ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КРАЙНЯК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KRAYNYAK v. UKRAINE)
(Заява № 68353/17)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
16 лютого 2023 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Крайняк проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Марія Елосегі (María Elósegui),
Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 68353/17), яку 07 вересня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Сергій Васильович Крайняк (далі – заявник), 1994 року народження, який проживає у с. Субіч, його представляв
пан О.В. Заруцький, юрист, який практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв на той момент його Уповноважений, пан І. Ліщина, про скарги за пунктами 1, 3, 4 та 5 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 26 січня 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа, головним чином, стосується скарг заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції на надмірну тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування, за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо безсторонності судді, який продовжував строк тримання його під вартою 23 березня, 24 квітня та 19 червня 2017 року, і за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність у нього ефективного права на відшкодування шкоди у зв’язку з цими стверджуваними порушеннями.
ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ ТА СУДОВИЙ РОЗГЛЯД2. 31 серпня 2015 року Верховна Рада України обговорила законопроєкт, який передбачав розширення повноважень місцевого самоврядування окремих районів Донецької та Луганської областей у межах виконання так званих Мінських угод (див. рішення у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункт 12, від 25 липня 2017 року). Натовп осіб, які виступали проти законопроєкту, зібрався перед Верховною Радою України і здійснив напад на військовослужбовців Національної гвардії України, які охороняли будівлю. Було кинуто бойову ручну гранату, внаслідок чого загинули четверо військовослужбовців і понад сто осіб отримали поранення.
3. Того ж дня заявника затримали за підозрою в причетності до нападу. Спочатку йому пред’явили обвинувачення в злочинах (зокрема, завдання тілесних ушкоджень працівнику правоохоронного органу), які не підпадали під дію положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою[1].
4. 16 вересня 2015 року обвинувачення було перекваліфіковано на вчинення терористичного акту, злочину, який підпадав під дію зазначеного положення. Відповідно до пред’явлених обвинувачень заявник, двадцять шість названих осіб і низка невстановлених осіб напали на працівників правоохоронних органів з дерев’яними та металевими палицями. Водночас Г. (співобвинувачений), діючи спільно із заявником згідно із заздалегідь узгодженим планом, приніс бойові ручні гранати на площу перед Верховною Радою України. Роль заявника полягала у тому, щоб приховати дії Г. шляхом підпалу та тримання у руках димової шашки, тоді як Г. кинув бойову гранату у військовослужбовців.
5. 02 вересня 2015 року Печерський районний суд міста Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд встановив існування обґрунтованої підозри щодо заявника. Він врахував тяжкість інкримінованого заявнику злочину та обставини його вчинення. Суд вказав на існування ризику, що заявник міг вплинути на свідків, ухилитися від слідчого та суду та продовжити злочинну діяльність, а запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, був недостатнім для запобігання таким ризикам. Суд, враховуючи особливу небезпечність діянь, вчинених із застосуванням насильства, в яких підозрювався заявник, вважав недоцільним визначення розміру застави.
6. 10 серпня 2016 року було закінчено масштабне розслідування (яке включало понад сімдесят експертиз), і справу щодо заявника та Г. зрештою було направлено до Шевченківського районного суду міста Києва для розгляду судом присяжних.
7. Суди продовжували строк тримання заявника та Г. під вартою приблизно кожні два місяці. Суди зазначали, що хоча обвинувачені мали міцні соціальні зв’язки, було цілком ймовірно, що вони могли ухилятися від органу досудового розслідування та суду з огляду на тяжкість покарання, яке могло бути їм обране. Крім того, суд зазначив, що з огляду на отриманий на сході України бойовий досвід обвинувачені набули певних навичок, завдяки яким могли перешкоджати розслідуванню, зокрема шляхом впливу на потерпілих та інших свідків. Діяння, у вчиненні яких вони підозрювалися, призвели до масової гибелі людей, і це передбачало значний суспільний інтерес у забезпеченні належного розслідування.
Потрібно було встановити баланс між правом заявника на свободу та іншими правами й інтересами суспільства, а тому тримання його під вартою було обґрунтованим. Також ключовим елементом обвинувачень було те, що його дії мотивувались його незгодою з Мінськими угодами. Це питання залишалося спірним, а тому підвищувало ймовірність повторного вчинення таких же діянь, у зв’язку з якими йому було пред’явлено обвинувачення.
Інші запобіжні заходи, окрім тримання під вартою, були б недостатніми для запобігання таким ризикам.
8. 22 травня 2020 року заявника звільнили з-під варти та помістили під цілодобовий домашній арешт. Строк дії цього запобіжного заходу закінчився 22 липня 2020 року.
9. На момент останнього повідомлення сторін Суду, 18 січня 2022 року, справа перебувала на розгляді в суді першої інстанції.
ВІДВІД СУДДІ б.10. 25 січня 2017 року заявник подав заяву про відвід головуючого у справі судді Б. Він стверджував, що згідно з висновком спеціальної комісії з перевірки суддів, створеної відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», у грудні 2013 року суддя ухвалював політично вмотивовані рішення проти протестувальників Євромайдану (див. рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), заява № 15367/14 та 13 інших заяв, пункти 220 – 229, від 21 січня 2021 року). Заявник доводив, що, оскільки він обвинувачувався у злочині, вмотивованому його політичними поглядами, він мав сумніви щодо неупередженості судді.
11. 23 березня, 24 квітня та 19 червня 2017 року суддя Б. продовжував строк тримання заявника під вартою.
12. 23 березня та 24 квітня 2017 року захисники обвинувачених заперечували проти розгляду суддею Б. питання тримання обвинувачених під вартою під час досудового розслідування, оскільки заява про відвід щодо нього ще не була розглянута.
13. 02 серпня 2017 року суддя Б. сам розглянув заяву заявника про відвід і задовольнив її. Він зазначив, що спеціальна комісія дійсно рекомендувала Вищій раді юстиції звільнити його з посади за порушення присяги, але рада не виконала цю рекомендацію. Хоча наведені заявником факти не були беззаперечним підтвердженням упередженості, суддя все ж вважав, що вони були такими, які викликали об’єктивні сумніви в його неупередженості в очах сторін у провадженні такого виду. За таких обставин необхідність гарантувати права обвинувачених за статтею 6 Конвенції була чинником, який був врахований на користь задоволення заяви про відвід.
ОЦІНКА СУДУ
СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 3 – 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ14. Уряд заперечив проти скарг заявника, наведених в пункті 1.
15. Суд зазначає, що скарги за пунктами 3 – 5 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
Стверджуване порушення пункту 3 статті 5 Конвенції16. Відповідний період тривав чотири роки та більше десяти місяців (з 31 серпня 2015 року до 22 липня 2020 року – див. пункти 3 і 8, а також рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 139, від 04 липня 2019 року). Така тривалість тримання під вартою вже викликає серйозне занепокоєння та вимагає від національних органів влади наведення дуже вагомих підстав для його виправдання (див., наприклад, рішення у справі «Велечка та інші проти Литви» (Velečka and Others v. Lithuania), заява № 56998/16 та 3 інші заяви, пункти 98 і 99, від 26 березня 2019 року з подальшими посиланнями).
17. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 110 – 115, від 17 вересня 2020 року).
18. У вказаному рішенні Суд встановив, що, незважаючи на посилання на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, національні суди навели відповідні та достатні підстави для тримання пана Грубника під вартою. Суд вважає, що подібні міркування застосовуються і у цій справі.
19. Справді, коли спочатку заявнику обрали запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового розслідування, положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, до нього не застосовувалося (див. пункти 3 – 5). Водночас національний суд встановив, посилаючись на конкретні обставини справи, що відповідні ризики виправдовували тримання під вартою (див. пункт 5). У низці ухвал про продовження строку тримання під вартою суди посилалися на це положення, як на додатковий аргумент.[2] Однак для судів посилання на це положення не було достатнім для продовження строку тримання заявника під вартою. Навпаки, суди встановили, що існували конкретні обставини, які виправдовували таке тримання (див. пункт 7).
20. Отже, Суд вважає, що національні суди не використовували «загальні та абстрактні» аргументи для тримання заявника під вартою, і наведені ними підстави були відповідними та достатніми.
21. Залишилося з’ясувати, чи виявили органи державної влади «особливу ретельність» під час здійснення провадження (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 87, від 05 липня 2016 року).
22. Суд погоджується, що справа заявника була складною і стосувалася події, яка охоплювала понад сотню потерпілих.
23. Водночас заявник стверджував, що після закінчення досудового розслідування 10 серпня 2016 року (див. пункт 6) у його справі виникли значні затримки. Уряд не заперечив проти твердження заявника, що після цієї дати судовий розгляд не розпочинався принаймні до 15 серпня 2017 року, тобто більше року. Вагомих підстав для такої затримки наведено не було. Після цього заявник був позбавлений свободи ще майже три роки.
24. Органи державної влади не довели існування виняткових обставин, які б виправдовували тримання заявника під вартою протягом такого значного періоду часу, як-от, наприклад, необхідність збору доказів за кордоном або звернення за міжнародною правовою допомогою (див. рішення у справі «Лісовський проти Литви» (Lisovskij v. Lithuania), заява № 36249/14, пункт 80, від 02 травня 2017 року з подальшими посиланнями).
25. Отже, Суд доходить висновку, що органи державної влади не виявили особливої ретельності у період після закінчення досудового розслідування. Цього міркування достатньо для висновку Суду про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції26. Суд встановив, що термін «суд», зазначений у пункті 4 статті 5 Конвенції, слід тлумачити як орган, наділений такими ж характеристиками незалежності та безсторонності, які вимагаються від «суду», зазначеного у статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Алі Осман Озмен проти Туреччини» (Ali Osman Özmen v. Turkey), заява № 42969/04, пункт 87, від 05 липня 2016 року). Його слід оцінювати за тими ж критеріями безсторонності (див. рішення у справі «Д.Н. проти Швейцарії» (D.N. v. Switzerland), заява № 27154/95, пункти 42 – 46, від 29 березня 2001 року).
27. Вимога безсторонності за статтею 6 Конвенції також має процесуальний вимір. Якщо у заявника виникають сумніви щодо безсторонності судів, які не є явно безпідставними, непроведення своєчасного розгляду такої заяви про відвід може порушити питання про об’єктивну безсторонність (див. рішення у справах «Ремлі проти Франції» (Remli v. France), від 23 квітня 1996 року, пункт 48, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-II; «Газета «Україна-Центр» проти України» (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), заява № 16695/04, пункти 34 і 35, від 15 липня 2010 року та «Космос Марітайм Трейдинг енд Шиппинг Ейдженсі проти України» (Cosmos Maritime Trading and Shipping Agency v. Ukraine), заява № 53427/09, пункти 78 – 82, від 27 червня 2019 року).
28. У цій справі суддя Б. зрештою сам задовольнив заяву заявника про відвід, встановивши, що обставини могли створити враження для сторін про його упередженість. З цього випливає, що, хоча суб’єктивна безсторонність судді не викликала сумнівів, Суд не може вважати, що сумніви заявника щодо безсторонності цього судді були позбавлені підстав.
29. Суд вважає, що сумніви заявника слід було розглянути до того, як суддя постановив ухвали про продовження строку тримання його під вартою 23 березня, 24 квітня і 19 червня 2017 року. Однак цього зроблено не було.
30. Отже, було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.
Стверджуване порушення пункту 5 статті 5 Конвенції31. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що скарга заявника свідчить про порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у контексті його висновків в згаданому рішенні у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), пункти 201 і 202 з подальшими посиланнями).
ІНШІ СКАРГИ32. Заявник також скаржився, що тримання його під вартою з 25 жовтня до 13 грудня 2016 року було незаконним для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд розглянув цю частину заяви та вважає, що вона була подана поза межами встановленого шестимісячного строку, а тому вона має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
33. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 1 008 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо його представнику.
34. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх безпідставними, необґрунтованими та надмірними.
35. Суд вважає, що встановлення порушення само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник.
36. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 8 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пана Заруцького.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними скарги за пунктами 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції;Постановляє, що встановлення порушення само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 8 (вісім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу і сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пана Заруцького;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 лютого 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Мартіньш Мітс
(Mārtiņš Mits)
Голова
[1] Положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, було положенням Кримінального процесуального кодексу України, яке виключало можливість застосування застави та інших запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, до осіб, які обвинувачувалися у тероризмі або вчиненні певних злочинів проти основ національної безпеки (див. рішення у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 40, 50, 53 – 56, 116 – 130, від 17 вересня 2020 року). 25 червня 2019 року воно було визнано неконституційним.
[2] В ухвалах про продовження строку тримання заявника під вартою від жовтня та грудня 2015 року, лютого та липня 2016 року та січня-червня 2017 року суди наприкінці свого обґрунтування цитували положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, verbatim без наведення жодних коментарів і зазвичай вживали перед цитатою слово «крім того». В інших ухвалах, наприклад від серпня, жовтня та грудня 2016 року, серпня 2017 року та березня 2018 року, посилання на це положення не було.