CASE OF MAGEE AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА “МЕЙДЖІ ТА ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА”

(Заяви №№ 26289/12, 29062/12 та 29891/12)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

12 травня 2015 року

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

12/08/2015

Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. У його тексті можливі редакційні правки.

У справі “Мейджі та інші проти Сполученого Королівства” [Magee and Others v. the United Kingdom],

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи Палатою, у такому складі:

Паайві Ірвела (Päivi Hirvelä), Голова,
Ґеорґ Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Пол Магоні (Paul Mahoney),
Криштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), судді,
та Франсуаза Еленс-Пассос (Françoise Elens-Passos), секретар секції,

після обговорення в закритому засіданні 14 квітня 2015 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято в зазначену дату:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за трьома заявами (№№ 26289/12, 29062/12 та 29891/12) проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, які були подані до Суду 1 травня 2012 року, 14 травня 2012 року та 10 травня 2012 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) трьома громадянами Ірландії – відповідно, паном Габріелем Мейджі (Gabriel Magee), паном Коліном Френсісом Даффі (Colin Francis Duffy) та пані Терезою Мейджі (Teresa Magee) (“заявники”).

2. Першого та другого заявника представляла фірма “KRW Law - LLP”, адвокатська фірма, розташована в Белфасті. Третього заявника представляв пан П. Моріарті (P. Moriarty) з “O’Connor & Moriarty Solicitors”, фірми, що практикувала в Лургані. Уряд Сполученого Королівства (“Уряд”) представляла його Уповноважена особа пані М. Аддіс (M. Addis) із Служби іноземних справ та справ Співдружності.

3. Двадцять п’ятого вересня 2012 року заяви першого та другого заявників були повідомлені Уряду. Заява третього заявника була повідомлена Уряду 7 листопада 2012 року. Заявники та Уряд кожен подали свої коментарі щодо прийнятності та суті справ (пункт 1 правила 59).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Перший заявник народився в 1972 році та проживає в Белфасті. Другий заявник народився в 1967 році та проживає в Лургані. Третя заявниця народилася в 1978 році та проживає в Крегавоні.

A. Перша та третя заяви

5. Чотирнадцятого березня 2009 року перший та третій заявники була арештовані відповідно до статті 41 Акта про тероризм (“Акт 2000 року”) за підозрою у причетності до вбивства офіцера поліції 9 березня 2009 року. Того ж дня вони бути затримані в поліцейській дільниці Антріма. Першого заявника допитали двічі 15 березня 2009 року та один раз 16 березня 2009 року; третю заявницю було допитано три рази 15 березня 2009 року та один раз 16 березня 2009 року.

6. Шістнадцятого березня 2009 року Директор Служби публічного переслідування (“ДСПП”) звернувся до суду графства згідно з параграфом 29 Додатку 8 до Акта 2000 року з клопотанням про отримання ордерів про подальше затримання стосовно обох заявників з метою проведення допиту та експертиз. Перший заявник надав свідчення під присягою під час слухання. Після слухання, суддя суду графства задовольним клопотання про видання ордерів з дозволом на п’ятиденне продовження строку затримання.

7. Кожного із заявників було допитано дванадцять разів упродовж наступних п’яти днів.

8. Двадцять першого березня 2009 року ДСПП звернувся до суду графства згідно з параграфом 36 Додатку 8 до Акта 2000 року з клопотанням про додаткове продовження строку затримання на сім днів. Клопотання обґрунтовувалося потребою проведення додаткових допитів заявників після отримання результатів додаткових експертиз. Під час окремого слухання 22 березня 2009 року старший офіцер поліції дав свідчення під присягою щодо необхідності продовження строку, були заслухані доводи сторони першого та третього заявників.

9. Після слухання, Її честь суддя Філпотт QC (Philpott) винесла письмове рішення стосовно першого заявника та рішення одразу на місці стосовно третьої заявниці. Суддя задовольнила обидва клопотання, дозволивши продовження затримання першого заявника до 7.20 28 березня 2009 року та продовження затримання третьої заявниці до 5.52 28 березня 2009 року. В обґрунтуванні рішення суддя Філпотт зазначила, що відповідні результати експертиз мали центральне значення для розслідування і що розслідування проводилося ретельно і оперативно.

10. У своїх рішеннях суддя Філпотт розглянула питання того, чи наділяв Акт 2000 року або стаття 5 Конвенції суд, який вирішував питання надання дозволу на продовження затримання, прямо або непрямо повноваженням розглядати правомірність арешту або звільнення під заставу. Вона дійшла висновку, що ні, оскільки Акт 2000 року лише наділяв суддю повноваженням вирішувати, чи було необхідним продовження затримання. Відповідно, вона повинна була обмежити свій розгляд питанням того, чи було необхідним продовжувати затримання понад 48 годин в цілях розслідування, а будь-яке питання стосовно правомірності арешту повинно було бути розглянуто Високим Судом у провадженні Habeas Corpus [представлення арештованого перед судом для розгляду питання законності арешту] або в порядку судового нагляду.

...

C. Об’єднане провадження

17. Заявники звернулися з проханням про надання їм дозволу на судовий перегляд рішень судді Філпотт від 21 та 22 березня 2009 року, якими було погоджено подальше продовження строку дії ордерів на їх затримання. Вони вважали, що, по-перше, суддя Філпотт зробила помилковий висновок, що суд при вирішенні питання надання дозволу на продовження затримання не мав права аналізувати правомірність арешту; по-друге, що суддя не розглянула питання того, чи було необхідним затримання заявників в той час, коли очікувалися результати експертиз; по-третє, що суддя не навела причин свого рішення про те, що затримання було необхідним; і, нарешті, що Додаток 8 до Акта 2000 року суперечив статті 5 Конвенції.

18. Дозвіл на подання заяви про судовий перегляд був наданий Високим Судом Північної Ірландії 24 березня 2009 року і Високий Суд заслухав заяви 25 березня 2009 року.

19. Стосовно першої скарги заявників, Високий Суд вирішив, що параграфи 5 та 32 Додатку 8 до Акта 2000 року слід було розглядати у відповідності з вимогами пункту 3 статті 5 Конвенції, як було пояснено в рішеннях Суду. Таким чином, перегляд правомірності затримання повинен був включати аналіз підстав для арешту. Інакше, особа могла бути затримана згідно з Актом 2000 року строком до 28 днів без жодного судового розгляду правомірності первинного арешту і це не могло відповідати Конвенції. Тому Високий Суд вирішив, що суддя Філпотт помилилася, не визнавши можливості будь-якого перегляду правомірності арешту заявників, і, як наслідок, її рішення дозволити продовження затримання слід було скасувати. Суд, проте, визнав, що перегляд правомірності арешту не повинен був включати детальний аналіз підстав для рішення про арешт і повинен враховувати обмеження, які обов’язково мають місце в багатьох випадках арештів за терористичними злочинами.

20. Щодо другої та третьої скарги заявників, Високий Суд вирішив, що хоча суддя прямо не зосередила увагу на питанні того, чи повинні були заявники триматися під вартою замість звільнення до завершення всіх експертиз, вона врахувала необхідність затримання як підставу для дозволу на видання ордеру. Крім того, хоча її обґрунтування було викладено стисло, воно були достатнім для доведення до заявників основи її рішення.

21. Розгляд четвертої скарги заявників, а саме відповідності Додатку 8 до Акта 2000 року статті 5 Конвенції, було відкладено. У рішенні, винесеному 24 лютого 2011 року, Високий Суд Північної Ірландії не знайшов підстав для твердження про несумісність Додатку 8 із статтею 5 Конвенції. Суд, зокрема, постановив, що хоча не існувало сумніву, що “компетентним судовим органом”, який згадувався в підпункті 1(с) статті 5, був орган, що мав компетенцію з розгляду кримінальних обвинувачень (мировий суддя у Сполученому Королівстві), у справах Schiesser v. Switzerland (4 грудня 1979, параграф 29, Series A no. 34) та McKay v. the United Kingdom [GC] (заява № 543/03, ECHR 2006‑X) Суд роз’яснив, що функція “судді або іншої посадової особи” в цілях пункту 3 статті 5 Конвенції могла виконуватися посадовою особою, якій закон надав право здійснювати судову владу, і що це не обов’язково повинна бути особа, уповноважена проводити судовий розгляд наступного кримінального обвинувачення; що хоча в Акті 2000 року прямо не було передбачено повноваження приймати рішення про звільнення з-під варти, як це вимагається пунктом 3 статті 5 Конвенції, таке повноваження повинно розумітися; що, оскільки параграф 32 Додатку 8 до Акта 2000 року передбачав, що повинні існувати розумні підстави вважати, що подальше затримання особи було необхідним, він таким чином містив вимогу пропорційності; що не існувало положення про умовне звільнення під заставу відповідно до закону – питання, яке не поставало в цій справі, але яке слід буде розглянути в будь-якій іншій майбутній справі, де воно постане; що хоча параграф 33(3) Додатку 8 дозволяв судовому органу видалити заявника або особу, що його представляє, з будь-якої частини слухання, а параграф 34 дозволяв обмежувати доступ заявника або його представника до інформації, існувала низка доступних суду засобів для збереження, необхідною мірою, змагальності процесу та рівності сторін; і, нарешті, що не існувало авторитетних джерел для підтвердження скарги заявників про те, що стаття 5 вимагала, щоб затриманій особі було пред’явлено обвинувачення заздалегідь до спливу двадцятивосьмиденного строку, передбаченого в Акті 2000 року.

22. Четвертого квітня 2011 року Високий Суд Північної Ірландії підтвердив те, що він вважав, що рішення від 24 лютого 2011 року містило такі запитання з питань права, що мали загальну суспільну важливість:

“(a) Чи сумісні параграфи 29(3) та 36(3)(b) Частини III Додатку 8 до Акта про тероризм 2000 року (“Акт”), які дозволяють продовження затримання строком більше чотирьох днів, з правами заявника за підпунктом (1)(c), пунктами 2 та 3 статті 5 Європейської конвенції про права людини (“Конвенція”)Якщо відповідність пункту 3 статті 5 Конвенції може бути досягнена лише шляхом надання затриманому можливості постати перед судовим органом, (і) який не є мировим судом, і (іі) без пред’явлення йому будь-якого обвинувачення;Якщо підпункт (1)(c) та пункт 3 статті 5 Конвенції слід застосовувати разом як пов’язані положення і з розумінням того, що “суддя чи інша посадова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу”, згадані в пункті 3 статті 5, та “компетентний судовий орган”, який згадується в підпункті (1)(c) статті 5, є одним і тим же;Якщо “судовий орган”, передбачений в Додатку 8 до Акта, означає “суддя чи інша посадова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу” у розумінні пункту 3 статті 5 Конвенції;Якщо підпункт (1)(c) та пункт 3 статті 5 Конвенції не можуть тлумачитися таким чином, щоб дозволяти затримання підозрюваного без пред’явлення обвинувачення на будь-який період, визначений Парламентом, з наявністю лише вимоги про періодичне судове погодження, як передбачено в статті 8 Акта.

(b) Чи відсутність повноваження дозволяти умовне звільнення під заставу робить положення щодо продовження затримання, викладені в Частині III Додатку 8, несумісними із статтею 5 ЄКПЛ; та

(c) Чи процедура надання дозволу на продовження затримання, за обставин коли підозрюваний та юридичний представник були видалені суддею з частини слухання (як передбачено в параграфі 33(3) Додатку 8) та коли з тієї ж підстави інформація надається судді, але не надається підозрюваному та його юридичному представнику (Додаток 8, параграфи 34(1) та (2)(f)), є несумісною із змагальним процесом, який вимагається статтею 5 у світлі рішення Secretary of State for the Home Department v AF (FC) & Anor [2010] 2 AC 269.”

23. Проте Високий Суд відмовився надати дозвіл направити справу на апеляційний розгляд до Верховного Суду.

24. В дозволі на апеляцію було відмовлено Верховним Судом 14 листопада 2011 року на тій підставі, що заяви не містили питань права, що мали загальну суспільну важливість і могли бути обґрунтовані.

D. Звільнення заявників з-під варти

25. Заявників було звільнено без пред’явлення обвинувачення 25 березня 2009 року. Перший та третій заявники в подальшому не обвинувачувалися в будь-яких злочинах, пов’язаних з вбивством офіцера поліції.

26. Другий заявник був одразу повторно заарештований та допитаний упродовж наступних двох днів. 27 березня 2009 року йому було пред’явлено обвинувачення у вбивстві двох солдатів, п’яти замахах на вбивство та володінні вогнепальною зброєю та боєприпасами. Його було доставлено до окружного судді в мировому суді міста Ларна 27 березня 2009 року. В його клопотанні про звільнення під заставу було відмовлено. Після слухання, що відбулося 6 та 23 листопада 2009 року, Високий Суд також відмовив у заставі на тій підставі, що існував реальний ризик повторного вчинення злочину з огляду на його підозрювану участь в дисидентській республіканській організації. Високий Суд знову відмовив у звільненні під заставу 8 жовтня 2010 року.

27. Сьомого листопада 2011 року другий заявник постав перед судом у складі судді без присяжних. 20 січня 2012 року його було виправдано за усіма пунктами обвинувачення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Повноваження щодо арешту та затримання підозрюваних у тероризмі відповідно до Акта про тероризм 2000 року

28. Стаття 40 Акта 2000 року визначає терориста як особу, яка вчинила правопорушення, передбачене різними статтями Акта, або яка є чи була причетною до вчинення, підготовки або підбурювання терористичних актів.

29. Стаття 41(1) Акта передбачає, що констебль може арештувати без ордеру особу, яку він розумно підозрює в тому, що вона є терористом.

30. Частина II Додатку 8 до Акта 2000 року стосується затримання такої особи поліцією упродовж перших 48 годин.

31. Стаття 41 (3) Акта передбачає, що затримана особа повинна бути звільнена не пізніше завершення 48-годинного періоду, починаючи з моменту арешту, з урахуванням пунктів (4) - (7), які передбачають:

“(4) Якщо за результатами розгляду затримання особи згідно з Частиною II Додатку 8 офіцер, що здійснює контроль, не надає дозвіл на продовження затримання, особа повинна бути звільнена (якщо вона не затримана відповідно до пункту (5) або (6) чи на підставі будь-якого іншого повноваження).

(5) Якщо офіцер поліції планує подати клопотання про ордер згідно з параграфом 29 Додатку 8 про продовження затримання особи, особа може бути затримана на час подання такого клопотання.

(6) Якщо було подано клопотання відповідно до параграфу 29 або 36 Додатку 8 стосовно затримання особи, вона може бути затримана до завершення розгляду такого клопотання.

(7) Якщо клопотання, подане згідно з параграфами 29 або 36 Додатку 8, задоволено стосовно затримання особи, її може бути затримано відповідно до параграфу 37 цього Додатку на період, визначений в ордері.”

32. Параграф 29 Додатку 8 до Акта передбачає, що Директор Служби публічного переслідування Північної Ірландії (“ДСПП”) може звернутися до судового органу для отримання ордеру для подальшого затримання. Відповідно до параграфу 29(3), строк подальшого затримання становить сім днів з часу арешту згідно із статтею 41 Акта 2000 року, якщо тільки в клопотанні не просилося про менший строк затримання або якщо судовий орган вирішить, що існують обставини, які роблять неналежним затримання строком на сім днів.

33. У Північній Ірландії судовим органом відповідно до Акта 2000 року є суддя окружного суду або районний суддя (мирового суду), який був визначений в цілях цього Акта.

34. Параграф 30 Додатку 8 вимагає, щоб клопотання про ордер було подано упродовж строку первинного затримання або упродовж шести годин після завершення цього строку.

35. Параграф 31 передбачає, що клопотання про ордер не може розглядатися до того моменту, коли особа, якої воно стосується, була повідомлена про клопотання, про час його подання, час його розгляду та про підстави для клопотання про подальше затримання.

36. Параграф 32(1) передбачає, що судовий орган може видати ордер про подальше затримання, лише якщо він переконається, що існують розумні підстави вважати, що подальше затримання особи є необхідним і що розслідування, у зв’язку з яким особа є затриманою, проводиться старанно і оперативно.

37. Параграф 32(1A) передбачає, що подальше затримання особи вимагається, якщо воно є необхідним:

“(a) для отримання відповідних доказів шляхом допиту особи чи іншим чином;

(b) для збереження відповідних доказів; або

(c) до отримання результатів розгляду або аналізу відповідних доказів або інших матеріалів, розгляд або аналіз яких слід провести або вже проводиться з метою отримання відповідних доказів.”

38. Відповідними доказами є докази, які стосуються вчинення правопорушення, передбаченого статтею 40, або вказують на те, що затримана особа є особою, якою стосується ця стаття.

39. Параграф 33 вимагає, щоб особі, якої стосується клопотання, була надана можливість подати усні або письмові пояснення судовому органу та мати юридичне представництво під час слухання. Параграф 33(3) передбачає, що судовий орган може не допустити особу, якої стосується клопотання, або особу, яка її представляє, до слухання.

40. Параграф 34 також надає ДСПП повноваження звернутися до судового органу для отримання наказу про те, щоб конкретна інформація, на підставі якої він планує зробити клопотання про затримання, не надавалася особі, якої стосується клопотання, та її представнику. Судовий орган може видати такий наказ, лише якщо він переконається, що існують розумні підстави вважати, що в разі розголошення інформації:

“(a) буде скомпрометовано або пошкоджено докази правопорушення, передбаченого одним з положень, передбачених у статті 40(1)(a),

(b) буде створено перешкоди для виявлення майна, отриманого в результаті правопорушення за одним з цих положень,

(c) буде створено перешкоди для виявлення майна, стосовно якого може бути застосовано конфіскацію відповідно до статей 23 або 23А,

(d) затримання, кримінальне переслідування або засудження особи, на яку, як підозрюється, поширюється стаття 40(1)(a) або (b), може бути ускладнено внаслідок її попередження,

(e) буде ускладнено запобігання акту тероризму внаслідок попередження особи,

(f) буде створено перешкоди для збору інформації про вчинення, підготовку або підбурювання до акту тероризму, або

(g) буде завдано фізичну шкоду особі.”

41. Параграф 36 стосується продовження ордерів на подальше затримання до максимум двадцяти восьми днів. Кожне клопотання про продовження може продовжувати строк затримання до семи днів. Будь-яке клопотання, в результаті якого строк затримання буде продовжено загалом до більше ніж чотирнадцять днів, повинно подаватися до судді Високого суду; в іншому разі, клопотання подається до спеціально визначеного судді окружного суду або районного судді (мирового суду).

B. Рішення у справі “Ward v. Police Service of Northern Ireland” [2007] 1 WLR 3013; [2007] UKHL 50

42. У справі “Ward v. Police Service of Northern Ireland” Палата Лордів постановила, що процедура, передбачена параграфом 33 Додатку 8, була задумана у найкращих інтересах затриманої особи, а не поліції. У рішенні зазначалося:

“27. Відповіддю на це запитання є те, що процедура перед судовим органом, яку передбачає параграф 33, була задумана у найкращих інтересах затриманої особи, а не поліції. Вона надає особі, якої стосується клопотання, право подавати пояснення та бути представленою на слуханні. Але вона також визнає чутливу природу розгляду, який судовий орган повинен здійснити для того, щоб встановити, у найкращих інтересах особи, що існують розумні підстави вважати, що подальше затримання, яке запитується, є необхідним. Чим глибшим є цей розгляд, тим чутливішим він, ймовірно, буде. Чим довший є строк, на який дозволено продовження затримання, тим важливішим є те, щоб клопотання було уважно та старанно досліджено.

28. Як і в цій справі, необхідність дослідження судовим органом може втрутитися у право поліції не розголошувати підозрюваному лінію допиту, яку вона має намір тримати, до допиту особи. Якщо це має місце, то це не буде на шкоду затриманій особі, якщо вона буде виключена з розгляду з тим, щоб судовий орган міг дослідити це питання ретельніше, щоб переконатися, що вузький тест для дозволу на продовження затримання, який передбачений параграфом 32, був задоволений. Таке повноваження в цьому разі буде використано не проти затриманої особи, а на її користь. Як зазначив суддя Харт (Hart J) у своєму рішенні ex tempore, гарантом прав особи є суддя, функція якого полягає в тому, щоб прискіпливо та всебічно розглянути підстави, на яких було подано клопотання.

29. Можуть існувати справи, у яких існує ризик того, що повноваження, надані судовому органу параграфом 33(3), будуть діяти на шкоду затриманій особі. Такі випадки, ймовірно, будуть нечастими, але судовий орган завжди повинен бути обережним, щоб цього не допустити.”

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

43. Три заяви в цій справі (№№ 26289/12, 29062/12 та 29891/12) стосуються одного питання. З причин, викладених у параграфах 47-59 нижче, Суд вирішує, що скарги другого заявника є неприйнятними. Він вважає, водночас, що інші заяви (№№ 26289/12 та 29891/12) повинні бути об’єднані відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПІДПУНКТУ (с) ПУНКТУ СТАТТІ 5, ПУНКТУ 2 СТАТТІ 5 ТА ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

44. Заявники скаржилися, що їх затримання порушувало підпункт (c) пункту 1, пункти 2 та 3 статті 5 Конвенції, які передбачають таке:

“1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

... ... ...

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

... ... ...

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.”

45. Суд не обмежений юридичною характеристикою, яку наводить заявник стосовно фактів справи (див., наприклад, рішення у справі Margaretić v. Croatia, заява № 16115/13, параграф 75, 5 червня 2014 року). Тому, оскільки суть скарги заявників за підпунктом (с) пункту 1 статті 5 полягала в тому, що вони не були допроваджені негайно до “судді чи іншої посадової особи”, Суд вважає, що доречнішим розглядати цю скаргу за пунктом 3 статті 5.

46. Уряд заперечив проти доводів заявників.

...

B. Суть

1. Подання сторін

(a) Заявники

62. Заявники посилалися на рішення у справі Schiesser v. Switzerland, 4 грудня 1979 року, Series A no. 34, як підставу для твердження, що “компетентний судовий орган” (у підпункті 1(с) статті 5) був синонімом, в скороченій формі, терміну “суддя чи інша посадова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу” (у пункті 3 статті 5). Відповідно до порядку початку кримінального провадження в Північній Ірландії, після пред’явлення обвинувачення відповідач вперше поставав перед суддею в мировому суді. Тому заявники стверджували, що в Північній Ірландії мировий суд був як “компетентним судовим органом” у цілях підпункту 1(с) статті 5, так і “суддею чи іншою посадовою особою” у цілях пункту 3 статті 5, і, оскільки вони не були допроваджені до мирового суду, їхнє затримання до пред’явлення обвинувачення порушувало пункт 3 статті 5.

63. Заявники далі стверджували, що було розумним, щоб перше представлення перед суддею в мировому суді після пред’явлення обвинувачення вважалося представленням перед “суддею чи іншою посадовою особою”, оскільки це надавало б додаткові гарантії проти свавільного затримання. Зокрема, це забезпечило б швидке та публічне оголошення обвинувачення проти затриманого; це дозволило б розглянути продовжуване затримання особи та, що важливо, можливість умовного звільнення; та, в разі схвалення подальшого затримання, воно б здійснювалося у в’язниці, а не в поліцейській дільниці, яка навряд чи була пристосована для тривалих затримань.

64. Навіть якщо Суд погодиться з тим, що судовий контроль за затриманням, який передбачений в пункті 3 статті 5 Конвенції, не повинен здійснюватися мировим судом, заявник вважав, що “судовий орган”, створений за Актом 2000 року, не мав повноважень та характеристик, необхідних для виконання положень цієї статті.

65. По-перше, заявники стверджували, що обсяг розгляду, який проводив судовий орган під час першого автоматичного перегляду затримання, не відповідав пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі Високий Суд вирішив, що перевірка законності арешту не повинна включати детальний аналіз підстав для рішення про арешт і повинна відображати необхідні обмеження, які мають місце при багатьох арештах за терористичними правопорушеннями, коли причини громадської безпеки не дають можливості повністю розголошувати інформацію, на підставі якої приймається рішення про арешт. Заявники стверджували, що це не відповідало пункту 3 статті 5, оскільки такий рівень перевірки не давав можливості здійснити ефективний перегляд арешту та затримання, як цього вимагає ця стаття під час першого автоматичного розгляду суддею та при наступних розглядах. Тому, навіть якщо суддя окружного суду діяв відповідно до підходу, схваленого Високим Судом, цього було недостатньо для виконання пункту 3 статті 5.

66. По-друге, логічним наслідком створення окремого та спеціального механізму поза звичайними юридичними процесами було те, що “судовий орган” був змушений виконувати дві окремі ролі судового нагляду, що вимагаються пунктом 3 статті 5 Конвенції: автоматичний перегляд затримання та розгляд того, чи слід звільнити затриманого під заставу до початку судового розгляду. Практика Суду встановила, що остання роль повинна здійснюватися з належною швидкістю (рішення у справі McKay v. the United Kingdom [GC], заява № 543/03, ECHR 2006‑X). Між сторонами не існувало суперечки з приводу того, що “судовий орган” за Актом 2000 року не мав повноваження приймати рішення про умовне звільнення; проте, не маючи можливості встановлювати умови для звільнення, судовий орган міг приймати рішення лише про безумовне звільнення або продовження затримання. Ця проблема була особливо відчутною у такій справі як ця, де заявники повинні були, принаймні, бути звільнені під умовою. У цьому відношенні заявники стверджували, що поліція просила продовжити їх затримання після того, як вони вже утримувалися під вартою впродовж семи днів без пред’явлення обвинувачення; поліція завершила проведення допитів і лише очікувала отримання результатів судових експертиз; розслідування не встановило жодних або достатніх доказів для пред’явлення обвинувачення заявникам; вони мали добрі характеристики і не існувало ризику їх втечі; і вони мали право на презумпцію невинуватості.

(b) Уряд

67. Уряд стверджував, що основною вимогою в пункті 3 статті 5 Конвенції було негайне допровадження арештованого до “судді чи іншої посадової особи, якій закон надає право здійснювати судову владу”. Судові органи, передбачені в підпункті 1(с) статті 5 та в пункті 3 статті 5, не повинні бути ідентичними; оскільки Додаток 8 вимагав, щоб затримана особи постала перед суддею, він відповідав основним вимогам, які містяться в пункті 3 статті 5. Для підтримки цього твердження Уряд посилався на формулювання статті 5, мету статті 5 та рішення Суду у справі Aquilina v. Malta [GC], заява № 25642/94, ECHR 1999‑III, та в цитованій вище справі Schiesser v. Switzerland.

68. По-перше, те, що в підпункті 1(с) статті 5, з одного боку, та пункті 3 статті 5, з іншого боку, використовувалися різні формулювання, свідчило, що два судові органи, на які посилалися ці положення, не повинні були бути ідентичними.

69. По-друге, у рішенні у справі Medvedyev and Others v. France [GC], заява № 3394/03, ECHR 2010, Суд зазначив, що метою пункту 3 статті 5 було забезпечити, щоб арештовані особи були негайно фізично допроваджені до судового органу, і положення Додатку 8 відповідали цій меті. Зокрема, вони надавали гарантію проти свавільного затримання, оскільки існував незалежний судовий контроль причин для затримання підозрюваного і, якщо продовження затримання підозрюваного не було обґрунтованим, він повинен був бути звільнений. Твердження, що “суддя або інша посадова особа” в пункті 3 статті 5 повинна бути тим самим, що й “компетентний судовий орган” в підпункті 1(с) статті 5, не додає нічого до захисту, що надається затриманій особі, віддає перевагу формі над змістом та обмежує без належних підстав організацію судових ресурсів відповідної держави.

70. По-третє, у рішеннях у справах Schiesser v. Switzerland або Aquilina v. Malta не було нічого такого, що передбачало б, що судовий орган в пункті 3 статті 5 повинен бути ідентичний до особи в підпункті 1(с) статті 5. Навпаки, Суд в цих рішення роз’яснив, що важливим питанням було те, чи мав суддя або інша судова посадова особа необхідну незалежність від виконавчої влади та сторін у справі.

71. Уряд далі стверджував, що заявники неправильно зрозуміли природу першого обов’язкового розгляду за пунктом 3 статті 5 Конвенції. По-перше, не існувало вимоги, щоб особі, яка була затримана відповідно до підпункту 1(с) статті 5, повинно було, до чи після затримання, бути пред’явлено обвинувачення (рішення у справі Brogan and Others v. the United Kingdom, 29 листопада 1988 року, параграф 53, Series A no. 145‑B). Відповідно, швидке та публічне оголошення кримінального обвинувачення, як частина перевірки законності затримання за пунктом 3 статті 5, було недоречним.

72. По-друге, не було підстав для висновку, що розгляд за пунктом 3 статті 5 повинен, в якості автоматичного обов’язку, охоплювати питання звільнення затриманого до судового розгляду, під умовою чи без, з причин, інших ніж законність затримання або існування розумної підозри, що особа вчинила кримінальне правопорушення (цитоване вище рішення у справі McKay v. the United Kingdom, параграфи 38 – 39). Вимоги пункту 3 статті 5 стосовно затримання за підпунктом 1(с) статті 5 та вимоги пункту 3 статті 5 стосовно продовженого досудового затримання (яке дійсно включало розгляд питання умовного звільнення) надавали різні права і не були очевидно пов’язані з точки зору логіки чи часу (цитоване вище рішення у справі Medvedyev and Others v. France, параграф 119). У цій справі, хоча досудове затримання заявників було ще на дуже ранній стадії, суддя міг видати ордер про подальше затримання, лише якщо він переконався, що: кожен із заявників є особою, щодо якої існує розумна підозра у вчиненні терористичного правопорушення або що вона є терористом; існують розумні підстави вважати, що подальше затримання кожного із заявників є необхідним; розслідування проводилося старанно та без зволікань. За цих обставин, для судді не було потреби мати додаткові повноваження щодо звільнення заявника під умову застави.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

73. Суд повторює, що стаття 5 Конвенції знаходиться в першому ряду основоположних прав, які захищають фізичну недоторканність особи, і що в практиці Суду можна простежити, зокрема, три лінії: вичерпна природа винятків, які повинні тлумачитися вузько і які не дозволяють широке коло обмежень згідно з іншими положеннями (зокрема, як у статтях 8-11 Конвенції); неодноразовий наголос на законності затримання, з точки зору процедури та по суті, що вимагає ретельного дотримання верховенства права; та важливість негайного або швидкого судового контролю, необхідного за пунктами 3 та 4 статті 5 (див. цитоване вище рішення у справі McKay, параграф 30).

74. Суд відзначає важливість гарантій, які надаються пунктом 3 статті 5 арештованій особі. Мета цього положення полягає в забезпеченні того, щоб арештовані особи негайно фізично допроваджувалися до судового органу. Такий автоматичний прискорений судовий контроль надає важливий інструмент захисту проти свавільної поведінки, затримання без права спілкування (інкомунікадо) та жорстокого поводження (див., серед інших рішень, рішення у справах: Brogan and Others, цитовано вище, параграф 58; Brannigan and McBride v. the United Kingdom, 26 травня 1993 року, параграфи 62‑63, Series A no. 258-B; Aquilina v. Malta, цитовано вище, параграф 49; та Dikme v. Turkey, заява № 20869/92, параграф 66, ECHR 2000‑VIII).

75. Пункт 3 статті 5, як частина цих гарантій, структурно стосується двох окремих питань: ранніх стадій після арешту, коли особа потрапляє під владу держави, та період до початку судового розгляду в кримінальному суді, під час якого особа може триматися під вартою або бути звільнена під умовою чи без. Ці дві складові надають різні права та не є очевидно пов’язані логічно чи в часі (див. рішення у справах: T.W. v. Malta [GC], заява № 25644/94, параграф 49, 29 квітня 1999 року; McKay, цитовано вище, параграф 31; та Medvedyev v. France, цитовано вище, параграф 119).

76. Стосовно початкової стадії за першою частиною, практика Суду встановлює, що повинен існувати захист, через судовий контроль, особи, яка була заарештована або затримана “за розумною підозрою у вчиненні [кримінального] правопорушення”, тобто навіть до того, як могло бути пред’явлено будь-яке кримінальне обвинувачення (див. цитоване вище рішення у справі Brogan and Others, параграф 53). Такий контроль призначений надати ефективні гарантії проти ризику жорстокого поводження, який є найвищим на цій початковій стадії можливо триваючого позбавлення свободи після пред’явлення кримінального обвинувачення, та проти зловживання повноваженнями, які надані службовцям органів правопорядку чи інших органів для вузько визначених цілей та повинні здійснюватися суворо згідно із встановленою процедурою. Судовий контроль повинен відповідати вимогам, викладеним нижче (див. цитоване вище рішення у справі McKay, параграф 32).

(α) Негайність

77. Судовий контроль при першому допровадженні арештованої особи повинен бути, насамперед, негайним, щоб дати можливість виявити будь-яке погане поводження та звести до мінімуму будь-яке безпідставне втручання в особисту свободу. Хоча кожну справу слід оцінювати відповідно до її конкретних характеристик (рішення у справі Belousov v. Ukraine, заява № 4494/07, параграф 94, 7 листопада 2013 року), жорсткі часові рамки, які накладаються цією вимогою, залишають мало місця для гнучкості в тлумаченні, інакше процедурні гарантії були б серйозно послаблені на шкоду особи та виник би ризик порушення самої сутності права, яке захищається цим положенням (див. цитоване вище рішення у справі Brogan and Others, параграф 62, де строки затримання в чотири дні та шість годин без допровадження до судді були визнані порушенням пункту 3 статті 5, навіть в спеціальному контексті терористичних розслідувань).

78. З рішення у справі Brogan (цитовано вище) випливає, що навіть якщо, як у контексті антитерористичного законодавства, існують виняткові обставини або особливі складнощі, які обґрунтовують довший за нормальний строк перед тим як владні органи допроваджують арештовану особу до судді, перший розгляд повинен відбутися упродовж не більше ніж чотири дні після арешту. У цитованому рішенні у справі McKay, Суд не встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції за обставин, коли підозрюваний не в тероризмі постав перед суддею упродовж сорока восьми годин після свого арешту. Так само, у цитованому вище рішенні у справі Aquilina Суд погодився, що допровадження заявника до мирового судді два дні після його арешту відповідало вимозі негайності. Тим не менше, хоча будь-який строк понад чотири дні є prima facie занадто довгим, за певних обставин коротші строки також можуть порушувати вимогу негайності (див. рішення у справі Ipek and Others v. Turkey, параграфи 36-37, у якій строк у три дні та дев’ять годин не був достатньо негайним стосовно заявників, які були неповнолітніми; рішення у справі Kandzhov v. Bulgaria, заява № 68294/01, параграф 66, 6 листопада 2008 року, у якій строк у три дні та двадцять три години не був достатньо негайним, коли заявник, який був арештований за підозрою у незначному та ненасильницькому правопорушенні, вже провів двадцять чотири години під вартою на момент, коли поліція запропонувала обвинувачу, який відповідав за справу, звернутися до компетентного суду для взяття заявника під варту на період до початку судового розгляду; та рішення у справі Hassan and Others v. France, заява № 46695/10, параграф 89, 4 грудня 2014 року, у якій заявники вже трималися під вартою упродовж тривалих строків до того, як вони були затримані поліцією).

(β) Автоматичний характер розгляду

79. Розгляд повинен бути автоматичним та не залежати від заяви затриманої особи. У цьому відношенні його слід відрізняти від пункту 4 статті 5, яка надає затриманій особі право звернутися з клопотанням про звільнення. Автоматичний характер розгляду є необхідним для досягнення мети цього пункту, оскільки особа, яка зазнає жорстокого поводження, може не мати можливості подати клопотання до судді про перегляд її затримання; це також може стосуватися інших вразливих категорій арештованих осіб, таких як розумово відсталі або ті, хто не володіє мовою посадової особи суду (див. цитоване вище рішення у справі Aquilina).

(γ) Характеристики та повноваження посадової особи суду

80. Оскільки підпункт 1(с) статті 5 становить єдине ціле з пунктом 3 статті 5, “компетентний судовий орган” в підпункті 1(с) є синонімом, у скороченій формі, “судді чи іншої посадової особи, якій закон надає право здійснювати судову владу” в пункті 3 (див., серед інших, рішення у справах Lawless v. Ireland (no. 3), 1 липня 1961 року, Series A no. 3, та Schiesser, цитовано вище, параграф 29).

81. Посадова особа суду повинна мати належні гарантії незалежності від виконавчої влади та сторін, що забороняє брати їй в майбутньому участь у кримінальному провадженні від імені органу переслідування, і ця особа повинна мати повноваження видати наказ про звільнення, заслухавши арештованого та перевіривши законність і обґрунтованість арешту та тримання під вартою (див., серед багатьох інших, рішення у справі Assenov and Others v. Bulgaria, 28 жовтня 1998 року, параграфи 146 та 149, Reports 1998-VIII). Стосовно обсягу такої перевірки, формулювання, що лежить в основі давно усталеної практики Суду, походить ще з часу ранньої справи Schiesser (цитовано вище, параграф 31):

“Крім того, відповідно до пункту 3 статті 5, існує як процедурна, так і змістовна вимога. Процедурна вимога передбачає обов’язок “посадової особи” заслухати особисто арештованого, який постав перед нею [...]; змістовна вимога покладає на неї обов’язок дослідити обставини, які свідчать на користь або проти затримання, вирішити, посилаючись на юридичні критерії, чи існують причини для обґрунтування затримання, та видати наказ про звільнення, якщо такі причини відсутні [...].”

82. Іншими словами, “пункт 3 статті 5 вимагає від посадової особи суду розглянути затримання по суті” (див. цитовані вище рішення у справах T.W. v. Malta та Aquilina, параграфи 41 та 47 відповідно).

83. Таким чином, початковий автоматичний розгляд арешту та тримання під вартою повинен давати можливість дослідити питання законності та того, чи існує розумна підозра, що арештована особа вчинила правопорушення; іншими словами, чи відповідає затримання дозволеним виняткам, передбаченим в підпункті 1(с) статті 5. Якщо затримання їм не відповідає або якщо воно є незаконним, то посадова особа суду тоді повинна мати право звільнити затриманого (див. цитоване вище рішення у справі McKay, параграф 40).

84. Проте аналіз відповідної практики Суду не дає підстав для висновку, що такий розгляд повинен, в якості автоматичного обов’язку, охоплювати питання звільнення заявника до початку судового розгляду, з умовами чи без, з причин, інших ніж законність затримання або існування розумної підозри вчинення заявником кримінального правопорушення. Тому не існує підстав стверджувати, що, посилаючись у своєму рішенні у справі Schiesser на “обставини, які свідчать на користь або проти затримання”, Суд мав на увазі більше, ніж вказати, що посадова особа суду повинна мати повноваження переглянути законність арешту та тримання під вартою згідно з національним правом та їх відповідність вимогам підпункту 1(с) статті 5 (цитоване вище рішення у справі McKay, параграф 36).

85. Суд неодноразово відзначав, що розслідування терористичних правопорушень, без сумніву, створює особливі проблеми для органів влади (див. рішення у справах: Brogan and Others, цитовано вище, параграф 61; Murray v. the United Kingdom, 28 жовтня 1994 року, параграф 58, Series A no. 300-A; та Aksoy v. Turkey, 18 грудня 1996 року, параграф 78, Reports 1996-VI). У справі Brogan and Others (цитовано вище, параграф 61) Суд прямо визнав, що “складнощі ... судового контролю над рішеннями про арешт і тримання під вартою підозрюваних в тероризмі можуть вплинути на порядок застосування пункту 3 статті 5, наприклад, вимагаючи відповідних процедурних застережень з огляду на природу підозрюваних правопорушень”. Це, проте, не означає, що слідчі органи мають “карт-бланш” за статтею 5 на арешт підозрюваних для допиту, коли вони вирішать послатися на причетність до тероризму, без дієвого контролю з боку національних судів та, врешті-решт, з боку конвенційних наглядових інституцій (див. рішення у справі Öcalan v. Turkey [GC], заява № 46221/99, параграф 104, ECHR 2005‑IV).

(δ) Строк досудового або попереднього затримання

86. Існує презумпція на користь звільнення. Як було встановлено у справі Neumeister v. Austria (27 червня 1968 року, стор. 37, параграф 4, Series A no. 8), друга частина пункту 3 статті 5 не надає судовим органам вибору між початком судового розгляду справи обвинуваченого у розумний строк або його попереднім звільненням до початку судового розгляду. До засудження, особа вважається невинуватою, і мета положення, яке розглядається, полягає, насамперед, у вимозі попереднього звільнення як тільки продовження тримання особи під вартою перестає бути розумним.

87. Тому продовження тримання під вартою у певній справі може бути обґрунтовано лише тоді, коли існують конкретні ознаки існування реальної вимоги суспільного інтересу, який, попри презумпцію невинуватості, переважає норму про повагу до особистої свободи, передбачену в статті 5 Конвенції (див., серед інших, рішення у справі Kudła v. Poland [GC], заява № 30210/96, параграф 110 та далі, ECHR 2000‑XI).

88. Продовження існування розумної підозри того, що арештована особа вчинила правопорушення, є необхідною умовою для законності триваючого затримання, але із плином часу цього більше не буде достатньо для обґрунтування продовження затримання. Суд не намагався перевести цей підхід у фіксовану кількість днів, тижнів, місяців чи років або в різні періоди часу залежно від серйозності правопорушення (рішення у справі Stögmüller v. Austria, заява № 1602/62, параграф 4, 10 листопада 1969 року). Як тільки існування “розумної підозри” більше не є достатнім, Суд повинен встановити, чи інші підстави, які наводилися судовими органами, продовжували обґрунтовувати позбавлення свободи. Зокрема, він повинен визначити, чи були ці підстави “доречними” та “достатніми”, і чи показали національні органи “особливу обачність” під час здійснення провадження (див., серед інших, рішення у справах Letellier v. France, 26 червня 1991 року, параграф 35, Series A no. 207, та Yağcı and Sargın v. Turkey, 8 червня 1995 року, параграф 50, Series A no. 319‑A).

89. У практиці Суду поки що не було нагоди дослідити найпочатковішу стадію досудового затримання у цьому контексті. Мабуть тому що, у переважній більшості справ, існування підозри створює достатні підстави для взяття під варту і будь-яка відсутність можливості застосування застави не могла серйозно оскаржуватися. Проте, немає сумніву, що повинна існувати можливість для судового розгляду питання звільнення до початку судового розгляду, оскільки навіть на цій стадії існуватимуть справи, коли природа правопорушення або особисті обставини підозрюваного є такими, що роблять взяття під варту нерозумним або що не підтримуються доречними чи достатніми підставами. Тут відсутня пряма вимога “негайності”, як у першому реченні пункту 3 статті 5. Проте, такий розгляд, чи-то за клопотанням заявника або за власною ініціативою судді, повинен відбутися з належною швидкістю з тим, щоб звести будь-яке можливе безпідставне позбавлення свободи до прийнятного мінімуму (цитоване вище рішення у справі McKay, параграф 46).

90. Для того, щоб забезпечити, що гарантоване право є практичним та дієвим, а не теоретичним та ілюзорним, це не лише добра, але й дуже бажана практика, щоб з метою мінімізації затримки посадова особа суду, яка проводить перший автоматичний розгляд законності та наявності підстави для затримання, також мала повноваження розглянути питання звільнення під заставу. Це, проте, не є вимогою Конвенції і не має причин, чому, в принципі, ці питання не можуть бути розглянуті двома посадовими особами суду у встановлених часових межах. У будь-якому разі, з точки зору тлумачення, не може вимагатися, щоб розгляд питання застави здійснювався швидше, ніж вимагається для першого автоматичного розгляду, який, як Суд визначив, повинен відбутися упродовж максимум чотирьох днів (див. цитоване вище рішення у справі Brogan and Others).

(b) Застосування загальних принципів до справи, що розглядається

(α) Чи були заявники негайно допроваджені до судді або іншої посадової особи суду відповідно до вимог пункту 3 статті 5 Конвенції?

91. Хоча, як зазначено вище (у параграфі 80), “компетентний судовий орган” в підпункті 1(с) статті 5 слід розуміти як синонім “судді чи іншої посадової особи, якій закон надає право здійснювати судову владу” в пункті 3 цієї статті, з цього не випливає, що судові органи, які повинні здійснювати різні судові функції, передбачені цими двома нормами, повинні обов’язково бути ідентичними. Навпаки, у своїй практиці Суд неодноразово наголошував, що спеціальна мета першої частини пункту 3 статті 5 обмежується забезпеченням того, щоб затримана особа швидко постала перед судовим органом, який уповноважений розглянути законність арешту, розглянути обґрунтованість затримання та видати наказ про звільнення, якщо продовження затримання є незаконним. Якщо це мало місце, то Суд постановляв, що вимоги першої частини пункту 3 статті 5 були виконані. Відповідно, Суд вважає, що правильним запитанням у цій справі є не те, чи повинні були заявники постати перед мировим судом – судовим органом у Північній Ірландії, перед яким постає особа вперше після пред’явлення кримінального обвинувачення, але те, чи дійсно вони постали перед суддею або іншою посадовою особою, яка відповідає вимогам першої частини пункту 3 статті 5 Конвенції, стосовно початкового позбавлення свободи як те, що охоплено підпунктом 1(с) статті 5.

92. Перед вирішенням цього питання, Суд відзначає, що під час їхнього тримання під вартою заявники двічі поставали перед спеціально визначеним суддею окружного суду: сорок вісім годин після їх арешту, коли ДСПП звернувся з клопотанням про ордери на подальше тримання під вартою згідно з параграфом 29 Додатку 8, та п’ять днів пізніше, коли ДСПП звернувся за параграфом 36 Додатку 8 для продовження цих ордерів (див. параграфи 6-8 та 33 вище). Хоча пізніше заявники оскаржили в судовому порядку рішення саме згідно з параграфом 36, Високий Суд постановив, що параграф 32, який визначає підстави для задоволення клопотання про продовження затримання, повинен тлумачитися відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції (див. параграфи 19 та 21 вище). Тому Суд далі виходитиме з того, що відсутня різниця в компетенції судді за параграфом 29 та судді за параграфом 36.

93. Стосовно вимоги “негайності” Суд зазначає, що в цій справі заявники були повнолітніми особами, які постали перед суддею упродовж сорока восьми годин після їх арешту за підозрою у вчиненні серйозного злочину, пов’язаного з тероризмом. Беручи до уваги принципи, викладені в параграфах 77 та 78 вище, Суд визнає, що вони постали перед суддею “негайно”.

94. Друга вимога пункту 3 статті 5 полягає в тому, що перша поява затриманого перед посадовою особою суду повинна бути автоматичною. У цій справі заявники не стверджували, що ця вимога була порушена. Працівники поліції повинні були, відповідно до параграфу 29 Додатку 8 до Акта 2000 року, звернутися до судді окружного суду для продовження початкового періоду тримання під вартою понад сорок вісім годин (див. параграф 32 вище); тому заявники не могли триматися під вартою довше ніж сорок вісім годин, не поставши спочатку перед суддею.

95. По-третє, Суд неодноразово зазначав, що посадова особа суду в пункті 3 статті 5 Конвенції повинна мати необхідні гарантії незалежності від виконавчої влади та сторін; вона повинна мати можливість розглянути законність та обґрунтування арешту і тримання під вартою (у тому числі розгляд обставин, які свідчать на користь або проти затримання, з тим, щоб вирішити, чи існували причини для обґрунтування затримання); та, якщо не існувало достатніх причин для обґрунтування затримання, вона повинна мати повноваження видати наказ про звільнення.

96. Немає суперечки в тому, що суддя окружного суду був незалежним. Тому, два головні питання, які Суд повинен вирішити, є, по-перше, чи мав суддя адекватну юрисдикцію для розгляду законності затримання заявників, та, по-друге, чи мав він достатні повноваження для їх звільнення.

97. Хоча Верховний Суд постановив, що параграф 32 повинен тлумачитися у відповідності з пунктом 3 статті 5 (див. параграфи 19 та 21 вище), заявники не погоджуються з наступним твердженням суду, що розгляд законності арешту не повинен включати детальний аналіз підстав для рішення про арешт та повинен враховувати обмеження, які необхідним чином мають місце при багатьох арештах за терористичні правопорушення.

98. Суд відзначає, що надані Високим Судом настанови були абстрактними і тому Суд не мав можливості побачити, яким чином вони будуть застосовані національними судами на практиці. Тим не менше, у принципі, Суд не бачить нічого у рішенні Високого Суду, що суперечило б власній юриспруденції Суду. Зокрема, Суд зазначає, що в попередніх справах він не визначав точний зміст та/або форму аналізу, який вимагається пунктом 3 статті 5; Суд лише відзначив, що посадова особа суду повинна мати можливість розглянути законність та обґрунтування арешту і тримання під вартою, розглянути обставини, які свідчать на користь або проти тримання під вартою, у тому числі існування розумної підозри, та вирішити, чи існують причини, які обґрунтовують тримання під вартою. Крім того, як зазначалося вище (у параграфі 83), хоча Суд відзначив, що органи влади не мають “карт-бланш” під час розслідування терористичних правопорушень, він прямо визнав особливі проблеми, які розслідування таких правопорушень може створювати для органів влади. Тому, з огляду на наявні в нього докази, Суд не може погодитися із заявниками, що розгляд, який, на думку Високого Суду, передбачений в оскаржуваному законодавстві, обов’язково суперечитиме стандарту, який вимагається пунктом 3 статті 5 Конвенції.

99. У цій справі Високий Суд хоча й скасував рішення судді окружного суду про продовження тримання під вартою через те, що суддя не розглянула питання первинної законності арешту, але він погодився, що суддя окружного суду врахувала потребу в триманні під вартою як підставу для видання ордеру і що її рішення було достатньо обґрунтованим (див. параграфи 19-20 вище).

100. Стосовно питання того, чи суддя окружного суду мала повноваження видати наказ про звільнення у випадку незаконного арешту або тримання під вартою, Суд нагадує, що хоча прямо таке повноваження не зазначено в Акті 2000 року у цій справі Високий Суд погодився, що оскільки положення Акта слід застосовувати у відповідності з вимогами пункту 3 статті 5 Конвенції суддя окружного суду повинен мати повноваження видати наказ про звільнення, якщо була відсутня законна підстава для початкового арешту або продовження затримання (див. параграфи 19 та 21 вище). Крім того, він відзначає, що коли ордер (або подальший ордер) не запитується або не видається, особа повинна бути звільнена, оскільки більше не існує юридичної підстави для продовження тримання під вартою.

101. Заявники вважали, що суддя окружного суду також повинен мати повноваження видати наказ про умовне звільнення. Проте, як було зазначено в параграфі 84 вище, у практиці Суду немає підтримки твердженню заявників, що судовий орган, який здійснює перший розгляд позбавлення свободи, повинен мати повноваження прийняти рішення про умовне звільнення. У справі McKay (цитовано вище, параграф 47) Суд відзначив, що було “дуже бажано”, щоб посадова особа суду, яка проводить перший автоматичний розгляд законності, також мала б повноваження розглянути питання звільнення під заставу з причин, інших ніж законність тримання під вартою або існування розумної підозри того, що заявник вчинив правопорушення, але наголосив, що це не було вимогою Конвенції і не було причини, чому, в принципі, ці питання не могли бути розглянуті двома посадовими особами суду.

(β) Чи повинна була існувати можливість умовного звільнення під час строку тримання під вартою заявників?

102. Після першого розгляду їх затримання заявники залишалися під вартою в поліції упродовж ще десяти днів. Хоча вони постали вдруге перед суддею окружного суду після їх тримання під вартою упродовж семи днів, визнається, що під час їх тримання під вартою вони жодного разу не поставали перед суддею, який би мав повноваження прийняти рішення про умовне звільнення. Тому заявники скаржилися, що оскільки положення Додатку 8 до Акта 2000 року дозволяли їх тримання під вартою без пред’явлення обвинувачення упродовж максимального періоду в двадцять вісім днів, під час якого питання їх умовного звільнення не повинно було розглядатися, ці суперечило пункту 3 статті 5 Конвенції.

103. Суд не може розглядати положення Додатку 8 абстрактно; навпаки, він повинен обмежитися фактами справи, що розглядається. Тому, хоча заявники могли триматися під вартою упродовж максимального строку в двадцять вісім днів, Суд не може не звернути уваги на те, що в цій справі вони були звільнені після дванадцяти днів. Більше того, Суд не вважає важливим непред’явлення в подальшому обвинувачення; ніщо в пункті 3 статті 5 не передбачає, що затриманим повинно бути пред’явлено обвинувачення в кримінальному правопорушенні для того, щоб їх тримання під вартою відповідало цьому положенню Конвенції (цитоване вище рішення у справі Brogan, параграф 53).

104. Як зазначено в параграфі 75 вище, пункт 3 статті 5 структурно стосується двох окремих сфер, які надають різні права та які не пов’язані в часі: ранні стадії після арешту за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення та період до початку розгляду в кримінальному суді, під час якого особа може триматися під вартою або бути звільнена під умовою чи без (див. цитовані вище рішення у справах T.W. v. Malta, параграф 49, McKay, параграф 31, та Medvedyev v. France, параграф 119). Під час початкової стадії за першою частиною пункту 3 статті 5, тримання під вартою затриманого може бути обґрунтовано наявністю, як такої, “розумної підозри” того, що він вчинив кримінальне правопорушення. Проте, подальше існування підозри не буде достатнім для обґрунтування, після спливу певного періоду часу, продовження тримання під вартою, хоча Суд не намагався перевести цей підхід у фіксовану кількість днів, тижнів, місяців або років або в різні строки залежно від серйозності правопорушення (цитоване вище рішення у справі Stögmüller v. Austria, параграф 4). Тому Суду належить вирішити у цій справі, чи трималися заявники під вартою весь час відповідно до першої частини пункту 3 статті 5 або чи в певний момент їх продовжуване тримання під вартою перестало обґрунтовуватися існуванням “розумної підозри”.

105. У цій справі заявники трималися під вартою упродовж дванадцяти днів, що було відносно коротким періодом часу. Тому Суд вважає, що увесь цей час вони знаходилися на “ранніх стадіях” позбавлення свободи, коли їхнє затримання могло обґрунтовуватися існуванням розумної підозри вчинення ними кримінального правопорушення. Таким чином, не існувало необхідності розглядати питання про їх умовне звільнення у цей період.

106. У будь-якому разі Суд відзначає, що під час їхнього тримання під вартою існувала низка гарантій для захисту заявників від свавільного затримання. По-перше, відповідно до Додатку 8 суддя міг продовжити затримання максимум лише на сім днів, а загальний строк не міг перевищувати двадцяти восьми днів. Перед тим як дозволити продовження строку суддя повинен був перевірити, щоб існували розумні підстави вважати, що подальше затримання було необхідним і що розслідування здійснювалося старанно та без зволікань (див. параграф 36 вище). Крім того, після рішення Високого Суду, суддя також повинен був перевірити, щоб арешт був законним, та розглянути підстави для арешту по суті. Хоча в деяких випадках затримані та/або їхні представники могли бути вилучені із слухань, у цій справі перший заявник надав свідчення під присягою під час першого розгляду і доводи обох заявників були заслухані під час наступного розгляду (див. параграф 8 вище). Нарешті, заявники мали можливість оскаржити продовження їх затримання в судовому порядку.

107. Жорсткіші гарантії існували для будь-якого продовження затримання понад чотирнадцять днів. Проте, це не було необхідним у цій справі, оскільки заявники були звільнені після дванадцяти днів.

108. У світлі викладених вище чинників, Суд не вважає, що відсутність можливості умовного звільнення під час строку позбавлення свободи заявників становила собою проблему за пунктом 3 статті 5 Конвенції.

(γ) Висновок

109. Наведені вище міркування дають Суду достатні підстави для висновку про те, що тримання під вартою заявників згідно з Додатком 8 до Акта 2000 року не порушувало пункт 3 статті 5 Конвенції.

З ЦИХ ПІДСТАВ, СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1. Об’єднує заяви №№ 26289/12 та 29891/12, подані, відповідно, першим та третім заявниками;

...

5. Постановляє, що було відсутнє порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 травня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Франсуаза Еленс-ПассосПаайві Ірвела
СекретарГолова

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду, також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Він може бути завантажений з бази даних рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () чи будь-якої іншої бази даних, з якою Суд поділився цим перекладом. Переклад може бути відтворено у некомерційних цілях за умови цитування в повному обсязі назви справи, а також зазначення наведеного вище копірайту та згадки про Трастовий фонд з прав людини. Якщо планується використати будь-яку частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звернутися за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.

Full & Egal Universal Law Academy