© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА LAMBERT І ІНШІ ПРОТИ ФРАНЦІЇ
(Заява № 46043/14)
РІШЕННЯ
[Витяги]
Ця редакція була виправлена 25 червня 2015року
відповідно до правила 81 регламенту Суду.
СТРАСБУРГ
5 червня 2015 року
Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Lambert і Інші проти Франції,
Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:
Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Марк Вілігер (Mark Villiger),
Ізабель Беро (Isabelle Berro),
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Ян Шікута (Ján Šikuta),
Ґеорґе Ніколау (George Nicolaou),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Вінсент А. де Ґаетано (Vincent A. de Gaetano),
Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger),
Лінос-Александре Сіцільянос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Ерік Мьозе (Erik Møse),
Андре Потоцкі (André Potocki),
Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal),
Валеріу Ґріцко (Valeriu Griţco),
Еґідіюс Кюріс (Egidijus Kūris), судді,
і Ерік Фріберґ (Erik Fribergh), секретар Секції,
Розглянувши справу на засіданнях 7 січня і 23 квітня 2015 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була відкрита за заявою № 46043/14, поданою до Суду проти Республіки Франція 23 червня 2014 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) чотирма громадянами Франції (далі - заявники): пан і пані П’єр і Вів’ян Ламбер (Pierre і Viviane Lambert), пан Давид Філіпон (David Philippon) і пані Ан Тюарз (Anne Tuarze).
2. Заявники були представлені паном Ж. Пайо (J. Paillot), адвокатом зі Страсбурга, і паном Ж. Тріомф (J. Triomphe), адвокатом з Парижа. Уряд Франції (далі – Уряд) був представлений уповноваженою особою, паном Ф. Алабрюн (F. Alabrune), директором юридичного відділу Міністерства закордонних справ.
3. Заявники зокрема стверджують, що припинення штучного живлення і гідратації Венсана Ламбера суперечитиме зобов’язанням держави за статтею 2 Конвенції, оскільки становить жорстоке поводження, прирівняне до катування у розумінні статті 3 Конвенції, а також порушення його фізичної недоторканості у розумінні статті 8 Конвенції.
4. Заява була передана до п’ятої секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту). 24 червня 2014 року уповноважена палата вирішила застосувати правило 39 Регламенту, комунікувати заяву Уряду і розглянути її в порядку пріоритетності.
5. 4 листопада 2014 року палата п’ятої секції у складі: Марк Вілігер, голова, Ангеліка Нусбергер, Бостьян М. Жупанчіч, Вінсент А. де Ґаетано, Андре Потоцкі, Гелена Єдерблом, Алеш Пейхал, судді, і Стівен Філіпс, секретар секції, передала справу на розгляд Великої Палати, проти чого жодна зі сторін не заперечувала (стаття 30 Конвенції і правило 72 Регламенту).
6. Склад Великої Палати було сформовано відповідно до статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції і правила 24 Регламенту.
7. Заявники і Уряд надали меморандуми щодо прийнятності і суті справи.
8. Зауваження надійшли також від Рашель Ламбер, Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер, відповідно дружини, племінника і однокровної сестри Венсана Ламбера, від Національної спілки об’єднань родин осіб, які отримали черепно-мозкові травми (Union nationale des associations de familles de traumatisés crâniens et de cérébro‑lésés, UNAFTC), громадської організації Amréso‑Bethel, а також від Клініки з прав людини Міжнародного інституту з прав людини, яким голова дозволив виступити у письмовому провадженні у якості третіх осіб (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3 a) Регламенту). Рашель Ламбер, Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер отримали також дозвіл виступити під час судового засідання.
9. Слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 7 січня 2015 року (правило 59 § 3 Регламенту).
Тоді перед Судом з’явились:
- від Уряду
пан Ф. Алабрюн (F. Alabrune), директор юридичного відділу Міністерства закордонних справ і міжнародного розвитку, Уповноважена особа,
пані Е. Юнґ ( E. Jung), редакційний секретар відділу з прав людини Міністерства закордонних справ і міжнародного розвитку,
пан Р. Фераль (R. Féral), редакційний секретар відділу з прав людини Міністерства закордонних справ і міжнародного розвитку,
пані С. Рідо (S. Rideau), уповноважена директорату з правових питань Міністерства соціальних питань, здоров’я і прав жінок,
Пані І. Ерні (I. Erny), юридичний радник відділу прав громадян,
правових питань і етики Міністерства соціальних питань, здоров’я і прав жінок,
пані П. Руо-Шальє (P. Rouault-Chalier), заступник директора із загальних правових питань і судових позовів Міністерства юстиції,
пані М. Ламблінґ (M. Lambling), редакційний секретар відділу з приватного і сімейного права Міністерства юстиції радники;
– від заявників
пан Ж. Пайо (J. Paillot), адвокат,
Пан Ж. Тріомф (J. Triomphe), адвокат, представники,
Пан Ґ. Пюпенк (M. G. Puppinck),
Проф. К. Дюкро (X. Ducrocq),
Д-р Б. Жанблан (B. Jeanblanc), радники;
– від Рашель Ламбер, третя особа
пан Л. Петіті (L. Pettiti), адвокат,представник,
Д-р Опортю (Oportus),
Д-р Сімон (Simon),радники;
– від Франсуа і Марі-Женев’єв Ламбер, треті особи
Пан М. Мюньє-Апер (M. Munier-Apaire), адвокат при Державній Раді і Касаційному суді,
Пан Б. Лорі (B. Lorit), адвокат, представники.
Заявники теж були присутні на засіданні (окрім першого заявника), а також були присутні Рашель Ламбер, Франсуа Ламбер, Марі-Женев’єв Ламбер, треті особи.
Суд заслухав звернення пана Алабрюн, пана Пайо, пана Тріомф, пана Мюньє-Апер і пана Петіті, а також відповіді пана Алабрюн і пана Пайо на питання судді.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
10. Заявники, усі громадяни Франції, пан П’єр Ламбер і його дружина, пані Вів’ян Ламбер, народились, відповідно, у 1929 і 1945 році і мешкають у Реймсі, пан Давід Філіпон народився у 1971 році і мешкає у місті Мурмелон, пані Ан Тюарз народилась у 1978 році і мешкає у місті Мілізак. Вони є, відповідно, батьками, одноутробним братом і сестрою Венсана Ламбера, народженого 20 вересня 1976 року.
11. Під час автокатастрофи 29 вересня 2008 року Венсан Ламбер отримав тяжкі черепні травми, які спричинили параліч і повну неспроможність. Відповідно до медичної експертизи, проведеної за постановою Державної Ради 14 лютого 2014 року, він перебуває у хронічному вегетативному стані (параграф 40 нижче).
12. Від вересня 2008 до березня 2009 року він був госпіталізований у реанімаційному, а потім у неврологічному відділенні лікарняного центру у місті Шалон-ан-Шампань. Від березня до червня 2009 року він перебував під доглядом у санаторії в місті Берк-сюр-Мер, потім, з 23 червня 2009 року, в університетському лікарняному центрі (CHU) у Реймсі у відділенні для пацієнтів з апалічним синдромом (відділення для догляду і реабілітації), де і досі госпіталізований. У цьому відділенні перебувають вісім пацієнтів у вегетативному стані або у стані мінімальної свідомості. Венсан Ламбер отримує штучні гідратацію і живлення парентеральним шляхом, а саме через шлунковий зонд.
13. У липні 2011 року його оглядали у спеціалізованому відділенні з дослідження коми (Coma Science Group) університету у Льєжі, де дійшли висновку, що він перебуває у хронічному нейровегетативному стані, визначеному як «мінімальна свідомість плюс». Відповідно до приписів Coma Science Group, між вереснем 2011 і кінцем жовтня 2012 року він отримував щоденні сеанси фізіотерапії, які не дали результату, а також між березнем і вереснем 2012 року 87 сеансів логопедії з метою встановлення комунікаційного коду. Проте жодного спілкування не вдалось встановити. Були також здійснені спроби садити пацієнта у крісло.
A. Перше рішення, ухвалене на підставі закону від 22 квітня 2005 року
14. Лікарі, які опікувались Венсаном Ламбером, у 2012 році вирішили, що помітили у ньому все чіткіші ознаки спротиву проти лікування і догляду, і тому медичний колектив протягом перших місяців 2013 року розпочав колегіальне провадження, передбачене законом від 22 квітня 2005 року щодо прав хворих і закінчення життя (параграф 54 вище), залучивши його дружину, Рашель Ламбер.
15. Внаслідок цього провадження д-р Каріґер, відповідальний за лікування Венсана Ламбера і завідуючий відділенням, у якому той перебував, ухвалив рішення припинити живлення і зменшити гідратацію. Це рішення було виконане 10 квітня 2013 року.
B. Постанова адміністративного суду від 11 травня 2013 року
16. 9 травня 2013 року заявники звернулись до адміністративного суду Шалон-ан-Шампань за процедурою термінового тимчасового заходу (juge des référés) відповідно до статті L. 521-2 кодексу адміністративного судочинства (щодо основоположних прав і свобод, référé liberté), маючи на меті зобов’язати лікарню відновити нормальні живлення і гідратацію Венсана Ламбера і продовжувати надавати йому необхідний у його стані догляд.
17. Постановою від 11 травня 2013 року суддя термінового провадження задовольнив їхні клопотання. Суддя вирішив, що без чітких вказівок від Венсана Ламбера і за відсутності довіреної особи, відповідно до чинних положень Кодексу охорони здоров’я, колегіальне провадження мало відбуватись за участю сім’ї, хоча вона у даному випадку і розділилась у поглядах на його майбутнє. Суддя постановив, що хоча дружина Венсана Ламбера була залучена до провадження, вивчення обставин справи показало, що його батьків навіть не повідомили про це провадження, і що рішення припинити живлення і обмежити гідратацію, ні характеру, ні мотивування якого вони не знали, не враховувало їхні побажання.
18. Тому суддя вирішив, що ці процесуальні недоліки становили тяжке і вочевидь неправомірне порушення основоположної свободи, а саме, права на повагу до життя, і зобов’язав лікарню відновити нормальні живлення і гідратацію Венсана Ламбера і продовжувати надавати йому необхідний у його стані догляд.
C. Друге рішення, ухвалене на підставі закону від 22 квітня 2005 року
19. Починаючи з вересня 2013 року розпочалось нове колегіальне провадження. Д-р Каріґер проконсультувався з шістьма лікарями, при цьому троє з них були з інших установ (невролог, кардіолог і анестезіолог з досвідом паліативної медицини), вибрані, відповідно, батьками, дружиною Венсана Ламбера і медичним колективом. Він ознайомився також з письмовим поданням лікаря, відповідального у медичному центрі (maison de santé) за спеціалізоване відділення, яке створює умови для підтримання життя.
20. Водночас 27 вересня і 16 листопада 2013 року він зібрав дві сімейні ради у складі дружини, батьків і восьми братів і сестер Венсана Ламбера. Рашель Ламбер і шестеро з восьми братів і сестер висловились за припинення штучного живлення і гідратації, а заявники висловились за збереження.
21. 9 грудня 2013 року, д-р Каріґер зібрав усіх лікарів, а також майже весь медичний колектив. За наслідками цих зборів д-р Каріґер і п’ять із шести лікарів-консультантів висловились позитивно щодо припинення лікування.
22. Після завершення цих консультацій д-р Каріґер 11 січня 2014 року оголосив своє рішення перервати штучні живлення і гідратацію починаючи з 13 січня, за відсутності звернення до адміністративного суду. Його рішення, мотивований звіт на тринадцяти сторінках, скорочений варіант якого обсягом у сім сторінок був зачитаний сім’ї, констатували, зокрема, що стан Венсана Ламбера спричинений незворотнім характером мозкових ушкоджень, що лікування виявилось безрезультатним, непропорційним і таким, що не приносить жодного іншого наслідку, ніж штучне підтримання життя, і що він був певен, що Венсан Ламбер до автокатастрофи не бажав жити у такому стані. Д-р Каріґер зробив висновок, що продовження життя Венсана Ламбера шляхом збереження штучних живлення і гідратації є нерозумною впертістю.
D. Рішення адміністративного суду від 16 січня 2014 року
23. 13 січня 2014 року заявники знову звернулись до адміністративного суду Шалон-ан-Шампань за процедурою термінового тимчасового заходу щодо основоположних прав і свобод відповідно до статті L. 521-2 Кодексу адміністративного судочинства з метою заборонити лікарні і відповідним лікарям припиняти живлення і гідратацію Венсана Ламбера, а також отримати постанову про його негайне переведення до спеціалізованого відділення, яке створює умови для підтримання життя, у Оберхаусберґені, яким опікується організація Amréso‑Bethel (див. параграф 8 вище). Рашель Ламбер і Франсуа Ламбер, племінник Венсана Ламбера, вступили в провадження у якості третіх осіб.
24. Адміністративний суд у колегіальному складі (дев’ять суддів) провів відкрите судове засідання 15 січня 2014 року. Рішенням від 16 січня 2014 року він призупинив виконання рішення доктора Каріґера від 11 січня 2014 року.
25. Суд перш за все постановив, що стаття 2 Конвенції не перешкоджає державі регламентувати можливість для особи заперечувати проти лікування, яке може мати наслідком продовження її життя, або для лікаря, який опікується пацієнтом, котрий перебуває у стані, що перешкоджає висловлювати свою волю, і щодо якого, після вжиття усіх гарантій, він вважає, що надане йому лікування є нерозумною впертістю, і тому слід припинити таке лікування під контролем ради медичного самоврядування, комітету з етики лікарняного центру (у відповідному випадку), а також судді у адміністративних справах і судді у кримінальних справах.
26. Суд далі вирішив, що з відповідних положень Кодексу охорони здоров’я, витлумачених законом від 22 квітня 2005 року і висвітлених у законотворчій діяльності, випливає, що штучні живлення і гідратація ентеральним шляхом мають на меті надати живлення, необхідне для пацієнтів, життєві функції яких ушкоджені, вимагають вжиття інвазійних методів застосування і тому є лікуванням.
27. Зазначаючи, що рішення доктора Каріґера було засноване на волевиявленні, яке міг би висловити Венсан Ламбер щодо припинення підтримання життя у стані повної залежності, і що він ані залишив попередніх вказівок, ані призначив довіреної особи, суд вирішив, що думка, яку він висловив у присутності своєї дружини і одного зі своїх братів, була думкою повносправної особи, яка не могла зіткнутись з негайними наслідками свого бажання і не перебувала в умовах формального виявлення своєї остаточної волі, незважаючи на те, що він професійно стикався з пацієнтами у подібній ситуації. Суд також вирішив, що той факт, що Венсан Ламбер перебував у конфліктних стосунках зі своїми батьками, з котрими не поділяв моральні цінності і релігійні переконання, не дозволяє визнати його таким, що однозначно висловив волю відмовитись від будь-якого лікування, і що з його висловлень про відмову від лікування не можна вивести остаточне волевиявлення щодо бажання залишатись чи ні в живих. Суд дійшов висновку, що доктор Каріґер помилково оцінив волевиявлення Венсана Ламбера.
28. Водночас суд встановив, що відповідно до звіту, складеного у 2011 році медичним центром у Льєжі (див. параграф 13 вище), Венсан Ламбер перебуває у стані апалічного синдрому, який передбачає збереження емоційних відчуттів і існування можливої реакції на оточення, і тому штучні живлення і гідратація не мали на меті штучно підтримати життя. Зрештою суд вирішив, що за відсутності перешкод або страждання, спричинених таким лікуванням, воно не може вважатись безрезультатним або непропорційним. Тому суд дійшов висновку, що рішення доктора Каріґера було тяжким і вочевидь незаконним порушенням права на життя Венсана Ламбера, наказав припинити його виконання, а також відмовив у клопотанні перевести його до спеціалізованого відділення з підтримання життя у Оберхаусберґені.
E. Рішення Державної Ради від 14 лютого 2014 року
29. 31 січня 2014 року Рашель Ламбер, Франсуа Ламбер і лікарняний центр подали до Державної Ради три апеляційні скарги на це рішення за процедурою термінового тимчасового заходу. Заявники подали додаткову апеляційну скаргу, просячи про негайне переведення Венсана Ламбера до спеціалізованого відділення з підтримання життя у Оберхаусберґені. Національна спілка об’єднань родин осіб, які отримали черепно-мозкові травми (UNAFTC, див. параграф 8 вище) подала прохання про вступ в провадження у якості третьої особи.
30. 6 лютого 2014 року, під час засідання за процедурою термінового тимчасового заходу, голова департаменту з судових спорів Державної Ради вирішив передати справу на розгляд пленарного засідання судової колегії у складі сімнадцяти суддів.
31. Судове засідання відбулось 13 лютого 2014 року. У своїх висновках, адресованих Державній Раді, доповідач у справі навів, зокрема, виступ міністра охорони здоров’я перед сенаторами, які розглядали проект т.зв. «закону Леонетті»:
« Якщо рішення припинити лікування (...) спричиняє смерть, то наміром такого рішення [є не вбивство, а] повернути смерті її природній характер і принести полегшення. Це особливо важливо для лікарів, роль яких полягає не в тому, щоб спричиняти смерть.»
32. Державна Рада постановила своє рішення 14 лютого 2014 року. Об’єднавши заяви і допустивши в провадження UNAFTC, Державна Рада у наступний спосіб уточнила повноваження судді у процедурі термінового тимчасового заходу, який має постановити рішення на підставі статті L. 521-2 Кодексу адміністративного судочинства:
«На підставі [статті L. 521-2] адміністративний суддя у процедурі термінового тимчасового заходу, до якого звертаються з подібним проханням, виправданим особливою терміновістю, може видати наказ щодо будь-яких заходів, необхідних для захисту основоположної свободи, котрій адміністративний орган може завдати тяжкого і вочевидь неправомірного порушення; ці законодавчі положення надають судді у процедурі термінового тимчасового заходу, який проголошує рішення сам і постановляє на підставі статті L. 511-1 Кодексу адміністративного судочинства щодо заходів, що мають тимчасовий характер, повноваження вживати у найкоротший термін і з огляду на наявність доказів ті запобіжні заходи, які необхідні для захисту основоположних свобод;
Проте, якщо суддя у процедурі термінового тимчасового заходу має здійснювати свої повноваження у особливий спосіб, якщо до нього звертаються на підставі статті L. 521-2 (...) відносно рішення, ухваленого лікарем на підставі Кодексу охорони здоров’я з метою припинити або не застосовувати лікування через те, що воно може виявитись нерозумною впертістю, і таке рішення незворотньо становитиме зазіхання на життя; і тому він має, за потреби - у колегіальному складі суду, вжити запобіжних заходів, необхідних для того, щоб перешкодити його виконанню, якщо таке рішення не відповідатиме встановленим законом вимогам, діючи шляхом врівноваження залучених основоположних свобод, а саме, права на повагу до життя і права пацієнта давати згоду на лікування і не зазнавати поводження, спричиненого нерозумною впертістю, у такому випадку суддя у процедурі термінового тимчасового заходу або колегіальний склад суду, на розгляд якого він передав справу, можуть, за потреби тимчасово призупинивши виконання згаданого заходу і до постановлення рішення у справі, за якою до них звернулись, призначити медичну експертизу і звернутись на підставі статті R. 625-3 Кодексу адміністративного судочинства за порадою до будь-якої особи, чия фаховість або знання можуть надати необхідні для правосуддя відомості. »
33. Державна Рада підтвердила, що із самих текстів відповідних статей Кодексу охорони здоров’я (статті L. 1110‑5, L. 1111‑4 і R. 4127‑37) і підготовчих законотворчих робіт слідує, що ці положення мають загальне значення і застосовуються як до Венсана Ламбера, так і до інших користувачів системи охорони здоров’я, уточнивши, що:
«З цих положень слідує, що кожна особа має отримати допомогу, яка найбільше відповідає стану її здоров’я, а застосовані превентивні дії, дослідження і допомога не повинні спричиняти ризики, непропорційні щодо очікуваного поліпшення; проте ці дії не повинні провадитись через невиправдану впертість і можуть бути припинені або не вжиті, якщо видаються непотрібними або непропорційними або такими, що можуть мати наслідком виключно штучне підтримання життя, незалежно від того, чи не перебуває хворий при смерті, чи ні; якщо така особа не спроможна висловити свою волю, то рішення обмежити або припинити лікування на тій підставі, що його продовження становитиме нерозумну впертість, може бути ухвалене лікарем тільки шляхом колегіальної процедури, встановленої кодексом медичної деонтології і консультаційних правил, встановлених Кодексом охорони здоров’я, якщо йдеться про захід, що може створити загрозу для життя пацієнта; лікар, ухвалюючи таке рішення, в кожному випадку має поважати гідність пацієнта і забезпечити йому паліативну допомогу;
Проте, з іншого боку, з положень статей L. 1110-5 і L. 1110-4 Кодексу охорони здоров’я, роз’яснених в ході підготовчих законотворчих робіт з ухвалення закону від 22 квітня 2005 року, видно, що законодавець мав на меті включити до переліку лікування, яке може бути припинене або обмежене з огляду на нерозумну впертість, сукупність дій, які мають на меті штучно забезпечити підтримання життєвих функцій пацієнта; до цих дій належать штучні живленні і гідратація, які можуть бути припинені, якщо їхнє продовження становитиме нерозумну впертість. »
34. Державна Рада далі вирішила, що вона має забезпечити, з огляду на сукупність обставин справи, дотримання передбачених законом умов щодо ухвалення рішення про припинення лікування, продовження якого перетвориться на нерозумну впертість, і для цього їй необхідна якнайповніша інформація, зокрема щодо стану здоров’я Венсана Ламбера. Тому Державна Рада вирішила за необхідне до ухвалення рішення у справі постановити ухвалу про проведення медичної експертизи, яку доручила практикуючим лікарям з визнаною компетентністю у галузі неврології, котрі після огляду пацієнта, зустрічі з медичним колективом і допоміжним персоналом, а також ознайомившись з усіма матеріалами щодо історії хвороби мають висловити незалежну колегіальну думку щодо остаточного стану Венсана Ламбера і надати Державній Раді усю інформацію, необхідну для оцінки перспектив його зміни.
35. Державна Рада вирішила доручити проведення експертизи консиліуму у складі трьох лікарів, визначених головою департаменту з судових спорів за поданням голів Національної медичної академії, Національного консультаційного комітету з питань етики і Національної ради спілки лікарів, які протягом двох місяців після призначення мали виконати наступне:
« - скласти поточний клінічний опис стану пана Ламбера і його прогресування після огляду, проведеного у липні 2011 року у відділенні з дослідження коми (Coma Science Group) лікарняного центру університету у Льєжі;
- висловитись щодо незворотності характеру мозкових уражень пана Ламбера і клінічного прогнозу;
- встановити, чи цей пацієнт здатен у будь-який спосіб спілкуватись з оточуючими;
- визначити, чи існують ознаки, що дають підставу зараз вважати, що пан Ламбер реагує на надані йому догляд і лікування, і у позитивному випадку визначити, чи таку реакцію можна вважати відмовою від лікування, стражданням, бажанням припинити лікування, що підтримує його життя, або, навпаки, як вияв бажання продовжувати таке лікування. »
36. Водночас Державна Рада, з огляду на обсяг і складність наукових, етичних і деонтологічних питань, що виникли під час розгляду справи, вирішила за необхідне, на підставі статті R. 625-3 Кодексу адміністративного судочинства, запропонувати Національній медичній академії, Національному консультаційному комітету з питань етики і Національній раді спілки лікарів, а також панові Жану Леонетті, доповідачу за законом від 22 квітня 2005 року, до кінця квітня 2014 року надати письмові загальні зауваження, які могли би дати необхідні вказівки щодо застосування понять нерозумної впертості і штучного підтримання життя у розумінні згаданої статті L. 1110-5, зокрема стосовно осіб, котрі, як Венсан Ламбер, перебувають у стані апалічного синдрому.
37. Зрештою Державна Рада відхилила клопотання заявників щодо переведення до спеціалізованого відділення з підтримання життя (параграф 29 вище).
F. Медична експертиза і загальні зауваження
1. Медична експертиза
38. Експерти дев’ять разів оглядали Венсана Ламбера. Вони ознайомились з усіма матеріалами щодо історії хвороби, включно зі звітом відділенні з дослідження коми у Льєжі (параграф 13 вище), медичною карткою, адміністративними документами і отримали у розпорядження усі результати обстежень. Вони також ознайомились з усіма матеріалами судової справи, необхідними для проведення експертизи. Водночас 24 березня і 23 квітня 2014 року вони зустрілись з усіма сторонами провадження (родина, медичний колектив і допоміжний персонал, лікарі-консультанти, представники UNAFTC і лікарняного центру) і здійснили низку оглядів Венсана Ламбера.
39. 5 травня 2014 року експерти надіслали сторонам проект звіту для отримання зауважень. Остаточний звіт, поданий 26 травня 2014 року, дав такі відповіді на питання, поставлені Державною Радою.
a) Щодо клінічного стану Венсана Ламбера і його зміни
40. Експерти зазначили, що клінічний стан Венсана Ламбера відповідає вегетативному стану без жодних ознак на користь стану мінімальної свідомості. Водночас вони відзначили, що він має проблеми із засвоєнням їжі і дуже тяжкі порушення моторики сухожиль усіх кінцівок. Вони відзначили, що стан його свідомості значно погіршився з моменту огляду у Льєжі у 2011 році.
b) Щодо незворотнього характеру мозкових уражень і клінічний прогноз
41. Експерти нагадали, що для оцінки зворотності або незворотності мозкових уражень необхідно взяти до уваги два елементи: з одного боку, час, який минув від моменту нещасного випадку, що їх спричинив, і, з іншого боку, сам характер ушкоджень. У даній справі вони відзначили, що він моменту первинної мозкової травми минуло п’ять з половиною років, і що рентгенівські знімки показали значну мозкову атрофію, що виявляється у остаточній нейронній втраті, майже повному руйнуванні стратегічних ділянок, таких як два таламуси і верхня частина мозкового стовбура, а також у тяжкому ураженні мозкових шляхів комунікації. Вони дійшли висновку, що мозкові ураження є незворотніми. Водночас вони вказали, що тривалий еволютивний період, клінічна деградація порівняно з липнем 2011 року, наявний вегетативний стан, руйнівний характер і обсяг мозкових уражень, функціональні наслідки, у поєднанні з тяжким порушенням моторики чотирьох кінцівок є доказами на користь несприятливого клінічного прогнозу.
c) Щодо здатності Венсана Ламбера спілкуватись з оточуючими
42. З огляду на здійснені обстеження і з урахуванням, зокрема, того, що протягом логопедичного перенавчання, проведеного у 2012 році, комунікаційний код не вдалося встановити, експерти дійшли висновку, що Венсан Ламбер не здатен встановити функціональний зв’язок з оточуючими.
d) Щодо існування ознак, які дозволяють вважати, що Венсан Ламбер реагує на надане йому лікування, і щодо їх інтерпретації
43. Експерти констатували, що Венсан Ламбер реагує на догляд або болючі стимуляції, але дійшли висновку, що йдеться про несвідому реакцію. Вони вирішили, що їх не можна інтерпретувати як усвідомлене страждання або як вияв наміру або бажання щодо припинення або продовження лікування.
2. Загальні зауваження
44. 22 і 29 квітня і 5 травня 2014 року Державна Рада отримала загальні зауваження від Національної медичної академії, Національного консультативного комітету з питань етики, Національної ради спілки лікарів і від пана Жана Леонетті, доповідача за законом від 22 квітня 2005 року.
Національна рада спілки лікарів уточнила, зокрема, що під поняттям «лише штучне підтримання життя» у статті L. 1110-5 Кодексу охорони здоров’я законодавець мав на увазі становище осіб, відносно яких не тільки підтримання життя здійснюється виключно за допомогою засобів і технологій заміщення основних життєвих функцій, але й перш за все у яких констатовано тяжке і незворотнє ушкодження когнітивних і комунікативних функцій. Національна рада наголосила на важливості поняття часу, підкресливши, що за наявності патологічного стану, який став хронічним, спричиняючи фізіологічне руйнування особи і втрату когнітивних і комунікативних здатностей, «впертість» у лікуванні можна вважати нерозумною, якщо не виявиться жодних ознак покращення.
Пан Леонетті підкреслив, що згаданий закон застосовується до осіб з мозковими ураженнями, тобто уражених тяжкою і невиліковною хворобою на прогресуючій стадії, але які не обов’язково перебувають «при смерті», через що законодавець назвав закон «права хворих і закінчення життя», а не «права хворих при смерті». Він уточнив критерії нерозумної впертості, а також складові її оцінювання і вказав, що формулювання лікування, яке не має «іншого наслідку, ніж просто штучне підтримання життя», є більш обмежуючим і відсилає до штучного підтримання життя «виключно у біологічному сенсі і з подвійною ознакою наявності як пацієнта з тяжкими і незворотніми мозковими ураженнями, так і наявності у нього такого стану, який виключає можливість самоусвідомлення і підтримання стосунків». Він зазначив, що закон доручає ухвалення такого рішення виключно лікареві і не передає цю відповідальність родині, аби уникнути можливого почуття вини, як і для того, щоб особа, яка ухвалила таке рішення, могла бути ідентифікована.
Національна медична академія нагадала загальну заборону для лікарів умисно спричиняти смерть інших осіб, що є основою довіри між лікарем і пацієнтом. Академія відсилала до аналізу, який здійснюється віддавна щодо застосування закону від 22 квітня 2005 року не лише до різних ситуацій «при смерті», але й щодо ситуацій, які породжують дуже складне етичне питання «закінчення життя» пацієнта, котрий «вижив» у стані мінімальної свідомості або у хронічному вегетативному стані.
Національний консультативний комітет з питань етики поглиблено вивчив труднощі, породжені поняттями нерозумної впертості, лікування, штучного підтримання життя, навів медичні дані щодо апалічного синдрому або стану мінімальної свідомості і навів виклад етичних питань стосовно таких ситуацій. Він зокрема наголосив, що колегіальний розгляд має бути справжнім процесом ухвалення колегіального рішення, а за відсутності консенсусу має існувати можливість залучення мирового посередника.
G. Рішення Державної Ради від 24 червня 2014 року
45. Судове засідання у Державній Раді відбулось 20 червня 2014 року. У своїх висновках доповідач у справі підкреслив, зокрема, наступне:
« (...) законодавець не хотів змушувати тих, чиїм покликанням є лікування, долати прірву між тим, щоб дозволити смерті звершувати свою справу, коли вже більше ніщо не може стати їй на перешкоді, і тим, щоб безпосередньо завдати її за допомогою смертельного препарату. Припинивши лікування, лікар не вбиває, а вирішує самоусунутись, коли вже більше нічого не може зробити. »
Державна Рада постановила рішення 24 червня 2014 року. Допустивши до участі у справі у якості третьої особи Марі-Женев’єв Ламбер, однокровну сестру Венсана Ламбера, нагадавши чинні положення внутрішнього права, з коментарями і поясненнями із отриманих загальних зауважень, Державна Рада послідовно розглянула аргументи заявників, засновані на Конвенції і на внутрішньому праві.
46. Стосовно першого Державна Рада нагадала, що коли до судді у процедурі термінового тимчасового заходу звертаються на підставі статті L. 521-2 Кодексу адміністративного судочинства відносно рішення, ухваленого лікарем на підставі Кодексу охорони здоров’я з метою припинити або не застосовувати лікування через те, що воно може виявитись нерозумною впертістю, і таке рішення незворотньо становитиме зазіхання на життя, то такий суддя має перевірити відповідність вказаних положень до Конвенції (параграф 32 вище).
47. У даній справі Держава Рада відповіла у наступний спосіб на аргументи, застосовані на статтях 2 і 8 Конвенції:
«Оскільки, з одного боку, оспорювані положення Кодексу охорони здоров’я визначають правову основу, підтверджуючи право кожного отримувати належне лікування, право на повагу до волевиявлення відмовитись від будь-якого лікування і право не погоджуватись на лікування, яке перетворюється на нерозумну впертість; оскільки ці положення дозволяють лікареві стосовно особи, стан якої не дозволяє висловлювати свою волю, ухвалювати рішення обмежити або припинити лікування, котре може створити загрозу для життя, виключно за подвійної і суворої умови, що продовження такого лікування перетворюється на нерозумну впертість, а також дотримання гарантій щодо врахування виявленого пацієнтом бажання, проконсультувавшись принаймні ще з одним лікарем, який бере участь у лікуванні, як і з довіреною особою, родиною або рідними; оскільки таке лікарське рішення може стати предметом судового звернення для забезпечення того, щоб встановлені законом вимоги були дотримані;
Оскільки оспорювані положення Кодексу охорони здоров’я, взяті до уваги в цілому і з огляду на їхній предмет і умови, за яких вони мають бути втілені, не можна вважати несумісними з положеннями статті 2 Конвенції (...), а також з її статтею 8 (...) »
Державна Рада водночас відхилила аргументи заявників, застовані на статтях 6 і 7 Конвенції, оскільки роль, покладена на лікаря Кодексом охорони здоров’я, несумісна з обов’язком неупередженості, який випливає зі згаданої статті 6, а стаття 7, яка стосується кримінального провадження, у даному випадку не може бути належно застосована.
48. Щодо застосування відповідних положень Кодексу охорони здоров’я Державна Рада висловилась наступним чином:
«Хоча штучні живлення і гідратація належать до видів лікування, котре може бути припинене, якщо його продовження перетворюється на нерозумну впертість, проте єдина обставина, що особа перебуває у стані незворотньої несвідомості або ж втрата автономності перетворює її на споживача такого способу живлення і гідратації, сама по собі ще не визначає ситуацію, коли продовження лікування виявляється невиправданим з огляду на відмову від нерозумної впертості;
Для того, щоб визначити, чи наявні усі вимоги для припинення штучних живлення і гідратації у випадку пацієнта, який є жертвою тяжких мозкових уражень будь-якого походження і перебуває у вегетативному стані або у стані мінімальної свідомості, у якому неможливо висловити свою волю, і підтримання життя котрого залежать від способу живлення і гідратації, відповідальний лікар має врахувати сукупність медичних і немедичних чинників, вага яких не може бути наперед визначеною і залежить від особливих обставин кожного пацієнта, і оцінити кожну ситуацію як унікальну; окрім медичних чинників, котрі мають стосуватись достатньо довгого періоду і повинні бути проаналізовані колегіально щодо стану пацієнта, його зміни від моменту, коли трапилися нещасний випадок або хвороба, його страждань і клінічного прогнозу, лікар має перед усім взяти до уваги волевиявлення, котре може висловити пацієнт або, у відповідному випадку, висловив раніше, незалежно від форми і змісту; стосовно цього у випадку, коли волевиявлення не відоме, то його не можна презумувати як відмову пацієнта від підтримання життя за згаданих умов; лікар має також врахувати думку довіреної особи, якщо така особа призначена пацієнтом, членів родини або, якщо таких немає, одного з близьких, і досягти спільного рішення; вивчаючи становище свого пацієнта, лікар має перш за все керуватись думкою про те, як найліпше допомогти йому (...) »
49. Державна Рада далі уточнила, що, з огляду на сукупність обставин справи і на інформацію, отриману в рамках проведеного нею змагального встановлення обставин, зокрема медичної експертизи, що рішення, ухвалене доктором Каріґером 11 січня 2014 року відповідало встановленим законом вимогам щодо ухвалення рішення про припинення лікування, продовження котрого становитиме нерозумну впертість.
50. У зв’язку з цим Державна Рада постановила наступне:
«По-перше, дослідження обставин показало, що проведена доктором Каріґером колегіальна процедура (...), до ухвалення рішення від 11 січня 2014 року, провадилась відповідно до вимог статті R. 4127-37 Кодексу охорони здоров’я і включала консультування з шістьма лікарями, тоді як положення згаданої статті вимагають взяти до уваги думку іншого лікаря або ж двох; доктор Каріґер не був юридично зобов’язаний запрошувати до участі у нараді від 9 грудня 2013 року другого лікаря, визначеного батьками пана Ламбера після того, як вони вже обрали першого; вивчення обставин справи показало, що деякі члени медичного персоналу не були навмисно відсутні під час згаданої наради; доктор Каріґер мав право провести розмову з паном Франсуа Ламбером, племінником пацієнта; ті обставини, що доктор Каріґер заперечував проти прохання на оскарження і переведення пана Ламбера до іншого закладу, а також те, що він публічно висловився, не свідчать, з огляду на сукупність обставин справи, про нехтування обов’язками, які покладає на нього принцип неупередженості, котрого він дотримався; всупереч тому, що постановив адміністративний суд Шалон-ан-Шампань, провадження, що передувало ухваленню рішення від 11 січня 2014 року, не містило жодних порушень;
По-друге, із висновків експертів видно, що «наявний клінічний стан пана Ламбера відповідає вегетативному стану» з «проблемами із засвоєнням їжі і дуже тяжкими порушеннями моторики усіх кінцівок, деякими ознаками порушень у мозковому стовбурі» і «збереженням дихальної автономності»; результати структурної і функціональної церебральної діагностики, проведеної з 7 до 11 квітня 2014 року (...) сумісні з таким вегетативним станом, а клінічні зміни, позначені погіршенням стану свідомості пана Ламбера, констатованим під час огляду у липні 2011 році у Coma Science Group лікарняного центру університету у Льєжі, а також невдалими спробами активної терапії, прописаної за результатами цього огляду, що свідчить про «деградацію стану свідомості починаючи з того моменту»;
З іншого боку, із висновків експертного звіту видно, що проведена церебральна діагностика виявила тяжкі і широкі мозкові ураження, що виявляється, зокрема, у «тяжкому порушенні структури і метаболізму підкортикальної області, важливої для когнітивної функції» і «значною структурною дезорганізацією шляхів комунікації між мозковими ділянками, відповідальними за свідомість»; тяжкість мозкової атрофії і виявлені ураження, з урахуванням терміну у п’ять з половиною років, що сплинув від первинного нещасного випадку, дозволяють вважати мозкові ураження незворотніми;
Водночас експерти дійшли висновку, що «тривалий еволютивний період, клінічна деградація порівняно з липнем 2011 року, наявний вегетативний стан, руйнівний характер і обсяг мозкових уражень, результати функціональних тестів у поєднанні з тяжким порушенням моторики чотирьох кінцівок є доказами на користь несприятливого клінічного прогнозу»;
Експерти констатували, що пан Ламбер реагує на догляд або деякі стимуляції, але дійшли висновку, що характер цих реакцій вказує на те, що йдеться про несвідому реакцію і вирішили, що таку поведінкову реакцію слід вважати несвідомою відповіддю, яку не можна інтерпретувати як усвідомлене страждання або як вияв наміру або бажання щодо припинення або продовження лікування, що продовжує його життя;
Висновки, яких експерти дійшли одностайно внаслідок колегіально проведеного аналізу, що включав здійснений дев’ять разів огляд пацієнта, поглиблене мозкове обстеження, зустрічі з медичним і допоміжним персоналом, відповідальним за пацієнта, а також вивчення усіх матеріалів справи, збігаються з висновками доктора Каріґера щодо незворотнього характеру уражень і клінічного прогнозу відносно пана Ламбера; дебати, що відбулись у ході змагального судового розгляду у Державній Раді після подання експертного звіту, не спростували експертних висновків; із експертного звіту, як вже зазначалось, видно, що реакцію пана Ламбера на лікування не можна інтерпретувати і вважати як вияв бажання щодо припинення лікування, а доктор Каріґер у оспорюваному рішенні зазначав, що таку поведінку можна тлумачити у різний спосіб і у кожному випадку з великим застереженням, і тому не обґрунтовував нею своє рішення;
По-третє, з положень Кодексу охорони здоров’я слідує, що можуть бути взяті до уваги побажання пацієнта, висловлені у іншому вигляді, ніж попередні розпорядження; вивчення обставин справи, зокрема свідчення пані Рашель Ламбер, показало, що вона і її чоловік, обоє медичні помічники, часто обговорювали професійний досвід щодо пацієнтів у реанімації або щодо осіб з багатопрофільною інвалідністю, і що за таких нагод пан Ламбер чітко і неодноразово висловлював бажання проти штучного підтримання життя у випадку, якщо він опиниться у стані тяжкої неповносправності; зміст цих висловлювань, датованих і точно переказаних пані Рашель Ламбер, підтвердив один з братів пана Ламбера; хоча такі розмови не відбувались у присутності батьків пана Ламбера, вони не стверджують, що їхній син не міг такого сказати і висловив би протилежне бажання; більшість братів і сестер пана Ламбера зазначили, що такі розмови були для нього характерні і відповідали особистому досвіду і поглядам їхнього брата; тому не можна вважати, що доктор Каріґер, наводячи у мотивуванні оспорюваного рішення власну переконаність у тому, що пан Ламбер до нещасного випадку не хотів жити в таких умовах, неправильно витлумачив волевиявлення, висловлене пацієнтом до нещасного випадку;
По-четверте, лікар, відповідальний за пацієнта, на підставі положень Кодексу охорони здоров’я вислухав думку його родини, перш ніж ухвалювати рішення припинити лікування; доктор Каріґер виконав цю вимогу, порадившись з дружиною пана Ламбера, його батьками, братами і сестрами під час двох згаданих нарад; хоча батьки пана Ламбера і дехто з його братів і сестер висловились проти припинення лікування, дружина пана Ламбера і решта його братів і сестер висловились за можливість припинити лікування; доктор Каріґер взяв до уваги різні думки; за обставин справи він міг вважати, що той факт, що члени родини не мають одностайної думки щодо змісту даного рішення, не може стати на перешкоді такому рішенню;
З огляду на сукупність наведених мотивів слідує, що різні умови, передбачені законом для ухвалення відповідальним лікарем рішення припинити лікування, єдиним наслідком якого є виключно штучне підтримання життя і продовження якого становитиме нерозумну впертість, можна вважати, з огляду на здійснений у Державній Раді змагальний судовий розгляд, у випадку пана Венсана Ламбера такими, що були дотримані; тому рішення доктора Каріґера від 11 січня 2014 року про припинення штучних живлення і гідратації пана Ламбера не можна вважати незаконним. »
51. Тому Державна Рада змінила рішення адміністративного суду і залишила позови заявників без задоволення.
II. ЧИННІ ВНУТРІШНІ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Кодекс охорони здоров’я
52. Відповідно до статті L. 1110‑1 Кодексу охорони здоров’я (далі - кодекс), кожна особа має основоположне право на охорону здоров’я, яке має бути втілене за допомогою усіх наявних засобів. Стаття L. 1110‑2 кодексу каже, що хворий має право на повагу до його гідності, а стаття L. 1110‑9 гарантує кожному, хто того потребує, право на доступ до паліативного лікування, визначеного статтею L. 1110‑10 як активний і постійний догляд з метою полегшити біль, зменшити фізичні страждання, зберегти гідність хворого і підтримати його близьких.
53. Закон від 22 квітня 2005 року щодо прав хворих і закінчення життя, т.зв. «закон Леонетті» за іменем його доповідача, пана Жана Леонетті (див. параграф 44 вище), змінив низку статей кодексу. Цей закон був ухвалений внаслідок роботи парламентської комісії під головуванням пана Леонетті, метою якої було оцінити сукупність питань, що виникають стосовно закінчення життя, і запропонувати необхідні зміни до законів і підзаконних актів. Під час роботи комісія заслухала багатьох осіб; її звіт був оприлюднений 30 червня 2004 року. Закон був одноголосно ухвалений Національною асамблеєю 30 листопада 2004 року, а Сенатом - 2 квітня 2005 року.
Цей закон не дозволяє ні автаназії, ні допомоги у самогубстві. Він дозволяє лікарям припиняти лікування тільки тоді, коли його продовження перетворюється на нерозумну впертість (інакше кажучи, виявляється лікарська затятість), і відповідно до встановленої процедури.
Відповідні положення кодексу у редакції, зміненій даним законом, звучать так:
Стаття L. 1110-5
«Кожна особа, відповідно до стану здоров’я і невідкладності допомоги, якої потребує, має право на отримання найвідповіднішої допомоги і лікування, ефективність яких є визнаною, і які гарантують найбільшу санітарну безпеку з огляду на перевірені медичні знання. Превентивні заходи, обстеження або лікування не повинні, наскільки це дозволяє медична наука, спричиняти ризик, непропорційний відносно очікуваного поліпшення.
Ці дії не повинні бути вчинені з нерозумною впертістю. Коли вони виявляються непотрібними, непропорційними або такими, що забезпечують виключно штучне підтримання життя, то їх може бути припинено або не вжито. У такому випадку лікар має поважати гідність помираючого і забезпечити якість його життя, надаючи допомогу, згадану у статті L. 1110-10 (...)
Кожна особа має право на отримання допомоги з метою полегшення болю. Біль має бути у кожному випадку попереджений, оцінений, врахований і полегшений.
Медичні працівники вживають усіх наявних засобів для забезпечення кожному гідного життя до самої смерті (...) »
Стаття L. 1111-4
«Кожна особа за допомогою медичного працівника і з урахуванням наданих їй інформації і попереджень ухвалює рішення щодо свого здоров’я.
Лікар, повідомивши про наслідки зробленого вибору, має поважати волю особи (...)
Жоден медичний акт, жодне лікування не можуть бути вчинені без вільної і усвідомленої згоди особи; така згода може бути у будь-який момент відкликана.
Якщо особа перебуває у такому стані, коли не може висловити свою волю, жодне втручання або обстеження не можуть бути здійснені без повідомлення довіреної особи, передбаченої статтею L. 1111-6, або родини, або, за їх відсутності, одного з близьких, окрім невідкладних випадків або коли неможливо спитати думку згаданих осіб.
Якщо особа перебуває у такому стані, коли не може висловити свою волю, то обмеження або припинення лікування, котрі можуть становити загрозу для життя, не можуть бути вчинені без дотримання колегіальної процедури, встановленої кодексом медичної деонтології, і без повідомлення довіреної особи, передбаченої статтею L. 1111-6, або родини, або, за їх відсутності, одного з близьких, або, за наявності, без дотримання попередніх вказівок. Мотивоване рішення про обмеження або припинення лікування заноситься до історії хвороби (...) »
Стаття L. 1111-6
«Кожна повнолітня особа може призначити довірену особу з-поміж батьків, рідних або сімейного лікаря, з якою треба буде радитись у випадку, коли сама особа перебуває у стані, у якому не може висловити свою волю і отримати необхідну для цього інформацію. Таке призначення оформлюється письмово. Його може бути у будь-який момент відкликано. За бажанням хворого довірена особа супроводжує його під час адміністративних дій і бере участь у медичних нарадах з метою допомогти ухвалити рішення.
Під час будь-якої госпіталізації до медичного закладу хворому має бути запропоновано призначити довірену особу на умовах, визначених у попередньому параграфі. Таке призначення дійсне протягом госпіталізації, якщо тільки хворий не вирішить інакше (...) »
Стаття L. 1111-11
«Кожна повнолітня особа може скласти попередні розпорядження на випадок, коли вона може опинитись у такому стані, у якому не зможе висловити свою волю. У таких попередніх розпорядженнях зазначається бажання особи щодо завершення її життя стосовно умов обмеження або припинення лікування. Ці розпорядження можуть бути у будь-який момент відкликані.
Якщо такі розпорядження зроблені менш ніж за три роки до того, як особа опинилась у стані несвідомості, лікар має враховувати їх під час ухвалення рішення щодо її обстеження, втручання або лікування (...) »
54. Передбачена сьомим пунктом статті L. 1111‑4 кодексу колегіальна процедура уточнена у статті R. 4127‑37 кодексу, котра є частиною кодексу медичної деонтології і каже наступне:
«I. За будь-яких обставин лікар повинен намагатись полегшити страждання хворого за допомогою засобів, відповідних його стану, і морально допомагати. Він повинен утриматись від нерозумної впертості під час обстеження або лікування і може відмовитись здійснювати або продовжувати лікування, яке виявляється непотрібним, непропорційним або не має іншої мети або наслідку, ніж штучне підтримання життя.
II. У випадках, передбачених п’ятим пунктом статті L. 1111-4 і першим пунктом статті L. 1111-13, рішення обмежити або припинити розпочате лікування не може бути ухвалене без попереднього колегіального розгляду. Лікар може з власної ініціативи розпочати колегіальне провадження. Він має здійснювати його з огляду на попередні розпорядження пацієнта, надані однією з осіб, згаданих у статті R. 1111-19, або на прохання довіреної особи, родини або, за їх відсутності, одного з близьких. Особі, яка зберігає попередні розпорядження пацієнта, довіреній особі, родині або, за їх відсутності, одному з близьких повідомляється про рішення розпочати колегіальне провадження з моменту його ухвалення.
Рішення обмежити або припинити лікування ухвалюється лікарем, відповідальним за пацієнта, після наради з медичним колективом, якщо такий існує, і з урахуванням мотивованої думки принаймні ще одного лікаря, залученого у якості консультанта. Між лікарем, відповідальним за пацієнта, і консультантом не повинно бути жодного ієрархічного зв’язку. Один з цих лікарів, якщо вважає за необхідне, може запросити мотивовану думку другого консультанта.
Рішення обмежити або припинити лікування має враховувати раніше висловлене пацієнтом бажання, зокрема у попередніх розпорядженнях, якщо вони складені, думку довіреної особи, якщо вона призначена, а також думку родини або, за їх відсутності, одного з близьких (...)
Рішення обмежити або припинити лікування має бути мотивованим. Зібрані думки, характер і зміст нарад всередині медичного колективу, а також мотиви рішення про обмеження або припинення лікування заносяться до історії хвороби пацієнта. Довіреній особі, якщо вона призначена, родині або, за їх відсутності, одному з близьких пацієнта повідомляють про характер і мотиви рішення про обмеження або припинення лікування.
III. Якщо рішення про обмеження або припинення лікування ухвалене на підставі статті L. 1110-5 і статей L. 1111-4 або L. 1111-13, за умов, передбачених у пунктах I і II даної статті, навіть якщо страждання пацієнта не можуть бути оцінені з огляду на стан його мозку, лікар вживає лікування, зокрема знеболююче і седативне, щоб допомогти особі відповідно до принципів і умов, перерахованих у статті R. 4127-38. Він забезпечує також надання рідним пацієнта інформації про його стан і необхідну підтримку. »
55. Стаття R. 4127‑38 кодексу каже:
«Лікар має супроводжувати помираючого до його останньої миті, за допомогою належного лікування і догляду забезпечити якість життя, що закінчується, зберегти гідність хворого і підтримати його рідних.
Він не має права навмисно спричиняти смерть. »
(...)
III. ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
(...)
B. Вказівки щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті
60. Ці вказівки були розроблені Біоетичним комітетом Ради Європи в рамках напрацювань стосовно прав пацієнтів і з метою полегшити запровадження принципів, встановлених Конвенцією про права людини і біомедицину.
Їхня мета полягає у тому, щоб запропонувати відправні точки для вжиття рішень стосовно медичного лікування осіб, які знаходяться присмерті, зібрати як нормативні, так і етичні вказівки, а також інформацію щодо позитивної медичної практики, аби надати допомогу медикам, які стикаються з ухваленням таких рішень, і за допомогою роз’яснень долучитись до загальних напрацювань з цього питання.
61. Вказівки визначають правовою і етичною основою для ухвалення рішень принципи автономності (вільна, усвідомлена і попередня згода пацієнта), милосердя і неспричинення шкоди, а також справедливості (рівність у доступі до лікування). У вказівках уточнюється, що лікар не повинен застосовувати непотрібне або непропорційне лікування з огляду на ризики і перешкоди, які воно становить; він має надавати пацієнтові пропорційне лікування, відповідне до його становища. Окрім того він має про нього піклуватись, полегшувати його страждання і супроводжувати його.
Під лікуванням мається на увазі втручання, спрямоване на поліпшення здоров’я пацієнта, впливаючи на причини хвороби, і водночас втручання, яке, не впливаючи на етиологію хвороби, діє щодо симптомів або зараджує функціональній недостатності. У розділі «Спірні питання» зазначається наступне:
«Питання щодо обмеження, припинення або незастосування штучних живлення і гідратації
Їжа і напої, котрі надаються пацієнтові, який ще взмозі самостійно їсти і пити, є зовнішнім живленням, що відповідає на фізіологічні потреби, які необхідно задовольнити. Вони становлять догляд, що має надаватись, окрім випадків відмови пацієнта.
Штучні живлення і гідратація надаються пацієнтові у відповідь на медичні приписи і передбачають вибір процедури і медичних засобів (капельниця, ентеральний зонд). У деяких країнах штучні живлення і гідратація теж вважаються лікуванням і тому можуть бути обмежені або припинені за умов і з дотриманням гарантій, передбачених для обмеження або припинення лікування (висловлена пацієнтом відмова від лікування, відмова від нерозумної впертості або непропорційного лікування, встановлені медичним колективом і дозволені за наслідками колегіальної процедури). Порушені у зв’язку з цим питання стосуються волевиявлення пацієнта і належного характеру лікування у певній ситуації.
Проте в інших країнах вважається, що штучні живлення і гідратація не вважаються лікуванням, котре може бути предметом рішення про обмеження або припинення, а є доглядом, що відповідає на основні потреби особи, який не можна припинити, якщо тільки пацієнт на завершуючій стадії життя не висловив таке бажання.
Питання щодо належного характеру (у медичному сенсі) штучних живлення і гідратації на завершуючій стадії також є спірним. Дехто вважає застосування або підтримання штучних живлення і гідратації необхідними для комфорту пацієнта, який знаходиться присмерті. Інші, з урахуванням досліджень у галузі паліативного лікування, вважають, що користь для пацієнта від штучних живлення і гідратації на завершуючій стадії не є очевидною.»
62. Вказівки стосуються процесу ухвалення рішення щодо медичного лікування у ситуаціях завершення життя (стосовно вжиття, адаптації, обмеження або припинення). Вони не торкаються питань евтаназії і допомоги у самогубстві, які дозволені законодавством деяких країн.
63. Попри те, що до процесу ухвалення рішення залучаються й інші особи, у вказівках підкреслюється, що головним суб’єктом і учасником є пацієнт. Якщо він не може або вже не може брати в участь в ухваленні рішення, то воно ухвалюється іншими особами відповідно до передбачених чинним національним законодавством умов, але пацієнта однак залучають до процесу ухвалення рішення за допомогою бажання, яке він міг попередньо висловити. У вказівках перераховані різні можливості для цього: воно могло бути усно висловлене одному з членів родини або одному з близьких, або призначеній довіреній особі; воно може бути висловлене формально, наприклад у вигляді попередніх розпоряджень або прижиттєвого заповіту або доручення, переданого третім особам, що іноді називають дорученням для майбутнього захисту.
64. Поміж інших учасників процесу ухвалення рішення фігурують, за наявності, законний представник або представник за дорученням, члени родини або близькі, а також медики. У вказівках зазначається, що місце лікаря є вирішальним, навіть головним, завдяки його здатності оцінити становище пацієнта з медичної точки зору. Якщо пацієнт не може або вже не може висловити свою волю, то саме він у процесі колегіального ухвалення рішення за участю відповідальних медиків ухвалюватиме клінічне рішення, керуючись найвищим інтересом пацієнта, ознайомившись з сукупністю обставин справи (консультації з родиною, близькими, довіреною особою тощо) і врахувавши попередньо висловлене бажання, якщо воно наявне. У деяких системах рішення ухвалюється третіми особами, але лікар у кожному випадку є гарантом нормального проходження процесу ухвалення рішення.
65. Вказівки нагадують, що пацієнт завжди перебуває у центрі процесу ухвалення рішення, котрий стає колегіальним, якщо пацієнт не може або вже не може безпосередньо брати в ньому участь. Вказівки розрізняють три основні етапи процесу ухвалення рішення: індивідуальний (кожен учасник готує свою аргументацію на основі зібраної інформації), колегіальний (різні учасники обмінюються аргументами і обговорюють їх) і заключний (власне ухвалення рішення).
66. Вказівки уточнюють, що іноді у випадку значного розходження думок або дуже складного чи специфічного питання необхідно передбачити консультації з третіми особами або щоб поглибити обговорення, або щоб усунути труднощі чи вирішити конфлікт. Наприклад, може бути доречним проконсультуватись з комітетом з клінічної етики. Під час колегіального обговорення необхідно дійти згоди у підготовці і схваленні рішення, яке після цього має бути формально письмово оформлене.
67. Коли рішення ухвалює лікар, то він має діяти на підставі висновків колегіального обговорення і за потреби оголосити рішення пацієнтові, довіреній особі і/або близьким пацієнта, медичному колективу і третім особам, які брали участь у його підготовці. Рішення має бути формально оформлене (письмово з мотивувальною частиною) і збережене у визначеному місці.
68. Як спірне питання у вказівках згадується застосування на останній стадії сильних седативних препаратів, які можуть спричинити скорочення решти життя. Зрештою вказівки пропонують оцінити процес ухвалення рішення після його втілення.
(...)
ПРАВО
I. ЩОДО ЗДАТНОСТІ ДІЯТИ ВІД ІМЕНІ І В ІНТЕРЕСАХ ВЕНСАНА ЛАМБЕРА
80. Заявники вважають, що припинення штучних живлення і гідратації Венсана Ламбера суперечитиме зобов’язанням держави за статтею 2 Конвенції. Вони вважають, що позбавлення їжі і гідратації становитиме жорстоке поводження щодо нього у розумінні статті 3 Конвенції, і стверджують також, що припинення з жовтня 2012 року фізичних методів і навчання споживати їжу становлять заборонене цим положенням нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Зрештою вони вважають, що припинення живлення і гідратації становить також порушення фізичної недоторканості Венсана Ламбера у розумінні статті 8 Конвенції.
81. Статті 2, 3 і 8 у відповідних частинах звучать наступним чином:
Стаття 2
“1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя...”
Стаття 3
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
Стаття 8
« 1. Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до свого
житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб. »
A. Щодо здатності діяти від імені і в інтересах Венсана Ламбера
1. Аргументи сторін
a) Уряд
82. Уряд зазначає, що заявники не стверджують про те, що хочуть діяти від імені Венсана Ламбера і тому вважає безпредметним питання про те, чи можуть вони звертатись до Суду від його імені.
b) Заявники
83. Заявники стверджують, що кожна особа повинна мати можливість скористатись закріпленими у Конвенції гарантіями, якою б не була її неповносправність, включно з випадками, коли у неї немає представника. Вони підкреслюють, що національні суди ніколи не ставили під сумнів їхні повноваження або інтерес тією мірою, якою французьке право визнає за родиною пацієнта, лікування якого хочуть припинити, право висловлювати думку щодо такого заходу, що неодмінно передбачає здатність виступати в суді не лише від власного імені, але й від імені пацієнта.
84. Цитуючи критерії, наведені Судом у справі Koch проти Німеччини (№ 497/09, §§ 43 і далі, 19 липня 2012 року), заявники вважають, що у даній справі наявні усі ці критерії, а саме, загальний інтерес справи, тісні сімейні зв’язки і їхня особиста зацікавленість у справі. Вони стверджують, що звертались до національних судів, а потім і до Суду з метою захисту основоположних прав Венсана Ламбера, передбачених статтями 2 і 3, на які він не може посилатись сам, і на які його дружина також не може посилатись, оскільки згодна з оспорюваним медичним рішенням.
c) Треті особи (індивідуальні)
85. Рашель Ламбер, дружина Венсана Ламбера, вважає, що заявники не мають повноважень діяти від імені Венсана Ламбера. Вона нагадує, що Суд визнавав повноваження близької особи подавати заяву або коли скарги порушували питання загального інтересу щодо «поваги до прав людини» і коли вона у якості заявника мала законний інтерес підтримувати скаргу, або у випадку прямого наслідку для її власних прав. Так у справі Sanles Sanles проти Іспанії ((déc.), № 48335/99, CEDH 2000‑XI) Суд вирішив, що права, на які заявниця посилалась на підставі статей 2, 3, 5 і 8 Конвенції, належать до особистих нематеріальних прав і тому вона, невістка і спадкоємиця померлого за законом, не може стверджувати від імені покійного зятя, що є потерпілою від порушення.
86. Стосовно представництва вона нагадала, що представник має обов’язково довести, що отримав точні і вичерпні вказівки від стверджуваного потерпілого; проте цього не можна сказати відносно заявників, які не отримали жодних точних і вичерпних вказівок від Венсана Ламбера, тоді як під час судового розгляду у Державній Раді на підставі свідчень, наведених у національних судах, було доведено, що саме вона дізналась від чоловіка його бажання, побажання і зізнання.
87. Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер, племінник і однокровна сестра Венсана Ламбера, вважають, що заявники не мають повноважень діяти від імені Венсана Ламбера. По-перше, вони доводять, що стверджувані заявниками порушення статей 2, 3 і 8 Конвенції належать до особистих нематеріальних прав, які вони не можуть захищати від його імені, і, по-друге, тому що вони не мають права бути законними представниками Венсана Ламбера, повнолітньої особи 1976 року народження, і, по-третє, їхня скарга суперечить свободі совісті останнього, його праву на власне життя і втручається у його приватне життя. Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер нагадують, що коли Суд у виняткових випадках дозволяв родичам діяти замість потерпілого і скаржитись за статтею 3 Конвенції, то це траплялось лише у випадку зникнення або смерті потерпілого, а також за наявності особливих обставин, тоді як у даній справі ці умови відсутні, і тому скаргу має бути визнано неприйнятною. Вони нагадують, що Суд вже підтверджував таку неприйнятність у подібних до даної справах, що стосувались кінця життя (Sanles Sanles, цитоване рішення, і Ada Rossi і Інші проти Італії (déc.), № 55185/08, 16 грудня 2008 року).
88. Зрештою вони вважають, що насправді заявники «незаконно» оскаржують рішення Державної Ради, оскільки позиція, котру вони відстоюють, суперечить переконанням Венсана Ламбера, і що як медики, так і судді врахували його бажання, висловлене дружині, з якою його поєднували дуже міцні зв’язки, і що це бажання було усвідомленим, оскільки він мав професійний медичний досвід.
2. Оцінка Суду
a) Нагадування принципів
89. Суд нещодавно нагадав у справах Nencheva і Інші проти Болгарії (№ 48609/06, 18 червня 2013 року) і Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu проти Румунії ([ВП], № 47848/08, CEDH 2014) наступні принципи.
Для того, щоб скористатись положеннями статті 34 Конвенції, заявник повинен мати підстави вважати себе потерпілим від порушення Конвенції; відповідно до усталеної юриспруденції Суду, поняття «потерпілий» має автономну інтерпретацію, незалежну від внутрішньоправових понять, наприклад тих, що стосуються інтересу або повноважень вчиняти дії (Nencheva і Інші, цитовано, § 88). Особа повинна довести, що він чи вона були “безпосередньо уражені” оскаржуваним заходом (Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu, цитовано, § 96, і цитована юриспруденція).
90. У цьому принципі є винятки, коли стверджуване порушення Конвенції безпосередньо пов’язане зі зникненням або смертю за обставин, котрі, як стверджується, породжують відповідальність держави. У таких справах, Суд може визнати право на подання заяви за близькими родичами потерпілого (Nencheva і Інші, цитовано, § 89, Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu, цитовано, §§ 98-99, і цитована юриспруденція).
91. Водночас, якщо заява подана не самим потерпілим, правило 45 § 3 вимагає надати належно підписану письмову довіреність. Важливо, аби представники довели, що вони отримали конкретні і вичерпні вказівки від можливого потерпілого у розумінні статті 34, від чийого імені вони мають намір діяти в Суді (див. Post проти Нідерландів (dec.), № 21727/08, 20 січня 2009 року, Nencheva і Інші, цитовано, § 83 і Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu, цитовано, § 102). Проте, встановлені відповідно до Конвенції органи вирішували, що особливі міркування можуть виникати у випадках потерпілих від порушень статей 2, 3 і 8, які перебували під контролем державних органів. Заяви, подані фізичними особами від імені жертв(и), навіть не надаючи чинної довіреності, були проголошені прийнятними (Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu, цитовано, § 103).
92. Особливу увагу було надано уразливості потерпілих через їхній вік, стать або інвалідність, що робило їх неспроможними подати заяву з цієї проблеми до Суду, а також зв’язку між особою, яка подає заяву, і потерпілим (ibidem).
93. Так у справі S.P., D.P. і A.T. проти Сполученого Королівства (№ 23715/94, рішення Комісії від 20 травня 1996 року), яка стосувалась зокрема статті 8 Конвенції, Комісія прийняла скаргу, подану адвокатом від імені дітей, котрих він представляв протягом національного провадження, у якому він був призначений опікуном ad litem, встановивши, що їхня мати не виявила зацікавленості, що у скарзі критикувались місцеві органи влади і що між solicitor і дітьми не було конфлікту інтересів.
У справі İlhan проти Туреччини ([ВП], № 22277/93, §§ 54-55, CEDH 2000‑VII), у якій безпосередній потерпілий, Абдюллатіф Ільхан, страждав від тяжких ушкоджень, отриманих внаслідок жорстокого поводження з боку органів безпеки, Суд вирішив, що заява, заснована на статтях 2 і 3 Конвенції, була належно подана його братом, оскільки факти засвідчили, що Абдюллатіф Ільхан погодився на подання заяви і не було конфлікту інтересів між ним і його братом, якого теж торкнувся цей інцидент, а сам він перебував у особливо уразливому стані через завдані йому тяжкі ушкодження.
У справі Y.F. проти Туреччини (№ 24209/94, § 31, CEDH 2003‑IX), у якій чоловік, спираючись на статтю 8 Конвенції, скаржився, що його дружину зобов’язали пройти гінекологічне обстеження після тимчасового затримання, Суд вирішив, що заявник, як близька потерпілій особа, мав право порушувати скаргу стосовно сформульованих його дружиною стверджуваних порушень Конвенції, враховуючи, зокрема, уразливе становище, в якому вона опинилась за особливих обставин справи.
94. Водночас, стосовно знову ж таки статті 8 Конвенції, Суд неодноразово дозволяв батькам, котрі не мали батьківських прав, звертатись від імені своїх неповнолітніх дітей (див. зокрема Scozzari і Giunta проти Італії [ВП], №№ 39221/98 і 41963/98, §§ 138-139, CEDH 2000‑VIII, Šneersone і Kampanella проти Італії, № 14737/09, § 61, 12 липня 2011 року, Diamante і Pelliccioni проти Сан-Маріно, № 32250/08, §§ 146-147, 27 вересня 2011 року, A.K. і L. проти Хорватії, № 37956/11, §§ 48-50, 8 січня 2013 року і Raw і Інші проти Франції, № 10131/11, §§ 51-52, 7 березня 2013 року). Головним критерієм, який Суд брав до уваги у цих справах, був ризик, що до його уваги не будуть доведені деякі інтереси неповнолітніх, котрі будуть позбавлені ефективного захисту передбачених Конвенцією прав.
95. Зрештою Суд нещодавно застосував подібний підхід у цитованій справі Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu, яка стосувалась серопозитивного молодого рома з тяжкою інвалідністю, який помер у лікарні до подання заяви, не маючи ні близьких, ні призначеного державою представника. З огляду на виняткові обставини справи і тяжкість стверджуваних порушень, Суд визнав Центр правових досліджень у якості представника Валентіна Кампяну, підкресливши, що протилежне рішення перешкодило би тому, щоб стверджувані тяжкі порушення Конвенції могли бути розслідувані на міжнародному рівні (§ 112).
b) Застосування у даній справі
96. Заявники від імені Венсана Ламбера стверджують про порушення статей 2, 3 і 8 Конвенції (див. вище параграф 80).
97. Суд по-перше вважає, що юриспруденція стосовно заяв, поданих від імені померлих осіб, у даній справі не може бути застосована, оскільки Венсан Ламбер не помер, а перебуває у стані, який медична експертиза визначила як вегетативний (див. вище параграф 40). Тому Суд має встановити, чи він має справу з обставинами, за яких було вирішено, що заява могла бути подана від імені і замість уразливої особи, коли остання не надала ні чинної довіреності, ні вказівок тому, хто стверджує, що діє в її інтересах (див. вище параграфи 93-95).
98. Суд вважає, що жодна із справ, у яких він винятково дозволив одній особі діяти замість іншої, не є подібною до даної справи. Цитована справа Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu є відмінною, оскільки у ній безпосередній потерпілий помер і не мав нікого, хто представляв би його. Тоді як у даній справі, у якій безпосередній потерпілий неспроможний висловлюватись, багато близьких членів родини бажають висловитись за нього, висуваючи діаметрально протилежні точки зору. З одного боку, заявники спираються переважно на захищене статтею 2 право на життя, про «сакральний характер» якого Суд нагадав у справі Pretty проти Сполученого Королівства (№ 2346/02, § 65, CEDH 2002‑III), а з іншого боку індивідуальні треті особи (Рашель Ламбер, Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер) посилаються на право на повагу до приватного життя, зокрема на право кожного, що входить до поняття особистої автономності (Pretty, цитовано, § 61), вирішувати, у який спосіб і у який момент завершити своє життя (Pretty, § 67, Haas проти Швейцарії, № 31322/07, § 51, CEDH 2011 і Koch, цитовано, § 52).
99. Заявники, зі свого боку, пропонують Суду застосувати критерії, перераховані у цитованій справі Koch (§ 44), котрі вони вважають дотриманими, а саме, існування для них достатнього особистого або юридичного інтересу щодо результату провадження і попередній вияв інтересу до справи.
100. Водночас Суд нагадує, що у цитованій справі Koch заявник стверджував, що страждання його дружини і завершуючі обставини її смерті торкнулись його настільки, що становили порушення його власних прав у розумінні статті 8 Конвенції (§ 43). І саме з цього питання Суд мав висловитись, і саме у цьому контексті він вирішив, що необхідно врахувати також критерії, розроблені у юриспруденції, котра дозволяє близькій особі або спадкоємцю подати заяву до Суду від імені померлої особи (§ 44).
101. Тому Суд вважає, що ці критерії не можуть бути застосовані у даній справі, оскільки Венсан Ламбер не помер, а заявники бажають порушити скарги від його імені.
102. Огляд юриспруденції стосовно випадків, коли передбачені Конвенцією органи дозволяли третім особам за виняткових обставин діяти від імені і замість уразливої особи (див. вище параграфи 93-95), підводить до двох наступних основних критеріїв: ризик того, що права безпосереднього потерпілого будуть позбавлені ефективного захисту, і відсутність конфлікту інтересів між потерпілим і заявником.
103. Застосовуючи ці критерії у даній справі, Суд, по-перше, не виявляє жодного ризику того, що права Венсана Ламбера будуть позбавлені ефективного захисту. Дійсно, відповідно до усталеної юриспруденції (див. вище параграф 90 і нижче параграф 115), заявники у якості близьких Венсана Ламбера можуть посилатись в Суді від власного імені на захищене статтею 2 право на життя.
104. Застосовуючи другий критерій, Суд має далі встановити, чи існує подібність інтересів між заявниками і Венсаном Ламбером. У зв’язку з цим Суд нагадує, що одним із вирішальних аспектів внутрішнього провадження було якраз встановлення бажань останнього. Дійсно, рішення доктора Каріґера від 11 січня 2014 року було засноване на впевненості у тому, що Венсан Ламбер «до нещасного випадку не хотів жити в таких умовах» (див. вище параграф 22). У рішенні від 24 червня 2014 року Державна Рада вирішила, з огляду на свідчення дружини і брата Венсана Ламбера, а також заяви більшості інших братів і сестер, що «не можна вважати, що [доктор Каріґер] неправильно інтерпретував бажання, висловлені пацієнтом до нещасного випадку» (див. вище параграф 50). За таких обставин Суд не вважає доведеним, що існує подібність інтересів між висловленим заявниками і тим, чого бажав би Венсан Ламбер.
105. Суд робить висновок, що заявники не мають повноважень порушувати від імені і замість Венсана Ламбера висловлені ними скарги, застовані на статтях 2, 3 і 8 Конвенції.
106. Тому ці скарги є несумісними ratione personae з положеннями Конвенції у розумінні статті 35 § 3 a) і мають бути відхилені на підставі статті 35 § 4.
B. Щодо здатності Рашель Ламбер діяти від імені і в інтересах Венсана Ламбера
1. Аргументи сторін
107. Листом від свого представника від 9 листопада 2014 року Рашель Ламбер просила дозволити їй представляти свого чоловіка, Венсана Ламбера, у якості третьої сторони у провадженні. На підтримання цього прохання вона надала рішення судді у справах опіки у Шалон-ан-Шампань від 17 грудня 2008 року, яким їй було дозволено представляти чоловіка у здійсненні повноважень, пов’язаним із майном подружжя, а також два свідчення, зроблені сестрою і братом Венсана Ламбера. Відповідно до цих свідчень, він не бажав, щоб його батьки, які були йому морально і фізично чужими, ухвалювали рішення щодо нього, а хотів, щоб його довіреною особою була дружина. Вона надала також свідчення своєї свекрухи, яка повідомила, що у липні 2012 року супроводжувала її під час консультації з професором медицини лікарняного центру університету Льєжа, в присутності двох перших заявників, і під час цієї консультації вона сама і Рашель Ламбер засвідчили бажання Венсана Ламбера не жити у стані неповносправності, якщо таке з ним трапиться, а друга заявниця сказала, що якби постало питання про евтаназію, то вона залишила би рішення за Рашель Ламбер. У своїх зауваженнях Рашель Ламбер стверджує, що враховуючи бажання чоловіка, підтверджені наданими нею свідченнями, вона одна має здатність юридично діяти від імені Венсана Ламбера і представляти його.
108. Уряд не висловився з цього питання.
109. Заявники стверджують, що отримане від Рашель Ламбер рішення судді у справах опіки не надає їй повноваження на генеральне представництво свого чоловіка, а лише повноваження на представництво у майнових питаннях. Тому вона не може стверджувати, що є єдиною, хто може представляти її чоловіка у Суді. Водночас заявники стверджують, що надані нею свідчення не мають жодної юридичної ваги, а також оспорюють зміст висловлювань свекрухи. Вони заявляють, що Венсан Ламбер не призначав довіреної особи, і роблять висновок, що відповідно до французького права і за відсутності призначення опікуна або піклувальника Венсан Ламбер не є представленим ніким у провадженнях, що стосуються його особисто.
2. Оцінка Суду
110. Суд вирішує, що жодне положення Конвенції не дозволяє третім особам представляти іншу особу під час провадження. Водночас, відповідно до правила 44 § 3 a) Регламенту, третьою особою може бути будь-яка зацікавлена особа «окрім заявника.»
111. За таких обставин Суд має залишити без задоволення прохання Рашель Ламбер.
C. Висновок
112. Суд робить висновок, що заявники не мають повноважень від імені і замість Венсана Ламбера стверджувати про порушення статей 2, 3 і 8 Конвенції (див. вище параграфи 105-106) і також залишає без задоволення прохання Рашель Ламбер представляти її чоловіка у якості третьої особи (див. вище параграфи 110-111).
Водночас Суд підкреслює, що попри зроблений висновок щодо прийнятності, він перейде до розгляду порушених у даній справі питань щодо суті з точки зору статті 2 Конвенції постільки, поскільки заявники висловили їх від власного імені.
II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
113. Заявники вважають, що припинення штучних живлення і гідратації Венсана Ламбера суперечитиме зобов’язанням, покладеним на державу статтею 2 Конвенції. Вони заявляють про недостатню ясність і чіткість закону від 22 квітня 2005 року і оспорюють провадження, внаслідок якого було ухвалене рішення лікаря від 11 січня 2014 року.
114. Уряд заперечує проти цього.
A. Щодо прийнятності
115. Суд нагадує свою юриспруденцію, відповідно до якої близькі родичі особи, відносно якої стверджується, що її смерть породжує відповідальність держави, можуть вважатись потерпілими від порушення статті 2 Конвенції (див. вище параграф 90). Незважаючи на те, що на цей час Венсан Ламбер живий, очевидно, що коли штучні живлення і гідратація будуть припинені, його смерть настане невдовзі. Тому попри те, що йдеться про потенційне або можливе порушення (Tauira і 18 інших проти Франції, № 28204/95, рішення Комісії від 4 грудня 1995 року, Décisions et Rapports (DR) 83-A, стор. 131), Суд вважає, що заявники у якості близьких Венсана Ламбера можуть посилатись на цитовану статтю 2.
116. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції або неприйнятною з інших підстав. Отже, її слід визнати прийнятною.
B. Щодо суті
1. Щодо відповідної норми права
117. Суд нагадує, що перше речення статті 2 § 1, котра є однією з визначальних статей Конвенції, оскільки захищає одну з основоположних цінностей демократичних суспільств, що утворюють Раду Європи (McCann і Інші проти Сполученого Королівства, 27 вересня 1995 року, §§ 146-147, série A № 324), зобов’язує держави не лише утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя (негативне зобов’язання), але й вживати належних кроків для захисту життя тих, хто перебуває під їхньою юрисдикцією (позитивне зобов’язання) (див. L.C.B. проти Сполученого Королівства, 9 червня 1998 року, § 36, Recueil des arrêts et décisions 1998‑III).
118. Суд послідовно зупиниться на цих двох аспектах і по-перше перевірить, як дана справа породжує негативні зобов’язання держави у розумінні згаданої статті 2.
119. Хоча заявники і визнають, що припинення живлення і гідратації може бути законним у випадку нерозумної впертості і згодні із законною відмінністю між, з одного боку, евтаназією і допомогою у самогубстві, і, з іншого боку, медичним утриманням, яке полягає у припиненні або невжитті лікування, що стало нерозумним, вони, неодноразово стверджували у своїх зауваженнях, що, на їхню думку, у даній справі усі ці умови не поєднані і тому, беручи до уваги поняття «евтаназії», йдеться про умисне спричинення смерті.
120. Уряд підкреслює, що остаточною метою згаданого медичного рішення є не перервати життя, а припинити лікування, від якого пацієнт відмовляється або, якщо він не може висловити свою волю, яке лікар, з огляду на медичні і немедичні чинники, вважає таким, що становить нерозумну впертість. Він цитує доповідача під час провадження у Державній Раді, який у своїх висновках від 20 червня 2014 року висловився, що припинивши лікування, лікар не вбиває, а вирішує самоусунутись, коли вже більше нічого не може зробити (див. вище параграф 45).
121. Суд зазначає, що закон від 22 квітня 2005 року не дозволяє ні евтаназії, ні допомоги у самогубстві. Він дозволяє лікарю припинити лікування тільки тоді, коли його продовження становитиме нерозумну впертість, і тільки за встановленою процедурою. У зауваженнях, поданих до Державної Ради, Національна медична академія нагадує про сувору заборону лікарям умисно спричиняти смерть інших осіб, що є підставою довірчих стосунків між пацієнтом і лікарем. Ця заборона фігурує у статті R. 4127-38 Кодексу охорони здоров’я, у якій сказано, що лікар не має права умисно спричиняти смерть (див. вище параграф 55).
122. Під час судового засідання 14 лютого 2014 року у Державній Раді доповідач процитував виступ міністра охорони здоров’я перед сенаторами, які розглядали проект так званого закону Леонетті:
« Хоча рішення припинити лікування (...) спричиняє смерть, наміром цього рішення [є не вбити, а] повернути смерті її природній характер і принести полегшення. Це особливо важливо для медиків, роль яких полягає у не тому, щоб спричиняти смерть.»
123. У справі Glass проти Сполученого Королівства ((déc.), № 61827/00, 18 березня 2003 року) заявники скаржились, посилаючись на статтю 2 Конвенції, на введення без їхньої згоди діаморфіну їхньому сину лікарями лікарні, де він перебував, що спричинило ризик настання смерті. Суд встановив, що лікарі не мали умисного наміру вбити дитину або прискорити її смерть, і вивчив скарги батьків з точки зору позитивних зобов’язань влади (див. також Powell проти Сполученого Королівства (déc.), № 45305/99, CEDH 2000‑V).
124. Суд зазначає, що як заявники, так і Уряд розрізняють умисно завдану смерть і медичне утримання (див. вище параграфи 119-120), і підкреслює важливість цієї відмінності. В контексті французького законодавства, яке забороняє умисно заподіювати смерть і тільки за певних точно визначених обставин дозволяє припинити або не застосовувати лікування, яке штучно підтримує життя, Суд вважає, що дана справа не торкається негативних зобов’язань держави у розумінні згаданої статті 2 і вивчатиме скарги заявників виключно з огляду на позитивні зобов’язання держави.
2. Щодо дотримання державою позитивних зобов’язань
a) Аргументи сторін і третіх осіб
i) Заявники
125. Заявники вважають, по-перше, що закон від 22 квітня 2005 року не застосовується до Венсана Ламбера, який, на їхню думку, є ані хворим, ані присмерті, а є тяжко неповносправним. Вони вказують на «нечіткий» характер закону у наступних питаннях: поняття нерозумної впертості (і зокрема критерій лікування, що «не має іншого наслідку, ніж штучне підтримання життя», яке вони вважають особливо неточним) і кваліфікування штучних живлення і гідратації як лікування, а не догляд. Вони вважають, що ентеральне живлення, яке отримує Венсан Ламбер, не є лікуванням, яке може бути припинене, і що його клінічний стан не виявляє нерозумної впертості.
126. Вони вважають, що провадження, внаслідок якого було ухвалене рішення лікаря від 11 січня 2014 року, не відповідає зобов’язанням держави, які випливають зі статті 2 Конвенції. Вони стверджують, що провадження не мало ефективної колегіальності, яка стосувалась лише суто консультативного опитування, тоді як лікар вирішував сам. Вони вважають, що можна було застосувати інші процедури, які дозволили б іншим лікарям або членам родини, за відсутності довіреної особи, брати участь в ухваленні рішення. Вони зрештою стверджують, що закон мав враховувати можливість незгоди між членами родини і передбачити хоча б мирове посередництво.
ii) Уряд
127. Уряд стверджує, що закон від 22 квітня 2005 року узгоджує право на повагу до життя і право пацієнта погодитись на лікування або відмовитись від нього. Визначення нерозумної впертості ґрунтується на етичних принципах милосердя і незаподіяння шкоди, про які йдеться у «Вказівках щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті» Ради Європи, відповідно до яких медики можуть надавати тільки належне лікування і повинні керуватись виключно корисністю для пацієнта, яка має бути оцінена загалом. У зв’язку з цим мають бути враховані як медичні, так і немедичні чинники, зокрема волевиявлення пацієнта. Уряд нагадує, що під час парламентських дебатів щодо згаданого закону було відхилено поправку, якою штучні живлення і гідратація мали бути виключені з переліку лікування, і підкреслює, що під лікуванням маються на увазі також засоби і втручання, які стосуються функціональної недостатності пацієнта, і які передбачають застосування інтрузивних медичних прийомів.
128. Уряд підкреслює, що французьке право передбачає низку процесуальних гарантій: врахування волевиявлення пацієнта, думки довіреної особи, родини або близьких, і проведення колегіальної процедури, до якої залучаються родина або близькі особи. Уряд зрештою уточнює, що рішення лікаря підпадає під судовий нагляд.
iii) Треті особи
α) Рашель Ламбер
129. Рашель Ламбер вважає, що закон від 22 квітня 2005 року оточує рішення лікаря численними гарантіями і узгоджує право кожного на отримання якнайбільш належної допомоги і право не зазнавати лікування, яке становитиме нерозумну впертість. Вона підкреслює, що законодавець не мав на меті обмежити визнання попереднього волевиявлення пацієнта у випадках, коли він призначив довірену особу або склав попередні розпорядження; якщо ж так не трапилось, то перш за все запитується думка родини щодо його можливого волевиявлення.
130. Посилаючись на проведене у даній справі колегіальне провадження, вона нагадує, що доктор Каріґер проконсультувався з шістьма лікарями (троє з них не з лікарні), скликав нараду за участю майже всього медичного колективу і усіх лікарів, зібрав дві родинні наради, і що його рішення містить розлоге мотивування і засвідчує серйозність цього заходу.
β) Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер
131. Франсуа Ламбер і Марі-Женев’єв Ламбер вважають, що рішення лікаря було ухвалене відповідно до згаданого закону від 22 квітня 2005 року, положення якого вони нагадують. Вони підкреслюють, що у висновках призначеної Державною Радою медичної експертизи добре визначено поняття лікування, яке має наслідком виключно штучне підтримання життя, уточнивши, що саме неспроможність Венсана Ламбера самостійно їсти і пити без медичної допомоги у вигляді гідратації і ентерального живлення спричинить його смерть.
132. Вони стверджують, що процес з ухвалення рішення у даній справі був особливо тривалим, ретельним і з дотриманням прав кожного, думок медиків і допоміжного персоналу, а також членів родини, яких запросили для участі (особливо заявників, які протягом усього провадження користувались допомогою самостійно обраного лікаря) і бездоганно інформували на кожному етапі. На їхню думку, остаточне рішення було ухвалене відповідно до законної і розробленої процедури, передбаченої у «Вказівках щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті» Ради Європи.
γ) UNAFTC (Національної спілки об’єднань родин осіб, які отримали черепні і мозкові травми)
133. UNAFTC висловлює занепокоєння родин і закладів, котрих об’єднує, і відстоює наступні погляди: пацієнти у хронічному вегетативному стані і у стані апалічного синдрому не перебувають присмерті і не потребують штучного підтримання життя; якщо життєвий прогноз не є несприятливим, то штучні живлення і гідратація не повинні вважатись лікуванням, яке може бути припинене. UNAFTC вважає, що волевиявлення пацієнта не може бути відтворене за усними висловлюваннями, переказаними частиною членів родини, і стверджує, що сумнів має завжди тлумачитись на користь вибору життя, і в кожному випадку за відсутності попередніх розпоряджень і довіреної особи рішення припинити лікування не може бути ухвалене за відсутності родинного консенсусу.
δ) Amréso-Bethel
134. Організація Amréso‑Bethel, котра опікується медичним відділенням, де надають догляд пацієнтам з мінімальною свідомістю або у вегетативному стані, розповіла про спосіб, у який ці пацієнти утримуються.
ε) Клініка з прав людини
135. З огляду на множинність концепцій щодо закінчення життя і відмінності умов, за яких може бути здійснена евтаназія, Клініка з прав людини вважає, що держави повинні мати можливість розсуду, аби забезпечити рівновагу між особистою автономією пацієнта і захистом його життя.
b) Оцінка Суду
i) Загальні міркування
α) Щодо наявної юриспруденції
136. Суд ще ніколи не висловлювався щодо питання, яке постає у даній справі, але вже стикався з низкою справ щодо суміжних проблем.
137. У першій групі питань заявники або їхні близькі, спираючись на різні статті Конвенції, посилались на право померти.
У цитованій справі Sanles Sanles заявниця від імені свого паралізованого зятя, який бажав вкоротити собі віку за допомогою третіх осіб і помер до подання заяви, посилалась на право на гідну смерть, спираючись на статті 2, 3, 5, 6, 8, 9 і 14 Конвенції. Суд залишив заяву без задоволення як несумісну ratione personae з положеннями Конвенції.
У цитованій справі Pretty заявниця страждала від невиліковної нейродегенеративної хвороби на останній стадії і скаржилась, посилаючись на статті 2, 3, 8, 9 і 14 Конвенції, що чоловік не може допомогти їй скоїти самогубство через те, що зазнає переслідування з боку британської влади. Суд дійшов висновку, що не було порушення цих статей.
Цитовані справи Haas і Koch стосувались допомоги у скоєнні самогубства, а заявники посилались на статтю 8 Конвенції. У справі Haas, де заявник, страждаючи віддавна від тяжкого травматичного ушкодження обох півкуль мозку, бажав вкоротити собі віку і скаржився на те, що без рецепту лікаря не міг придбати необхідний для цього смертельний препарат, Суд дійшов висновку, що не було порушення згаданої статті 8. У справі Koch заявник стверджував, що відмова дозволити його дружині (паралізованій і під штучним вентилюванням) придбати смертельну дозу ліків, щоб вкоротити собі віку, становила порушення її права, а також його власного права на повагу до їхнього приватного і сімейного життя. Він скаржився також на відмову національних судів розглянути його позов щодо суті, і Суд постановив про порушення статті 8 тільки стосовно цієї скарги.
138. У другій групі справ заявники оспорювали надання або припинення лікування.
У цитованій справі Glass заявники скаржились на введення лікарями без їхньої згоди діаморфіну їхній хворій дитині, а також занесену до історії хвороби відмітку «не реанімувати». У згаданому рішенні від 18 березня 2003 року Суд проголосив вочевидь неприйнятною їхню скаргу за статтею 2 Конвенції, а у рішенні від 9 березня 2004 року дійшов висновку про порушення статті 8 Конвенції.
У справі Burke проти Сполученого Королівства ((déc.), № 19807/06, 11 липня 2006 року) заявник, страждаючи від невиліковної нейродегенеративної хвороби, побоювався, що чинні у Сполученому Королівстві підзаконні акти у певний момент дозволять припинити його штучні живлення і гідратацію. Суд проголосив заяву неприйнятною як вочевидь необґрунтовану на підставі статей 2, 3 і 8 Конвенції.
У цитованій справі Ada Rossi і Інші Суд проголосив несумісною ratione personae заяву, подану фізичними особами і громадськими організаціями, які з огляду на статті 2 і 3 Конвенції скаржились на негативні наслідки, які, на їхню думку, могло мати виконання рішення італійського Касаційного суду, котрим дозволялось припинити штучні живлення і гідратацію дівчини у вегетативному стані.[1]
139. Суд нагадує, що за винятком порушень статті 8 у цитованих справах Glass і Koch, він не знаходив порушень у жодній з цих справ.[2]
β) Щодо контексту
140. Стаття 2 накладає на державу зобов’язання вжити заходів, необхідних для захисту життя осіб, які підпадають під її юрисдикцію (L.C.B., цитовано, § 36, і цитоване рішення Powell); у галузі охорони здоров’я ці позитивні зобов’язання вимагають запровадження державою нормативно-правової бази, яка покладає на приватні і державні лікарні обов’язок вживати належних заходів для забезпечення охорони життя хворих (Calvelli і Ciglio проти Італії [ВП], № 32967/96, § 49, CEDH 2002‑I, цитоване рішення Glass, Vo проти Франції [ВП], № 53924/00, § 89, CEDH 2004‑VIII і Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Câmpeanu, цитовано, § 130).
141. Суд підкреслює, що у даній справі до нього звернулись не стосовно питання евтаназії, а стосовно припинення лікування, яке штучно підтримує життя (див. вище параграф 124).
142. У цитованій справі Haas (§ 54) Суд нагадав, що Конвенція має бути прочитана в цілому (див. mutatis mutandis Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) проти Швейцарії (№ 2) [ВП], № 32772/02, § 83, CEDH 2009). У цій справі Суд вирішив, що у рамках перевірки наявності порушення статті 8 слід звернутись до статті 2 Конвенції (ibidem). Суд вважає, що зворотнє також є правильним: у такій справі, як дана, у рамках перевірки наявності порушення статті 2 слід звернутись до статті 8 Конвенції і до права на повагу до приватного життя, а також до поняття особистої автономності, яку воно передбачає. В рішенні у справі Pretty (§ 67) Суд проголосив, що не може «виключити того, що той факт, що закон забороняв заявниці здійснити своє право вибору, аби уникнути того, що вона вважала принизливим і мученицьким кінцем свого життя, становить втручання в її право на повагу до приватного життя, яке гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції». У цитованій справі Haas (§ 51) Суд підтвердив, що право особи вирішувати, у який спосіб і у який момент закінчити життя, є одним з аспектів права на повагу до приватного життя.
Суд звертає особливу увагу на параграфи 63 і 65 рішення у справі Pretty, де він вирішив наступне:
«Коли існує необхідність медичного лікування, відмова від певних лікувальних заходів може неминуче призвести до фатального результату, хоча, з іншого боку, медичне лікування, нав’язане без згоди пацієнта, який є психічно дієздатною дорослою людиною, становить втручання у право людини на фізичну недоторканність у спосіб, який може зачіпати права, гарантовані пунктом 1 статті 8
Конвенції. Як визнає національна судова практика, особа має право вимагати надання їй можливості померти внаслідок своєї відмови від лікування, яке могло б подовжити її життя. »
«Сама суть Конвенції - це повага до гідності та свободи людини. Жодним чином не заперечуючи гарантований Конвенцією принцип священності життя, Суд вважає, що саме завдяки вимогам статті 8 поняття якості життя набуває значущості. У час дедалі більшого прогресу в медичній сфері, що супроводжується подовженням очікуваної тривалості життя, чимало людей побоюються потрапити в літньому віці у становище, коли вони будуть змушені повільно помирати або страждати від своєї надзвичайної фізичної чи психічної старості, що суперечить їхньому вкоріненому уявленню про свою особистість і своє "я". »
143. Суд візьме ці міркування до уваги під час перевірки дотримання державою позитивних зобов’язань за статтею 2. Він також нагадує, що коли до нього звертались стосовно застосування або припинення медичного лікування у цитованих справах Glass і Burke, то він взяв до уваги наступні елементи:
- існування у внутрішньому праві і практиці правової бази, відповідної до вимог статті 2 (цитоване рішення Glass);
- врахування бажань, попередньо висловлених заявником і його близькими, а також думка інших членів медичного персоналу (цитоване рішення Burke);
- можливість судового оскарження у випадку сумніву щодо ухвалення найкращого рішення в інтересах пацієнта (ibidem).
Суд врахує ці елементи під час розгляду даної справи. Він врахує також критерії, запропоновані «Вказівками щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті» Ради Європи (див. вище параграфи 60-68).
γ) Щодо можливості розсуду
144. Суд нагадує, що стаття 2 є однією із визначальних у Конвенції, і що жодне з обмежень, передбачених статтею 15, не дозволяється щодо неї у мирний час, і що Суд вузько тлумачить визначені нею винятки (див. зокрема Giuliani і Gaggio проти Італії [ВП], № 23458/02, §§ 174-177, CEDH 2011 (витяги)). Водночас у контексті позитивних зобов’язань держави, коли до Суду звертаються зі складними науковими, правовими і етичними питаннями стосовно, зокрема, початку або закінчення життя і за відсутності консенсусу між державами-учасницями, то Суд визнає за останніми певну можливість розсуду.
По-перше, Суд нагадує, що коли він вивчав з точки зору статті 2 Конвенції початкову точку відліку права на життя у цитованій справі Vo (стосовно зняття обвинувачення у ненавмисному вбивстві з лікаря, відповідального за смерть in utero дитини заявниці), то дійшов висновку, що це питання належить до можливості розсуду, котра у цьому питанні має бути визнана за державами. Суд врахував відсутність як спільного рішення між державами-учасницями, так і загальноєвропейського консенсусу щодо наукового і правового визначення початку життя (§ 82).
Суд повторив цей підхід, зокрема, у справі Evans проти Сполученого Королівства ([ВП], № 6339/05, §§ 54-56, CEDH 2007‑I, стосовно того, що внутрішнє право дозволяє відкликання колишнім співмешканцем заявниці своєї згоди на збереження і використання ембріонів, які вони спільно зачали) і у справі A, B і C проти Ірландії ([ВП], № 25579/05, § 237, CEDH 2010, у якій заявниці оскаржували переважно з точки зору статті 8 Конвенції заборону абортів у Ірландії з мотивів здоров’я або добробуту).
145. Стосовно питання про допомогу у самогубстві Суд постановив в контексті статті 8 Конвенції, що поміж державами-членами Ради Європи немає консенсусу щодо права особи вирішувати, у який спосіб і у який момент припинити життя, і дійшов висновку, що можливість розсуду для держав у цій галузі є «значною» (Haas, цитовано, § 55 і Koch, цитовано, § 70).
146. Водночас Суд відзначив загалом у справі Ciechońska проти Польщі (№ 19776/04, § 65, 14 червня 2011 року) стосовно відповідальності влади за випадкову загибель чоловіка заявниці, що вибір державою засобів для реалізації позитивних зобов’язань за згаданою статтею 2 в принципі належить до належної їй можливості розсуду.
147. Суд констатує, що поміж державами-членами Ради Європи немає консенсусу щодо дозволу на припинення лікування, яке штучно підтримує життя, попри те, що більшість держав, схоже, дозволяють це. Хоча формальності, що супроводжують припинення лікування, є різними у різних державах, проте існує консенсус щодо визначальної ролі волевиявлення пацієнта в ухваленні рішення, яким би не був спосіб його висловлення (...)
148. Тому Суд вважає, що у питаннях стосовно закінчення життя, як і стосовно початку життя, державам слід надати можливість розсуду не лише щодо дозволу або заборони на припинення лікування, яке штучно підтримує життя, і супутніх формальностей, але й стосовно способу врівноваження між захистом права на життя пацієнта і правом на повагу до його приватного життя і особистої автономності (див. mutatis mutandis A, B і C, цитовано, § 237). Водночас ця можливість розсуду не є необмеженою (ibidem, § 238), і Суд залишає за собою можливість слідкувати за дотриманням державою своїх зобов’язань за статтею 2.
ii) Застосування у даній справі
149. Заявники стверджують про відсутність ясності і чіткості у законі від 22 квітня 2005 року і оспорюють провадження, внаслідок якого було ухвалене рішення лікаря від 11 січня 2014 року. На їхню думку, ці недоліки спричиняють недотримання державними органами обов’язків щодо захисту, покладених на них статтею 2 Конвенції.
α) Правова база
150. Заявники скаржаться на відсутність ясності і чіткості у законі, котрий, на їхню думку, не застосовується до випадку Венсана Ламбера, який є ані хворим, ані присмерті. Вони вважають також, що поняття нерозумної впертості і лікування, що може бути припинене, не визначені законом з достатньою точністю.
151. Суд відсилає до правової бази, окресленої Кодексом охорони здоров’я (далі - кодекс), зміненим законом від 22 квітня 2005 року (див. вище параграфи 52‑54). Водночас він нагадує, що тлумачення є невід’ємним від здійснення функції правосуддя (див., поміж іншими Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини [ВП], № 13279/05, § 85, 20 жовтня 2011 року). Він зазначає, що до того, як постановити рішення у даній справі, французькі суди ще ніколи не мали нагоди інтерпретувати положення закону від 22 квітня 2005 року, котрий, проте, був чинним вже протягом дев’яти років. У даній справі Державна Рада мала уточнити поле застосування згаданого закону і визначити поняття «лікування» і «нерозумної впертості» (див. нижче).
- Поле застосування згаданого закону
152. У рішенні від 14 лютого 2014 року Державна Рада висловилась щодо поля застосування згаданого закону: вона постановила, що із самого формулювання відповідних статей, а також законотворчих робіт, що передували ухваленню згаданого закону, слідує, що ці положення мають загальне значення і стосуються усіх користувачів системи охорони здоров’я, незалежно від того, перебуває пацієнт присмерті, чи ні (див. вище параграф 33).
153. Суд зазначає, що у зауваженнях, поданих Державній Раді, пан Ж. Леонетті, доповідач за законом від 22 квітня 2005 року, уточнив у якості amicus curiae, що цей закон стосується пацієнтів з ураженнями мозку, тобто які страждають на тяжку невиліковну хворобу на розвиненій стадії, але не обов’язково перебувають «присмерті», через що законодавець назвав закон «права хворих і закінчення життя», а не «права хворих при смерті» (див. вище у параграфі 44 зауваження Національної медичної академії).
- Поняття лікування
154. У рішенні від 14 лютого 2014 року Державна Рада розтлумачила поняття лікування, яке може бути припинене або обмежене. З огляду на положення згаданих статей L. 1110‑5 і 1111‑4, а також законотворчих робіт, законодавець мав на меті включити до згаданого лікування сукупність дій, що мають штучно забезпечити підтримання життєвих функцій пацієнта, і що штучні живлення і гідратація входять до їх переліку. Надані Державній Раді зауваження у якості amicus curiae підтверджують це.
155. Суд зазначає, що «Вказівки щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті» Ради Європи порушують ці питання: у Вказівках визначено, що під лікуванням мається на увазі втручання, спрямоване на поліпшення здоров’я пацієнта, впливаючи на причини хвороби, і водночас втручання, яке, не впливаючи на етиологію хвороби, діє щодо симптомів або зараджує функціональній недостатності. У Вказівках визначено, що штучні живлення і гідратація надаються пацієнтові у відповідь на медичні приписи і передбачають вибір процедури і медичних засобів (капельниця, ентеральний зонд). У Вказівках зазначається, що у різних країнах є різні підходи: у деяких країнах вони вважаються лікуванням і тому можуть бути обмежені або припинені за умов і з дотриманням гарантій, передбачених національним законодавством; порушені у зв’язку з цим питання стосуються волевиявлення пацієнта і належного характеру лікування у певній ситуації. Проте в інших країнах вважається, що штучні живлення і гідратація вважаються доглядом, що відповідає на основні потреби особи, який не можна припинити, якщо тільки пацієнт на завершуючій стадії життя не висловив таке бажання (див. вище параграф 61).
- Поняття нерозумної впертості
156. Відповідно до статті L. 1110‑5 Кодексу, лікування становить нерозумну впертість, коли воно виявляється непотрібним, непропорційним або таким, «що забезпечує виключно штучне підтримання життя» (див. вище параграф 53). У даній справі було застосовано саме останній критерій, який заявники вважають неточним.
157. У своїх зауваженнях, наданих Державній Раді у якості amicus curiae, пан Леонетті підкреслив, що чіткіше, ніж передбачене спочатку формулювання «лікування, яке штучно підтримує життя», є більш обмежуючим і відсилає до штучного підтримання життя «виключно у біологічному сенсі і з подвійною ознакою наявності як пацієнта з тяжкими і незворотніми мозковими ураженнями, так і наявності у нього такого стану, який виключає можливість самосвідомості і підтримання стосунків» (див. вище параграф 44). Так само і Національна рада спілки лікарів наголосила на важливості поняття часу, підкресливши, що за наявності патологічного стану, який став хронічним, спричиняючи фізіологічне руйнування особи і втрату когнітивних і комунікативних здатностей, «впертість» у лікуванні можна вважати нерозумною, якщо не виявиться жодних ознак покращення (ibidem)
158. У рішенні від 24 червня 2014 року Державна Рада уточнила чинники, які має оцінити лікар для того, щоб визначити, чи наявні усі вимоги для встановлення нерозумної впертості, зазначивши, що кожну ситуацію треба оцінити як унікальну: медичні чинники (котрі мають стосуватись достатньо довгого періоду і повинні бути проаналізовані колегіально щодо стану пацієнта, його зміни від моменту, коли трапилися нещасний випадок або хвороба, його страждань і клінічного прогнозу) і немедичні чинники, а саме, волевиявлення пацієнта, незалежно від форми і змісту, яке «лікар має перед усім взяти до уваги», а також думку довіреної особи, членів родини і близьких.
159. Суд нагадує, що Державна Рада визначила дві важливі гарантії цього рішення: по-перше, вона ствердила, що «єдиної обставини, що особа перебуває у стані незворотньої несвідомості або ж втрата автономності перетворює її на споживача такого способу живлення і гідратації, сама по собі ще не визначає ситуацію, коли продовження лікування виявляється невиправданим з огляду на відмову від нерозумної впертості». Водночас Державна Рада підкреслила, що у випадку, коли волевиявлення пацієнта не відоме, то його не можна презумувати як відмову від підтримання життя (див. вище параграф 48).
160. Спираючись на результати цього аналізу, Суд не може погодитись із аргументами заявників. Він вважає, що положення закону від 22 квітня 2005 року, розтлумачені Державною Радою, становлять достатньо чітку правову базу у розумінні статті 2 Конвенції, щоб у точний спосіб регламентувати рішення лікаря у такій ситуації, як у даній справі. Тому Суд робить висновок, що держава запровадила правову базу, здатну забезпечити захист життя пацієнтів (див. вище параграф 140).
β) Процес ухвалення рішення
161. Заявники оспорюють процес ухвалення рішення, який вони вважають таким, що мав би бути дійсно колегіальним або принаймні передбачав мирове посередництво у випадку незгоди.
162. Суд перш за все нагадує, що ні стаття 2, ні його юриспруденція не можуть вважатись такими, що передбачають зобов’язання щодо процедури, якої треба дотримуватись, щоб зрештою дійти згоди. Він нагадує, що у цитованій справі Burke визнав таким, що відповідає статті 2, провадження, що мало на меті встановити бажання пацієнта і проконсультуватись з його близькими, а також з іншими членами медичного колективу (див. вище параграф 143).
163. Суд зазначає, що хоча у французькому праві дане провадження називається «колегіальним» і має численні стадії консультування (з медичним колективом, принаймні з одним стороннім лікарем, з довіреною особою, родиною і близькими), тільки відповідальний за пацієнта лікар має сам постановити рішення. Волевиявлення пацієнта має бути враховане. Саме рішення має бути мотивоване і заноситься до історії хвороби.
164. У своїх зауваженнях у якості amicus curiae пан Ж. Леонетті нагадав, що закон доручає ухвалення рішення про припинення лікування виключно лікареві і не передає цю відповідальність родині, аби уникнути можливого почуття вини, як і для того, щоб особа, яка ухвалила таке рішення, могла бути ідентифікована.
165. Із наданої Суду інформації щодо порівняльного права слідує, що у державах, які дозволяють припиняти лікування, за відсутності попередніх розпоряджень пацієнта існує велика кількість формальностей щодо способу, у який ухвалюється остаточне рішення про припинення лікування: воно може бути ухвалене лікарем (найпоширеніший спосіб), спільно лікарем і родиною, родиною або законним представником, або судом (...)
166. Суд зазначає, що у даній справі колегіальне провадження тривало з вересня 2013 року до січня 2014 року і що на всіх етапах його здійснення перевищувало передбачені законом вимоги: у той час, як процедура передбачає консультування з одним стороннім лікарем, доктор Каріґер проконсультувався з шістьма лікарями, один з яких був призначений заявниками; він провів збори майже всього медичного колективу і скликав дві родинні наради, у яких брали участь дружина, батьки і вісім братів і сестер Венсана Ламбера. За результатами цих нарад дружина Венсана Ламбера і шестеро його братів і сестер висловились позитивно щодо припинення лікування, так само, як і п’ятеро з шести лікарів, у той час як заявники були проти. Лікар розмовляв також з Франсуа Ламбером, племінником Венсана Ламбера. Його рішення, обсягом у тринадцять сторінок (скорочена версія на сім сторінок була зачитана родині) було мотивованим. Державна Рада у рішенні від 24 червня 2014 року дійшла висновку, що у ньому не було жодних порушень (див. вище параграф 50).
167. Державна Рада вирішила, що лікар виконав вимогу проконсультуватись з родиною, і що він міг законно ухвалити рішення за відсутності її одностайного рішення. Суд зазначає, що на цей час французьке право передбачає консультування з родиною (а не її участь в ухваленні рішення), але не передбачає проведення мирового посередництва у випадку незгоди між її членами. Воно не передбачає також порядок, у якому слід брати до уваги думки членів родини, на противагу тому, що передбачено у деяких інших державах.
168. Суд підкреслює відсутність консенсусу у цьому питанні (див. вище параграф 165) і вважає, що організація процесу ухвалення рішення, включно із визначенням особи, яка ухвалює остаточне рішення припинити лікування, і умови ухвалення рішення належать до можливості розсуду держави. Суд констатує, що у даній справі процедура була проведена тривало і сумлінно, перевищуючи передбачені законом вимоги, і вважає, що хоча заявники і не згодні з її результатом, це провадження відповідало вимогам, що випливають зі статті 2 Конвенції (див. вище параграф 143).
γ) Судове оскарження
169. Зрештою Суд розгляне судові оскарження, якими скористались заявники у даній справі. Він зазначає, що Державна Рада, до якої вперше звернулись із оскарженням рішення припинити лікування на підставі закону від 22 квітня 2005 року, у своїх рішеннях від 14 лютого і 24 червня 2014 року зробила важливі уточнення щодо обсягу контролю, який здійснює суддя термінового адміністративного провадження у таких справах, як дана.
170. Заявники звернулись до адміністративного суду із заявою за процедурою термінового тимчасового заходу щодо основоположних прав і свобод відповідно до статті L. 521-2 Кодексу адміністративного судочинства, яка передбачає, що суддя «до якого звертаються з подібним проханням, виправданим особливою терміновістю, може видати наказ щодо будь-яких заходів, необхідних для захисту основоположної свободи, котрій адміністративний орган може завдати тяжкого і вочевидь неправомірного порушення». Суддя термінового адміністративного провадження, до якого звертаються з подібним проханням, в принципі постановляє рішення сам, терміново, і може застосувати запобіжні заходи за критерієм очевидності (очевидна незаконність).
171. Суд наголошує, що суддя термінового провадження, відповідно до визначення його повноважень Державною Радою (параграф 32 вище), має можливість не тільки призупинити рішення лікаря, але й здійснити повну перевірку законності цього рішення (а не лише за критерієм очевидної незаконності), за потреби – у колегіальному складі, і призначивши, за необхідності, медичну експертизу і запитавши думку amicus curiae.
172. Державна Рада також у рішенні від 24 червня 2014 року уточнила, що з огляду на особливість становища у даній справі, суддя мав окрім перевірки невідповідності рішення щодо закону перевірити і можливу несумісність з Конвенцією застосованих законодавчих положень.
173. Суд підкреслює, що Державна Рада розглянула справу на пленарному засіданні (колегія палати з судових спорів у складі сімнадцяти членів), що не є типовим для термінового провадження. У рішенні від 14 лютого 2014 року вона вказала, що обстеження, проведене у лікарняному центрі Льєжа, було проведене два з половиною роки тому, і вирішила за необхідне отримати якнайповнішу інформацію щодо стану здоров’я Венсана Ламбера. Державна Рада постановила ухвалу про проведення медичної експертизи, яку мали провести три визнані фахівці з неврології. Водночас, з огляду на обсяг і складність поставлених питань, вона запросила Національну медичну академію, Національний консультативний комітет з питань етики, Національну раду спілки лікарів і пана Жана Леонетті надати у якості amicus curiae загальні зауваження, які могли би внести ясність відносно понять нерозумної впертості і штучного підтримання життя.
174. Суд констатує, що експертиза здійснювалась дуже поглиблено: експерти дев’ять разів оглядали Венсана Ламбера, здійснили низку обстежень, ознайомились з усіма матеріалами щодо історії хвороби, з усіма матеріалами судової справи, необхідними для проведення експертизи, і 24 березня і 23 квітня 2014 року зустрілись з усіма сторонами провадження (родина, медичний колектив і допоміжний персонал, лікарі-консультанти, представники UNAFTC і лікарняного центру).
175. У рішенні від 24 червня 2014 року Державна Рада перш за все розглянула сумісність відповідних положень Кодексу охорони здоров’я зі статтями 2, 8, 6 і 7 Конвенції (див. вище параграф 47), потім відповідність рішення доктора Каріґера до положень кодексу (див. вище параграфи 47‑50). Вона перевірила належність проведення колегіального провадження і дотримання передбачених законом засадових умов, які вона знайшла, зокрема з огляду на висновки експертного звіту, дотриманими. Державна Рада також підкреслила, що із висновків експертів слідує, що клінічний стан Венсана Ламбера відповідає хронічному вегетативному стану, що він зазнав тяжких і широких ушкоджень, тяжкість котрих, як і строк у п’ять з половиною років, що сплинув від моменту нещасного випадку, дають підстави вважати їх незворотніми і з «несприятливим клінічним прогнозом». Державна Рада вирішила, що ці висновки підтверджують правильність висновків доктора Каріґера.
176. Суд далі зазначає, що Державна Рада, підкресливши «особливу вагу», якої лікар має надати волевиявленню пацієнта (див. вище параграф 48), спробувала встановити, яким було бажання Венсана Ламбера. Оскільки він не склав попередніх розпоряджень і не призначив довіреної особи, то Державна Рада взяла до уваги свідчення його дружини, Рашель Ламбер. Вона показала, що вона і її чоловік, обоє медичні помічники, часто обговорювали професійний досвід щодо пацієнтів у реанімації або щодо осіб з багатопрофільною інвалідністю, і що за таких нагод пан Ламбер чітко і неодноразово висловлював бажання проти штучного підтримання життя у випадку, якщо він опиниться у стані тяжкої неповностравності (див. вище параграф 50). Державна Рада вирішила, що ці висловлювання, зміст котрих підтвердив брат Венсана Ламбера, були точно датовані і переказані Рашель Ламбер. Державна Рада також врахувала, що більшість інших братів і сестер Венсана Ламбера вказали, що такі розмови відповідають особистості, досвіду і переконанням їхнього брата, і зазначила, що заявники не стверджують про те, що він казав зворотнє. Державна Рада зрештою відзначила, що передбачена законом родинна нарада мала місце (ibidem).
177. Заявники, посилаючись на статтю 8 Конвенції, стверджують, що Державна Рада не мала брати до уваги усні висловлювання Венсана Ламбера, які вони вважають занадто загальними.
178. Суд по-перше нагадує, що саме пацієнт, навіть у стані, коли не може висловити свою волю, є тим, чия згода має бути осердям процесу з ухвалення рішення, у якому є головним суб’єктом і учасником. У «Вказівках щодо ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті» Ради Європи вказано, що пацієнта залучають до процесу ухвалення рішення за допомогою бажання, яке він міг попередньо висловити усно одному з членів родини або одному з близьких (див. вище параграф 63).
179. Суд також зазначає, що відповідно до наданої інформації з порівняльного права, у деяких державах, за відсутності попереднього розпорядження або «біологічного заповіту», презюмоване волевиявлення пацієнта встановлюється за допомогою різних засобів (заяви законного представника, родини, інші свідчення щодо особистості пацієнта, його переконання тощо).
180. Зрештою Суд нагадує, що у цитованому рішенні Pretty (§ 63) він підтвердив право кожного відмовитись від лікування, яке може мати наслідком продовження життя. За таких обставин Суд погоджується з Державною Радою, котра на підставі отриманих доказів встановила, що вони є достатньо точними для того, щоб визначити бажання Венсана Ламбера щодо припинення або продовження лікування.
δ) Остаточні висновки
181. Суд повністю усвідомлює важливість проблем, порушених у даній справі, яка стосується дуже складних медичних, юридичних і етичних питань. З огляду на обставини справи, Суд нагадує, що саме внутрішні державні органи мають перевіряти відповідність рішення припинити лікування щодо внутрішнього права і Конвенції, а також встановити, відповідно до національного права, бажання пацієнта. Роль Суду полягає у перевірці дотримання державою своїх позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції.
Відповідно до цього підходу, Суд визнав відповідними до вимог цієї статті як передбачену внутрішнім правом законодавчу базу, витлумачену Державною Радою, так і процес ухвалення рішення, який у даній справі було проведено з належною сумлінністю. Водночас стосовно порушених заявниками судових проваджень Суд робить висновок, що дана справа було предметом поглибленого розгляду, під час якого були висловлені усі точки зору і всі складові були ретельно зважені, беручи до уваги як детальну медичну експертизу, так і загальні зауваження найвищих медичних і етичних організацій.
Тому Суд робить висновок, що внутрішні державні органи, беручи до уваги надану їм у даній справі можливість розсуду, дотримались своїх позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції.
ε) Висновок
182. Відповідно, у випадку виконання рішення Державної Ради від 24 червня 2014 року не буде порушення статті 2 Конвенції.
(...)
З ЦИХ ПРИЧИН СУД
1. Проголошує, одноголосно, прийнятними скарги за статтею 2, подані заявниками від власного імені;
2. Проголошує, дванадцятьма голосами проти п’яти, решту заяви неприйнятною;
3. Відхиляє, одноголосно, прохання Рашель Ламбер дозволити їй представляти Венсана Ламбера у якості третьої особи;
4. Постановляє, дванадцятьма голосами проти п’яти, що у випадку виконання рішення Державної Ради від 24 червня 2014 року не буде порушення статті 2 Конвенції;
(...)
Складено англійською і французькою мовою і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 5 червня 2015 року на підставі правил 77 §§ 2 і 3 Регламенту
Ерік ФріберґДін Шпільман
Секретар Голова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку суддів Хаджієва, Шікути, Цоцорія, Де Ґаетано і Ґріцко.
Окрема думка не перекладалась, але викладена у англійській і французькій офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
[1] Цей параграф було виправлено відповідно до правила 81 Регламенту Суду.
[2] Цей параграф було виправлено відповідно до правила 81 Регламенту Суду.
Full & Egal Universal Law Academy