ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЛИСАК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF LYSAK v. UKRAINE)
(Заява № 52299/14)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 жовтня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Лисак проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Івана Джеліч (Ivana Jelić),судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 52299/14), яку 15липня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Світлана Василівна Лисак (далі – заявниця), 1949 року народження, яка проживає у м. Черкаси;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа стосується скарги заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що обладнання, яке належало їй табуло розташоване на земельних ділянках комунальної власності, було незаконно демонтовано, і вона не могла отримати за цевідшкодування.
2. Заявниця, приватний підприємець, володіла та керувала трьома кіосками (тимчасовими спорудами, де продавалися товари), розташованими на земельних ділянках комунальної власності у трьох місцях у м. Черкаси.
3. Міська рада вважала, що заявниця втратила своє правона користування землею. Заявниця оскаржила таку оцінку до Господарського суду Черкаської області, який 14 серпня 2008 року та 19 травня 2009 року вживав заходів для забезпечення позову, забороняючиміській раді демонтувати обладнання. 31 березня 2010 року в остаточному рішенні суд визнав протиправними рішення органів державної влади та ухвалив, що заявниця продовжувала мати право на орендувідповідних земельних ділянок.
4. 28 квітня 2009 року виконавчий комітет міської наказав міській робочій групі, яка займалася демонтажем самовільно встановлених споруд, продовжити вивезення обладнаннязаявниці. Члену групи, пану К., директору комунального підприємства, було дано вказівку забезпечити техніку для демонтажу та організувати зберігання демонтованого обладнання.
5. 28 травня 2009 року, незважаючи на тимчасову заборону господарського суду (див. пункт 3), міська робоча група демонтувала обладнаннязаявниці та його вміст (кіоски, касові апарати, запаси товарів для продажу) і перевезла для зберігання. Заявниця стверджувала, що в процесі демонтажу обладнання було пошкоджено й внаслідок цього воно стало непридатним для використання, а запаси товарів були втрачені.
6. 21 вересня 2010 року Соснівський районний суд міста Черкаси своєю остаточною постановою визнав протиправним рішення виконавчого комітету від 28 квітня 2009 року (див. пункт 4). Він посилався, зокрема, на той факт, що рішення було ухвалено без урахування заборони господарського суду (див. пункт 3).
7. Заявниця подала заяву про вчинення злочину, обвинувативши посадових осіб міської ради у зловживанні службовим становищем і вчиненні інших злочинів. У зв’язку з цим К. зрештою було пред’явлено обвинувачення у службовій недбалості. Заявниця подала цивільний позов про відшкодування шкоди умежах цього провадження проти К. та Державного казначейства України.
8. 04 жовтня 2013 року К. було визнано винним, але звільнено від відбування покарання. У задоволенні цивільного позову було відмовлено. Суд зазначив, що такий позов міг бути поданий повторно у порядку окремого цивільного провадження. Згодом обвинувальний вирок було скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування, останній раз – 16 лютого 2016 року. Інформація про подальший хід цього провадження відсутня.
9. Заявниця звернулася до адміністративних судів з позовом проти міської ради та виконавчого комітету міської ради, вимагаючи визнання їхніх дій щодо демонтажу її обладнання незаконними, а також надання їй відшкодування шкоди. 22 січня 2014 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій про відмову у задоволенні позову. Зокрема, суди обґрунтували це тим, що заявниця мала вимагати відшкодування шкоди у межах кримінального провадження щодо К.
оцінка суду
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 КОНВЕНЦІЇ першого протоколу до конвенції
Доводи сторін10. Уряд стверджував, що заява була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Заявниця могла подати окремий цивільний позов проти пана К., подати позов про відшкодування шкоди проти міської ради після того, як її рішення про демонтаж кіосків було визнано протиправним, або вимагати перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 січня 2014 року за «нововиявленими обставинами» після скасування вироку про визнання К. винним.
11. Стосовно суті справи Уряд доводив, що знесення тимчасових споруд заявниці становило законний захід контролю за користуванням майном для забезпечення дотримання норм містобудування.
12. Заявниця заперечила проти доводів Уряду та підтримала свої скарги.
Оцінка Суду13. Стосовно аргументу Уряду про невичерпання заявницею національних засобів юридичного захисту, то заявниця насправді використала декілька національних засобів юридичного захисту, але безуспішно. Суд повторює, що коли було використано один засіб юридичного захисту, використання іншого засобу юридичного захисту, який по суті має таке ж завдання, не є обов’язковим (див. рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 58, ЄСПЛ 2009) і відхиляє аргумент Уряду.
14. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
15. Відповідні загальні принципи практики Суду наведені в рішеннях у справах «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [GC], заява № 71243/01, пункти 93 і 95 – 99, від 25 жовтня 2012 року) та «Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії» [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункти 289 і 292 – 293, від 28 червня 2018 року).
16. Суд вважає, що було втручання у право заявниці на мирне володіння своїм майном. Національні органи влади ніколи не визначали ступінь пошкодження обладнання заявниці. Таким чином, Суд не має достатньо інформації, аби остаточно встановити, чи мало місце «позбавлення» власності.
17. Відповідне втручання не було здійснено «на умовах, передбачених законом»: національні суди визнали рішення міської ради демонтувати обладнання протиправним, зокрема у зв’язку з тим, що воно було ухвалено попри накладену щодо цього заборону (див. пункт 6).
18. Цих міркувань достатньо для висновку Суду про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
19. У своєму первинному формулярі заяви заявниця вказала, що вона оцінювала матеріальну шкоду, зазнану нею внаслідок стверджуваного порушення її прав, у 457 950,79 українських гривень (далі – грн), а зазнану нею моральну шкоду – у 300 000 грн.
20. Після повідомлення Уряду про заяву заявниці було запропоновано подати свої зауваження у відповідь на зауваження Уряду та її вимоги щодо справедливої сатисфакції. Її увагу звернули на Правило 60 Регламенту Суду та Практичну рекомендацію щодо вимоги про справедливу сатисфакцію, зокрема на необхідність кількісного визначення вимог, навіть якщо вона висловила свої побажання щодо справедливої сатисфакції на попередній стадії провадження.
21. У відповідь заявниця вказала, що вона підтримувала свою заяву та просила Суд «захистити мої права та законні інтереси як потерпілої сторони та присудити мені справедливу сатисфакцію відповідно до правових положень Конвенції та Регламенту Суду».
22. Уряд зазначив, що заявниця не надала детальний перелік своїх вимог.
23. Суд вважає, що він може присудити відшкодування моральної шкоди, навіть якщо заявниця кількісно не визначила свою вимогу (див. рішення у справі «В.С.Л. та А.Н. проти Сполученого Королівства» (V.C.L. and A.N. v. the United Kingdom), заяви № 77587/12 та № 74603/12, пункт 218, від 16 лютого 2021 року з подальшими посиланнями).
24. Однак такий підхід не застосовується до матеріальної шкоди, яку заявниця не визначила кількісно, коли її попросили зробити це після повідомлення про справу. Зазначення нею її бажання отримати грошову компенсацію, висловлене на початковій позасудовій стадії провадження, не є «вимогою» у розумінні Правила 60 Регламенту Суду (див. рішення у справі «Нагметов проти Росії» [ВП] (Nagmetov v. Russia) [GC], заява № 35589/08, пункт 72, від 30 березня 2017 року і, наприклад, рішення у справі «Кавала проти Туреччини» (Kavala v. Turkey), заява № 28749/18, пункт 237, від 10 грудня 2019 року). Отже, Суд нічого не присуджує заявниці за цим пунктом.
25. Суд присуджує заявниці 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20жовтня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Мартіньш Мітс
(Mārtiņš Mits)
Голова