© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р. Цей переклад здійснено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації дивіться повне посилання на авторське право наприкінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА LAVRECHOV ПРОТИ ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(Заява № 57404/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 червня 2013 р.
ОСТАТОЧНЕ
20/09/2013
Це рішення є остаточним відповідно до положень § 2 статті 44 Конвенції, але його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі Lavrechov проти Чеської Республіки,
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючий Великою Палатою, до складу якої увійшли:
Марк Вілліґер (Mark Villiger), голова,
Анжеліка Нусберґер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Жупанчич (Boštjan M. Zupančič),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцькі (André Potocki),
Поль Леменс (Paul Lemmens),
Алєш Пейчал (Aleš Pejchal), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), секретар Секції,
Після наради за зачиненими дверима, яка відбулася 21 травня 2013 року,
Виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:
ПPОЦЕДУРА
1. Справа порушена за заявою (№ 57404/08), поданою до Суду проти Чеської Республіки 18 листопада 2008 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином Російської Федерації, паном Євгенієм Лаврешовим (Evgueni Lavrechov) (далі - заявник).
2. Заявника представляв пан Р. Розманек (R. Rozmánek), адвокат, практикуючий у м. Оломоуць. Чеський уряд (далі – уряд) був представлений його уповноваженим, паном В. А. Шормом (Vít A. Schorm) з міністерства юстиції.
3. Заявник стверджував, зокрема, що у результаті звернення в доход держави сплаченої ним застави були порушені його майнові права.
4. 27 березня 2012 року уряд було повідомлено про надходження заяви. Уряду Російської Федерації було запропоновано вказати, чи має він намір подати письмові зауваження з приводу заяви (стаття 36 Регламенту Суду). Він не скористався цією можливістю.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився в 1952 році та проживає в м. Удомля (Росія).
6. Він був представником російської компанії Т., яка купила пай акціонерного капіталу чеської компанії S. З 8 серпня 1995 року заявник був членом ради директорів компанії, а з 27 лютого 1995 року - її головою. Однак, у період з 27 вересня по 3 грудня 1996 року заявник не міг здійснювати свої повноваження, оскільки він був незаконно виключений з ради директорів її чеськими членами. Пізніше компанія S. стала банкрутом.
7. 11 червня 2001 року заявника було звинувачено в інсайдерській торгівлі та шахрайстві, зокрема, в укладанні невигідних для компанії S. договорів та заподіянні матеріальної шкоди у розмірі 88 000 000 чеських крон (CZK) (3 520 000 євро (EUR)). 20 червня 2001 року його було взято під варту.
8. 8 січня 2002 року заявник звернувся з клопотанням звільнити його під заставу і запропонував сплатити з цією метою 4 000 000 чеських крон (CZK) (160 000 EUR). У клопотанні містилася заява про те, що він ознайомився зі змістом § 3 статті 73 Кримінально-процесуального кодексу, в якому викладено умови, за яких заставу може бути звернено в доход держави. 17 січня 2002 року обласний суд м. Острава задовольнив клопотання заявника про звільнення під заставу, встановлену в розмірі 10 000 000 чеських крон (CZK) (400 000 EUR). Розмір застави виправдовувався особливою тяжкістю обвинувачень і вагомістю причин, що призвели до взяття його під варту, а зокрема, високим ризиком ухилення від правосуддя.
9. 31 січня 2002 року заявник дозволив своєму адвокату сплатити заставу у розмірі, встановленому судом. Він також зобов’язався продовжувати мешкати за своєю адресою в Чеській Республіці та з’являтися на слухання у своїй справі. Заявник заявив, що йому відомо, що заставу буде звернено в доход держави у разі невиконання ним своїх обов’язків. 22 лютого 2002 року він був звільнений під заставу. Однією з умов було те, що він проживатиме за своєю адресою в Чеській Республіці, на яку й отримуватиме пошту.
10. 7 червня 2002 року обласний суд дозволив заявникові залишити Чеську Республіку та повернутися до 18 червня 2002 року в Росію за умови, що він візьме участь у першому слуханні, запланованому з 19 по 21 червня 2002 року. Таке клопотання заявника задовольнялося вже в четвертий раз. У період з лютого по червень 2002 року заявник тричі їздив до Росії і завжди повертався.
11. 17 червня 2002 року заявник повідомив своєму адвокату, що 14 червня 2002 року його паспорт із в’їзною візою в Чеську Республіку було вкрадено в Москві і що він оформляє новий паспорт. У результаті слухання було перенесене на період з 7 по 9 серпня 2002 року.
12. Виклик на нове слухання був відправлений заявнику на його чеську адресу, але повернувся відправнику через відсутність отримувача. Обласний суд також намагався надіслати заявникові повістку в суд за посередництвом його адвоката.
13. 8 липня 2002 року адвокат надіслав до обласного суду певні документи, в тому числі довідку від російських органів влади про те, що заявник офіційно зареєстрований в Росії за адресою в м. Удомля.
14. 30 липня 2002 року адвокат повідомив обласному суду, що в нього немає контактних даних заявника і що він направив повістку в суд на адресу, вказану йому одним із співобвинувачених.
15. Оскільки заявник ще не отримав новий паспорт і не бажав, аби засідання проводилися в його відсутність, слухання, заплановані на період з 7 по 9 серпня, було відмінено.
16. 12 березня 2003 року, обласний суд, не отримавши інформації від заявника, звернувся до Інтерполу та торговельного представництва Російської Федерації в Чеській Республіці для того, щоб з’ясувати, чи подавав заявник заяву про оформлення нового паспорта.
17. Дата видання заявнику нового паспорта російськими органами влади є предметом сперечань між сторонами. За словами уряду, це сталося 28 лютого 2003 року, але заявник стверджує, що він отримав паспорт не раніше 2 квітня 2003 року. У будь-якому разі, заявник не проінформував обласний суд про те, що він отримав новий паспорт.
18. Обласний суд призначив чергові слухання на період з 6 по 8 вересня 2004 року. 22 березня 2004 року він надіслав заявникові через міністерство юстиції судову повістку на адресу в м. Подольськ. Ця адреса вказувалася в матеріалах справи як офіційне місце проживання заявника в Росії. Суд також попередив заявника, що той факт, що він не подав документи на оформлення чеської візи, залишився в Росії та не підтримував контактів з судом, порушує умови звільнення під заставу і може бути кваліфікований як спроба уникнути правосуддя та призвести до звернення застави в доход держави. Заявника також було попереджено про можливість розгляду кримінальної справи в його відсутність.
19. Міністерство юстиції Росії повідомило чеським органам влади, що заявник не зареєстрований і не проживає за адресою в Подольську та що його теперішнє місце проживання не встановлене. Таким чином, було неможливо вручити йому повістку в суд.
20. Проте заявник дізнався про заплановані слухання і отримав короткострокову візу, яка дозволила йому приїхати до Чехії з 2 по 12 вересня 2004 року.
21. Незважаючи на це, 2 вересня 2004 року заявник направив в обласний суд факс з проханням відкласти слухання, посилаючись на певні проблеми зі здоров’ям та заявляючи, що в нього тепер нові адвокати, якім потрібний час для ознайомлення зі справою. Він не повідомив своєї адреси в Росії. Таким чином, обласний суд був змушений ще раз відкласти розгляд справи.
22. 28 лютого 2005 року обласний суд звернувся до міністерства юстиції з клопотанням до російських органів влади вручити заявникові за його адресою у Подольську або в Удомлі наказ про з’явлення до суду для участі в слуханнях, призначених на період з 21 по 23 листопада 2005 року. Однак наказ був вручений заявникові тільки 16 січня 2006 року в Удомлі. 21 листопада 2005 року обласний суд знову відмінив слухання.
23. 6 грудня 2005 року обласний суд вирішив розглянути кримінальну справу стосовно заявника заочно. Він заявив, що заявник ухиляється від кримінального переслідування, перебуваючи за межами країни, що він не повертався до Чехії з червня 2002 року і що він значно ускладнив проведення судового розгляду, залишаючись в Росії. Суд також заявив, що виправдання нез’явлення на слухання 2 вересня 2004 року, надане заявником, а саме проблеми зі здоров’ям, є зовсім недостатнім. Крім того, він зазначив, що заявник не дотримується умов звільнення під заставу, з якими він погодився, а саме з’являтися на слухання та продовжувати мешкати за своєю офіційною адресою в Чеській Республіці.
24. З 27 по 29 березня, з 5 по 7 червня, 11 вересня та 23 жовтня 2006 року обласний суд розглядав справу стосовно заявника у його відсутність.
25. 23 жовтня 2006 року обласний суд повністю виправдав заявника, вважаючи, що він не вчиняв будь-якого кримінального злочину, але лише займався звичайною і прозорою комерційною діяльністю.
26. 28 червня 2007 року Вищий суд м. Оломоуць підтвердив це рішення.
27. 1 листопада 2002 року обласний суд за клопотанням заявника ухвалив, що застава має бути повернена заявнику, оскільки він не був належним чином поінформований про наслідки невиконання умов звільнення під заставу. Більш того, жодна з підстав, передбачених у § 4 статті 73а Кримінально-процесуального кодексу для звернення застави в доход держави, не могла бути застосована.
28. 5 грудня 2007 року вищий суд скасував це рішення і постановив, що застава має бути звернена в доход держави. Він заявив, що заявник повинен був знати про можливість конфіскації застави, навіть якщо він не був офіційно поінформований про це, отже в його клопотанні про звільнення під заставу містилася заява про те, що він обізнаний про можливість її звернення в доход держави у разі недотримання визначених умов. Суд погодився з тим, що протягом деякого часу заявник не міг повернутися до Чехії, оскільки він втратив свій паспорт і чеським органам влади був потрібен час на те, щоб видати йому нову візу. Однак заявник не забирав пошту, що надходила на адресу в Подольську, тобто на одну з тих адрес, які він указав органам прокуратури. Таким чином він не отримував листи з суду вчасно. Крім того, з поведінки заявника було ясно, що він уникає кримінального переслідування, залишаючись за межами країни. Він також не підтримував контактів з обласним судом, хоча знав про судову процедуру. Отже, були дотримані всі умови для звернення застави в доход держави відповідно до § 4 статті 73а Кримінально-процесуального кодексу, а зокрема: заявник був у бігах, він не повідомив відповідним органам про місце свого проживання і таким чином заважав врученню йому офіційної кореспонденції.
29. Заявник подав апеляційну скаргу на це рішення до конституційного суду, стверджуючи, що він вважає несправедливою конфіскацію такої значної суми, беручи до уваги той факт, що він не вчинив жодного злочину. Він також оскаржував висновки вищого суду.
30. 3 червня 2008 року конституційний суд відхилив скаргу як явно необґрунтовану.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
31. §§ 1 та 2 статті 73а Кримінально-процесуального кодексу передбачають, що особи, які тримаються під вартою, можуть бути звільнені під заставу, встановлену у розмірі не менше 10 000 крон (CZK). Фактичний розмір застави визначається судом з урахуванням ситуації обвинуваченого та обставин справи.
32. У § 4 (на той час § 3) цього положення говориться, що застава буде звернена в доход держави, якщо обвинувачений ухиляється від правосуддя, ховається або не повідомляє відповідним органам про зміну місця проживання і таким чином заважає врученню офіційних листів. Відповідно до § 9 (на той час § 6) обвинувачений повинен бути завчасно поінформований про умови, за яких заставу може бути звернено в доход держави.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1
33. Заявник стверджував, що звернення застави в доход держави після того, як його було виправдано, порушило статтю 1 Протоколу № 1, в якій говориться:
“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”
A. Прийнятність
34. Суд зазначив, що ця скарга не є явно необґрунтованою за змістом § 3 (a) статті 35 Конвенції і що вона не є неприйнятною за якихось інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть справи
1. Доводи сторін
35. Заявник стверджував, що, по-перше, звернення застави в доход держави було незаконним, оскільки він не був належним чином поінформований про можливість застосування такого заходу. Він стверджував, що він не був у бігах і що він не винний у тому, що обласний суд не надсилав кореспонденцію на його дійсну адресу в Росії, в м. Удомля. Він вважав, що у нього були об’єктивні причини не з’являтися в суд, включаючи втрату паспорта, невидачу візи та хворобу.
36. Заявник також стверджував, що рішення вищого суду звернути в доход держави заставу, встановлену в такому значному розмірі, було диспропорційним. Як правило, застава призначається для того, щоб перешкодити правопорушнику уникнути покарання, а також забезпечити, аби мета кримінального судочинства була досягнута. На думку заявника, розгляд справи було здійснено належним чином, незважаючи на його відсутність, і мета кримінального провадження - досягнута. Таким чином, звернення застави має розглядатись як недоречне втручання у здійснення заявником свого права власності, навіть якщо припустити, що він порушив умови звільнення під заставу.
37. Нарешті, заявник стверджував, що звернення застави в доход держави у тому разі, коли особу було виправдано і визнано невинною, є несправедливим заходом, що суперечить здоровому глузду.
38. Уряд, у свою чергу, вважав, що скарга є явно необґрунтованою. Він стверджував, що втручання у здійснення права власності має оцінюватися в світлі другого абзацу статті 1 Протоколу №1, який стосується контролю за користуванням майном. Крім того, він стверджував, що конфіскація застави, здійснена відповідно до рішень національних судів, була законною.
39. Уряд відзначив, що обласний суд докладав протягом майже чотирьох років значні зусилля, щоб викликати заявника на слухання. За весь цей час заявник надав суду певну кількість документів, але жоден із них не містив інформації про зміну адреси, на яку суд повинен був відправляти кореспонденцію. Навіть якщо суд офіційно дозволив заявнику не бути присутнім на слуханні, що мало місце 19 червня 2002 року, його подальше ставлення до кримінального процесу ясно вказувало на його намір уникнути правосуддя, залишаючись за межами країни. Це йому вдалося, оскільки обласний суд був змушений судити його заочно. Протягом всіх цих років заявник мав можливість зв’язатися з судом безпосередньо, повідомити свою адресу для листування в Росії та запропонувати дату, коли він зміг би приїхати до Чехії для участі у слуханнях, але він не зробив цього.
40. Уряд стверджував, що не існує прямого зв’язку між виправданням заявника та зверненням застави в доход держави, і що метою застави є звільнення з-під варти і у той же час запобігання тому, що обвинувачена особа заважатиме відправленню правосуддя або намагатиметься уникнути його. Якщо особа не виконує умови звільнення під заставу, то логічним наслідком такої поведінки є конфіскація застави, що у результаті являє собою законне позбавлення власності. Той факт, що обвинувачений був зрештою виправданий ніяк не зачіпає законність утримання під вартою. Мета призначення застави значно відрізняється від мети призначення покарання. Якщо умови, передбачені законом, були дотримані, застава повертається обвинуваченому. Застава не була покаранням за вчинений злочин, але була запобіжним заходом.
41. Розмір застави був сумірним з майновим становищем заявника, про що ясно свідчить той факт, що він був у змозі сплатити її. Застава, як засіб забезпечення співробітництва обвинуваченого з органами прокуратури, була спеціально встановлена у такому розмірі, щоб її втрата являла собою значне втручання у право власності особи, яка її сплатила. В іншому випадку вона не досягала би своєї мети.
42. Нарешті, уряд відзначив, що заявник не уточнив, у чому саме полягало для нього фінансове обтяження, спричинене конфіскацією застави. Заявник не надав жодного документа, який підтверджував би, що він опинився у скрутному фінансовому становищі.
2. Оцінка Суду
43. Перш за все Суд вважає, що звернення застави в доход держави являло собою втручання з боку держави у здійснення заявником свого права власності. Суд не вважає за необхідне вирішувати, чи повинне це втручання розглядатись, як стверджує уряд, у світлі другого абзацу статті 1 Протоколу №1, тому що в будь-якому випадку три норми, які містяться в статті 1 Протоколу №1, є пов’язаними між собою, а принципи їх застосування є аналогічними (див. James and Others проти Сполученого Королівства, 21 лютого 1986 р., § 37, Серія A, № 98). Тому Суд буде вивчати ситуацію, що є предметом спору, у світлі загальної норми, викладеної у першому реченні першого абзацу статті 1 Протоколу №1 (див., mutatis mutandis, Broniowski проти Польщі [ВП], № 31443/96, § 136, ECHR 2004‑V, та Gladysheva проти Росії, № 7097/10, § 71, 6 грудня 2011 р.).
44. Суд нагадує, що для того, щоб бути сумісним з цим положенням, втручання має бути законним, відповідати загальним інтересам суспільства і бути пропорційним, тобто забезпечувати «справедливу рівновагу» між вимогою дотримання загальних інтересів суспільства і необхідністю захисту основних прав особистості (див., поміж багатьох інших джерел, Beyeler проти Італїї [ВП], № 33202/96, § 107, ECHR 2000‑I, та згадане вище рішення у справі Gladysheva проти Росії, § 65). Оцінюючи пропорційність втручання, Суд має брати до уваги, з одного боку, важливість визначеної мети, а з іншого боку, тягар, що накладається на заявника, у тому числі характер втручання, поведінку заявника та дії державних органів (див. Yildirim проти Італїї (ріш.), №. 38602/02, 10 квітня 2003 р., та Forminster Enterprises Limited проти Чеської Республіки, № 38238/04, § 75, 9 жовтня 2008 р.).
45. У тому, що стосується вимоги «законності», Суд передусім зазначає, що ніщо в цій справі не вказує на те, що вищий суд застосував відповідні правові положення, а саме § 3 статті 73а Кримінально-процесуального кодексу, у явно хибний або довільний спосіб. Також не можна стверджувати, що відповідні положення не були доступні, чітко визначені і передбачувані (див. згадане вище рішення у справі Beyeler, §§ 108-109). Отже, звернення застави в доход держави відповідало вимозі законності.
46. Крім того, Суд вважає, що звернення застави в доход держави мало законну мету забезпечення належного провадження у кримінальній справі і, у більш загальному сенсі, боротьби зі злочинністю або її попередження, що, безсумнівно, підпадає під вимогу захисту загальних інтересів суспільства, як це передбачено в статті 1 Протоколу №1 (див. згадане вище рішення у справі Yildirim, а також Denisova and Moiseyeva проти Росії, № 16903/03, § 58, 1 квітня 2010 р.). Він також вважає, що ці інтереси мають особливе значення.
47. У тому, що стосується критерія пропорційності, Суд перш за все зазначає, що застава у розмірі 400 000 євро являє собою значну суму. Однак питання щодо пропорційності розміру застави мало обговорюватися під час її призначення (як у справі Mangouras проти Іспанії [ВП], № 12050/04, §§ 78 та 80, ECHR 2010 р.), а не на момент її конфіскації. У даному випадку заявник не стверджував, що розмір застави з самого початку був надмірним. Суд до речі відзначає, що заявник, здається, був дійсно у змозі сплатити заставу швидко і без особливих труднощів.
48. Головне питання у цій справі полягало у тому, чи повинне було виправдання заявника відіграти роль під час прийняття рішення про конфіскацію застави. У зв’язку з цим він відзначає, що мета призначення застави є забезпечення належного проведення кримінального судочинства і, зокрема, з’явлення обвинуваченого на слухання (див. щодо питання встановлення розміру застави згадане вище рішення у справі Mangouras проти Іспанії [ВП], § 78).
49. Однак, провадження у кримінальній справі було значно ускладнено недотриманням заявником умов звільнення під заставу. Заявник не з’явився на жодне зі запланованих слухань і ніяк не допомогав Суду, навіть якщо і мав знати, що він порушує умови звільнення під заставу. Слухання довелося відміняти кілька разів, у результаті чого тривалість судового розгляду була значно збільшена і обласний суд стикнувся зі серйозними труднощами у своїх спробах надіслати заявникові офіційні документи.
50. Необхідно також відзначити, що той факт, що заявник був виправданий, сам по собі не означає, що його кримінальне переслідування з самого початку було незаконним або мало інші недоліки. Різні критерії доведеності необхідні для звинувачення (як правило, доведеність за відсутності обґрунтованих сумнівів) та переслідування (як правило, обґрунтована підозра у скоєнні злочину) особи. Отже, можуть бути звичайно такі випадки, коли обґрунтована підозра не призводить у результаті судового розгляду до засудження особи за відсутності обґрунтованих сумнівів. Однак, у таких ситуаціях держава має законний інтерес забезпечити, аби особи, щодо яких існує обґрунтована підозра у скоєнні злочину, не намагались ухилитися від правосуддя або підірвати належне проведення судового розгляду, у ході якого має бути розглянуто питання про їхню винність або невинність.
51. Таким чином, результат судового розгляду не має прямого відношення до питання про конфіскацію застави. Мова йде скоріше про те, чи було звернення застави в доход держави пропорційним заходом, якщо брати до уваги порушення умов звільнення під заставу у ході провадження.
52. Суд зазначає, що у даному випадку заставу не було конфісковано тільки через неможливість вручити заявникові лише один документ. Вищий суд дійшов висновку, що заявник ухилявся від кримінального переслідування, залишаючись за межами країни протягом декількох років. Суд вважає, що навіть якщо спочатку у заявника і були об’єктивні причини не з’являтися на слухання, то після того, як він отримав новий паспорт, таких причин більше не існувало.
53. Заявнику було надано широкі можливості для з’явлення в суд. Слухання переносилися кілька разів. Заявник отримав новий паспорт, згідно з його версією подій, у квітні 2003 року, а рішення про проведення судового розгляду у його відсутність було прийнято тільки в грудні 2005 року. Таким чином у нього було принаймні два роки і вісім місяців для того, щоб звернутися до обласного суду з клопотанням про призначення дати слухання, на яке він зміг би приїхати до Чехії. У зв’язку з цим висновок вищого суду, що поведінка заявника свідчила про те, що він ухилявся від кримінального переслідування, не здається необґрунтованою.
54. За цих обставин заявник, який мав усвідомлювати, що він порушував протягом значного періоду часу умови звільнення під заставу, повинен був чітко й недвозначно повідомити обласному суду свою адресу в Росії і підтримувати з ним постійний зв’язок для того, щоб компенсувати труднощі з врученням офіційних документів в Росії, які необхідно розглядати в рамках Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах. Заявник не зробив цього. Лист від адвоката заявника, датований 8 липнем 2002 року, був недостатнім, щоб виправити ситуацію, оскільки в ньому лише зазначалося, що заявник був офіційно зареєстрований в Росії, але не вказувалась адреса, на яку він бажав би отримувати свою кореспонденцію. Крім того, 2 вересня 2004 року заявник повідомив суду, що він не зможе бути присутнім на слуханні через проблеми зі здоров’ям, і що він найняв нових адвокатів, але все ж таки не вказав адресу в Росії для листування.
55. Нарешті Суд додає, що звернення застави в доход держави – тобто втручання у здійснення права власності, що було предметом спору – стало результатом повноцінного змагального процесу, у ході якого заявник мав можливість надати свої аргументи. Національні суди ретельно вивчили відповідні питання і всебічно обґрунтували свої рішення (див. G. проти Німеччини (ріш.), № 10577/83, 6 травня 1985 р.). Процедурні вимоги статті 1 Протоколу №1 були таким чином дотримані (див., AGOSI проти Сполученого Королівства, 24 жовтня 1986 р., § 55, Серія A № 108).
56. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що рішення звернути заставу, сплачену заявником, в доход держави забезпечує «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів суспільства й необхідністю захистити права заявника в контексті даної справи.
57. Відповідно до цього не мало місце порушення статті 1 Протоколу №1.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
58. Відповідно до статті 6 Конвенції заявник не згоден з рішеннями національних судів стосовно конфіскації сплаченої ним застави і стверджує, що вони були недостатньо обґрунтованими.
59. Беручи до уваги всі факти, що він має у своєму розпорядженні, і тою мірою, якою ці питання перебувають у його компетенції, Суд вважає, що вони не містять ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції або її протоколах. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до §§ 3 (a) та 4 статті 35 Конвенції.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує одноголосно скаргу стосовно порушення статті 1 Протоколу №1 прийнятною, а решту скарг неприйнятними;
2. Вирішує шістьма голосами проти одного, що не мало місце порушення статті 1 Протоколу №1.
Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 20 червня 2013 року, згідно з §§ 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Клаудія ВестердікМарк Вілліґер
СекретарГолова
Відповідно до § 2 статті 45 Конвенції та § 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Алєша Пейчала.
Окрема думка не перекладалась, але викладена в англійській та французській офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитися на сайті бази даних прецедентної практики Європейського суду (HUDOC).
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад здійснено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази даних прецедентної практики Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях прохання звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
.
Full & Egal Universal Law Academy