ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ У СПРАВІ «ЛОПУШАНСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF LOPUSHANSKYY v. UKRAINE)
(Заява № 27793/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
02 лютого 2017 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Лопушанський проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Комітетом, до складу якого увійшли:
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 10 січня 2017 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 27793/08), яку 23 квітня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Володимир Михайлович Лопушанський
(далі – заявник).
2. Заявника представляв пан В. Рижий, юрист, який практикує у
м. Миколаїв. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження, пан. І. Ліщина.
3. 12 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
A. Кримінальне провадження щодо заявника
4. Заявник народився у 1955 році та проживає у м. Южноукраїнськ. На час подій він був директором приватного акціонерного товариства.
5. У листопаді 2003 року міським судом було ухвалено рішення про стягнення боргу з пана Ц. на користь заявника. 12 грудня 2003 року дружина пана Ц., яка діяла за дорученням, видала заявнику довіреність на користування їхнім автомобілем. 09 березня 2004 року дружина заявника скасувала видану нею довіреність.
6. 25 та 29 березня 2004 року за скаргою пана Ц. було винесено постанови про порушення щодо заявника кримінальних справ за підозрою у вчиненні незаконного привласнення чужого майна та вимагання. Останній стверджував, що заявник самовільно заволодів його автомобілем і вимагав за нього гроші.
7. 30 березня 2004 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину. Його було поміщено до ІТТ Арбузинського районного відділу міліції (далі – ІТТ). За результатами обшуку приміщення підприємства зазначений автомобіль було вилучено.
8. Через два дні, 01 квітня 2004 року, пан Ц. написав розписку, підтверджуючи, що заявник сплатив йому 1 700 доларів США в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та що він не мав до заявника жодних претензій. Він направив зазначену розписку слідчому, в провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявника.
9. Того ж дня заявника було звільнено під підписку про невиїзд
10. Ухвалою від 20 квітня 2004 року Южноукраїнський міський суд (далі – Южноукраїнський суд) скасував постанови від 25 та 29 березня 2004 року. 03 червня 2004 року та 05 квітня 2005 року апеляційний суд Миколаївської області (далі – апеляційний суд) та Верховний Суд України, відповідно, залишили ухвалу без змін. Суди дійшли висновку про відсутність підстав для порушення кримінальних справ щодо заявника у зв’язку з відсутністю події злочину.
B. Провадження за позовом заявника про відшкодування шкоди
11. 21 вересня 2005 року заявник звернувся до суду з позовом до працівників місцевої поліції та прокуратури про відшкодування шкоди. Він вимагав відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв’язку з чотирма наступними пунктами: свавільне притягнення його до кримінальної відповідальності, його незаконне затримання, стверджуваний незаконний обшук у приміщенні підприємства та вилучення автомобіля, що становило позбавлення його власності. Зокрема, заявник скаржився, що підстав для його затримання не було, і що він ніколи не викликався до міліції. Заявник також зазначав, що його затримали у власному офісі, у присутності його колег, і що він зазнав душевних страждань і приниження. У контексті своєї скарги на його незаконне затримання він також зазначав про неналежні умови тримання в ІТТ (погане харчування та брудна постільна білизна, а також неможливість отримання передач).
12. Позовні вимоги заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди включали в себе суму заборгованості перед ним пана Ц., яку заявник вважав такою, що дорівнювала вартості вилученого автомобіля. Заявник також стверджував, що зазначений автомобіль має бути йому повернути . Крім того, він вимагав суму у розмірі
5 000 доларів США у гривневому еквіваленті, яку, за його твердженням, він був змушений сплатити пану Ц. в результаті незаконно порушенного щодо нього кримінального провадження (хоча пан Ц. у своїй розписці зазначив меншу суму, 1 700 доларів США, – див. п. 8). Заявник також вимагав 150 000 гривень (на час подій еквівалент 24 650 євро) моральної шкоди.
13. 05 травня 2006 року Южноукраїнський суд частково задовольнив позов заявника. Він присудив заявнику відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 8 585 гривень, оскільки це була сума (еквівалент 1 700 доларів США), сплачена заявником пану Ц. та підтверджена розпискою останнього. Суд також присудив заявнику 25 000 грн (на час подій еквівалент 3 800 євро) відшкодування моральної шкоди. Він посилався, зокрема, на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» та статтю 5 Конвенції. Зазначені грошові суми мали бути сплачені заявнику за рахунок державного бюджету.
14. Рішення було оскаржене заявником, Державною казначейською службою України та прокуратурою Миколаївської області.
15. Листом від 06 липня 2006 року апеляційний суд надіслав заявнику копії апеляційних скарг відповідачів та повідомив його, що до 14 липня 2006 року він може подати на них заперечення . У цьому листі також містилася судова повістка про виклик на засідання 19 липня 2006 року. Як було зазначено на поштовому штампі, лист було відправлено 14 липня 2006 року. Заявник отримав цей лист 19 липня 2006 року.
16. 19 липня 2006 року апеляційний суд у судовому засіданні за участі відповідачів, але за відсутності заявника скасував рішення суду першої інстанції від 05 травня 2006 року та ухвалив нове. Він погодився з висновком суду першої інстанції, що заявник «зазнав душевних страждань внаслідок незаконних дій працівників правоохоронних органів», але вважав, що розмір присудженої компенсації був невиправдано великим. Апеляційний суд присудив заявнику 5 000 грн (на час подій близько 700 євро) відшкодування моральної шкоди та 1 000 грн відшкодування судових та інших витрат. Відхиляючи вимогу заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди, суд зазначив, що автомобіль не належав заявнику, і держава не повинна відшкодовувати йому гроші, сплачені фізичній особі.
17. Ані у рішенні, ані у протоколі судового засідання не містилося інформації щодо повідомлення заявника про судове засідання.
18. Заявник оскаржив це рішення у касаційному порядку. Він скаржився, зокрема, що отримав повістку про виклик у день судового засідання в апеляційному суді, що унеможливило його участь у ньому.
19. 26 листопада 2007 року апеляційний суд Херсонської області, що діяв в якості суду касаційної інстанції, відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, надавши широко сформульовані підстави її необґрунтованості.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
A. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» 1994 року (у редакції, чинній на час подій)
20. Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» передбачено, що підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок незаконного взяття і тримання під вартою (стаття 1). Право на відшкодування шкоди виникає, серед іншого, у випадках відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (стаття 2).
B. Цивільний процесуальний кодекс 2004 року (у редакції, чинній на час подій)
21. Відповідно до статті 74 судові повістки про виклик і судові повістки-повідомлення надсилаються завчасно рекомендованим листом із повідомленням. Стаття 305 зобов’язує апеляційний суд відкласти розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки. Крім того, відповідно до статті 338 суд касаційної інстанції має скасувати рішення суду першої або апеляційної інстанцій, якщо справу було розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
22. Заявник скаржився на неналежні умови тримання в ІТТ. Цю скаргу слід розглядати за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
23. Уряд вважав, що перед тим, як подати цю заяву до Суду, заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, доступні йому за законодавством України. Уряд стверджував, що він міг би звернутися зі скаргою до прокурора, який здійснював нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув’язнення. Отримавши висновок прокурора про неналежність умов тримання в ІТТ, заявник міг би послатися на нього при обґрунтуванні своїх вимог щодо відшкодування шкоди. При цьому Уряд підкреслив, що фактично вимоги заявника щодо відшкодування шкоди не стосувалися умов тримання його під вартою. Відповідно, національні суди не могли розглядати це питання.
24. В якості альтернативи Уряд стверджував, що заявник не дотримався правила шестимісячного строку для подання заяви, закріпленого у пункті 1 статті 35 Конвенції. На думку Уряду, якщо заявник вважав, що він не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, якими б він міг скористатися, він мав би подати свою скаргу до Суду з цієї скаргою впродовж шести місяців від дати його звільнення 01 квітня 2004 року.
25. У відповідь на заперечення Уряду заявник не надав жодних зауважень.
26. Суд зазначає, що у ряді справ проти України щодо скарг на неналежні умови тримання під вартою він відхиляв аргументи Уряду, що заявники мали вичерпати засоби національного юридичного захисту шляхом звернення до прокуратури або до судів з метою захисту своїх прав. Суд дійшов висновку, що не було жодних підстав вважати, що використання цих засобів юридичного захисту могло ефективно вирішити питання заявників (див., наприклад, рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року; «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, пп. 42-23,
від 07 жовтня 2010 року; та «Беляєв і Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви №№ 16984/04 і 9947/05, пп. 30-31,
від 16 лютого 2012 року). Відповідно, якщо заявники не подали заяв протягом шестимісячного строку після закінчення триваючої ситуації, Суд відхиляв такі заяви за правилом шестимісячного строку (див. рішення у справі «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine),
заява № 19157/06, п. 64, від 15 листопада 2012 року з подальшими посиланнями).
27. При цьому Суд послідовно встановлював, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту не є ані абсолютним, ані таким, що застосовується автоматично; під час оцінки його дотримання необхідно брати до уваги обставини конкретної справи (див. рішення у справі «Ільхан проти Турції» (İlhan v. Turkey) [ВП], заява № 22277/93, п. 59, ECHR 2000‑VII).
28. Враховуючи вищенаведений принцип і без шкоди своїм висновкам у попередніх аналогічних справах, у справі «Волошин проти України» (Voloshyn v. Ukraine) (заява № 15853/08, пп. 39-42,
від 10 жовтня 2013 року) Суд встановив, що подання заявником позову про відшкодування шкоди у зв’язку з неналежними умовами його тримання в ізоляторі тимчасового тримання не може ставитись йому у провину і що це перервало перебіг шестимісячного строку. Доходячи цього висновку, Суд звернув увагу на те, що скарга заявника стосувалась відносно короткого періоду тримання під вартою. Суд також зазначив, що цивільний позов про відшкодування шкоди, поданий заявником після його звільнення, порушив низку питань, які не обов’язково могли бути спричинені проблемами системного характеру. Нарешті, Суд зазначив, що суди, які розглядали цивільну справу, прийняли до розгляду позов заявника та після розгляду по суті відмовили у його задоволенні у зв’язку з необґрунтованістю.
29. Як і у згаданій справі, заявник у цій справі перебував під вартою впродовж короткого періоду часу (два дні), а потім застосував ретроспективний засіб відшкодування шкоди. Проте слід зазначити, що у справі «Волошин» (Voloshyn) твердження заявника про неналежні умови тримання під вартою було єдиною скаргою, висунутою у його цивільному позові, тоді як заявник у цій справі лише коротко порушив це питання у контексті своїх інших скарг (див. п. 11). Крім того, навіть якщо припустити, що у цій справі заявником у цивільному позові все-таки було порушено питання умов тримання його під вартою, на відміну від справи «Волошин» (Voloshyn), національні суди не приймали до розгляду цю скаргу, а заявник не оскаржив їхню позицію в апеляційній або касаційній скарзі.
30. Відповідно, Суд не вбачає у цій справі жодних особливих обставин, які б вказували на те, що цивільний позов заявника перервав перебіг шестимісячного строку.
31. Отже, Суд доходить висновку, що скарга заявника за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою, подана ним через більше, ніж чотири роки після його звільнення, має бути визнана неприйнятною відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з порушенням ним правила шестимісячного строку.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
32. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою. Відповідна частина положення, на яке посилався заявник, передбачає таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
... (c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...»
33. Уряд стверджував, що заявник більше не міг вважатися потерпілим від стверджуваного порушення, з огляду на визнання національними судами незаконності його дводенного тримання під вартою та отримання ним розумного матеріального відшкодування у зв’язку з цим.
34. Заявник не погодився. Він стверджував, що не отримав відповідного та достатнього відшкодування у зв’язку з порушенням його прав за пунктом 1 статті 5 Конвенції, оскільки органи влади не принесли йому вибачень, відповідні працівники правоохоронних органів не були притягнуті до кримінальної відповідальності, він не отримав відшкодування матеріальної шкоди, а сума відшкодування моральної шкоди була замалою.
35. Суд нагадує, що заявник/заявниця втрачає статус потерпілого, якщо національні органи однозначно або по суті визнають порушення Конвенції та надають йому або їй відповідну та достатню компенсацію за нього (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№1)» (Scordino v. Italy) [DG], заява № 36813/97, пп. 178-193,
ECHR 2006‑V).
36. Суд зазначає, що згідно з законодавством України заявник мав право вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним тримання його під вартою після того, як кримінальне провадження щодо нього було закрите у зв’язку з відсутністю події злочину
(див. пп. 10 та 20). Тобто за таких обставин існувала презумпція незаконності тримання його під вартою, і не було потреби у відповідному окремому визнанні її судом. Крім того, апеляційний суд вважав встановленим факт, що заявник зазнав шкоди внаслідок «незаконних дій працівників правоохоронних органів» (див. п. 16). Таким чином, Суд доходить висновку, що у цій справі національними судами по суті було визнано незаконність тримання заявника під вартою.
37. Суд також зауважує, що національними судами заявнику було присуджено відшкодування моральної шкоди. Залишається з’ясувати, чи можна вважати присуджене заявнику відшкодування відповідним та достатнім. Під час здійснення оцінки Суд братиме до уваги всі обставини справи, враховуючи, зокрема, характер порушення Конвенції, яке є предметом спору (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 116, ECHR 2010).
38. Суд зауважує, що при розгляді порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять спеціальні норми (leges speciales) відносно більш загальних вимог статті 13, при цьому пунктом 4 статті 5 визначений запобіжний засіб, а пунктом 5 статті 5 – засіб отримання відшкодування (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Светослав Дімітров проти Бограрії» (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria), заява № 55861/00, від 09 травня 2006 року, з наступними посиланнями). Отже, якщо особа все ще тримається під вартою, та розглядається питання законності тримання її під вартою, то позов до держави про відшкодування шкоди зазвичай не вважається належним засобом юридичного захисту (див. рішення у справі «Трепашкін проти Росії» (Trepashkin v. Russia), заява № 36898/03, п. 72, від 19 липня 2007 року). За таких обставин особі має бути доступний невідкладний судовий розгляд законності тримання її під вартою, який може призвести, у разі необхідності, до її звільнення (див., в якості прикладу, рішення у справі «Раза проти Болгарії» (Raza v. Bulgaria), заява № 31465/08, п. 76, від 11 лютого 2010 року).
39. Проте у цій справі заявника було звільнено через два дні після взяття під варту. Таким чином, немає підстав вважати застосований ним ретроспективний засіб відшкодування шкоди неналежним.
40. Суд зазначає, що національними судами заявнику було присуджено відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та тримання під вартою, у сумі, еквівалентній приблизно 750 євро.
41. У зв’язку з цим Суд нагадує, що важливим питанням є те, чи отримав заявник відшкодування завданої шкоди, що відповідає справедливій сатисфакції, передбаченій статтею 41 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Шилбергс проти Росії (Shilbergs v. Russia), заява № 20075/03, п. 72, від 17 грудня 2009 року). Під час його вирішення Суд братиме до уваги власну практику в аналогічних справах. Це не означає, що у ситуації, коли національними органами влади заявнику було присуджено суму відшкодування за встановлене порушення, така сума має відповідати сумі, що присуджує цей Судом. Сума компенсації, менша за суму, яку присудив би сам Суд, все одно може вважатися розумною за умови, що таке рішення національних судів відповідає правовій традиції та рівню життя у конкретній країні, а також є невідкладним, обґрунтованим і негайно приводиться у виконання. Тим не менше, сума справедливої сатисфакції, присудженої на національному рівні не повинна бути явно неадекватною за конкретних обставин справи (див. рішення у справі «Кочарелла проти Італії» (Cocchiarella v. Italy) [ВП], заява № 64886/01, пп. 78-83 та 97, ECHR 2006-V).
42. Суд встановить, чи було відшкодування, присуджене заявнику у цій справі, співмірним із компенсацією, яку Суд сам присуджував за аналогічні порушення в інших справах проти України.
43. Суд зазначає, що у справі «Малик проти України» (Malyk v. Ukraine) (заява № 37198/10, від 29 січня 2015 року) він присудив
2 000 євро відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням прав заявника, визначених пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції. А саме порушення у зв’язку з незаконним триманням заявника під вартою протягом десяти днів та відсутністю оперативного судового перегляду його законності.
44. У справі «Галь проти України» (Gal v. Ukraine) (заява № 6759/11, від 16 квітня 2015 року) заявнику було присуджено 4 500 євро відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним триманням під вартою протягом загалом дев’яноста-дев’яти днів. У цій справі Суд також встановив порушення пунктів 1 і 3 статті 5 у зв’язку з несвоєчасним переглядом законності тримання його під вартою.
45. Крім того, у справі «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine) (заява № 12222/09, від 02 квітня 2015 року) Суд встановив порушення пунктів 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції у тому числі у зв’язку з незаконністю тримання заявника під вартою протягом двадцяти семи днів. У зв’язку з цим Суд присудив 4 500 євро відшкодування моральної шкоди.
46. Відшкодування, присуджене заявнику на національному рівні, є нижчим, ніж у вищезгаданих справах. Проте, беручи до уваги короткий строк тримання його під вартою (два дні), Суд не вважає його явно неадекватним. Таким чином, заявник отримав 375 євро за кожен день тримання його під вартою. Крім того, розгляд справи за позовом про відшкодування шкоди було проведено з належною оперативністю: трохи більше двох років знадобилось судам трьох інстанцій, щоб винести рішення за позовом заявника. Зрештою, заявник ніколи не скаржився на невиплату або несвоєчасну виплату відшкодування.
47. Щодо скарги заявника на те, що органи влади не відшкодували йому матеріальну шкоду, Суд погоджується з висновками та мотивувальними частинами рішень національних судів (див. п. 16).
48. З огляду на вищезазначене, заявника слід вважати таким, що втратив статус потерпілого за цією скаргою. Отже, вона має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
49. Заявник скаржився, що йому не було надано достатнього відшкодування у зв’язку з порушення його права на свободу. Він посилався на пункт 5 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:
«5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»
50. Уряд вважав, що його заперечення щодо прийнятності скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції внаслідок втрати статусу потерпілого може так само бути застосоване до його скарги за
пунктом 5 статті 5.
51. Заявник стверджував, що отримана ним сума відшкодування моральної шкоди була замалою, а його вимогу про відшкодування матеріальної шкоди було помилково відхилено. Він також стверджував, що не мав гарантованого права на відшкодування шкоди всупереч пункту 5 статті 5 Конвенції.
52. Суд нагадує, що право не бути позбавленим свободи, «крім [певних] випадків і відповідно до процедури, встановленої законом» та право на отримання відшкодування шкоди за будь-яке позбавлення свободи, несумісне зі статтею 5, є двома різними правами (див., наприклад, рішення у справі «Хадісов та Цечоєв проти Росії» (Khadisov and Tsechoyev v. Russia), заява № 21519/02, п. 151,
від 05 лютого 2009 року). Перше право встановлено пунктом 1
статті 5 Конвенції, а друге – пунктом 5 статті 5.
53. Як Суд вже встановив, на національному рівні порушення права заявника за пунктом 1 статті 5 було визнано та належним чином відшкодовано. Проте результат провадження за позовом заявника про відшкодування шкоди не був і не міг бути проаналізований на національному рівні з точки зору пункту 5 статті 5 Конвенції.
54. Таким чином, Суд не поділяє позиції Уряду щодо можливості застосування його заперечення і до цієї скарги також.
55. У той же час Суд вважає, що скарга заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції має бути відхилена як явно необґрунтована.
56. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4 (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06,
п. 182, ECHR 2012, з наступними посиланнями).
57. Суд також зазначає, що пункт 5 статті 5 не гарантує заявнику права певної суми відшкодування (див.,в якості прикладу, рішення у справі «Даміан-Баруеана та Даміан проти Румунії» (Damian‑Burueana and Damian v. Romania), заява № 6773/02, п. 89, від 26 травня
2009 року).
58. Суд уже аналізував адекватність присудженого у цій справі заявнику відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним триманням його під вартою та встановив, що його сума була розумною, а судовий розгляд був оперативним (див. п. 46).
59. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО СПРАВЕДЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ЗА ПОЗОВОМ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ
60. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність у нього можливості взяти участь у засідання апеляційного суду. Відповідне положення передбачає таке:
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»
A. Прийнятність
61. Суд зазначає, що ця скарга не явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
62. Заявник скаржився, що його не було вчасно повідомлено про засідання апеляційного суду Миколаївської області, у зв’язку з чим він не зміг бути присутнім на ньому. Він зазначав, що відповідачі взяли участь у цьому засіданні. Таким чином, заявник стверджував, що не було дотримано принципу рівності сторін.
63. Уряд визнав, що зазначене судове засідання відбулося за відсутності заявника, але за участі відповідачів. Проте Уряд стверджував, що заявника не було поставлено у менш вигідне становище порівняно з протилежною стороною, оскільки він міг особисто викласти всі доводи у суді першої інстанції, а потім в своїй апеляційній скарзі. З цього приводу Уряд зауважив, що апеляційна скарга заявника не містила жодних нових доводів.
64. Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та нарівні з протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження. Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов’язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого суду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, та представити свою справу в умовах, що не ставлять його у явно гірше становище порівняно з опонентом протилежною стороною. З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6. Нарешті, Суд нагадує, що при вирішенні питання щодо справедливості провадження у цілях статті 6 Конвенції, він повинен розглянути провадження в цілому, в тому числі рішення апеляційного суду (див. рішення у справі «Ганкін та інші проти Росії» (Gankin and Others v. Russia), заява № 2430/06 та наступні, п. 25, від 31 травня 2016 року, в якому містяться інші численні посилання на усталену практику).
65. Суд також встановлював, що статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму вручення судової пошти (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Орамс проти Кіпру» (Orams v. Cyprus), заява № 27841/07, від 10 червня 2010 року). Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи (див. рішення у справі «Загородніков проти України» (Zagorodnikov v. Russia),
заява № 66941/01, п. 31, від 07 червня 2007 року). Проте вимогу щодо рівності сторін було б позбавлено змісту, якби сторону провадження не було повідомлено про судове засідання у спосіб, який дав би їй можливість взяти участь у ньому, якщо він або вона вирішить скористатися встановленим національним законодавством правом з’явитися у судове засідання (див. зазначене рішення у справі «Загородніков» (Zagorodnikov), п. 30).
66. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що зазначене цивільне провадження розглядалось у трьох інстанціях, при цьому суд другої інстанції мав розглянути справу як щодо фактів, так і щодо права, а суд касаційної інстанції щодо питань права. Отже, заявник мав бути забезпечений можливістю надати апеляційному суду усне пояснення щодо моральної шкоди, завданої його триманням під вартою в умовах страждань і тривоги. Необхідність заслухати його була обумовлена особистим характером події, що з ним сталася, а також необхідністю встановити суму відшкодування шкоди (див. для порівняння рішення у справі «Гьоч проти Турції» (Göç v. Turkey),
заява № 36590/97, п. 51, ECHR 2002‑V).
67. Суд зауважує, що згідно з Цивільним процесуальним кодексом України апеляційний суд повинен був повідомити заявника про судове засідання завчасно рекомендованим листом. Крім того, суд мав відкласти розгляд справи з огляду на відсутність заявника, а також відсутність будь-яких доказів того, що він належним чином був сповіщений про судове засідання (див. п. 21). Цього не було зроблено. Таким чином, Суд не переконаний ані в тому, що апеляційний суд Миколаївської області виконав свій обов’язок забезпечити пристуність заявника у судовому засіданні (див. для порівняння рішення у справі «Мокрушина проти Росії» (Mokrushina v. Russia), заява № 23377/02, п. 21, від 05 жовтня 2006 року та «Слюсар проти України» (Slyusar v. Ukraine), заява № 34361/06, пп. 32-34, від 08 березня 2012 року), ані в тому, що заявник мав можливість надати свої зауваження щодо апеляційних скарг відповідачів, отримані ним занадто пізно.
68. Зазначений вище недолік апеляційного провадження міг виправити суд касаційної інстанції, оскільки Верховний Суд, з огляду на серйозність порушення, повинен був скасувати відповідне рішення та направити справу на новий розгляд (див. п. 20). Хоча заявник звернув увагу суду касаційної інстанції на це питання у своїй скарзі, її було відхилено без надання жодного обґрунтування (див. пп. 18 та 19).
69. Отже, Суд вважає, що у цій справі не було дотримано принципу рівності сторін, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.
70. Відповідно, було порушення цього положення.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
71. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження у справі за позовом про відшкодування шкоди. Він також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що органи влади не відшкодували йому гроші, сплачені ним пану Ц., та не повернули йому вилучений автомобіль.
72. З урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
73. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
74. Заявник вимагав 17 355,37 євро відшкодування матеріальної шкоди та 20 000 євро відшкодування моральної шкоди.
75. Уряд заперечував проти зазначених вимог, вважаючи їх надмірними та необґрунтованими.
76. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому відхиляє цю вимогу. Проте Суд присуджує заявнику 900 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
77. Заявник також вимагав 5 000 євро відшкодування судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження на національному рівні та в цьому Суді.
78. Уряд заперечував проти зазначених вимог у зв’язку з відсутністю підтверджуючих документів.
79. З урахуванням усіх наявних у нього документів та згідно своєї практики Суд відхиляє вимогу щодо відшкодування судових та інших витрат.
C. Пеня
80. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості цивільного провадження, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;
3. Постановляє, що
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 900 (дев’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 лютого 2017 року, відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря секції
Фаріс Вегабовіч
(Faris Vehabović)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy