ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЛЯХ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF LYAKH v. UKRAINE)
(Заява № 53099/19)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
04 травня 2023 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Лях проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), Голова,
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 53099/19), яку 04 жовтня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Держави Ізраїль, пан Сергій Іванович Лях (далі – заявник), 1978 року народження, який проживає у м. Бат Ям, Держава Ізраїль, і якого представляла пані О. Кобильська, юрист, яка практикує у м. Бровари;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скарги за статтями 6 та 8 Конвенції щодо результату і тривалості провадження на національному рівні, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
рішення про надання заяві статусу пріоритетної (Правило 41 Регламенту Суду);
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується скарг заявника за статтями 6 і 8 Конвенції, що органи державної влади України оперативно не розглянули та не задовольнили його заяву про повернення двох його синів, народжених у липні 2004 року та липні 2007 року, до Держави Ізраїль, де вони проживали до грудня 2013 року, з України, де вони мешкають відколи спершу були привезені туди заявником, а згодом залишилися жити зі своєю бабою.
2. Заявник подав зазначену заяву до органів державної влади України в лютому 2017 року відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі – Гаазька конвенція). За його заявою у вересні 2017 року головне територіальне управління юстиції у Хмельницькій області, діючи від його імені, подало позов до Хмельницького міськрайонного суду, який 20 грудня 2017 року залишив без задоволення позовну заяву, посилаючись, зокрема, на положення статей 12 та 13 Гаазької конвенції, в яких наведені підстави для відмови у поверненні дитини до місця її постійного проживання. Апеляційна та касаційна скарги, подані заявником на це рішення, були залишені без задоволення Апеляційним судом Хмельницької області 04 квітня 2018 року та Верховним Судом 05 червня 2019 року, які погодилися з фактичними та правовими висновками Хмельницького міськрайонного суду, зокрема в частині стосовно застосування Гаазької конвенції.
3. Суди вирішили, що дітей не можна було вважати такими, які були незаконно переміщені чи утримувалися в Україні, де вони проживали більше трьох років за згодою своїх батьків і де вони повністю влаштувалися, і повернення їх до Держави Ізраїль суперечило б їхнім найкращим інтересам. Суди посилалися на пояснення дітей, які були заслухані особисто, що вони не бажали повертатися до свого батька до Держави Ізраїль, оскільки там у них виникнули б мовні труднощі, вони не мали друзів у цій країні, і їм було комфортно жити з бабою в Україні. Суди також посилалися на висновок психолога та письмові пояснення матері дітей, які підтверджували бажання дітей залишитися з бабою в Україні. Суди також взяли до уваги докази, які свідчили, що діти проживали в задовільних матеріально-побутових умовах.
4. Згідно з твердженнями заявника з квітня 2014 року до червня 2016 року він не міг поїхати в Україну, оскільки щодо нього в Державі Ізраїль було порушено кримінальне провадження. У липні 2016 року він поїхав в Україну і зустрівся з дітьми. Його подальшим спробам бачитися з ними, як стверджувалося, перешкоджала їхня баба, з якою вони проживали. Незабаром після його візиту в Україну у липні 2016 року заявнику довелося повернутися до Держави Ізраїль та залишитися там на наступні вісімнадцять місяців для виконання покарання у виді громадських робіт, накладеного на нього в межах згаданого кримінального провадження.
ОЦІНКА СУДУ
5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявник скаржився, що органи державної влади України безпідставно затягнули розгляд його заяви про повернення його дітей до Держави Ізраїль та не забезпечили його возз’єднання з дітьми.
6. Уряд стверджував, що національні суди належним чином розглянули справу заявника та ухвалили рішення в найкращих інтересах його дітей з огляду на той факт, що до лютого 2017 року він не заперечував проти проживання його синів окремо від нього в Україні; він не був позбавлений можливості бачитися з ними особисто; його сини влаштувалися в Україні і бажали залишитися в цій країні.
7. Уряд також стверджував, що тривалість провадження була виправдана необхідністю всебічного розгляду відповідних обставин справи, а сторони несли відповідальність за затримки у приблизно сорок днів, оскільки подавали процесуальні клопотання та не з’являлися у судові засідання. Крім того, заявнику знадобилося близько двох місяців, з червня до серпня 2017 року, щоб відповісти на попередні доводи інших сторін. Єдина затримка, за яку могли нести відповідальність органи державної влади, сталася під час розгляду касаційної скарги заявника Верховним Судом і була спричинена великим навантаженням цього суду на той момент.
8. Суд вважає, що скарги заявника мають розглядатися виключно за статтею 8 Конвенції.
9. Навіть якщо незрозуміло, чи стосується ця справа ситуації, яка підпадає під сферу дії Гаазької конвенції, з огляду на встановлення національними судами, що дітей не можна було вважати такими, які були незаконно переміщені або утримувалися в Україні, слід зазначити, що національні суди не визнали, що Гаазька конвенція була незастосовною, і до того ж посилалися на її окремі положення, залишаючи без задоволення заяву заявника (див. пункти 2 і 3). Таким чином, на думку Суду, загальні принципи стосовно способу розгляду національними судами справ за Гаазькою конвенцією, які були наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі «Віленчик проти України» (Vilenchik v. Ukraine), заява № 21267/14, пункти 47 та 53, від 03 жовтня 2017 року), можна застосувати до цієї справи, хоча її розгляд на національному рівні, можливо, не вимагав такого ж ступеня терміновості, як у справах, пов’язаних із незаконним переміщенням або утриманням дітей у розумінні Гаазької конвенції.
10. У цій справі стосовно результатів провадження на національному рівні Суд зазначає, що відповідні судові рішення були належним чином умотивовані та ґрунтувалися на переконливих і достатніх підставах. Національні суди провели всебічне дослідження відповідних обставин і врахували побажання синів заявника та висновок психолога щодо цього (див. пункт 2). Суди належним чином враховували найкращі інтереси дітей і належним чином співвіднесли їх з іншими відповідними інтересами. Беручи до уваги межі свободи розсуду, якою користуються органи державної влади у таких справах, Суд відхиляє скаргу заявника на результат провадження на національному рівні як явно необґрунтовану відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції (див. для порівняння згадане рішення у справі «Віленчик проти України» (Vilenchik v. Ukraine), пункти 48 – 52).
11. Стосовно скарги заявника на тривалість цього провадження Суд вважає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
12. Суд зазначає, що провадження на національному рівні щодо повернення на той момент 10- та 13-річних синів заявника тривало понад два роки у судах трьох інстанцій і супроводжувалося затримками, відповідальність за які, головним чином, несли органи державної влади.
13. Зокрема, головному територіальному управлінню юстиції у Хмельницькій області знадобилося близько семи місяців, щоб ініціювати провадження в національному суді після подання заяви заявником (див. пункт 2), затримка, яка є надмірно тривалою з огляду на терміновий характер заяви, навіть якщо заявника можна було вважати відповідальним за частину цієї затримки та/або органам державної влади був необхідний додатковий час для з’ясування певних аспектів справи.
14. Суд бере до уваги, що подальша затримка приблизно в один рік у Верховному Суді (див. пункт 2), який почав функціонувати в грудні 2017 року після впровадження судової реформи у вересні 2016 року, могла бути спричинена серйозними труднощами, з якими на той момент він зіткнувся під час розгляду касаційних скарг, у тому числі великим навантаженням (див. рішення у справі «Гуменюк та інші проти України» (Gumenyuk and Others v. Ukraine), заява № 11423/19, пункти 6 – 16, від 22 липня 2021 року). Попри це загальна тривалість провадження цього виду вбачається надмірною, незважаючи на те, що шеститижневий термін, встановлений статтею 11 Гаазької конвенції, який не є обов’язковим (див., наприклад, рішення у справі «М.Р. та Д.Р. проти України» (M.R. and D.R. v. Ukraine), заява № 63551/13, пункт 60, від 22 травня 2018 року з подальшими посиланнями), не має прямого стосунку до цієї справи.
15. Заявник справді частково сприяв загальній тривалості провадження, проте немає доказів, що він зловживав своїми процесуальними правами замість того, аби здійснювати законну процесуальну діяльність і його дії не призвели до значних затримок.
16. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що органи державної влади не розглянули справу оперативно, як того вимагає стаття 8 Конвенції щодо цього виду спорів (див. згадане рішення у справі «Віленчик проти України» (Vilenchik v. Ukraine), пункти 53 – 56).
17. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
18. Заявник вимагав 1 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
19. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.
20. Суд присуджує заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, і відхиляє решту його вимог.
21. Пеня має призначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції щодо тривалості національного провадження за Гаазькою конвенцією, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 травня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Карло Ранцоні
(Carlo Ranzoni)
Голова, Голова,