ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КРАСНЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KRASNYUK v. UKRAINE)
(Заява № 66217/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
17 грудня 2019 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Краснюк проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
процедура
1. Справу було розпочато за заявою (№ 66217/10), яку 30 жовтня
2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Іванович Краснюк
(далі – заявник).
2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений,
на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.
3. Заявник скаржився, зокрема: за статтею 3 Конвенції на побутові умови тримання його під вартою та стверджуване ненадання медичної допомоги в Харківському слідчому ізоляторі (далі – Харківське СІЗО), на умови його перевезення у дні проведення засідань, а також на стверджуване жорстоке поводження працівників Олексіївської виправної колонії; за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства; за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального провадження щодо нього; та за статтею 8 Конвенції на відмову у наданні йому побачень з його цивільною дружиною під час тримання його під вартою.
4. 29 травня 2012 року Суд повідомив про заяву Уряд.
фактиобставини справи
5. Заявник народився у 1962 році та проживає у с. Лиман Харківської області.Кримінальне провадження щодо заявника
6. Увечері 26 листопада 2006 року заявник посварився зі своєю колишньою цивільною дружиною Г. (з якою він спільно проживав до жовтня 2006 року) та її матір’ю Т., зустрівшись з ними на вулиці. Він наніс Т. удар у живіт ножем, який мав з собою. Її тілесне ушкодження було кваліфіковано як тяжке та небезпечне для життя. Заявник також наставив ніж на Г. і порізав її куртку, не заподіявши їй тілесних ушкоджень. Крім того, він заподіяв незначне ножове поранення
14-річній племінниці Г., яка також була присутньою. Було викликано швидку допомогу. Г. також зателефонувала дільничному працівнику міліції С. Заявник пішов за Г., Т. і племінницею Г. до будинку Г., де забрав у неї мобільний телефон і пішов до приїзду швидкої допомоги та міліції.
7. Наступного дня працівник міліції С. затримав заявника за підозрою у вчиненні хуліганства (а саме поява у п’яному вигляді та нецензурна лайка в громадських місцях). Однак працівник міліції допитав заявника щодо інциденту, пов’язаного з Г. та її родичами. Жодні інші деталі цього допиту невідомі.
8. 28 листопада 2006 року Ізюмський міськрайонний суд
(далі – Ізюмський суд) визнав заявника винним у вчиненні адміністративного (незначного) правопорушення, яке полягало у хуліганстві, та наклав на нього стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк десять діб.
9. Наявні у Суду матеріали справи не містять жодних документів стосовно зазначеної справи про адміністративне правопорушення щодо заявника, окрім узагальнених у вироку Ізюмського суду
від 27 липня 2011 року показань працівника міліції С., наданих ним у ході кримінальної справи щодо заявника (див. пункт 28).
10. 04 грудня 2006 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень.
11. 07 грудня 2006 року він був затриманий як підозрюваний у цій справі.
12. Наступного дня Ізюмський суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту до розгляду справи судом. Він послався на серйозність висунутих проти нього обвинувачень і дійшов висновку, що, перебуваючи на свободі, він міг ухилитися, перешкодити слідству або продовжити свою стверджувану злочинну діяльність.
13. 27 грудня 2006 року заявнику було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні хуліганства із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень і грабежу.
14. Проте того ж дня обвинувачення у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень було перекваліфіковано на замах на вбивство.
15. У невстановлену дату за клопотанням заявника для його захисту був призначений захисник.
16. 30 грудня 2006 року досудове слідство було закінчено та заявнику було надано доступ до матеріалів справи.
17. 08 лютого 2007 року справу було направлено до Ізюмського суду для розгляду по суті.
18. 07 березня 2007 року цей суд провів підготовче засідання. У частині своєї ухвали, яка стосувалася питання обрання запобіжного заходу, він постановив, не навівши додаткового обґрунтування, що під час досудового слідства заявник мав триматися під вартою.
19. У квітні 2007 року заявник просив суд першої інстанції допустити пані Кр., яку він назвав своєю «дружиною», до провадження як його законного представника, оскільки вона була його близьким родичем. Однак, остання відмовилася діяти як його представник, повідомивши суд, що вони розлучилися. Тому клопотання заявника було залишено без задоволення.
20. 23 січня 2008 року Ізюмський суд визнав заявника винним у вчиненні хуліганства, заподіянні тяжких тілесних ушкоджень (а не замаху на вбивство) і грабежі та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років.
21. 19 березня 2009 року Апеляційний суд Харківської області
(далі – «обласний суд») скасував цей вирок і передавав справу на додаткове розслідування. Зокрема, він постановив, що обвинувальний висновок не відповідав усім вимогам законодавства. Крім того, існували деякі незрозумілі розбіжності в послідовності відповідних подій та мотивах заявника, викладених стороною обвинувачення та у вироку. Апеляційний суд постановив, що раніше обраний заявнику запобіжний захід (тримання під вартою під час досудового слідства) залишався незмінним, не навівши додаткового обґрунтування щодо цього.
22. 25 червня 2009 року додаткове розслідування було закінчено.
23. 31 липня 2009 року Ізюмський суд провів підготовче засідання. Він постановив, що запобіжний захід заявника мав залишатися таким самим як і раніше (тримання під вартою під час досудового слідства).
24. 17 листопада 2009 року суд визнав заявника винним у погрозі вбивством, умисному заподіянні тяжких і легких тілесних ушкоджень та самоправстві (у зв’язку з утриманням ним телефону Г.). Заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років і шість місяців.
25. 09 вересня 2010 року обласний суд скасував цей вирок і повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Він постановив, що деякі висновки Ізюмського суду щодо фактів справи та їхньої юридичної кваліфікації не відповідали висновкам, зробленим досудовим слідством, і жодних пояснень у зв’язку з цим надано не було. Суд першої інстанції був підданий критиці, серед іншого, через визнання заявника винним у самоправстві у зв’язку з утриманням мобільного телефону Г., хоча насправді він не мав на це жодних прав.
26. У частині зазначеної ухвали обласного суду, яка стосувалась обрання запобіжного заходу заявнику, її формулювання було ідентичним наведеному у попередній ухвалі від 19 березня
2009 року (див. пункт 21).
27. 05 жовтня 2010 року заявник звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про допуск пані Ко., яку він назвав своєю «цивільною дружиною», до провадження як його законного представника. Наступного дня пані Ко. підтримала клопотання заявника та висловила бажання його представляти. Це клопотання було залишене без задоволення на тій підставі, що згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України до кримінального провадження як законні представники могли бути допущені лише близькі родичі, тоді як жодних доказів, які б доводили, що пані Ко. відповідала цій умові, не було.
28. 27 липня 2011 року Ізюмський суд ухвалив новий вирок, яким визнав заявника винним у хуліганстві, грабежі і заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років. У судовому засіданні заявник не заперечив інцидент, але заявив, що випадково поранив матір і племінницю Г. Він також визнав, що забрав мобільний телефон Г., але стверджував, що мав намір викликати швидку допомогу, а телефон забув повернути Г.
29. 17 квітня 2012 року обласний суд залишив цей вирок без змін.
30. 29 травня 2012 року заявник подав касаційну скаргу.
31. 20 червня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – Вищий спеціалізований суд) залишив без задоволення цю касаційну скаргу у зв’язку з невідповідністю певним процесуальним вимогам і встановив строк для виправлення заявником зазначених недоліків. У наявних у Суду матеріалах справи не міститься копії цієї ухвали.
32. Вбачається, що заявник знову подав касаційну скаргу, але лише після закінчення відповідного строку. У результаті, 12 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд залишив її без задоволення як подану з пропуском строку.
33. 14 лютого 2013 року заявник звернувся до Ізюмського суду з клопотанням про продовження строку подання касаційної скарги. Він стверджував, що із запізненням отримав копію зазначеної ухвали апеляційного суду.
34. 25 квітня 2013 року Ізюмський суд залишив без задоволення клопотання заявника. Він зазначив, що у заявника було три місяці для подання касаційної скарги після постановлення апеляційним судом ухвали від 17 квітня 2012 року. Існували докази, що заявник отримав копію відповідної ухвали 19 червня 2012 року. Проте він звернувся з клопотанням про продовження строку лише через вісім місяців.
35. 05 грудня 2014 року заявник був звільнений після відбуття ним покарання.Умови тримання під вартою у Харківському СІЗО
36. Заявник тримався під вартою у Харківському СІЗО у період з
12 грудня 2006 року до 18 серпня 2011 року та з 08 вересня 2011 року до 28 квітня 2012 року.Побутові умови тримання під вартою
(a) Версія заявника
37. Головною проблемою була переповненість. Інколи в камері з тридцяти вісьмома спальними місцями трималося до п’ятдесяти ув’язнених.
38. Санітарні умови були неприйнятними. У камері на всіх ув’язнених був лише один рукомийник та один туалет.
39. Доступу до природного світла не було, а електричне освітлення було недостатнім. Вентиляція також була недостатньою. Температура в камері була занадто високою влітку і занадто низькою взимку.
40. Заявнику не було дозволено отримувати посилки з домашньою їжею або предметами гігієни, а продукти харчування та предмети гігієни продавалися в СІЗО за надмірними цінами.
(b) Версія Уряду
41. Заявник тримався у таких камерах:
- з 12 грудня 2006 року до 15 січня 2007 року – камера № 285
(8,3 кв. м, з вікном площею 0,6 кв. м, яке забезпечувало природну вентиляцію, та однією лампочкою на 100 ватт);
- з 15 січня до 14 лютого 2007 року – камера № 247 (7,7 кв. м, з вікном площею 0,6 кв. м, яке забезпечувало природну вентиляцію, та однією лампочкою на 100 ватт);
- з 14 лютого 2007 року до 08 лютого 2008 року – камера № 141
(48,8 кв. м, з двома вікнами площею 1,4 кв. м, примусовою вентиляцією та трьома лампочками на 100 ватт);
- з 08 лютого 2008 року до 06 серпня 2009 року – камера № 129
(47,6 кв. м, з двома вікнами площею 2,05 кв. м, примусовою вентиляцією, трьома лампочками на 100 ватт);
- з 06 серпня до 24 вересня 2009 року – камера № 117 (45,7 кв. м, з двома вікнами площею 2,05 кв. м, примусовою вентиляцією та трьома лампочками на 100 ватт);
- з 24 вересня до 21 листопада 2009 року – камера № 141;
- з 21 листопада 2009 року до 18 жовтня 2010 року – камера № 117;
- з 18 жовтня 2010 року до 25 лютого 2011 року – камера № 116
(60,6 кв. м, з двома вікнами площею 1,8 кв. м, примусовою вентиляцією та трьома лампочками на 100 ватт);
- з 25 лютого до 01 березня 2011 року – камера № 58 (17,5 кв. м, з вікном площею 3,75 кв. м, яке забезпечувало природну вентиляцію, та трьома лампочками на 100 ватт);
- з 01 до 04 березня 2011 року – камера № 201 (3,8 кв. м, з вікном площею 0,6 кв. м, яке забезпечувало природну вентиляцію, та однією лампочкою на 100 ватт);
- з 04 березня до 18 серпня 2011 року – камера № 116;
- з 08 вересня 2011 року до 04 березня 2012 року – камера № 129;
- з 04 до 05 березня 2012 року – камера № 51 (13,9 кв. м, з вікном площею 3,75 кв. м, яке забезпечувало природну вентиляцію, та трьома лампочками на 100 ватт);
- з 05 до 10 березня 2012 року – камера № 208 (3,6 кв. м, з вікном площею 0,6 кв. м, яке забезпечувало природну вентиляцію, та однією лампочкою на 100 ватт);
- з 10 до 21 березня 2012 року – камера № 275 (58,3 кв. м, з сімома вікнами площею 12,7 кв. м, які забезпечували природну вентиляцію, та трьома лампочками на 100 ватт);
- з 21 до 29 березня 2012 року – камера № 117;
- з 29 березня до 25 квітня 2012 року – камера № 695 (17,8 кв. м, з двома вікнами площею 0,57 кв. м, які забезпечували природну вентиляцію, та однією лампочкою на 100 ватт);
- з 25 до 28 квітня 2012 року – камера № 696 (16,3 кв. м, з двома вікнами площею 0,57 кв. м, які забезпечували природну вентиляцію, та однією лампочкою на 100 ватт).
42. Кожна камера була обладнана столом, лавою та рукомийником.
43. Крім того, у кожній камері туалет був відділений від житлової зони цегляною стінкою.
44. Умови у всіх камерах відповідали застосовним санітарним вимогам. Щодня проводилося «вологе прибирання» з використанням дезінфікуючих речовин.
45. Упродовж холодного періоду року працювало централізоване опалення, яке не дозволяло температурі опуститися нижче 18oС.Медична допомога
(a) Версія заявника
(i) Туберкульоз
46. Заявник захворів на туберкульоз легень (далі – ТБ) у березні 2012 року у результаті тримання його протягом шести діб у карцері, де він «був підданий фізичному тиску».
47. 11 червня 2012 року представник заявника написала до Суду, що причиною його ТБ були погані умови тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО.
48. 04 червня 2013 року захисник заявника також написала у своїй відповіді від імені заявника на зауваження Уряду, що він «був підданий катуванню електричним струмом» і під час шестиденного тримання у цьому карцері «його обливали» холодною водою, після чого йому діагностували ТБ.
49. Жодних інших доводів заявника чи його представників щодо його ТБ та його лікуванням не було.
(ii) Інші скарги на проблеми зі здоров’ям
50. Заявник неодноразового хворів на грип, для лікування якого безкоштовних медичних препаратів медична частина не надавала.
51. Зір заявника серйозно погіршився під час тримання його під вартою: до його затримання 27 листопада 2006 року йому необхідні були окуляри з діоптріями 1,25-1,50, тоді як 16 червня 2011 року офтальмолог, який оглянув заявника під час тримання його під вартою, вказав, що йому необхідні були окуляри з діоптріями більше 4.
(b) Версія Уряду
(i) Туберкульоз
52. Як підтверджено його медичною карткою, вперше заявнику діагностували туберкульоз легень у 1986 році під час тримання його під вартою у Райківській виправній колонії № 73. Потім заявник протягом приблизно дев’яти місяців проходив лікування туберкульозу у Снігурівській виправній колонії №. 5.
53. Одразу після прибуття заявника до Харківського СІЗО
12 грудня 2006 року він пройшов медичний огляд і був визнаний практично здоровим.
54. 19 грудня 2006 року заявник пройшов флюорографічне обстеження грудної клітки під час стандартного медичного огляду.
55. Того ж дня він був оглянутий фтизіатром і його було взято на диспансерний облік через поставлений за результатами флюорографічного обстеження діагноз – «залишкові зміни перенесеного туберкульозу легень (категорія 5.1)». У зв’язку з цим діагнозом заявнику було надано протирецидивне лікування, яке складалося з двох протитуберкульозних препаратів: ізоніазиду (0,3) та рифампіцину (0,6). Заявнику було рекомендовано проходити флюорографічне обстеження кожні шість місяців.
56. Згодом заявник регулярно проходив флюорографічне обстеження та оглядався фтизіатром – зокрема, 11 червня, 12 червня і 04 грудня 2007 року та 13 лютого і 15 лютого 2008 року. Наявність ознак ТБ не документувалась.
57. 15 лютого 2008 року фтизіатр, який оглянув заявника, зробив висновок про відсутність подальшої потреби в його постійному диспансерному обліку.
58. 27 березня 2012 року за результатами профілактичного флюорографічного обстеження заявнику діагностували пневмонію. Того ж дня його оглянув фтизіатр і призначив йому такі протипневмонічні медичні препарати: доксіциклін (одна капсула тричі на добу протягом чотирнадцяти діб) і цефтриаксон (одна внутрішньом’язова ін’єкція на день протягом чотирнадцяти діб).
59. 25 квітня 2012 року медичні документи заявника були направлені до лікарської консультативної комісії Харківського обласного протитуберкульозного диспансеру №. 1, яка поставила йому остаточний діагноз – «рецидив туберкульозу легень».
60. Заявник отримував протитуберкульозне лікування в туберкульозному ізоляторі Харківського СІЗО протягом п’яти днів.
61. 29 квітня 2012 року для подальшого обстеження та лікування він був переведений до спеціалізованої туберкульозної лікарні при Жовтневській виправній колонії № 17 (далі – Жовтневська виправна колонія; середній рівень безпеки).
62. На дату подання зауважень Уряду, 26 вересня 2012 року, заявник проходив лікування у Жовтневській виправній колонії. Зокрема, йому давали такі протитуберкульозні препарати: ізоніазид (0,3), рифампіцин (0,6), піразинамід (2,0) та етамбутол (1,2). Згідно з твердженнями Уряду браку необхідних медичних препаратів не було і заявник отримував їх у повному обсязі.
63. Здоров’я заявника покращувалося, а стан його здоров’я було визнано задовільним.
(ii) Інші скарги на проблеми зі здоров’ям
64. Жодних інших скарг на проблеми зі здоров’ям заявника до відома органів державної влади доведено не було.Умови перевезення заявника у та із судових засідань
65. Один раз у листі до Суду 27 січня 2012 року заявник коротко вказав, що в зимовий період у судові засідання його перевозили не поїздом (що було усталеною практикою), а в неопалюваних автомобілях, хоча у нього не було достатньо теплого одягу, а такі поїздки тривали близько трьох годин. Це був єдиний аргумент заявника щодо цього питання. Жодна зі сторін не прокоментувала його після повідомлення про цю скаргу Уряду.Стверджуване жорстоке поводження у Олексіївській виправній колонії № 25
66. Згідно з твердженнями заявника 18 серпня 2011 року
о 10 год. 30 хв. після прибуття до Олексіївської виправної колонії № 25 (далі – Олексіївська виправна колонія) його змусили зняти весь його одяг для проведення особистого обшуку; він був повністю голим до 19 год. 00 хв. – у тому числі під час опитування працівниками виправної колонії.
67. Працівники охорони нібито забрали усі документи, які він мав з собою, у тому числі копії з матеріалів його справи.
68. Заявник також стверджував, що коли він заперечив проти дій працівників охорони, його доставили до чергової частини, де його змусили стояти обличчям до стіни на відстані одного метра від неї, у положенні ноги та руки розведені в різні сторони і руки на стіні. Він стверджував, що його змусили залишатися у цьому положенні три дні без сну чи води.
69. 21 серпня 2011 року він був доставлений до етапної частини.
70. Наступного дня заявника нібито повернули до чергової частини, де протягом наступних двох днів він був підданий такому самому жорстокому поводженню, як до 21 серпня 2011 року. Згідно з твердженнями заявника йому сказали, що це було його покаранням за порушення правил виправної колонії, суперечку з працівниками охорони та невиконання їхніх наказів.
71. 26 серпня 2011 року заявника нібито помістили на три доби до дисциплінарного ізолятора як покарання за те, що він попросив працівників охорони повернути йому документи. Під час його тримання там він нібито мусив виконувати схожі на армійські накази, такі як стояти у вертикальному положенні, бігати з руками заведеними за голову або вчити вірші чи пісні після того, як в нього забрали окуляри. Коли він не виконував цих вимог, його нібито били.Побачення з пані Ко. під час тримання заявника під вартою
72. Пані Ко., яка також діяла як представник заявника у Суді на ранніх етапах провадження та яку заявник назвав своєю цивільною дружиною, написала Суду, що випадково дізналася про затримання заявника через три з половиною роки від третіх осіб.
73. 05 липня 2010 року заявник звернувся до Ізюмського суду з клопотанням про надання короткострокового побачення з пані Ко., не навівши додаткових пояснень.
74. 22 липня 2010 року Ізюмський суд написав заявнику, що про надання такого побачення мала клопотати пані Ко.
75. Інформація про те, що пані Ко. дійсно клопотала про отримання дозволу на побачення із заявником, відсутня.
76. 14 вересня 2011 року заявник знову звернувся до Ізюмського суду з клопотанням про надання дозволу на побачення з пані Ко., цього разу уточнивши, що вона була його цивільною дружиною.
77. 15 вересня 2011 року Ізюмський суд відповів заявнику, що його клопотання було залишено без задоволення з наступних підстав: по-перше, не було жодних доказів, які б доводили, що пані Ко. була його «близьким родичем» у розумінні статті 345 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 83); по-друге, пані Ко. сама мала клопотати про таке побачення.
78. 07 липня 2012 року пані Ко. звернулася до адміністрації Жовтневської виправної колонії, в якій на той момент тримався заявник, з клопотанням про надання дозволу на короткострокове побачення з ним.
79. Того ж дня заявнику було надано короткострокове побачення з
пані Ко.
80. Згідно з твердженнями Уряду після цього ні заявник, ні пані Ко. не клопотали про подальші побачення. Коментар заявника щодо цього обмежився зауваженням, що з червня 2012 року він і пані Ко. намагалися одружитися, але це було неможливо через втрату органами державної влади його паспорта.відповідне національне законодавствоКримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (чинний на момент подій; втратив чинність 19 листопада 2012 року)
81. Відповідні положення щодо тримання під вартою під час досудового слідства наведені в рішенні у справі «Криволапов проти України» (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункти 60 і 61,
від 02 жовтня 2018 року).
82. Стаття 162 на момент подій передбачала, що побачення родичів або інших осіб з ув’язненим могли бути дозволені посадовою особою або органом, у провадженні яких знаходилася відповідна справа.
83. Відповідно до статті 345 головуючий або голова відповідного суду були зобов’язані дати дозвіл близьким родичам засудженого за їх проханням на побачення з ним або нею до набрання вироком законної сили в його або її кримінальній справі.Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 року
(у редакції чинній на момент подій)
84. Відповідно до статті 110 засуджені мали право на короткострокові побачення тривалістю не більше чотирьох годин і тривалі побачення – до трьох діб. Короткострокові побачення могли бути надані засудженим з родичами або іншими особами та мали проходити у присутності представника колонії. Тривалі побачення могли бути надані засудженим тільки з близькими родичами (тобто подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати й сестри, дід, баба або онуки). Тривалі побачення також могли бути надані засудженому для побачення з особою, яка проживала з ним або нею як подружжя, але не перебувала у шлюбі, за умови, що в них були спільні неповнолітні діти.
85. Стаття 139 передбачала, що засуджені, які трималися у виправних колоніях середнього рівня безпеки, мали право на одне короткострокове побачення один раз на місяць та одне тривале побачення кожні три місяці.Закон України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (чинний на момент подій)
86. Відповідна частина статті 12 передбачала:
«Побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа, як правило, один раз на місяць. Тривалість [такого] побачення встановлюється від однієї до чотирьох годин.»
правоМЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
87. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник висунув нову скаргу за статтею 3 Конвенції, що у січні 2013 року під час тримання його під вартою у Жовневській виправній колонії він послизнувся на кризі та зламав стегнову кістку і що відповідальність за це несла адміністрація виправної колонії.
88. Також у своїй відповіді на зауваження Уряду заявник уперше поскаржився, що не міг одружитися з пані Ко., оскільки органи державної влади втратили його паспорт і не вжили жодних заходів для його відновлення.
89. На думку Суду, ці нові скарги не є уточненням первинних скарг заявника (щодо яких сторони могли надати коментарі). Отже, він вважає, що розглядати зазначене питання у контексті цієї справи недоцільно (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20,
від 19 квітня 2005 року).стверджуване порушення статті 3 конвенції
90. Заявник скаржився, що побутові умови тримання його під вартою у Харківському СІЗО, а також умови його перевезення у та із судових засідань були неприйнятними. Він також скаржився на ненадання йому медичної допомоги у Харківському СІЗО. Насамкінець, заявник скаржився на жорстоке поводження працівників охорони Олексіївської виправної колонії. Він послався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»Доводи сторін
91. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з усіма наведеними скаргами (крім тієї, що стосувалася його перевезення у дні проведення засідань, яку Уряд не прокоментував). Згідно з твердженнями Уряду він міг звернутися з цими скаргами до прокуратури або безпосереднього до адміністративних судів. В якості альтернативи, Уряд стверджував, що заявник не обґрунтував свої скарги належним чином.
92. Заявник не погодився. Він стверджував, що кілька разів звертався до прокуратури Харківської області зі скаргами на умови тримання його під вартою.Оцінка СудуПобутові умови тримання під вартою
93. Суд повторює, що робить висновки після оцінки всіх доказів, у тому числі умовиводів, які можуть випливати з фактів і доводів сторін. Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту
(див. рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 і 60800/08, пункт 121, від 10 січня
2012 року).
94. Суд пам’ятає про об’єктивні труднощі, які можуть виникнути у заявників в отриманні доказів для обґрунтування своїх скарг на умови тримання під вартою. Однак у таких випадках заявники повинні надати детальний і послідовний опис фактів, на які вони скаржаться (там само, пункт 122). У деяких випадках заявники можуть надати щонайменше певні докази для обґрунтування своїх скарг. Суд вважав доказами, наприклад, письмові показання співкамерників чи, якщо було можливо, фотографії, надані заявниками на підтримку їхніх тверджень (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Голубенко проти України» (Golubenko v. Ukraine), заява № 36327/06, пункт 52, від 05 листопада 2013 року з наведеними у ній справами).
95. У випадку надання правдоподібного та досить детального опису стверджуваних нелюдських або таких, що принижують гідність, умов тримання під вартою, які є достатнім доказом жорстокого поводження, тягар доведення покладається на Уряд держави-відповідача, оскільки лише він має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати ці твердження (див., серед інших джерел, рішення у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC],
заява № 7334/13, пункт 128, від 20 жовтня 2016 року).
96. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що хоча заявник стверджував, що головною проблемою була переповненість, він не надав жодних фактичних деталей на підтримку цього твердження. Єдине пов’язане з цим твердження полягало у тому, що іноді у камері, розрахованій максимум на тридцять вісім осіб, насправді трималося до п’ятдесяти ув’язнених (див. пункт 37). Заявник не уточнив, якої камери це стосувалося, як довго він там тримався, чи було йому надано індивідуальне спальне місце, чи стосувалися його твердження про переповненість однієї чи декількох камер тощо. Так само нечіткими є твердження заявника стосовно інших аспектів умов тримання його під вартою, таких як санітарні умови, природне і штучне освітлення та вентиляція.
97. Щодо доводів Уряду Суд зазначає, що він надав перелік усіх камер, в яких тримався заявник у Харківському СІЗО; він також вказав житловому площу (а також деякі інші деталі) більшості з них (див. пункт 41). Проте Уряд не надав жодної інформації щодо місткості та фактичної кількості осіб, які проживали у будь-якій із відповідних камер.
98. Отже, беручи до уваги всі наявні матеріали та аргументи сторін (див. пункти 37 – 45), Суд вважає, що не можна встановити, що на тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО вплинула надзвичайна переповненість, яка могла б призвести до порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункти 163 – 167, від 15 грудня 2016 року). Також не можна зробити висновок, що загальний вплив інших аспектів тримання під вартою, на які скаржився заявник, досягнули рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як нелюдського або такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції.
99. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
100. Водночас Суд не вважає за необхідне розглядати заперечення Уряду щодо невичерпання заявником усіх національних засобів юридичного захисту.Медична допомога
101. Суд нагадує, що необґрунтованого твердження про відсутність, несвоєчасне надання або навіть незадовільну якість медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна містити, серед іншого, достатні посилання на відповідне захворювання, лікування, яке вимагалось особою, та яке було надано або у наданні якого було відмовлено, а також певні докази, такі як висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданій заявнику медичній допомозі (див., наприклад, рішення у справі «Криволапов проти України» (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункт 76,
від 02 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).
102. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати пояснення та підтверджуючі документи. Так, докладна медична документація, що підтверджує постійний нагляд і належну медичну допомогу, може спростувати твердження заявника щодо доступної йому медичної допомоги (див. рішення у справі «Пітальов проти Росії» (Pitalev v. Russia), заява № 34393/03, пункт 55, від 30 липня 2009 року).
103. Суд зазначає, що у цій справі скарга заявника на надану йому медичну допомогу в Харківському СІЗО обмежувалася нечіткими, загальними та непослідовними звинуваченнями органів державної влади, які не були підтверджені жодними доказами (див. пункти 46 – 51). Натомість з детальних доводів Уряду (які ґрунтувалися на повній медичній документації заявника) вбачається, що він отримував постійну та належну медичну допомогу (див. пункти 52 – 64).
104. Отже, Суд також відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції та, як і щодо попередньої скарги, не вважає за необхідне розглядати аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.Перевезення у дні проведення засідань
105. Суд зазначає, що так само як скарги на умови тримання під вартою та медичну допомогу в Харківському СІЗО, скарга заявника на умови його перевезення у дні проведення засідань є занадто нечіткою, щоб бути підставою для небезпідставної скарги (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 і 4 інші, пункт 104, від 03 грудня 2015 року).
106. Отже, ця скарга також має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.Стверджуване жорстоке поводження працівників Олексіївської виправної колонії
107. Щодо скарг заявника, які стосуються стверджуваного жорстокого поводження працівників Олексіївської виправної колонії з ним, то він не надав жодних доказів, що це поводження було постійним, схваленим або свідомо допускалося як керівництвом Олексіївської виправної колонії, так і національною пенітенціарною системою у цілому. Тому Суд погоджується з Урядом, що заявник мав повідомити органи державної влади про його стверджувані страждання у зв’язку з цим (див. рішення у справі «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункт 62,
від 14 жовтня 2010 року з подальшим посиланням на ухвалу щодо прийнятності у справі «Алієв проти України (№ 2)» (Aliev v. Ukraine (no. 2), заява № 33617/02, від 14 жовтня 2008 року).
108. За цих обставин Суд вважає, що заявник не довів, що вичерпав національні засоби юридичного захисту для виправлення ситуації, пов’язаної з його скаргою на поведінку працівників виправної колонії, і погоджується із заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту.
109. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.Стверджуване порушення пункту 3 статті 5 конвенції
110. Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції, що тримання його під вартою під час досудового слідства було надмірно тривалим. Відповідна частина положення, на яке посилався заявник, передбачає:
«Кожному, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, ... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»Прийнятність
111. Суд зазначає, що ця частина скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.СутьДоводи сторін
112. Заявник підтримав свою скаргу на надмірність і необґрунтованість тривалості тримання його під вартою під час досудового слідства.
113. Уряд заперечив проти аргументу заявника, зазначивши, що тримання його під вартою було обґрунтованим, а його тривалість була розумною.Оцінка Суду
114. Загальні принципи щодо права на судовий розгляд упродовж розумного строку або звільнення під час провадження, гарантовані пунктом 3 статті 5 Конвенції, наведені в рішенні у справі «Бузаджи проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84 – 91, від 05 липня 2016 року).
115. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявник тримався під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1
статті 5 Конвенції з 27 листопада 2006 року до 23 січня 2008 року,
з 19 березня до 17 листопада 2009 року, та з 09 вересня 2010 року до
27 липня 2011 року (див. пункти 7, 20, 21, 24 – 26 і 28). Тому тримання його під вартою під час досудового слідства тривало два роки та вісім з половиною місяців, яке не є коротким в абсолютному вимірі
(див., наприклад, рішення у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункт 61, від 19 лютого 2009 року).
116. Крім того, Суд зазначає, що про серйозність висунутих проти заявника обвинувачень і ризик ухилення чи перешкоджання слідству було зазначено у першій ухвалі про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 12). Проте з часом це обґрунтування не змінилося. До того ж, ухвалюючи залишити заявника під вартою після того, як його справа досягла стадії судового розгляду, та згодом, коли вона була передана на повторний розгляд, Ізюмський суд та обласний суд відповідно, не навели жодних підстав для своїх ухвал ( див. пункти 18, 21, 23 та 26).
117. У низці справ, у тому числі у керівній справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80 – 81 і 99, від 10 лютого 2011 року), Суд уже встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо питань, схожих на питання у цій справі. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
118. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції. стверджуване порушення пункту 1 статті 6 конвенції у зв’язку з тривалістю провадження
119. Заявник також скаржився, що тривалість кримінального провадження щодо нього була надмірною. Відповідна частина
пункту 1 статті 6 Конвенції, передбачає:
«Кожен має право на ...розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»Прийнятність
120. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.Суть
121. Заявник стверджував, що загальна тривалість провадження у його справі була невиправданою, а відповідальними за неї були органи державної влади.
122. Уряд заперечив проти скарги заявника, стверджуючи, що його справа була складною як з юридичної, так і з фактологічної точки зору та включала проведення низки слідчих дій. Згідно з твердженнями Уряду період, який має враховуватись, тривав з 07 грудня 2006 року (дата затримання заявника у рамках кримінального провадження) до
27 липня 2011 року (дата ухвалення вироку судом першої інстанції).
123. Суд вважає, що період, який має враховуватись, почався
27 листопада 2006 року (див. пункти 6 і 7) та закінчився 17 квітня
2012 року (див. пункт 29). Отже, він тривав п’ять років та майже п’ять місяців і включав досудове слідство та розгляд справи судами двох інстанцій.
124. Розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи та поведінка заявника і відповідних органів державної влади (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).
125. Всупереч доводам Уряду Суд вважає, що справа заявника, яка стосувалася лише одного епізоду із загалом безперечними фактами, була нескладною.
126. Справа направлялась на додаткове досудове розслідування та новий судовий розгляд через процесуальні порушення органів державної влади (див. пункти 21 і 25). Суд також зазначає, що Уряд не довів, що заявник, зі свого боку, був відповідальним за які-небудь затримки у провадженні.
127. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувалися питання, схожі на питання у цій справі (див. рішення у справі «Кір’яков проти України» (Kiryakov v. Ukraine), заява № 26124/03, пункти 62 – 66, від 12 січня 2012 року та згадане рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France), пункт 75).
128. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. У цілому з огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
129. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.стверджуване порушення статті 8 конвенції
130. Заявник також скаржився, що під час тримання його під вартою органи державної влади позбавили його можливості бачитися з жінкою, яка згідно з його твердженнями була його цивільною дружиною, пані Ко. Він послався на статтю 8 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»ПрийнятністьЗастосовність статті 8 Конвенції та наявність «втручання»
131. Хоча Уряд не заперечив проти застосовності статті 8 Конвенції до обставин цієї справи, Суд вважає за необхідне розглянути нерозривно пов’язані питання застосовності та наявності «втручання» на стадії вирішення питання прийнятності (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC],
заява № 76639/11, пункти 93 і 94, від 25 вересня 2018 року та, щодо застосування цього підходу у дещо подібній ситуації, див. рішення у справі «Бігун проти України» [Комітет] (Bigun v. Ukraine) [Committee], заява № 30315/10, пункти 24 та 29 – 33, від 21 березня 2019 року).
132. Суд зазначає, що згідно з твердженнями заявника пані Ко. була його цивільною дружиною, що підтвердила сама пані Ко.
(див. пункти 27 і 72).
133. Відповідно до практики Суду існування або відсутність «сімейного життя» є по суті питанням факту, що залежить від реального існування на практиці близьких особистих зв’язків. Поняття «сім’я» у статті 8 Конвенції стосується шлюбних відносин, а також інших de facto «сімейних зв’язків», коли сторони проживають разом поза шлюбом або коли інші фактори доводять достатню постійність цих стосунків (див. рішення у справі «Парадізо та Кампанеллі проти Італії» [ВП] (Paradiso and Campanelli v. Italy) [GC], заява № 25358/12,
пункт 140, від 24 січня 2017 року з подальшими посиланнями).
134. Повертаючись до цієї справи, Суд звертає увагу на деякі безперечні факти, що свідчать про відсутність таких близьких особистих стосунків між заявником і пані Ко. Зокрема, у ході кримінального провадження щодо заявника було встановлено, що до жовтня 2006 року він спільно проживав із пані Г. (див. пункт 6). Крім того, у квітні 2007 року заявник клопотав про допуск до провадження як його законного представника пані Кр., яку він назвав своєю «дружиною». Проте згодом пані Кр. повідомила суд першої інстанції, що вони розлучилися (див. пункт 19).
135. Суд також зазначає, що згідно з твердженнями пані Ко., вона «випадково» дізналася про затримання заявника через три з половиною роки (див. пункт 72) – іншими словами, у травні 2010 року. 05 липня 2010 року заявник подав своє перше клопотання про надання побачення з пані Ко. (див. пункт 73). Заявник не стверджував і з жодних матеріалів у справі не вбачалося, що до цього він прагнув встановити який-небудь контакт з пані Ко.
136. З огляду на свою практику та зазначені обставини справи Суд доходить висновку, що обмеження на побачення з пані Ко., на які скаржився заявник, становили втручання у його «приватне життя» у розумінні статті 8 Конвенції, тільки починаючи з 05 липня 2010 року. Отже, це положення є застосовним до ситуації заявника з цього дня і не раніше.
137. З цього випливає, що частина цієї скарги заявника, яка стосується тримання його під вартою до 05 липня 2010 року, має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції, як несумісна із критерієм ratione materiae з положеннями Конвенції.Інше щодо прийнятності
(a) Відмова у наданні пані Ко. дозволу на побачення із заявником у період з 05 липня 2010 року до 17 квітня 2012 року
138. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
(b) Відмова у наданні пані Ко. дозволу на побачення із заявником під час тримання його під вартою після засудження (після 17 квітня
2012 року)
139. Уряд зазначив, що під час тримання заявника під вартою після засудження його права на побачення регулювалися статтею 110 Кримінально-виконавчого кодексу України. Згідно з цим положенням заявник мав право на короткострокові побачення тривалістю до чотирьох годин з родичами та іншими особами та на тривалі побачення тільки з близькими родичами (див. пункт 84). Уряд зазначив, що заявнику було надано побачення з пані Ко. того ж дня, як пані Ко. про це попросила – 07 липня 2012 року (див. пункт 78). Отже, Уряд стверджував, що якби були подані клопотання про надання більше побачень, вони також були б задоволені.
140. Заявник оскаржив цей аргумент, не навівши жодних деталей.
141. Суд вважає аргументи Уряду переконливими. Він зазначає, що заявник не довів, що після засудження прагнув побачитися з пані Ко. коли-небудь ще, окрім 07 липня 2012 року. Він також не стверджував, що органи державної влади якимось чином були відповідальні за неподання ним клопотань про надання таких побачень (див. для порівняння згадане рішення у справі «Бігун проти України» (Bigun v. Ukraine), пункт 31).
142. Отже, Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.СутьДоводи сторін
143. Заявник підтримав свою скаргу у загальних формулюваннях.
144. Уряд стверджував, що вимоги статті 8 Конвенції було дотримано.
145. Він стверджував, що до 17 квітня 2012 року право заявника на побачення з родичами чи іншими особами регулювалося статтею 162 Кримінально-процесуального кодексу України та статтею 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення», які передбачали, що посадова особа чи орган державної влади, у провадженні яких знаходилась справа, могли дати дозвіл на такі побачення. На думку Уряду, відмови органів державної влади у задоволенні двох клопотань заявника про надання побачень з пані Ко. протягом цього періоду відповідали наведеним положенням законодавства.Оцінка Суду
146. Для дотримання статті 8 Конвенції втручання у «приватне життя» заявника має бути здійснене «згідно із законом», переслідувати законну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для того, щоб досягти цієї мети.
147. Згідно з практикою Суду вислів «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 Конвенції вимагає, серед іншого, щоб оскаржуваний захід або заходи не лише мали певне підґрунтя у національному законодавстві, але також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним зацікавленій особі та передбачуваним у своїх наслідках. Для відповідності критерію передбачуваності закон має з достатньою точністю визначати умови, за яких може застосовуватися захід, щоб дати зацікавленим особам можливість, за необхідності за допомогою відповідної консультації, регулювати свою поведінку
(див. рішення у справі «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункт 110, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями).
148. Суд вже встановив порушення статті 8 Конвенції у подібних справах проти України, встановивши, що положення законодавства, на які посилався Уряд, а саме чинні на момент подій стаття 162 Кримінально-процесуального кодексу України та стаття 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення» (див. пункти 82 та 86), не визначали з достатньою чіткістю обсяг і спосіб здійснення наданих органам державної влади дискреційних повноважень щодо обмеження побачень затриманих з їхніми родичами чи іншими особами. Ці положення не вимагали від них наведення будь-якого обґрунтування їхнім дискреційним рішенням і навіть ухвалення будь-яких формальних рішень, які можна було б оскаржити, а тому вони не містили будь-яких гарантій проти свавілля та зловживань
(див. рішення у справах «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункти 84 – 91, від 04 березня 2010 року та «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (no.2),
заява № 42921/09, пункти 22 – 29, від 12 січня 2012 року).
149. У цій справі національний суд навіть не послався на наведені положення, але послався на статтю 345 Кримінально-процесуального кодексу України та зазначив, що пані Ко. не могло бути дозволено побачення із заявником через відсутність доказів, що вона була його «близьким родичем» (див. пункти 77 і 83). У контексті цього міркування додатковий аргумент Ізюмського суду про те, що пані Ко. офіційно не клопотала про побачення, не мав значення.
150. За цих обставин Суд вважає, що не можна стверджувати, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя, яке існувало з 05 липня 2010 року до 17 квітня 2012 року (див. пункти 137 і 142), було здійснене «згідно із законом», як вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.
151. Цей висновок усуває необхідність визначити, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для однієї з цілей, перелічених у пункті 2 статті 8.
152. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з обмеженням права заявника на побачення з пані Ко. упродовж періоду з 05 липня 2010 року до 17 квітня 2012 року.інші стверджувані порушення конвенції
153. Заявник також висунув низку інших скарг:
- за статтею 3 Конвенції: на побиття його під час затримання та непроведення ефективного розслідування цього питання на національному рівні; а також на поміщення його у невстановлену дату до карцеру в Харківському СІЗО на шість діб, упродовж яких він був підданий «фізичному тиску» та йому «жорстоко» погрожували;
- за пунктом 1 статті 5 Конвенції: на незаконність його затримання 27 листопада 2006 року та подальшого тримання під вартою до 07 грудня 2006 року;
- за пунктами 1, 2, підпунктами «a», «b», «c» та «d» пункту 3 статті 6 Конвенції: на фальсифікацію висунутих проти нього обвинувачень; упередженість суддів, у провадженні яких перебувала його справа; на незаконне залишення без задоволення багатьох його процесуальних клопотань і заперечень; на ненадання йому дозволу на ознайомлення з усіма матеріалами, які стосувалися справи; на погану роботу призначеного йому захисника; на недопуск пані Ко. до провадження як його законного представника; та на те, що не було викликано головних свідків;
- за статтею 8 Конвенції: на перешкоджання працівників Харківського СІЗО його листуванню з Судом і неповідомлення йому про смерть його батьків;
- за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції: на пошкодження та викрадення частини його майна під час тримання його під вартою, у тому числі його житла та особистих речей;
- за статтею 3 Протоколу № 7 до Конвенції: на те, що йому слід було виплатити відшкодування за судову помилку, внаслідок якої вирок суду від 17 листопада 2009 року було скасовано; та
- за статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції: на несправедливість ухвали обласного суду від 09 вересня
2010 року про повторний розгляд його справи.
154. У контексті всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
155. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода
156. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
157. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.
158. Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими у цій справі порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику
2 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.Судові та інші витрати
159. Заявник також вимагав 5 000 українських гривень (далі – грн) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та 500 грн поштових витрат. Для обґрунтування своєї вимоги він надав два договори про надання правової допомоги: один підписаний ним і пані Браславською 14 липня 2012 року, в якому було вказано, що розмір правової допомоги буде визначено пізніше; та ще один підписаний пані Ко. від його імені та пані Браславською
02 червня 2013 року, в якому було зазначено, що оплата роботи захисника у розмірі 5 000 грн мала бути здійснена одразу. Заявник також надав низку поштових квитанцій.
160. Уряд заперечив проти цих вимог у зв’язку з їх необґрунтованістю.
161. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити суму у розмірі
500 євро в якості компенсації за всіма аспектами.Пеня
162. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує прийнятними скарги щодо тривалості тримання заявника під вартою під час досудового слідства, тривалості кримінального провадження щодо нього, а також обмеження його права на побачення з пані Ко. упродовж періоду з 05 липня
2010 року до 17 квітня 2012 року, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю кримінального провадження щодо заявника;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з обмеженням права заявника на побачення з пані Ко. упродовж періоду з 05 липня 2010 року до 17 квітня 2012 року;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy