CASE OF LUTSENKO AND VERBYTSKYY v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЛУЦЕНКО ТА ВЕРБИЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF LUTSENKO AND VERBYTSKYY v. UKRAINE)

(Заяви № 12482/14 та № 39800/14)

РІШЕННЯ

Ст. 2 та ст. 3 (процесуальний та матеріальний аспекти) • П. 1 ст. 5 • Ст. 11 • Цілеспрямована стратегія припинення спочатку мирної акції протесту на Майдані шляхом застосування надмірної сили, що призвела до ескалації насильства • Викрадення, жорстоке поводження та катування до смерті протестувальників, які брали участь у подіях на Майдані недержавними агентами, найманих міліцією • Непроведення ефективного та незалежного розслідування

СТРАСБУРГ

21 січня 2021 року

ОСТАТОЧНЕ

21.04.2021

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Луценко та Вербицький проти України»

Європейський суд з прав людини (колишня П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), судді,

та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

заяви (№ 12482/14 та № 39800/14), які 04 лютого та 08 квітня
2014 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Ігор Вікторович Луценко (далі – перший заявник) і пан Сергій Тарасович Вербицький (далі – другий заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяви;

рішення надати заявам статус пріоритетних (Правило 41 Регламенту Суду);

зауваження, подані Урядом держави-відповідача, та зауваження, подані заявниками у відповідь;

після обговорення за зачиненими дверима 07 травня 2019 року та 09 грудня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Ці дві заяви входять до числа тридцяти трьох заяв, поданих тридцятьма дев’ятьма особами до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції, у зв’язку з протестами на Майдані. Вони стосуються, головним чином, викрадення та жорстокого поводження з двома особами, першим заявником і братом другого заявника, у зв’язку з низкою масових акцій протесту, що відбулися в Україні у період з 21 листопада 2013 року до 23 лютого 2014 року; акції протесту, які зазвичай називають «Євромайданом» та/або «Майданом». Брат другого заявника, як стверджувалося, був вбитий під час цих подій. Заявники посилаються на статті 2 та 3, пункт 1 статті 5, статті 8, 10, 11, 13, 14 і 34 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. З причин, наведених в рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), заява № 15367/14 та 13 інших заяв, пункт 5, від 21 січня 2021 року, не остаточне), ці тридцять три заяви не можуть бути об’єднані та розглянуті в одному рішенні. Проте рішення, ухвалені за цими заявами, слід розглядати в їхній сукупності.

ФАКТИ

2.  Заявники народилися у 1978 та 1958 роках і проживають у м. Київ і м. Львів відповідно. Заявників представляла пані
Ю. Закревська, юрист, яка практикує у м. Київ.

3.  Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4.  Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.Головні ВІДПОВІДНІ ПОДІЇ

5.  На момент подій перший заявник, пан І. Луценко, був відомим журналістом і лідером громадського руху «Збережи старий Київ», метою якого було збереження історичної архітектури м. Київ. Він брав активну участь в акціях протесту на Майдані. Слід зазначити, що
22 грудня 2013 року рада «Народного об’єднання «Майдан» (див. згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 12) призначила його заступником коменданта, відповідальним за порядок у таборі протестувальників на Майдані Незалежності. у цій якості він допомагав піклуватися про поранених протестувальників і відвозив їх до різних медичних закладів.

6.  Брат другого заявника, пан Ю. Вербицький, був родом з м. Львів і працював на той час сейсмологом у Карпатському відділенні Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України у м. Львів. У січні 2014 року він приїхав до м. Київ і взяв участь в акціях протесту на Майдані.

7.  Згідно з доводами сторін та інформацією, що міститься у матеріалах справи щодо відповідних подій (див., зокрема, пункти 19 і 20), уранці 21 січня 2014 року під час сутички між протестувальниками та працівниками міліції пану Ю. Вербицькому пошкодили око. Близько 03 год 45 хв пан І. Луценко привіз його до лікарні. Відповідно до наданої Урядом копії протоколу міліції о 04 год 33 хв лікар цієї лікарні повідомив працівників міліції, що пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького викрали з лікарні декілька осіб у цивільному одязі. У відповідних матеріалах справи також зазначалося, що викрадачі застосували силу до заявників. Зокрема, першого заявника вдарили ногою по обличчю, в результаті чого йому вибили два зуба. Його та пана Ю. Вербицького помістили до транспортного засобу та відвезли у віддалений район, де викрадачі їх побили та піддали жорстокому поводженню (див., зокрема, пункти 19 – 20). Того дня температура повітря у м. Київ становила близько -10˚С.

8.  Згодом відповідно до інформації, наданої першим заявником, та інформації, що міститься у матеріалах справи щодо відповідних подій (див., зокрема, пункти 19 – 20), їх відвезли до гаража, де кілька невстановлених осіб, які розмовляли російською мовою, допитали їх про їхню причетність до акцій протесту на Майдані. Перший заявник відповідав на ці запитання російською мовою, тоді як пан Ю. Вербицький – українською. Під час допиту двох чоловіків протягом декількох годин піддавали неодноразовому побиттю та іншим формам жорстокого поводження.

9.  Зокрема, викрадачі надягли поліетиленовий пакет на голову першого заявника та зв’язали його клейкою стрічкою. У пакеті було зроблено невеликий отвір, щоб він міг дихати. Також йому зв’язали клейкою стрічкою руки і ноги та поклали на підлогу. Поки він лежав на лівому боці, його неодноразово били ногами та кулаками по обличчю, голові, спині, стегнах, щиколотках і руках, особливо намагаючись поцілити у суглоби. Також його били дерев’яними та металевими палицями. Під час побиття пану І. Луценку неодноразово погрожували вбивством. Згідно з висновком судово-медичної експертизи від 20 лютого 2014 року, складеним державним експертом, у нього були численні крововиливи та забиття на тулубі, кінцівках, голові та обличчі. Однак у цьому висновку його тілесні ушкодження були кваліфіковані як легкі.

10.  Тим часом 21 січня 2014 року близько 04 год 30 хв лікар лікарні повідомив працівників міліції про викрадення двох чоловіків. Близько 09 год 30 хв колега пана І. Луценка звернувся до міліції із заявою про його зникнення.

11.  Того ж дня близько 18 год 00 хв пана І. Луценка відвезли на трасу загального користування поблизу селища Бориспільського району, приблизно за 50 кілометрів від центральної частини м. Київ, і там залишили. Там йому вдалося отримати допомогу. Згодом працівник міліції допитав його щодо цих подій.

12.  Тим часом дружина пана Ю. Вербицького звернулася до міліції із заявою про його викрадення. 21 січня 2014 року за цією заявою було порушено кримінальне провадження.

13.  22 січня 2014 року тіло пана Ю. Вербицького було знайдено в лісі у Бориспільському районі. У попередніх медичних висновках було зазначено, що він помер від переохолодження. На його тулубі, кінцівках, голові та обличчі було виявлено численні тілесні ушкодження.

14.  Згідно з висновком судово-медичної експертизи від 12 березня 2014 року, копія якого була надана Суду, у пана Ю. Вербицького були такі тілесні ушкодження: численні крововиливи по всьому тулубу, кінцівках, голові та обличчі, переломи кісток і ребер, а також внутрішня кровотеча. Вважалося, що йому щонайменше тридцять разів наносили удари «тупими предметами». Було підтверджено, що він помер від переохолодження.ОФІЦІЙНІ РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ПОВ’ЯЗАНІ З НИМИ ПРОВАДЖЕННЯ

15.  22 січня 2014 року міліція розпочала кримінальне провадження за фактом смерті пана Ю. Вербицького, яку було кваліфіковано як вбивство[1]. Цю справу було об’єднано зі справою щодо його викрадення (див. пункт 12). Другий заявник брав участь у провадженні як потерпілий. Його допитали щодо відповідних подій, а також він брав участь в інших слідчих діях.

16.  22 січня 2014 року міліція також розпочала кримінальне провадження за фактом викрадення першого заявника[2]. Зрештою цю справу було об’єднано зі справою щодо вбивства пана Ю. Вербицького.

17.  27 січня 2014 року пан І. Луценко був допитаний працівниками міліції щодо подій. Він, inter alia, зазначив, що під час перебування під контролем викрадачів чув, як пана Ю. Вербицького почали більш жорстоко бити, коли викрадачі дізналися, що він був родом з м. Львів. Ті, хто бив пана Ю. Вербицького, неодноразово називали його «бандеровець»[3]. Пан І. Луценко також чув, як викрадачі обговорювали можливість перевезення його та пана Ю. Вербицького до відділу міліції.

18.  Згідно з матеріалами справи, у тому числі листами ГПУ та МВС України від 04 лютого, 19 травня, 15 червня та 29 листопада 2016 року, з лютого до квітня 2014 року тринадцять осіб були визнані підозрюваними у розслідуванні. Двох з них, Т. і М., підозрювали в участі у викраденні пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького. Як стверджувалося, Т. та М. були водіями транспортних засобів, які використовувалися під час викрадення.

19.  Згідно з повідомленнями про підозру, складеними слідчими Головного слідчого управління МВС України 24 та 28 липня
2014 року, в яких Т. і М. відповідно повідомлялося про підозру, викрадення та жорстоке поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким, були частиною спроб органів державної влади придушити акції протесту на Майдані. Зокрема, було зазначено, що невстановлені працівники правоохоронних органів наймали різних приватних осіб, у тому числі тих, хто мав кримінальне минуле, для нападу та залякування протестувальників на Майдані. Н., Ч. та З., які діяли за вказівками невстановлених представників органів державної влади, організували та очолили групу підозрюваних, які ймовірно викрали та «катували» пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького. Також зазначалося, що низка інших невстановлених осіб брала участь у жорстокому поводженні з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким.

20.  У цих офіційних документах також зазначалося, що після того, як пана Ю. Вербицького «катували» в гаражі та виявили, що він був з м. Львів, підозрювані та інші невідомі особи відвезли його у віддалений ліс, де били другого заявника з метою його вбивства. Вони вважали його «представником найрадикальнішої частини Західної України, що проводить мітинги проти правлячої партії та високопосадовців». Зрештою, вони залишили його в лісі без верхнього одягу при низькій температурі повітря. Вони знали, що сам він не зміг би залишити цю територію у зв’язку з його тілесними ушкодженнями. Тому було зроблено висновок, що підозрювані припускали, що пан Ю. Вербицький помре за таких умов, і хотіли, щоб він помер саме у такий спосіб. Його смерть була кваліфікована як вбивство. У зв’язку з цим в повідомленнях про підозру було зазначено, що згідно з висновком судово-медичної експертизи від 03 лютого 2014 року внаслідок отриманих тілесних ушкоджень пан Ю. Вербицький не міг вільно пересуватися, і це посилило негативні наслідки впливу низьких температур на нього, й зрештою призвело до його смерті. Суду не було надано копії висновку від 03 лютого 2014 року.

21.  Згідно з доступною Суду інформацією, з червня 2015 року Печерський районний суд міста Києва розглядає справу щодо М., тоді як провадження щодо решти дванадцяти підозрюваних, у тому числі Т., було зупинене, оскільки їхнє місцезнаходження було невідоме. Ці підозрювані були оголошені в розшук. Згідно з листом МВС України від 29 листопада 2016 року один із підозрюваних перебував у Російській Федерації, але російські органи влади відмовили у його видачі. Місцезнаходження інших підозрюваних, які втекли, було невідоме.

22.  Згідно з твердженнями Уряду під час розслідування викрадення пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького і вбивства останнього було проведено низку слідчих дій, у тому числі допити понад 100 свідків, підозрюваних і потерпілих, обшуки та судово-медичні експертизи. Крім того, перший заявник брав активну участь у розслідуванні і на національному рівні не подавав жодних скарг щодо його ефективності. Уряд зазначив, що більше відомостей не могло бути надано, оскільки це могло зашкодити розслідуванню, яке все ще тривало, не вказавши додаткової інформації чи пояснень у зв’язку з цим.

23.  Під час розслідування викрадення та жорстокого поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким та вбивства останнього було встановлено, що у період з 12 до 28 січня 2014 року телефонні розмови пана І. Луценка прослуховувалися працівниками міліції у межах розслідування в іншій справі щодо акцій протесту на Майдані. Також згідно з копією витягу з офіційної української електронної бази даних кримінальних проваджень, наданою заявниками, слідчі також знайшли докази, що «під час вчинення злочинів проти пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького організатори цих злочинів підтримували постійний зв’язок з керівництвом МВС України», а невстановлені працівники міліції «передавали організаторам викрадення протестувальників інформацію про зміст телефонних розмов і маршрути пана І. Луценка, отриману під час проведення негласних слідчих дій».

24.  У зв’язку з цим 20 серпня 2014 року міліція розпочала окреме розслідування щодо можливої причетності працівників міліції до злочинів, вчинених проти пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького[4]. Відповідно до листа ГПУ від 25 листопада 2016 року у невстановлену дату двом працівникам міліції було пред’явлено обвинувачення у незаконному перехопленні телефонних розмов пана І. Луценка та підробленні офіційних документів (стаття 163 та частина перша статті 366 Кримінального кодексу України). Зрештою справу було передано на розгляд до Шевченківського районного суду. Згідно з інформацією, опублікованою на спеціальному вебсайті ГПУ, на момент ухвалення цього рішення провадження в цьому суді досі не закінчене.

25.  Згідно з інформацією, опублікованою на спеціальному вебсайті ГПУ, на момент ухвалення цього рішення відповідні провадження тривали.Виплати РОДИЧАМ ПАНА ю. вЕРБИЦЬКОГО

26.  У березні 2014 року та лютому 2015 року відповідно до Закону України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» від 21 лютого 2014 року (далі – Закон України «Про допомогу постраждалим учасникам громадського протесту», узагальнений у згаданому рішенні справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 214 і 215) Державна казначейська служба України сплатила родичам пана Ю. Вербицького у зв’язку з його смертю суму у розмірі 243 600 грн, що еквівалентно приблизно 13 300 євро на момент подій.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

27.  Загальний огляд та витяги з національної нормативно-правової бази та міжнародних звітів і доповідей, які мають значення для розгляду всіх заяв, поданих у зв’язку з акціями протесту на Майдані та їхніми наслідками, у тому числі цих двох заяв, наведені у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 194 – 269).

28.  Деякі з цих міжнародних звітів і доповідей також містять конкретну інформацію щодо подій, про які йдеться у цій справі.

29.  Зокрема, у своєму звіті за 2015 рік, який узагальнено та частково наведено у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 237 – 249), Міжнародна дорадча група (далі – МДГ) зробила такі зауваження щодо розслідувань стосовно пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького (посилання пропущені):

«...

338. 13 підозрюваним, більшість з яких «тітушки», а також пану Зубрицькому та пану Чеботарьову було вручено повідомлення про підозру за різними обвинуваченнями, пов’язаними з цими подіями [у тому числі щодо
пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького].

339. Двох підозрюваних було затримано; їм було повідомлено про підозру і взято під варту. 20 серпня 2014 року обвинувальні акти були направлені до суду. Проте 16 жовтня 2014 року суд першої інстанції повернув обвинувальні акти, вказавши на певні недоліки в них. Розгляд апеляційної скарги прокурора було заплановано на 12 грудня 2014 року. МДГ не була поінформована про його результати.

340. Провадження щодо інших 11 підозрюваних були зупинені: десять підозрюваних були оголошені в розшук, а щодо одинадцятого було задіяно процедуру в межах угод про міжнародне співробітництво.

...»

30.  Більш детальна інформація щодо відповідних розслідувань також міститься в «Інформаційній довідці про відповідальність за вбивства та насильницькі смерті під час протестів на Майдані», опублікованій у лютому 2019 року Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні (далі – ММПЛУ). У відповідних витягах з інформаційної довідки, узагальнення якої наведено в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 256), зазначено (курсив додано ММПЛУ, за декількома винятками, посилання опущено):

«I. РЕЗЮМЕ

...

3. Усі потерпілі загинули або зазнали смертельних поранень у січні – лютому 2014 року, коли акції протесту набули насильницького характеру після прийняття Верховною Радою України низки законів, що обмежували свободу зібрання та вираження поглядів, а також запроваджували кримінальну відповідальність за екстремізм і захоплення адміністративних будівель. Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України (пізніше розформовані й перетворені у Національну гвардію України) та підрозділи міліції особливого призначення «Беркут» (розформовані після закінчення акцій протесту на Майдані й перетворені в підрозділи спеціального призначення при обласних управліннях Національної поліції України), направлені для зупинення протестувальників, були підсилені цивільними особами, які протидіяли протестувальникам, так званими «тітушками»4 [4. «Тітушки» – термін, який використовується щодо атлетично складених цивільних осіб, найнятих та озброєних правоохоронними органами для протидії протестувальникам; здійснені ними переслідування й напади на протестувальників дозволяли міліції втручатися та застосовувати силу до протестувальників для їхнього розгону.], діяльність яких, як стверджувалося, координувалася вищими посадовими особами міліції.

4. Через п’ять років після закінчення акцій протесту на Майдані притягнення винних у вбивствах і насильницьких смертях 84 протестувальників, однієї особи, яка не брала участі в акціях протесту, та 13 правоохоронців, досі не забезпечено. Під час розслідувань не були встановлені винні у вбивствах 17 протестувальників та 13 працівників правоохоронних органів. Лише одна особа була визнана винною у неумисному вбивстві протестувальника. Двоє інших осіб були визнані винними у хуліганстві у зв’язку з випадком, який призвів до вбивства іншого протестувальника.

...

Притягнення до кримінальної відповідальності винних у вбивстві Юрія Вербицького

19. УСР встановило 14 членів групи «тітушок», ймовірно причетних до викрадення, катування і вбивства Юрія Вербицького. Станом на лютий
2019 року 12 з них переховувалися від правосуддя.

20. 23 квітня 2014 року працівники міліції затримали двох чоловіків з групи «тітушок». Першому чоловіку належав гараж у передмісті м. Київ, де обох викрадених протестувальників допитували і катували. Невдовзі після висунення йому обвинувачень у викраденні, катуванні та умисному вбивстві, він втік.

21. Справа другого чоловіка, який стояв на сторожі, за обвинуваченням у викраденні наразі розглядається судом. 17 липня 2018 року, після майже трьох років розгляду справи по суті, суддя у справі заявила про самовідвід. Станом на лютий 2019 року нового суддю ще не призначено.

22. 28 липня 2017 року слідчі УСР затримали ще одного члена групи «тітушок» за підозрою у створенні злочинної організації, перешкоджанні публічним зібранням, викраденні, катуванні та умисному вбивстві Юрія Вербицького. 24 липня 2018 року було складено обвинувальний акт щодо нього, а справу було направлено до суду. Станом на лютий 2019 року обвинувачений залишається під вартою, а суд заслуховує показання свідків сторони обвинувачення, зокрема, інших членів груп «тітушок».

23. ММПЛУ занепокоєна тим, що не всі аспекти вбивства Юрія Вербицького повністю розслідувані. Наприклад, в окремій справі Управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, висунуло двом працівникам правоохоронного органу обвинувачення у незаконному прослуховуванні телефонних розмов чоловіка, викраденого разом із Вербицьким під час акцій протесту на Майдані. Оскільки обставини та мета викрадення свідчать про координацію дій між правоохоронними органами та групами «тітушок»18 [18. Низка фактів дає підстави вважати, що «тітушки» координували викрадення з працівниками правоохоронних органів. Викрадачі знали протестувальника, якого вони викрали разом з Юрієм Вербицьким, і прийшли за ним дуже швидко. Працівники правоохоронних органів, які стежили за його пересуванням, знали його місцезнаходження і звернулися до груп «тітушок» для його незаконного затримання і допиту як активного протестувальника.], кримінальне провадження щодо організації незаконного прослуховування зараз об’єднано зі справою про викрадення, катування та вбивство Юрія Вербицького.

24. Процес притягнення до кримінальної відповідальності винних у вбивстві Юрія Вербицького підірвало те, що Уряд не забезпечив явку до суду одного з ключових обвинувачених. Незабезпечення розгляду судом справ щодо інших членів групи без неналежної затримки викликає занепокоєння.

...»

ПРАВООБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

31.  Беручи до уваги спільну фактологічну та правову основу двох розглянутих заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 Правила 42 Регламенту Суду).СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 2, 3 ТА 14 КОНВЕНЦІЇ

32.  Посилаючись на статтю 3 Конвенції заявники скаржились на викрадення та жорстоке поводження з паном І. Луценком і
паном Ю. Вербицьким 21 січня 2014 року, яке, як стверджувалося, становило катування (див. пункти 7 – 9). Посилаючись на статтю 2 Конвенції, пан С. Вербицький також скаржився на вбивство свого брата, пана Ю. Вербицького. Заявники також скаржились на непроведення ефективного офіційного розслідування цих подій.

33.  Посилаючись на статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції, пан С. Вербицький скаржився, що його брата,
пана Ю. Вербицького, катували та вбили у зв’язку з тим, що він був родом з м. Львів і розмовляв українською мовою.

34.  Заявники стверджували, що викрадачі були або представниками держави, або діяли за вказівками органів державної влади з метою переслідування пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького у зв’язку із їхньою участю в акціях протесту на Майдані.

35.  Статті 2, 3 та 14 Конвенції передбачають:

Стаття 2 Конвенції

«1.  Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2.  Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

(a)  для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

(b)  для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

(c)  при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.»

Стаття 3 Конвенції

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 14 Конвенції

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»ПрийнятністьВичерпання національних засобів юридичного захисту

(a)   Доводи сторін

36.  Уряд стверджував, що скарги заявників за статтею 3 Конвенції та скарги пана С. Вербицького за статтею 2 Конвенції були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

37.  Зокрема, Уряд зазначив, що скарги заявників були передчасними, оскільки відповідні розслідування та судові провадження ще тривали. Ці розслідування були ефективними для цілей Конвенції, оскільки вони були розпочаті негайно після відповідних подій, не були тривалими, включали проведення низки слідчих дій, у тому числі допитів численних свідків, підозрюваних і заявників, обшуків та судово-медичних експертиз, а заявники брали активну участь у відповідних провадженнях. Були встановлені відповідні обставини та підозрювані, а справу одного з них розглядав суд першої інстанції. Крім того, органи державної влади розслідували, чи брали працівники міліції участь у вчиненні цих злочинів.

38.  Уряд також стверджував, що на національному рівні заявники не подавали скарг на неефективність розслідування.

39.  Заявники заперечили.

40.  Вони стверджували, що розслідування, розпочате українськими органами влади у зв’язку з відповідними подіями, було неефективним. Згідно з їхніми твердженнями розслідування та судовий розгляд затягувалися, замовники злочинів не були встановлені, майже всі підозрювані виїхали з України, а органи державної влади не змогли встановити їхнє місцезнаходження та звернутися із запитом про видачу. Згідно з твердженнями пана І. Луценка одинадцять із цих підозрюваних виїхали з України до Російської Федерації.

41.  До того ж, хоча було достатньо інформації, що до злочинів були причетні працівники міліції, а на момент вчинення злочинів
пан І. Луценко перебував під наглядом міліції, жодного працівника міліції, пов’язаного з діями так званих «тітушок», встановлено не було (див. пункти 19 – 24). Слідчі відмовились брати до уваги доводи заявників, які ґрунтувалися на висновках у подібних кримінальних справах щодо викрадення та жорстокого поводження тітушок з протестувальниками, і це вказувало, що ці слідчі перебували під контролем працівників міліції та діяли за їхніми вказівками. Відповідні заявники вважали, що так сталося, оскільки розслідування в їхніх справах проводили працівники міліції.

(b)   Оцінка Суду

42.  Суд зазначає, що Уряд висловив зауваження щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до висловлених щодо інших пов’язаних з Майданом заяв. Застосовні загальні принципи та детальна оцінка заперечень Уряду наведені в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 283 – 285 та 291 – 303).

43.  Зокрема, щодо заперечень Уряду про недотримання заявниками правила вичерпання національних засобів юридичного захисту Суд вказував на численні національні та міжнародні звіти і доповіді, в яких зазначалося про різні недоліки в проведених розслідуваннях. Суд встановив, що оскільки скарги на неефективні розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявниками не вбачалися абсолютно необґрунтованими, заявники не мали чекати закінчення цих розслідувань, перш ніж подати до Суду свої скарги за статтею 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 301 і 302).

44.  Суд вважає, що ці висновки однаково застосовні до скарг на викрадення пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького, а також жорстоке поводження і вбивство пана Ю. Вербицького, беручи до уваги той факт, що відповідні провадження на національному рівні тривають вже більше шести років, і дотепер на національному рівні не було здійснено остаточної та всеохоплюючої оцінки всіх відповідних обставин (див. пункти 15 – 25).

45.  Стосовно аргументу Уряду, що заявники у цій справі не звернулися до національних органів влади зі скаргами щодо проведення конкретних слідчих дій чи бездіяльності слідчих, на думку Суду, ніщо в доводах Уряду чи взагалі в матеріалах справи не свідчить, що подання такої скарги могло призвести до більшої ефективності у здійсненні провадження в результаті або його пришвидшення, або виправлення недоліків, на які скаржилися відповідні заявники (див. згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 285 та 303).

46.  Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявників за статтями 2 та 3 Конвенції.Статус потерпілого (пан С. Вербицький)

(a)   Доводи сторін

47.  Уряд стверджував, що пану С. Вербицькому було сплачено відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статей 2 та 3 Конвенції (див. пункт 26), і що він не оскаржував розмір відшкодування. Таким чином, він більше не міг вважатися потерпілим у зв’язку з цим.

48.  Другий заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що ні йому, ні іншим родичам його брата не була сплачена повна сума в розмірі 1 000 000 грн – еквівалент близько 55 000 євро на той момент, на яку вони мали право згідно із Законом України «Про допомогу постраждалим учасникам громадського протесту» 2014 року (див. стислий виклад Закону у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 214 і 215). Уряд це не заперечив.

(b)   Оцінка Суду

49.  Суд зазначає, що відповідні розслідування на національному рівні досі не призвели до встановлення всіх відповідних обставин викрадення, жорстокого поводження та смерті пана Ю. Вербицького. Тому відповідна виплата фінансової допомоги родичам останнього не може вважатися достатнім відшкодуванням у зв’язку з його скаргами за статтями 2 та/або 3 Конвенції (див. висновки Суду щодо подібних заперечень Уряду в інших пов’язаних з Майданом заявах (згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 313 – 314 та 397 – 401).

50.  Крім того, Суд повторює, що норми, згідно з якими була здійснена виплата, не містять положень, в яких би визнавалося, що тілесні ушкодження були нанесені пану Ю. Вербицькому або будь-якому іншому протестувальнику у зв’язку із порушенням гарантій захисту від катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання (див. пункт 26 і згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 399 – 400). Таким чином, всупереч твердженням Уряду, таку виплату навряд чи можна вважати достатнім «відшкодуванням» у зв’язку із стверджуваним порушенням статей 2 та 3 Конвенції.

51.  Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо статусу потерпілого пана С. Вербицького.Доводи щодо прийнятності скарги пана С. Вербицького за статтею 14 у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції

(a)   Доводи сторін

52.  Уряд стверджував, що на національному рівні
пан С. Вербицький не висував таку скаргу, і в будь-якому випадку органи державної влади проводили розслідування обставин викрадення, жорстокого поводження та вбивства. З цих причин Уряд зазначив, що скаргу слід відхилити у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

53.  Уряд також стверджував, що було небагато чи взагалі не було доказів, що мова спілкування чи походження його брата якось вплинули на ставлення до нього нападників. Навіть якщо показання пана І. Луценка щодо цього були правдивими, викрадення та жорстоке поводження з паном Ю. Вербицьким було предметом розслідування, яке тривало, і оскільки винними були приватні особи, Україна виконала свої зобов’язання у зв’язку з цим.

54.  Пан С. Вербицький заперечив.

(b)   Оцінка Суду

55.  З огляду на показання пана І. Луценка та інформацію, що міститься у матеріалах справи на національному рівні, Суд вважає правдоподібним, що пан Ю. Вербицький міг зазнати насильства, умотивованого ненавистю через його походження або мову спілкування, і це питання було належним чином порушено в органах державної влади (див. пункти 17 та 20). У будь-якому випадку Суд залишає вирішення питання, чи слід цю скаргу розглядати за статтями 2 та 3 або окремо за статтею 14 Конвенції у поєднанні з цими статтями, до розгляду справи по суті (див. пункти 60, 72 та 74).

56.  Отже, заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини справи слід відхилити.Висновок щодо прийнятності

57.  Загалом Суд вважає, що ця частина заяв заявників не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.СутьСтверджуване порушення процесуального аспекту статей 2 та 3 Конвенції

(a)   Загальні принципи

58. З огляду на твердження заявників, що винні у викраденні та жорстокому поводженні з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким перебували під контролем органів державної влади або діяли за вказівками органів державної влади, у цій справі слід врахувати усталену практику Суду, якою передбачене зобов’язання провести ефективне офіційне розслідування небезпідставних тверджень про поводження, яке становить порушення статті 3 Конвенції, якого зазнали під час перебування під контролем представників держави. Відповідні загальні принципи наведені у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 327 – 336).

59.  У частині справи щодо смерті пана Ю. Вербицького, за яку також, як стверджувалося, несе відповідальність держава, Суд повторює, що принципи стосовно процесуального зобов’язання провести розслідування за статтею 3 Конвенції аналогічно застосовуються до процесуального зобов’язання провести розслідування за статтею 2 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункт 314, ЄСПЛ 2014 (витяги) та «Єроновіч проти Латвії» [ВП] (Jeronovičs v. Latvia) [GC], заява № 44898/10, пункт 107, від 05 липня 2016 року).

60.  Суд також повторює, що зобов’язання органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між расистським ставленням та актом насильства є одним із аспектів їхніх процесуальних зобов’язань, що випливають зі статті 2 Конвенції, але також може розглядатися як передбачене їхніми зобов’язаннями за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Конвенції для забезпечення здійснення права на життя без дискримінації (див. рішення у справі «Начова та інші проти Болгарії» [ВП] (Nachova and Others v. Bulgaria) [GC], заяви № 43577/98 та № 43579/98, пункт 161, ЄСПЛ 2005-VII). Те саме стосується розслідування можливого расистського ставлення у справах щодо жорстокого поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. З огляду на взаємодію цих положень такі питання можуть розглядатися лише за одним з них без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за статтею 2 або 3 Конвенції, а також окремо за статтею 14 Конвенції. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (там само, див. також рішення у справі «Бекос і Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги).

(b)   Застосування зазначених принципів у цій справі

61.  Суд вважає за належне розглянути разом у частині щодо стверджуваного неефективного розслідування скарги заявників за статтею 3 Конвенції та скаргу пана С. Вербицького за статтею 2 Конвенції.

62.  Суд зазначає, що органи державної влади порушили декілька кримінальних проваджень за фактом викрадення та жорстокого поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким та смертю останнього одразу після подій 22 січня 2014 року (див. пункти 15 і 16).

63.  Упродовж декількох днів після подій у відповідних розслідуваннях було проведено кілька важливих слідчих дій, у тому числі допит пана І. Луценка та отримання судово-медичних доказів. До квітня 2014 року тринадцять осіб були встановлені як підозрювані, а через три місяці двом з них було офіційно повідомлено про підозру (див. пункти 9 – 20).

64.  Проте на розгляд до суду було направлено лише справу щодо одного із цих підозрюваних (у червні 2015 року), а інші дванадцять осіб переховувалися (див. пункт 21).

65.  Це неминуче уповільнило темпи розслідувань, які спочатку проводилися доволі оперативно.

66.  Хоча надані Суду матеріали свідчать, що органи державної влади знайшли одного з підозрюваних у Російській Федерації і безуспішно звернулися із запитом про його видачу, залишається незрозумілим, чи вжили вони яких-небудь подальших заходів для встановлення місцезнаходження всіх інших підозрюваних, які переховувалися, та чи забезпечили їхню доступність для проведення розслідування.

67.  Суду також відомо, що ще один підозрюваний член тітушок, який, як стверджувалося, брав участь у відповідних подіях, був затриманий у липні 2017 року, а його справу було передано до суду у липні 2018 року, однак Суд зазначає, що станом на лютий 2019 року провадження у його справі все ще тривало і інформація про його закінчення відсутня (див. пункт 30). Так само Суд зазначає, що судове провадження щодо підозрюваного, справу якого було передано до суду у червні 2015 року (див. пункти 21, 25 та 30), також триває у суді першої інстанції.

68.  Що найважливіше, хоча органи досудового розслідування визнали у відповідних повідомленнях про підозру, що підозрювані були найняті працівниками правоохоронних органів, а злочини проти пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького були частиною спроб органів державної влади придушити акції протесту на Майдані (див. пункти 19 та 20), інформація, що були докладені значні зусилля для встановлення відповідних працівників правоохоронних органів. відсутня. Також не було висловлено припущення про неможливість це зробити, зокрема з огляду на те, що працівники міліції, які перехопили телефонні розмови пана І. Луценка, були встановлені (див. пункти 23 та 24). У зв’язку з цим Суд повторює, що процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 3 Конвенції, вимагає від органів державної влади провести розслідування як щодо відповідальних за віддання наказів, так і щодо безпосередніх винуватців (див. рішення у справі «Джеліч проти Хорватії» (Jelić v. Croatia), заява № 57856/11, пункт 94, від 12 червня 2014 року).

69.  Загалом, немає жодної інформації, що в розслідуванні було досягнуто якогось іншого суттєвого прогресу у проясненні всіх обставин викрадення та жорстокого поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким та смерті пана Ю. Вербицького. Доводи Уряду щодо проведених слідчих дій не містять важливих деталей і здебільшого викладені у загальних формулюваннях (див. пункт 22).

70.  Суд також зазначає, що Уряд надав не достатньє обґрунтування для ненадання будь-якої інформації стосовно відповідних розслідувань (див. пункт 22 і, наприклад, рішення у справі «Амуєва та інші проти Росії» (Amuyeva and Others v. Russia),
заява № 17321/06, пункти 81 – 82, від 25 листопада 2010 року).

71.  Слід зазначити, що на ці розслідування, як і різні інші розслідування випадків жорстокого поводження, смерті та отримання тяжких тілесних ушкоджень під час акцій протесту на Майдані, також посилалася МДГ, яка вважала, що вони не відповідали вимогам оперативності, розумної тривалості, ефективності, незалежності, громадського контролю та участі потерпілих (див., головним чином, пункти 416 – 418 та 434 (щодо розслідування стверджуваного залучення тітушок працівниками правоохоронних органів) та пункти 399, 420, 431, 436, 445, 451, 465, 489, 502, 508 та 536 – 540 (щодо розслідування в цілому випадків жорстокого поводження, смерті та отримання тяжких тілесних ушкоджень під час акцій протесту на Майдані) звіту МДГ частково наведеного та узагальненого в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 237 – 249). Суд приділяє особливу увагу висновкам МДГ у частині щодо розслідування викрадення та жорстокого поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким, проведеного до 23 лютого 2015 року. Суд також зазначає, що у цій справі Уряд не довів, що встановлені МДГ недоліки цих розслідуваннях були усунені після цієї дати.

72.  Насамкінець, другий заявник стверджував, що жорстоке поводження та вбивство його брата мало дискримінаційний мотив (див. пункт 33). Відповідно до усталеної практики Суду (див. пункт 60) та з огляду на наявну інформацію та події в Україні на той момент, це твердження вимагало ретельного розслідування питання, чи було походження пана Ю. Вербицького із Західної України фактором, який призвів до жорстокого поводження з ним і смерті. Однак, як вбачається, під час розслідування такі міркування не розглядалися.

73.  Зазначеного достатньо для висновку Суду, що досі не було проведено ефективного розслідування викрадення та жорстокого поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким, а тому було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції (заяви № 12482/14 та 39800/14). З тих самих причин Суд також вважає, що не було проведено ефективного розслідування вбивства пана Ю. Вербицького, і у зв’язку з цим було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції (заява № 39800/14).

73.  За цих обставин Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати, чи було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування викрадення, жорстокого поводження та смерті пана Ю. Вербицького (див. рішення у справі «Сарібекян та Балян проти Азербайджану» (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), заява № 35746/11, пункти 102 – 103, від 30 січня
2020 року).Стверджуване порушення матеріального аспекту статті 2 та 3 Конвенції

(a)   Загальні принципи

74.  Оскільки ця частина справи стосується скарг заявників за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції, відповідні принципи наведені у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 359 – 363).

75.  Стосовно частини справи, яка також стосується скарги за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції щодо смерті
пана Ю. Вербицького, за яку, як стверджувалося, несе відповідальність держава, Суд повторює, що стаття 2 Конвенції є однією з найфундаментальніших положень Конвенції, яке не передбачає відступів від зобов’язань за статтею 15 Конвенції в мирний час. Разом зі статтею 3 Конвенції вона закріплює одну з основоположних цінностей демократичних суспільств, з яких складається Рада Європи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Джуліані та Гаджо проти Італії» [ВП] (Giuliani and Gaggio v. Italy) [GC], заява № 23458/02, пункт 174, ЄСПЛ 2011 (витяги).

76.  Стаття 2 Конвенції містить два основних зобов’язання держави: загальне зобов’язання вжити відповідні заходи для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією, та зобов’язання утримуватися від умисного позбавлення життя, обмежене переліком винятків (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC],
заява № 47848/08, пункт 130, ЄСПЛ 2014). Отже, обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим, повинні чітко тлумачитися. Предмет і мета Конвенції як інструмента захисту осіб також вимагають, щоб стаття 2 Конвенції тлумачилась і застосувалась таким чином, аби забезпечувати реальність і ефективність її гарантій (див. рішення у справі «МакКанн та інші проти Сполученого Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, пункти 146 і 147, Серія A № 324).

(b)   Застосування зазначених принципів у цій справі

77.  Повертаючись до скарг заявників на порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Суд має у своєму розпорядженні судово-медичну інформацію стосовно пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького, яка вказує на наявність численних тілесних ушкоджень на їхніх тілах, а також інформацію про механізм утворення цих ушкоджень, яка міститься у доводах пана І. Луценка та у деяких наданих Суду документах із матеріалів справи (див. пункти 7 – 20). Хоча відповідне провадження ще не закінчене, Суд вважає, що під час розгляду цієї частини справи інформація, яка міститься у відповідних матеріалах справи, може певною мірою бути врахована (див., наприклад, рішення у справі «Ізджі проти Туреччини» (İzci v. Turkey), заява № 42606/05, пункт 57, від 23 липня 2013 року). Виходячи з наявної інформації, пан І. Луценко та пан Ю. Вербицький явно зазнали жорстокого поводження всупереч статті 3 Конвенції.

78.  З огляду на цю інформацію також можна зробити висновок, що жорстоке поводження мало на меті заподіяти їм максимально можливого болю та примусити їх почуватися приниженими та наляканими. Це було зроблено для отримання інформації стосовно участі пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького в акціях протесту на Майдані та/або для залякування та/або покарання їх у зв’язку з цим. Таким чином, є вагомі докази, що поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким могло спричинити серйозні та жорстокі страждання, як фізичні, так і психологічні, які можуть характеризуватися як катування у розумінні статті 3 Конвенції.

79.  За обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне визначати конкретну кваліфікацію жорстокого поводження, якого зазнав
пан І. Луценко, достатньо зазначити, що воно було дуже серйозним – він мав численні крововиливи та забої на тулубі, кінцівках, голові та обличчі. Проте стосовно пана Ю. Вербицького з наявних доказів і висновку судово-медичної експертизи вбачається, що жорстоке поводження, якому був підданий брат другого заявника, мало спричинити сильний біль та страждання, і воно було особливо серйозним і жорстоким. Його тілесні ушкодження включали численні крововиливи по всьому тулубу, на кінцівках, голові та обличчю, а також переломи кісток і ребер та внутрішню кровотечу. Крім того, з огляду на ці докази неможливо не звернути увагу на ознаки навмисного та заздалегідь обміркованого характеру жорстокого поводження (див. пункти 90 та 91, а також щодо матеріального аспекту статті 2 Конвенції пункт 93). Тому Суд вважає, що 21 січня 2014 року пан І. Луценко зазнав жорстокого поводження і, ймовірно того ж дня, до його смерті, пана Ю. Вербицького було піддано катуванню.

80.  Суд також зазначає, що сторонами не оскаржується, що особи, які підозрюються у відповідному жорстокому поводженні, перебували під контролем органів державної влади або діяли щодо пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького за вказівками представників органів державної влади у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту на Майдані. Крім того, ця версія подій також значною мірою підтверджується наявними у Суду відповідними національними та міжнародними звітами і доповідями.

81.  Зокрема, у матеріалах справи на національному рівні загалом було зазначено, що невстановлені працівники правоохоронних органів наймали різних приватних осіб (тітушок), у тому числі тих, хто мав кримінальне минуле, для нападу та залякування протестувальників на Майдані. Стосовно цієї конкретної справи, то групу підозрюваних, які викрали та жорстоко поводились з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким, організували та очолювали Н., Ч. та З., які діяли за вказівками невстановлених представників органів державної влади (див. пункт 19).

82.  Згідно з відповідними матеріалами справ щодо інших підозрюваних у злочинах, вчинених тітушками або за їхньою участю, слідчі ГПУ вважали, що Ч. і З. були ключовими організаторами операцій за участю «тітушок» у період з 30 листопада 2013 року до 20 лютого 2014 року, і МВС України організувало, фінансувало, давало вказівки та озброїло сотні тітушок (див. пункти 291 – 299 звіту МДГ, узагальненого в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), де містяться посилання на матеріали цих справ).

83.  Крім того, у цій справі слідчі знайшли докази, які свідчать, що під час відповідних подій працівники міліції проводили негласні слідчі дії щодо пана І. Луценка. Слід зазначити, що вони прослуховували його телефонні розмови та відстежували місцезнаходження. Згідно з твердженнями слідчих працівники міліції поширили інформацією, отриманою під час проведення негласних слідчих дій, серед організаторів викрадення пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького (див. пункти 23 та 24).

84.  МДГ, яка висловила думки щодо відповідності розслідувань процесуальним вимогам статей 2 і 3 Конвенції у цілому, у тому числі розслідувань відповідних подій (див. витяги зі звіту МДГ, які узагальнені та частково наведені в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 237 – 249), зазначає, що «із самого початку [існували] серйозні звинувачення стосовно участі колишнього керівництва МВС України у наймі, забезпеченні, організації та озброєнні «тітушок» з метою використання їх для залякування і насильницьких дій проти учасників Майдану». МДГ також посилалася на публічну заяву Міністра внутрішніх справ України у лютому 2015 року, «що були отримані беззаперечні докази, що тітушки були озброєні колишніми посадовими особами МВС України» (див. пункт 416 звіту МДГ, узагальненого та частково наведеного у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 246).

85.  У доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 18 до 24 лютого 2014 року, опублікованій 13 січня 2015 року (див. пункт 39 доповіді, яка частково наведена в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 250), було зазначено:

«...з висновків делегації чітко випливало, що незалежно від того, як їх називали («тітушки», активісти антимайдану, громадяни-волонтери тощо), велика кількість невстановлених приватних осіб затримувала протестувальників з дозволу, підтримки чи мовчазної згоди працівників Міністерства внутрішніх справ України чи допомагали працівникам правоохоронних органів у затриманні протестувальників під час проведення операцій з охорони громадського порядку у м. Київ і м. Дніпропетровськ у січні та лютому 2014 року. Як повідомлялося, вони також брали участь у частково «делегованому» їм здійсненні жорстокого поводження з протестувальниками «Майдану» під час або незабаром після затримання і припиняли стверджуване побиття щоразу, коли їм наказували це зробити працівники правоохоронних органів у формі або перед передачею затриманих спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України.»

86.  Згідно з інформаційним повідомленням Комісара Ради Європи з прав людини від 10 лютого 2014 року щодо його візиту в Україну (м. Київ, м. Вінниця, м. Дніпропетровськ і м. Запоріжжя) з 04 до 10 лютого 2014 року Комісар та його делегація «зібрали твердження та інші докази співпраці працівників міліції з громадянами, яких називали широко розповсюдженим терміном «тітушки», та які часто були озброєні кийками, битами або «травматичною» вогнепальною зброєю (для придушення масових заворушень) і носили маски» (повідомлення узагальнене та частково наведене в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 235). У своєму звіті від 04 березня 2014 року Комісар зазначив, що «існували достовірні дані про випадки викрадень – деякі з них з лікарень – групами осіб, які, як стверджувалося, співпрацювали з міліцією», і зробив посилання на справу пана Ю. Вербицького. Крім того, Комісар зазначив, що високопосадовці, з якими він зустрівся на той момент, визнали наявність такої «співпраці» між цивільним особами та працівниками міліції і відсутність для неї законних підстав (див. пункти 12, 35 та 36 звіту, узагальненого та частково наведеного в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 236).

87.  До того ж Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (далі – ММПЛУ), яка була направлена Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини (далі – УВКПЛ) 14 березня 2014 року на запрошення Уряду України, всебічно дослідила та проаналізувала судові рішення та інші матеріали справ на національному рівні стосовно справ пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького. У своїй «Інформаційній довідці про відповідальність за вбивства та насильницькі смерті під час протестів на Майдані», опублікованій у лютому 2019 року, ММПЛУ зазначила, що «обставини та мета викрадення свідчать про координацію дій між правоохоронними органами та групами «тітушок»» (див. пункт 30).

88.  Докази координації між органами державної влади та тітушками під час акцій протесту на Майдані також були наведені УВКПЛ у звіті від 19 березня 2018 року (див. пункт 51 та інші частини доповіді, частково узагальненої та наведеної в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 254).

89.  Таким чином, за цих обставин, зокрема, беручи до уваги, що Уряд не розкрив жодних додаткових відомостей, які могли б міститися у матеріалах справ відповідних офіційних розслідувань (див. пункт 22), Суд може зробити висновки з огляду на наявну у нього інформацію та вважає достатньо встановленим, що викрадення та жорстоке поводження з паном І. Луценком і паном Ю. Вербицьким було вчинене або за вказівками та/або під контролем правоохоронних органів, або принаймні за їхньої мовчазної згоди чи без перешкоджання.

90.  З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням з паном І. Луценком і катуванням пана Ю. Вербицького 21 січня 2014 року, за які повинна нести відповідальність держава.

91.  Розглядаючи скаргу за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції, Суд зазначає, що, незважаючи на понад 100 смертей, пов’язаних з акціями протесту, та смерть щонайменше тринадцяти працівників правоохоронних органів (див. згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 16) було подано лише декілька скарг за статтею 2 Конвенції, які стосуються пана Ю. Вербицького та деяких інших заявників, справи яких ще не розглянуті. Суд зазначає, що національні органи державної влади кваліфікували смерть пана Ю. Вербицького як вбивство.

92.  Суд також зазначає, що після того, як пана Ю. Вербицького піддали катуванню, підозрювані, найняті працівниками правоохоронних органів, залишили його у віддаленому місці за особливо суворих погодних умов, за яких у випадку ненадання йому допомоги він навряд чи міг довгий час залишатися живим (див. пункт 20). З огляду на свої висновки щодо скарг заявників за статтею 3 Конвенції (див. пункти 90 та 91) Суд вважає, що відповідальність за смерть пана Ю. Вербицького покладається на державу-відповідача. Отже, було порушено статтю 2 Конвенції у зв’язку з цим.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

93.  Заявники скаржились за пунктами 1 та 2 статті 5 Конвенції у зв’язку з викраденням і триманням під вартою пана І. Луценка та
пана Ю. Вербицького 21 січня 2014 року та непроведенням органами державної влади ефективного розслідування щодо цього (див. пункти 7 – 9). Згідно з їхніми твердженнями їх викрали та тримали під вартою у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту на Майдані й законних підстав для тримання їх під вартою не було.

94.  Суд вважає, що зазначені скарги заявників слід розглядати виключно за пунктом 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a)  законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c)  законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...»Прийнятність

95.  Уряд стверджував, що скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції були передчасними, оскільки відповідні розслідування та судові провадження ще тривали.

96.  Заявники зазначили, що розслідування викрадення та тримання під вартою пана І. Луценка і пана Ю. Вербицького були неефективними, а відповідні судові провадження затягувалися.

97.  Суд повторює свої висновки за процесуальним аспектом статей 2 та 3 Конвенції, що відповідні розслідування у справах заявників були неефективними (див. пункт 73).

98.  Суд не вбачає підстав для іншого висновку щодо тих самих розслідувань у зв’язку зі скаргами заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції, а також щодо питання, чи були вони, як стверджувалося, передчасними. Розслідування, які тривають вже більше шести років, досі не призвели до здійснення на національному рівні остаточної оцінки всіх відповідних обставин. Загалом не було доведено, що відповідні розслідування могли надати заявникам належне відшкодування у зв’язку зі стверджуваним порушенням цього положення. Тому Суд вважає, що незавершеність розслідувань не заважає йому розглянути скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо викрадення та тримання під вартою пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду у зв’язку з цим.

99.  Суд також вважає, що скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає їх прийнятними.Суть

100.  Суд посилається на загальні принципи щодо пункту 1 статті 5 Конвенції, наведені у згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 459 – 461). Він повторює, що необґрунтоване тримання особи під вартою є абсолютним запереченням фундаментально важливих гарантій, закріплених статтею 5 Конвенції, та вказує на найбільш серйозне порушення цього положення (див. рішення у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 233, ЄСПЛ 2012; «Аль Нашірі проти Польщі» (Al Nashiri v. Poland), заява № 28761/11, пункт 529, від 24 липня 2014 року та «Бєлозоров проти Росії та України» (Belozorov v. Russia and Ukraine), заява № 43611/02, пункт 113, від 15 жовтня 2015 року). Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, підстави для його затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, має розглядатися як несумісна, inter alia, з метою статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пункт 125, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-III). Вона також несумісна з вимогою законності відповідно до Конвенції (рішення у справі «Анґелова проти Болгарії» (Anguelova v. Bulgaria), заява № 38361/97, пункт 154, ЄСПЛ 2002-IV).

101.  Беручи до уваги висновки в контексті скарг заявників, пов’язаних зі статтями 2 та 3 Конвенції, що пан І. Луценко і пан Ю. Вербицький були викрадені або за вказівками та/або під контролем працівників правоохоронних органів, або принаймні за їхньої мовчазної згоди чи без перешкоджання (див. пункт 90), Суд доходить висновку, що їх було свавільно позбавлено свободи 21 січня 2014 року всупереч гарантіям пункту 1 статті 5 Конвенції, за що несуть відповідальність органи державної влади (див. серед інших джерел, рішення у справах «Медова проти Росії» (Medova v. Russia), заява № 25385/04, пункти 123 – 125, від 15 січня 2009 року; «Аліханови проти Росії» (Alikhanovy v. Russia), заява № 17054/06, пункт 103, від 28 серпня 2018 року та «Цакоєви проти Росії» (Tsakoyevy v. Russia), заява № 16397/07, пункт 142, від 02 жовтня 2018 року).

102.  Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з викраденням і затриманням пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького 21 січня 2014 року.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

103.  Заявники скаржились на порушення статей 10, 11 та 14 Конвенції у зв’язку з тим, що пан І. Луценко та пан Ю. Вербицький були викрадені та підданні жорстокому поводженню, а останнього було вбито за здійснення ними свого права на свободу мирних зібрань та вираження поглядів (див. пункти 7 – 9).

104.  За обставин справи Суд вважає, що зазначені скарги заявників слід розглядати за статтею 11 Конвенції (див. рішення у справах «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, пункт 35, Серія A № 202; «Каспаров та інші проти Росії» (Kasparov and Others v. Russia), заява № 21613/07, пункти 82 і 83, від 03 жовтня
2013 року та «Навальний та Яшин проти Росії» (Navalnyy and Yashin v. Russia) заява № 76204/11, пункт 49, від 04 грудня 2014 року), яка передбачає:

«1.  Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів..

2.  Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.»Прийнятність

105.  Уряд стверджував, що скарги заявників за статтею 11 Конвенції були передчасними з тих самих причин, з яких їхні скарги за статтями 2 та/або 3 Конвенції мали бути визнані передчасними (див. пункт 37).

106.  Заявники заперечили, посилаючись, по суті, на свої аргументи щодо прийнятності скарг за статтями 2 та 3 Конвенції (див. пункти 40 і 41).

107.  Суд зазначає, що він уже відхилив аналогічне заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту у контексті прийнятності скарг заявників за статтями 2 та 3 Конвенції (див. пункт 46). Він не вбачає підстав вирішувати інакше щодо заперечення стосовно прийнятності скарг заявників за статтею 11 Конвенції. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду у зв’язку з цим.

108.  Суд вважає, що ці скарги заявників не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає їх прийнятними.Суть

109.  Суд повторює свої висновки, що пан І. Луценко та пан Ю. Вербицький були викрадені, пан І. Луценко зазнав жорстокого поводження, а пан Ю. Вербицький зазнав катування та зрештою був убитий у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту на Майдані і органи державної влади несли відповідальність за ці протиправні дії (див., зокрема, пункти 81 – 93).

110.  Не оскаржується, що участь пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького в акціях протесту на Майдані підпадала під дію статті 11 Конвенції.

111.  Суд пам’ятає, що конкретні відповідні події мали місце в той час, коли відбувалися жорстокі сутички між деякими протестувальниками та працівниками міліції в центральній частині м. Київ (див. у зв’язку з цим згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 33 – 35, 499, 500 та 503). Ці обставини чітко вимагали від органів державної влади вжиття належних заходів для забезпечення мирного проведення мітингів і безпеки всіх громадян (див. рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 159, ЄСПЛ 2015 року з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим він повторює, що «умисне грубе порушення демонстрантами звичних умов життя та діяльності, яка законно здійснюється іншими особами, у випадку якщо таке порушення мало більший вплив, аніж викликаний звичайним здійсненням права на мирні зібрання в громадських місцях, може вважатися «протиправною дією» ... [і], таким чином, виправдати накладення санкцій, навіть кримінального характеру» (там само, пункт 173). Однак інформація, що були вжиті відповідні заходи для відновлення миру або усунення агресивно налаштованих протестувальників, відсутня. Навпаки, враховуючи висновки Суду в інших справах, пов’язаних з Майданом, і відповідні міжнародні звіти та доповіді, наведені в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), вбачається, що прийняття 16 січня 2014 року так званих «антипротестних законів», які передбачали суворі покарання у зв’язку зі здійсненням свободи зібрань та свободи слова, суттєво нівелювали початкову обструкціоністську, але мирну мету акцій протесту на Майдані (див. згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 33 – 35, 197 та 250). Крім того, неодноразові спроби органів державної влади розігнати протестувальників силою, безперечно, сприяли ескалації насильства.

112.  У будь-якому випадку Суд повторює, що простого факту виникнення насильства під час зібрання недостатньо для висновку, що організатори мали насильницькі наміри (див. рішення у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine),
заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункт 202, від 06 жовтня 2015 року). До того ж особа не позбавляється можливості користуватися правом на свободу мирних зібрань в результаті спалаху насильства чи інших караних дій, вчинених іншими особами під час демонстрації, якщо відповідна особа і надалі має мирні наміри або мирно поводиться (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 94 з подальшими посиланнями).

113.  У цій справі немає жодних доказів, що під час участі в акціях протесту пан І. Луценко або пан Ю. Вербицький мали намір вчинити акти насильства або їх вчинили. Отже, Суд вважає, що вони користувались захистом статті 11 Конвенції у зв’язку з цим (див. рішення у справі «Примов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), заява № 17391/06, пункти 155 – 156, від 12 червня 2014 року та згадане рішення у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine), пункт 211).

114.  Крім того, Суд вважає, що було втручання у право
пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького на свободу мирних зібрань у зв’язку із протиправними діями, яких вони зазнали. Хоча відповідні провадження на національному рівні ще не закінчені, Суд доходить висновку, що існують обґрунтовані та суттєві підстави вважати, що ці протиправні дії мали на меті покарати або залякати їх у зв’язку з участю в акціях протесту на Майдані та/або запобігти їхній подальшій участі в них (див., зокрема, відповідні висновки національних і міжнародних звітів та доповідей, наведені або процитовані у пунктах 81 – 93).

115.  Цих висновків достатньо для підсумку Суду, що було свавільне втручання у право пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького на свободу мирних зібрань. У матеріалах справи ніщо не свідчить, що відповідне втручання, яке полягало в поводженні, розглянутому за статтями 2 та 3 Конвенції (див. пункти 90 – 93), було «передбачене законом» або переслідувало «законну мету». Також немає жодних підстав вважати, що воно було «необхідним у демократичному суспільстві».

116.  З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що було порушено статтю 11 Конвенції.ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

117.  Заявники скаржились на порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю в національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтями 2, 3, пунктом 1 статті 5 та статтею 11 Конвенції.

118.  Пан І. Луценко також скаржився, що заходи, вжиті органами державної влади, щоб перешкодити йому та іншим протестувальникам реалізувати право на проведення мирної демонстрації, також суперечили статтям 8 та 34 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

119.  З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за цими положеннями Конвенції (див. пункти 90 – 93, 103 та 117), Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті скарг заявників за статтею 13 Конвенції немає потреби (див., наприклад, згадане рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania), пункт 156).ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

120.  Насамкінець, Суд зауважує, що у цій справі встановлено порушення статей 2, 3 пункту 1 статті 5 та статті 11 Конвенції у зв’язку, зокрема, із жорстоким поводженням і переслідуванням першого заявника, а також катуванням і смертю брата другого заявника через їхню участь в акціях протесту на Майдані. Суд також встановив, що більшість протиправних дій була вчинена недержавними агентами, які діяли за мовчазної згоди, якщо не схвалення органів державної влади, і що досі не було проведено незалежного та ефективного офіційного розслідування цих питань. Рішення щодо подій Майдану (див. також згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 520 та 527; рішення у справах «Кадура та Смалій проти України» (Kadura and Smaliy v. Ukraine), заяви № 42753/14 та № 43860/14, пункт 153, від 21 січня 2021 року, не остаточне; «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), заява № 21429/14 та 9 інших заяв, пункти 81 та 83, від 21 січня 2021 року, не остаточне; та «Воронцов та інші проти України» (Vorontsov and Others v. Ukraine), заява № 58925/14 та 4 інших заяви, пункти 48 та 51, від 21 січня 2021, не остаточне) вказують на існування цілеспрямованої стратегії органів державної влади або їхніх структур щодо запобігання та припинення спочатку мирних акцій протесту, яка включала швидше застосування надмірної сили, що призвело до, якщо не сприяло, ескалації насильства.         ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

121.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода

122.  Пан І. Луценко та пан С. Вербицький вимагали 40 000 та
100 000 євро відповідно в якості відшкодування моральної шкоди.

123.  Пан І. Луценко також вимагав 32 992,65 гривень – еквівалент близько 3 000 євро на той момент – в якості відшкодування матеріальної шкоди, що покриває витрати на лікування, яке він отримав у січні 2014 року у зв’язку з порушенням статті 3, пункту 1 статті 5 та статті 11 Конвенції у його справі. Він надав копії медичних документів і квитанцій у зв’язку з цим.

124.  Уряд заперечив проти вимог заявників, які, на його думку, були надмірними та передчасними, оскільки відповідні провадження на національному рівні все ще тривали.

125.  Суд вважає, що Уряд не довів наявності у заявників на практиці можливості отримати відшкодування у зв’язку з наслідками встановлених у цій справі порушень положень Конвенції, таким чином, аби, наскільки це можливо, відновити ситуацію, яка існувала до порушення.

126.  Суд зазначає, що пан І. Луценко подав достатньо документів для підтвердження того, що сума, яку він вимагав в якості відшкодування матеріальної шкоди, була дійсно сплачена ним за лікування. Отже, Суд присуджує йому суму, яка вимагалася, у розмірі 3 000 євро у повному обсязі в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

127.  Щодо вимог заявників стосовно відшкодування моральної шкоди, постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує пану І. Луценку 16 000 євро, а пану С. Вербицькому
25 000 євро у зв’язку з цим і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.Судові та інші витрати

128.  Заявники також вимагали по 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження як на національному рівні, так і у Суді, але не надали жодних документів у зв’язку з цим. Пан І. Луценко просив сплатити вказану суму безпосередньо на банківський рахунок його захисника.

129.  Уряд заперечив проти цих вимог, зазначивши, що вони не були належно обґрунтовані.

130.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Тобто заявник повинен був сплатити їх або муситиме сплатити відповідно до юридичного чи договірного зобов’язання, і вони мали бути неминучими для запобігання виявленому порушенню або для отримання відшкодування. Суд вимагає надання йому квитанцій та рахунків-фактур, які є достатньо детальними, щоб він міг визначити, чи було дотримано зазначених вимог (див. рішення у справі «Іззеттін Доан та інші проти Туреччини» [ВП] (İzzettin Doğan and Others v. Turkey) [GC], заява № 62649/10, пункт 192, ЄСПЛ 2016).

131.  У цій справі з огляду на недостатню кількість наявних у нього документів і зазначені критерії Суд вважає, що вимоги заявників щодо компенсації судових та інших витрат слід відхилити.Пеня

132.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНОВирішує об’єднати заяви;Оголошує прийнятними скарги пана С. Вербицького за статтями 2, 3 та 14 Конвенції, а також скарги обох заявників за статтями 3, 5 та 11 Конвенції.Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті решти скарг заявників.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням з паном І. Луценком і катуванням
пана Ю. Вербицького і непроведенням ефективного офіційного розслідування щодо цього;Постановляє, що було порушено статтю 2 Конвенції у зв’язку з убивством пана Ю. Вербицького та непроведенням органами державної влади ефективного офіційного розслідування щодо цього;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку зі свавільним викраденням і позбавленням свободи
пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького 21 січня 2014 року;Постановляє, що було порушено статтю 11 Конвенції у зв’язку зі свавільним втручанням у право пана І. Луценка та
пана Ю. Вербицького на свободу мирних зібрань;Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати, чи було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування викрадення, жорстокого поводження та смерті пана Ю. Вербицького;Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(i)  3 000 (три тисячі) євро пану І. Луценку в якості відшкодування матеріальної шкоди, додатково до 16 000 (шістнадцяти тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  25 000 (двадцять п’ять тисяч) євро пану С. Вербицькому в якості відшкодування моральної шкоди;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.2}

Віктор Соловейчік
(Victor Soloveytchik)
Секретар

Сіофра О’Лірі

(Síofra O’Leary)
Голова

[1] Матеріали  справи № 12014110100000089, порушеної на національному рівні

[2] Матеріали  справи № 12014100060000245, порушеної на національному рівні.

[3] Цей термін походить від імені пана С. Бандери, лідера українського руху за незалежність у період з 1933 до 1959 роки.

[4] Матеріали  справи № 12014000000000338, порушеної на національному рівні.

Full & Egal Universal Law Academy