти України» [Комітет] (Nadtochiy v. Ukraine) [Committee], заява № 32899/13, пункти 5 і 12, від 20 вересня 2022 року). У зв’язку з цим Суд вказує на висновки Верховного Суду у справі № 360/625/16-ц (див. пункт 16) щодо інших земельних ділянок заявниці, що заявниця не мала жодного відношення до незаконності первинного виділення земельних ділянок у 2008 році. Уряд також не припускав, що заявниця була якимось чином причетна до ситуації навколо виділення відповідних земельних ділянок. З огляду на ці факти, вбачається, що підстави для застосування статті 387 Цивільного кодексу України в такому випадку були явно відсутні.
38. Стосовно частини третьої статті 388, яка стосувалася витребування майна у добросовісного набувача, який отримав це майно безвідплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, Суд погоджується з аргументом заявниці, що її застосовність була так само явно сумнівною, оскільки заявниця однозначно придбала відповідну землю за договорами купівлі-продажу, тобто не безвідплатно, як зазначено в цьому положенні. Національні суди не зазначали інших частин цієї статті, які могли б слугувати підставою для визнання права власності заявниці недійсним.
39. У зв’язку з цим Суд також зазначає, що під час провадження на національному рівні заявниця стверджувала, що жодна з підстав визнання недійсним права власності на земельну ділянку, як вичерпно передбачено статтею 140 Земельного кодексу України, не була застосовною до її справи (див. пункти 14 і 22). Як вбачається, суди залишили цей аргумент без будь-якої відповіді. Уряд також не надав пояснень у зв’язку з цим. Суд зауважує, що він вже розглядав подібну ситуацію в рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 і № 33358/15, пункти 44 і 47, від 24 жовтня 2024 року), і цей аргумент був однією з причин сумніватися в законності втручання у права заявниць у вказаній справі.
40. Крім того, ще одним елементом, який не можна ігнорувати у цій справі, є застосування встановленого законом строку позовної давності. Сторони не заперечували, що встановлений законом строк позовної давності становив три роки, який мав обраховуватися з дати, коли особа або установа (у цій справі прокурор) дізналися або мали дізнатися про стверджувані порушення. Прокурор стверджував, і національні суди погодилися, що початковою датою був 2013 рік, коли прокурор провів другу перевірку щодо виділення земельних ділянок Бородянською РДА (див. пункт 15). Суд зазначає, що в постанові про проведення цієї перевірки зазначено, що вона була необхідною, оскільки під час первісної перевірки та розгляду позову в суді, тобто у 2008 та 2010 роках, не було встановлено даних щодо видачі державних актів на право власності на земельні ділянки приватним особам, хоча такі державні акти були видані невдовзі після прийняття розпоряджень про виділення земельних ділянок (липень та грудень 2008 року; див. пункти 5 і 6). У зв’язку з цим Суд також не може ігнорувати той факт, що в подальшого ініційованому прокурором провадженні проти заявниці щодо інших земельних ділянок, суди відмовили в задоволенні позову прокурора, встановивши, що він пропустив строк позовної давності, який мав обраховуватися з 2008 року (див. пункт 16).
41. Суд пам’ятає, що його завдання не полягає у заміні собою національних судів в процесі тлумачення національного законодавства, він, тим не менш, вважає, що використаний національними судами у цій справі підхід щодо застосування встановленого законом строку позовної давності, викликає сумніви щодо його обґрунтованості та сумісності з принципом юридичної визначеності (див. рішення у справі «Куршун проти Туреччини» (Kurşun v. Turkey), заява № 22677/10, пункти 103 і 104, від 30 жовтня 2018 року та, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Гумінський проти України» [Комітет] (Guminskyy v. Ukraine) [Committee], заява № 7210/15, пункти 20 – 23, від 11 вересня 2025 року).
42. Стосовно питання законної мети, то безсумнівно, що відновлення державою права власності на незаконно відчужену земельну ділянку може бути виправданою підставою для позбавлення власності, і що належне управління земельним фондом, яке служить інтересам суспільства та відповідної місцевої громади, становить мету в суспільних інтересах у розумінні другого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану» (Ibrahimbeyov and Others v. Azerbaijan), заява № 32380/13, пункт 48, від 16 лютого 2023 року). Проте з огляду на наведені серйозні сумніви щодо законності відповідного втручання, існування фактичного суспільного інтересу, здатного виправдати скасування права власності заявниці, також вбачається сумнівним. Незважаючи на це, Суд вважає непотрібним ухвалення рішення з цих питань, оскільки втручання в будь-якому випадку було непропорційним з наведених далі причин (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункти 57 і 62 та «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 47).
43. Стосовно пропорційності Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумного зв’язку пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У цьому контексті Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Цей принцип, як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Проте необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності «принцип належного урядування» може не лише покладати на органи державної влади обов’язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування. Оцінюючи, чи було доступним заявнику належне відшкодування, Суд повинен враховувати особливі обставини кожної справи, у тому числі отримані суми та зазнані збитки, а також, залежно від обставин, доступність отримання відшкодування шкоди та практичні реалії, в яких опинився заявник (див., наприклад, рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року з вказаною в ньому практикою). У цьому контексті Суд раніше брав до уваги, inter alia, можливість заявників вимагати відшкодування, отримати альтернативне майно або скористатися іншими формами відшкодування (див., наприклад, рішення у справах «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 80 і 81, від 06 грудня 2011 року та «Берзіньш та інші проти Латвії» (Bērziņš and Others v. Latvia), заява № 73105/12, пункти 99 – 106, від 21 вересня 2021 року).
44. У зв’язку з цим Суд вказує на аргумент Уряду, що заявниця могла б подати позов до суду проти продавців відповідного майна згідно з положеннями Цивільного кодексу України щодо недійсності правочинів (див. статті 216 і 661 Цивільного кодексу, як зазначено у пункті 19), щоб повернути грошові кошти, сплачені нею за це майно.
45. Суд зазначає у зв’язку з цим, що, якщо цього вимагає національне законодавство, заявники можуть бути зобов’язані або ініціювати окреме провадження для отримання відшкодування шкоди за майно, втрачене внаслідок помилки органів державної влади, або продемонструвати існування перешкоди, яка заважала поданню або успішному задоволенню обґрунтованих позовів (див., в якості нещодавніх прикладів, рішення у справі «Лідія Нікітіна проти Росії» (Lidiya Nikitina v. Russia), заява № 8051/20, пункти 36 – 40, від 15 березня 2022 року; згадане рішення у справі «Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану» (Ibrahimbeyov and Others v. Azerbaijan), пункти 55 – 59 та, mutatis mutandis, рішення у справі «Твердохлєбова проти України» (Tverdokhlebova v. Ukraine), заява № 15830/16, пункти 44 – 48, від 16 січня 2025 року).
46. Водночас, у згаданому рішенні у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia) Суд встановив, що вимога подавати окремі позови про відшкодування шкоди проти колишніх власників була надто формальною та була надмірним тягарем для заявниці. У вказаній справі заявницю було позбавлено права власності на квартиру, яка шахрайським шляхом вибула з державної власності та яку заявниця придбала уже в іншої особи. Їй не було надано жодного відшкодування шкоди, і у неї не було перспектив отримати навзамін житло від держави. Суд вважав, що висунути заявниці вимогу подання позову до суду проти продавця відповідного майна щодо відшкодування шкоди було б рівнозначне запропонувати заявниці перекласти свій надмірний індивідуальний тягар на іншого добросовісного покупця. У такій ситуації Суду було важко зрозуміти, як це мало покращити баланс між суспільними інтересами та необхідністю захисту прав осіб (див. згадане рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункти 80 – 83).
47. Суд зазначає, що ситуація у цій справі подібна до ситуації в рішенні у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), оскільки, враховуючи версію подій прокурора (хоча вона й не встановлена в остаточних рішеннях згідно з наданою Суду інформацією), відповідні земельні ділянки спочатку вибули з державної власності шахрайським шляхом, що негативно вплинуло не лише на заявницю, як останнього добросовісного власника, а можливо й на осіб, на ім’я яких земля була спочатку приватизована. За таких обставин держава мала, перш за все, забезпечити дотримання чинного порядку приватизації землі (див. згадане рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункти 57, 78 і 79), а згодом, коли було виявлено можливі правопорушення, забезпечити притягнення винних осіб до відповідальності, зокрема стосовно можливої цивільної відповідальності за збитки, понесені державою. Суд вважає, що оскільки не було вжито ефективних кроків у цьому напрямку, як це, вочевидь, відбулося в цій справі, внаслідок чого останній добросовісний власник, найімовірніше, не зможе встановити винних осіб, щоб отримати від них відшкодування шкоди, виникають сумніви щодо пропорційності втручання держави у майнові права добросовісного власника. Крім того, перспектива отримання заявницею повного відшкодування шкоди в розумні строки шляхом подання позову проти продавців - стосовно особистості та ролі яких, вочевидь, також існували сумніви - також була малоймовірною та вкрай невизначеною.
48. На підставі наведеного Суд не вважає виправданим з точки зору необхідної пропорційності втручання та потреби підтримувати справедливий баланс між відповідними інтересами, вимагати від заявниці подання позову до суду проти первинних власників зазначеної землі задля отримання відшкодування шкоди. З цього випливає, що втручання у майнові права заявниці не можна вважати пропорційним заходом.
49. Додатково Суд зазначає, що український законодавець шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України 2025 року, спрямованих на захист прав добросовісних власників (див. пункти 20 і 21), по суті визнав, що у разі витребування майна у таких власників саме держава повинна нести наслідки, зокрема фінансові. Це чітко підтверджується вимогою забезпечити на момент подання позову rei vidicatio внесення коштів, які будуть присуджені як відшкодування шкоди відповідній особі у разі задоволення такого позову. Крім того, схоже, що такі зміни не розрізняють способи придбання майна останнім (або єдиним) власником – безпосередньо від держави (шляхом приватизації) або шляхом іншого правочину, такого як продаж. Важливо те, що відповідне майно спочатку належало державі (або органу місцевого самоврядування) і що останній власник є добросовісним набувачем. Дійсно, нове законодавство не може виправити ситуацію заявниці, оскільки воно застосовується лише до майбутніх справ (зі зворотною дією лише для справ, що перебувають на розгляді судів першої інстанції), проте Суд вважає, що такий підхід відображає погляд законодавця на спосіб вирішення відповідних складних ситуацій, як у цій справі.
50. Насамкінець стосовно аргументу Уряду, що заявниця могла б вимагати за статтею 390 Цивільного кодексу України відшкодування вартості будь-яких здійснених поліпшень або понесених витрат на утримання майна, Суд зазначає, що навіть припустивши, що цей спосіб був доступним на практиці та ефективним, він не передбачав відшкодування шкоди за втрату майна як такого.
51. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що втручання у майнові права заявниці, окрім того, що викликало сумніви стосовно його законності, поклало на неї непропорційний тягар. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТЕЙ 41 ТА 46 КОНВЕНЦІЇ52. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
53. Відповідна частина статті 46 Конвенції передбачає:
«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.»
54. Заявниця вимагала справедливу сатисфакцію у формі повернення земельної ділянки або відшкодування у грошовій формі. Останнє, на її думку, становило 11 360 808,33 українських гривень (далі – грн; еквівалент приблизно 279 300 євро на момент подання заявницею вимоги про справедливу сатисфакцію), що становило загальну вартість 14 земельних ділянок (3 029 145 грн), «інфляційні втрати» за період з 2014 до 2023 роки (7 491 075,59 грн) та «3% річних пені» за той самий період (840 587,74 гривень). На підтвердження вона надала висновок щодо оцінки від 11 січня 2024 року, підготовлений експертом.
55. Уряд заперечив проти цих вимог, повторивши свою позицію, що заява була неприйнятною чи що порушення прав заявниці не було, а заявниця все ще могла подати позов до суду проти продавців задля стягнення сплаченої ціни та відшкодування шкоди.
56. Стосовно останнього аргументу Уряду Суд зауважує, що, вочевидь, заявниця не ініціювала такого провадження. Навіть припустивши, що це все ще може було зробити, незважаючи на плин часу, Суд, враховуючи договірну основу потенційних відповідних вимог, не вважає, що доступність такого провадження прирівнюється до доступності «відшкодування» у розумінні статті 41 Конвенції, внаслідок чого присудження Судом справедливої сатисфакції може не вважатися доречним або необхідним. Суд також вважає, що Уряд не стверджував, що національні суди, розглядаючи позов заявниці проти продавців у майбутньому, не зможуть врахувати присуджене Судом відшкодування матеріальної шкоди у цьому рішенні. Тому Суд перейде до розгляду вимоги заявниці про справедливу сатисфакцію.
57. У цій справі Суд встановив, що визнання недійсним права власності заявниці на 28 га землі без відшкодування шкоди було непропорційним заходом. Тому він вважає, що існує прямий причинно-наслідковий зв’язок між встановленим порушенням та вимогою заявниці щодо вартості майна. Стосовно решти її вимог щодо матеріальної шкоди, Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та «інфляцією» чи «пенею», які вимагалися, враховуючи також, що заявниця не пояснила ці вимоги.
58. Стосовно пунктів 1 і 2 статті 46 Конвенції Суд повторює, що рішення, в якому він встановлює порушення Конвенції або протоколів до неї, покладає на державу-відповідача обов’язок обрати, за умови нагляду Комітету Міністрів, заходи загального та/або, за необхідності, індивідуального характеру, які повинні бути запроваджені в національній правовій системі з метою припинення порушення та застосувати всі можливі шляхи виправлення його наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала б, якби порушення не відбулося. Крім того, з Конвенції, та її статті 1, зокрема, випливає, що, ратифікуючи Конвенцію та протоколи до неї, Договірні Сторони зобов’язуються забезпечити відповідність їм національного законодавства (див., серед інших джерел, рішення у справах «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania), заява № 47848/08, пункти 158 і 159, ЄСПЛ 2014; «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 78, від 15 жовтня 2009 року та «Броньовські проти Польщі» [ВП] (Broniowski v. Poland) [GC], заява № 31443/96, пункт 194, ЄСПЛ 2004-V). Проте за певних особливих обставин Суд визнавав корисним вказати державі-відповідачу тип заходу – індивідуального та/або загального характеру – який могло бути вжито, щоб виправити ситуацію, яка призвела до встановлення порушення (див., наприклад, згадане рішення у справі «Броньовські проти Польщі» (Broniowski v. Poland), пункт 194).
59. Беручи до уваги свої висновки у цій справі (див. пункт 48), Суд вважає, що заявниця має бути поставлена, наскільки це можливо, у ситуацію, еквівалентну тій, у якій вона б перебувала, якби порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції не було, у спосіб повного повернення заявниці права власності на витребувану земельну ділянку (шляхом повторного відкриття провадження на національному рівні, якщо це можливо, або іншими засобами). Якщо це неможливо, держава-відповідач повинна надати відшкодування у грошовій формі (розрахованої відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду), або надати рівнозначне майно (див. рішення у справі «Молла Салі проти Греції» (справедлива сатисфакція) [ВП] (Molla Sali v. Greece) (just satisfaction) [GC], заява № 20452/14, пункт 32, від 18 червня 2020 року; згадані рішення у справах «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункт 62 та «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункт 106).
60. Заявниця не висунула вимог щодо відшкодування моральної шкоди або компенсації судових та інших витрат. Тому Суд нічого не присуджує за цими пунктами.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;Постановляє, що держава-відповідач повинна забезпечити належними засобами та протягом розумного терміну, повне повернення заявниці права власності на витребувану земельну ділянку або надати відшкодування у грошовій формі чи право власності на рівнозначне майно.Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Віктор Соловейчік
(Victor Soloveytchik)
Секретар
Катержіна Шімачкова
(Kateřina Šimáčková)
Голова