ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «МАЛОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MALOV v. UKRAINE)
(Заява № 55876/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
18 грудня 2018 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Малов проти України»
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), Голова,
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 55876/08), яку 31 жовтня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Євген Іванович Малов (далі – заявник).
2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв
пан М.О. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.
3. 11 січня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. На цій стадії провадження Уряду не було запропоновано надати зауваження по справі. 22 червня 2011 року Суд запропонував Уряду надати зауваження щодо прийнятності та суті заяви.
4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Неділенко та інші проти України» [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, та «Лада проти України» [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1950 році та на час надіслання ним останнього листа до Суду він тримався під вартою у Торецькій виправній колонії.
A. Кримінальне провадження щодо заявника
6. Керчинський міський суд розглянув кримінальну справу за обвинуваченням заявника, якого представляв захисник, у вступі у статеві зносини зі своєю падчеркою А. (яка народилася у 1999 році) протягом періоду з березня 2006 року до квітня 2007 року. Заявник заперечив проти обвинувачень, стверджуючи, що він міг випадково розірвати дівочу пліву А. під час її купання.
7. 27 липня 2007 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні зґвалтування та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк одинадцять років.
8. Зокрема, вирок ґрунтувався на:
(i) показаннях потерпілої, наданих під час досудового слідства;
(ii) показаннях низки свідків (у тому числі нянь, однокласниці та психолога), наданих під час судових засідань, які повідомили про викривальні показання, які їм розповіла А. Свідок К. показала, що у відповідний період вона мала статеві зносини із заявником;
(iii) висновках експертів, які оглядали заявника та потерпілу. Експерти дійшли висновку, що дівоча пліва потерпілої була розірвана та малоймовірно, що це сталося у результаті неумисних дій; на статевих органах потерпілої та заявника була грибкова інфекція; огляд статевих органів заявника не виявив жодних перешкод для того, щоб він міг мати статеві зносини; потерпіла страждала на легку форму розумової відсталості, а заявник не мав жодних психологічних захворювань.
Згідно з твердженнями заявника суд першої інстанції відмовився призначити додаткову судово-медичну експертизу для встановлення того, що він не мав змоги вступати у нормальні статеві зносини у відповідний період з огляду на якусь хворобу його «внутрішніх статевих органів».
9. 11 вересня 2007 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим залишив без змін вирок заявника.
10. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України. Він стверджував, що достатніх доказів його вини не було. У скарзі містилось таке твердження:
«Висновок суду про мою винуватість зроблений судом тільки на підставі непрямих доказів, а також на показаннях малолітньої [A.], які вона надала під час досудового слідства, і яка, згідно з висновком судово-психіатричної експертизи, страждає на розуму відсталість.»
11. Заявник стверджував, що розрив дівочої пліві А. пояснювався тим, що він випадково проник своїми пальцями у її статевий орган під час її купання. Проте, навіть якщо таке проникнення було умисним, воно не становило собою зґвалтування.
12. Заявник також скаржився на відмову суду першої інстанції призначити додаткову судово-медичну експертизу для встановлення того, чи він мав якісь хвороби «внутрішніх статевих органів», які б перешкоджали йому підтримувати ерекцію та вступати у статеві зносини.
13. Заявник просив Верховний Суд України перекваліфікувати його дії у «розбещення неповнолітніх», менш тяжкий злочин, ніж зґвалтування, та призначити йому покарання, не пов’язане із позбавленням волі.
14. 09 червня 2008 року Верховний Суд України відмовив у розгляді справи у касаційному порядку та залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.
B. Спроби заявника отримати копії документів для його заяви до Суду
15. 27 листопада 2008 року Секретаріат Суду попросив заявника надати копії його апеляційної та касаційної скарг та постанови Верховного Суду України у його справі для доповнення його заяви.
16. Відповідно, заявник звернувся з клопотанням про надання цих документів до суду першої інстанції, апеляційного суду та Верховного Суду України.
17. 19 січня 2009 року апеляційний суд поінформував заявника, що він мав направити своє клопотання про надання копій до суду першої інстанції.
18. 26 січня 2009 року суд першої інстанції повідомив заявнику, що не мав повноважень надсилати йому запитувані копії.
19. 28 січня 2009 року Верховний Суд України поінформував заявника, що до практики суду не входило надання копій касаційних скарг або його рішень.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
20. Заявник скаржився на низку порушень статті 6 Конвенції, яка у відповідних частинах передбачає:
«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
...»
A. Непризначення додаткової судово-медичної експертизи заявника
21. Заявник скаржився на непризначення судами додаткової судово-медичної експертизи для встановлення того, що він не мав змоги вступати у нормальні статеві зносини з огляду на якусь хворобу його «внутрішніх статевих органів», що б виключило можливість його засудження за зґвалтування.
22. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, в який вони повинні оцінюватись, що є, у першу чергу, предметом регулювання національного законодавства та національних судів. Суд не має діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме оцінку національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими
(див. рішення у справі «Морейра Феррейра проти Португалії» (№ 2) [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) [GC], заява № 19867/12,
пункт 83, від 11 липня 2017 року).
23. Заявник не вказав на будь-які конкретні суттєві недоліки у вже проведених судово-медичних експертизах, зазначивши лише, що вони обмежилися оглядом його статевих органів та не дослідили, чи мав він будь-які внутрішні хвороби, які б могли перешкоджати йому мати сексуальні статеві зносини. З огляду на інші докази, на які посилалися національні суди (див. пункт 8), Суд не вбачає нічого свавільного або явно необґрунтованого у їхньому висновку, що додаткова експертиза, яку пропонував заявник, не була необхідною для вирішення справи, яку вони розглядали.
24. Щодо висунутого заявником аргументу про ненадання йому правової допомоги при призначені та проведені первинної судово-медичної експертизи Суд зазначає, що він мав представника під час розгляду справи судом першої інстанції. Немає жодних ознак того, що сторона захисту не мала можливості поставити під сумнів достовірність аналізів експертів або їхніх висновків чи допитати експертів під час судового розгляду.
25. Відповідно, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
B. Інші скарги за статтею 6 Конвенції
26. Заявник також скаржився на визнання допустимим доказом показань потерпілої, наданих під час досудового слідства, стверджуване незабезпечення присутності свідка, який міг показати, що заявник не мав статевих зносин із потерпілою, відсутність чіткості в обвинуваченнях, брак часу для підготовки свого захисту та відсутність правової допомоги під час досудового слідства.
27. Уряд зазначив, що заявник не висував цих скарг у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України.
28. Заявник послався на наведену у пункті 10 фразу, як на доказ того, що насправді він висунув свої скарги у Верховному Суді України, особливо скаргу на визнання допустимим доказом показань А., наданих під час досудового слідства. Крім того, він стверджував, що не мав юридичної освіти, не мав представника під час провадження у Верховному Суді України та що порушення його прав були настільки грубими, що Верховний Суд України мав з власної ініціативи розглянути ці питання.
29. Суд не переконаний аргументами заявника та вважає, що у своїй касаційній скарзі заявник не сформулював скарги, з якими він зараз звертається до Суду (див. для порівняння рішення у справі «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункт 65, від 04 березня 2010 року). Таким чином, він не скористався ефективним національним засобом юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на несправедливість кримінального провадження
(див. у якості протилежного прикладу рішення у справі «Олег Колесник проти України» (Oleg Kolesnik v. Ukraine), заява № 17551/02, пункт 28, від 19 листопада 2009 року).
30. З цього випливає, що ці скарги мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
31. Заявник скаржився, що органи влади відмовили йому у наданні копій документів, необхідних для обґрунтування своєї заяви до Суду. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»
32. Уряд стверджував, що перешкоджання ефективному здійсненню заявником його права на подання індивідуальної заяви не було. Уряд стверджував, що він отримав копії низки основних рішень у його справі до закінчення кримінального провадження у його справі. Він також стверджував, що заявник міг найняти захисника та отримати необхідні копії через нього, чого він не зробив.
33. Суд зазначає, що він уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України (див., наприклад, рішення у справах «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункти 107 – 110, від 26 липня 2012 року, та «Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine), заява № 26581/06, пункти 68 – 70, від 07 січня 2016 року). Зокрема, у згаданому рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (пункт 123) Суд встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.
34. У цій справі Уряд не навів жодних підстав для того, щоб Суд відступив від своїх висновків за статтею 34 Конвенції, яких він дійшов у зазначених справах.
35. Суд доходить висновку, що відмовивши у наданні заявнику копій документів, держава-відповідач не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника всіма необхідними засобами, щоб дозволити Суду провести належний та ефективний розгляд його заяви.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
36. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
37. Заявник вимагав 700 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
38. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
39. З огляду на конкретні обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник (див, mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine),
пункт 75).
B. Судові та інші витрати
40. Заявник також вимагав 2 766,40 євро в якості компенсації за представництво його інтересів у Суді.
41. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
42. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі Суд з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, а також беручи до уваги те, що представнику заявника вже було сплачено 850 євро у рамках правової допомоги Суду (див. пункт 2), відхиляє вимогу заявника.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує неприйнятними скарги заявника за статтею 6 Конвенції;
2. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду;
3. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник;
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Андреа Там’єтті
(Andrea Tamietti)
Заступник Секретаря
Фаріс Вегабовіч
(Faris Vehabović)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy