ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «КІСЬ ТА ЛЕВЧУК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KIS AND LEVCHUK v. UKRAINE)
(Заява № 910/18)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
09 квітня 2026 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Кісь та Левчук проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), Голова,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 910/18), яку 14 грудня 2017 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Зорян Романович Кісь та пан Тимур Анзорович Левчук (далі – заявники), 1982 і 1994 років народження відповідно, які проживають в м. Київ та яких представляла пані Ю.В. Науменко, юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги за статтями 8 і 14 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 19 березня 2026 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Заява стосується стверджуваного непроведення ефективного розслідування поводження, якому були піддані заявники у зв’язку із соціальним експериментом, у якому вони, як одностатева пара, брали участь.
2. У 2015 році онлайн-журнал «Bird in Flight» вирішив провести експеримент, подібний до того, що вже проводився у м. Москва, і заявники вирішили взяти в ньому участь. Вони мали пройтися центром м. Київ, тримаючись за руки, щоб оцінити рівень толерантності в українському суспільстві щодо одностатевих пар. Під час експерименту, який також був знятий на відео, були присутні охоронці.
3. 15 липня 2015 року заявники близько години гуляли вулицями центру м. Київ, починаючи приблизно з 19 год 00 хв. Оскільки нічого не відбувалося, вони вирішили підвищити рівень публічного прояву почуттів. Після схвалення організаторів експерименту один із заявників сів на коліна іншого на лавці на вулиці Хрещатик (головній вулиці м. Київ), а один із них тримав букет квітів.
4. Невдовзі після цього група молодих людей підійшла до заявників і запитала, чи були вони патріотами і чи бажали вони, щоб їхня нація була найкращою. Заявники відповіли, що їхнє розуміння патріотизму дещо відрізнялося, розцінюючи його як підтримку рівності. Особи, які обступили заявників, також, як повідомляється, сказали: «Пацани [це місце] з Америкою переплутали» та «Європа! Європа!».
5. Після цього вони застосували до заявників перцевий газ і почали бити їх ногами. Охоронці негайно втрутилися, тому насильницька частина протистояння тривала приблизно від трьох до п’яти секунд. Заявники не зверталися за медичною допомогою та не проходили судово-медичну експертизу.
6. 22 липня 2015 року відеозапис експерименту було опубліковано в мережі «Інтернет»[1]. На ньому видно обличчя деяких членів групи, яка накинулася на заявників. Того самого дня та після цього низка новинних вебсайтів повідомляла про соціальний експеримент та його результати.
7. 29 липня 2015 року перший заявник подав заяву про кримінальне правопорушення від свого імені та від імені другого заявника. Він описав соціальний експеримент, напад і звернувся до міліції з проханням порушити кримінальне провадження за частиною другою статті 161 Кримінального кодексу України (порушення принципу рівноправності громадян, поєднане з насильством)[2] з метою проведення розслідування того, чи зазнали заявники дискримінації як гомосексуали. Він не зазначив про жодні тілесні ушкодження. У скарзі було посилання на опубліковане онлайн відео події із зазначенням його інтернет-адреси.
8. Другий заявник також подав заяву до міліції з тією ж метою (копія Суду надана не була). 04 серпня 2015 року працівники міліції допитали другого заявника. Він повторив свою скаргу та додав, що після події не звертався за медичною допомогою. Згідно з твердженнями працівників міліції йому запропонували пройти судово-медичну експертизу для визначення ступеня тяжкості будь-яких тілесних ушкоджень, проте він відмовився.
9. 05 серпня 2015 року працівники міліції порушили кримінальне провадження за частиною другою статті 296 Кримінального кодексу України за фактом хуліганства, вчиненого групою осіб[3].
10. 12 серпня 2015 року працівники міліції закрили провадження у зв’язку із встановленням відсутності складу кримінального правопорушення. У постанові зазначалося про відсутність доказів, окрім показань потерпілого, відсутність свідків, і камер відеоспостереження, які могли записати відео, що могло б призвести до встановлення особи нападників. Крім того, другий заявник відмовився пройти судово-медичну експертизу, хоча така експертиза була обов’язковою. Це означало відсутність в діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею про хуліганство.
11. Захисника заявників повідомили про постанову 02 жовтня 2015 року. 25 листопада 2015 року їй було надіслано копію постанови у відповідь на її численні листи, в яких вона наполягала, що жодної копії постанови не отримувала. Вона оскаржила цю постанову, поскаржившись, що працівники поліції не долучили до матеріалів справи відеозапис події, зроблений для онлайн-журналу, не допитали оператора та не кваліфікували кримінальне правопорушення як таке, що підпадало під статтю 161 Кримінального кодексу України. Вона також розкритикувала висновки працівників поліції щодо обов’язковості проходження судово-медичної експертизи.
12. Постанова від 12 серпня 2015 року та наступні подібні постанови були скасовані Шевченківським районним судом міста Києва або районним прокурором у зв’язку з їхньою передчасністю, а справа неодноразово поверталась до поліції на додаткове розслідування.
13. У травні 2016 року захисник заявників подала клопотання про перекваліфікацію злочину на статтю 161 Кримінального кодексу України. 01 червня 2016 року працівники поліції відмовили в задоволенні клопотання захисника, оскільки в діях невстановлених осіб не було встановлено складу цього кримінального правопорушення.
14. 18 липня 2016 року працівники поліції отримали дані з базових станцій операторів мобільного зв’язку в місці, де відбулася подія.
15. 14 жовтня 2016 року слідчий склав рапорт, в якому зазначалося, що виявилось неможливим допитати редактора чи журналіста журналу «Bird in Flight», які брали участь в експерименті, а також встановити особу нападників.
16. Провадження було знову закрито 27 грудня 2016 року. Однак 16 червня 2017 року районний прокурор, а згодом, 11 серпня 2017 року, Шевченківський районний суд скасували цю постанову.
17. У вересні 2017 року захисник заявників повідомила працівників поліції, що заявники впізнали жінку, яка, як стверджується, належала до групи, що напала на них у 2015 році. Вони побачили жінку на відеозаписі подій, що відбувалися біля посольства Росії в м. Київ у зв’язку з мітингом щодо російських націоналістів, які на той момент перебували під вартою в Росії. Заявники впізнали організацію «С.», до якої, на їхню думку, вона належала.
18. Ніщо не свідчить про подальші дії у зв’язку з цією інформацією.
19. У січні 2021 року та січні 2022 року слідчий склав два рапорти, в яких зазначалося, що виявилось неможливим допитати редактора та журналіста журналу, які брали участь в експерименті, а також встановити особу нападників. 10 липня 2023 року працівники поліції допитали редактора журналу, який повторив твердження заявників. У липні 2023 року працівники поліції подали клопотання до Шевченківського районного суду з проханням надати тимчасовий дозвіл на доступ до речей та документів, що знаходилися у володінні місцевих операторів мобільного зв’язку.
20. Згідно з останньою наявною інформацією кримінальне провадження досі триває.
ОЦІНКА СУДУСТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
21. Заявники скаржилися на непроведення ефективного розслідування нападу. Вони посилалися на статтю 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, статтю 13 у поєднанні зі статтями 3, 8 і 14 Конвенції, а також на статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції.
Характеристика скарг22. Суд зазначає про певні розбіжності у викладі цих подій заявниками: заявники разом зі своєю заявою до Суду подали фотографію, на якій нібито зображена гематома на тілі першого заявника. Проте ця фотографія не датована, має низьку якість і не містить жодних відомостей, які б дозволили визначити, коли або ким вона була зроблена, а також кого або що вона мала б відображати. Ніщо не свідчить, що заявники подавали цю фотографію до органів державної влади або стверджували на національному рівні, що зазнали будь-яких тілесних ушкоджень.
23. Тим не менш, відео події, правдивість якого ніколи не ставилася під сумнів, демонструє, як заявників обприскують з перцевого балончика та б’ють ногами. Суд встановив застосовність статті 8 Конвенції в контексті посягань на фізичну недоторканність осіб (див., наприклад, рішення у справі «Сандра Янковіч проти Хорватії» (Sandra Janković v. Croatia), заява № 38478/05, пункт 31, від 05 березня 2009 року). Практика Суду не виключає, що поводження, яке не досягає достатнього рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, може, однак, порушувати питання за аспектом приватного життя статті 8 Конвенції, якщо наслідки для фізичної та моральної недоторканості заявника є достатньо негативними (див., наприклад, рішення у справі «Р.Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), заява № 64602/12, пункт 79, від 12 квітня 2016 року).
24. Причини нападу та ситуація, в якій на заявників було скоєно напад, у поєднанні з тональністю розмови, яку вони, як стверджувалося, мали з особами, що їх обступили, свідчать, принаймні на підставі спірних обставин, що напад міг бути мотивований упередженнями стосовно сексуальної орієнтації заявників або тим, як вони виявляли своє ставлення до одностатевих стосунків. Присутні також певні ознаки того, що передбачуваний зв’язок заявників з іноземними ідеями та впливом також міг зіграти певну роль (див. пункт 4 та для порівняння, mutatis mutandis, рішення у справі «Іларєва та інші проти Болгарії» (Ilareva and Others v. Bulgaria), заява № 24729/17, від 09 вересня 2025 року).
25. Суд зауважує, що нападники можуть мати змішані мотиви, на які однаковою або значною мірою впливають ситуативні фактори, а також їхнє упереджене ставлення до групи, до якої належить потерпілий (див. рішення у справах «Балаж проти Угорщини» (Balázs v. Hungary), заява № 15529/12, пункт 70, від 20 жовтня 2015 року та «Сабаліч проти Хорватії» (Sabalić v. Croatia), заява № 50231/13, пункт 66, від 14 січня 2021 року).
26. З огляду на ці обставини Суд вважає, що скарги заявників підлягають розгляду за статтею 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції (див. для порівняння зі згаданим рішенням у справі «Іларєва та інші проти Болгарії» (Ilareva and Others v. Bulgaria), пункт 96).
Прийнятність Доводи сторін27. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту, оскільки не подали скаргу на нездійснення слідчим кваліфікації нападу як злочину за статтею 161 Кримінального кодексу України. Уряд також стверджував, що заявники не звернулися до суду з клопотанням про отримання постанови згідно зі статтею 114 Кримінального процесуального кодексу України, яка регулює встановлення строків для проведення процесуальних дій[4]. Уряд посилався на дві ухвали на національному рівні, які ілюстрували ефективність цих засобів юридичного захисту[5]. Він також стверджував, що скарга щодо кримінально-правової кваліфікації нападу була передчасною, оскільки кримінальне провадження усе ще тривало.
28. Заявники доводили, що можливість подання скарги на відмову перекваліфікувати злочин була доступна лише після того, як справу було б передано до суду. Вони навели як приклад ухвалу районного суду, який відмовив у задоволенні такого клопотання за цих підстав[6]. Фактично, заявники безуспішно подали декілька клопотань, намагаючись змусити органи державної влади провести розслідування. Вони також надали органам державної влади відеозапис події, інформацію про свідків і навіть потенційно особу, яка була серед групи нападників, але безуспішно. Практика Суду не пов’язує ефективність розслідування з активними зусиллями потерпілого, спрямованими на закликання правоохоронців належним чином виконувати свої обов’язки. Строк давності за вчинення хуліганства становив п’ять років і у зв’язку із затримкою розслідування минув[7].
Оцінка Суду29. Суд зауважує, що скарга на відмову у перекваліфікації злочину не може бути розглянута до моменту направлення справи до суду. Він вже розглядав відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України та доходив висновку, що, якщо документ на стадії досудового розгляду не було конкретно визначено в Кодексі як такий, що може бути оскаржений в ході розслідування, скарги на такі документи не були доступним засобом юридичного захисту, доки справу не було направлено до суду (див. рішення у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), заява № 22790/19 та 3 інші заяви, пункти 125 і 126, від 13 лютого 2025 року). У цій справі Уряд не стверджував, що постанова про відмову в перекваліфікації злочину була у переліку документів, які конкретно підлягали оскарженню в ході розслідування; приклад наданої ним ухвали на національному рівні лише свідчив, що скаргу було подано, а не що вона фактично була розглянута. З огляду на це Суд не може дійти висновку, який відрізняється від його висновків в рішенні у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), і не вважає, що визначений засіб юридичного захисту був доступний заявникам, оскільки справу ніколи не направляли до суду.
30. Стосовно заяви до суду за статтею 114 Кримінального процесуального кодексу України, яка регулює встановлення процесуальних строків, Суд зауважує, що заявники не пояснили, чому не скористалися цією процедурою. Він вважає, що немає потреби розглядати ефективність цього потенційного засобу юридичного захисту в принципі. Проте за обставин цієї справи Суд не вважає, що заявникам можна дорікнути, що вони не скористалися ним.
31. Це пояснюється тим, що основна відповідальність за проведення розслідування лежить на органах державної влади: ніколи не заперечувалося, що дії осіб, які фізично напали на заявників, становили кримінальне правопорушення. Ці особи залишалися невстановленими, тому цивільний позов у жодному випадку не міг бути поданий проти них, доки їх не буде встановлено, що було б можливим лише після проведення розслідування злочину. Таким чином, кримінальне провадження, порушене національними органами влади, було єдиним способом для з’ясування обставин події, і будь-які цивільно-правові засоби юридичного захисту, вжиті самостійно, не могли бути ефективними (див. відповідні принципи практики Суду в рішенні у справі «Сьодерман проти Швеції» [ВП] (Söderman v. Sweden) [GC], заява № 5786/08, пункти 84 і 85, ЄСПЛ 2013 з подальшими посиланнями).
32. Згідно з національним законодавством головним завданням слідчого є проведення розслідування[8]. Суд вважає, що заявники вжили достатніх заходів для співпраці зі слідством та сприяння йому, тому не можна сказати, що їхнє небажання співпрацювати підірвало розслідування (див. в якості протилежного прикладу, наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Скант проти України» (Skant v. Ukraine), заява № 25922/09, пункти 49 і 50, від 06 вересня 2016 року).
33. Суд не переконаний, що за обставин цієї справи використання засобу юридичного захисту, передбаченого статтею 114 Кримінального процесуального кодексу України, дозволило би своєчасно відновити розслідування, щоб воно стало ефективним.
34. З цього випливає, що попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилене.
35. Суд зазначає, що ці скарги не є ні явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
Суть Доводи сторін36. Заявники доводили, що у зв’язку із неприйнятною затримкою дані мобільного зв’язку та відео, які могли б зафіксувати пересування та особу нападників, були втрачені з огляду на обмежений строк зберігання таких даних. На той момент строк давності щодо злочину, передбаченого статтею 296 Кримінального кодексу України, сплив, оскільки відповідний строк давності становив п’ять років. Відмова кваліфікувати напад за статтею 161 Кримінального кодексу України була доказом гомофобії та дискримінації потерпілих.
37. Уряд доводив, що не було порушення статті 8 Конвенції, взятої окремо чи у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Жодних очевидних упущень органів державної влади щодо збору відповідних доказів не було, а проведене розслідування відповідало всім встановленим Судом критеріям. В ході розслідування було проведено широкий спектр слідчих дій. Було дотримано вимог щодо швидкості та розумної ефективності. Була застосована належна законодавча база, яка захищала принцип рівності осіб.
38. Уряд не переконав аргумент заявників, що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати напади як злочин за статтею 296 Кримінального кодексу України, замість злочину за статтею 161 Кодексу, саме собою становить недотримання процесуального зобов’язання встановлювати будь-який можливий мотив злочину на ґрунті ненависті в діях стверджуваних нападників. У зв’язку з цим Уряд наголосив, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосувати національне законодавство. Ніщо не свідчило про наявність дискримінаційного мотиву у вчиненні злочину.
Оцінка Суду39. Відповідні загальні принципи наведені в рішеннях у справах «Бейзарас та Левічкас проти Литви» (Beizaras and Levickas v. Lithuania), заява № 41288/15, пункти 106 – 116, від 14 січня 2020 року) та «Асоціація «ACCEPT» та інші проти Румунії» (Association ACCEPT and Others v. Romania), заява № 19237/16, пункти 99 – 103, від 01 червня 2021 року). Зокрема, Суд не виключає можливості, що позитивне зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції захищати фізичну недоторканість особи може поширюватися на питання, пов’язані з ефективністю розслідування у кримінальній справі (див. рішення у справі «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 161, від 06 листопада 2018 року з подальшими посиланнями).
40. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що неодноразові передчасні постанови про закриття провадження свідчать про його недостатню ефективність (див. згадане рішення у справі «Асоціація «ACCEPT» та інші проти Румунії» (Association ACCEPT and Others v. Romania), пункт 118).
41. Наявні ознаки того, що органи державної влади не вживали заходів для встановлення особи нападників до липня 2016 року, – тобто до скасування постанови про закриття провадження, майже через рік після повідомлення їм про напад, – коли вони вперше спробували зібрати дані з базових станцій операторів мобільного зв’язку (див. пункт 14).
42. Ніщо не свідчить, що питання наявності можливих записів з камер відеоспостереження, які дозволили б ідентифікувати нападників, було серйозно досліджено, попри те, що подія сталася на головній вулиці м. Київ серед білого дня, і органи державної влади від самого початку мала у своєму розпорядженні запис події, опублікований в мережі «Інтернет». Хоча дещо запізніле повідомлення заявниками про злочин могло ускладнити збір таких доказів, не вбачається, що вони зробили це з таким запізненням, щоб виключити будь-яку можливість, що деякі записи усе ще могли бути доступними (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), заява № 18179/17, пункт 79, від 11 квітня 2024 року).
43. Розслідування триває вже понад десять років. Як результат, твердження заявників, що будь-які потенційні обвинувачення на цей момент вже будуть недійсними у зв’язку із закінченням строку давності (див. пункт 36), є безперечним і, як вбачається, ґрунтується на національному законодавстві, яке передбачає п’ятирічний строк давності для злочинів, що належать до цієї категорії[9]. Такий плин часу може не лише підірвати розслідування, але й остаточно поставити під загрозу його шанси на завершення (див. для порівняння згадане рішення у справі «Асоціація «ACCEPT» та інші проти Румунії» (Association ACCEPT and Others v. Romania), пункт 116, де тривалість у чотири роки і вісім місяців викликала питання).
44. Суд не переконаний аргументом заявників, що кваліфікація нападу як «хуліганства» сама собою суттєво завадила органам державної влади, на які насамперед покладено обов’язок тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмасо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року), провести ефективне розслідування події (див., наприклад, рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), заява № 30587/13, пункт 48, від 24 лютого 2015 року та в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), пункти 81, 87 і 88). Справді, початкова недоречна увага працівників міліції до питання тяжкості тілесних ушкоджень (хоча заявники не стверджували, що вони їх зазнали – див. пункти 7 – 10) була незрозумілою незалежно від того, чи було злочин кваліфіковано як «хуліганство» чи «дискримінаційні діяння», оскільки ніщо не свідчить, що тілесні ушкодження були обов’язковим елементом будь-якого з цих злочинів.
45. У будь-якому випадку, ключові кроки, необхідні для розслідування підозр заявників про стверджуваний мотив нападу, пов’язаний з упередженням, вимагали встановлення особи нападників. Як Суд встановив раніше, органи державної влади не вжили достатніх заходів у зв’язку з цим і ніщо не свідчить, що первинна кваліфікація злочину зіграла роль у такому непроведенні розслідування (див. для порівняння, наприклад, рішення у справі «Трет’як проти України» [Комітет] (Tretiak v. Ukraine) [Committee], заява № 16215/15, пункт 55, від 17 грудня 2020 року та в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), пункти 81, 87 і 88).
46. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, у зв’язку з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування нападу.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ47. Заявники вимагали по 15 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди. Другий заявник також вимагав 3 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних органах влади та у Суді, розрахованих на підставі 36 годин правової допомоги з погодинною ставкою у розмірі 100 євро, які мали бути сплачені безпосередньо на рахунок захисника.
48. Уряд заперечив проти цих вимог, стверджуючи, що вони були необґрунтованими, оскільки заява була неприйнятною, та надмірними. Уряд стверджував, що умови договору про надання адвокатської допомоги, укладеного між другим заявником та захисником, свідчили, що витрати фактично понесені заявником не були, а опис наданих послуг був надто загальним та нечіткими.
49. Суд присуджує заявникам по 1 600 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
50. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд вважає надані другим заявником документи достатніми, аби довести, що його вимога про компенсацію судових та інших витрат відповідає зазначеним критеріям (див. згадане рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), пункт 98). Тому Суд присуджує другому заявнику 2 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників, пані Науменко.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції;Постановляє, що: упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: 1 600 (одна тисяча шістсот) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; 2 500 (дві тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися другому заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників пані Науменко; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 квітня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ґільберто Фелічі
(Gilberto Felici)
Голова
[1] Нападение на геев в Киеве (youtube.com).
[2] Стаття 161 Кримінального кодексу України кваліфікує як злочин порушення принципу рівноправності громадян за ознакою расової, національної належності, релігійних переконань, статі чи за «іншими ознаками». Частина друга цієї статті передбачає, що ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, або якщо вони вчинені службовою особою, караються штрафом або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
[3] Стаття 296 передбачає кримінальну відповідальність за «хуліганство» (іноді також перекладається англійською мовою як «disorderly acts»), що визначається як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом» (див. рішення у справі «Загубня та Табачкова проти України» [Комітет] (Zagubnya and Tabachkova v. Ukraine) [Committee], заява № 60977/14, пункт 34, від 12 листопада 2020 року). Частина друга передбачає покарання до п’яти років позбавлення волі за хуліганство, вчинене групою осіб.
[4] Частина перша статті 114 передбачає, що «для забезпечення виконання сторонами кримінального провадження вимог розумного строку слідчий суддя або суд має право встановлювати процесуальні строки у межах граничного строку, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням обставин, встановлених під час відповідного кримінального провадження».
[5] Ухвала Оболонського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2014 року у справі № 756/14304/14-к (доступна за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/46493767), ухвала Тернопільського міськрайонного суду від 20 червня 2017 року у справі № 607/14878/16-к (доступна за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/67249906, переглянута 25 жовтня 2025 року), в яких потерпілі у кримінальних провадженнях скаржилися, що вони звернулися з клопотанням про проведення певних процесуальних та слідчих дій, а слідчі задовольнили їхнє клопотання 30 вересня 2016 року, але фактично не вжили жодних заходів. Суд встановив одномісячний строк для проведення дій за заявою потерпілих.
[6] Ухвала Оболонського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2014 року, доступна за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/46493771 (переглянута 24 жовтня 2025 року).
[7] Згідно зі статтями 12 і 49 Кримінального кодексу України строк давності щодо злочинів, які караються позбавленням волі на строк до п’яти років (застосовно до злочинів, пов’язаних з дискримінацією, за статтею 161 та хуліганства у складі групи осіб за частиною другою статті 296 Кодексу), спливає через п’ять років після вчинення злочину (див. відповідні положення Кодексу в згаданому рішенні у справі «Загубня та Табачкова проти України» (Zagubnya and Tabachkova v. Ukraine), пункти 30 – 33).
[8] Частина друга статті 9 Кримінального процесуального кодексу України передбачає, що прокурор, слідчий або керівник органу досудового розслідування зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
[9] Статті 12 та 49 Кримінального кодексу України передбачають, що строк давності за злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років (у тому числі за статтею 161 Кримінального кодексу України, злочини, пов’язані з дискримінацією; та за частиною другою статті 296 Кодексу, хуліганство, вчинене групою осіб), спливає через п’ять років з моменту вчинення злочину.