© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 165
Липень 2013
Maktouf та Damjanović проти Боснії і Герцеговини [ВП] - 2312/08 та 34179/08
Рішення від 18.7.2013 [ВП]
Стаття 7
Стаття 7-1
Більш суворе покарання
Ретроспективне застосування кримінального закону, який передбачав більш суворі покарання за військові злочини, ніж закон, що діяв на момент скоєння злочинів: порушення
Факти – Обидва заявника були засуджені судом Боснії і Герцеговини («Державний суд») за військові злочини, скоєні проти цивільного населення під час війни 1992-1995 років. На початку 2005 року при Державному суді були створені палати з розгляду військових злочинів в рамках стратегії завершення роботи Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії. Державний суд, до складу якого входять міжнародні та національні судді, може прийняти рішення самостійно розглядати справи про військові злочини через їхню чутливість або складність, а менш чутливі і складні справи може передати на розгляд до компетентних судів двох територіальних утворень Боснії і Герцеговини («суди територіальних утворень»).
У липні 2005 року Державний суд визнав першого заявника (пана Мактуфа) винним у пособництві та підбурюванні до захоплення двох цивільних осіб, що становило військовий злочин, та засудив його до п’яти років позбавлення волі згідно з Кримінальним кодексом Боснії і Герцеговини 2003 року («Кримінальний кодекс 2003 року»). У квітні 2006 року апеляційна палата суду залишила цей вирок в силі та призначила покарання після нового розгляду справи за участю двох міжнародних суддів. У червні 2007 року другий заявник (пан Дам’яновіч), який відіграв значну роль у побитті захоплених бошняків у Сараєво в 1992 році, був визнаний винним у катуванні, що становило військовий злочин, та засуджений до одинадцяти років позбавлення волі за Кримінальним кодексом 2003 року.
У своїх заявах до Європейського суду обидва чоловіки скаржилися, серед іншого, на те, що Державний суд ретроспективно застосував щодо них більш суворий кримінальний закон, - Кримінальний кодекс 2003 року, - а не той, що діяв на момент скоєння ними злочинів, - Кримінальний кодекс Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії 1976 року («Кримінальний кодекс 1976 року»), - і що в результаті вони отримали більш суворі покарання.
Право – Стаття 7: Суд повторив, що абстрактний розгляд питання про те, чи суперечить, як таке, статті 7 Конвенції ретроактивне застосування кодексу 2003 року у справах про військові злочини не було його завданням. Це питання мало розглядатися на індивідуальній основі, беручи до уваги конкретні обставини кожної справи і, зокрема, те, чи застосували національні суди закон, положення якого є найбільш сприятливими для відповідного обвинуваченого.
Визначення військових злочинів було однаковим за Кримінальним кодексом 1976 року та Кримінальним кодексом 2003 року, а заявники не оспорювали того, що їхні дії становили кримінальні правопорушення, визначені з достатньою доступністю та передбачуваністю на момент їх скоєння. Тому питання, на яке необхідно було дати відповідь, полягало не в законності їхніх вироків, а в різних положеннях про призначення покарання, застосовних до військових злочинів за цими двома кодексами.
Державний суд засудив першого заявника до п’яти років позбавлення волі - мінімально можливого покарання за пособництво та підбурювання до вчинення військових злочинів за кодексом 2003 року, тоді як за кодексом 1976 року його покарання могло бути зменшене до одного року. Так само, другого заявника було засуджено до позбавлення волі строком на одинадцять років, що було трохи вищим мінімального десятирічного строку, застосовного в його справі за кодексом 2003 року. Разом з тим, за кодексом 1976 року можливим призначеним покаранням було позбавлення волі строком лише на п’ять років.
Оскільки заявники отримали мінімальні покарання в межах діапазону покарань, особливе значення мало те, що кодекс 1976 року був більш м’яким в питанні мінімальних покарань. У цьому контексті той факт, що кодекс 2003 року, можливо, був більш м’яким в питанні максимального покарання, не мав значення для справи, оскільки злочини, за які заявників було засуджено, явно не належали до тієї категорії, до якої могло бути застосоване максимальне покарання. Крім того, хоча Суд погодився з тим, що призначені заявникам покарання перебували в межах діапазону покарань як за кодексом 1976 року, так і за кодексом 2003 року, а тому не можна було говорити з будь-якою впевненістю про те, що будь-який із заявників міг би отримати нижчі покарання, якби був застосований кодекс 1976 року, найважливішим було те, що заявники могли б отримати менші покарання, якби він був застосований. Відповідно, оскільки існувала реальна можливість того, що ретроактивне застосування кодексу 2003 року подіяло на шкоду заявникам в питанні покарання, не можна було говорити про те, що їм було надано ефективні гарантії проти призначення більш тяжкого покарання.
Крім того, Суд не зміг погодитися з доводом уряду про те, що якщо діяння було кримінально караним згідно із «загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями» (стаття 7 § 2 Конвенції), на момент його скоєння, то правило про відсутність зворотної дії закону щодо злочинів та покарань не застосовувалося. Цей аргумент не узгоджувався із наміром розробників Конвенції, згідно з яким стаття 7 § 1 містила загальне правило про відсутність зворотної дії закону, а стаття 7 § 2 була лише контекстним роз’ясненням, включеним для того, щоб розвіяти будь-які сумніви на рахунок обґрунтованості кримінальних переслідувань після Другої світової війни за злочини, скоєні під час війни. Таким чином, очевидним було те, що розробники Конвенції не мали наміру передбачити будь-якого загального виключення з правила про відсутність зворотної дії закону.
Що стосується аргументу уряду про те, що обов’язок за міжнародним гуманітарним правом належним чином карати військові злочини вимагав незастосування правила про відсутність зворотної дії закону у справах заявників, Суд зазначив, що це правило також міститься в Женевських конвенціях та в Додаткових протоколах до них. Крім того, оскільки покарання заявників перебували в межах покарань, передбачених обома кримінальними кодексами 1976 та 2003 років, аргумент уряду про те, що заявники не могли бути належним чином покарані за старим кодексом, був явно необґрунтованим.
Відповідно, мало місце порушення статті 7 за конкретних обставин справ заявників. Разом з тим, Суд підкреслив, що цей висновок означав не те, що мали бути застосовані більш м’які міри покарання, а лише те, що мали бути застосовані кримінально-правові санкції за кодексом 1976 року.
Висновок: порушення (одностайно).
Стаття 6 § 1: перший заявник також скаржився, що Державний суд не був незалежним для цілей статті 6 § 1, зокрема тому, що двоє його членів були призначені Управлінням Верховного представника в Боснії і Герцеговині на поновлюваний дворічний термін. Європейський суд не знайшов підстав сумніватися в тому, що міжнародні судді Державного суду були незалежними від політичних органів Боснії і Герцеговини, від сторін по справі та від установи Верховного представника. Їхнє призначення якраз і було мотивоване бажанням посилити незалежність палат з розгляду військових злочинів Державного суду та відновити довіру суспільства до судової системи. Той факт, що дані судді були відряджені з числа професійних суддів у своїх країнах, становив додаткову гарантію від зовнішнього тиску. Хоча термін їхніх повноважень був відносно коротким, це було зрозумілим з огляду на тимчасовий характер міжнародної присутності в Державному суді та функціонування міжнародних відряджень.
Висновок: неприйнятна (явно необґрунтована) скарга.
Стаття 14 та/або стаття 1 Протоколу № 12: що стосується скарги заявників на те, що той факт, що суд над ними проводився в Державному суді, а не в судах територіальних утворень, становив дискримінацію, Суд зазначив, що з огляду на велику кількість військових злочинів в післявоєнній Боснії і Герцеговині неминучим був розподіл тягаря між Державним судом та судами територіальних утворень. Інакше держава-відповідач не змогла б дотриматися своїх зобов’язань за Конвенцією щодо своєчасного притягнення до відповідальності осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права. Хоча Суд усвідомлював, що суди територіальних утворень застосовували в цілому більш м’які покарання порівняно з Державним судом у відповідний час, така відмінність у поводженні не повинна була пояснюватися з точки зору особистісних характеристик, а тому не становила дискримінаційного поводження. Питання про те, чи буде розглядатися справа Державним судом або судом територіального утворення, вирішувалося в кожному окремому випадку самим Державним судом із посиланням на об’єктивні та розумні критерії.
Висновок: неприйнятна (явно необґрунтована) скарга.
Стаття 41: Факт порушення становив достатню справедливу сатисфакцію за будь-яку моральну шкоду, спричинену заявникам. Вимогу, висунуту першим заявником щодо присудження компенсації за матеріальну шкоду, було відхилено.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy