© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА М.А. ПРОТИ КІПРУ
(Заява № 41872/10)
РІШЕННЯ
[Витяги]
СТРАСБУРГ
23 липня 2013 року
Це рішення стане остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі M.A. проти Кіпру,
Європейський суд з прав людини (Четверта Секція) на засіданні Палати у складі:
Інета Зімелє (Ineta Ziemele), Голова,
Пяіві Гірвеля (Päivi Hirvelä),
Георге Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Здравка Калайджієва (Zdravka Kalaydjieva),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), судді,
і Фатош Араджі (Fatoş Araci), заступник секретаря Секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 2 липня 2013 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 41872/10), поданою до Суду проти Республіки Кіпр громадянином Сирії курдського походження, паном M.A. (далі - заявник) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 14 червня 2010 року.
2. Заявник, якому було оплачено правову допомогу, був представлений пані Н. Чараламбіду (N. Charalambidou), юристом, яка практикує в Нікозії. Уряд Кіпру (“Уряд”) був представлений уповноваженою особою, паном П. Клерідес (P. Clerides), Генеральним прокурором Республіки Кіпр.
3. Заявник стверджував, що депортація його до Сирії спричинила б ризик того, що його вб’ють, всупереч статті 2 Конвенції, або що він зазнає поводження всупереч статті 3. У зв’язку з цим він скаржився також на відсутність засобу, який відповідав би вимогам статті 13 Конвенції. Окрім того, заявник скаржився за статтею 5 §§ 1 (f), 2 і 4 Конвенції на своє позбавлення волі владою Кіпру. Зрештою, він стверджував, що його депортація суперечила б статті 4 Протоколу № 4.
4. 14 червня 2010 року Голова Першої секції вирішив застосувати правило 39 Регламенту Суду, вказавши Уряду, що, в інтересах сторін і належного провадження у Суді, заявника бажано не висилати до Сирії. Також було вирішено надати справі пріоритетність відповідно до правила 41 Регламенту Суду. 21 вересня 2010 року Голова Першої секції, розглянувши отриману від сторін інформацію, вирішив зберегти тимчасовий захід (див. нижче параграф 58).
5. 19 січня 2011 року заяву було комуніковано Урядові. Відповідно до статті 29 § 1 Конвенції, було вирішено, що Палата проголосить рішення одночасно щодо прийнятності і суті справи.
6. Захід, вказаний відповідно до правила 39, було скасовано протягом провадження в Суді (див. нижче параграфи 59-60).
7. 25 серпня 2011 року Суд змінив склад секцій (правило 25 § 1 Регламенту Суду), і дана справа була передана Четвертій секції у новому складі.
8. 30 листопада 2012 року Голова Секції з власної ініціативи вирішила надати заявнику анонімність (правило 47 § 3 Регламенту Суду).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Заявник, за походженням курд, народився у 1969 році на північному заході Сирії і проживає у Нікозії.
A. Клопотання заявника про отримання притулку і відповідні провадження
10. Заявник виїхав із Сирії 21 травня 2005 року і, переїхавши до Туреччини, а згодом до «Турецької Республіки Північний Кіпр» (“ТРПК”), нелегально в’їхав до Кіпру.
11. Він подав клопотання про отримання притулку 12 вересня 2005 року, і 21 червня 2006 року у Службі з надання притулку було проведено співбесіду.
12. Служба з надання притулку 21 липня 2006 року залишила його клопотання без задоволення на тій підставі, що заявник не виконав вимоги Закону про біженців від 2000-2005 років[1], зокрема, тому що він не продемонстрував обґрунтованого побоювання щодо переслідування на підставі раси, релігії, національності, приналежності до певної групи або політичного переконання, або обґрунтованого побоювання тяжкої і невиправданої шкоди з інших підстав. Служба з надання притулку зазначила наявність невідповідностей у викладенні ним фактів, що підірвало їх достовірність. Зокрема, існували значні суперечності щодо його походження. Також зазначалось, що заявник був нездатний задовільно і точно відповісти на певні питання або переконливо надати необхідну інформацію. У підсумку Служба з надання притулку вирішила, що клопотання про отримання притулку було необґрунтованим.
13. 1 серпня 2006 року заявник подав апеляцію до Наглядового органу з питань біженців (далі “Наглядовий орган”) на рішення Служби з надання притулку. 1 лютого 2008 року його апеляцію було залишено без задоволення.
14. Наглядовий орган залишив без змін рішення Служби з надання притулку. У своєму рішенні він зазначив, що твердження заявника не були достовірними і були нечіткими і необґрунтованими. Наглядовий орган зазначив, inter alia, що хоча заявник під час співбесіди у Службі з надання притулку стверджував, що його арештувала і три доби утримувала в ув’язненні сирійська воєнізована служба безпеки, це трапилось у 1992 році – за тринадцять років до того, як він вирішив виїхати з цієї країни. За винятком цього інциденту, він підтвердив, що сирійська влада більше не погрожувала йому і не переслідувала його. Окрім того, хоча заявник стверджував, що під час співбесіди у Службі з надання притулку він повідомив, що під час ув’язнення у Сирії його було піддано лікуванню із застосуванням електрошоку і хімічних препаратів, із протоколу співбесіди випливає, що, в дійсності, він повідомляв, що електричні дроти не функціонували, і що він не зазначав, що хімічні препарати застосовувались для катування його. Тому Служба з надання притулку вирішила за необхідне направити його на медичний огляд. Наглядовий орган також зазначив, що заявник просто стверджував, що він залишив Сирію через посилення тиску на курдське населення цієї країни після подій у Камішлі у 2004 році, через страх бути арештованим у майбутньому, а також через політичну діяльність як члена партії «Єкіті». Проте, його твердження були загальними і неточними. Окрім того, його письмове клопотання про отримання притулку було обґрунтоване іншими підставами. Зокрема, у своєму клопотання заявник зазначав, що прибув до Кіпру у пошуках роботи і кращих умов життя.
15. Зрештою, Наглядовий орган вказав, що заявник міг легально отримати паспорт і виїхати з Сирії. Щодо твердження заявника про причетність у Сирії до партії «Єкіті», то він відзначив, що відповіді заявника на питання про цю партію були занадто загальними і неточними.
16. У підсумку Наглядовий орган вирішив, що заявник не довів, що він зазнавав ризику переслідування, і що у випадку повернення до Сирії його життя було б у небезпеці або його заарештували б.
17. 1 вересня 2008 року, після запиту Товариства кіпрсько-курдської дружби до Міністерства внутрішніх справ від 22 липня 2008 року, Наглядовий орган поновив розгляд справи заявника з метою вивчення нової наданої заявником інформації, переважно щодо його діяльності як керівника партії «Єкіті» на Кіпрі. 16 лютого 2009 року із заявником у Службі з надання притулку знову було проведено співбесіду.
18. Як стверджує Уряд, 8 червня 2010 року працівник Служби з надання притулку висловив думку, що надану заявником інформацію не можна вважати новими доказами, на яких ґрунтувалася б нова заява. З цього приводу Уряд надав внутрішній звіт.
19. 11 червня 2010 року заявника було арештовано, і того ж дня щодо нього було видано накази про депортацію і утримання під вартою (див. нижче параграф 41).
...
B. Арешт і утримання під вартою заявника з метою депортації
29. 17 травня 2010 року партія «Єкіті» і інші курди із Сирії організували у Нікозії демонстрацію біля представництва Європейської Комісії, Міністерства праці, Фонду соціального страхування і Урядового видавничого центру. Вони протестували проти політики діяльності кіпріотської Служби з надання притулку щодо надання міжнародного захисту. Близько 150 курдів із Сирії, включно із заявником, постійно залишались у тому кварталі, встановивши на бруківці приблизно вісімдесят наметів. Як стверджує Уряд, умови у цьому таборі були антисанітарними, протестувальники перешкоджали руху транспорту і пішоходів. Табір становив загрозу громадському здоров’ю і перешкоджав життю громади. Протестувальники здійснювали свої життєві потреби на бруківці, включно з приготуванням їжі і миттям у антисанітарних умовах. Дренажні колодязі були переповнені, що спричиняло незручності і неприємні запахи. Громадські туалети були брудними, використовувались смітники урядових приміщень, які внаслідок цього були постійно переповнені. Окрім того, протестувальники протиправно отримували електроенергію із Видавничого центру. Представники громадськості, які мешкали або працювали у цьому кварталі, скаржились владі. Уряд повідомив, що влада намагалась переконати протестувальників розійтись, але безуспішно. У результаті влада вирішила вжити заходів із видворення протестувальників із кварталу.
30. 28 травня 2010 року міністр внутрішніх справ дав вказівки розпочати депортацію сирійських курдів, які не змогли отримати притулок у звичайний спосіб.
31. 31 травня 2010 року міністр попросив керівника поліції, поміж іншим, вжити заходів для реалізації цих вказівок. Також, він схвалив зроблені компетентними органами пропозиції, що мають бути видані накази про депортацію і утримання під вартою сирійських курдів, які не змогли отримати притулок, і які мають паспорти і не потрапили до списку «аджаніб» або «мактуб», і що поліція має виконувати накази, починаючи із тих, які були видані щодо керівників акції протесту. Поліції також рекомендували брати до уваги керівні вказівки і застосовувати дискретні методи арешту.
32. Як стверджує Уряд, Цивільний реєстр і Міграційний департамент надіслали листи ряду сирійських курдів, які не змогли отримати притулок, повідомляючи, що вони повинні бути готовими залишити Кіпр, оскільки їхні клопотання про отримання притулку були відхилені. Уряд надав копії тридцяти таких листів. У тринадцяти випадках листи були датовані 1 червня 2010 року (у деяких з них рішення щодо притулку були ухвалені ще у 2007 році) і у одному випадку 9 червня 2010 року (провадження із ухвалення рішення щодо притулку були завершені наприкінці 2009 року). Два інші листи були датовані 16 червня 2010 року (провадження щодо притулку були завершені на початку 2008 року) і 28 червня 2010 року (провадження щодо притулку були завершені у березні 2010 року). Також один лист було датовано 5 лютого 2011 року, у випадку, коли провадження щодо притулку були завершені 22 квітня 2010 року, і відповідна особа добровільно погодилась і повернулась до Сирії 24 вересня 2010 року.
33. Із наданих Урядом документів випливає, що з 31 травня до 7 червня 2010 року влада тримала згаданий квартал під наглядом і слідкувала за щоденною діяльністю протестувальників, а також усіх, хто приходив і відходив. У відповідних повідомленнях зазначалось, що постійно між 1.30 ночі і 5.30 ранку було загалом тихо, оскільки усі, за винятком вартових, спали. У згаданому проміжку часу було організовано масштабну операцію Відділом поліції із надзвичайних ситуацій, “ВНС” (“ΜΜΑΔ”), а також іншими державними органами, включно із Відділом поліції у справах іноземців і імміграції, з метою усунення протестувальників і переміщення їх до штабу ВНС для встановлення їхнього статусу у кожному конкретному випадку.
34. Тим часом, між 28 травня і 2 червня 2010 року, після перевірки обставин, було видано накази про депортацію і утримання під вартою сорока п’яти сирійських курдів, які не змогли отримати притулок. Міський відділ у справах іноземців і імміграції поліції Нікозії і Міністерство юстиції і громадського порядку розіслали листи, які містили короткий абзац з інформацією щодо імміграційного статусу кожної особи. Ця інформація включала дату відхилення клопотання про притулок або закриття справи щодо отримання притулку Службою з надання притулку, дату відхилення апеляції, якщо така подавалась, Наглядовим органом, і стосовно декого з них дату, коли їх було включено до державного переліку осіб, яких має бути затримано (реєстру осіб, для яких в’їзд або виїзд з Кіпру заборонено або має контролюватись). У листах рекомендувалось видати накази про депортацію і утримання під вартою. Уряд надав копії двох таких листів з інформацією щодо тринадцяти осіб.
35. 2 червня 2010 року Цивільний реєстр і Міграційний департамент підготували листи англійською мовою, у яких відповідних осіб повідомляли про рішення затримати їх і депортувати. Уряд повідомив, що на той час влада не знала, чи ці особи були поміж протестувальників.
36. Операцію з усунення протестувальників було здійснено 11 червня 2010 року, приблизно між 3 і 5 годиною ночі, за участю приблизно 250 працівників Відділу у справах іноземців і імміграції, ВНС, міського відділу поліції Нікозії, пожежної служби і бюро з боротьби проти дискримінації штабу поліції Кіпру. Протестувальників, включно із заявником, посадили у автобуси, вочевидь без жодного спротиву або опору з їхнього боку. О 3 годині 22 хвилини мікроавтобуси, у яких знаходились протестувальники-чоловіки, поїхали. Жінки, діти і немовлята поїхали о 3 годині 25 хвилин. Загалом 149 осіб, які знаходились на місці акції протесту, перевезли до штабу ВНС: сорок сім чоловіків, двадцять дві жінки і сорок дітей. Після прибуття їх зареєстрували і перевірили статус кожної особи за допомогою комп’ютерів, які спеціально встановили напередодні. Уряд повідомив, що протягом цього часу на протестувальників не одягали наручники і їх не садовили до камер, а розмістили у кімнатах і видали їжу і питво. Із наданих Урядом документів випливає, що на 6 годину 40 хвилин ідентифікація приблизно половини осіб була завершена, а сама операція була цілковито завершена вдень о 4 годині 30 хвилин.
37. Було встановлено, що сімдесят шість дорослих осіб, разом з тридцятьма дітьми, перебували у Республіці нелегально. Їхні клопотання про притулок були відхилені, або їхні справи були закриті через пропуск співбесід. Апеляції тих, які звертались до наглядового органу, були залишені без задоволення. Деякі остаточні рішення були постановлені у 2006 році. Ряд осіб також було включено до державного переліку осіб, яких має бути затримано. Щодо двадцяти трьох з них вже було постановлено накази про депортацію (див. вище параграф 34).
...
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
...
E. Відповідні положення Конституції
88. Частина II Конституції містить положення, які гарантують основоположні права і свободи людини. Стаття 11 захищає право на свободу і безпеку. У відповідних місцях вона звучить так:
Стаття 11
“1. Кожна особа має право на свободу і безпеку особи.
2. Жодна особа не може бути позбавлена свободи, окрім наступних передбачених законом випадків:
...
(f) арешт або затримання особи для запобігання скоєння нею недозволеного в’їзду на територію Республіки або іноземця, щодо якого вживаються дії з метою депортації або екстрадиції.
3. Окрім передбачених законом випадків очевидного злочину, який карається стратою або позбавленням волі, жодна особа не може бути заарештованою інакше, ніж за мотивованим судовим рішенням, постановленим відповідно до встановлених законом правил.
4. Кожна заарештована особа має бути поінформована під час арешту зрозумілою для неї мовою про причини її арешту і повинна мати можливість скористатись послугами юриста на власний вибір.
..
7. Кожна особа, позбавлена свободи внаслідок арешту або затримання, повинна мати можливість розпочати провадження щодо негайного встановлення судом законності такого позбавлення волі і постановлення наказу про звільнення, якщо таке позбавлення волі незаконне.
8. Кожна особа, яка є потерпілою внаслідок арешту або затримання всупереч положенням цієї статті, повинна мати пряме право на відшкодування”.
F. Інше відповідне національне законодавство
1. Закон про поліцію
89. Стаття 24(2) Закону про поліцію 2004 року (Закон № 73(I)/2004) стосується загальних повноважень і обов’язків поліції. Вона звучить так:
“Кожен працівник поліції зобов’язаний неухильно дотримуватись законних наказів і постанов, відданих йому будь-якою компетентною владою, і виконувати їх, збирати і передавати інформацію, яка стосується громадського спокою і безпеки Республіки Кіпр, запобігати скоєнню правопорушень і громадських перешкод, виявляти і притягувати до відповідальності порушників правопорядку і арештовувати усіх осіб, яких йому закон дозволяє арештовувати, і для арешту яких існують достатні підстави.”
90. Стаття 29(1)(c) і (d) Закону про поліцію стосується обов’язку поліції підтримувати порядок на громадських шляхах. Вона звучить так:
“(1) Кожен працівник поліції зобов’язаний:
...
(c) підтримувати порядок на громадських шляхах, вулицях, перехрестях, у аеропортах і місцях висадки, а також у місцях громадського відпочинку або у місцях, до яких громадськість має доступ, і
(d) регулювати рух і підтримання порядку у випадках перешкод на громадських шляхах і вулицях або у місцях громадського відпочинку або у місцях, до яких громадськість має доступ.”
2. Закон про громадські шляхи і Закон про запобігання забрудненню громадських шляхів і місць
91. Стаття 3 Закону про громадські шляхи (з поправками) каже, inter alia, що розміщення будь-якого сміття або будь-яких предметів або речей на будь-яких громадських шляхах, або спричинення витікання на них або в них будь-яких відходів, стоків, будь-яких небезпечних речовин, або умисне перешкоджання вільному руху на дорозі є кримінальним правопорушенням, яке карається позбавленням волі (стаття 3).
92. Стаття 3(1) Закону про запобігання забрудненню громадських шляхів і місць від 1992 року (Закон № 19(I)/92 з поправками) каже, що розміщення, викидання, залишення будь-яких відходів, решток, стоків, або недбалість щодо цих дій, або дозвіл викидати або залишати їх тощо на громадській дорозі або у громадському місці є кримінальним правопорушенням, яке карається позбавленням волі.
3. Закон про права осіб, які заарештовані і позбавлені волі
93. Закон про права осіб, які заарештовані і позбавлені волі (Закон № 163(I)/2005) запроваджує ряд положень, які регулюють права заарештованих, котрі перебувають в ув’язненні, і поводження з ними. Він передбачає, inter alia, право особи, яка заарештована поліцією, на приватну телефонну розмову з юристом на власний вибір негайно після арешту (стаття 3(1)(a)).
...
ПРАВО
...
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 1 КОНВЕНЦІЇ
172. Заявник також скаржився, що його затримання було незаконним і, отже, суперечило статті 5 § 1 (f) Конвенції, яка у відповідних місцях звучить так:
“1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.”
A. Подання сторін
1. Заявник
173. Заявник стверджував, що його затримання ... було протиправним і всупереч статті 5 § 1 (f) Конвенції. По-перше, його заарештували без судового рішення, хоча його арештували не за скоєння очевидного злочину. Хоча влада стверджувала, що протестувальники, включно із заявником, скоїли ряд злочинів відповідно до, наприклад, Закону про громадські шляхи, вони не заарештували їх на цій підставі. Окрім того, влада на той час не знала імена і особисті дані протестувальників і тому не могла знати, чи перебувають вони на Кіпрі нелегально. Відповідно, до постановлення щодо нього наказів про депортацію і взяття під варту його арешт і позбавлення волі не відповідали процесуальним вимогам статті 11 (3) Конституції (див. вище параграф 88). У зв’язку з цим заявник зазначив, що у світлі зауважень Уряду не зрозуміло, на яких власне підставах його було заарештовано і взято під варту протягом цього часу.
...
2. Уряд
177. Уряд повідомив, що протестувальники створили неприйнятну ситуацію на одній з ділових вулиць Нікозії, на якій знаходяться урядові споруди і громадські будівлі. Це створювало загрозу як для громадськості, так і самих протестувальників, перешкоджало вільному руху транспорту і пішоходів, створювало незручності для життя громади і становило ризик поширення хвороб серед представників громадськості, які працювали і мешкали у цьому кварталі і скаржились владі. Протестувальники відмовились співпрацювати з владою, і намагання переконати їх не мали успіху.
178. Перед владою було відкрито два шляхи: або арештувати протестувальників на підставі низки очевидних скоєних на місці протесту правопорушень, які караються позбавленням волі, наприклад, відповідно до Закону про громадські шляхи (з поправками) і Закону про запобігання забрудненню громадських шляхів і місць (Закон 19 (I)/92, з поправками) (див. вище параграфи 91-92), або вжити заходів для мирного видворення протестувальників. Влада схилилась до останнього варіанту дій, аби запобігти ризику силового спротиву або сутичок, і сприяти ретельній перевірці імміграційного статусу кожного протестувальника. Поліція не змогла б провести перевірки на місці подій. Ухвалюючи відповідне рішення, поліція також брала до уваги наявність поміж протестувальниками жінок і дітей.
179. Уряд зазначив, що 11 червня 2010 року поліція, видворяючи протестувальників, у тому числі і заявника, діяла на виконання своїх обов’язків відповідно до Закону про поліцію (Закон № 73(I)/2004 з поправками) з метою, поміж іншим, запобігти скоєнню кримінальних правопорушень і перешкод для життя громади, підтримати порядок на громадських шляхах, вулицях, тротуарах і місцях, до яких громадськість має доступ, а також регулювати підтримання порядку у випадку пошкодження громадських шляхів і вулиць і інших місць, до яких громадськість має доступ (статті 24(2) і 29(1)(c) і (d) згаданого Закону, див. вище параграфи 89-90). Метою поліції було мирне видворення протестувальників і переміщення їх до штабу ВНС для опитування з метою встановлення їхніх імен і статусу і, зокрема, виявлення тих, чиї клопотання про отримання притулку були відхилені і хто нелегально проживав у Республіці. Уряд вважав, що в ході операції із видворення протестувальників із вулиці було цілком законно намагатись виявити і тих сирійських курдів, які нелегально проживали у Республіці після відхилення клопотання про отримання притулку.
180. У зв’язку з цим Уряд наголосив, що ані заявник, ані інші протестувальники не були позбавлені свободи, коли їх видворили з вулиці і перевезли до штабу ВНС разом з іншими протестувальниками. Їх також не позбавляли свободи і у штабі ВНС під час перевірки документів з метою встановлення імміграційного статусу. Влада перемістила протестувальників, у тому числі й заявника, до штабу ВНС з метою встановлення особи, а не для арешту або взяття під варту (спираючись на справу X. проти Німеччини, № 8819/79, рішення Комісії від 19 березня 1981 року, Decisions and Reports (DR) том 24, стор. 158). Їх не утримували у камерах, їм не вдягали наручників, їм видали їжу і питво. Тих, хто виявився законними резидентами Республіки, відпустили додому. Решту заарештували. Утримання заявника під вартою почалось тоді, коли йому пред’явили обвинувачення у очевидному кримінальному правопорушенні – нелегальному перебуванні у Республіці, - і арештували на цій підставі.
...
B. Оцінка Суду
...
1. Перевезення і перебування заявника у штабі ВНС 11 червня 2010 року
(a) Прийнятність
185. Суд зазначає, що сторони не досягли згоди щодо того, чи становище заявника протягом цього строку на практиці становило позбавлення свободи. Уряд оскаржував аргументи заявника і, відповідно, застосування до цього строку статті 5 § 1 Конвенції.
186. Стаття 5 § 1, яка проголошує “право на свободу”, стосується фізичної свободи особи. Її мета – гарантувати, щоб ніхто не був позбавлений свободи у протиправний спосіб. Встановлюючи, чи хтось був “позбавлений свободи” у розумінні статті 5 § 1, слід брати за відправну точку конкретне становище особи і враховувати цілий ряд критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування оспорюваного заходу. Різниця між позбавленням і обмеженням свободи полягає у ступені або інтенсивності, а не у характері або змісті (див, поміж багатьма рішеннями, Austin і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 39692/09, 40713/09 і 41008/09, § 57, 15 березня 2012 року; Stanev, цитовано вище, § 115, 17 січня 2012 року; Medvedyev і Інші проти Франції [ВП], № 3394/03, § 73, ECHR 2010; і Guzzardi проти Італії, 6 листопада 1980 року, §§ 92-93). Зрозуміло, що питання, чи було позбавлення свободи, в основному ґрунтується на конкретних фактах справи (див., наприклад, Austin, § 61, цитовано вище).
187. Вирішуючи, було чи ні порушення гарантованих Конвенцією прав, часто потрібно поглянути поза видимість і вжиті слова і зосередитись на реальній ситуації (наприклад, стосовно статті 5 § 1, див., Creangă проти Румунії [ВП], № 29226/03, § 91, 23 лютого 2012 року і Van Droogenbroeck проти Бельгії, 24 червня 1982 року, § 38, Series A № 50). Характеристика, або ж її відсутність, дана Державою фактологічній ситуації, не може бути вирішальною для висновку Суду щодо існування позбавлення свободи.
188. Суд зазначає, що у розглянутих Комісією справах мета перебування осіб у відділку поліції, або ж факт, що вони не просили дозволу піти, вважались вирішальним чинником. Тому дітей, які провели у відділку поліції дві години для опитування і не були замкнені, не визнали такими, які були позбавлені свободи (див. X. проти Німеччини, № 8819/79, цитовано вище), як і заявника, котрого відвезли до відділку поліції з гуманітарних міркувань, і який міг вільно ходити у цьому приміщенні і не просив дозволу піти (див. Guenat проти Швейцарії (dec.), № 24722/94, рішення Комісії від 10 квітня 1995 року). Комісія так само надавала вирішальної ваги факту, що заявник жодного разу не намагався залишити зал засідань під час судового розгляду (див. E.G. проти Австрії, № 22715/93, рішення Комісії від 15 травня 1996 року).
189. Відтоді юриспруденція змінилась, оскільки мета вжитих владою заходів на позбавлення заявників свободи вже не є вирішальною для оцінки Судом того, чи дійсно було позбавлення свободи. Тепер Суд бере це до уваги лише на останній стадії аналізу – під час оцінки сумісності заходу зі статтею 5 § 1 Конвенції (див. Creangă, § 93, цитовано вище; Osypenko проти України, № 4634/04, §§ 51-65, 9 листопада 2010 року; Salayev проти Азербайджану, № 40900/05, §§ 41-42, 9 листопада 2010 року; Iliya Stefanov проти Болгарії, № 65755/01, § 71, 22 травня 2008 року; і Soare і Інші проти Румунії, № 24329/02, § 234, 22 лютого 2011 року).
190. Окрім того, Суд нагадує свою усталену юриспруденцію щодо того, що стаття 5 § 1 може також застосовуватись до позбавлення свободи на дуже короткий строк (див., поміж багатьма рішеннями, Brega і Інші проти Молдови, № 61485/08, § 43, 24 січня 2012 року; Shimovolos проти Росії, № 30194/09, §§ 48-50, 21 червня 2011 року; Iskandarov проти Росії, № 17185/05, § 140, 23 вересня 2010 року; Rantsev проти Кіпру і Росії, № 25965/04, § 317, ECHR 2010 (витяги); і Foka проти Туреччини, № 28940/95, § 75, 24 червня 2008 року).
191. Повертаючись до фактів даної справи, Суд зазначає, що, відповідно до наявної інформації, 11 червня 2010 року о 3 годині ночі відбулась широкомасштабна операція за участю приблизно 250 працівників поліції з метою видворити протестувальників з місця протесту (див. вище параграф 36). Заявник і інші 148 протестувальників були перевезені автобусами до штабу ВНС, де перебували кілька годин протягом процедури встановлення особи і перевірки імміграційного статусу.
192. Суд щодо цього по-перше зазначає, що всупереч винятковим обставинам, вивченим Судом у справі Austin (цитовано вище, §§ 66 і 68), у даній справі немає доказів того, що на місці протесту поліція зіткнулась з неконтрольованою або небезпечною ситуацією, яка створювала реальний і негайний ризик насильницького спротиву або серйозної шкоди для людей або майна.
193. По-друге, хоча виявляється, що з боку протестувальників не було спротиву, не можна вважати, що за тих обставин вони мали реальний вибір і що вони сіли в автобуси і залишались у відділку поліції добровільно. Суд у зв’язку з цим зазначає, що операція відбувалась о 3 годині ночі, коли більшість протестувальників спали (див. вище параграф 36). Беручи до уваги характер, обсяг і мету операції, спосіб, у який її було проведено органами влади, нереально припускати, що протестувальники могли вільно відмовитись сісти на автобуси або залишити відділок поліції. Уряд також не доводив протилежного. Зрозуміло, що метою операції було також встановлення протестувальників, які нелегально перебували у країні, з метою їхньої наступної депортації. Лише ті, хто виявились законними резидентами Кіпру, могли залишити відділок поліції. Без сумніву, в цьому є доля суперечності, що, на думку Суду, є показовим для позбавлення свободи у розумінні статті 5 § 1. Той факт, що ні на кого не вдягали наручників, не замикали у камерах або ж інакше фізично обмежували протягом згаданого часу, не є вирішальним фактором для встановлення існування позбавлення свободи (див. I.I. проти Болгарії, № 44082/98, § 87, 9 червня 2005 року, і Osypenko, цитовано вище, § 32).
194. Щодо цього, Суд посилається також на отримані поліцією вказівки застосовувати “дискретні методи арешту” (див. вище параграф 31).
195. За таких обставин Суд вважає, що перевезення і перебування заявника у ВНС протягом цього строку становило de facto позбавлення свободи у розумінні статті 5 § 1, і що це положення застосовується до справи ratione materiae.
196. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Жодні інші підстави для неприйнятності не порушувались, отже, її слід визнати прийнятною.
(b) Щодо суті
197. Тепер Суд має встановити, чи затримання заявника було сумісним зі статтею 5 § 1. Він нагадує, що для того, аби відповідати цьому положенню, таке затримання має, по-перше, бути “законним”. Воно повинне включати дотримання передбаченої законом процедури. Щодо цього Конвенція відсилає переважно до національного права і запроваджує зобов’язання відповідності щодо його матеріальних і процесуальних положень (див. Benham проти Сполученого Королівства, 10 червня 1996 року, § 40, Reports 1996‑III). Проте, “законність” затримання відповідно до внутрішнього права не завжди є вирішальним чинником. Суд окрім того має переконатись, що затримання протягом періоду, який вивчається, було сумісним з метою статті 5 § 1 Конвенції, тобто, запобігти позбавленню особи свободи у протиправний спосіб.
198. Окрім того, Суд повинен переконатись, чи саме внутрішнє право відповідає Конвенції, включно із висловленими і закріпленими у ній загальними принципами. Щодо останнього Суд наголошує, що стосовно позбавлення свободи особливо важливо, аби було дотримано загального принципу правової певності. Тому необхідно, аби умови позбавлення свободи відповідно до внутрішнього права були чітко визначені, а сам закон був передбачуваним у своєму застосуванні (див. Zervudacki проти Франції, № 73947/01, § 43 і Baranowski проти Польщі[2], §§ 50‑52, ...)
199. У даній справі Уряд повідомив, що заявник, як і інші протестувальники, протягом цього строку не був позбавлений свободи (див. вище параграф 180). Схоже, що з цієї причини Уряд хоча й надав пояснення діям влади, але не спирався на жодне конкретне положення як правову основу для позбавлення свободи.
200. Особливо щодо цього Уряд повідомив, що влада схилилась до мирного видворення протестувальників, а поліція діяла на виконання своїх обов’язків відповідно до Закону про поліцію з метою, inter alia, запобігти скоєнню певних кримінальних правопорушень і громадських незручностей, а також підтримати порядок на громадських шляхах і у громадських місцях (див. вище параграфи 89-90). Конкретні положення, на які посилається Уряд, стосуються повноважень і обов’язків працівників поліції арештовувати осіб, яких їм закон дозволяє арештовувати, а також їхнього обов’язку підтримувати порядок на громадських шляхах і регулювати рух, проте не стверджувалось, що було застосовано одне із саме цих повноважень для здійснення арешту заявника і інших протестувальників.
201. Водночас, Уряд повідомив, що операція також мала на меті ідентифікувати протестувальників і перевірити їхній правовий статус. Влада підозрювала, що низка протестувальників були прохачами притулку, яким було відмовлено, і, відповідно, “забороненими іммігрантами”, але вважала, що було б неможливо провести ефективне розслідування на місці подій без провокування насильницького спротиву. Відповідно, усі протестувальники були доставлені до штабу ВНС з метою ідентифікації і для встановлення того, чи були вони незаконними іммігрантами. Проте, Уряд не визнав, що це було підставою для встановлення позбавлення свободи.
202. Суд бере до уваги складну ситуацію, у якій опинилась влада Кіпру, а також що треба було приймати дієве рішення. Проте, це не може виправдати застосування засобів, які спричиняють позбавлення свободи без жодної чіткої правової підстави.
203. Відповідно, позбавлення заявника свободи протягом згаданого проміжку часу суперечило статті 5 § 1 Конвенції. Отже, було порушення цього положення.
...
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує прийнятними скарги стосовно ... статті 5 § ... 1 ... Конвенції ...
Складено англійською мовою і письмово повідомлено 23 липня 2013 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Фатош АраджіІнета Зімелє
Заступник секретаряГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
[1] Закон про біженців (Закон № 6(I)/2000 з поправками до 2005 року); див. далі параграф 74.
[2] Примітка редактора: Baranowski проти Польщі, № 28358/95, § 68, ECHR 2000‑III
Full & Egal Universal Law Academy