ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЛИСЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF LYSYUK v. UKRAINE)
(Заява № 72531/13)
РІШЕННЯ
Ст. 8 • Приватне життя • Незаконне проведення запису розмов заявника в межах проведення негласних слідчих дій, які були згодом використані як доказ у кримінальному провадженні щодо нього
П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) • Загальна справедливість провадження, незважаючи на визнання допустимим доказом запису розмови • Запис відіграв незначну роль у визнанні заявника винним
П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) • Надмірна тривалість кримінального провадження
СТРАСБУРГ
14 жовтня 2021 року
ОСТАТОЧНЕ
14.01.2022
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Лисюк проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström),
Лятіф Гусейнов (Lətif Hüseynov),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,
З огляду на:
заяву (№ 72531/13), яку 14 листопада 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Леонід Васильович Лисюк (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 07 вересня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Справа стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції на незаконний запис його розмов у межах проведення негласних слідчих дій і подальше використання цих записів як доказу у кримінальному провадженні щодо нього у зв’язку з одержанням хабара. Він також висунув інші скарги у зв’язку з цим кримінальним провадженням.
ФАКТИ
2. Заявник народився у 1956 році та проживає у м. Радомишль. Заявника представляв пан А.С. Киченок, юрист, який практикує у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
ПОДІЇ, ЩО ПЕРЕДУВАЛИ СПРАВІ5. Заявник, на момент подій начальник державної виконавчої служби у Радомишльському районі Житомирської області, був визнаний винним в одержанні хабара за двома окремими епізодами. У цій справі ключові скарги заявника стосуються визнання його винним за другим епізодом, хоча його скарга щодо допиту свідків також стосується першого епізоду (див. пункт 57). Відповідні події, як вони наведені у вироку суду першої інстанції (див. пункт 21), розгорталися таким чином.
6. Стосовно першого епізоду, заявник, на прохання директора підприємства «K» А.Р., вжив заходів для запобігання продажу активів підприємства на прилюдних торгах, підробивши документи, які підтверджували сплату підприємством заборгованості перед проведенням прилюдних торгів. В обмін на цю послугу у травні
2006 року заявник одержав від А.Р. хабар.
7. Стосовно другого епізоду, у березні 2006 року заявник вимагав від директора підприємства «П.» О.Л. хабар в обмін на свою допомогу з врегулюванням питання стягнення заборгованості з підприємства «П.» на користь різних кредиторів, шляхом оцінки вартості та продажу майнових активів підприємства у вигідний для О.Л. спосіб. Один хабар був переданий у квітні 2006 року. Пізніше заявник вимагав ще один, і у січні 2007 року О.Л. звернувся із заявою до працівників міліції. Вочевидь, працівники міліції отримали від голови Апеляційного суду Житомирської області (далі – апеляційний суд) дозвіл на прослуховування стаціонарного телефону в кабінеті заявника (див. пункт 17) та надали О.Л. помічені банкноти. 24 січня 2007 року працівники міліції записали телефонну розмову заявника з О.Л. 26 січня 2007 року заявник відвідав О.Л. у його будинку, звідки забрав помічені банкноти. Події у будинку О.Л. були записані на відеокамеру. Коли заявник вийшов з будинку О.Л., до нього підійшли працівники міліції, він спробував втекти і викинути помічені банкноти, але вони були виявлені на землі біля нього. Заявника затримали.
РОЗСЛІДУВАННЯ та перший і другий розгляд справи8. 10 лютого 2007 року слідчий склав протокол огляду предметів (прослуховування) аудіозапису, зробленого 24 січня, а також аудіо- та відеозаписів, зроблених 26 січня 2007 року. Відповідно до протоколу:
(i) під час телефонної розмови 24 січня 2007 року заявник та О.Л. обговорили передачу грошових коштів заявнику з незрозумілих причин, можливу зустріч і різні ділові питання. Невідомо, чи проводилася ця розмова по стаціонарному телефону Державної виконавчої служби України (див. пункт 17) чи по іншій лінії зв’язку; та
(ii) 26 січня 2007 року заявник у будинку О.Л. запропонував забезпечити захист підприємства та майна О.Л.; згодом він отримав пачку банкнот від О.Л.
9. 24 квітня 2007 року розслідування було закінчено, і справу було направлено на розгляд до суду.
10. Справу заявника розглянув суддя З. Малинського районного суду, як суддя суду першої інстанції.
11. Заявник не визнав свою вину і відмовився давати показання, аргументуючи це відсутністю доказів проти нього, зокрема, незаконним отриманням аудіо- та відеозаписів.
12. Під час судового розгляду були допитані всі відповідні свідки. Було зроблено аудіозапис їхніх показань.
13. 27 листопада 2007 року суд першої інстанції визнав заявника винним; однак 19 лютого 2008 року апеляційний суд скасував цей вирок і направив справу на новий розгляд у той же суд іншим складом суду.
14. Новий розгляд справи розпочав суддя М. У січні 2009 року справу передали судді Я., оскільки строк повноважень попереднього судді закінчився, а в листопаді 2010 року – судді Т. у зв’язку з тривалою хворобою судді Я. Кожен новий суддя проводив повторне дослідження доказів і допит свідків. Засідання призначалися через регулярні проміжки часу. Деякі з таких перерв між засіданнями тривали більше двох місяців; наприклад:
(i) в кінці засідання, проведеного 01 липня 2009 року, наступне засідання було призначено на 01 жовтня 2009 року; і
(ii) 16 травня 2011 року наступне засідання було призначено на
18 серпня 2011 року.
15. Суддя Я. повторно допитав усіх відповідних свідків, доклавши значних зусиль для їхнього виклику та забезпечення їхньої явки у судові засідання. Зокрема, він ухвалив окрему постанову, адресовану начальнику обласного управління міліції, в якій зазначив, що працівники міліції не дотрималися свого обов’язку виконувати судові постанови про привід свідків до суду.
16. Задовольнивши заяву заявника, 28 квітня 2010 року суд першої інстанції звернувся до апеляційного суду із запитом про надання інформації, чи надавався судом дозвіл на прослуховування розмов заявника у 2006 році – січні 2007 року.
17. 05 травня 2010 року апеляційний суд відповів, що вся інформація стосовно прослуховування стаціонарного телефону відділу Державної виконавчої служби України, начальником якого раніше був заявник, зберігалася у відповідному оперативному підрозділі міліції, який проводив прослуховування.
18. Під час повторного дослідження доказів суддею Т., якому передали розгляд справи, усі відповідні свідки були повторно допитані, за винятком зазначених у наступному пункті.
19. О.Л. з’явився у судове засідання 21 лютого 2011 року. Згідно з наданими Урядом документами під час цього судового засідання його допитали. Проте суд першої інстанції зазначив у вироку, що О.Л. відмовився повторювати свої попередні показання у суді і попросив натомість посилатися на його показання, надані під час досудового розслідування. Того ж дня О.Л. подав до суду заяву з клопотанням прийняти його попередні показання у справі та більше не викликати у судове засідання. Згідно з інформацією Уряду того ж дня заявник звернувся до суду з клопотанням про оголошення попередніх показань організаторів прилюдних торгів К.П. і Т.М., а також його колишніх підлеглих І.П. (у зв’язку з першим епізодом – див. пункт 22) і Т.Б. (у зв’язку з другим епізодом – див. пункт 23).
20. Під час цього засідання заявника звільнили з-під варти.
Вирок21. 19 грудня 2011 року суд першої інстанції визнав заявника винним у зловживанні службовим становищем, одержанні хабара і підробці документів та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки і двадцяти чотири дні.
22. Стосовно першого епізоду суд першої інстанції посилався на показання А.Р. (див. пункт 6), а також на інші показання та задокументовані докази, у тому числі показання трьох свідків, зазначених у пункті 19.
23. Стосовно другого епізоду суд першої інстанції посилався на:
(i) показання О.Л., надані ним під час досудового розслідування, в яких він описав відповідні події (див. пункт 7). У своєму вироку суд першої інстанції зазначив, що О.Л. з’явився у судове засідання під час нового розгляду справи, але відмовився давати показання, заявивши, що уже надав показання під час досудового розслідування, за згодою всіх сторін суд оголосив показання, надані ним під час досудового розслідування;
(ii) показання водія О.Л., який засвідчив, що дізнався про вимагання заявником хабара від О.Л., що відвозив О.Л. на зустрічі із заявником, а також, що бачив, як О.Л. готував готівкові кошти нібито для надання хабарів;
(iii) показання сусіда О.Л., який бачив заявника в будинку О.Л. в день його затримання;
(iv) показання понятих, присутніх під час помічення готівкових коштів для використання їх як хабара та під час виявлення готівкових коштів на землі недалеко від місця затримання заявника, протоколи та рапорти працівників міліції, що підтверджували ці показання;
(v) результати судово-хімічної експертизи, що засвідчували однаковий компонентний склад маркувальної речовини на готівкових коштах, піджаку заявника та змивами з його рук;
(vi) аудіо- та відеозаписи, зроблені у будинку О.Л. 26 січня
2007 року (див. пункт 8);
(vii) показання, надані колишніми підлеглими заявника (у тому числі Т.Б.), що заявник виявляв особистий інтерес у виконавчому провадженні стосовно О.Л. Зокрема, вони засвідчили, що у січні
2007 року заявник неодноразово наказував закрити виконавче провадження щодо підприємства О.Л. у зв’язку з переданням всіх активів О.Л., і запевняв їх, що особисто вирішуватиме питання, пов’язані з будь-якими відповідними судовими спорами.
24. Стосовно тверджень заявника про порушення закону органами досудового розслідування у різні моменти, у тому числі під час проведення «незаконно записів відео та аудіо», суд прийняв їх до уваги, вважаючи, що «вони не знайшли свого підтвердження у суді».
АПЕЛЯЦІЙНА ТА КАСАЦІЙНА СКАРГИ25. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що суд першої інстанції неправильно оцінив докази та тлумачив норми національного законодавства, і цим вчинив злочин, як і особи, які дали показання проти нього. Він детально описав, чому вважав, що саме вони, а не він, порушили закон. Він подав велику кількість матеріалів без опису змісту чи короткого викладу основних моментів.
На 100 сторінці апеляційної скарги (із загальної кількості у 118 сторінок) заявник поскаржився, що аудіо- та відеозаписи від 26 січня 2007 року та аудіозапис телефонної розмови від 24 січня 2007 року були зроблені із порушенням національного законодавства і за відсутності дозволу суду, а тому відповідні докази були недопустимими. Він посилався на частину другу статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (див. пункт 32). Він вказав, що згідно з інформацією апеляційного суду (див. пункт 17) дозвіл було надано лише на прослуховування стаціонарного телефону у відділі Державної виконавчої служби України, де працював заявник, а не на аудіо- та відеозапис розмови 26 січня 2007 року у будинку О.Л. Таким чином, цей останній доказ був недопустимим.
26. 09 жовтня 2012 року апеляційний суд вніс зміни до вироку суду першої інстанції, закривши провадження за всіма обвинуваченнями, окрім одержання хабара, у зв’язку із закінченням строків давності, та залишив без змін обвинувальний вирок у частині щодо одержання хабара за обома епізодами. Апеляційний суд вважав, що доказів для підтвердження обвинувального вироку достатньо, а «досудове слідство і суд не допустили істотних порушень кримінально-процесуального кодексу, що тягнуть скасування вироку суду».
27. 16 травня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, в якій заявник виклав по суті ті самі аргументи у такому ж великому об’ємі; суд залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, не встановивши ознак незаконності. Не посилаючись конкретно на записи розмов, касаційний суд зазначив, що стверджувані «порушення вимог кримінально-процесуального закону, на які посилається у своїй скарзі засуджений, не є істотними, а тому не можуть бути підставами для скасування або зміни постановлених у справі рішень».
ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА
КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ28. Стаття 55 гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а стаття 56 гарантує кожному право на відшкодування шкоди, завданої їхніми незаконними діями та рішеннями.
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ29. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України
1960 року суди були уповноважені виносити окрему ухвалу, якою звертали увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені у конкретній справі факти порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і вимагали вжиття відповідних заходів (стаття 23-2). Суди апеляційної та касаційної інстанцій також мали повноваження виносити такі окремі ухвали (статті 380 та 400-2).
30. Інші відповідні положення Кодексу наведені в рішенні у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункти 21 – 26, від 08 липня 2021 року, ще не набуло статусу остаточного).
ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ПОРЯДОК ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ГРОМАДЯНИНОВІ НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ ОРГАНІВ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ, ПРОКУРАТУРИ І СУДУ» 1994 РОКУ (ДАЛІ – зАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ»)31. Стаття 2 Закону України «Про відшкодування шкоди»
1994 року (Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду») передбачає можливість вимагати відшкодування шкоди, завданої громадянинові. діями органів досудового розслідування, у випадку виправдання чи закриття кримінальної справи з «реабілітуючих» підстав. Крім того, з 01 січня 2006 року перелік випадків, в яких виникало право на відшкодування шкоди, розширився у зв’язку з включенням такого пункту:
«(1-1) [В]становлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення [кримінальної справи] на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування [чи] судового розгляду кримінальної справи обшуку [та] виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права [чи] незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;»
ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ» 1992 РОКУ32. Частина друга статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що використання технічних засобів одержання інформації під час оперативно-розшукової діяльності мало проводитися за рішенням суду.
33. Стаття 9 Закону передбачає обов’язок підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, відшкодувати шкоду, завдану їхньою діяльністю, у випадках порушення останніми прав і свобод людини.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
34. Заявник скаржився на порушення його прав у зв’язку із записом його розмов 24 та 26 січня 2007 року. Він посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
Доводи сторінУряд35. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав ефективні національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він не звернувся з позовом проти працівників міліції стосовно відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про відшкодування шкоди». Уряд також доводив, що статті 55 і 56 Конституції України та стаття 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачали можливість оскарження дій органів досудового розслідування до національних судів (див. пункти 28 і 33). Оскільки заявник не скористався доступними засобами юридичного захисту, шестимісячний строк мав обрахуватися з дати вчинення відповідної дії, а саме: складання протоколу огляду предметів 10 лютого 2007 року (див. пункт 8).
36. Крім того, Уряд стверджував, що втручання в кореспонденцію заявника було законним, оскільки ґрунтувалося, зокрема, на статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Втручання мало винятковий і тимчасовий характер.
Заявник37. Заявник стверджував про вичерпання ним усіх доступних національних засобів юридичного захисту. Лише порушення кримінальної справи могло бути ефективним засобом юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням права на приватність. Заявник висував твердження про здійснення незаконного запису його розмов упродовж кримінального провадження, у тому числі у своїх апеляційних і касаційних скаргах.
38. Стосовно суті справи заявник стверджував про відсутність правових підстав для втручання і, такими чином, про порушення статті 8 Конвенції.
Оцінка СудуПрийнятність(a) Прийнятність скарги щодо запису телефонної розмови 24 січня 2007 року
39. Суд не вбачає за необхідне розглядати заперечення Уряду стосовно цієї частини скарги, оскільки вважає, що у будь-якому випадку заявник не висунув небезпідставну скаргу за статтею 8 Конвенції стосовно запису його телефонної розмови 24 січня 2007 року у зв’язку з відсутністю чіткого пояснення від заявника, чи проводилася ця розмова по стаціонарному телефону, який прослуховувався згідно з дозволом апеляційного суду, чи по іншій лінії телефонного зв’язку, на яку цей дозвіл не поширювався (див. пункти 8 і 17). З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(b) Прийнятність скарги щодо запису розмови в будинку О.Л. 26 січня
2007 року
40. В рішенні у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, пункт 59, від 02 листопада 2006 року), в якій відповідні події відбулися у період з 1996 до 2004 роки, Суд встановив, що подання позову на підставі Закону України «Про відшкодування шкоди», в принципі, могло бути ефективним національним засобом юридичного захисту для осіб, які постраждали від заходів спостереження. Однак Суд встановив, що згідно з фактами вказаної справи подавання такого позову не могло виконувати функцію ефективного засобу юридичного захисту для заявників, які не були обвинуваченими у відповідній кримінальній справі. На момент подій Закон України «Про відшкодування шкоди» передбачав відшкодування шкоди лише у випадку виправдувального вироку суду або закриття кримінальної справи з «реабілітуючих» підстав.
41. Після постановлення згаданого рішення у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine) до Закону України «Про відшкодування шкоди» було внесено зміни, які прямо передбачали право на відшкодування шкоди навіть у таких випадках, як у цій справі, коли не було ухвалено виправдувального вироку суду або закрито кримінальну справу, проте коли слідчі або негласні дії працівників міліції (далі – оперативно-розшукові заходи) були визнані незаконними рішенням суду, крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи на новий судовий розгляд судом нижчої інстанції (див. рішення у справі «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 50 та 55 – 61, від
02 квітня 2015 року; а також пункт 31).
42. У цій справі заявник скаржився на незаконність заходів спостереження і порушував питання їхньої стверджуваної протиправності у судах, які розглядали його кримінальну справу; ці суди, у тому числі суди апеляційної та касаційної інстанцій, мали повноваження розглянути це питання та винести, окремо від своїх рішень по суті кримінальної справи, ухвалу, якою могли вказати на будь-яку незаконність таких заходів спостереження (див. пункт 29 та рішення у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункт 33, від 08 липня 2021 року). Насправді суд першої інстанції дійсно виніс таку ухвалу стосовно виклику свідків у судове засідання (див. пункт 15). В якості альтернативи, національні суди могли встановити таку незаконність у своїх рішеннях по суті кримінальної справи, як-от у вироку суду.
43. Така окрема ухвала, якби вона була винесена у зв’язку з відповідними заходами спостереження, або ж рішення по суті кримінальної справи, в якому б визнавалася незаконність таких заходів, становили б підставу для подання позову відповідно до Закону України «Про відшкодування шкоди» (див. згадане рішення у справі «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), пункти 14 і 58 та рішення у справі «Тихонов проти України» (Tikhonov v. Ukraine), заява № 17969/09, пункти 22 і 39, від 10 грудня 2015 року).
44. Суд уже зауважував в рішенні у справі «Лелюк проти України» (Lelyuk v. Ukraine), заява № 24037/08, пункт 39, від 17 листопада 2016 року), що отримання судового рішення, яким було визнано незаконність дії, становило перший крок двоетапної системи засобів юридичного захисту згідно із Законом України «Про відшкодування шкоди», а другий крок полягав у поданні позову про відшкодування шкоди. Хоча рішення у справі «Лелюк проти України» (Lelyuk v. Ukraine) стосувалося тверджень про незаконне тримання під вартою, наведені міркування мають однакову силу у зв’язку зі стверджуваною незаконністю заходів спостереження.
45. З цього випливає, що, порушивши у своїх апеляційній і касаційній скаргах у кримінальній справі питання стверджуваної незаконності заходів спостереження, заявник використав національний засіб юридичного захисту, який, в принципі, був ефективний як перший крок двоетапного механізму визнання порушення та відшкодування шкоди. Заявник не міг зробити другий крок, звернутися до цивільних судів з позовом про відшкодування шкоди, оскільки суди, які розглядали кримінальну справу, не винесли окремої ухвали, якою б визнали незаконність заходів спостереження, і не визнали цей факт у будь-якому зі своїх рішень по суті кримінальної справи.
46. Суд зауважує, що подана заявником до Суду скарга обмежується стверджуваною незаконністю здійснення запису з точки зору національного законодавства. Не ставилося під сумнів, що в контексті кримінального провадження щодо заявника національні суди могли розглянути цю скаргу та визнати наявність такої незаконності, якби вони її встановили (див. для порівняння рішення у справі «Балтеану проти Румунії» (Bălteanu v. Romania), заява № 142/04, пункт 37, від 16 липня 2013 року та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії» (Sigurður Einarsson and Others v. Iceland), заява № 39757/15, пункт 123, від
04 червня 2019 року з подальшими посиланнями). Таким чином, заявник вичерпав доступні йому за обставин цієї скарги національні засоби юридичного захисту. Перебіг шестимісячного строку почався з дати ухвалення остаточного рішення у його кримінальній справі, з 16 травня 2013 року (див. пункт 27).
47. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку.
48. Ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть49. Відповідні принципи практики Суду наведені в згаданому рішенні у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункти 38 і 39, ще не набуло статусу остаточного).
50. Перше питання, що виникає, полягає у тому, чи було втручання в права заявника за статтею 8 Конвенції. Працівники міліції здійснювали запис розмови у будинку О.Л. Можна припустити, що ця дія проводилася за згодою О.Л., хоча конкретна інформація щодо цього у матеріалах справи відсутня.
51. З огляду на той факт, що запис був організований та здійснений за участю органів державної влади, а у цій справі – безпосередньо ними, він підпадає під дію статті 8 Конвенції, навіть якщо здійснювався у приватному приміщенні за згодою або на запрошення власника приватного приміщення (див. рішення у справі «Ван Вондель проти Нідерландів» (Van Vondel v. the Netherlands), заява № 38258/03, пункти 47 – 50, від 25 жовтня 2007 року).
52. Отже, було втручання органів державної влади у приватне життя заявника у розумінні статті 8 Конвенції.
53. Заявник стверджував, що запис його розмов у будинку О.Л.
26 січня 2007 року був здійснений працівниками міліції без дозволу суду. Хоча він порушив це питання у скаргах до національних судів, у матеріалах справи відсутня конкретна відповідь на це твердження, і Уряд не оскаржив його у своїх зауваженнях. Отже, у Суду немає іншого вибору, як визнати, що працівники міліції здійснили запис без дозволу суду.
54. У згаданому рішенні у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункти 40 – 42, ще не набуло статусу остаточного) Суд вважав встановленим, що здійснення такого запису без дозволу суду було порушенням національного законодавства. Ця справа стосується тих самих положень національного законодавства, і Суд не вбачає підстав для іншого висновку.
55. Цього достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку зі здійсненням запису розмови заявника 26 січня 2007 року.
СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СПРАВДЕЛИВІСТЮ ПРОВАДЖЕННЯ56. Заявник скаржився на використання як доказу у кримінальній справі щодо нього зроблених під час незаконних негласних слідчих дій записів його розмов від 24 та 26 січня 2007 року. Він також скаржився, що не зміг допитати певних свідків сторони обвинувачення під час нового розгляду справи. Він посилався на пункти 1 і 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... , який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
...
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
...»
Доводи сторінЗаявник57. У формулярі заяви заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції на неможливість допитати свідків О.Л. і А.Р. (особи, які давали хабарі), І.П. і Т.Б. (колишні підлеглі заявника, причетні до першого та другого епізодів відповідно), та К.П. і Т.М. (організатори прилюдних торгів у зв’язку з першим епізодом). У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник стверджував про наявність суперечностей між показаннями О.Л. і показаннями інших свідків. О.Л. загрожувало притягнення до відповідальності за давання хабара, і тому він не з’являвся у перші судові засідання, доки така загроза не минула.
58. Заявник також стверджував, що, визнавши допустимими доказами зроблені під час незаконних негласних дій записи його розмов з О.Л. 24 та 26 січня 2007 року, національні суди порушили пункт 1 статті 6 Конвенції.
Уряд59. Уряд стверджував, що заявник мав можливість допитати О.Л. Стосовно інших свідків, то їхні показання були оголошені під час нового розгляду справи за згодою сторони захисту. Заявник не висував скарг у зв’язку з цим у суді першої інстанції, але зробив це у апеляційній та касаційний скаргах.
60. Стосовно визнання записів допустимими доказами Уряд доводив, що вирок заявника ґрунтувався на великій кількості доказів. Матеріали спостереження відображали обставини передачі хабара заявнику, і ці обставини підтверджувалися показаннями О.Л. і не суперечили твердженням заявника. Суди апеляційної та касаційної інстанцій не ставили під сумнів законність отриманих органами досудового розслідування доказів.
Оцінка СудуСтверджуване порушення права допитувати свідків61. Суд зауважує, що насправді всі згадані заявником свідки (див. пункт 57) були допитані на різних етапах первинного судового розгляду, а також під час нового розгляду справи як безпосередньо суддею М., першим суддею, який здійснював новий розгляд справи, так і стороною захисту. Єдине питання, яке може виникнути, полягає у тому, чи мав заявник можливість допитати свідків під час розгляду справи суддею Т., який був третім та останнім суддею під час нового судового розгляду і який остаточно визнав заявника винним (див. рішення у справі «Черніка проти України» (Chernika v. Ukraine), заява № 53791/11, пункти 35 – 78, від 12 березня 2020 року).
62. Однак фактично А.Р. був допитаний останнім суддею під час нового розгляду справи. Вказівки на наявність у заявника труднощів з допитом свідка відсутні.
63. Стосовно інших свідків, вказаних заявником у формулярі заяви, він не повторив своєї скарги щодо цього після того, як Уряд зазначив, що заявник сам просив оголосити їхні показання і не висував цієї скарги під час судового розгляду (див. пункти 57 і 59). Навіть припустивши, що заявника можна вважати таким, який висунув свою скаргу у зв’язку з цим у Суді, він не заперечив проти твердження Уряду, що сам просив оголосити показання цих свідків у присутності останнього судді під час нового судового розгляду, а стосовно O.Л., то заявник погодився на оголошення його показань (див. підпункт «i» пункту 23 і пункт 57). Ніщо не свідчить, що заявник у певний момент під час нового розгляду справи змінив свою позицію або вимагав повторного допиту цих свідків апеляційним судом (див. рішення у справі «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine), заява № 16980/06, пункт 36, від 02 березня 2017 року та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Габріелян проти Вірменії» (Gabrielyan v. Armenia), заява № 8088/05, пункт 85, від 10 квітня 2012 року).
64. Таким чином, Суд доходить висновку, що скарга заявника є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимим доказом запису телефонної розмови від 24 січня 2007 року65. Із наведених раніше причин (див. пункт 39) у зв’язку з пов’язаною скаргою заявника за статтею 8 Конвенції ця скарга також є явно необґрунтованою і також має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимим доказом запису розмови в будинку О.Л. 26 січня 2007 року66. Ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
67. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Биков проти Росії» [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, пункти 88 – 90, від 10 березня 2009 року). Вони були нещодавно повторені в згаданому рішенні у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункти 51 і 52).
68. Застосовуючи згадані принципи у цій справі, Суд зазначає, що відповідна незаконність стосувалася питання дотримання національного законодавства, і не включала питання порушення прав заявника на захист.
69. Відповідні докази відіграли незначну роль у визнанні заявника винним. Ключовим доказом проти нього були показання О.Л., який не був таємним агентом працівників міліції та якого заявник мав можливість допитати (див. згадане рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), пункт 96). До того ж той факт, що заявник прийшов до будинку боржника, стосовно якого він здійснював виконавче провадження, за відсутності службової необхідності і залишив будинок з поміченими грошовими коштами, також значною мірою вказував на його вину.
70. Не вбачається, що зроблений у будинку О.Л. відеозапис додав якусь суттєву інформацію у зв’язку з цим. Слід зазначити, що національні суди не посилалися на конкретні твердження із запису розмови у будинку О.Л. (див. для порівняння згадане рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), пункт 103), і насправді під час цієї розмови не було сказано якогось неспростовного викривального твердження, зокрема стосовно походження переданих грошових коштів. Важливим фактом стала саме передача готівкових коштів, зафіксована на відео. Однак, як було зазначено, цей факт був достатньою мірою встановлений іншими доказами (див. для порівняння рішення у справі «Тортладзе проти Грузії» (Tortladze v. Georgia), заява № 42371/08, пункти 73 – 75, від 18 березня 2021 року).
71. Ніщо не свідчить, що відповідний запис був недостовірним. Насправді заявник ніколи не висував аргументів щодо цього ні у Суді, ні у національних судах (див. згадане рішення у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункт 54 (ще не набуло статусу остаточного) та рішення у справі «Драгоєвіч проти Хорватії» (Dragojević v. Croatia), заява № 68955/11, пункт 131, від 15 січня 2015 року, а також в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), пункт 94 та рішення у справі «Ніцулеску проти Румунії» (Niţulescu v. Romania), заява № 16184/06, пункти 53 – 55, від 22 вересня 2015 року).
72. Заявнику була надана необмежена можливість оскаржувати допустимість відповідних доказів під час змагального судового процесу у судах трьох інстанцій. Дійсно, суди детально не прокоментували аргументи заявника у зв’язку з цим (див. пункт 24). Обґрунтування судів вищих інстанцій обмежувалося по суті зауваженням, що будь-які стверджувані порушення процесуальних норм не вплинули на ухвалення вироку (див. пункти 26 і 27).
73. Проте з огляду на наведене стосовно ролі оскаржуваних доказів в ухваленні вироку та їхньої достовірності оцінка судів вищих інстанцій не вбачається необґрунтованою. Крім того, лаконічність обґрунтування судів також слід розглядати з урахуванням факту, що заявник навів велику кількість повторюваних і часто невідповідних аргументів з інших питань (див. пункт 25 та для порівняння згадане рішення у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункт 54).
74. З огляду на цей факт і незначну роль відповідних доказів у справі щодо заявника ненадання національними судами детальних коментарів стосовно цього конкретного питання саме собою не є достатнім, щоб зробити провадження несправедливим у цілому.
75. Справді, сторона судового розгляду може розраховувати на конкретну та чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату розгляду справи (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші, пункт 185, від 06 листопада 2018 року). Проте, враховуючи наведені міркування щодо ролі, яку відіграли оскаржувані докази, та враховуючи їхню достовірність, аргументи заявника явно не могли мати вирішальне значення для результату провадження.
76. Отже, не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимим доказом проти заявника запису його розмови 26 січня 2007 року.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ ПРОВАДЖЕННЯ77. Заявник стверджував, що тривалість провадження у його справі була надмірною. Уряд заперечив проти цього аргументу.
78. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-ІІ).
79. Суд зауважує, що провадження розпочалося 26 січня 2007 року і закінчилося 16 травня 2013 року. Таким чином, воно тривало шість років і три місяці у трьох інстанціях.
80. Суд не вважає справу заявника особливо складною.
81. Суд готовий припустити, що заявник певною мірою сприяв збільшенню тривалості провадження. Наприклад, обсяг його апеляційної скарги вбачається непропорційним ступеню складності його справи та пов’язаних з нею питань (див. пункт 25). Тим не менш, Суд не може встановити які-небудь періоди значної затримки, відповідальність за які несе заявник.
82. Це ж саме не можна сказати про поведінку органів державної влади.
83. По-перше, хоча розгляд справи затягнувся у зв’язку з її направленням на новий розгляд і незважаючи на накопичені затримки, суд першої інстанції все одно призначав судові засідання через значні проміжки часу, які інколи перевищували три місяці, без очевидно поважних причин (див. пункт 14). По-друге, насамперед у зв’язку із неодноразовою зміною суддів, які розглядали справу, провадження у суді першої інстанції тривало чотири роки і майже вісім місяців.
84. Для таких затримок не було наведено жодної переконливої підстави, хоча більшу частину цього строку заявник перебував під вартою, що є важливим фактором під час оцінки тривалості провадження (див. пункт 20 та рішення у справі «Абдуелла проти Нідерландів» (Abdoella v. the Netherlands), від 25 листопада 1992 року, пункт 24, Серія А № 248-А).
85. Отже, Суд визнає цю скаргу прийнятною та вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю провадження.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ86. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
Шкода87. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
88. Уряд заперечив проти вимоги заявника, вважаючи її надмірною та необґрунтованою.
89. З огляду на свою практику та обставини справи Суд присуджує заявнику 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
90. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Судові та інші витрати91. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, немає підстав щось присуджувати за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
Оголошує одноголосно прийнятними скарги за статтею 8 Конвенції на здійснення запису розмови заявника 26 січня 2007 року та за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання цього запису допустимим доказом проти заявника, а також тривалість провадження, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку зі здійсненням запису розмови заявника 26 січня 2007 року;Постановляє шістьма голосами проти одного, що не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням запису розмови заявника 26 січня 2007 року допустимим доказом проти нього;Постановляє одноголосно, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю провадження у справі заявника;Постановляє одноголосно, що:(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 жовтня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{ Віктор Соловейчік
(Victor Soloveytchik)
Секретар
Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Юдківської.
С.О.Л.
В.С.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ЮДКІВСЬКОЇ, ЯКА ЧАСТКОВО НЕ СПІВПАДАЄ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
Я разом з колегами проголосувала за встановлення порушення статті 8 Конвенції: у цій справі це питання є доволі простим.
Однак я не можу погодитися з висновком, що, незважаючи на використання явно недопустимого доказу – запису розмови заявника 26 січня 2007 року – у кримінальній справі щодо нього, його права на справедливий судовий розгляд не були порушені.
По-перше – і незалежно від конкретних обставин цієї справи – я вважаю, що підхід, встановлений в рішенні Великої палати у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia)[1] у 2009 році, слід переглянути.
Як я нещодавно стверджувала в іншій окремій думці[2],
«... ... Загальноприйнятим є факт, що сама логіка доктрини «плодів отруйного дерева» пов’язана з так званою «теорією стримування», згідно з якою ймовірність виключення доказів повинна знеохочувати правоохоронні органи вдаватися до протиправної поведінки в майбутньому.
... Суддя виключає докази, одержані незаконним шляхом, з кримінального провадження, таким чином позбавляючи змісту збір працівниками поліції доказів протиправними методами. Внаслідок цього правило визнання судом недопустимими доказів, одержаних незаконним шляхом, зменшує кількість порушень, вчинених правоохоронними органами під час розслідування.
... Ця доктрина стримування була прямо зазначена в рішенні у справі «Елкінс проти Сполучених Штатів» (Elkins v. United States) [3], в якому Верховний суд США вказав, що визнання федеральним судом допустимими доказів, одержаних незаконним шляхом, призвело до нівелювання зусиль штату із забезпечення дотримання Конституції. «...Якщо буде зрозуміло, що результати незаконного обшуку представниками держави визнаватимуться недопустимими доказами під час розгляду на федеральному рівні, не існуватиме стимулу вдаватися до хитрощів та обходити закон». Іншими словами, виключення доказів, одержаних незаконним шляхом, є важливим способом усунення мотивації для порушення закону. Таким чином захищаються права обвинувачених у майбутніх справах.
... У цій же справі Верховний суд США навів ще одне обґрунтування застосуванню правила визнання судом недопустимими доказів, одержаних незаконним шляхом, а саме: цілісність системи правосуддя. Суд процитував думку судді Холмса, висловлену в рішенні у справі «Олмстед проти Сполучених Штатів» (Olmstead v. United States) [4]: «не можна розрізняти Уряд як прокурора і Уряд як суддю... У правовій державі існування Уряду перебуватиме під загрозою, якщо він скрупульозно не дотримуватиметься законодавства. Наш Уряд є могутнім, всюдисущим учителем. Добре це чи погано, він своїм прикладом вчить весь народ. Порушення закону заразне. Якщо Уряд стає порушником закону, це переростає у зневагу до закону; закликає кожну людину самій стати для себе законом; сприяє виникненню анархії. Висловлення тверджень, що під час застосування кримінального законодавства мета виправдовує засоби – тверджень, що Уряд може вчиняти злочини, аби забезпечити визнання окремого злочинця винним – призведе до жахливих наслідків. Цей Суд має рішуче виступити проти такої згубної доктрини».
... Або, як було зазначено набагато пізніше, «визнаючи допустимими докази, одержані незаконним шляхом, судова влада по суті починає діяти заодно з Урядом» [5]. Зрозуміло, що суди не повинні сприйматися як такі, що пробачають серйозні порушення закону – має бути збережена їхня законність, а їхня жорстка позиція стосовно відмови від результатів беззаконня поліції захищає широку громадськість. Як стверджується, мета збереження законності системи правосуддя може переважити мету фактичної точності, оскільки саме законність, а не пошук істини, є кінцевою метою процесу [6]...»
З огляду на зазначене підхід, встановлений в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), видається проблемним, і я щиро підтримую думку, висловлену моїми досвідченими колегами, суддями Пінто де Альбукерке та Бошняк, які, на мій погляд, переконливо довели, що критерії, встановлені в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), «є складними для сприйняття та застосування, а тому не можуть бути керівництвом для національних судів» і призводять до розгляду справ з «чисто казуїстичного, консеквенціалістичного та опортуністичного погляду»[3].
Підхід, встановлений в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), передбачає три критерії, які необхідно ретельно розглянути: наявність у заявника можливості оскаржити допустимість доказів і заперечити проти їхнього використання, існування сумнівів щодо достовірності та точності доказів, а також роль доказів. Однак практика Суду після ухвалення рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) демонструє, що лише за другим критерієм, тобто якщо обставини, за яких були одержані докази, викликають сумнів у їхній достовірності, Суд у певних виняткових випадках доходить висновку, що докази, одержані з порушенням статті 8 Конвенції, призводять до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справах «Лісіца проти Хорватії» (Lisica v. Croatia), заява № 20100/06, від 25 лютого 2010 року та «Кобіашвілі проти Грузії» (Kobiashvili v. Georgia), заява № 36416/06, від 14 березня 2019 року).
Така обмежена оцінка впливу незаконного втручання в приватне життя на справедливість провадження не сприяє меті зміцнення верховенства права в державах-членах і призводить до результатів, несумісних зі справедливим розглядом справи, як його слід розуміти у двадцять першому столітті. Зрештою, як блискуче зазначив покійний суддя Верховного суду США Фелікс Франкфуртер, «історія свободи багато в чому була історією дотримання процесуальних гарантій» [4].
Окрім цих загальних міркувань, я переконана, що у цій справі навіть застосування обмежених критеріїв, встановлених в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), призведе до встановлення порушення.
Дійсно, як визнала більшість, оскаржувані докази не відіграли вирішальну роль у визнанні заявника винним – настільки, що їхнє виключення навряд чи змінило результат розгляду кримінальної справи щодо заявника. З огляду на зазначене ще більш вражає цілковите ігнорування Судом скарги заявника у зв’язку з цим.
Перший критерій, встановлений в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), зрозумілий – Суд повинен перевірити, «чи була заявнику надана можливість оскаржити допустимість доказів і заперечити проти їхнього використання» (див. пункт 90 рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia). «Можливість оскаржити» передбачає не тільки оскарження обвинуваченим використання доказів, але й надання судом чіткої та переконливої відповіді, чому (як стверджується) незаконно отриманий запис повинен залишатися частиною доказової бази. Оцінюючи цей критерій, у пункті 72 рішення більшість визнає, що «суди детально не прокоментували аргументи заявника у зв’язку з цим»; однак виправдали таке ненадання відповіді тим, що з двома іншими критеріями, встановленими в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), – роль оскаржуваного доказу та його достовірність – не виникло проблем. Такий підхід руйнує всю архітектуру підходу, встановленого в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), в якому всі три критерії є незалежними і мають бути дотримані. Зазначення того, що «з огляду на... незначну роль відповідних доказів у справі щодо заявника, ненадання національними судами детальних коментарів стосовно цього конкретного питання саме собою не є достатнім, щоб зробити провадження несправедливим у цілому» (див. пункт 74 рішення), просто призводить до вилучення одного з критеріїв підходу, встановленого в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), на тій підставі, що достатньо двох інших критеріїв (така ж позиція відображена в пункті 75 рішення).
Подальше посилання на те, що заявник «навів велику кількість повторюваних і часто невідповідних аргументів з інших питань» (див. пункт 73), викликає ще більше занепокоєння. По-перше, сам факт, що апеляційна скарга заявника містила 118 сторінок без опису змісту (див. пункт 25 рішення), не робить його поведінку зневажливою чи іншим чином невідповідною vis-à-vis національних судових органів. По-друге, підхід, встановлений в рішенні у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia), не передбачає залежність можливостей оскаржити використання спірних доказів від конкретної процесуальної поведінки або кількості інших скарг, які обвинувачений бажатиме подати у ситуації, коли йдеться про його долю, а кримінальне провадження, особливо таке тривале, як у цій справі, може бути підірване у зв’язку з низкою процесуальних недоліків.
Слід зазначити, що більшість посилалася на інше нещодавнє рішення Суду (рішення у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, від 08 липня 2021 року), в якому відповідну скаргу було визнано явно необґрунтованою за протилежних обставин: на відміну від заявника у цій справі пан Берлізев не звертався до судів першої та другої інстанції з клопотанням про виключення доказів. «З огляду на... доступні йому процесуальні гарантії, які заявник послідовно не використовував», Суд «не може дійти висновку про порушення загальної справедливості кримінального провадження щодо нього» (пункт 55). В рішенні у справі «Свєтіна проти Словенії» (Svetina v. Slovenia), заява № 38059/13, від 22 травня 2018 року) не було встановлено порушення прав заявника на справедливий суд у зв’язку з використанням доказів, одержаних незаконним шляхом, оскільки, inter alia, «його аргументи були розглянуті національними судами і відхилені вмотивованими рішеннями» (пункт 49). На противагу, в згаданому рішенні у справі «Кобіашвілі проти Грузії» (Kobiashvili v. Georgia) Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки сумніви у достовірності доказів поєднувалися з «неналежним судовим контролем як до, так і під час судового розгляду, у тому числі недостатнім розглядом національними судами твердження заявника, що наркотики йому не належали» (пункт 73).
На мою думку, ця справа набагато ближча до рішення у справі «Кобіашвілі проти Грузії» (Kobiashvili v. Georgia), оскільки національні судові органи не надали чогось «належним чином обґрунтованого» у відповідь на небезпідставну скаргу заявника стосовно визнання недопустимим доказом запису розмови в будинку О.Л.
Використання доказів, одержаних незаконним шляхом, для забезпечення визнання особи винною означає примноження незаконності. Обидва аргументи, які є підставою для правила про визнання судом недопустимими доказів, одержаних з порушенням права, передбаченого Конвенцією, – знеохочення незаконної поведінки працівників поліції та недоторканність судової системи – вимагають, щоб у випадку відмови виключити «отруєні» докази суд першої інстанції був зобов’язаний переконливо пояснити причину.
Оскільки у цій справі цього зроблено не було, я проголосувала за встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням запису розмови заявника допустимим доказом проти нього.
[1] Рішення у справі «Биков проти Росії» [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, від 10 березня 2009 року.
[2] Думка судді Юдківської, яка співпадає з позицією більшості, в рішенні у справі «Бохонко проти Грузії» (Bokhonko v. Georgia), заява № 6739/11, від 22 жовтня
2020 року.
[3] Спільна думка суддів Пінто де Альбукерке та Бошняк, яка частково не співпадає з думкою більшості, в рішенні у справі «Драгош Іоан Русу проти Румунії» (Dragoş Ioan Rusu v. Romania), заява № 22767/08, від 31 жовтня 2017 року.
[4] Рішення у справі «МакНабб проти Сполучених Штатів» (McNabb v. United States), 318 США 332 (1943).