ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КОВРІЖНИХ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KOVRIZHNYKH v. UKRAINE)
(Заява № 28943/15)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 квітня 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Ковріжних проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Арнфінн Бордсен (Arnfinn Bårdsen), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 28943/15), яку 19 вересня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Вадим Сергійович Ковріжних (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 01 квітня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
вступ
1. Вироком суду першої інстанції заявника було визнано винним та обрано покарання у виді позбавлення волі. Апеляційне провадження у його справі було зупинено, оскільки органи державної влади України більше не мали доступу до матеріалів справи на національному рівні. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження у його справі та за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на незаконність та надмірну тривалість тримання його під вартою.
ФАКТИ
2. Заявник народився в 1977 році і проживає у м. Маріуполь.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. 28 березня 2005 року заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивства та крадіжки.
6. 18 грудня 2006 року Апеляційний суд Донецької області (далі – апеляційний суд), діючи як суд першої інстанції, визнав заявника та його співобвинуваченого винними у вбивстві та крадіжці, вчинених у нетверезому стані внаслідок сварки в будинку потерпілого у м. Донецьк.
7. 02 серпня 2007 року Верховний Суд України скасував цей вирок і направив справу до апеляційного суду на новий розгляд.
8. 12 листопада 2009 року апеляційний суд направив справу прокурору для подальшого розслідування.
9. 17 листопада 2011 року апеляційний суд виправдав заявника та його співобвинуваченого.
10. 29 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував вирок апеляційного суду та направив справу на новий розгляд.
11. 22 лютого 2013 року Пролетарський районний суд міста Донецька визнав заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дванадцять років.
12. 18 червня 2013 року апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції, який того ж дня набрав законної сили (див. пункт 20). Заявника було взято під варту і він почав відбувати своє покарання (див. пункт 15).
13. 13 березня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалу апеляційного суду у зв’язку з ненаданням апеляційним судом жодної відповіді на певні питання, порушені в апеляційних скаргах обвинувачених, і дав апеляційному суду вказівку повторно розглянути апеляційні скарги та докази у справі. Направляючи справу на розгляд до апеляційного суду, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалив залишити обвинувачених під вартою.
14. Апеляційний суд призначав засідання у справі на 22 травня, 19 червня та 31 липня 2014 року. Однак внаслідок подій, описаних в рішеннях у справах «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 9 – 12, від 25 липня 2017 року) та «Цезар та інші проти України» (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункти 6 – 14, від 13 лютого 2018 року), засідання не відбулися, справа не була розглянута, а матеріали справи заявника залишилися в будівлі апеляційного суду у м. Донецьк.
15. Після постановлення ухвали апеляційного суду від 18 червня 2013 року про залишення без змін вироку заявника його було переведено до виправної колонії на території, яка, незважаючи на зазначені події, залишилася під контролем органів державної влади України.
16. 02 вересня 2014 року Голова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ тимчасово передав справи, підсудні Апеляційному суду Донецької області, який на той момент призупинив свою роботу, до Апеляційного суду Запорізької області.
17. 18 травня 2015 року згідно з пунктом 3 частини першої Закону України № 1632-VII (див. пункт 28) прокурор Пролетарського району звернувся до Апеляційного суду Запорізької області із заявою про продовження розгляду апеляційного провадження у справі заявника на підставі документів, наявних у матеріалах справи. Апеляційний суд Запорізької області залишив цю заяву без задоволення, вважаючи, що наявних у матеріалах справи документів було недостатньо для розгляду справи.
18. 18 вересня 2015 року Артемівський міськрайонний суд Донецької області, в межах територіальної юрисдикції якого знаходився слідчий ізолятор, де на той момент тримався заявник, розглянув клопотання habeas corpus заявника та ухвалив звільнити його, встановивши, що у зв’язку з відсутністю суду, який міг ефективно розглянути апеляційну скаргу заявника на його вирок протягом розумного строку, тримання його під вартою було незаконним, оскільки суперечило принципу верховенства права та верховенству прав людини, закріплених у статтях 8, 9 та 12 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункти 21 – 23). Суд також посилався на статтю 5 Конвенції. Ця ухвала не була оскаржена та набрала законної сили. Заявника негайно звільнили.
відповіднА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та практика
19. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі –Кодекс 1960 року) втратив чинність із набранням чинності
19 листопада 2012 року Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року (далі – Кодекс 2012 року). Однак, оскільки кримінальне провадження щодо заявника було порушено до набрання чинності Кодексом 2012 року, Кодекс 1960 року продовжував застосовуватися до провадження у його справі відповідно до Перехідних положень Кодексу 2012 року.кримінально-процесуальний кодекс україни
1960 року
20. Відповідно до статей 338 і 401 Кодексу 1960 року засуджений до позбавлення волі вважався таким, що відбуває покарання, з дати, коли вирок набув законної сили (а саме з дати, коли вирок був залишений без змін після розгляду апеляційною інстанцією, або дати закінчення строку на апеляційне оскарження).кримінальний процесуальний кодекс україни
2012 року
21. Стаття 8 Кодексу 2012 року проголошує принцип верховенства права та верховенство прав людини як ключові принципи здійснення кримінального провадження. Частиною другою статті 8 передбачено, що принцип верховенства права має застосовуватися з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
22. Стаття 9 гарантує загальний принцип законності, і це означає, що всі органи державної влади, які беруть участь у кримінальному провадженні, повинні діяти відповідно до закону.
23. Стаття 12 передбачає, що затримання і тримання під вартою можуть ґрунтуватися лише на підставах та застосовуватися лише у порядку, визначених Кодексом.ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС України 2003 року
24. Стаття 1176 Цивільного кодексу України 2003 року покладає на державу обов’язок відшкодувати у повному обсязі шкоду, завдану фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу (у тому числі тримання під вартою) або незаконного затримання незалежно від вини посадових і службових осіб та органів державної влади (частина перша статті 1176). У ній вказано, що це право на відшкодування шкоди «виникає у випадках, передбачених законом» (частина друга статті 1176).Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» 1994 року
25. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» 1994 року (далі – Закон України «Про відшкодування шкоди») особа має право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, внаслідок незаконного засудження, незаконного пред’явлення обвинувачення, незаконного затримання або тримання під вартою. У зазначених випадках шкода відшкодовується незалежно від вини посадових осіб правоохоронних органів і суду. Перелік випадків у статті 2, в яких виникає право на відшкодування, включає встановлення у рішенні суду, зокрема, факту незаконного тримання під вартою.ЗАКОН України № 1632-VII від 12 серпня 2014 року «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції»
26. Закон України № 1632-VII від 12 серпня 2014 року «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» (далі – Закон України № 1632-VII) набрав чинності 20 серпня 2014 року. На момент подій воєнні дії, які проводилися урядовими силами України у Донецькій та Луганській областях, визначалися як «антитерористична операція».
27. На момент подій частина перша статті 1 Закону уповноважила Голову Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ визначити суди для розгляду справ, підсудних зазвичай розташованим в районі проведення антитерористичної операції судам, які на той момент не могли здійснювати правосуддя.
28. Частина третя статті 1 Закону України № 1632-VII передбачає, що справи, розгляд яких не закінчено та які перебувають у провадженні судів, які не могли здійснювати правосуддя, мали бути передані судам відповідно до встановленої згідно з частиною першою статті 1 підсудності. У разі неможливості передачі матеріалів справи провадження має здійснюватися за документами і матеріалами, поданими сторонами, «за умови, що такі документи і матеріали є достатніми для ухвалення відповідного судового рішення».
ПРАВОСТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ статті 5 КОНВЕНЦІЇ
29. Заявник скаржився, що тримання його під вартою після постановлення ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2014 року (див. пункт 13) було незаконним, оскільки не було ухвалено жодного судового рішення, яке б санкціонувало тримання його під вартою, і таке тримання під вартою було надмірно тривалим усупереч пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»Доводи сторін
30. Уряд стверджував, що відповідний період тримання під вартою охоплювався підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. Крім того,
18 вересня 2015 року (див. пункт 18) національний суд визнав незаконним тримання заявника під вартою. Отже, заявник мав право звернутися з позовом про відшкодування шкоди на підставі Цивільного кодексу України та Закону України «Про відшкодування шкоди» (див. пункти 24 та 25). Не зробивши цього, заявник не скористався ефективним національним засобом юридичного захисту.
31. Заявник доводив, що не був зобов’язаний використовувати запропонований Урядом засіб юридичного захисту.Оцінка СудуПункт 1 статті 5 Конвенції
32. Суд зазначає, що він встановлював, що з 01 січня 2006 року подання позову про відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про відшкодування шкоди» було ефективним національним засобом юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції у ситуаціях, коли рішенням національного суду їхнє затримання чи тримання під вартою визнавалися незаконними (див. рішення у справах «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 55 – 61, від 02 квітня 2015 року та «Тихонов проти України» (Tikhonov v. Ukraine), заява № 17969/09, пункт 39, від 10 грудня 2015 року).
33. У цій справі національний суд також визнав позбавлення свободи незаконним (див. пункт 18). Тому заявник мав скористатися доступним відповідно до Закону України «Про відшкодування шкоди» засобом юридичного захисту. Оскільки не було конкретних обставин, які б звільняли заявника від цієї вимоги, Суд підтримує заперечення Уряду та відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції відхиляє скаргу у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.Пункт 3 статті 5 Конвенції
34. Тримання заявника під вартою після постановлення вироку судом першої інстанції, яким його було визнано винним, підпадає під виняток, зазначений у підпункті «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інших заяв, пункти 134 та 135, від 03 грудня 2015 року), до яких пункт 3 статті 5 Конвенції не застосовується (див., наприклад, рішення у справі «Борисенко проти України» (Borisenko v. Ukraine), заява № 25725/02, пункт 44,
від 12 січня 2012 року та ухвалу щодо прийнятності у справі «Панцерс проти Латвії» (Pancers v. Latvia), заява № 6670/06, пункт 28,
від 30 червня 2015 року).
35. Отже, відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції ця скарга має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 1 статті 6 КОНВЕНЦІЇ
36. Заявник скаржився, що тривалість кримінального провадження у його справі була несумісною з вимогою «розумного строку». Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який ...встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»
37. Уряд заперечив проти цього аргументу і зазначив, що матеріали справи на національному рівні були недоступні та зберігалися у м. Донецьк внаслідок подій, описаних в рішеннях у справах «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 9 – 12, від 25 липня 2017 року) та «Цезар та інші проти України» (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункти 6 – 14, від 13 лютого 2018 року).Прийнятність
38. Суд вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.Суть
39. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-ІІ).
40. Провадження тривало більше восьми років та одинадцяти місяців у трьох інстанціях і все ще не було закінчено до 13 березня 2014 року (див. пункти 5 та 13).
41. Уряд не навів жодних аргументів, здатних переконати Суд дійти іншого висновку, ніж уже зроблений ним у зв’язку з подібними питаннями в рішенні у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року). З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у відповідний період тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
42. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження.
43. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати, чи доклали після 13 березня 2014 року органи державної влади всіх необхідних зусиль для відновлення матеріалів справи.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
44. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
45. Заявник просив Суд присудити суму в якості відшкодування моральної шкоди, залишивши визначення її розміру на розсуд Суду.
46. Уряд заперечив проти цієї вимоги, вважаючи її незрозумілою та необґрунтованою.
47. Суд присуджує заявнику 2 100 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
48. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість провадження, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що ця заява свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2 100 (дві тисячі сто) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Арнфінн Бордсен
(Arnfinn Bårdsen)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy