CASE OF LUKASHENKO v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of the Agent before the European Court of Human Rights

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЛУКАШЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF LUKASHENKO v. UKRAINE)

(Заява № 33944/13)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

11 вересня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Лукашенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), Голова,
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
 Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 33944/13), яку 14 травня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Степанія Петрівна Лукашенко (далі – заявниця), 1940 року народження, яка проживає у м. Кіцмань, Україна, яку представляв пан Е. Марков, юрист, який практикував у м. Страсбург на момент подій;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 03 липня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Ця справа стосується тверджень, що провадження на національному рівні, яке мало встановити обставини смерті сина заявниці в лікарні, було неефективним. Справа підпадає під дію процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

2.  11 березня 2003 року син заявниці (1966 року народження) звернувся до Кіцманської центральної районної лікарні зі скаргами на абсцес фурункула на лівому плечі. Йому було проведено операцію, і рану дренували. Протягом наступних тижнів він перебував під післяопераційним наглядом та проходив амбулаторне лікування в тій же лікарні.

3.  14 квітня 2003 року синові заявниці поставили діагноз субфасціальна флегмона (інфекції м’яких тканин) у ділянці правого стегна. Наступного дня його госпіталізували до Кіцманської центральної районної лікарні для стаціонарного лікування.

4.  На початку травня 2003 року флегмона розвинулася та охопила частину черевної порожнини, праву сідницю та стегно. У сина заявниці діагностували сепсис. 12 травня 2003 року його госпіталізували до Чернівецької обласної клінічної лікарні, де йому зробили ще одну операцію. Наступного дня він помер від сепсису, септичного шоку та поліорганної недостатності.

5.  Заявниця звернулася до органів державної влади зі скаргами, стверджуючи, що її син помер через неналежне виконання професійних обов’язків медичним персоналом.

6.  Після звернення заявниці зі скаргою Департамент охорони здоров’я Чернівецької обласної державної адміністрації (далі – Департамент охорони здоров’я) створив ad hoc комісію. У звіті від 05 серпня 2003 року було зроблено висновок, що причиною смерті сина заявниці були, inter alia, сепсис, септичний шок та поліорганна недостатність, а амбулаторне лікування в Кіцманській центральній районній лікарні було неналежним; зокрема, (i) не було проведено ані необхідних лабораторних досліджень, ані інтенсивної протизапальної терапії; (ii) у терапевтичному відділенні не провели оцінку результатів аналізів крові, які вказували на наявність запального захворювання в організмі; та (iii) у хірургічному відділенні оперативно не оцінили перебіг захворювання та його ускладнення. Комісія запропонувала провести засідання з розгляду справи та скласти наказ про застосування дисциплінарного стягнення до лікарів, які припустилися помилки в лікуванні сина заявниці. Вона також рекомендувала звернутися до атестаційної комісії із запитом щодо переатестації цих лікарів.

7.  18 серпня 2003 року головний лікар Чернівецької обласної клінічної лікарні оголосив догану п’ятьом лікарям у зв’язку з недоліками у наданні медичної допомоги та неналежним виконанням професійних обов’язків під час лікування сина заявниці: лікарю Р. було оголошено догану у зв’язку з порушенням процедури переведення з Кіцманської центральної районної лікарні, непроведенням нагляду за лікуванням сина заявниці та незабезпеченням ведення належної медичної документації; лікарю С. та лікарю З. було оголошено догану у зв’язку з порушенням інструкцій щодо ведення медичної документації; а лікарю Д. і лікарю З. було оголошено догану у зв’язку з несвоєчасним проведенням операції.

8.  У листопаді 2003 року Департамент охорони здоров’я повідомив прокуратуру Кіцманського району про проведення зазначеного засідання щодо розгляду справи та про пониження в посаді лікарів М., С. та Д. Кіцманської центральної районної лікарні.

9.  18 липня 2003 року прокуратура Кіцманського району відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку зі смертю сина заявниці. Ця постанова згодом була скасована прокуратурою вищого рівня.

10.  19 листопада 2003 року прокуратура Кіцманського району порушила кримінальну справу за частиною другою статті 139 Кримінального кодексу України за фактом «ненадання медичними працівниками Кіцманської центральної районної лікарні допомоги» синові заявниці. Справу було передано до Кіцманського РВ УМВС України для розслідування.

11.  24 грудня 2003 року заявниця долучилася до провадження як цивільний позивач.

12.  У період з 2004 року до травня 2011 року провадження тричі закривалося у зв’язку з відсутністю в діях складу злочину. Усі ці постанови скасували вищестоящі прокуратури або суди на підставі того, що розслідування було неповним, оскільки, inter alia:

- не всі матеріали засідання з розгляду справи, проведеного після смерті сина заявниці, були вилучені, тому інформація, що містилася в них, не була врахована в ході судово-медичних експертиз;

- були проігноровані аргументи заявниці;

- не були розглянуті суперечності у висновках експертів;

- не було проведено допит лікарів.

Після однієї з таких постанов до слідчого було застосовано дисциплінарне стягнення, а справу передано іншому слідчому. Новий слідчий згодом перекваліфікував правопорушення на більш тяжке згідно зі статтею 140 Кримінального кодексу України, а саме: «неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником, а саме недбале чи несумлінне ставлення до хворих, що спричинило тяжкі наслідки для хворого».

13.  В ході провадження було проведено п’ять судово-медичних експертиз. Усі вони відзначили різноманітні недоліки в лікуванні сина заявниці, але дійшли висновку, що у його одужанні впевненості не було. В останньому висновку комісійної судово-медичної експертизи від 09 березня 2011 року експерти вказали на такі недоліки в лікуванні, яке син заявниці отримав у Кіцманській центральній районній лікарні:

- операція на лівому плечі та дренування абсцесу було проведено під місцевою анестезією, що унеможливило забезпечення належного дренування;

- жодного лабораторного дослідження за той період проведено не було;

- згодом не проводився контроль за перебігом стану пацієнта і не було призначено належного медикаментозного лікування.

Експерти встановили прямий причинно-наслідковий зв’язок між зазначеними недоліками в лікуванні та смертю пацієнта. Однак вони дійшли висновку, що син заявниці вже перебував у критичному стані з невеликими шансами на одужання, коли його госпіталізували до Чернівецької обласної клінічної лікарні, і недоліків у його лікуванні там виявлено не було.

14.  24 травня 2011 року одному з лікарів Кіцманської центральної районної лікарні, лікарю М., було повідомлено про підозру у вчиненні ним злочину, передбаченому статтею 140 Кримінального кодексу України. Однак 09 червня 2011 року прокурор звернувся до суду з клопотанням про закриття кримінальної справи у зв’язку із закінченням строків давності. Спочатку суд задовольнив клопотання, але пізніше, після скасування цієї постанови апеляційним судом, прокурор продовжив розслідування, склав обвинувальний акт та направив його до суду.

15.  10 жовтня 2013 року Кіцманський районний суд закрив кримінальне провадження щодо лікаря М. на підставі закінчення строку давності. 21 січня 2014 року Апеляційний суд Чернівецької області залишив цю постанову без змін. Заявниця не оскаржувала ухвалу апеляційного суду в касаційному порядку.

16.  Стосовно інших лікарів, які брали участь у лікуванні сина заявниці, 08 червня 2011 року слідчий виніс постанову про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо них, оскільки їхні дії не мали причинно-наслідкового зв’язку з його смертю.

17.  10 жовтня 2012 року заявниця подала цивільний позов проти Кіцманської центральної районної лікарні, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої наданням неналежної медичної допомоги її синові, що призвело до його смерті.

18.  25 жовтня 2012 року Кіцманський районний суд зупинив цивільне провадження до завершення розгляду кримінальної справи.

19.  10 квітня 2014 року, після поновлення цивільного провадження, Кіцманський районний суд частково задовольнив позов заявниці, посилаючись виключно на факти, встановлені в кримінальному провадженні. Він постановив, що лікарня мала виплатити їй 11 827,90 українських гривень (далі – грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, 60 000 грн (приблизно 3 628 євро) в якості відшкодування моральної шкоди та 3 000 грн в якості відшкодування судових витрат. Суд постановив, що лікарня несла відповідальність за неправомірні дії свого працівника, лікаря М.

20.  04 червня 2014 року Апеляційний суд Чернівецької області залишив зазначене рішення без змін, проте зменшив суму присудженого відшкодування матеріальної шкоди до 11 367,90 грн.

21.  24 серпня 2014 року виконання зазначених судових рішень було припинено, оскільки заявниці були виплачені всі присуджені кошти.

ОЦІНКА СУДУ

22.  Уряд стверджував, що заявниця мала у своєму розпорядженні ефективні національні процедури у зв’язку з її твердженнями про неналежне виконання професійних обов’язків медичним персоналом.

23.  Заявниця наполягала, що офіційне розслідування смерті її сина було неефективним, а органи державної влади із запізненням встановили факт неналежного виконання професійних обов’язків лікарем М. Відшкодування шкоди у зв’язку з неналежним виконанням професійних обов’язків медичним персоналом було недостатнім, а провадження тривало майже одинадцять років.

24.  Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

25.  Загальні принципи щодо процесуальних зобов’язань держави за статтею 2 Конвенції в контексті охорони здоров’я були наведені в рішенні у справі «Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії» [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункти 214 – 221, від 19 грудня 2017 року).

26.  Насамперед Суд зазначає, що після скарги заявниці на неналежне виконання професійних обов’язків медичним персоналом, органи охорони здоров’я провели власне розслідування. Заявниця також мала змогу скористатися кримінально- та цивільно-правовими засобами юридичного захисту.

27.  Суд повторює, що у справах, де порушення права на життя чи особисту недоторканність спричинено ненавмисно, процесуальне зобов’язання за Конвенцією щодо створення ефективної та незалежної судової системи не обов’язково вимагає надання кримінально-правового засобу юридичного захисту. Вибір засобів забезпечення позитивних зобов’язань за Конвенцією, у принципі є питанням, що залишається на розсуд Договірної держави. Існують різні способи забезпечення конвенційних прав, і навіть якщо держава не змогла застосувати один конкретний засіб, передбачений національним законодавством, вона все ще може виконати своє позитивне зобов’язання за допомогою інших. Проте для дотримання цього зобов’язання, таке провадження має існувати не тільки у теорії, але й бути ефективним на практиці (там само, пункти 215 і 216).

28.  У цій справі Суд зазначає, що перевірка органами охорони здоров’я була проведена досить оперативно. Як наслідок було виявлено різні недоліки в лікуванні сина заявниці в обох лікарнях, і декількох лікарів з обох лікарень було притягнуто до дисциплінарної відповідальності (див. пункти 6 – 8). Проте Суд не переконаний, що дії, вжиті в межах дисциплінарного провадження, можна вважати такими, які забезпечили заявниці належне відшкодування.

29.  Стосовно кримінального провадження, то органи досудового розслідування спочатку відмовили в порушенні такого провадження після подання скарги заявницею. Зрештою, вони все ж таки порушили справу, визнавши наявність беззаперечних доказів вчинення злочину. Однак попри зазначені висновки органів охорони здоров’я, слідчий згодом тричі намагався закрити кримінальну справу. Проте відповідні постанови скасовувалися на тій підставі, що вони були передчасними, оскільки розслідування кримінальної справи було неповним (див. пункт 12).

30.  Суд наголошує, що немає очевидної причини, чому розслідування, яке тривало понад десять років, було зосереджено переважно на обставинах лікування сина заявниці в Кіцманській центральній районній лікарні (див. пункт 10 та наступні). Як вбачається, не було проведено жодних послідовних слідчих дій для з’ясування обставин його лікування в Чернівецькій обласній клінічній лікарні. Зрештою, було визначено лише одного обвинуваченого, лікаря М. Слідчий проігнорував той факт, що Департамент охорони здоров’я визнав двох інших лікарів, які працювали в Кіцманській центральній районній лікарні, винними у неналежному виконанні професійних обов’язків під час лікування сина заявниці (див. пункт 7). Суд також зауважує, що остання судово-медична експертиза (див. пункт 13), яка дійшла висновку про відсутність недоліків у лікуванні, наданому в Чернівецькій обласній клінічній лікарні, була проведена майже через вісім років після смерті сина заявниці.

31.  Крім того, в ході кримінального провадження спостерігалася надзвичайно велика кількість повторних судово-медичних експертиз (там само). Можна визнати, що за певних обставин може знадобитися повторна експертиза для з’ясування обставин справи. Водночас той факт, що один і той самий вид судово-медичної експертизи призначався декілька разів у межах одного й того ж кримінального провадження, свідчить про відсутність комплексного підходу до збору доказів на стадії досудового розслідування (див. рішення у справах «Сергієнко проти України» (Sergiyenko v. Ukraine), заява № 47690/07, пункт 52, від 19 квітня 2012 року та «Басюк проти України» (Basyuk v. Ukraine), заява № 51151/10, пункт 68, від 05 листопада 2015 року).

32.  На підставі наведеного Суд вважає, що закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строку давності та подальше звільнення єдиного обвинуваченого від кримінальної відповідальності було результатом затяжного розслідування, яке характеризувалося недоліками та тривало понад десять років. Уряд не довів протилежного.

33.  Суд зазначає, що за результатами окремого цивільного провадження заявниця отримала відшкодування завданої шкоди від Кіцманської центральної районної лікарні (див. пункти 19 – 21). Однак сам факт сприятливого для неї результату у цьому провадженні не міг виправити суттєві недоліки попереднього кримінального провадження, які стосувалося суті скарг заявниці за Конвенцією. Хоча дійсно цивільні суди розглянули її позов протягом відносно короткого проміжку часу, така оперативність була можливою значною мірою завдяки тому, що вони спиралися на висновки кримінальних судів.

34.  Суд уже наголошував на необхідності оперативного розгляду справ, що стосуються неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками в умовах стаціонарного лікування (див. згадане рішення у справі «Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії» (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal), пункт 218). Оцінюючи сукупно обставини цієї справи, Суд вважає, що національні органи влади не провели оперативного розгляду скарги заявниці. Загалом, провадження на національному рівні щодо обставин смерті сина заявниці тривало надмірно довго, характеризувалося різними недоліками і тому було несумісним із обов’язком держави за статтею 2 Конвенції щодо проведення ефективного розслідування (див. рішення у справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05, від 05 грудня 2013 року та, mutatis mutandis, рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 97, від 05 червня 2014 року).

35.  У контексті зазначеного Суд встановлює порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції у цій справі.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

36.  Заявниця вимагала 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 810 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень у національних судах та у Суді.

37.  Уряд стверджував, що обидві вимоги були необґрунтованими та надмірними.

38.  Суд присуджує заявниці 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

39.  Беручи до уваги наявні у нього документи та свою практику, Суд вважає за розумне присудити 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  6 000 (шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  1 000 (одна тисяча) євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 вересня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Ґільберто Фелічі

(Gilberto Felici)

Голова